Текст книги "Симфонія хаосу"

Автор книги: Анна Шпилевська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Анна Шпилевська
СИМФОНІЯ ХАОСУ

НА РУСАЛЧИН ВЕЛИКДЕНЬ

Пролог

День перший

Прости мені, Божечку наш, за всі гріхи земні мої та й за те, що вчора знову у пісний день на дискотеку у клуб побігла. Ой, прости, бо не мала думки в голові ні однієї, а лиш за тим противним хлопцем йшла, мовби руки і ноги мені зв’язали, а в душі ніби камінь великий лежить. Хай би хоч півслова мені сказав. Хоч би бровою поворухнув. Ой, той Максим! Прости, Боженьку, нині ж субота, треба і до роботи йти. А я вже скоро покриюся пилюкою, другий рік після інституту в рідному селі вчителькою працюю. Вже всі однолітки дітей бавлять, а мені, як то кажуть, пороблено, чи то, може, доленьку нещасливу маю, все принца чекаю. Максимчику, горе ти моє. Як люблю ж тебе! Господь почує мої молитви.

День другий, церква, ранок

Во ім’я Отця і Сина і Святого духа. Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас. Молитву до тебе провадить раба твоя Святослава, що прізвище мені за батьком Лісневська. Пам’ятаєш, Боже, я тобі свою душу виливала? Розкажу тобі, як то воно сьогодні знову було: йшла я до церкви з мамою і батечком та й коханого зустріла. А він! З іншою, з Наталею Шевчук. А що то таке за прізвище, що кожен в селі знає? Та їх багацько розвелося по всій Вкраїні! Не дівчина, а горе мені. Боженьку, розсуди і прости мені, як я щось не те мовлю. Люблю ж його просто до нестями.

День третій, школа, капличка

Діти мої дрібненькі пішли пообідати додому, вчу ж їх учу, а на серці так тяжко... Я й сама отут лишилася. Господи милосердний,востаннє прошу тебе. Якщо бути мені з ним – дай знак. Прошу тебе,молю,благаю! А якщо ні – значить, не така моя доля...

***

– Ні. Ні, будь ласка, не треба! Я буду кричати! Не чіпай мене своїми брудними руками! Ой, боляче!

Слава лементувала так, що якби це не сталося пізньої години, то сусіди викликали б зо два наряди міліції.

Була весна, та мороз стояв такий, що аж шибки позамерзали. Святослава поверталася із дня народження подруги, а провести її вирішив Петрусь, сусід через дві хати, що був за віком на два роки старший від неї, а за розумом – геть дурний, принаймні, дівчині так здавалось. Працював помічником тракториста, на ділі це – старший «куди пошлють». На зріст був чи не метр сімдесят, зате сильний і напористий, учепився у Славку, наче той реп’ях. Чорнявий, вайлуватий, з грубими рисами обличчя, однак попри всі ті вади досить симпатичний. Кожна дівчина на селі знала, що він до смерті любить Славу і бігає за нею чи не від сьомого класу. Святослава все відбивалась, пручалася, не хотіла бачити цього «горилу» коло себе, але сили протистояти не мала і в душі їй було навіть млосно від думки, що в будь-який момент вона матиме біля себе людину, що здатна заради неї на все. Сама вона – тонка, легка, мов пір’їнка, білява з блакитними очима, що мали ледь помітну краплину сірості, з невеличким носиком та правильними рисами обличчя. У Києві, де вчилась на філфаці, багато хлопців протягом п’яти років упадали коло неї, а вона все ніяк – чекала свого Максимка.

Сказати, що Максим був гарний – не сказати нічого. Він був просто красень і всі неодружені дівчата на селі тяжко зітхали й наливалися червоною барвою, коли його бачили. Та поступово з безсімейних лишилось лише кілька. Максим не дуже летів одружуватися – поїхав аж в Одесу на навчання, був дизайнером чи то, може, художником. Ніхто цього достеменно не знав, батьки вговорили його приїхати до рідного села Нивки, що на Київщині, і лишитися тут, заробляючи собі на життя якимись випадковими підробітками. Хлопець добре володів грою на синтезаторі – як для сільського клубу, тому непогано заробляв на життя, граючи на весіллях. Та про це згодом.

Святослава відбивалася і все ж не втримала хлопця. Петро її поцілував. Перший поцілунок у дівчини був, коли грали в «Пляшечку» на дискотеці десь в одинадцятому. Славуні було соромно, що ще нецілована і вона вирішила це зробити з ким-небудь, аби та подія в її житті все ж була. Таємно надіялась, що то буде Максим, потрапила пляшечкою від Коли на Панаса, свого сусіда. А мусіла ж цілувати. З того часу хлопці цілували її лише в щічку, а тут!

Петрусь постарався, цей поцілунок виявився не найгіршим, бо не було дуже з чим порівнювати.

«Домігся таки свого! Ну, побачимо, як далі буде... А що, як?..» – міркувала собі дівчина і придумала план помсти Максимчику. Вона буде ходити з Петром, а він, вража його душа, нехай постраждає через неї. Сказано – зроблено. І вона сама поцілувала Петра Руданського, прямо в губи, навіть намагалась язиком дістати до його верхньої щелепи – мовляв, от яка я, вмію цілуватись. Хлопець так здивувався, що ледь в штани не наклав від щастя. Вона його стільки років не підпускала до себе, аж тут після келишка мартіні, що його привезла мама іменинниці Ані з Італії – здалась!

«Що ж це робиться? Не вже вона нарешті відповіла взаємністю?» – подумав. А вголос сказав:

– Нарешті ти моя! Сонце ясне! Хочеш, я буду писати тобі вірші? Дарувати квіти? Носити на руках? Я все можу, якщо будеш зо мною...

Говорив так щиро, що слова солов’ями вилітали з уст.

– Порядні дівчата більше двох разів на першому побаченні не цілуються. – промовила Славця і вирвалась із його обіймів.

«Ну і ну! Не дівчина, а мрія!.. Ми ж навіть не зустрічаємось, а вона вже про перше побачення сказала. Оце мені поталанило...» – подумав Петя і, попрощавшись, на крилах щастя полетів додому. А що йти було недалеко, вирішив розтягнути шлях. Оскільки був трохи «під мухою», ноги заплітались, а в голові було одне: «Слава... Славця... Кохана!» Не помітив, як глянув на небо. Аж там! Чи то йому, нетверезому, зовсім останній глузд відбило, чи то справді на небі зірки розсипались такою мозаїкою, що він зміг прочитати слова.

«Не вір».

Заплющив очі і знов глянув на небо. Тихо і спокійно, мовби нічого й не було.

– Що ж за ніч така! Може, я останній алкоголік, а може, й любов Славину вигадав собі? Ні, треба проспатись, а завтра видно буде...

Ранок видався на славу. І на отаку Славу теж. Бідна дівчина ледь встала, хоча майже не пила. З неї усі сили забрав той грубуватий хлоп – хай йому грець! Як би там не було, та вона доведе Максимчику, що він її не вартий.

Ой дівчино, дівчино. Не знаєш ти ще, що цієї ночі за тобою наглядали вищі сили. І не знаєш, в яку історію потрапила.

Сьогодні потеплішало, і Славця вирішила гарно вбратися: одягла красиву сукенку, акуратно та інтелігентно нафарбувалась – учителька як-не-як, і побігла в школу, де чекав її вже рідний третій клас. Діти підозріло тихо сиділи. Дівчина зайшла до класу та із здивованим виглядом побачила, що на порозі стоїть Петро з квітами, а учні уважно його розглядають і бояться зайве слово ляпнути, щоб не отримати на горіхи. Все-таки він ще недавно був одним із найбільших забіяк у школі. Тишу порушив балакун Дениско, який щосили викрикнув:

– Тракторист і вчителька! Тракторист і вчителька! От яка в нас парочка: Петро і Святославочка!

Діти підхопили цю приспівку. Слава почервоніла, як та ружа, вихопила з рук Петі квіти і втекла з класу, згодом, заспокоївшись, повернулась, і мовила:

– Гаразд, дітки. Побавились, і досить, починаємо урок. А вам, Петре, я вдячна. Але ви мені заважаєте. Повертайтесь до своїх справ.

Нещасний хлопець зник так швидко, наче йому дали дзвінкий ляпас.

Робочий день пройшов як завжди, хіба крига в серці дівчини почала потроху танути. А ще вона дорогою додому побачила Наталю, всю в сльозах.

– Наталко, що сталося? – занепокоєно мовила Слава.

– Ой, Славунцю! Не любить він мене, лише використовує. Я йому тільки для одного треба. А ти ж знаєш, я не така! – Натка нахилилась до вуха дівчини і прошепотіла: – Він мені таке пропонував! Соромно навіть казати. Казав: «Твій перший раз має бути незабутнім, і він буде зі мною». Обіцяв, що батьки його їдуть до міста, продавати продукти. А Максим збирається малювати картину, йому потрібна натурниця, і уявляєш, – Наталка почервоніла до кінчиків вух, – це – я. Знаєш, спочатку зраділа, а потім Макс спитав, чи я його люблю. Звісно ж, сказала: «Так». Він відповів, що теж кохає мене до нестями і хоче, аби ми були ближчими після того, як він мене намалює. Мовляв, романтика!

Славцю ніби током вдарило, та не двісті двадцять, а на всю тисячу вольт. Серце забилось десь так сильно і глибоко, що вона злякалась, що воно вирветься із грудей.

– Заспокійся, сонечко, я не дам йому тебе скривдити! – Славуня одразу ж прониклась жалем до дівчини і обійняла Натку.

– Але ж я його люблю-ю-ю-ю! – завила Наталя. – І що ж робити? Скажи! Я ще до тебе нікого не зустрічала, як поверталась від нього. Тому тобі першій і останній розповідаю, але ти нікому. Чуєш? Бо як почують – сорому не обібратися у всім селі. Ти ж знаєш, у нас така традиція старовинна ще. Дівчатка до шлюбу – ні-ні. От хлопці вічно в інше село за дівками бігають, або беруть наших, нивківських, лише чистими. Тільки не кажи-и-и-и ніко-о-о-о-мму-у-у. – І вона знову завила, як побита собака.

– Добре, Наталочко. Будь розважливою. Приходь сьогодні до мене, я тебе розраджу і подумаємо, як тобі бути далі.

«А й справді, що ж із цим похітливим козлом робити?..» – подумала Святослава.

– Дякую! Ой, – і Наталка перестала голосити. – А що це за квіти такі красиві? Хтось подарував?

– Так. Знайомий. – Слава зніяковіла. – Іди вже.

– А-а-а! Петро! Я так і знала! Коли весілля?

– Та яке весілля! Про що ти? Ми тільки почали зустрічатися, і я навіть не знаю,чи він мені подобається...

– Ух, цікаво як. Розкажеш? – здавалось, Ната вже потроху забувала про своє горе.

– Звичайно, тільки це моя таємниця. Не розкажеш нікому – і я мовчатиму про тебе.

– Добре. Я прийду десь о шостій, твоїх ще не буде з роботи?

– Мама звільняється з магазину о сьомій, а тато поїхав у місто докупити деяких будматеріалів, будемо хату латати та ремонт робити. Євро. Хіба вдома сестра молодша, але їй чотирнадцять років, і вона в таких справах не знається. Приходь.

– Добре, дякую тобі. Ти така добра... Йду, певно, розберусь у собі. До зустрічі!

– Бувай. І не плач! Запам’ятай, ніхто не вартий твого суму.

І дівчата розійшлися.

«Так от який він, цей козлик – художник, щоб йому! От я тобі покажу, як дівчат зваблювати! Я тобі ті самі кругленькі розмалюю. Будеш, як пасхальний заєць, з крашанками ходити!»

Дівчина мала непоганий мобільний. Назбирала із останніх стипендій. От якраз зараз він і задзвонив.

– Алло. Кохана? Я так скучив за тобою. Ми ж майже цілий день не бачились. Коли зустрінемось?

«Він мене ще більше дістав», – подумала, а вголос промовила:

– Приходь до мене зараз, пообідаємо.

– Вже лечу-у-у!

«Тьху ти, який він противний, а голос! Ех, точно не моє. Та – хай йому, вже як буде, так буде».

Обід виявився ще неспокійнішим за ранок. Він приніс у слоїчку маминого борщу і всіляку смакоту: ковбаски, картопельку, молочко кисле. От не хлопець, а чудо в пір’ях! Таке враження, ніби Славця із мамою не готували. Він змінився, як почав із Святославою зустрічатись, став увічливіший і почав навіть книжки читати.

«Хоча останнє – то так, для понтів», – подумала про Петрусеві вихваляння дівчина.

Поїли, вона подякувала за частування. Від молока відмовилась,мовляв, її черга тепер виставляти: нехай не віскі, а чай з печивом. Почаювали, навіть не встигли зі столу прибрати, аж тут йому як голову знесло, почав палко цілувати дівчину. Славці спочатку цей напір не сподобався, а потім вона піддалась солодким губам хлопця, що пахли печивом і спокоєм, їй стало так добре. Хвилини поцілунків мчались непомітно, ніби хто перемикнув час і потягнув за годинникову стрілку. Вже і за десять шоста. А може, хто справді пришвидшив час? Кому це було вигідно? Цікаво...

Славця загадала, що має прийти та дурепа Наталя. Чого дурненька? Бо втікала б від того Максима, а вона... Слава зупинила себе на думці і вмліла: Максим! Як від нього можна втекти?

– Петю, тобі вже пора, – як відрізала. – Зустрінемось завтра.

– Будь здорова, моя кохана. Я дзвонитиму тобі кожні дві години. Хочу знати все-все, що з тобою пов’язано!

– Йди вже, дон Жуане!

– А ми побачимося завтра?

– Так, так. Йди!

– Дай я тебе востаннє поцілую!

Прийшла Наталя, і Слава впевнила її в тому, що Максим не вартий цноти дівчини та й ніхто не вартий. Лише достойний. Наталка змовчала про те, що ця перша ніч мала бути сьогодні. І була настроєна рішуче. Славця відпустила дівчину, на п’ять років молодшу за себе, та зробила це із тяжким серцем. Розмова була підозріло лаконічною, та нехай уже як собі знає. Що зробиш – життя складне, нічого не вдієш. Згодом все відбувалось за простою схемою, як завжди: батьки, домашня робота, вечеря, молитва, сон.

На ранок усе село гуділо. Всі вже знали, що Наталка тепер блудниця, дівчина, що піддалася спокусі. Ната ледь стояла, хиталася. Її батьки прийшли забрати свою нещасну заблукалу дитину. Все було б нічого, та хтось почув розмову Наталі і Слави й побіг чекати ночі, щоб пересвідчитись на власні вуха, що перший раз відбудеться.

– Я не хотіла! Правда! Я не винна... Чому ви мені не вірите?

– Невинна? – лунало десь із далини, – винна, винна!

Згодом після декількох тижнів спочинку Наталя розповіла Славі про цей разок, як казав Максим. Ніякого мольберта, ані романтики. Він просто увімкнув синтезатор і під невмілий супровід заспівав їй пісню, де грубо натякав, що хоче її вже і тепер. Що грав непогано, бо паралельно із фортепіано ще вмів і «бринькати» на шестиструнці, то так припав їй до серця, що незчулась, як попливла. Коли почала опиратись – він поцілував. Раз, удруге... Світ захитався, їй стало млосно, вона почала розтавати... Максим спершу обережно, ніжно, але все рішучіше почав знімати з неї одяг, після чого зовсім не ніжно, навіть грубо оволодів нею. Усе було просто, не романтично і ... боляче. Вранці хлопець навіть не поцікавився, як вона себе почуває.

– Любов? Яка любов? У ліжку має бути експресія. Пристрасть! – такої думки був Макс.

Але ж вона його так любила...

«Наївна дурепа», – згодом подумає Славця.

Дівчина ніяк не могла зрозуміти, як ця таємниця могла розповсюдитись.

– Ти комусь сказала про це? – спитала вона Наталі.

– Ні. Лиш тобі. І...

– Ну. Кажи.

– Може, він комусь похвалився на ранок. Бо я чула телефонний дзвінок рано-вранці. До нього дзвонила якась дівчина. Може, сестра із закордону. Ти ж знаєш, вона вчиться в Австрії. Він, мабуть, похвалився. Але вона не могла знову подзвонити комусь у село. Це ж дорого? Чи не так?

Славця подумала і сказала:

– Не знаю. Але присягаюся, я мовчала і нічого не сказала нікому. Хочеш, я скажу, що це – неправда?

– Та кому яка різниця? Це – моє життя.

– А він хоч щось за кров казав? Що-небудь?

– Казав, що я йому нове простирадло зіпсувала.

– От козел. Я.... Я б його...

– Мені теж дуже шкода. Своєї вроди і своєї цноти... Але ж я люблю його-о-о! – і залилась слізьми. Добре, що поруч була мама, обняла її, зрозуміла і повела додому. Селяни вдивлялися у заплакане личко Наталі і вже всі знали, що з нею сталося. Всі, як один, вважали Наталочку останньою жінкою на селі. Вона була впевнена, що не витримає такої долі, і поїхала на декілька місяців до тітки. А коли приїхала – Макса і слід пропав. Щез хлопець.

Йдучи додому, дівчина побачила навдивовижу красиву квітку. «Квітка на початку березня? Та такого не буває, хіба це різновид підсніжника-переростка. Хм...» – і повернулась в інший бік, а коли знову глянула, квітки вже не було...

Максимко був задоволений собою, що він повівся як справжній чоловік і зробив те, що і належить чоловікові. Писав смс-ки Наталі. Мовляв, вона має ще йому подякувати. Дівчина мовчала, не відписувала. І ось через кілька днів після інциденту йому прийшла дивна смс. Ні від кого, з невідомого номеру. «Ти БУВ недостойний її».

Мурашки враз пробігли по тілу хлопця, але він не зважив на цю смс. А треба було. Піти до церкви, покаятися, поставити свічку за здоров’я.

Через декілька тижнів тіло Максима знайшли у річці. Не було слідів насильницької смерті. На його обличчі застигла задоволена і блаженна посмішка, ніби людина була щаслива від того, що пішла з життя. Правоохоронні органи подивилися на те, що не було слідів насильства, та й не провели навіть експертизи. Поховали Максимка, як то було заведено, зі священиком, з відправою, стіл згодом накрили. Та лише ховали окремо від усіх – як самовбивцю. Його батьки довго і важко переживали цю трагічну подію. Наталка, коли приїхала і дізналась – плакала декілька днів, і ніхто не міг її заспокоїти. Було так зле, що бідолаха просто мусила поділитися своїм горем із Славою.

Дівчина саме йшла з роботи, і нічого їй було не миле, навіть Петро, що обійняв її, не відаючи, чому ж вона так побивається за тим Максом, мовляв, він же не повернеться. А Петя, от він – поруч, гріє її своєю любов’ю.

– Славцю, Славунцю! Я така рада тебе бачити! – Наталка, здавалось, справді була рада їхній зустрічі. – О, привіт, Петю.

– Привіт ! – Слава зніяковіло опустила заплакані очі.

– Можна з тобою поговорити, подруго? Я так давно тебе не бачила, хотіла розповісти про своє. Ну, знаєш, дівоче, – почервоніла й подивилась на Петра.

– А, от воно що! – нарешті зрозумів хлопець. – Та я вже саме йшов. Бувайте! – і поцілував кохану на прощання.

– Ходімо до мене, – озвалась Наталка, – чаю поп’ємо, погомонимо.

– А чом би й ні. Я саме з роботи йду, втомлена, і не знаю, до чого вдома «вчепитися», нічого мені не миле після того Максимового...

Дівчата, наче змовившись, почали плакати. Плакали довго, обнявшись і навперебій голосячи за Максимком. Наталя не думала про те, чому ж і Святослава так побивається. Горе – воно як сніг. Звалиться людині на голову, а потім думай, що з ним робити. Воно людей єднає за своїм особливим неписаним законом. І проси, і моли його – не відступиться, аж доки не забере молодість та красу, а подарує лиш тяжкі страждання.

—Що ж мені тепер робити, подруго? Я після цього не можу нічого. Ні пити, ні їсти, ні взагалі що-небудь. Не можу із собою нічого вдіяти...

– Бідолашко, ти так схудла, лебідонько. Тобі треба більше їсти, ходити хоч на якусь роботу, щоб відволіктися і вдома не сидіти. У нас якраз старенька бібліотекарка на пенсію йде, місце звільняється. Хочеш, замовлю за тебе словечко? Ти ж у Полтаві вчилася на факультеті іноземних мов, то думаю, вчена і тямуща дівчина. Хочеш?

– Дякую тобі, але ні. Я останнім часом почала помічати такі дивні-дивні речі.

– Наприклад?

– У мене з головою все добре. Я це знаю, бо всі кажуть, що адекватно себе поводжу. Пам’ятаєш, у нас тече невелика річка? Там, де Максимко... – і замовкла.

– Не згадуй краще про нього. І що?

– От я там бачила якихось істот. Вони й не люди зовсім. З довгими риб’ячими хвостами. Кажуть, їх у народі русалками охрестили.

– Так, правду кажеш, а ще через деякий час у них буде Русалчин Великдень, але то їх люди вигадали, щоб поле оберігали від злих духів. Нашим людям треба ж у щось вірити, крім Бога. Так було цікавіше жити. І що з тими русалками?

– Вони співали мені «Проведу я русалочки». Пам’ятаєш, ми ще коли були в школі – ту народну співали?

– Що, ти стояла біля річки і слухала їх? Дивина та й годі. Тобі треба відіспатися, помолитися і ще раз посповідатися. Великдень пройшов місяць тому, ти ж перед ним сповідалася, чи не так?

– Звичайно. І до церкви я ходила, і молилася. Та й не стояла коло річки, що хай йому грець. Боялася. Це такий спів... І не спів зовсім. Як клич. Така заклична пісня, ніби «Ходи з нами бавитися». Я злякалася більше, як я боюся смерті, та й утекла звідтіля. Але ж ти знаєш, інколи треба понад річкою йти, щоб до іншого кута села дістатися, а якщо те діло ввечері, та ще й самій. Ой, лишенько, не піду більше сама, та й так пізно. А коли перестала я ходити там, вони мені снитися почали, такі красиві, та й гряні. А ти знаєш, що ще в язичницькі часи їх так називали за кольором плавників?

– Ти щось гориш уся. Може, в тебе лихоманка? Ходім-но, я тебе спати вкладу. Ходімо. А хтось із твого кута на мій іде сьогодні? Вже й пізня година, – Слава й собі налякалася, бо була дуже вразлива.

– Йде. Баба Парасковія до онуків на ніч.

– То йди з нею. А я помолюся та й спати ляжу.

– Бувай здорова. Приходи в гості.

Славці дуже поталанило цієї ночі. Бо з бабою Параскою ще й дід Андрій йшов, і його собака.

– А що, бабо, правду кажуть, що бувають такі потойбічні істоти, як русалки?

– Га? Доню, кажи голосніше, бо дід уже майже глухий, а я від його гучного голосу оглухну скоро на старості років.

– Кажу, чи правда, що бувають русалки в річках і озерах?

– Доцю, розкажу я тобі таку історію. Але ти нікому анічичирк, зрозуміла? Бо скажуть, що баба геть із глузду з’їхала. Домовились?

– Добре, бабцю. Кажіть.

– Як ще я була молода, то жила в нашому селі така дівка. Звали її Марічкою. Вона була не дуже то й красива, але хлопці за нею табунами ходили. Чи то на ній медом помазано, чи як. Полюбила вона діда Андрія, що зараз коло тебе йде.

– Ге? – обізвався дідусь. – Шо ти там про мене мовиш?

– Та розказую, Андрійчику, про твої молоді роки, та й про Марійку.

– Гой. Краще мовчи, не забивай дитині дурним голову. А то сама перехоче заміж виходити.

– Ай. Вже як буде, так буде. Оце дід зараз такий не файний, а раніше був красень на все село. Його та Марічка полюбила – до смерті, а він єї не відповів взаємністю. Здавалось би, дівко, чого тобі ще треба, вибирай кого хоч, лиш не Андрія. А нє! То вража душа була. І горда! На чім світ стоїть. Я тобі такеє скажу, дитино. Нашим світом ходить епідемія гордості. І ніхто, навіть наймудріший не може єї позбутися. Як не стараєшся, як не мучишся, чи себе на поталу бідам кидаєш – вона була, є і буде, тая проклята гордість. Нікому її не вдасться вийняти із серця. То закон природний. Але й гріх то, тяжкий гріх. Шоби його викинути з душі – потрібні роки.Та й скажу тобі таке: вона зажадала діда мати в чоловіках. Що тільки не робила, аж з нечистим зв’язалась, якісь зілля варила, да траву і квіти з кладовища приносила під хату дідові, а він то не брав, лиш кропив свяченою водою і воно за ніч засихало. Вона й у красуню за ніч перетворювалась да й приходила до діда в є дній лиш сорочці. А якби його звабила – то подіяли б її чари. Привернула б до себе, а потім дід би її так зненавидів, шо гіркіше полину була б. А єк ше й до церкви не пішов би – й геть пропав. І не було б у нього онуків та правнуків стільки, та й його б не було. Сильний був, не піддавався чарам, та й до церкви ходив. А єк за відьму поставиш свічку в церкві – та й вона має прибігти, бо то ти її кличеш. То й ставив весь час за здоров’є. Дитинко, а ти маєш час, бо ми вже ген – майже прийшли. Чи, може, тобі нецікаво?

– Розповідайте, бабусю. Дуже цікаво!

– Так теє. Прибігала вона: то солі попросить, то цукру, а то соломи чи пшениці, придумувала відьма проклята, як то його зі світу звести. Та й догралася. Ти ж знаєш, що на Русалчин Великдень збираються ті вражі душі, відьми та й русалки до них приходять на гостину. Пішла вона на річку вночі. А то було літо, та й так спекотно єї стало, що аж скупнутись рішила. Роздяглася вона вся і полізла ув воду. Старі люде кажуть, шо втопилася, а ще мудріши повідають, що єї русалки залоскотали. І вона на наступний день по річці собі пливла – така щаслива, ніби хто її золота надавав, а мертва ж. У селі дуже не плакали. Але з того часу ближче до Зелених свєт у селі когось ховають. Кажуть люде, тут русалки винні. Бо в інших селах на Купайла люди топляться кожного року. І все більше, як купаються. А у нас от таке було. З того часу люде русалок шанують, цілий рік їх на глині та кераміці виліплюють, ти ж, може, бачила горнятка із зображеними русалками? Ні? А у твоєї мами такі були колись. Бо ж назва русалії походила від назви якоїсь давньоримської культури. Точно тобі не скажу, доню, але як я ше мала була, то нам у школі таке розказували, а ще їхня назва походить від «розалій», чи від слова «розана», себто троянд. Цвітуть і квітують вони, наче ті троянди, коли їх підливати і леліяти, а коли забуваєш про них – мають такі «колючки» і людей залоскочують. Ти ж відаєш, так? Ото ж бо й воно. Шо в твоєму інституті такого не вчили. А старше покоління знає. Ше їх називають гряними, гренухами. Люде завше думали про тих істот. І вшановували їх народними забавами у Четвер, після зелених свєт. А тепер, от остатнього року, не вшанували. Бачиш, що робиться? Пам’єтаєш Максимчика?

Царство йому небесне! – і Параска перехрестилася три рази. – Не покаявся хлопець у церкві за отой свій гріх із Наталею, а русалки його – хап, і зловили! Лоскотали, аж доки не відійшов він в інший світ. А бачила, дитино, яке в нього обличчя щасливе було? То вони все зробили. Я казала людям, шоб не ховали його, як самовбивцю. Та ні, де там! Стару бабу дурну слухати. А ти, дочко, не думай, що то всі старі з розуму з’їхали. Старі люди мають таку мудрість, що молоді такого ні в якій книзі не почерпнуть, ні в яких комп’ютерах не знайдуть. Вони мають досвід років. І саме цей досвід виділяє їх посеред інших людей. Цей розум, ця освіченість, як тепер кажуть – нікому не потрібна. А ні. Цінуйте, молоді, старше покоління, бо знають люде, яку пораду дати, де приголубити, а де й насварити. Бо такеє єсть життя, доню. Нині ти знаєш, як-то воно робиться.

– Дякую, вам, бабцю, за цікаву оповідь, і дідові передайте, що він герой, як устояв перед чарами такої злої відьми, а потім знайшов вас та й оженився. Бо ви добра і мудра. Дай вам Бог здоров’я.

– І тобі, доню. Йди з Богом!

Ввечері Слава довго не могла заснути, все крутилася-вертілася, ввижався їй ліс, болота та річка їхня, ніби там русалки живуть і хочуть її залоскотати. Вдень прийшла до неї Наталка. Бліда як смерть і мовила:

– Прийшла я прощатися, Славцю. Їду в Полтаву, там уже напитала роботу і житло. Боюся я нашого села, боюся не так людей, як отих зелених створінь, що ближче до їхнього Великодня, то більше вони мені спокою не дають. Піду. Благослови мене, як мати благословила.

– Господь з тобою. Прости мені все, що було поганого.

– І ти мені прости. Приїжджай до мене.

– Приїду. До зустрічі.

Наталка не знала, що їй достеменно робити, як той страшний Русалчин Великдень пережити. Враз її осінила цікава думка.

– Алло, Петрику? Привіт. Ні, я не на роботі. Ти що, забув? Канікули ж! Ти зайнятий? Для мене, звичайно ж, ні, я знаю. Приходь, є розмова. Ні, нічого не сталося.

Петро прийшов так швидко, як тільки міг.

– Кохана, що сталося?

– Нічого, любий. Я просто хотіла спитати тебе одну річ.

– Питай усе, що хочеш. Ти ж знаєш, для тебе я небо прихилю.

– Ти не знаєш, коли я вчилася в Києві, було в селі таке свято – Русалчин Великдень? Бо я тоді якраз не мала як приїхати, і так було не один рік.

– Щось я таке чув. Давай, може, баби моєї Дзвінки спитаємо. Вона старша, може, знає.

– Добре, тільки ти не поспішай, мій милий. Ходи, я тебе поцілую.

– Це я люблю, кохана.

Час знову працював не на них. Слава десь літала, коли Петро був поруч. Незчулись, як і сутеніти почало, вже й Славчині батьки прийшли. Батько якраз мав роботу в полі, а у мами магазин зачинився. Хлопець швиденько пішов додому. У них не було прийнято «хлопів до хати на ніч кликати», тому закохані намагалися бачитися на якомога «нейтральнішій» території. Слава завбачливо попросила Петра не забути про її прохання та розвідати те, що потрібно – обережно, ненав’язливо, щоб не було зайвих питань.

На ранок дівчина встала ні світ ні зоря, навіть її півень ще не прокинувся, і зателефонувала до Петра.

За довгих п’ять хвилин хлопець взяв слухавку. Сонний голос віщував глибоку дрімоту.

– Алло. Так. А-а-а... Кохана, ти? Ні. Вже не сплю. Я ж казав, пам’ятаєш? Дзвони мені хоч вночі – для тебе коли захочеш. Я ж тебе люблю, – чулися сонні слова зі слухавки.

– Ну що, ти взнав? – дівчина нервово хапала ротом повітря від нетерплячки.

– Про що? Ага-а-а... Згадав. Давай я встану, вмиюся і тобі передзвоню. За п’ять хвилин. – Хлопцеві не хотілося вставати, та заради коханої!..

– Добре, чекаю, тільки швиденько.

Петро не запізнився ні на секунду, бо вона рахувала – цікавість аж з’їдала її.

– Славунцю, ти знаєш, котра година? Ще й п’ятої немає, а ти вже встала. Невже це так важливо? А у мене сьогодні вихідний, давай до міста поїдемо, морозива поїмо. Хочеш, навіть зараз? Візьму татову стару машину...

– Добре, добре, але потім! Кажи давай, що ти дізнався! – Слава горіла від нетерплячки.

– Все, все! Чого лементуєш? Розповіла мені бабуся Дзвінка, що був у селі такий звичай. Дівчата наряджалися русалками та й ішли в Четвер після Зелених свят з віночками до річки. Віддавали честь русалкам.

– Слухай, я ж учителька, правда? І мене в селі, як освічену людину, послухають, так? – дівчина не на жарт розійшлася.

– Думаю, ти маєш рацію, а що? – здивувався Петя.

– Допоможеш мені, Петрусику? Я тебе так прошу, будь ласка!

– У чому, зіронько? – хлопець не на жарт перелякався. Може, щось сталось?

– Скоро ж Зелені свята, а потім свято Русалок. Давай організуємо це дійство, а то... Будуть убивства. Будуть, я це відчуваю.

– Зозулько, а з тобою все добре? – тепер він ще дужче переживав за психіку дівчини.

– Ні, ні, все наче в порядку, то я детективних історій начиталася. Так жартую, щоб тобі цікавіше стало.

– Ага, тоді звісно допоможу, ще й своїх хлопців, трактористів, долучу. Давай нині в місто поїдемо, хочеш, у кіно сходимо? – його очі заблищали.

– А давай! – У Славці була негайна нав’язлива ідея зробити це дійство реальністю. Вона аж засяяла вся, уже почала на ходу придумувати святкування. Це ж іще як цікаво буде!

«Але на то треба благословення священика, і час, і його прихильність. Нічого, то все буде. Хай-но я поїду до міста! А там – накупляю стрічок різних. Може, яку сукенку нову на свято? – думала щаслива дівчина. – Я ж грошей собі на обновочки вже давно відклала достатньо; так що буде і на нашій вулиці свято!»

Раптом дівчина побачила у вікні вогняно-червоного півня, дзьоб його виблискував, ніби був створений із золота. Він ходив по двору наче зачарований і безперестанку кукурікав.

– Свят-свят-свят! – перехрестилася дівчина, але за мить він пропав так само швидко, як і з’явився. – От кляті русалки! Дурять мені голову!

У цей час у вищих сил з’явився план щодо цієї тямущої молодої дівчини. Та нехай, їх прихильність вона вже отримала. Лишилось стати жінкою і... Нехай це буде їхньою таємницею.

Петро пішов вдягатися, нашвидкуруч поїв, зробив трохи домашньої роботи. На годиннику – сьома ранку. Якраз можна було виїжджати, і не так спекотно, надворі вже видно, й дороги менше буде, лише годинку, може, трішки більше.

За цей час Слава повалялась ще трішки, задоволена із своєї вигадки, розбудила батьків, повідомила їх про те, що їде в місто, отримала список речей, що там має придбати, та й зібралася. Петро вже чверть години стояв біля її хати, а вона все чепурилася: як, у місто, та й не файно одягненою, не нафарбованою їхати, треба ж обов’язково гарно виглядати!