Текст книги "Симфонія хаосу"

Автор книги: Анна Шпилевська

ЗАМОК ІЗ ОСІННЬОГО ЛИСТЯ

Замок із осіннього листя. Ми зайдемо, тримаючись за руки, у цей, з розмаїтими шляхами, ліс. Він вдихне з нами запах ароматично наповненого повітря. Замок нездійсненних ілюзій, що загубились у вічності і з пристрастю дивляться на знання того, хто поруч. Тримає тебе за пучки пальчиків і посміхається самими кутиками вуст. За тобою – мій пульс. Виривається із орбіт. І тече, тече... По жилах. По нездійсненності. По щоденності. Майбутніх ідей. Що колись прийдуть із замку тіней. Замок із осіннього листя ... А ми ще... Зайдемо, тримаючись за руки і ... простягнемо крихту розлуки, щоб так відверто відкрились людські душі? Так... Навмисно. У наш замок із осіннього листя.

ЗАБЕРИ...

Забери у свої сіті. А може, злови, як тремтливу лань? А мо...же... стикулюй, направляй свої вуста і мімікою підкори своїй во...лі...то пройшло. Осінь листопадовою зорепадністю піднімає у свої терпкі обійми... ОбійМИ... А МИ ... Будемо? Поруч... Колись і не терпиться знати... Чи зануритись у терпкість митей. Забереш у свої сіті?...

МІНІАТЮРА НА СЕРВЕТКАХ
ПІД ПОРЦІЮ СМАЧНОГО ДЖАЗУ

Я матиму свій рояль. Буду грати тобі вечорами під мерехтіння вечірніх терпких свічок, що воском скапуватимуть під мою гостро-чуттєву музику, наповнену суперечностями з усіх боків. У нього будуть чорно-білі думки, дієзна млосність у словах і педалізоване серце, що стукає молоточковими ходами, почергово натискаючи клавішами почуття у твоєму серці. Лиш відчуття легкості неймовірно простого джазу замріяно милуватиметься разом із тобою, не в змозі зрозуміти якихось альтерованих складних гармоній.

Свічка тане по затемненню глибинної туги твоїх очей. Бо просто чи ні – зупинити мій потік музики, тобі не відомо. Септакорди міріадами розсіюють повітря, хроматизми скачуть, наче у русі нашіптуючи щось надзвичайне. А хвилі глибин, що десь так чітко пульсують у твоєму єстві – показують хитку й безсилу душу, поступливий і водночас сильний характер.

Я матиму свій рояль. Не важливо, чорний, а чи може, красень білий. З чорними очима. І ненав’язливо ніжною душею. Ти приходитимеш увечері і слухатимеш його чорно-біле сплетіння звуків. І згодом... розтанеш у вирії емоцій...

СИМФОНІЯ ХАОСУ
(І ОДНА КРАПЛИНА ДЖАЗУ)

Дисципліновано вставши, ти ховаєш задубілі пальці до кишені, хукаючи й озираючись. Психологічно неврівноважений, як ніби щось маєш сховане у своїй душі. Щось таке, що важко сприймати іншим, які тебе оточують. Вслухаєшся у звуки...

Десь далеко септакордами озивається бас-гітара. Ти пристрасно вдихаєш той аромат і просто-таки не знаєш: септакорди на басу – то міф, чи реальність?

Ідеш на той запах. У галереї мистецтв, на другому поверсі хтось невміло грає джаз... М-м, який він тобі приємний на дотик і гіркий усередині, ну зовсім як ти сам. Стоїш під вікном кав’ярні, де лунає музика і замуровуєш свій відчай у ті звуки. Сніг барвить твоє тіло, твою холодну куртку і холодні пальці. А ти слухаєш.

«Тук-тук», – додаєш, прицмокуючи язиком, нявкаєш, лаєшся, клацаєш пальцями. Потім у такт відчиняєш і зачиняєш двері. Плигаєш на рипучий сніг і розводиш на сленги слова, розспівуєш на «тірі-та-рурі дем... дібі..дау...оує..» – у манері джазових виконавців.

Дарма, що люди лишень посміхаються, незважаючи на твої пристрасті – у цьому місті досить багато таких диваків, як ти. Тебе п’янить не гаряче вино, запах якого струменить із вікна, і навіть не гаряча кава, що сьорбає якась досить банальна парочка закоханих.

Тебе п’янить глінтвейн музики. І ти піддаєшся, розриваючи себе на сотні частин, щоб кожна могла співати свою партію у цьому хаосі. Твоя симфонія – у психоделічному баченні. Ти – то і є твоя мікрофлора музичного сприйняття. Ти – хаос. Ти – музикант. Ти – творець. Ти – людина. Ти – арфа. Ти – орган. Ти. Це просто ти... і КРАПКА!

(Виконується разом із грою на фортепіано)

ЩАСТЯ

Чисто виголений, ароматний, Тарас збирався на роботу.

– Не проспи пари, кохана! – сказав і, поцілувавши у щічку Любаву, пішов геть.

Дівчина солодко позіхнула і поволеньки подумала, що пора вставати. Сьогодні ж екзамен. Алгебра. Годинник невблаганно показував опів на дев’яту. Екзамен був на дев’яту. Але вона могла вийти за десять хвилин і встигла б.

«Ех, – подумала, – і чому він мене тільки не підвіз...» – А потім, прокинувшись остаточно, уже вголос додала:

– Мабуть, я задовго збиралася б...

Тарас жив у власній квартирі дуже близьку від одного з мальовничих районів міста. Любава була його дівчиною десь місяців із вісім. Він вважав її своєю королевою, повелителькою домашнього затишку. Дівчина обожнювала вазони, кошеняток і впевнено вірила у щастя. Та і якою їй бути в такому юному віці?

Мав трикімнатну квартиру, що її він заробив, як і авто, поїздками за кордон. Отож, увесь його дім складався із квітів, рюшів, тепла та затишку, із духовки часом парував свіжоспечений пиріг. А вона ж так любила готувати! Маленький котик щодня зустрічав його з роботи, як і вона – маленька кішечка, яку любив понад усе. Любив і не хотів ні з ким ділити. Батьки жили за кордоном, у Празі, тому їм було байдуже, з ким мешкає їх син. А мама й тато Любави не зразу погодились на її вибір у сімнадцять років та згодом – відступили. Його двадцятисемиліття відсвяткували буквально декілька днів назад. Вона готувалась до екзаменів і паралельно смажила котлетки, крутила голубці (звісно, консультуючись із мамою), робила салатики і пекла торт. Дарма, що у будь-якому супермаркеті вони могли собі це все купити. Хотіла своїми руками подарувати йому радість. Адже робота у нього виснажлива – працював лікарем-кардіологом – то й приходив додому пізно. Купа пацієнтів, непогана заробітна плата. Тож на день народження Тарас вдячно прийняв цей її подарунок – смачні наїдки – та й величніший подарунок – настінний годинник з їхньою фотографією посередині циферблату. Такий дарунок означав для неї, що кожного ранку, незалежно від того, чи вона буде поруч, він дивитиметься на фото і згадуватиме. Наївне мале дівчисько. Тарас це сприйняв, як символ того, що вони разом уже довго і вона хоче продовження бенкету. Та жоден із варіантів не був правильним за версією долі – годинник дарують на розлучення. Але про це згодом.

Вона зробила собі каву з корицею – саме так любила прокидатись і пити цю смакоту мало не щодня. Умилася, причепурилася, зробила легкий макіяж – і гайда в університет.

Після складання тяжкого іспиту, що був останнім і вирішував, чи матиме підвищену стипендію, дуже втомилась, але вирішила зателефонувати коханому. У слухавці почула знайомий голос.

– Любенька (так часто називав її хлопець), – а давай пообідаємо в якомусь крихітному ресторанчику?

– Ти пропонуєш... Їсти не вдома? Не цікаво... Давай, я курочку посмажу. Смакота! От поки ти прийдеш, я встигну, обіцяю. І екзамен останній здала – буде привід гарно відсвяткувати!

– Ти ж моя розумниця! А давай, може, все-таки сьогодні зробиш собі вихідний, тим більше, маєш таке свято? Сходиш на масаж, манікюр, бери мою карточку і гайда! Це мій дарунок!

– Серйозно? Тоді я знаю, що робити. Чекаю тебе на вечерю. Цілую!

– Солодкий поцілунок для моєї Любавочки.

Обід був неперевершений. Вона забігла з подругою в чудовий ресторан, де гарно поїла, згодом провела весь вільний час у салоні краси. Давненько коханий їй не робив такого подарунку. Вирішила і йому приємне зробити: купила шампанського та шоколаду. Його улюбленого, чорного з цільними горіхами. Він буде у захопленні! І від її свіженького вигляду, і від смачних наїдок.

Але Тарас не квапився приходити. Він не брав слухавки і до ночі десь блукав. Любава почала переживати. Та – марно. Ледь задрімала о третій ночі, коли, прокинувшись, почула, що він шкряботить у двері.

Був настільки п’яний, що не міг сказати й слова.

Чи намагався робити вигляд такого, щоб нічого не пояснювати й не брехати. Посадила на ліжко, умила, забрала його туфлі, роздягла і зі сльозами на очах заснула поруч, навіть нічого не питаючи. А що втомилась, чекаючи його, не побачила сліду обману. На ранок йому було дуже зле. Алкоголь виходив назовні. На роботу Тарас не пішов. Любава нагодувала його бульйончиком, збігала за пивом, хлопець прийняв ванну. Тільки після цього він почав говорити:

– Учора з друзями пили. У Юрка день народження. Ти його не знаєш (руки і серце тремтіли, він придумав цю версію, коли змивав залишки своєї брехні).

– Я все розумію. Міг би зателефонувати. Я ж хвилювалась.

– Пробач, Любесенька. Так більше не зроблю. Обіцяю.

– Добре. А зараз відпочинь.

До вечора спав, пригорнувшись до м’якої подушки, що пахла нею.

Дівчина перебирала його речі, коли ж із куртки випав клаптик паперу. Провагавшись, вона прочитала записку: «Я така ж чорна і гаряча, як цей шоколад. Мої горішки – всі мої принади – знайдеш під ковдрою, коли будеш поруч із моїм шоколадним тілом. Твоя Н.». До записки було додано півплитки його улюбленого шоколаду.

Ні, вона не плакала. Вона ридала. Поки Тарас спав, знайшла номер телефону якоїсь Наталі в останніх набраних номерах, вийшла надвір і написала їй смс від його імені: «Я хочу продовження шоколадної ночі».

О, як нелегко давалось їй кожне слово. Сльози душили. Любава взяла ключі від його машини, дарма, що прав не мала, та він якось навчав зовсім трішки водити. Поки розбиралась із авто – прийшла смс. «Ти був такий п’яний учора вночі, що забув, мабуть, де я живу. А я тобі нагадаю, мій солодкий принце.» Далі була адреса.

Дівчина згадала, що то зовсім поруч з його домом. Зібравши волю в кулак, вона написала: «Я хочу, щоб ти мене сама зустріла. Біля під’їзду». Наступна смс вразила її до глибини душі: «Добре, я прийду в одному халатику. Я знаю, як останнім часом ти це любиш».

«Як..? – думки стискали мозок. – Це вже не вперше? А як же її, Любавине, кохання? Невже все просто? Тільки би він не прокинувся. Сюрпризу не вийде.»

Дівчина приїхала. Побачила жінку, що йде до його машини. Красива, струнка брюнетка років за тридцять, яка ще не зрозуміла, що за кермом – дівчина. Чи легко було Любаві їхати в такому стані? Авжеж, ні, та бажання помсти додавало сили.

– Що, не очікувала, Наталі?

– А ти хто така? І чого на Тарасовій машині?

– Я його дівчина.

– Колишня?

– Так. Уже так. Але він про це ще не знає. Я просто хотіла подивись тобі в очі. Як ти могла? Що ж ти за шльондра така?

– Це я шльондра? Та глянь на себе. Скільки тобі? П’ятнадцять? Шістнадцять? Дитинко, у такому віці не те що жити разом, навіть спати разом ще рано.

– Мені сімнадцять. І це моє життя. Не смій втручатись!

– Він намагався тобі сказати, але ти не зрозуміла. Тарасик сьогодні хотів тебе кинути. А ти, бач, сама захотіла. Героїня, – і вона закурила.

– Все. Я йду звідси.

– І передай своєму коханому, щоб він не забув купити мені каву, бо я хочу після гарячої ночі отримати її в ліжко.

Тяжка образа лягла в душу Любави, та вона втрималась, сіла в машину і поїхала. Не помітила навіть, як дві години їздила по місту і ледь не збила на переході жінку. Увечері прийшла додому і жбурнула у зрадника шоколад. Хлопець сонно позіхнув і спитав:

– Кохана, котра година? І чому ти в такому настрої?

Любава кинула в нього мобільний, ключі й почала збирати свої речі. А їх було багатенько.

– Як ти міг? Я була у твоєї хвойди. Я все знаю.

– Якої? А, ти бачилась із Наталею? Так, та ще штучка, дуже за мною побивалась. Вона з роботи.

– Не знаю, з якої саме вона роботи, але це вже занадто. Як жахливо слухати брехню, коли знаєш правду!

Котик жалібно замуркотів і потерся мордочкою об ніжку господині.

– Не плач, моє диво. Я забираю тебе із собою. Може, я й наївна, може, я ще дитина. Але я була чесна з тобою. А ти...

– Ти знаєш? Добре, бо я давно хотів тебе кинути! Ти неправильна. Ти ідеальна. Таких людей немає. У тебе і в житті – синдром відмінниці. Ці твої-рюші-котики-максималізм, моя пе-дант-ко, пер-фек-ці-оніст-ко! Та ти, певно й слів таких ще не знаєш, мала! А я хочу пристрасті. Розумієш? Чула?

Вона забрала котика і вибігла з квартири, при цьому мовивши:

– Маю ключі. Заберу речі, коли будеш на роботі. Не бійся, нічого не вкраду, – і вона, не довго думаючи, додала: – Пішов ти!

А він таки пішов. І купив квіти Наталі. І провів ніч. А зранку навіть не згадав про Любаву. Лише вдень забіг додому, коли її речей уже не було.

«Хай йому грець», – подумав.

***

...А вона засмутилась. Ой, як засмутилась... Проте за три довгі місяці страждань без нього жодного разу не зателефонувала, не відповідала на його дзвінки, ігнорувала повідомлення з вибаченнями, викидала в смітник його квіти, що слав їй із проханням зрозуміти й повернутись. Та в один прекрасний день бавилась із котиком у парку і побачила хлопця, який дуже скидався на хлопця з її мрій. Не треба було знімати рожевих окулярів, бо він теж любив домашній затишок, але був студентом по обміну і збирався їхати у Францію. Як же захотілося їй з ним...

***

...Через рік, коли вони приїхали з Сент-Назару, щасливі й закохані, вирішили заручитись. Після урочистих заручин пішли до моста, де пари прив’язують замочки, а ключики кидають у річку. Банально, зате красиво! Цілувались і були настільки щасливі, що не побачили хлопця, який стояв та задумливо дивися у воду.

Непоголений, розшарпаний, з болем у очах, це був Тарас. Він підійшов і, побачивши в неї на руці перстеник на безіменному пальці, побажав людського щастя...

***

Вони одружені вже три роки, Любава та Олександр. Мають купу емоцій, весільний альбом, кицю з двома кошенятами та велике щастя – одне на двох: її животик, що росте вже п’ятий місяць. Вони такі щасливі!

Коли Бог дає нам якісь труднощі – він вказує на те, що в цій ситуації саме ця людина не зможе бути поруч із тобою все життя. Взамін він дарує нам радість кохати вічно. Бо такі вже ми люди, віримо у вічну любов та шукаємо своє щастя...

ДОЛЯ

Я йду вулицями міста, що потопає у вічності розтрачених надій. Поруч – лише небо. Небо у очах і дійсність навколо. А ще – Sting у навушниках нового модернізованого телефону.

Щось, здається, змінилось у житті. Та що?

Тільки зміст. А який сенс життя у кілометровій байдужості людей, що оточують? Осіннє, барвисте листям, місто, вітає своїми недобровільно реставрованими вікнами, скверами, парками, церквами.

Люди йдуть, повзуть, летять, стогнуть, страждають, радіють, але не... співчувають. Цим недобровільно реставрованим вікнам, дерев’яним із пластиковими склопакетами, що просять про те, щоб їм дозволили дихати. Не співчувають старовинним будівлям, що вже кілька віків терплять невігласів-людей, що добряче набридли своїм шумом та галасом емоцій, дій, кохання, ненависті, горя...

Скільки всього на тонких вуличках, маленьких, навіть мініатюрних, що втискаються в паралелі трамвайних колій. Я йду і бачу: у кожного на чолі написана доля. Невже ви ніколи не приглядались?

Наприклад, ця людина, що йде в самотній безвісті і нерозумінні світу, вона приречена на самотність до старості. Але... Ось я бачу щось стається... Якийсь вогник. І в сивих роках ця людина зустрічає нарешті свою загублену долю.

А ось по старовинній вуличці дефілює німфетка. У неї над чолом позначено багато доль, що вона руйнує собою, та всі вони згодом скинуться у сміття вічності. Насправді, вона ніколи не зможе бути справжньою у відчуттях. Ще кілька моїх кроків – і бачу: біжить дівчинка, така щаслива, як дитина, що просто мусить радіти життю. На чолі – три операції, що вже позаду і надія на життя та її подальше щасливе майбутнє. Поруч – мама маленького янгола, стомлена життям. У мами – немає долі. Її доля передалась генами хворій дитині, і доки житиме дівчинка – ненька буде щасливою.

Придивіться, а може десь і ваша доля заблукала? Половинка цілого. На жаль, люди псують життя один одному, хоча їхні шляхи ніколи б і не мали перетнутись, бо долі – різні. Вони живуть, мають дітей, згодом сваряться, кидають один одного, все це – в досить законній манері. Навіщо таке життя? Деякі вважають, що вони – Володарі Всесвіту, що можуть вершити долі. Але цю справу має у своєму володінні тільки Бог. І розбиті серця порожніх відреставрованих вікон наглядають за цими людьми, як дзеркала, що тягнуть за собою мільярди людських доль.

Моє вікно знає долю. Твою. Мою. Нашу. Я знаю, що зовсім скоро йтиму бруківкою і побачу „Доля“, подивлюсь у очі, зрозумію – на все життя і... Пройду повз.

Якщо це справді доля – повернеться і знайде. А якщо ні – з волею Божою все життя попереду.

Вікна засинають разом із моєю фантазією. Інтуїтивно дивлюсь у вікно, а з іншої сторони очі та чоло.

„Д

  О

  Л

  Я“

—читаю.

А чи справді моя?

Я ЛЮБЛЮ МІНІМАЛІЗМ

Я люблю мінімалізм.

Коли одяг пасує твоєму стилю, а очі змінюють колір у залежності від підібраного вбрання. Коли сонце одним променем освічує силует, а поруч... Пітьма й пуантилізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли декорована кімната має лише канапу, стіл, кілька стільців, декілька подарованих речей, рамочок із фотографіями, ваз, наповнених квітами і фортепіано. Ба, навіть тонкокрилий рояль з його 95 клавішами, побудований обертонами в мінімально зручному розміщенні, що сприймається у досить складному ракурсі, беручи до уваги ударний механізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли у почуттях ти знаєш, що потрібен одній мінімальній людині. Одній і крапка. Коли мінімальними поцілунками вкрите все тіло, не пропущена ні одна міні-клітинка. І маленька смачна чашечка кави зранку з мінімально калорійним поцілунком. З міні-макіяжем, щоб підкреслити кінчики вій. Щоб ледь-ледь розплющені зіниці у півранковій свободі в міні-напівтіні бачили твій такий солодкий образ. І щоб маленькі губи відчували міні-туше твоїх м’яких подушечок, утрачаючи відчуття часу і банальний реалізм.

Я люблю мінімалізм.

Щоб день пройшов швидко, день, що втомлює тебе, а коли поруч людина, без якої неможливе життя – розтягнувся на міні-частини. А ще я люблю маленьку душу. Коротку, лаконічну, закриту для загалу та чужого сприйняття, але в найменшому кутику – щедру й теплу, як ясне сонце. Щоб жила у кінчиках пальців, а енергія струмом била із очей, натякаючи на легкий комізм.

Я люблю мінімалізм.

І маленькі бісики, що пускаєш ти із своїх зіниць.

– Маленька, – скажеш. – Годі вигадувати. Йди до мене!

Хочу заперечити:

– Я люблю мі... – а ти закриваєш мої вуста своїм маленьким поцілунком...

Не пишіть у печалі листів

 
Не пишіть у печалі листів!
Небо втратило синю барву...
Вони мають кричати про біль,
Адресат лиш отримає скаргу.
 
 
Не пишіть таких довгих послань,
Чи усе ж напишіть – одне слово.
Та воно, наче пломінь в устах,
Ще жеврітиме, наче розмова.
 
 
Напишіть лиш банальне: "Люблю!"
Небо світиться барвами ночі.
Не пишіть лиш печальних, молю —
Люди надто в душі кришталю
Розбивали, а серце – не хоче...
 

Давай розфарбуємо небо

 
Давай розфарбуємо небо
Суцвіттям барвистих... проклять?
Давай поламаємо кредо,
Заплакані дні – не болять.
 
 
І рани загояться скоро,
Ті рани з вогнем, що печуть,
А серце, до болю прозоре,
Нас просить: "Назавжди забудь!"
 
 
Давай ми забудем про відстань,
Любов нам розкаже всю суть.
Давай розфарбуємо небо!
Чуттями, що пристрасть несуть...
 

Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку…

 
Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку,
Крещендуючи біль твій, закину в пітьму.
Затихаю... Сміюсь. Запроторю у пастку.
Із очей золотистих вогонь заберу.
 
 
Ritenuto хвилин, що у вічність полине,
Колихнеться увись і з rubato впаде...
Закричу і затихну. Та Forte загине
I Piano із вуст пролуна золоте...
 
 
В темпі Presto тобі намалюю веселку
І роялем озвуся, тремтінням спалю.
Я glissando зроблю на твоєму зап’ястку.
Pianissimo скаже, як сильно тебе я люблю...
 

Пуантилізм

 
Валіза. Поїзд. Час. Літа.
Твій фрак. Метелик. Туфлі. Ноти.
Рояль. Кохання у листах.
Твій дух. Печаль. Залізний дотик.
 
 
Мотив. Чи фраза. Твій романс.
Ноктюрн. Вокал. І голос дивний.
Співай! Танцюй наш ніжний вальс.
Люби. Проси. Чекаю. Відстань.
 
 
Валіза. Час. Любов. Роки
Чекати я вже перестала...
Щомить – мов дотик до руки...
Самотність. Біль. Тебе – немає.
 

Вечірній Львів

 
Вечірній Львів. Нічна печаль.
Цілунок мрії. Теплий вечір.
Бажання скинути вуаль
Цих таємниць на сильні плечі.
 
 
Театр оперний – як птах,
Що ледь зірветься – й мчить у вічність.
І ця ж самотність у вустах,
Що її просиш розділити...
 
 
Терпке чуття в душі живе
І струм у тілі – мов з бруківки.
Каблук розпечений впаде
У запах ночі. В теплий відчай.
 
 
Вечірний Ринок. Площа снів.
Стара частина. Кава. Ніжність.
Твій дотик, щирий, мов заплів
В моє волосся щось одвічне.
 
 
Я маю карту, в ній – вино,
Твоїх очей п’янка безодня...
Мій Львів вирує, фресок дно
Чи з храмів праведних вікно
Нам спогад ніжний подарує...