Текст книги "Музиканти сміються"

Автор книги: Антон Муха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Вставати з ліжка не хотілось. Не довго думаючи, Россіні взяв зі столика, що стояв поруч, чистий листок паперу і… написав зовсім нову арію, що нічим не поступалася попередній.

Пожартував

Россіні був у вітальні барона Л. Сорді. Сюди ж запросили і Альфреда де Мюсее, щоб він прочитав новий свій вірш «Не забувай». Тоді Россіні, який мав феноменальну пам'ять, вирішив пожартувати з поета і нібито ненавмисне запитав:

– Чий це вірш? Ніяк не пригадаю автора!

– Ваш покірний слуга, – відповів Мюсее.

– Та облиште, – лукаво сказав Россіні,– я ж цю поезію ще в дитинстві знав напам'ять, – і без найменшої запинки, слово в слово, повторив тільки що почуте.

Умовила…

Россіні обідав в однієї дами, яка була настільки скупою, що він піднявся з-за столу зовсім голодний. Господарка люб'язно посміхаючись сказала:

– Дуже хотілося б, щоб ви коли-небудь ще раз пообідали в мене.

– З задоволенням, – відповів Россіні,– хоч зараз.

Благородний намір

Слухаючи в неаполітанському театрі опору маловідомого композитора, Россіні несподівано дістав з кишені аркуш нотного паперу і швидко почав щось записувати.

– Що ви пишете, маестро? – поцікавився сусіда.

– Ось цю арію. Мила мелодія! Для цієї опори вона занадто гарна. А я саме зараз пишу оперу, і мені здається, що можу надати цим милим дамам, – Россіні лукаво підморгнув, – дрібненьким нотам на папері – більш вишукане товариство.

Незважаючи на жертви

– Сіньйоре Россіні,– сказав якось композиторові директор Неаполітанської консерваторії,– ви занапастили усіх моїх учнів.

– Як же це трапилось? – здивувався Россіні.

– Вони всі наслідують вас.

– Цей пресумний випадок не робить честі вашому педагогічному досвідові, маестро, серйозно відповів Россіні.– Учні повинні наслідувати свого вчителя, чого б це їм не коштувало!

Недогляд колекціонера

Приятель Россіні розповів знаменитому композиторові, що один його знайомий колекціонує знаряддя тортур.

– Цікаво, чи є в цій колекції фортепіано? запитав Россіні.

– Ні.

– Отже, в дитинстві він не вчився на ньому грати!

Не за призначенням

Після смерті Джакомо Мейєрбера його небіж звернувся з проханням до Россіні, щоб той вислухав створений ним жалібний марш, присвячений пам'яті покійного дядька.

– Ну, як? – запитав автор маршу.

– Що вам сказати? – задумався Россіні.– Гадаю, було б набагато краще, коли б ваш дядько створив жалібний марш на вашу честь.

Непорозуміння

Антрепренер Россіні приніс композиторові газету з рецензією і зауважив:

– Тут мовиться, що ви не ладнаєте з теорією.

– Звичайні світські плітки, – засміявся Россіні.– Єдина дама, з якою я ніколи не дозволю собі посваритися це теорія.

Чудесний дует

У 1821 році під час карнавалу в Римі увагу публіки привернула група мандрівних музикантів. Особливо виділялась комічна пара – неприродно товстий мужчина і худа жінка. Вони віртуозно грали на гітарах, а їх супутники співали пісеньку:

 
Ми сліпі й родились ми
Жити для страждання.
Веселітесь і не лиште
Нас без подаяння.
 

Публіка не могла зрозуміти: звідки у мандрівних музикантів така майстерність?

Жодна душа так і не здогадалася, що мужчина був не хто інший, як Джоаккіно Россіні, а жінкою вирядився Нікколо Паганіні…

Сумирний Отелло

Коли опера Россіні «Отелло» вперше появилася на сцені, значна частина публіки виявилася непідготовленою до сприйняття цього твору. Особливе невдоволення викликала розв'язка. У деяких театрах фінальну сцену опери змінили. Саме тоді, коли Отелло заносить свій кинджал над розпластаною Дездемоною. щоб умертвити її, бідна жертва вигукує:

– Що робити, нещасний? Я не винна!

– Не винна?! Це правда?

– Так, присягаюсь на цьому! – відповідав бідна дружина. Тоді Отелло бере Дездемону за руку, виводить її на сцену і співає з нею любовний дует, запозичений з іншої опери Россіні.

В опері, як і в житті, правді важко пробити собі шлях!

Приємна зустріч

Біографи Шуберта зазначають, що великий австрійський композитор байдуже ставився до своїх творів: те, що було написане, втрачало для нього інтерес.

Якось відомий австрійський співак Йоганн Фогель показав Шубертові одну з його недавніх пісень, транспоновану копіювальником, Переглянувши ноти, композитор вигукнув:

– Славна пісенька! Хто її написав?

Речовий доказ

Франц Шуберт, втомившись від вічних переслідувань кредиторів, одного разу почепив на балконі свій сурдут, кишені якого були вивернуті навиворіт. Це означало: «Не турбуйте, голуб’ята, ні мене, ні себе».

Кажуть, нібито видиво це виявилось настільки переконливим, що деякий час кредитори не чіпали свого боржника.

Зачароване коло

Один з друзів Франца Шуберта, завітавши якось до нього в гостину, застав видатного композитора дуже заклопотаним,

– Розумієш, – пояснив Шуберт, – я загубив свої окуляри. Що ж мені тепер робити?

– Звичайно, шукати їх, – відповів гість.

– Це так, – погодився композитор, – але, щоб щось шукати, мені потрібні окуляри, отже, знайти окуляри я зможу тільки після того, як знайду їх…

Спіши поволі

Італійський композитор Гаетано Доніцетті працював з неймовірною швидкістю і створив близько 70 опер. Якось в його присутності зайшла мова про те, що Россіні написав «Севільського цирульника» всього за тринадцять днів. Багатьом це здавалось неможливим.

– А яка ваша думка, маестро? – запитали в Гаетано Доніцетті.

– Це цілком ймовірно, – відповів композитор. – Адже Россіні завжди писав так повільно…

Загублена симфонія

Французький байкар Лафонтен розповідав друзям, що свою байку «Два голуби» створив уночі вві сні, а коли вранці прокинувся, одразу ж записав готовий твір.

А от з композитором Гектором Берліозом сталося інакше. Він твердив, що найкращу з своїх симфоній він створив, коли спав. Прокинувшись, хотів записати, та не було під рукою ані паперу, ані олівця. Так і заснув. А вранці нічого не міг пригадати.

Геніальний рукав

Одного разу у Відні до Берліоза підбіг маленький жвавий чоловічок і в захопленні вигукнув:

– Пане Берліоз, я пристрасний прихильник вашого таланту… Прошу вашої ласки, дозвольте торкнутися руки, що написала «Ромео і Юлію», – з цими словами він вчепився за рукав композитора і блаженно завмер.

– Пане, – обережно торкнув його за плече Берліоз, – тримайтесь ліпше за інший рукав: я маю змичку писати правою рукою.

Найкращий засіб

Одного разу Адольф Адан – автор балету «Жізель» – попросив у Обера партитуру однієї з його перших опер, що свого часу зазнала фіаско.

– Мої учні,– пояснив Адан здивованому Оберові, – часто занепадають духом від перших невдач.

От я й хочу мати під руками вашу партитуру. Мені здається, що це – найкращий засіб повернути їм гарний настрій і надихнути вірою в свої сили.

Називаючи прізвища

Відома співачка Вільгельміна Шредер-Деврієнт розмовляла в купе зі своєю випадкового супутницею. Мова зайшла про театральні новини, і дама несподівано вибухнула гнівною тирадою на адресу Деврієнт, не підозрюючи, хто сидить перед нею:

– Вона застара для тих ролей, які виконує… Вона абсолютно без голосу… і, крім того, в неї жахлива фігура! Я вважаю, що з Деврієнт давно настав час покінчити! А ваша думка? – звернулась вона до незнайомця, що сидів поруч.

– Це питання серйозне, добродійко, і тому мені здається, що треба, аби в цьому обговоренні взяла участь п пані Деврієнт, – чемно відповів незнайомець, показуючи на співачку.

На мить дама замовкла і через хвильку почала вибачатись:

– Ви не повинні сердитися на мене, папі Деврієнт! Мене спантеличила стаття, яку я прочитала про вас в Дрезденській вечірній газеті. Рецензент Шмідер, який так оббрехав вас, певно, страшенний негідник. Якщо коли-небудь мені доведеться з ним зустрітися, я скажу йому те саме.

– Вам не доведеться зайвий раз повторюватись, – сказала співачка, посміхаючись, – пан Шмідер, – рецензент Дрезденської вечірньої газети – сидить біля вас.

Вагомий доказ

Театральний перукар голив знаменитого оперного співака Петрова і порізав йому щоку.

– Це все від вина, – незадоволено зауважив Йосип Панасович, який знав, що цирульник ласий до хмільного.

– Абсолютно точно, – пристав на це перукар, – від горілки шкіра грубішає.

Ряд чарівних змін

Чи завжди можна визначити майбутнє людини? Важко сказати. Ось три характеристики на одного й того ж школяра. 1825 рік: «…поведінки чесної, старанності неабиякої, успіхів чималих». Через рік: "."здібностей гарних, ледар з ледарів, успіхів мало». 1830 рік: «…поведінки чесної, здібностей немалих, а ледарством – рідкість в училищі»… І… підлітка виключають з Київського повітового училища.

Залишається додати, що все це трапилося з відомим українським композитором С. С. Гулаком-Артемовським – автором опери «Запорожець за Дунаєм».

Викрадення баритона

1837 року М. І. Глінка, який був призначений капельмейстером хорової капели при Царському дворі, вирушив у пісенний край, на Україну, шукати хлопчиків-співаків, аби поповнити капелу. Найціннішою знахідкою був, однак, не хлопчик, а 25-річний Семен Гулак-Артемовський, який мав чудесний баритон. Хоч як важко було, але Глінці все ж пощастило ошукати духовне начальство: місцеві можновладці були змушені відпустити «хлопчика» в столичну капелу. Директорові ж капели Глінка «забув» своєчасно доповісти про свою знахідку, бо вирішив з талановитого українського хлопця зробити оперного співака. Багато перешкод довелося ще подолати на цьому шляху, але врешті-решт, церква втратила, а Петербурзька опера збагатилась чудовим співаком, який пройшов школу Глінки.

В ногу з життям

Знаменитий сучасник Шонена, нині забутий піаніст Йозеф Водьфль виступав з імпровізаціями, а знадвору в цей час долинули звуки військового маршу. Вольфль одразу ж перетранспонував виконуваний твір у тональність, в якій грав оркестр, мимохідь змінив ритм на маршовий і музичив разом з оркестром, поки той не пройшов. Публіка була захоплена.

Дебют Шонена

Коли Фрідерік Шопен ще був зовсім дитиною і вперше мав взяти участь в публічному концерті, його довго і старанно одягали, давали багато порад, як поводитися, щоб не порушити урочистої обстановки.

Після концерту хлопчика розпитували, що найбільше сподобалося публіці, і він з гордістю відповів:

– Мій біленький комірець.

Вчителі композитора

Німецький композитор Роберт Шуман виконував якось у концерті власні твори. І раптом крізь розчинені вікна почулось чарівне пташине щебетання. Хтось швиденько позачиняв усі вікна. Композитор, закінчивши грати, підвівся з свого місця і знову розчинив навстіж усі вікна.

– Панове, – звернувся Шуман до публіки, – досі я заважав тим чарівним маленьким музикантам. Послухаємо тепер їх уважно – вони цього варті. Це також мої вчителі…

Шлюб по-німецькому

Шуман три роки добивався руки своєї майбутньої дружини Клари Вік. Однак батько Клари не давав згоди, стверджуючи, що «Шуман нічого не вміє і нічого собою не являє».

Насправді ж старий Вік не хотів позбутися основного джерела прибутку, яким були концертні виступи Клари, що стала на той час знаменитою піаністкою. Тоді Шуман вирішив звернутися до… суду. Королівський апеляційний суд у Лейпцігу визнав, що повнолітня наречена має право одружитися за власним вибором.

Воістину дивовижний випадок, коли приводом для судового розгляду став шлюб, а не розлучення!

Коронований невіглас

Клара Шуман прославилася раніше свого чоловіка, композитора Роберта Шумана. Одного разу піаністка виступала з його творами на віденському придворному концерті. Після концерту Клару Шуман було представлено королю, який довго з нею розмовляв.

Закінчивши бесіду, монарх добродушно звернувся до Роберта Шумана:

– Ну, а ви? Ви також музикант?

Незважаючи на особи

Відпочиваючи в парку свого рідного міста Цвіккау, Шуман насвистував мелодію із «Карнавала».

– Послухайте, – обурено сказав йому сусіда по лавочці.– Адже це мотив із «Карнавала» нашого високошановного Роберта Шумана. Якщо ви не знаєте, як у нього звучить ця мелодія, то не свистіть… Ваш свист мені діє на нерви…

Антиподи

Ріхард Вагнер і Роберт Шуман пробули якось разом близько години. Після цієї зустрічі Вагнер розповідав:

– Благородна людина – Шуман. Тільки надто вже мовчазний.

А Шуман:

– Вагнер мені дуже сподобався, але недобре, що вже надто він балакучий.

Ференц Ліст і порфіроносні слухачі

Якось Ференц Ліст грав для титулованих осіб. Англійська королева Вікторія прибула на концерт з запізненням. Вона і її причет довго вмощувалися в ложі: шелестіли сукні придворних дам, королева голосно розмовляла. Ліст припинив грати.

– Здається ваша фантазія була дуже короткою, – сказав йому один із придворних сановників.

– Я боявся, – відповів Ліст, – що заважаю її величності королеві Вікторії.

Сцена, подібна до цієї, повторилась у 1842 році на концерті при царському дворі Миколи І. Коли цар почав голосно розмовляти, Ліст зупинився.

– Чому ви перестали грати? – запитав Микола І.

– Коли говорить цар – усі мовчать, – відповів Ліст.

Істотна відмінність

Обраницею серця Ліста була письменниця, французька графиня Марія де Флавіньї Агу, – мати Козіми, яка пізніше стала дружиною Ріхарда Вагнера. Сумісне життя Ліста і його коханої рясніло силою бур хливих сцен. Одного разу пані д’Агу порівняла Ліста з Дайте, бажаючи себе видати за Беатріче,

Слухаючи її, Ліст недбало кинув:

– Так, люба, тільки справжня Беатріче, згідно шляхетного звичаю, померла вісімнадцятирічною.

Інакше не можна

– Маестро, – поцікавилася якось молода піаністка у Ліста, – чи правда, що піаністом треба народитися?

Ліст посміхнувся і відповів:

– Суща правда, добродійко: не народившись, не можна грати на роялі.

Головне – точність

Перед початком концерту Ліста у Варшаві, імпресаріо оголосив, що в залі горітиме п'ятсот свічок. Провінціал, який сидів на гальорці, довго роздивляв маестро, але ще частіше оглядався навкруги. Нарешті він підвівся і обурено сказав:

– Як вам не соромно обдурювати! В залі лише чотириста дев’яносто вісім свічок…

Не розуміючи, що сталося, Ліст перервав концерт.

Тоді на сцену вийшов адміністратор:

– А чи порахував пан свічки на фортепіано?

– Ні,– засоромився провінціал. – Тоді все гаразд. Пане Ліст, гранте далі!

Бумеранг

Під час репетиції однієї з ораторій Ліста оркестр грав в різнобій. Композитор, з досадою махнувши диригентською паличкою, сказав:

– Але, панове, це не що інше, як базарна музика!

На секунду запала мертва тиша, а потім хтось ззаду Ліста пробурчав:

– Так це ж не ми її створювали.

Без заздрощів

Як відомо, один з провідних музичних мотивів в другому акті «Валькірії» Р. Ватера повністю запозичений із симфонічної поеми Ф. Ліста «Фауст». Коли на котромусь із своїх вечорів Ліст виконував «Фауста» і дійшов до цього місця, Вагнер жартівливо сказав:

– Татусю, ось саме цей мотив я й привласнив.

Ліст, який без заздрощів ставився до незвичайних успіхів свого зятя, відповів:

– Це чудово. В крайньому разі люди краще зможуть його розчути.

Ліст-хімік

У 40-х роках минулого сторіччя, коли Ференц Ліст був у зеніті своєї слави, він завітав з концертами у Гейдельберг, славне університетське місто. Професори філософського факультету вирішили обрати його почесним доктором.

Однак викладачі, знаючи зневажливе ставлення декана до композиторів і музикантів, побоювалися, що той не затвердить цього рішення. Обережно, приготувавши необхідні аргументи, вони повідомили про все декана.

– Ліст? – перепитав учений муж. – Що ж, можна відзначити й хіміка!

Вибачення під завісу

Вагнер товаришував з поетом Генріхом Лаубе. 4 лютого 1846 року в Дрездені була вперше поставлена комедія Лаубе «Учні школи Карла». Після вистави в будинку Вагнера зібралися його друзі. Розмовляли, звичайно, про щойно бачену п’єсу. Всі хвалили Лаубе як поета. Тільки Вагнер мовчав. Згодом сказав:

– Він писав про Шіллера. А хто пише про Шіллера, повинен мати хоч крихітку його генія. Лаубе – давній мій друг, але Шіллера з нього не вийде.

В кімнаті запала гнітюча тиша. Композитор Геллер намагався все це перетворити на жарт, але Вагнер і далі гримів.

Вранці Лаубе через редактора Шмідера передав Вагнерові виклик на дуель. Ріхард відповів:

– Зрозуміло. Тільки я сподіваюся, що добрий Генріх, перш ніж застрелити мене, дасть мені змогу закінчити оперу «Лоенгріи». А потім я до його послуг… Шмідер почав йому доводити, що дуель – справа дуже серйозна, але Вагнер перебив:

– Дуель – дурниця, а я дурниць не роблю. Передайте це моєму другові Лаубе, великому поетові.

Поступка публіці

1855 року Вагнер виступив у Лондоні як диригент, виконавши дві симфонії Бетховена по пам'яті. Публіка прийняла його стримано, бо диригування по пам'яті було на той час ще незвичним для слухачів. На наступному концерті Вагнер мав перед собою партитуру, і публіка нагородила його тривалими оплесками. Одначе, коли автор залишив естраду, багато хто помітив, що на пульті лежала партитура… «Севільського цирульника» Д. Россіні та ще й догори ногами.

Вагнер-дипломат

Одна танцюристка, втративши з віком вдатність граціозно й витончено рухатись на сцені, вирішила перейти на вокальне мистецтво. Вивчивши кілька нескладних арій, вона прийшла до Вагнера з проханням прослухати її. Після того, як вокальний репертуар відвідувачки був вичерпаний, Вагнер попросив її продемонструвати своє мистецтво танцю. Просьбу його було виконано. В кімнаті настала мовчанка.

Нарешті артистка не витримала:

– Скажіть же, маестро, сподобалось вам, як я співаю?

– Для танцюристки непогано. До речі, для співачки ви непогано танцюєте, – була відповідь.

Вороні коні

Австрійський дипломат фон Рінг так розповідав про першу виставу у Відні опери Вагнера «Валькірія»: «Виставу мамо не відмінили. Як відомо, у цій опері на сцені з'являються коні. В придворних стайнях були дресировані коні, та всі вони – сірі, а Вагнер категорично вимагав вороних. «Ви хочете знеславити мене, – кричав він директорові,– краще нехай моя опора ніколи не піде у Відні, ніж її гратимуть з сірими кіньми». – «Але оперу підготовлено, витрачено кошти»… – «Це мене не обходить!» Я залагодив справу, подавши «дипломатичну» пораду: пофарбували коней у чорний колір. Вагнер схопив мене за руку і вигукнув: «Ви врятували мені життя!»

Вистава відбулася».

Вільний переклад

У 1377 році Вагнер виступав з концертами й Лондоні. Серед оркестрантів був німецький музикант Отто Дройхман. На одній з репетицій Вагнер, вкрай незадоволений трубачами, не тямлячи себе, звернувся до Дрейхмана:

– Скажіть оцим віслюкам, якщо вони не гратимуть як слід, я викину їх геть!

Дрейхман, що виконував роль перекладача, не поспішаючи, сказав:

– Джентльмени, маестро повністю розуміє всі ті труднощі, яких завдає вам його музика, тому й просить нас зробити все, що в ваших силах, і ні в якому разі не хвилюватися.

Запізніла любов

Якось до директора Міланської консерваторії прийшов юнак і попросив влаштувати йому іспит. Після іспиту він одержав відповідь:

– Облиште й думати про консерваторію і шукайте собі вчителя серед міських музикантів.

Це було 1832 року, а через кілька досятиліть Міланська консерваторія домагалася честі носити ім'я колись зневаженого нею музиканта – Джузеппе Верді.

Шлях до слави

Перша oпера Верді «Оберти», поставлена в міланському театрі «Ла Скала» в листопаді 1839 року, нe мала успіху, і Верді закаявся створювати опери. Та ось він зустрівся на вулиці з імпресаріо Мороллі, який попросив його ознайомитись з одним цікавим лібретто. Верді байдуже поставився до пропозиції, та Мореллі наполягав.

Коли композитор прочитав лібретто, він зрозумів, що буде писати нову оперу. Деякі місця вважав за потрібне переробити. Повідомив про це автора лібретто. Той погодився, обіцяв прийти наступного дня. Та легковажний лібреттист десь загуляв і з’явився тільки на четвертий день. Розлючений Верді зачинив його в кімнати й не випускав, поки не були зроблені потрібні зміни. Так народжувалась злободенна патріотична опера «Навуходоиосор».

Надійний критерій

Коли Джузеппе Верді закінчив оперу «Трубадур», він запросив до себе одного відомого критика і познайомив його з деякими найважливішими фрагментами.

– Ну, як? – запитав композитор.

– Кажучи по правді, все це здається маловиразним.

Тої ж миті Верді повис у нього на шиї і поцілував.

– Дякую! Ви мене дуже втішили! Якщо опера не сподобалась вам, то я переконаний, вона сподобається публіці!

Дорогий слухач

Після постановки «Аїди» автора засилали вдячними листами. Але серед них були й такі: «Гучні відгуки про вашу оперу «Аїда» примусили мене поїхати 2-го числа цього місяця в Парму і подумати на виставі… Перед закінченням опери я сам себе запитав: «Чи задовольнила мене опера?» Відповідь була негативна. Я сідаю на поїзд і повертаюсь додому, в Реччіо. Але й тут знову тільки й розмов, що про вашу оперу. Мені ще раз захотілося послухати її, і я 4-го числа знову в Пармі… Враження таке: в опері не має нічого збудливого… Після двох-трьох вистав «Аїда» валятиметься в пилюці архіву. Можете уявити, шановний Верді, мій жаль за витраченими грішми. Додайте до цього, що я людина сімейна і такі витрати не дають мені спокою. Тому я звертаюсь безпосередньо до Вас із проханням: поверніть мої гроші…» Наприкінці листа було дописано: скільки обійшовся проїзд туди й назад, квиток у театр та вечеря. Разом 16 лір.

Прочитавши листа, Верді доручив своєму видавцеві виплатити гроші, але з вирахуванням 4 лір за дві вечері, тому що «повечеряти синьйор міг би й вдома» та попросив взяти з нього підписку, що він ніколи не буде слухати опер Верді, аби «уникнути нових витрат».

Приборкування джинів

Одного разу Джузеппе Верді літував в Монтскатіні, де мав невеличку віллу. Якось один з друзів композитора навідався туди і був дуже здивований, що господар тулився в одній кімнатці.

– У мене є ще дві кімнати, – сказав Верді,– але там я зберігаю дуже потрібні речі. Верді відчинив двері в ці потаємні кімнати, і гість побачив цілий склад шарманок,

– Коли я приїхав сюди, – пояснив композитор, – власники цих інструментів усолоджували мій слух аріями з «Травіати», «Ріголетто», «Трубадура». І ось я вирішив скупити всі шарманки. Ця втіха обійшлась мені досить дорого, зате я можу тепер спокійно працювати.

Нормальній вік

Перед прем’єрою опери «Фауст» у Шарля Гуно запитали:

– Скільки приблизно років Фаустові?

– Нормальний людський вік, – відповів він, – шістдесят.

Самому Гуно було тоді сорок. З тим же питанням до Гуно звернулись через двадцять років.

– Нормальний людськтй вік: приблизно вісімдесят літ, – відповів композитор.

Як прикро!

Поклонниця Гуно відвідала маестро. Проходячи повз їдальню, вона помітила на столику кісточку з вишні і блискавично сховала її в рукавичці. Наступного дня композитор зробив відповідний візит дамі і побачив на ній оригінальну брошку: це була вишнева кісточка, обрамлена справжніми діамантами.

Дізнавшись, як це трапилось, Гуно посміхнувся:

– Шановна, я ніколи не їм вишень. Вишні переважно їсть мій камердинер…

Еволюція поглядів

Гуно якось розмовляв а молодим композитором. Автор «Фауста» задумливо промовив:

– Що далі ми просуваймося в нашому мистецтві, то більше цінуємо своїх попередників. Коли я був у вашому віці, я казав про себе: «Я». У 25 років казав: «Я і Моцарт». У сорок: «Моцарт і я». А тепер тихенько кажу: «Моцарт!»

Пізнав самого себе

Оффенбах, який бував зчаста не в гуморі, одного разу написав своїм співавторам-лібреттистам – А. Мельяку та Л. Галеві – таку записку:

«Прагнучи зберегти з вами найкращі взаємини, нижчепідписаний Жак Оффенбах, що проживає в Парижі по вулиці Лаффіт, наперед просить вибачення у своїх співпрацівників на той випадок, якщо він їх образить».

Одноактна «Галька»

Після першої вистави «Гальки» в Вільно у 1854 р. Станіслав Монюшко запитав свого знайомого, старого шляхтича, як сподобалася опера,

– Е-е… дуже довга історія… Дав би стольник дівчині корову ще в першому акті,– та й по всій справі!

До речі

Одного разу Йоганн Штраус, уже відомий на той час композитор, зустрів у Відні товариша, з яким двадцять літ тому сидів на шкільній лаві.

– Ах, Йоганн, який я щасливий тебе бачити! Між іншим, що ти поробляв усі ці роки? – запитав приятель.

Пудель у небезпеці

Повернувшися з гастрольної поїздки по США, Йоганн Штраус так розповідав про місцеві звичаї:

– Ентузіазм американок, що страждають манією збирання артистичних реліквій, не має меж. Спочатку я виявив слабкість до цих витівок і внаслідок цього позбувся багатьох дорогих мені речей.

Легкі перемоги настільки окрилили моїх поклонниць, що незабаром серйозна небезпека зависла над моїм бідолашним пуделем: дами полювали за його кучерями. Аби врятувати його від подібних зазіхань, я вирішив постригти пуделя…

Успіх забезпечено

Один молодий композитор зіграв Йоганну Штраусу свою нову баладу.

– Чудесна річ! – сказав Штраус. – Ось тільки деякі місця нагадують мені Моцарта.

– Нічого. Це не завадить! – відповів автор. – Моцарта завжди слухають з задоволенням.

Дует черевикі

Якось Йоганн Штраус зайшов у взуттєвий магазин. Він обдивився і примірив з десяток черевиків і нарешті розчаровано махнув рукою:

– Бачу, що не знайду того, чого шукаю.

– А що ви, пане, шукаєте? – запитав продавець.

– Два черевики, які б рипіли в унісон, – відповів автор «Летючої миші».

Пощастило

По смерті Йоганна Штрауса з'явилося чимало оперет, викроєних із його творів. Перша – «Віденська кров» Мюллера-молодшого – була поставлена в 1899 році. Після багатьох вистав, що їх витримала оперета, в котрійсь із віденських газет з'явилася стаття: «…Мюллер, написавши оперету на музику Штрауса, нажив кам'яницю. Коли б Штраус писав оперети на музику Мюллера, він помер би з голоду».

Безперечний доказ

Антон Рубінштейн повертався з-за кордону на батьківщину. Йому не минуло ще й 16 років, коли мати вивезла його з Петербурга, тому до столиці він повернувся, не маючи паспорта. Це викликало підозру. Тодішній оберполіцмейстер Галахов категорично відмовився вірити будь-якому поручнйцтву знайомих Рубінштейна, котрі запевняли, що Антон Григорович – музикант, і зажадав «наочного засвідчення особи». Начальник канцелярії Чесноков повинен був послухати гру Рубінштейна і зробити висновок – самозванець він чи ні.

Ось як про це згадує сам композитор в «Автобіографічній записці»: «Привели мене до Чеснокова… Знайшлося в нього якесь мізерне фортепіано. Сів він, сів і я. і все, що було у мене на серці гіркого, всю злість і обурення на все, що зі мною робиться, я вилив, вибиваючи це на клавішах отого інструмента! Я так гримів, що фортепіано ледь не луснуло під моїми ударами, і удавалось, що воно ось-ось розвалиться на двадцять чотири шматки. А втім, інструмент був найпідліший, і моїй злості не було меж. Чесноков, однак, терпеливо прослухав і відправився зі мною до обериоліцмеистера.

– Достеменно так, ваше превосходительство, – доповів начальник канцелярії.– Рубінштейн справді музикант, тому як грає».

Вихід знайдено

На гастролях у Відні Антону Рубінштейну довелося мати справу з неймовірно скупим антрепренером. Переговори про оплату концертів затягнулись. Тоді Рубінштейн заявив:

– Добре, я візьму вдвоє менше тієї суми, яку я звик одержувати, але й гратиму в два рази тихіше.

Все ясно

Композитор-початківець прийшов до Антона Рубінштейна і попросив дозволу програти йому дві свої п’єси. Рубінштейн погодився. Автор зіграв одну п’єсу і хотів був розпочати другу, та Рубінштейн хутенько

сказав:

– Дякую, шановний, не турбуйтесь, друга п’єса мені значно більше до вподоби, ніж перша!

Надзвичайна економія

Антон Рубінштейн не дозволяв своєму учневі Й. Гофманові навіть вдруге грати вже пройдений твір. Якось Гофман скромно запитав, чи не згодиться той ще раз його прослухати, аби перевірити: все він, Гофман, зробив гак, як радив йому маестро? А. Рубінштейн відмовився на тій підставі, що вдруге він скаже йому «зовсім інше».

Що ж, поради також треба економити!

Похорон

Ганса фон Бюлова довго й марно умовляли диригувати новою виставою в Берлінському оперному театрі. Бюлов відмовлявся, бо новий твір був зовсім бездарний і його ставили лише тому, що авторові протегував сам кайзер Вільгельм II. Однак Бюлов змушений був скоритися.

На прем'еру диригент прибув зодягнутий, як на похорон, з чорною траурною пов'язкою на рукаві.

– Що трапилось? – спитали фон Бюлова стривожені музиканти. – Ви когось поховали?

– Поки що ні,– відповів диригент. – Але зараз ви побачите, як я буду ховати оцю оперу…

Перестарався

Під час оркестрової репетиції Ганс фон Бюлов закричав тромбоністові:

– Форте!

Коли музикант зіграв голосніше, диригент ще раз крикнув:

– Форте!

Так повторювалося декілька разів. Зрештою тромбоніст, у якого від дуття ледь не луснули щоки, признався, що голосніше він грати вже не може. У відповідь Бюлов спокійно йому пояснив:

– У цьому немас потреби, мій любий. Справа в тому, що з самого початку ви грали фортіссімо, а я вимагав від вас грати форте.

Цілковита протилежність

– Яка відмінність між гарним диригентом і поганим? – запитали якось у Бюлова.

– Бачите, гарний диригент партитуру тримає в голові, а поганий – голову в партитурі,– відповів Бюлов.

Не чекали

Один співак, що репетирував з Бюловим, постійно запізнювався на репетиції. Диригент тактовно, але не без іронії запитував:

– Оркестр і я, певне, приходять зарання, чи не так? Але одного разу співак прийшов своєчасно. Натомість oркестранти, які звикли вже його очікувати, розбрелися хто куди.

– Браво, – вигуискнув Бюлов, – нарешті весь оркестр з'явився згідно вашого розкладу.

Мистецтво елоквенції

Брамс був слабенький оратор. Після виконання його Першої симфонії влаштували банкет, на якому був присутній чеський віолончеліст і композитор Давид Поппер. Брамса попросили виступити, і він почав:

«Творити музику – дужо важка справа… Так, панове, творити дужо важко». Ці слова він повторив декілька разів, очевидно, не знаючи, що говорити далі.

Нарешті він сказав не без сарказму: «Наслідувати значно легше, однак про це може більш детально розповісти вам мій друг Давид Поппер».

Попнер підвівся і, посміхаючись відповів:

– Панове, мій друг Брамс стверджує, що я спеціаліст у наслідуванні: не знаю, чи це точно. Знаю лише, що єдиний композитор, якого варто наслідувати – до Бетховен. Однак про це мій друг Брамс може розповісти більш детально…

Поступка оптимістам

– Чому ви пишете таку журливу музику? Слухач хоче відпочити, повеселитися, піти з концерту в доброму гуморі. А ви? Напишіть що-небудь веселе, життєрадісне. І… продаж піде веселіш, – казав видавець молодому Брамсові.

– Спробую, – відповів композитор.

За декілька днів він прийшов у видавництво з величезним пакунком.

– Ну, що вийшло? – зустрів його видавець запитанням.

– Не знаю, – відповів Брамс і поклав перед видавцем ноти.

Новий твір починався так: «Весело іду я в могилу».

Єдина позитивна якість

Один композитор-початківець звернувся до Брамса з проханням оцінити його твір. Брамс уважно переглянув партитуру, похитав головою, погладив бороду і, нарешті, добродушно запитав: