Текст книги "Симфонія хаосу"

Автор книги: Анна Шпилевська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

– Ой, Петрику, ти вже є? А ми що, не їдемо? – дівчина щиро здивувалась.

– їдемо, чому ж ні! – у свою чергу знітився Петро.

– А чому на тобі той самий одяг, що ти кожного дня на роботу вдягаєш?

– Так, теє. Я нічого такого парадного не маю. Хоча... Я зараз, три хвилинки!

– І причешися, нещастя ти моє, причешися гарніше, щоб було видно, що ти хлопець, а не якась там горила.

«Може, ще й гель для волосся йому в місті куплю, зроблю чубчика налакованого, буде не гірше міських хлопів».

Петро на диво швидко прийшов, чистенький. Навіть «попрасований».

– Ну, як я тобі? – покрутився, наче танцюрист.

– Ти наче модель у ньому, – вона посміхнулася. – Цей піджак дуже тобі пасує. Але ж зараз літо!

– Нічого, не спарюсь, нормально мені буде, аби ти задоволена була! Я ж для тебе все зроблю! Розумієш, люблю тебе, люблю!

– Ходімо вже, нещастя ти моє. А де машина твого батька?

– Так ось вона! – і він показав на «Жигулі».

– Фе, я на ній з тобою нікуди не поїду. Я думала, якась «Лада», чи в крайньому випадку нормальні «Жигулі», а не «Копійка»...

– Панночко, Ви хочете в місто чи ні?

– Так і буде вже. Сідаю, та якщо порветься моя дорога сукеночка – будеш сам її відкупляти.

– їдьмо!

І вони нарешті рушили.

Дорога виявилася нелегкою, бо вже навіть зранку стояла спека. Петро скинув піджак і показав свою нову чистісінько білу футболку.

– Який ти в мене красивий! – дівчина надумала сказати Петрові щось приємне, не все ж йому недоліками дорікати.

– А яка ти в мене вродлива, і підмалювалась, і сукеночка чорна в горошок, тобі так личить! Красуня!

– Дякую, та їдьмо вже! І зроби музику голосніше, непогане радіо, я тобі скажу. Навіть інколи можна джаз почути.

– А ти любиш джаз, зірочко моя? – зрадів, наче йому мільйон дали.

– Так, мені в гуртожитку провели Інтернет, то я в дівчат за їхнім ноутбуком сиділа, наслухалась стільки цікавого джазу!

– Ти якась дивна. Чув я того Армстронга, один раз, правда, випадково. Так це і є джаз?

– Нічого ти не розумієш у музиці, крім цього виконавця є ще багато інших. – Раптом дівчина широко розплющила очі від переляку і крикнула:

– Петре! Гальмуй!

Хлопець не на жарт перелякався, бо саме виїхав до озера, а дорога проходила поруч водойми. Перед ними пронісся маленький хлопчик і, ледь не потрапивши під колеса, спокійнісінько побіг собі далі. Коли ж Слава поглянула в той бік, де бігла дитина – на місці його була лише пилюка і нічого більше.

– Славцю, з тобою все нормально? Там нікого не було! – спантеличений Петро знову завів мотор.

– Ой, вибач. Мені привиділось. Я мабуть, не виспалась та ще сонна. Певне, я краще посплю.

«Перевіряють», – подумала і вирішила мужньо промовчати.

Цілу годину до Полтави дівчина спала, а коли прокинулась, хлопець вручив їй те, що тримав у руках – диск із американським джазом.

– Ось, тримай, моя кохана, тепер ти весь час будеш на хвилі улюбленої музики. Ми вже хвилин двадцять, як приїхали, але я тебе не будив і пішов у кіоск за диском.

Здивована й сонна Слава подивилась на музичний дарунок і сказала:

– Дякую, Петрусю, але не потрібно було... В мене вона є, – це вже пошепки, щоб його не образити.

– Ти щось казала, люба?

– Ні, милий, ходімо.

– Ти настільки красива і така для мене дорога, що мені захотілося зайти до одного магазину і дещо купити, але про це згодом.

– Ти такий таємничий.

– Так, але за півроку ти мені так і дечого не сказала?

– Що, любий?

– А ТИ мене любиш? Я разів із сто про це кажу тобі. Я ладен кричати на увесь світ, ЩО КОХАЮ ТЕБЕ УСІМ СЕРЦЕМ! – і він крикнув на усе місто. – А ти?

– Мабуть. Та що ти таке придумав, люди ж дивляться!

– Я не випущу тебе зі своєї машини, допоки ти не скажеш: так чи ні?

– Це що, допит? Чи, може, я в суді?

– Ні, мені це просто необхідно знати напевне, – піт градом струменів із ображеного обличчя Петра.

– Навіщо? Що ти задумав?

– Просто мені буде приємно це почути.

– Я колись іншим разом скажу, не при цій нагоді.

Хлопчина засмутився, ой як засмутився. І ходив похнюплений весь час. Вони заїхали на ринок, купили всі необхідні речі для святкування, згодом ті, що просили їх батьки. Він подарував Славуні букет червоних троянд. Для неї все було, наче у казці, яка закінчилась походом в кіно і прогулянкою у парку. Фільм, звичайно, був про кохання, такий романтичний, страждальницький, і завершився хепі-ендом. Стандартна програма для двох закоханих.

Їхня подорож завершилась щасливо, лише хлопець був навдивовижу втомлений і засмучений.

– Що сталося, Петрусю? – запитала Слава.

– Нічого такого. Мені просто пора додому йти. Ой, ну тобто – їхати. Дякую за гарний день.

– Ні, я ж бачу, щось сталося. Розкажи мені! – її обіймів було достатньо, щоб він знову відчув прихильність до себе світу. Розтанув, як і завжди. Дівчина підкріпила це маленьким солодким поцілунком.

– Я просто хотів дечим із тобою поділитися.

– Кажи.

– Ні, не тут, не зараз. Взагалі, давай змінимо тему.

– Я люблю тебе.

–Що?

– Що чув!

Петрові ніби хто відро холодної води вилив на голову.

– Це найкраще, що зі мною сталося за цей день.

– Я рада! Ну, бувай! – Слава побігла додому, залишивши враженого хлопця на самоті зі своїми думками.

Вдома дівчина зі щасливою усмішкою зайшла до кімнати. Всі виглядали похнюпленими і дуже засмученими.

– Ми хотіли зателефонувати, але потім подумали, що не варто псувати твою прогулянку.

– Що сталося? – дівчина злякалась до дрижаків.

– Мати Максима Наливайка повісилася.

– Як? – Очі Славуні стали скляними, гарячими і вогкими. Дівчина просто відмовлялася вірити у цю страшну новину. – Її більше немає? Як так сталось? Я ж відчувала... Але... Як? – вона відмовлялися вірити у почуте.

– Ніхто нічого не знає, доню. Так, певно, тужила за синочком, та й...

Дівчина плакала не перестаючи. Трохи заспокоївшись, зателефонувала до Петра.

Батьки вирішили не втомлювати дитину подробицями.

– Петре... Ти... Чув? – Більше не в змозі видушити із себе ані словечка, вимучена чужим горем, Слава надіялась почути від коханого, що це – неправда.

– Так. Вона була хорошою жінкою і доброю матір’ю. – Хлопець уже знав про трагедію.

– Думаєш, це все збіг обставин? Хто ж наступний? – Славця билась в істериці.

– Про що ти, кохана? Ти мене вже втретє дивуєш за сьогодні.

Раптом дівчина замовкла і вже спокійним голосом мовила:

– Не зважай, у мене все добре.

– Славунечко, може, прийти до тебе, поговоримо, чаю з липовим цвітом поп’ємо, я тебе обійму, ти про все забудеш і трішки поспиш?

– Ні... Дякую. На добраніч, – і кинула слухавку.

Ця ніч для Славці та Петра була безсонною. Хлопець зрадів, що сьогодні не здійснив одного з найважливіших вчинків у своєму житті – запропонувати Славуні руку і серце.

«Може, то все на краще», – думав він.

Бідолашка весь час плакала, згадуючи про Максима, а тепер ще й про смерть його матері. Насправді вона не любила свого хлопця. Сказала це лише із жалю до нього. Та у всього є свій кінець. Горе змучило Святославу і прибило до ліжка, ніби забило цвяхом.

Лише під ранок дівчина заснула. Прокинувшись, вирішила, що задобрювати русалок потрібно вже, щоб не ставалося більше трагедій. Перша половина дня була важкою для всіх в її родині. Після похорону, що підірвав здоров’я багатьом людям із села, дівчина зрозуміла, що діяти треба негайно. Але як? Ще не завершився траур, а Зелені Свята – вже на носі. Що ж робити? Святкувати точно не можна, бо це порушення усіх неписаних людських законів.

Раптом вона згадала про старезну книгу, яку колись мала її бабуся. Там були вміщені всілякі заклинання і рецепти лікування від усіх хвороб. Якби ж бабуся була жива, вона б точно щось порадила! Дівчина спустилася з горища, тримаючи книгу в руках.

Молодша сестра здивовано оглянула Святославу: з голови до ніг у пилюці, вираз обличчя, як у божевільної.

– Що ти задумала, Славцю? Це ж старезна бабусина книга. Що ти робитимеш із нею?

– Я думаю знайти там рецепт від болю в спині.

– А ти хіба не знаєш, що майже всі рецепти є в Інтернеті? Ходім до Іринки, вона тобі покаже.

– Е ні, Соломійко. Тут потрібен інший рецепт. Слухай, тобі чотирнадцять років, а ти така розумна, і навіть в Інтернеті краще мене розбираєшся!

– Що ж там розбиратися? Все просто!

– Добре. Тільки ти мамі не кажи, що мене бачила. Гаразд? Мамуся буде переживати, що маю хвору спину. Домовились?

– Та добре. Але з тим не жартуй. Бабця казала, що то страшна книга. А спинку полікуй у лікаря, тітка Палажка так собі застудила, що ледь дійшла до фельдшера, думала, помре дорогою. Це мені її дочка молодша розказувала, ми з нею за однією партою сидимо. А, ну так, ти ж знаєш. Ти ж пані вчителька. Мене через тебе вчителевою донькою дражнять!

– Та годі тобі! Я зайнята, не бачиш? – Славі було байдуже до слів сестри.

– Добре, добре. Ходи в мою кімнату, як треба, тебе мама зачіпати не буде. Подумає, що то я книгу читаю, а я побіжу на гульки, в бадмінтон пограю!

– Добре, тільки до річки не ходи!

– Чому це?

– Скоро стемніє, там стає небезпечно.

– Гей, ти що, з розуму з’їхала? Зараз лише четверта година, тим більше надворі літо і стемніє ще не скоро. Що може статися?

– Нічого. Але пообіцяй!

– Добре, кладу руку на серце.

Здивована сестра украдки вибігла на вулицю.

Славця не на жарт злякалася тієї старої книги, довго гортала її, та, побачивши запис про русалок – перечитала кілька разів. Боялася лиш, щоб до Великодня нової напасті не було. Бо то треба було робити в четвер, якраз на їхній Великдень.

«Треба сказати Петру, хай до півночі буде зі мною, а там я сама з ними на перемовини піду».

Та побоювання дівчини не були марними. За два дні до Зелених Свят її дядька Степана Витвицького забрала швидка допомога аж із Білої Церкви і повезла в божевільню. Бідний чоловік рвав на собі одяг та волосся, кричав на все село, що ті пропащі душі згубили його. Ніхто достеменно не знав, про що він кричав. А Славця зрозуміла. І зрозуміла, що це ще не остання жертва.

Шкода їй було свого улюбленого дядечка, а що ж вдієш. Битися треба не на життя, а на смерть. А тут, як на зло, той Петро не відставав, всюди ходив за нею, не давав думати, боявся, що з нею щось станеться.

Минули Зелені Свята. Настала середа.

Славця цілий день дрібно тремтіла, ніби в пропасниці. Петро вирішив зробити корисну справу, заспокоїти її, і не мало, не багато – зробити з неї жінку.

Тож почав думати-гадати, як би то дівчину на таку справу налаштувати. Взявся шукати матеріал про тих русалок, якими зацікавилася Славця. Побачив багато цікавого: навіть від руки переписав. Почепив частину біля свого ліжка та й намагався те все напам’ять визубрити, щоб коханій показати – мовляв, який я розумний! Вичитав, що у цей день одну жінку або дівчину наряджають у «русалки» квітом і зеленню, ходять зі співами у ліс та поле. Навіть тексти записав і збирався співати. Цікаво йому стало, та й перечитував про те, що завивалися віночки, дівчина-русалка мала поставити сім питань кожній жінці, що траплялася їй, на дубку колисалася гойдалка, як її називали, реля чи колисочка. Дівчата співали пісень про кохання. Інколи вони водили хороводи та стрибали через невеличке вогнище разом із хлопцями. Чіпляли вінки одна одній на шию та цілувались і кумалися – згодом називалися кумами, танцювали. А ще Петрові до душі припав обряд водіння Куста. Дівчину наряджали у вінок з березового, кленового і липового листя, до якого вплітали конвалії, м’яту, шовкову траву, потім вона співала пісень. Петро навіть виводив тоненьким голосочком, що аж його мати злякалась, чи бува не захворів він, і та хвороба – чи не шиза часом. А він сказав, що то він репетирує для коханої. Заводив пісні:

 
«Ой зав’ю вінки та на всі святки
Ой на всі святки, на всі празники...»
«Вишні – черешні розвиваються
Синє озеро розливається...»
 

Та й так красиво виводив своїм баритоном, хоча насправді йому слон наступив на вухо, що аж мама його подумала, чи не віддати сина до музичного вишу. Найостаннішою цікавинкою були проводи русалок. Побіжно хлопець прочитав про те, як жінки плетуть вінки, а коли починає сутеніти, починають співати русальних пісень і веснянок. Далі усі сходяться на центр села, звідки йдуть на цвинтар. Петро ніяк не міг собі уявити, як на цвинтарі можуть палити багаття. Десь за північ спів «русалок» мав би припинитись, це означало, що їх уже провели.

Ех, розумним став Петрусь, що аж самому цікаво стало. Може, піти вчитися далі, закінчити який технікум?

Його думки розвіяла кохана, яка зненацька подзвонила йому. Було надвечір’я, і дівчина дуже нервувала, ніби знала, що сьогодні стане жінкою та що ця ніч буде страшною для обох.

– Петрику, як іде підготовка, моральна і фізична?

– Яка-яка? Моє серденько, у тебе сьогодні такий медовий голосок, – хитрий хлопець надумав казати якомога більше компліментів, щоб підготувати кохану до «дійства».

– Дякую, але все ж. Ти щось цікаве дістав?

– Так. Але... Як тобі це сказати... Будь готова до усього.

Слава зрозуміла чи інстинктивно відчула натяк Петра, а тому викупалася у свяченій воді, щоб ніяка сила їй не завадила здійснити задумане. Вдяглася красиво, навіть парфумами набризкалася – де ж там, до хлопця на вечерю йде. А потім... А потім – то вже буде видно.

У Петра в хаті світилося лише одне віконце – батьки ще вдень пішли в гості й мали повернутися пізно.

– Ти найпрекрасніша дівчина, яку я коли-небудь бачив!

– Дякую, любий.

«А він розуміється в таких справах»...

– Ну, розповідай.

Петро повідав нехитру історію про русалок, а Слава уважно слухала. Зробила довгу паузу і, чи то здивувавшись, чи то знітившись, мовила:

– Головна героїня, вбрана у вінок, зовсім не дівчина, а жінка. Ти чуєш, Петре? А я ще...

– Я знаю. Серденько, знаю.

– Любий мій, а що якщо нам...

Як все чудово складалось для нього. Хлопець і не очікував, що така дівчина, як Слава, сама натякне на цю делікатну справу.

– Ти ж знаєш, я все зроблю для тебе, аби ти щасливою була. Але то раз – і на все життя. А потім діти генетично будуть схожі на мене. – І де він тільки таке вичитав чи перекрутив може. – Але я тебе кохаю, кохаю до нестями!

«Менше слів, більше справи. Ми втрачаємо час. Але ж і страшно, і цікаво, і млосно, – подумала, – не люблю я його, лиш прикидаюсь. Що ж робити? Ай, спробую! Скільки вже можна в дівках ходити. Може, мене завтра вже й на світі не буде...»

– Як ти там казав, кохаєш? То покажи мені, як сильно! Я хочу відчути тебе усього.

У хлопця затремтіло все тіло. Він же цього з дев’ятого класу чекав! А зараз – наче і не мав такого досвіду, занімів і зашарівся.

– А ти... Впевнена, кохана? Може, тобі треба буде ще часу? То я почекаю. А досвід, ти знаєш – я мав. Невеликий і невтішний. Проте мав. – Хлопчина колись ділився із Славою своїми походеньками до сусідки-медсестри.

– Ні-ні. Ніяке «почекаю»! Хочу, щоб були свічки, вино і квіти.

– Це я миттю. Свічок з церкви в мене багато, мама купує наперед і тримає їх в коморі. Вино татові подарували і він казав його розкоркувати, як буде велика нагода. Так якраз з’явився цей привід. А квіти – я тобі не те що квіти нарву, зірку полізу діставати! – і побіг виконувати задумане.

– Яку там зірку? Швидше, швидше! – та хлопець цього вже не чув. Помчав миттю. – Думаю, мені вино допоможе розслабитись і не відчути болю. Не тільки фізичного, а й морального, сердечного...

– Я вже є. Запалюємо? Ходи до мене, красуне моя.

Слава зашарілася, але допомогла йому запалити свічки, налили вина. Хлопець поставив у вазу квіти, потім підійшов до дівчини, обережно підняв її підборіддя і торкнувся губами її личка. Цілував довго і пристрасно, ніби сто років до того не бачив цієї ніжної дівочої краси, не обнімав тонкого стану. Ліжко довго тримало їхні гарячі тіла, аж доки Слава не відчула, що їй боляче. Ні з чим не порівняти того болю, як тільки зі встидом та розчаруванням. Колись хтось їй казав, що потім це мине і життя з чоловіком буде прекрасним. Не вірила. І, мабуть, уже не повірить. Петро як не старався, та був грубим із нею, і вона тихо заплакала. Не від болю, а від того, що стала жінкою і втратила ту перлинку, яку берегла для свого найдорожчого чоловіка і так просто віддала на користь мети і простих міркувань. А що вона скаже мамі, коли мамина квіточка, мамина зірочка золотая не дівка уже. А чи варто ще й згадати, що не із шлюбним чоловіком? Хіба вона зможе до церкви ходити з отим гріхом, чи зможе сповідатися? Ні, таки Петро вже буде її. Вже так сталося і так їй записано, що мусить, хоч і не хоче, бути з ним.

– Сонечко моє, тобі було дуже боляче?

– Було, але це нічого, не зважай. Все було чудово.

– Я ж тебе люблю і хочу, щоб...

– Так, я це знаю, любий. Я вже це чула.

– Ні. Це не те, про що ти подумала. Але все згодом. Не переживай, ніхто і не дізнається. Я тобі це обіцяю. – Петро вже хотів додати: «І хочу бути поруч завжди», проте схаменувся, згадавши, що це зовсім не те місце, де він хотів зробити пропозицію.

– Добре. Я вірю тобі. Давай ще годинку поспимо, але одягнені. Не хочу, щоб твої батьки щось запідозрили.

– Як скажеш. Тоді я свічки і квіти викину, щоб ніхто і не здогадався.

– Давай, та лише квіти, свічки нам знадобляться пізніше. Я ж посплю. Втомилася.

Тямуща дівка, розумна і така, яка була потрібна отим незвіданим силам. Ще дві години розділяли її і їх. Дві години до півночі.

– Гей, уставай, дівко, а то проспиш наш Великдень, а ми тоді дуже розгніваємось!

—Петре! Де я? Ти ж мене не покинеш? Мені страшно, Петрусю! Що робити?

– Я тут, дівчинко моя, охороняю твій сон.

– Мені наснилось, ніби русалки мене кличуть. Ти ж підеш зі мною?

– Звичайно, люба. Тільки ти не переживай, добре?

– Встаємо. Де мій вінок? Тільки треба все зробити так, щоб ніхто не бачив, покропитися свяченою водою, випити її трішки, взяти церковні свічі і хрест – це на випадок, якщо щось піде не так. Але обряд я буду провадити сама. Добре, любчику?

У Славиних очах пробігла якась дика зелена іскорка. А очі ж у неї були блакитні, ніби то не вона була, а...

Хлопець на мить перелякався та, перехрестившись, згадав, що це ж лише вигадки, хай побавиться вона в героїню, як хоче. А потім вони спокійнісінько підуть спати. Звичайно, кожен у своє ліжко, але то ненадовго.

Північ. У селі жодного вогника в хатах. Батьки Петра вже сплять у його ж хаті. Навіть собаки не гавкають, тим самим підтримуючи тишу в селі.

На річці лунають ледь чутні голоси, ніби то люди стиха гомонять про свої справи. Славця тихо хреститься і просить Петра стояти осторонь. Сама кропиться водою і промовляє якісь заклинання, що ніби закликають русалок. А їх і кликати не треба.

– Що воно за дивина, та й годі? – злякався Петро.

Дівчина й сама здивувалась, як то все хутко відбулось, швиденько запалила дванадцять свічок, окропила коло навкруг себе й почала молитися. Як же їй страшно було в той час! З річки на дівчину йшла дивна істота. Зеленокоса, із зеленими холодними очима і на диво теплою посмішкою. Вона говорила все очима, мовляв, не варто її боятися. Здавалося, була навіть дружелюбною. А потім вона заспівала і вінок з голови дівчини перекочував до русалки. Коло спалахнуло і замість нього навкруг дівчини у цьому ж колі з’явилися підсніжники – влітку!.. А русалка, ця істота – була справжньою! Петро сам її бачив. Тримав коло серця великий хрест, і Славця тримала такий самий. Він знав, що як щось піде не так, то треба хрестити себе і річку (принаймні на всякий випадок) і запалювати хмиз – нехай буде вогнище, а ще кропити все навколо свяченою водою. Кликати на поміч, бігти з тієї місцини і не оглядатись, хоч би що й кричало чи бігло за ним. А Слава була у безпеці, доки вона в зачарованому колі – їй не страшна жодна мертва душа.

Головне, чекати четвертої ранку, щоб ледь почало світати. А час летів. Вже якимось дивом була перша година.

«У мене є лише три години, щоб порозумітися з русалками і спитати їх, яку ціну вони хочуть за спокій нашого села»...

– Дівчино, ця ніч буде довгою. Так, я вмію читати думки. – Головна русалка випливла до неї на берег і тепер пильно вдивлялась у вічі. – Я робила усі ці трагедії, щоб показати людям, що вони не вічні, а ми будемо вічно! Правду я кажу?

На берег вийшло вже декілька русалок, вони мали страшні очі і зачарували б усіх, на кого б не глянули. Та не сьогодні. Вони не були налаштовані войовниче. Нині було їхнє свято і ці люди, земні люди, ці двоє нещасних, прийшли їх привітати.

– А що ти хотіла від мене, людино? Почути, чому ми це робимо і коли перестанемо? А коли люди перестануть над нами знущатися? Коли не будуть ліс вирубувати і рибу занепащати? Це так мало для вас і так багато для нас. Наша сім’я досить велика. Ми плаваємо не тільки по цій країні а й далеко за її межами, навіть за межами земного світу.

– Що ж потрібно нам, земним, зробити, щоб вгамувати вашу спрагу крові? Я, молода дівчина, мусила зробитися жінкою, щоб з вами просто поговорити.

– Ти, певно, жартуєш, Славуню. Нам було смішно, коли ти про це вперше згадала. Не потрібно було таких жертв. Ти сама вигадала.

– То ви за мною стежили? Як ви могли? Це ж життя людини. Ви ж колись теж були людьми!

– Люди нас не цінують і не шанують. Повторюю вдруге. Доки не припиниться безглузде нищення риби у цій річці – будуть нещасні випадки. І їх з кожним місяцем ставатиме більше. А ти подумала про свою матусю, дівчино? Може, і з нею щось станеться?

– О ні!!! Прошу вас, робіть, що хочете, але моєї сім’ї не чіпайте!

– А ми й не думали. Лише попередили. І не треба нас лякати всілякою чистою водою. Ми її за стільки років не боїмося. А людям перекажи, щоб нас вшанували належним чином, пісні заспівали, щоб не глушили тут рибу та не рубали живих дерев.

– Я передам. Якщо ж ці умови буде виконано – ви відступите і будете сумирними? Клянетесь?

– Ми нічого не можемо сказати напевне. Але ви, люди, ви такі противні істоти. Навіть не хочеться з вами зв’язуватись. А от ти, Славуню. могла б із нами жити. Хочеш, це робиться просто? Ти ж знаєш про Марічку, – і вона показала рукою на старшу за віком русалку. – Тобі ж Палажка про неї розказувала?

– Я чула про Марію. Я не можу бути з вами. Мене чекає коханий.

– Ох, ці вже мені кохані. Та ж ти ж не любиш його навіть! Не те що та нещасна Наталка. Як же хотіла вона того хлопа спробувати на смак, а думала, ніхто того не дізнається. Бачиш, як буває, коли закони природи порушувати.

– Так це ви пустили чутки по селі, що Максим був із Наталею? – обурено промовила Слава. – Та як ви смієте? – і вона не на жарт розізлилася. – А втім, це вже не має значення. Ви зробили те, що мали.

– Людино, як ти смієш нам вказувати? Ми маємо свій суд і слухаємо своїх вищих сил. Востаннє попереджую: коли не виконаєш наших наставлянь – буде зле. А ти, Петре, – і русалка направила свого хвоста у бік хлопця, що він аж у штани ледь не напудив, – а ти не забудь того, що дівчині маєш пропонувати.

І на цьому зеленокоса діва пішла у воду, забравши із собою всіх інших.

Славця зрозуміла тоді одну просту річ: із ними жарти не пройдуть, це ж дуже серйозно. Насправді це озеро дуже глибоке, навіть глибше за Маріанську западину в Тихому океані, просто земні люди цього не бачать своїм зором.

– Ну що, Петрику. Надіюся, ти був гідним свідком.

– Я... Я... Славцю. Для мене це... Я просто не маю слів. То ти... мене не любиш? Хай там як... Ти ж... Ти героїня!

– Ходімо краще, відведеш мене додому. А на ранок скажемо усім, нехай вшанують зеленокосих дів.

Петро з усієї сили намагався не видати свого занепокоєння, але всю ніч боявся заснути, йому ввижалося, ніби русалки біля нього ходять.

На ранок усе село гуло про те, що Слава зійшла із розуму. А з нею і її хлопець. Вона казала всім, що треба шанувати русалок. Люди не вірили, сміялися, навіть анекдоти складали про них. А тому не припиняли глушити рибу і робили це із ще більшим захопленням.

Зрозуміла тоді дівчина, що треба тікати з тієї місцини. Забирати батьків, Петра та його маму з татом і їхати куди-небудь, подалі звідси. Чи то щастя шукати, чи горе своє глибоко у серце ховати. А ці люди нехай собі не вірять – їм же гірше.

Батьки довго не розуміли своєї дитини. За два дні потому, коли селяни перестали перешіптуватися про цю історію, мати Славці поралася на літній кухні та все не могла собі знайти відради. Щось ятрило серце, ніби залізні ножі розбурхували стару рану. Вона має послухати своєї доньки, щось вигадати таке, щоб у селі перестали ходити плітки. Та чи правильне це її рішення? Може, й справді Славі потрібно підлікувати нерви? Треба було з кимось порадитись, але – з ким? За хвилю розщебечуть про цю новину на все село. Та й що далі буде?

Тут могла допомогти лише бабуся-знахарка, до якої ходило лікуватися півсела. Але не всіх старенька приймала, лише тих, хто приходив із чистими намірами та мав ту чи іншу біду: хворобу чи велику проблему, а до того провадив достатньо праведне життя. Пліткарок, нечестивих жінок, п’яниць, мілких розбійників та «грішників» бабуся на дух не переносила, тому потрапити до старенької Горпини «на прийом» було важко.

Треба спочатку постити день, згодом помолитися у церкві і вже аж тоді з чистим, але важким від бід серцем звертатися за допомогою.

Жінка так і зробила – кинула усі справи та й пішла до старенької.

Горпина наче знала, що Славчина мати – Настя прийде до неї.

– Боже помагай! – жінка застала бабусю за вишиванням.

– Спасибі за слово добре! – так за селянським законом відповіла Горпина. – Ходи, дочко, посидиш коло моєї хати. Розкажу тобі, як жити далі.

– Бабо, а як ви знали, за чим до вас іду?

– Та, то не тяжко було здогадатись, – бабуся втомлено всміхнулась. – Дам тобі одну пораду: те, що твоя дитина тобі розповіла – чистісінька правда, і ти мусиш разом з нею поїхати, взяти свого чоловіка і зятя та й пустити чутки, ніби у тебе захворіла тітка, у якої, крім вашої сім’ї, нікого немає. Чи щось інше вигадати. Але не залишайся тут, бо це стає небезпечним. Я вже стара, прожила свій вік... Так що не бійся отих змін... А про Петра не турбуйся. Хлопець поїде за твоєю дівкою хоч на край світу. Та й не дівка вона вже.

– Дякую вам, Горпино. От ніби камінь із душі звалився. Я принесла ваші улюблені квіти волошки, бо ж знаю, що ви за поміч грошей не берете. Тільки скажіть мені, що мали на увазі, коли про доньку мою згадували?

– Те й мала. Поговори з нею. Цей хлопець – її доля, він буде першим і останнім.

– Трудно буде мені говорити, бо якось так сама привчена до іншого, але то вже друге діло. Зарання прощаюся з вами, бо таки будемо од’їжджати. Благословіть на дорогу!

– Іди з Богом, дитино. А я останню зиму тут перезимую і піду в Боже царство...

Настя прийшла додому, розбита і пом’ята, ніби квітка, що її розтовкла необережна людська нога.

– Дочко! – з порогу покликала вона Славцю.

– Так, мамо?

– Кидай свої справи. Буду з тобою говорити.

– Та я і так не дуже зайнята, матусю. А про що? – недобрі підозри закралися у серце до дівчини.

– Про тебе і безсоромність твою. Я знаю, що ти не дівка вже. І довго ти цього мені думала не казати? Чи, може, надіялася, що не взнаю? Відповідай, шльондро, може, ти вже й вагітна? Ану, розказуй!

– Мамо...

– Мовчи, коли матір говорить, бо я ще не закінчила! І скільки ж ти разів із ним була, га? Скільки? Чи може, не він перший? А що буде, як тато дізнається? Він не зрадіє, ой не зрадіє, що ми таку повію виростили, пригріли змію на своєму горбі. Все думали, цнотливиця, боялись, щоб у Києві ніхто не спохабив тієї твоєї дівочої краси. Знали, що ти Максимка чекала. Чи ти, може, і з ним теж була? Відповідай, брехухо! Нащо я тебе породила на світ, коли ти наше чесне ім’я заплямувала?! А той дурнуватий Петро! Та де він мені тепер зятем буде? То не хлоп, то – тьху! – і нема, він же нюня!

– Мамо, він перший. І лише один раз! Мамо, я люблю його! – у голові у Славці було порожньо. Встид і глибока образа закралася в серце дівчині.

– Ах, то он як ти заговорила? То це твоє «люблю» – під кожного лягати? А Максим як? Той бідний хлопець, якого вже черв’яки в сирій землі точать? Ти теж його любила, так?

– Любила, мамо.

У Слави очі були повні сліз. Згадала вона Максимка та так їй гірко стало, що й забула, за віщо мати така лиха на неї. – Але то інша була любов. Така чиста, трепетна і жагуча водночас, що ні з ним не порівняєш. Час не стоїть на місці, матусю! Я не можу через нього собі долю ламати, і так уже півжиття протринькала на дурні мрії!

– Мрійлива ти моя дочко! А чи знаєш ти, що про ганьбу твою зараз усе село довідається? А Петро візьме і всім розкаже, яка ти, якщо він вже цього не зробив. І що тоді нам з татом робити? Ми ж усе життя тяжко працюємо, щоб вас із Соломійкою на ноги поставити. Тебе вивчили, а що ж люди про неї скажуть, як вона до школи на уроки піде? Що вона – сестра хвойди?

– Не розкаже. Він мене теж любить.

– Ага, от воно що. А може він тебе, той, примусив? Ану зізнавайся!

– Ні, мамусю, я сама схотіла. – Славка не мала більше сили, вона взялася рукою за перило дивану і раптом... повільно з’їхала донизу.

– Людоньки! – запричитала Настя. – Що ж це робиться? – Доню моя, ну скажи хоч слово! – швиденько побігла, принесла водички свяченої, побризкала на дочку. Не допомогло. Згодом згадала, що має десь нашатир. Благо, він швидко знайшовся...

Славця моментально прийшла до тями, але й досі була бліда як стінка.

– Ти ж нас майже занапастила, доню... Як же ти так могла? Ми ж тебе із любов’ю ростили, недоїдали, не допивали, не купляли обновок, аби тобі добре було! – і згодом, ковтнувши порцію гарячих сліз, додала палке: – Доню, ти все ж пробач мене!

– Та нічого, мамо. І ви мене простіть. Але обіцяйте, що тато не дізнається!

– А може, ти таки вагітна?

– Ні, матусю, я просто багато переживала за ці дні. Мені потрібен спокій.

– Може, в двадцять п’ять літ все собі уявляється дуже просто. Скажу тобі, як жінка із досвідом. Доню, ні один хлопець не вартий тієї твоєї перлинки дівочої, що невинністю називається. Її мав спробувати лише чоловік.

– Я знаю, матусечко. Як гірко мені...

– Піди до церкви, доню. Помолися, а я прийду до тебе і також попрошу у Господа прощення за наші гріхи. А тоді й поговоримо. І з тобою. І з Петром. А потім тата покличемо, та й будемо кудись перебиратись. Може, до твоєї тітки в Полтаву...

За годину зателефонував Петро. Він був енергійний та рішуче настроєний.

– Кохана, я за п’ять хвилин буду в тебе. Готуй горівку, якусь закуску. І батьків. Вони вдома?

– Так...

– Щось сталося?

– Сталося.

– Що, моя зозуле?

– Мама дізналась про нашу ніч.

– Але звідки? Як? Я нікому не казав, присягаюся тією русалкою, що бачив на власні очі.

– А може, то тієї зеленої рук діло?... Ні... – Славця вже заспокоїлася й витерла сльози. – Ні, вона б не посміла. Але зараз це не має значення. Що ж ти хочеш мені сказати?