Текст книги "Симфонія хаосу"

Автор книги: Анна Шпилевська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

– Почекай, моя лебідко, про все дізнаєшся. Вдягни мою улюблену сукеночку, будь хорошою дівчинкою.

– Дівчинкою? Та я вже нею ніколи й не буду...

Як і обіцяв, через кілька звилин Петро з’явився у Славчиному домі. Він був красивий, пахучий, чисто поголений, гарно «випрасуваний» й навіть налакований тим гелем, що Славуня йому у місті купила. Прийшов із букетом квітів та маленькою коробочкою. Петро знав, що зараз не слушний момент для освідчення, але як не зараз – то вже й ніколи!

Батьки прийняли хлопця із усіма почестями, пригостили домашнім вином. Довго вони про щось розмовляли із майбутнім зятем, довго вивідували щось, а що – Славця могла тільки здогадуватись. Вона послухалася коханого – вдягла ту сукенку, що він просив.

Уперше за весь час дівчина зрозуміла, що сказала матері правду про свою любов до Петра. ВОНА ЙОГО НАСПРАВДІ ЛЮБИЛА.

Мама вийшла із кімнати, втомлена, але задоволена. Наче Петро подарував їй принаймні двісті долярів і тим самим загладив свою провину.

– Просили мама й тато і я прошу. Кохана моя лебідонько! Мила моя квітонько! Я люблю тебе до нестями. Мрію бути поруч із тобою завжди і... – у цьому місці він зробив паузу, встав на коліна, вручив їй букет білих троянд, – де тільки встиг їх зранечку взяти, і додав: – хочу спитати тебе: ти будеш моєю дружиною?

Славці перехопило подих. «Так от як дівчата за одну секунду вирішують долю всього свого життя...» Несподівано для себе вона посміхнулась і бадьорим голосом сказала:

– Так!

– Благословляємо вас, наші кохані діточки, во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь! – Батьки почали наперебій хрестити майбутню подружню пару.

У хату зайшла Соломійка, та втямивши, що відбувається, і собі почала хрестити молодят. Здавалось, мама забула про події кількагодинної давності. Славця виглядала набагато краще і їй вже зовсім не було зле.

«Таки правду баба Горпина казала, як у воду дивилась, прийшов до мене мій майбутній зять і взяв руку й серце моєї доні. Та хіба вона винна, що так сталося? Сучасне суспільство не думає про майбутнє. Воно живе одним днем. Хоч ти його ігноруй, хоч запроваджуй свої закони, а світ ніколи не стоятиме на місці.Може, вона й не хотіла, моя бідна дитина, не хотіла цього, а сталося то проти її свідомої волі. А вже що вдієш... Нехай живуть собі щасливо...».

Наступний день був важким для сім’ї Лісневських. Вони збиралися, вирішували дрібні питання. А в селі тим часом відбувалося щось дивне. До Нивок завітала експедиторка, що збирала фольклор. Селом пішли чутки, що вона його згодом розшифрує та видасть збірник про їхнє село. До дівчини вишикувалася черга із бабусь та дідусів, котрі мріяли на старості літ потрапити в історію. Навперебій вони розповідали про обряди, співали старовинних народних пісень, що ще їх діди і прадіди виконували, як вони зовсім малими були. Дівчина виявилася нетутешньою, приїхала до них аж із самого Києва. Нікого не здивувала така поведінка незнайомки, бо у сусідньому селі вона вже побувала, навіть переночувала і напилася домашнього молочка, ще й із собою їй добра селянка налила та й в дорогу їсти поклала. Як відомо, чутки дрібними і більшими селами розпускаються зі швидкістю світла, тому селяни вже були поінформовані, які пісні треба співати та про що розповідати. Деякі, із найнахабніших, пропонували дівчині домашні продукти на продаж, дехто за гроші обіцяв комфортний нічліг. І лише бабуся Горпина не виходила із своєї хати, сиділа біля вікна і ревно молилася. Коло її подвір’я розвіювався якийсь дивний дим, що обкурював все приміщення, ніби пелена, що захищала домівку старенької від нечистих сил. Селяни навіть не глянули у сторону бабусиної хати, хоча мали б...

Лісневські були такі заклопотані своїми справами – переїздом, що навіть не бачила тієї дивної дівчини, що назвалася Юлею. Зате Петро побачив. Вона здалась йому якоюсь знайомою. Та він, утомившись після важкого робочого дня, вирішив трішки відпочити, а потім допомогти коханій із пакуванням речей.

Юля назбирала достатньо багато матеріалів, досить цікавих та рідкісних, вимкнула диктофон, акуратно все занотувала у свій блокнотик, не забувши про особисті дані селян. Серед них співали й батьки Петра, яким була аж надто небайдужа доля майже вимираючої автентичної пісні. Наспівавшись, Остап та Мирослава прийшли до сина і почали наперебій розповідати йому про дівчину, що приїхала збирати фольклор. Петро був дуже втомлений, але зацікавився. Нарешті його мама закінчила на тому, що Юля не мала де переночувати, і вони зголосилися постелити їй на одній із канап, що були призначені для гостей у їхній хаті. Петрові було все одно, бо він от-от збирався лягати. Завтра і йому доведеться до півдня збирати речі, а там у другій половині вирушати із нареченою та її батьками до Полтави. За цей час треба встигнути сказати хлопцям-трактористам, що він звільняється і їде за коханою.

Юлія з’явилася досить раптово і непомітно. Її рухи були плавними, голос мелодійним та солодким, а коли вона йшла – здавалося, ніби пливе над землею. Тоді вона вперше заглянула Петрові у вічі і йому відібрало мову. Ці зелені очі були набагато гарніші, ніж у Славці, її стан – тонший, голос – медовіший... До півночі залишалося півгодини. Він уже було надумав спати, та потім якась невідома сила потягла його до кімнати, де збиралась відпочивати Юля.

– Юленько, ви ще не спите? – чомусь на «ви» звернувся хлопець до подорожньої.

– Ні, зовсім ні. А ти занадто молодий, щоб мені «викати». До речі, Петре, тобі дуже личить ця піжама. Ти у ній такий, як би це м’якіше сказати, мужній та трепетний водночас. Хочеться тебе обійняти і ніколи більше не лоско... Ой, не відпускати...

– У мене з’явилося те ж бажання, що і у тебе, Юлечко. Але я заручений із дівчиною. Тією, що мене не кохає.

– От бачиш, ти сам відповів на своє підсвідоме питання: «Не кохає». Ходімо трішки пройдемося нічними Нивками, покажеш мені вашу прекрасну природу, там і поговоримо.

Петро як загіпнотизований пішов за Юлею, навіть нічого не відповівши. Його батьки вже спали, якимось дивним чином не переживаючи за порядність нової знайомої. Чи то, може, у них не було чого красти, чи просто вона здалася їм досить непоганою людиною. У хлопця заграв мобільний. Він взяв трубку і, не дивлячись, хто телефонує, сказав, ніби гавкнув:

– Я зайнятий! – і так само безцеремонно вимкнув мобільний.

Телефонувала звісно ж, Славця. Вона хотіла подякувати своєму нареченому за допомогу і побажати спокійної ночі, та зрозуміла, що невчасно це зробила. Її здивував, знітив і водночас розгнівив тон, яким відповів їй коханий. Щось тут не те, подумалося їй, і дівчина вирішила всупереч темноті та страху піти до нього й вивідати, що ж коїться.

Тільки вона наблизилася до його хати, як побачила свого ж Петруся із якоюсь дівкою. Здалося тоді Славці, що вона її десь вже бачила, але де?.. Наближалася північ, але Святославі було геть не до сну. Їдкі ревнощі прокинулися в ній і вирували, гасали венами.

«Мій Петрусик і ця безсоромна? Чим вони тут збираються займатися?»

У цей час ніби пелена застелила хлопцеві очі й він не відав, що творить. Мовчки й повільно почав роздягати Юлю, почергово оголяючи принадні ділянки її тіла.

«Дівчина вміло підготувалась, – подумала Славця, але вирішила не рухати їх, поки стане сили терпіти образу. – І сорочку довгу білу одягнула. И коси розпустила, а принади виставила напоказ – чиста блудниця».

Юльця ніби відчула чиюсь присутність і, швидко вислизнувши із рук Петра, поманила його до ріки.

«Що воно за біда?» – подумала Слава і нишком прокралася за ними. Коли всі троє були досить близько до водойми, щоб можна було заглянути у воду, напівоголена дівчина побачила відображення Славці у воді, а Слава у свою чергу побачила замість Юлі зеленокосе створіння із риб’ячим хвостом.

«Стоп, – думки швидко-швидко роїлися в голові у дівчини. – Це ж головна Русалка. І вона має ще дві хвилини до півночі, щоб затягнути у воду мого нареченого».

Дівчина не на жарт злякалася.

Зеленокоса звабниця як не розрегочеться, аж мурашки у Петра по спині побігли, опам’ятався він та як не чкурне в бік своєї хати! Русалка – за ним. Тільки от її ніженьки почали перетворюватися в плавники й вона своєю довжелезною рукою вхопила Петра за ногу та ось...

Пролунав дивний спів:

 
«Проведу я русалочки
Аж у сірий бор.
Сама вернусь молодая
Аж до батька в двор».
 

Була дванадцята година ночі і дводенні чари закінчились. Сьогодні – останній день проводів русалок, і, заспівавши цю пісню, Славця згадала, що русалка мала тікати, почувши її, куди очі дивляться. Та ненадовго мали силу оті чари пісні. Лише до наступної півночі. Також знала Славця, що діва лише тоді відчепиться від неї та її сім’ї, коли вродить вона дитинку, та не просту, а від любовного шлюбу. Потрібно було поспішати.

Петро вже був коло своєї хати, коли опам’ятався і зрозумів, що Славця все ще коло озера. Він було почав бігти за нею, аж тут вона сама з’явилася, захекана, червона, перелякана, але жива.

– Живий, коханий мій, живий! Та вража душа перекинулася в дівчину. А я зразу зрозуміла, що тут щось нечисто. Дзвонила нам тітка, що вона її минулого разу до себе на нічліг лишила – казала, що корова почала давати молоко з кров’ю. Перелякана така. Такою я свою тітку вже давно не бачила. А я ще й дурна їй кажу, що корівка, мабуть, має телитися, а вона у відповідь: «Ой, племінничко, не знаю я, що це твориться, та ми теж будемо в інше село переїжджати».

– Кохана, як то так могло статися? Я лише глянув їй у очі, а далі – не пам’ятаю.

– То ти їй в очі глянув? Все, був би пропав, якби не я. То страшні чари, лебедику мій. Від сьогодні у тебе другий день народження буде, бо якби ще кілька хвилин – лежав би ти, мій соколику на дні ріки залоскочений.

– Дякую тобі, моє серденько, що ти завжди біля мене є поруч! А я ще й здивувався, коли вона обмовилась, замість «не відпускати» сказала «лоскотати». Грішний я перед Богом та й завинив я перед тобою, кохана моя, зіронько моя, квітонько. Ходімо до мене додому, переночуєш, я тебе окремою ковдрою вкрию, щоб мої нічого не подумали. Хоча що ж тут думати – ми вже заручені.

– Звичайно ж, я тобі прощаю. Але нам треба тікати. Тікати якнайдалі. Думаю, в Полтаві нам буде спокійніше.

Вони лягли в тепле ліжко, зігріли одне одного і думали-гадали, як із тієї ситуації прикрої вийти, бо ж знали: тепер буде полювання на їхні душі, бо русалок вони не на жарт розгнівили. Їм залишалося тільки виїхати із села, як це зробила Наталка.

На щастя, їм було куди їхати – у Полтаві і справді жила Славчина тітка, мала великий будинок і завжди запрошувала до себе в гості а чи й жити, бо дітей не мала, а чоловік загинув в автомобільній аварії. Коли мати зателефонувала сестрі й запитала, чи справді вони можуть на якийсь час приїхати до неї, та радо погодилася. Навіть не заперечувала, щоб і Петрові батьки приїхали.

Переїзд видався довгим і важким, бо ж речей було багато, частину залишили в людей, поки повернуться (бо ж таки не думали виїжджати назавжди). Попрощалися з односельцями й рушили. А перед тим бабуся Горпина взяла від них чесне слово, що не забуватимуть про неї і телефонуватимуть їй, і, крадькома перехрестивши Славцю, дала їй у руки срібний хрестик, сказавши на вухо:

– Носи його, доню. Він тебе вбереже від лиха, а мої молитви – дуже і дуже міцні. Вони вам дадуть опору та впевненість. Але то не є такий аж захист. Головне – вірте у Бога і Господь підкаже вам праведний шлях. А щоб дитятко не плакало, – і бабуся підморгнула Славці, – купай його двічі на день у відварі із ромашки, череди та м’яти із свяченою водицею. Ну, з Богом!

До Полтави їхали довгих шість годин. Всі втомилися, але були щасливі із того, що їм є де жити, хоча б тимчасово. Поселившись у тітки Ганни, вирішили наступного ж дня піти до монастиря, помолитися Богу і просити його про поміч у їхньому житті на новому місці.

Так і зробили. Разом з ними пішла й Наталка, яка відразу прибігла, щойно дізнавшись про їх приїзд.

Коли прийшли до монастиря, до подорожніх вийшов сам священик і, розпитавши про їх походження та причину приїзду в Полтаву, мовив:

– Я чув про біду у вашому селі. Звичайно, релігія і Господь Всемогутній не дозволяє мені вірити у якихось міфічних істот, але, як священик, я за своє життя бачив багато «ізгнанія бісів». Тому скажу вам одне: в це ваше село треба покликати знаного прозорливого священика, що розбирається у тих тонких особливостях, та й вигнати всю нечисть. Шкода, але отець Георгій, який володіє саме таким даром, зараз у від’їзді, повернеться не скоро. Але по поверненні він поїде у ваше село і з Божою поміччю очистить його. Мене ж зовуть отець Роман. Буду радий вам допомогти.

– Отче, – мовила Настя, – дякуємо вам за ваше покровительство. Ми хочемо зараз внести деякі пожертви на ваш храм.

– Це робити не обов’язково, Господь допомагав і бідним і багатим, а чим наша доброта має відрізнятися від його доброти? Ви можете не вносити гроші.

Але обидві сім’ї таки зробили пожертви і, ревно помолившись, рушили на своє нове обійстя. Усі були втішені обіцянкою отця Романа про вигнання нечисті з їхнього села, але треба було ще дочекатися приїзду отця Георгія. Просто сидіти й чекати, звичайно, вони не думали. Почали шукати роботу, і всім це вдалося відносно легко, навіть Славця також почала працювати вчителькою молодших класів аж на півтори ставки. Це ж – непогані гроші! Наречені раділи, що невдовзі справлять весілля.

А тим часом дитя із небес дивилося на своїх батьків, воно ще не мало статі, мало лише образ та почуття у маленькому несформованому серденьку.Старі люди кажуть, що у кожного подружжя із часом швидшого наближення до народження чи зачатку дитини це маленьке янголя дивиться на майбутніх батьків із неба та думає, коли йому найліпше прийти на світ. Деколи маля на інтуїтивному рівні відчуває, що йде на вірну смерть і його незабаром уб’ють у зародку, та все одно з’являється у маминому животику з надією на те, що його полюблять, приймуть і воно житиме ще дев’ять місяців в утробі матусі, а згодом порадує навколишній світ щасливим криком про своє існування. Так і дитинка Славці, що от-от мала вийти на світ Божий, відчувала своє недалеке перебування у животику матусі. Та було щось таке у цій історії кохання матусі і татуся, що насторожувало маля. Воно нічого не розуміло, тільки передчувало якусь біду.

Саме напередодні весілля Славуня прокинулася та злякалася власного сну: її ненароджена та ще навіть не зачата дитина снилася їй в образі янголика. Вона простягала рученята та посміхалась. Але за один момент посмішка зійшла з личка ангелика, і дитя заплакало так гірко, ніби передчуваючи щось недобре.

– Славцю, Славуню! – прокинувся Петро. – Що з тобою? – А що спали вони на різних ліжках від гріха подалі, підійшов до її постелі, обійняв і витер сльози.

– Мені наснився дивний сон. Таке враження, ніби нашому маляткові загрожує небезпека. Ой, боюся я тієї русалки, вона, певно, має владу у своєму світі, бо чує моє серце, щось погане станеться.

– Не переживай, моя зіронько, я завжди буду із тобою. Завтра у нас весілля, хоч і дуже скромне, але Бог нарешті поєднає законним шлюбом на небесах наші серця.

– Знаю я, милий. Але чує моє серце, що треба берегтись мені після шлюбу всього, нікуди не виходити та й молитися весь час.

– Добре, моя люба, а тепер постарайся заснути.

Цю ніч Петя провів у ліжку коханої, ніжно її обійняв і вже нікуди не відпускав. Дівчина ніби відчула серцем, що їм нічого не загрожує, і швидко заснула.

Цієї ж ночі і батькам молодих не спалося.

– Ну що, батьку, будемо сьогодні плакати на весіллі нашої дочки?

– Так, мати. Будемо. Це ж буває раз на життя, чуєш, раз! І я не хочу, щоб наша дитина хоч би подивилася у бік інших чоловіків, а надто й розлучалась і брала другий шлюб. Така справа вирішується небесами, як раз – то й на усе життя.

– Лягаймо спати, помолимося лишень, щоб Господь Всемогутній дав щастя цьому подружжю.

На світанку Славця тихенько встала і вийшла надвір. Було тихо і погідно, на небі – ані хмаринки, наче сам Бог дарував молодятам гарну днину на честь їхнього весілля. Душа дівчини сповнилася благодаттю і урочистістю, відчувала легеньке хвилювання – адже в її житті відбудеться найзнаменніша подія. Але отой сон, який так стривожив її – що то він означає?..

Мати ніби почула думки доні, прокинулася і собі вийшла на двір, сіла біля неї на лавку.

– Добрий ранок, доню моя, ти чому ж так рано встала? Не спиться тобі?

– Так, мамо, мені снилося дитятко моє незачате, воно тягнуло до мене ручки і плакало. Здається мені, що щось нехороше має статися після весілля.

– Дочко, не край собі душу. У тебе сьогодні важливий день. А щоб ліпше тобі стало, я тобі ось яку історію розкажу. Але про неї ніхто не повинен знати. Твоя бабуся Мотря, моя мама, хай земля їй буде пухом, розповідала, що одного разу у шлюбі зробила аборт. Дідусь про це навіть не знав та вже й не дізнається, царство йому небесне. То та дитинка ненароджена ще місяців зо три приходила до твоєї бабусі у снах, простягала рученята і жалібно дивилася у вічі, при цьому її оченята запитально і з осудом дивилися на неї, ніби говорячи: «Нащо ти мене вбила, матусю? Нащо? Скажи, чим я завинила перед тобою? Я – твоя ненароджена дитинка, якій не судилося живою вийти на цей світ». Бабуся тоді мала дуже скрутне матеріальне становище, нас у сім’ї було вже п’ятеро дітей, та й зі здоров’ям у неї склалося погано. «Як ще одна дитина народилася б, – казала моя мама, – то я могла б померти. А хто тоді доглядав за іншими дітками?»

Мені тоді було два рочки, а згодом, через багато років моя мама мені про те розказала, мені і іншим чотирьом діткам своїм, коли ми всі ходили сповідатися. Дідусь твій тоді поїхав до Києва, заробляти гроші для такої великої сім’ї. Подивись на мої руки, доню. Вони такі спрацьовані, побиті, нещасні, зовсім не зрівняються із панськими тонкими пальчиками, як-ото в інших міських людей. Твій дідусь тоді повернувся із Києва і, як побачив такі ж спрацьовані руки твоєї бабусі, заприсягнувся, що вона більше не буде так важко працювати, та й влаштував її на роботу вчителькою. Бабусі довго ввижалося ненароджене дитятко, аж доки вона не пішла до церкви (а ти знаєш – тоді цього робити не можна було) і не замовила сорокоуст. Пішла вона тоді на сповідь, довго в священика сиділа, доки не виплакала частину свого горя. Батюшка сказав, що прощення в дитятка та в Ісуса треба просити все своє життя. Коли бабуся померла, я ще довго чула в хаті дитячий плач і спів, чула її голос. Аж на сороковий день її душа та душа дитятка зустрілися на небесах. Кажу тобі, доню, то вона вимолила прощення у Господа і тепер у раю бавить своє кохане дитятко. А як я помру, то теж знайду там свою сестричку чи братика золотого, що стільки років балансував між раєм і пеклом, доки моя матуся не померла. Але, доню, скажу тобі таку річ. Ніхто не знає, куди ми всі після смерті потрапимо: чи у пекло, чи в рай, чи в якийсь інший світ. Усі ми грішні. Так що ти не переживай, моя кохана дівчинко. І пробач, що не вірила тобі про ті істоти та й сварила за позашлюбний зв’язок твій. Усі ми робимо помилки, я просто боялась, щоби ти не повторила долі моєї матусі.

– Мамо, ви правду кажете. Ми не застраховані від помилок. Шкода мені вашої ненародженої сестрички, бачить Бог, вона хотіла вийти на світ Божий, та не змогла. Не бійтеся, мамо. Такої помилки я не зроблю у своєму житті.

– Ой, не зарікайся, доню. Всяке буває. Іноді лікарі самі пропонують перервати вагітність через те, що дитинка може народитися розумово відсталою чи з якоюсь вадою. Моя матуся не лягала під ніж, вона сама взяла гострий ніж, випила горівки, взяла йоду, помазала всередині і сама себе чистила. Потім та її жахлива кровотеча із шматками м’яса припинилася, та вона ще довго відходила. Мусила аж до лікарні йти, так їй зле після того було. А все чому? Дорого було тоді аборт робити, та й не можна було. Почистили її вдруге, й вона була бліда, мов стінка. Пам’ятаю, ми приносили фрукти, а тато, як узнав, що у жінки – викидень, умить за два дні із Києва приїхав. Так що, доню, тут уже справа людини – вирішувати свою долю.

– Я знаю, матусю, знаю.

– Але скажу тобі ще й таке, вже наостанок, як жінка жінці: дитинку треба зберігати за будь-яких умов. Приміром, наша Соломійка мала народитися із вадою серця. Лікарі пропонували зробити аборт, та я відмовилась, сказала, що це не смертельно і була права. З роками наша Соломійка стала на ноги і все у неї добре. Лікарі помилились. А уяви собі, якщо б я вбила її у зародку? Ти не мала б зараз такої сестри... То гріх, доню, вбивство і тяжкий гріх. Слухай моїх порад. Будь доброю до чоловіка, але, як то кажуть у народі, «май муху в носі». Будь порядною дружиною, доброю господинею та хорошою матір’ю. І ніколи, який би добрий чи злий чоловік не був і як би ти його не кохала, ніколи не давай себе під ноги, не давай принижувати, ображати, а не дай Боже, бити себе. Тоді, як уже таке колись станеться, а я прошу у Бога, щоб такого не було – тікай, куди очі дивляться і ніколи не забувай про своїх батьків. Ми теж не вічні, але ти знай, що завжди можеш розраховувати на нас із татом.

Вони ще розмовляли, як прийшла Наталка, хоча була щойно шоста ранку. Дівчина попросила Славу прийняти ванну із свяченою водою, одягнути хрестик, що баба Горпина дала та й перехреститися, помолившись перед весіллям.

Після цього Славцю вбрали в білу сукню, покликали дружок – Соломійку та Аллусю – подругу молодої та дружків – Тараса та Володимира. Сукня була красива, хоча і скромна, зручна і святкова водночас, вона дуже личила нареченій. А коли ще взула святкові білі черевички, як принцеса стала, така красива!

Мама її і свекруха ніяк не натішаться із молодої. Як було заведено, Славцю викупляв молодий, та як побачив її, ледь мови не втратив. Сам був красивий, чорнобровий, наче із глянцевого журналу, у білому костюмі та з білими трояндами. Після викупу вирушили молодята в РАГС, обмінялися перстенями та й поїхали до церкви. Отець Роман обвінчав їх згідно з Божими законами. Коли ж після того фотографувалися, Славця уникала озера та річки, де фотограф, їх друг, Іван хотів зробити фото. Згодом, уже на самій забаві, вони побачили декілька людей із їхнього села, отримали багато цінних подарунків та й відсвяткували цю подію гідно.

Вночі по тому Петро заніс молоду на руках у готельний номер, спеціально винайманий для молодят.

Красива та така щаслива дівчина передчувала, що ця ніч має бути вирішальною у містичній історії. Та тільки вони роздяглися, тільки-тільки лягли у ліжко – десь із ванни почулися звуки води, ніби кран сам відкрився. Згодом відчинились двері. Славця не на жарт перелякалася, перехрестила себе і Петра та й увімкнула світло. Так вони й не зімкнули очей. Згодом, о другій ночі з-за дверей у коридорі почулася музика, ніби хтось грає на гітарі. Тоді тільки Славця зрозуміла, що то дух її колишнього коханого, Максимчика прийшов їх привітати. Вона голосно мовила:

– Пробач мене, Максиме, якщо зможеш! Нехай земля тобі буде пухом, а душа прийме свою обитель на тому світі, нехай твоя душа полетить у рай.

І вона тричі промовила молитву «Отче наш». Гра припинилася, натомість дзеркало почало вкриватися паром, ніби то була зима і лютий мороз. Згодом на ньому самі собою з’явилися слова: «Будь щаслива». Петро не на жарт перелякався, але Слава все сприйняла спокійно:

– Лети з Богом! – і вона відчинила вікно. Свіже повітря вдарило їй у личко, дзеркало прийняло свій колишній образ, і з їхнього номера вилетів білий голуб та й полетів увись, ген, аж до хмар!

Цієї ночі Петро та Славця були найщасливішими, бо нарешті, після стількох проблем змогли насолодитись своїм коханням. На ранок швейцар приніс їм сніданок. Славці щось стало зле і вона побігла до ванної. Петро хитро їй підморгнув, мовляв, от і сталось те, про що ти так давно мріяла, моя кохана.

Дівчина вийшла із вбиральні змучена і бліда, але щаслива. Вона зрозуміла, що нарешті понесла дитинку.

– Тепер нам потрібно бути дуже обачними...

Наступні дні були у солодкій тривозі, Славця купила собі книгу «Бути матір’ю» та із захопленням читала. На перший місяць почала вишивати рушничок, на другий – в’язати синочку светрик (думала, що буде хлопчик), на четвертий з половиною – дитина почала давати знати про своє існування – билася маленькими ніжками об животик матусі. І ось тоді жінка вирішила піти до лікаря, зробити УЗД і впевнитись, що з малям все добре. Петро в той час був на роботі, мама її також. Славця думала піти сама, але відчувала якийсь підсвідомий страх. Тому зателефонувала свекрусі. Мирослава саме взяла вихідний і хотіла зайнятися своїми справами, але погодилась відкласти свій відпочинок, усе-таки здоров’я майбутнього онука було важливішим.

Оскільки Славуні було важко дійти до лікарні пішки, свекруха замовила таксі, сама сіла на переднє сидіння, а невістку посадила на заднє задля безпеки. У лікарні знайшовся лікар, який зголосився оглянути Славцю, звісно ж, приватно. Їй було так цікаво, хто народиться: хлопчик чи дівчинка. Оглянувши вагітну, Олег Михайлович повідомив, що з дитиною все гаразд і спитав, чи майбутня мама хоче зробити УЗД. Жінка погодилась, і лікар побачив, що в утробі матері зовсім не хлопчик, а... дівчинка!

Славця аж дар мови втратила, бо була переконана, що вона носить хлопчика. Проте швидко оговталася. Олег Михайлович повідомив, що чекає жінку через два тижні на обстеження, вже потрібно було здавати різноманітні аналізи, щоб дізнатись, чи все в порядку з дитинкою. Також лікар сказав, щоб вагітна жінка трималась подалі від усяких хворіб, бо ж банальна застуда може згубно відобразитися на здоров’ї немовляти.

– Добре, лікарю. Ми все зрозуміли. Дякуємо за огляд, – і Славця дала лікарю конверт із грошима, проте він повідомив, що грошей із вагітних не бере. Слава буквально силою запхнула йому гроші, мотивувавши тим, що вагітним не можна відмовляти.

Вийшовши із лікарні, свекруха хотіла замовити таксі, та Славця повідомила, що може пройтися пішки, як сказав лікар – це корисно для майбутнього малюка. Дорогою додому Славця із свекрухою зустріли маленьку дівчинку, яка плакала, йдучи дорогою, і кликала маму.

– Що сталося, дитинко? Хто тебе образив і де твоя мама?

Дівчина глянула на Славу своїми зеленкуватими заплаканими очима і повідомила, всхлипуючи:

– Я йшла біля мами... Близько. А потім ми пішли в великий магазин і я загубииилася, – і дівчинка знову заплакала.

– А як тебе, звати, красуне?

– Руся!

– Яке гарне ім’я. А скільки маєш рочків і де живеш, дитинко?

– Мені п’ять, – і дівчинка показала на пальцях, – років. Живу я на он тій вулиці, – показала вона в напрямку парку.

– Ходімо, ми відведемо тебе додому. Покажеш, де?

– Так. Тьотю, це треба перейти через дорогу, потім йти прямо і ви побачите мій будинок.

Жінки не знали, як утішити бідолашну дівчинку, щоб вона не плакала, тому наперебій почали розповідати цікаві історії, і за мить дитина вже посміхалася. Та якась така недитяча і хитра була ця посмішка, що у Славці аж подих перехопило. А коли вони переходили через дорогу, дівчинка зненацька стала на пішохідному переході і спитала у Слави:

– Моя мама каже, що тьотям із животиком не можна відмовляти. Ось попросіть мене щось, а я вам не відмовлю у допомозі.

– Добре. Ходімо швиденько перейдемо дорогу. Тільки зачекай, хай проїдуть ці машини...

Але дівчинка раптом зірвалася й вибігла на проїжджу частину дороги. Машини одна за одною зупинялися і ледь не збивали дівчинку. Слава побігла за нею і відчула, що їй стає зле.

– Не біжи так, Русланко, це ж дорога, що хочеш може статися.

– Добре. Тільки, тьотю, це не моє справжнє ім’я.

– Руся ж скорочено від Роксоля-я-я-ни... – вона якось підозріло розтягнула слова і непритомна впала прямо посеред дороги.

У цей час з-за повороту на великій швидкості їхала машина, побачивши вагітну жінку, різко загальмувала. Останнє, що бачила Слава – це величезні колеса за сантиметр біля її голови та зеленкуваті очі Русі, що світились злим блиском.

– Руся від слова Русалка, – сказала досить дорослим голосом дівчинка і ніби розчинилась у повітрі.

Свекруха одразу ж підбігла до бідолашної, почала її підіймати, та тіло не слухалося Славуні. Оскільки тут поруч була лікарня, і «швидка» якраз виїжджала на виклик, то лікарі в машині зреагували миттєво. Підняли Славу, на ношах внесли до салону і повезли до госпіталю. Старша жінка і думати забула про якусь дівчинку, вона побігла до лікарні, де Славу клали під апарат штучного дихання.

Декілька напружених годин під палатою, за цей час Мирослава зателефонувала синові і він примчався на таксі. Прибігли і свекор, і Наталка, та навіть отець Роман приїхав, щоб почитати молитви над жінкою. Слава Богу, за десять хвилин після інциденту дівчина опритомніла, проте чулася слабкою й одразу заснула. Лікарі сказали, що здоров’ю Слави нічого не загрожує, але вона повинна подбати про дитинку, тому побути декілька днів «на збереженні», та якщо не буде поліпшення, полежати у лікарні до кінця терміну вагітності.

Як же тобі поталанило, дівчино, що ти мала на собі хрест. Ух,, земна людино,доберусь я до тебе колись, та не в цьому житті, звичайно. Доберусь, і тоді вже нічого тебе не врятує. Подумати тільки, за волосинку до смерті – і врятуватися! Це все та Горпина тебе своїми молитвами охороняє. Щоб їй добре було! Та не маю я на неї влади, надто сильна і непохитна віра старої. Нічого-нічого, недовго їй лишилося, а у селі я організую таке, що вони довго будуть мене пам'ятати!

Але не судилося злим силам втримати свою владу в рідному селі молодих. Поки Славця оговтувалася в лікарні, повернувся прозорливий отець Георгій. Дізнавшись про те, як розгулялася нечиста сила в Нивках, він негайно поїхав туди. Багато днів він ревно молився, постив і таки зміг перемогти нечисть. Настав день, коли він скликав усіх парафіян села і повідомив їх, що з Божою поміччю нечисту силу подолано, і віднині над Нивками запанувала Божа благодать. Люди вклякли на коліна і дякували Богу та священику за спасіння села – адже, відколи Слава з Петром і батьками полишили село, там сталося ще кілька трагедій, і люди жили в постійному страхові.

Щасливі й сповнені нових надій, поверталися молодята з батьками до своїх обійсть. Майбутню донечку вони вирішили назвати Вірою, бо саме завдяки вірі в Бога вони благополучно пройшли усі випробування.

Бабуся Горпина перед смертю покликала до себе Славуню. Незважаючи на всі перепони і заборони, вона пішла до старенької. Бабуся побажала їй, щоб у її серці завжди були віра, надія й любов, тоді вона та її маленька донечка будуть захищені від усілякого лиха. Треба лишень мати їх глибоко в серці, але не виставляти напоказ, тримати як особистий дар любити Господа і бути під його високим покровительством...