Текст книги "Симфонія хаосу"

Автор книги: Анна Шпилевська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Священик оголосив, що покаялася Ксеня, та й перехрестив її та дитинку.

Попрощалась із останніх сил із ріднею... Та й...

– Йой! Ксеню! Ні... Не помирай! – у напівсні Оксана побачила чоловіка Мар’яна.

– Я віддам себе заради тебе! Я вже й так одною ногов у пеклі, а тебе до себе прийняти си не можу...

– Мар’яне, мій Пане. Йо. Як тєжко мені си говорити. Та я ж тебе так хотіла любити. А ти! Пішов. Хотіла – за тобою, відвару напилась – відкачали. Бо казали – шо синочка маю. А тоді я нічого не пам’ятала і так довго тебе чекала. Мала смертельну тугу. За тобою, чоловіче, мій останній друже. Невже не бачиш мої страждання? Прийми до себе, вже ніч кінчається і світанок... забирає мою душу. Йду до тебе, коханий, не хочу, а мушу. Тільки ти не забарись і мене у світ тіней прийми. Бачив Бог, я була праведна: чиста до шлюбу, богобоязлива, до церкви ходила, тебе любила, синочка народила, їсти кожного дня варила, по хаті порала, любощами завморила тебе, мій Мар’яне. Прийми до себе, мій Пане. Господи Боженьку... Прийми свою рабу у Твоє царство. Най буде так, як нині сказала...

– Ні. Господи Всемогутній! Убий мене знову! Най ми в груди грім ударить, лиш хочу, щоб вона жила! Її одну кохаю, та клята Мавка мене зачарувала! І щоб довести то, візьми моє серце, я так хочу. Щоб Оксана була з синочком і леліяла його. Щоб став відомим дримбарем та по світу їздив, як я колись. Щоб зустрів дівку файну, щоб відгуляла весілля мати Оксана, бо я ж не зможу... Боженьку, поможи... Боже... Я вже й так си ногою в пеклі... Най би тілько Оксана воскресла.

Ангел з’явився поруч Оксани та й мовив:

– Воля Божа така: Він дає тобі вибір, Мар’яне: чи врятувати Оксану, чи занапастити Квітану, а чи може, сам бажаєш знову воскреснути, а Оксана піде до нього, бо бачить Всевишній, що ти щиро каєшся. Йо. Каюси, що аж не маю сили кричати по кичерах, дібровах та лісах, по річках гірських та потоках бистрих. Що то є за рай на землі, єк нема твоєї коханої коло тебе. Пекло, же вимірюється вічністю. Най Оксанка жиє, а Квітану прости... Прости її, Господи, вона є винною, але всі ми маємо помилки. Даруй їй шанс спастися, а забери мене, Боже!

Квітана з’явилась так швидко, ледь не встигли ще й си оком кліпнути:

– А йо, думав, легіне, мо’, я хочу спастися? Ні, то не файно буде. Я буду вічно дівувати з легінями!

– А най тобі буде добре, пропаща твоя душа, згинь, бо отримаєш від Господа Всемогутнього!

Квітана навіть бровою си не повела, забула про свої гадання андріївські та й зникла бавити нового легіня.

Ангел посміхнувся своєю чарівною посмішкою маленького хлопчика, такий милий, білосніжно-білий та й мовив:

– Бог Вседержитель, Бог Святий Дух, Бог Отець, Бог Син. Нехай святиться ім’я Твоє!

Волею Господа Оксана залишилась жити. Бавила Мар’янка, видужала та й ростила крихітну Ганнусеньку. Максима тримала за чоловіка, жеби дітки мали батька, а вона – опору. Та серце до Мар’яна прикипіло. Чекала глибокої старости, щоб нарешті побути з Меріемом не трішечки – уже цілу вічність. Мар’ян у Бога був під боком – ніжився райським життям, бо Господь змилувався над покаяним. Квітана десь і досі бавить легінів, співає своїм кришталевим голосом десь високо в Карпатах та кидає відображення своє у Чорний Черемош. Кажуть, любиться з новим хлопом. Та Мар’янові то все одно. Чекає на свою милу, що колись задримбає йому в райськом саду теї пісні, що дівкою навчилась від свого праведного шлюбного любенького чоловіка, що зробив си таку помилку, яка коштувала життя. Та покаявся він, і Господь простив йому.

Може, й ви колись почуєте ту дримбу, то знайте: в устах маленького Мар’янчика – вся мудрість його батьків, котрі пройшли тернистий шлях людський, що він був повен любови, та зараз гріються сонцем десь там, на Небесах. То передайте дримбарю, що любов людська і любов Божа – всепоглинаюча, і тільки заради неї треба прожити таке довге життя.

ОДИНАК,
або
ОДНА СИЛА ВІРИ

У надійному чорному лісі, такому чорному, що ніяка людська рука не проб’є тієї чорноти, мешкав легінь. Високий, статний, він мав чорне волосся та карі очі, що вкрапляли в себе золоті присмаки сонця. Сонце ж у тій місцині рідко заглядало у шибку невеликої хатини, де жив одинак. А що жив сам – про те свідчило все, що оточувало його: своїм виглядом благали про прання занавіски, немиті вікна, бур’ян на подвір’ї та неметена хата – усе казало нечастому перехожому про самотність юнака. Хлопець мешкав тут ось уже третій рік. За духом самітник, а за вірою – монах, він вів аскетичний спосіб життя. А що з дитинства виховувався в монастирі, бо був сиротою – то і штиб життя обрав такий самий. Зрідка, раз на кілька місяців, зустрічав у лісі людей, увесь час молився за них та просив у Бога помочі. Заробляв собі сам, як-то кажуть, на хліб насущний. З іншого боку маленької хатини, котру сам збудував з дерева, тримав невеликий город. Лише на перший погляд здавалося, що садиба недоглянута – все було чітко розмежоване у крихітному господарстві Андрія.

Мати охрестила Андрійчиком та й померла, не почувши отого першого «Мамо!». У монастирі братом кликали, та й забув би до цього часу, хто він, коли народився і де, коли б не пашпорт, що його акуратно зберігав у єдиній шафі, яку разом зі столом, стільчиками та ліжком отримав у подарунок від монастиря. Монахи побачили ту Божу іскру в очах Андрійчика і відпустили його на волю – молитися. Сам достеменно не пам’ятав, куди післала його доленька – чи то на терени Західної України, чи то вже була Білорусія – пограниччя було близько, він то нюхом чув. А що бачити було бардзо важко навіть дниною, бо ліс був темний – то й не відав, скільки часу пройшло від того дня, коли покинув монастир.

Він мав собі розпорядок: робота – дім – прогулянка – робота-дім. Працював із деревом, вирізьблював різноманітні візерунки, виготовляв кухлі, декоративні прикраси, але використовував матеріалу якомога менше – оскільки вважав, що все, що не є у лісі – живе, і брати потрібно стільки, скільки велів сам Господь Бог, тому столів і стільчиків не виробляв. Харчувався картоплею, буряком, морквинами та мав трійко курей, то і яйцями міг похвалитись. А коли, бува, заночує хтось у нього – то діставав квашені чи солоні огірочки власного виробництва, а чи перчик, смачнючий салат у слоїках – коли то було взимку. Або ж назбирає подорожньому суничок чи ягоди якої свіжої, зробить сік, та такий знає рецепт, що смачнішого годі й шукати. Зрозуміло, що м’яса не їв, бо вважав, що всяке живе треба поважати – навчили того в монастирі. О шостій ранку, як і годилося, прокидався, молився, порався по маленькому господарству, йшов у ліс «на роботу», дорогою снідав тим, що прихопив із собою. Взимку, коли було холодніше, брав старезний жупан, шапку, вкутувався тепліше – і гайда шукати роботи. Чи вдома працює, коло печі пригріється, песика до себе притулить і файно йому, добре, коли пісні виводить – церковні чи, може, народні. А песик, що Бровком його нарік, підвиває.

Так і живе самітник, обід та вечерю сам собі подає, а як нездужає – береться до роботи, і все само собою проходить. Але от одного разу занедужав – певно, якийсь бронхіт – то так гавкав, як ото собака під дверима, мусив лежати і думав, що кінець йому прийде... Та Бог послав до нього гостя, доброго чоловіка, той і лікаря місцевого привів, знахаря, який вилікував Андрія.

З песиком чоловік не почуватися самотнім, а щемлива історія зустрічі з Бровком була досить простою: цуценя саме знайшлося в темному лісі. Мав порізану лапку, Андрій змилостивився, вилікував собачку та й прив’язався до нього. Песик собі полював на мілку птичку чи яку звірину, Андрійко дивився на це крізь пальці: то була тварина, а вона має право харчуватися тим, що їй дає Господь. Деколи на великі свята отримував листи з монастиря, в яких монахи розповідали про своє житіє. Передавали вітання, просили повернутися, але ж – ні. Не відписував, хоча адресу знав. Та й хто не знає скиту, що біля джерела святої Анни? Кажуть, хто покупається у тому джерелі – завжди здоровий буде. І вода в ньому завжди зимна. Та така, що аж дрижаки беруть, і завжди однієї температури – два градуси. Були сміливці, які навіть узимку купались. І Андрій був серед них та чув таке: що коли людина буде йти до джерела і послизнеться – значить, вона дуже грішна, а як ітиме спокійно – праведна і живе, як велів Господь. Та то лише приказки, бо добре знав чоловік:

треба вірити лише Господу, а зовсім не людям – плещуть язиками ото, ні толку від них, ні користі немає.

Місяць світив прямо в обличчя Андрію. Рання весна стукала до вікна, та воно було зачинене. Самітник говорив із псом, а Бровко слухав і підвивав, чуючи сум Андрієвий.

– Ой, Бровку! Знав би ти, як хочеться скупатися в цьому Божому джерелі, а яка там вода! Блакитна з домішками глини, пахне свободою і Божою ласкою. Хочу повернутись, та відчуваю, що Господь у цьому темному лісі готує мені дар, та такий, що як відмовлюсь – то все життя жалкувати буду.

– Гав, – відповів Бровко, ніби розуміючи господаря.

– Ех, не був би ти псом, зробився б моїм другом. Щось зимно мені. А весна ж тепла мала бути. Відчуваю я, що щось цієї ночі буде.

Йшов дощ і земля просотувалась краплинами людських печалей та Божих благословень. Андрій, як завжди, помолився та ліг спати. А що дощ не закінчувався, то й не міг заснути. Ще й, як на зло, пес скавулів, ніби нило йому собаче серце. Блискавка вдарила по розжареному небу – раз, другий, вона була близькою. І от, через старе вікно він почув її тривожне вогняне дихання. Тривога охопила тіло, а язик автоматично почав молитися.

– Вірую в Єдиного Бога, Отця, Вседержителя...

Спалах!... І блискавка вже була в його хаті, палила все. Один момент – і вона влучила йому у груди.

Нічого не пам’ятав з тієї миті, бачив тілько, як душа вийшла з тіла і закружляла над будинком, невидима і невагома, бачив свій монастир, улюблене джерело і летів увись, до Господа. Відчував дивне тепло, яке заворожувало, присипляло. Ніби сонний, чув ту гіркоту свого польоту і розумів, що це – кінець. Та раптом відчув тяжкий поштовх і влетів, немов та блискавка, назад у своє тіло. Прокинувся, і почув, що та сила, що дала блискавка, розтікається по всьому тілу. Горів від жару, марив днів з чотири, точно не пам’ятав. Аж песик відчув, що з господарем неладно, та й побіг у село, що було за кілька кілометрів від лісу. Радше, не село, а хутір, де жило лише трійко селян – три самітники. Бровко потягнув одного з них до хати Андрія і він заходився рятувати бідолашного. Звернувся до свого односельця, і разом на ношах принесли Андрія на хутір, а вже звідти на возі доправили його в районний центр – допоміг третій селянин, котрий мав коні.

У лікарні Андрій пробув довгих десять днів. Лікарі боротися за його життя не поспішали – хто ж вам без грошей зараз лікуватиме – проте і вмирати не давали, тримали між життям та смертю. Селяни знайшли листи з монастиря та паспорт Андрія. Зателефонували у скит, і за півдня з’явився монах-настоятель, який оплатив перебування Андрія в лікарні.

Видужавши, одинак віддячив монаху та селянам, повіддавав усе нехитре нажите своє майно: кілька різьблених речей, декілька слоїків із салатами та десяток яєць, що тримав на чорний день. А що різьблення цінувалося у тій місцині – селянин, що допоміг самітнику, продав його та отримав добрих півтисячі за те своє піклування.

Монах повернувся до скиту, перед тим попрохавши, щоб Андрій пішов з ним, та не судилося самітнику знову відвідати рідні місця.

Повернувся додому Андрійко дуже схудлим. Почув, що має якусь дивну силу – одним поглядом міг пересувати речі в кімнаті – звісно, стола переміщувати не міг, лише столові прибори: ложки, виделки, а ще розказував майбутнє своїм випадковим гостям і вмів погоду замовляти. Одного разу, коли в нього залишилася на нічліг сім’я – тато, мама та маленька красуня-донечка – вони подарували йому люстерко і, посміхнувшись, зникли в лісі.

Господь Бог, певне, насміхався з Андрія. Бо коли він подивися у люстерко, то мало не зомлів – усі бачать його зовсім не чоловіком у розквіті сил, бо вже мав за сорок, а юнаком років 19. Мав довгу бороду і ледь помітну сивину, а в люстерці виглядав поголеним, підтягнутим. Та ще й у хорошому вбранні.

Спочатку думав, може, то йому ввижається. Пройшов із двадцять кілометрів до церкви і там зайшов до батюшки, пригубив свяченої водички із срібного кухля і глянув на своє відображення. Нічого не змінилося. Згодом туристи вже знали, що є такий юнак Андрій, котрий бачить майбутнє, і частенько навідувались до нього. Одинак не брав грошей за свій дар, лише просив принести будь-що – краєчок хліба чи кухоль свяченої води, щоб він міг поділитися з Богом і подякувати Йому за свій дар. Люди віддячувалися файно: деякі давали гроші, дехто – одяг, інші ділилися їжею.

Одного дня до його старої хати постукала дівчина. Красива, білокоса, з зеленими очима, та й така на вроду, що жодної такої Андрій не бачив, скільки живе. Попросила переночувати, а вночі прийшла до нього та й каже: буду я, юначе, з тебе чоловіка робити, бо чула я, що досі хлопцем залишаєшся.

– Ой, жінко, не знаю я твого імені, але чую, що зле ти кажеш.

– Андріаною зовусь, на західний маневр. А то гріх, Андрію, що дівчину, ще й з таким близьким ім’ям, від себе відштовхуєш. Бог тобі суддя.

– Зачекай. Ти красуня, але мені треба подумати, помолитися. Та й не молодий я вже, щоб ламати обітницю.

– Та ти не смійся з мене, хто ж обітницю дає в такому ранньому віці. Ой, не вірю тобі, самітнику!

Андрій зніяковів та все ж прийшов уночі до красуні. Обійняв, поцілував та й поруч умостився.

– Не годиться, – каже, – чоловікові одразу ночувати впритул із жінкою, треба трішки почекати. Залишайся, якщо не поспішаєш і не боїшся.

– А чого ж тебе боятися, – і пригорнулася до нього, накрилася ковдрою, та й помолилися на ніч.

– Знаєш, Андрійчику, як довго я чекала тебе? Певно, все життя. І не жінка ще, лише буду нею з твоєю любов’ю, турботою і поміччю.

– Гріх,Андріанко отак, неодруженим, спати. Не по-людськи се.

– А по-людськи лежати з дівчиною в ліжку навіть не зарученому?

– Ой, вплутала ти мене, дівко, тепер довіку плутаним буду.

І заснув. Устала Адріана, пішла до водиці вмитися, а з криниці на неї дивиться її відображення – страшне, хтиве, з запалими очима і злючими губами, що звисали зі старечого обличчя. Бо була то відьма, що зачаклувала Андрійчика, і навіть він не відав правди.

– Спи, мій соколе. Не довго тобі землю ще обходити. Недарма силу блискавки у мене забрав. Не своєю волею, Божою. Але ж я тебе, вражого сина, позбавлю молодості, як ти мене ненароком.

І вилила на нього отруйної води.

Прокинувся на ранок Андрій – а біля хати все цвіте, буяє, вже і другий місяць літа підходить, та живе Андрій з відьмою, як молодий із молодою, тільки ліжко одне на двох ще не ділять. Ось і ніч, що її вибрала Андріана для свого плану.

– А що, Андрійку, візьмеш мене за дружину?

– Візьму.

– То будь же мені цеї ночі і шлюбним чоловіком, і молодим любасом, і батьком моїх дітей!

– Я не хочу дітей, моя люба. Але любасом сьогодні буду тобі. Тобі і тільки тобі вірним довіку, любове моя.

– Тоді ходи до мене, соколе сизокрилий!

Ніч лавиною прокотилася по його жилах і він, знеможений, заснув. А вранці, прокинувшись, побачив, що жінки немає, а червона пляма, що була вночі на білому простирадлі, зникла. А що любив зачаклований свою жінку, то й не здивувався.

Аж ось у полудень прийшла з села Андріана, бо жила вона півдня в себе, півдня і ніч в нього. Пообідали, та пішла до річки вмитися та набратися нових злодійських сил. Пес захотів водички і пішов слідом за нею, а Андрій вирішив погратися із коханою в піжмурки і крадькома наздогнав Бровка. Коли вона скинула одіж і підійшла до річки, чоловік ледь не зомлів: у воді відобразилася стара страшна відьма, що ледь ходила по світу, а за мить він побачив, як вона наповнилася силою.

– Що то за диво дивнеє? – подумав, злякався і вирішив нічого до ночі не робити.

А то була ніч на Івана Купала. Дівчата бавилися, плели віночки, наряджали гільце, пускали свічки по воді, стрибали через вогнище, співали пісень. А відьма, яка була вдома, проситься:

– Пусти, чоловіче, хочу і я гадати.

Андрійко на те їй:

– Ти ж і так свою долю знаєш, моя зірко.

Та не встигла вона відповісти, як у двері постукали. То дівчата бавилися і забігли ген до його самітної хати, кинули грудку землі зі свіжої могили. І якщо в домі жила відьма, вона обов’язково мусила б вибігти.

Андріану як вогнем обпекло, мусила вийти та свиснула так, що аж самітник ледь не оглух. Взяла ту грудку і, гордо здійнявши груди, сказала:

– Так, я відьма. Але ти нікуди вже не дінешся від мене. Бо несу твою дитину.

Андрій посивів, певно, за мить.

– А ти, мабуть, правди не знаєш, вража твоя душе. Я теж чаклун і маю вже сорок з гаком років, та вроду, як у юнака. Так що не буду я тебе слухати, йди собі з Богом.

– А оце ти бачив? – і показала живіт, який виріс невідь-коли.

– То ти намольфарила, чортова дочко. Його щойно не було.

– Ой, чоловіче... Народжую... Клич бабу, бо буде зле тобі, як мені тепер боляче...

Баба-повитуха прибігла вмить, наче чекала того. А що була досвідченою у таких справах, вигнала Андрія та й наказала чекати. Народила Андріана хлопця, та такого чорного, що ще й світ не бачив.

З того горя почав чоловік вдаватися до чарки. Пив день, потім другий, а згодом за днину постарів так, що був схожий на шістдесятилітнього чоловіка. Дитя росло не щодня, а щогодини, а жінка молодшала, та така гарна стала – вже й любасиків водила.

Та одного разу Андрій проснувся тверезий і подумав, що давно в Бога пробачення не просив і не каявся. Пішов до церкви, попросив прощення і побачив дівчину. Така ладна була, що зроду такої красуні не видів. Закохався він, а вона лишень посміхнулася – така ж білява, як його жінка, тільки краса її була природна, і відчував він, що долю його змінить.

Почав Андрій до неї заходити. То в гості, то на годинку, то на день, а то й на всю зиму. Жінка лишень дивувалась – куди чоловік пропав. Насправді ж відьма знала, де він ночі проводить. Благо, мала достатньо всього, щоб дитину годувати. Бо мольфарила собі багатство. Вже і хата має більше кімнат, і красива, і обставлена. А люди дивуються – самітника жінка не повінчана і така багата.

Андрій перестав пити і все Господа прощення молить, і як йому бути: послав йому Господь спосіб – прозріння, певне, як позбутися жони. Та й приснився йому віщий сон, жеби він знав, що вчинити. На свої іменини, себто в день Андрія Первозванного, коли всі спатимуть, тре буде постукати до свого вікна і всипати трішки зілля, як почуєш дикий крик жінки – то знай, вона мучиться за все те зло, що зробила, а потім частину зілля треба вилити під березою, що далеко в лісі росте, та ще й о дванадцятій ночі під святого Андрія – покровителя самітника. А як трохи запізниться, жінка всю силу виїсть.

Дванадцятого грудня, коли мороз був на диво сильним, Андрій зібрався до жони із гостинцем для хлопчика, він і не мислив собі навіть, як дитя назвали. А кликали його Іваном, як мати нарекла. Посидів, послухав погані речі жінки та й попрощався. А згодом як не сипоне у вікно зілля, що його вночі потай готував із листя барвінку, піжми, ромашки та ще якоїсь таємної, лише ним знаної, трави.

...Крик, ґвалт, плач, аж виє жінка! Як не кинеться до нього, не почне його бити, душити, кричати! Аж у сусіднє село чути.

Бачить Андрій, що зараз може померти, та й обіцяє жінці, що більше не каятиметься і стане такою, як вона.

Повірила стара відьма, а він – вирвався і дав дьору, тільки його й бачили. Побіг до верби, аж ось чує, що ще кілька хвильок лишилося до дванадцяти і по тому снігу та льоду шубовсь – упав, випростався та як не виллє усю ту воду біля берези. Тут сталося таке диво: його дім палав чотирма вогнями: зеленим, синім, червоним та чорним, а з ними жінка й дитина несправжня, вичаклувана, а з ним і все те чорне, що оточувало чорний ліс. І став той ліс таким красивим, з галявинами, наче на картинці, що висить у церкві, яку збудував своїми руками Андрій. Куди ходять його жона вінчана та його маленькі діти і служать Господу. А він згадує ті чорні дні, коли був самітником.

Може, і Ви в ту церкву колись завітаєте, то передайте Андрію, що сила Бога настільки велика, що він помагає страждущим і в найтяжчу хвилину. А може, він і сам то вже знає... Хто ж його бачив чи чув? А може, то все мені тільки наснилося?..