Текст книги "Симфонія хаосу"

Автор книги: Анна Шпилевська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Епілог

День триста п’ятдесятий.

Во ім’я Отця і Сина і Святого духа.

Боже мій коханий! Боже мій милостивий! Дякую тобі за день, що минув. Дякую за радість і за мою маленьку донечку. Дякую за роботу мого чоловіка та за те, що Ти почув наші молитви і послав у наше село отця Георгія, який з Твоєю поміччю очистив його від нечистої сили. Пробач мені, Боже, за той мій гріх, за справи із русалками та чаклування моє. Пробач і за нешлюбну ніч. Амінь.

День триста п’ятдесят перший.

Боже наш! Опусти на нас, грішних своє життєдайне тепло. На мене. Петра. Нашу донечку. Мою сім’ю. Тих людей, що під час біди взяли нас до себе. Помилуй батьків мого чоловіка. Даруй нам здоров’я та щастя. Твоя раба, Святослава.

День триста п’ятдесят другий

Господи всемогутній! Ти і тільки ти в серці моєму, як символ глибокої віри та надії на тебе. Пом’яни душі наших колишніх сусідів: бабці Параски та діда Андрія, маленької Софійки, її старшого братика Сергійка, їх матері Людмили та батька Архипа, що вони загинули у великій пожежі. Прошу тебе захистити всіх інших мешканців нашого села. Бо ти є найвищий, найдобріший, а любов твоя – всепоглинаюча та всепомагаюча. І лише ми, грішні люди, що ніколи не будуть чистими у своїх ділах, славитимемо тебе і нині, і в біді, і в радості, і в час смерті нашої. Амінь.

Анна Шпилевська,

27.03. – 02. 04-2012.

КВІТКА ПАПОРОТІ
або
КВІТКА ЖИТТЯ
(містерія у двох частинах)

Частина перша

Фонізм пронизаного акорду відлунював його кроки. Меріен ішов по-англійському, не прощаючись, тримаючи у руках стару покоцану дримбу, якою щойно зачерпнув ноту свого серця. Його дивне ім’я серед українського «простолюду» звучало як вирок. Чоловіка років сорока не сприймали як особистість. У гуцульському селі, де вся громада вирішувала долю кожного, тут притримувались думки, що він – одинак і виживатиме сам. Чоловік звик до несправедливості, адже півжиття сам-один допомагав не тільки собі, але і людям то думкою, то словом, а то і ділом. Бувало, скотяться на височини широкі хмари, і нема на то ради. Гуцули збиралися докупи і думали-гадали: як то врятувати урожай від рясних дощів. Аж тут за годину-дві хмари розганялись самі собою і негода минала їх полонини. Чабани знову виходили випасати худобу, а вовки, що нагострили зуби на овець, тихо й мирно обходили нещасних тварин стороною.

Ніхто у селищі не знав, що то Меріен давав раду з негодами. Він був насправді мольфаром, та лише якийсь чоловік бачив нефайний димок, що мостився понад його хатою, сизий і слизький, наче господар дому ґаздує і знається зі злими духами. Про то давно забули всі, лише старожили пам’ятали, як то було. Скільки Меріену років та чому ще досі на світі тримається та сивиною непокрита його світла голова – нікому не було цікаво. За своє життя Мар’ян (бо так «по-людськи» називали чоловіка) побував і в Україні, і до Польщі, Румунії, Молдови, Угорщини їздив. Та що там, у Англії був, бачив Ейфелеву вежу і Єлисейські поля в Парижі, ба, навіть милувався статуєю свободи у США. Інші жителі селища, бувало, і з рідної місцини рідко виходили і ті міста лише на картинках бачили. А він був дослідником. Ніхто достеменно не знав, що задумав собі досліджувати Меріен, та всі знали, звідки він брав гроші на подорожі. Чоловік «колотив» дримби, сопілки та флейти Пана та продавав їх на ярмарку за шалені гроші туристам.

Люди вже не дивувались, яким чином одну сопілку можна продати так дорого. Та й дивним захопленням – вишивання Мар’яна – не цікавились. У той час було прийнято шити, вишивати, а також в’язати лише жінкам... А він як ото сяде ввечері – та й до ранку вишиває... А за тиждень вже й сорочка десь знайшлася... І хрестиком, і гладдю, і мережки любив робити. Та лише чоловічі узори траплялися у його роботах, жіночі ж боявся робити... Сахався жінок... Хоч люди і не цікавились його життям, та поважати – поважали. Шляк би його трафив, де то видано вишивати та й за шалені суми продавати та ще й ціну набивати. Магія та й годі.

А люди. Вони злі. Вони ні копієчки не подарують... І скільки подорожував – усе більше розчаровувався у ставленні... Проте у різних країнах завдяки імені його приймали за свого. В Іспанії, коли намагався пояснити, що він – українець до кінчиків пальців, йому доводили, що він – чистий іспанець. Італійці «загарбали» історію його життя на свій маневр, а угорці завдяки вимові вважали Меріема рідним братом та пропонували залишитись... Та де б не був Мар’ян, ніде йому не подобалось повною мірою, бо тягнуло додому, до рідного коріння...

Його ображали, його ігнорували, його врешті-решт ганьбили, а він не міг зникнути з рідного куточка.

Дримба тихо плакала у його самотніх руках...

– Ой, задримбай сі, чоловіче добрий! Та й так, щоб аж серце калатало!

– Хто тут? – озвався Меріен і сполохано оглянув місцину.

На галявині нікого не було. Найменше він хотів би з кимсь розмовляти, бо самотність – то було його друге «я». А ще з дівчиною, що її голос звучав нізвідкіля. «А най її шляк трафив, – подумав, – ліпше мавка, ніж та жінка...»

– Гей, вуйку Меріем! – і знову ані чичирк.

– Хто тут є? Покажися! – і, перехрестившись, спокійно підійшов до потічка, що бив з-під каменю.

– Ти не бачиш мене? Я – невидима? Послухай уважно і ти почуєш мене....

Дивний спів розлився навколо, ніби хтось зачепив ніжні струни арфи..

– Я чую тебе... І най то буде нефайно звучати, але твоя музика ліпша за мою...

– А, най би ти був здоровий! Подивися у джерельце, там ти побачиш моє відображення.

Меріен глянув у воду і мало не зомлів. Поруч стояла чорнява дівчина, просто красунею була, підперезана червоною крайкою з червоним намистом, у різнобарвній вишиванці, що закривала пів довгого стану красуні.

– Я мавка, Мар’янчику. Колись я була дівчиною, та кохання згубило мене. Тепер мене можеш бачити тільки ти.

– Але чому лише я? Невже ніхто більше не чує твого голосу?

– Чому ні? Сліпий Михайло чує мій спів, а глухий Василь бачить моє відображення. Та про це нікому не кажуть, бо інші люди з такими диваками не спілкуються.

– А як тебе звати, царівно?

– Квітаною за життя мати нарекла, а як втопилася я, то всі духи мавкою зовуть. Я одна тут така молода.

– Дівчино мила. Чи ти з розуму зійшла, чи здуріла? Та де такій молодій, красивій коліті прийшло сі в голову топитися? Таж ти в розквіті сил пішла з життя, і я не годен допетрати, як то сі стало?

– Ой, Мар’яне – Мар’янчику, чорний жупанчику. Мені так файно з тобою. Та цю таємницю ніхто не повинен розкрити...

І вона зникла, а разом з нею – і спів, божественний спів, що лунав, здавалось, із глибини лісу. Меріен грав на дримбі, дримбував думки свої та й не міг ніяк допетрати – що се було... Чи казка, чи приказка, а чи, може, Божа ласка?

Вечоріло. Треба було готувати вечерю, а додому шлях довгий... І як то воно сі буде? Аж страшно стало Меріему, та він перехрестився і сам себе втямив: «Допоки Квітка з ним – йому нічого не загрожує».

І як ті жінки лишень поводяться? Жах та й годі. Вперше за багато років подумав про жіночу долю і красу.

Коли місяць спустився додолу ген до обрію отих ялиць, що здіймались над полониною – тоді, скінчивши вечеряти, узяв до рук голку з барвистими нитками. Ой, най би то не з ним сі трапило! Почав вишивати рушник, згадалася пісня «Рідна мати моя», і сльози градом покотилися по його щоках, адже мама його тепер жила на східній Україні, рахувала копійки пенсії, та не знала, що її син живий. Колись давно, коли вона жила ще в цьому селищі, він пішов на полювання та й не повернувся. Шукали п’ять діб, а його все не було та не було. Щоб так не боліло за рідною кровиночкою, полетіла у Харків. Забула про рідне коріння, закарбувала рубець на серці та й почала нове життя. А синочок весь цей час бачив її муки, та якась сила всередині нього кричала: «Не сіпайся! Маєш бути самітником. І щоби люди не впізнали тебе» У селищі за рік з’явився новий легінь, красивий, чорнобровий, з довгими вусами та чорними очима, загартований та витривалий. І зовсім не той Мар’янко, що мама охрестила, а тато сі бавив у колисці, промовляючи: «Ех, Мар’яне – Мар’яне. Йорий ти будеш кльоц.» Батько йшов у далеку дорогу, та й не повернувся. Знайшли його у бурхливому потоці, відспівали у церкві і попрощалися, як то сі належало. Але то було у минулому житті. Зараз він – Меріен. Прийшов з далекого села, майже не розповідаючи про себе нічого. Хто щось про нього знав, хто «доплітав» свою версію його життя, хто боявся самітника, хто шкодував. Але колективна ненависть об’їдала його єство, сочилася тисячами докорів і проклять.

«Я візьму той рушник, простелю, наче долю»... – мамині руки, теплі і м’які, загорнули його свідомість у якийсь інший вимір. Де зараз моя матуся? Чи пізнала би синочка?

І раптом зірвався і заридав, як дитина. Нікому було втішити, нікому, бо жінки чи дітей не мав, а коханок заводити не доводилось. У голові – одна думка... Матуся, матуся... Як у п’ятирічного хлопчика. Ледь дочекавшись ранку, побіг до баби Килини за порадою, бо лиш вона, старожила, могла знати, де зараз його ненька...

Щось набрехав їй, як ото собаки у дворі брешуть, що хоче, мовляв, почати сорочки вишивати, у Харкові продавати, та чув, що з їхнього села була така теточка – Порфирія.

– А чо’ не дам, – озвалась баба, – і телефона маю. Ти сі не диви, що я стара шкапа, нині вмію йой як багато, і по телефоні мовити. А во, той, недавно говорила з Порфирією. Ой, зле жінці, зле. Каже, тужить за рідним клаптем землі, змарніла, бідна. Та все синочка, Мар’янчика у снах бачить, та з такою кралею! Свят-свят, як нечиста вона, то й хай Бог бороне. І до церкви ходила, і думала, мо’ свічку поставе, та не віре вона, шо її син пропав. Ой, чує серце моє, щось то коїться. А ти знаєш ту Порфирію? Шо то як ото син пропав, забили його десь у лісі – то й змарніла жінка, до Харкова подалась, молиться і в Бога порятунку просить. Уже й діти від другого чоловіка є, і внуки, а вона... Ой-гой... Шо то за холера, людське серце? Най би зовсім нічого не відчувало. Ай шо то ти ся слухав стару, ото говорю без остановки, а ти сі мовчиш. Мо’ тобі не до вподоби старі бредні вислухати?

– Ой, бабо Килино, помогли ви мені, вовік благодатним буду...

– Гей, хлопче. Файний ти кльоц, та от біда – крім мене, душу твою ніхто не баче. Йой, то діло зле. Зле. Треба шось робити. Поїдь, сину, мо’, шось поміняється.

– Дякую Вам, бабо, як то кажуть, файно подзєньковав і поїду я..

– Най тебе Бог благословляє! – І перехрестила.

Дорогою додому прокручував події у голові, та все думав, як добратися до Харкова. Надумав, шо то тре маршруткою до Кийова, а там на літак – і неньки дістанеться. Та не так все легко сі робит, як здавалося. Два тижні промаявся з квитками. Та врешті-решт полетів. Адресу баба Килина сказала, знайшовши вулицю і дім, стояв і думав, що сказати мамі. Та якось воно само собою пішло.

Знайшовши квартиру, піднявся сходами на третій поверх, подзвонив. Двері відчинило маля років семи.

– Дядя, а вы к кому? Меня бабушка учила с чужими не разговаривать!

– Ой, доцю, та я до баби Порфирії.

– Баб Фира! К вам дяденька!

– Хто – хто?

Старенька бабуся визирнула з-під дверей. У руках тримала горнятко з чаєм. Та як тримала – так і впустила.

– Господи праведний! Мар’янчику. Ти???? – і перехрестилася.

– Я, мамо, я! Пробачте мені.

Як довго матуся теплими обіймами відігрівала лід у серці самітника, як плакала і дякувала Богу, що він знайшовся!.. Меріен розказав усю прикру історію від початку. Мама спершу здивувалась, але потім все стало на свої місця, і вона простила. Познайомила його зі своїми дітьми, внуками.

– Нене, ненечко! Йой, як же я довго думав, як до Вас підступитись! – і пригорнувся до сивокосої жінки.

– Мамо! Простіть мене! Я – мольфар. Я... – і не зміг сказати, бо ридання здригнули конвульсіями тіло, а в горлі був якийсь клубок гіркоти. – Мамо, я вишив Вам рушник! Поїдьте зі мною додому, згадаєте рідне коріння.

– Ой, сину, сину... Як то важко усвідомити, але я приймаю тебе таким, яким ти є.

За кілька днів перебування у Харкові Меріен зрозумів дуже багато речей і осмислив купу подій, що сталися у його житті. Згодом попрощався зі своєю новою ріднею та й помандрували вони з матір’ю додому. Переліт був безпечним, і ось за декілька тижнів у селищі вже всі знали правду. Меріема тепер називали Мар’янчиком, віталися, просили на родини, калачини, хрестини, заручини, весілля, похорони. Громада повернула йому свою прихильність.

Та настав час подумати про супутницю життя. Йой, як же не хотів він того, та все ж вибрав файну жінку – пані Оксану. Мала тридцять п’ять років, а була непочата, роботяща, красива, йой, а добра!

Любив би він її все життя, а серце до мавки прикипіло. Одного разу, коли заручини справили, спитав Ксені.

– Йой, люба моя Ксенічко, ти і тільки ти маєш мені у пригоді стати. Як той казав, тре трохи грошей до весілля підзаробити. А на то тре мені пару легенд гуцульських, щоб міг я їх з вишиванкою розказати, ціну набити. Але шоб таких «хвацьких», та боронь Боже, не веселих. У тебе баба всьо тут знає, мо’ шо розкаже про перевертнів, русалок, а чи, може, мавок.

– Мар’янчику, серце моє. Все зроблю для тебе. От зараз хліб допечу, поможу твоїй мамі по хаті порати та й узнаю.

Закінчила Оксанка роботу і ген – побігла. Тільки її й бачили. До баби Олі – в сусіднє село.

Порфирія як заплаче!

– Йой, ненечко, що з Вами?

– Синочку, я така рада, що ти щасливий. Он і невісточка в хаті і порає, і варить, і смажить, і до роботи вдатна, і до танців, і тобі посміхнеться. Щаслива і я синку коло тебе А ше ти ото мольфарство своє кинув. Най Бог бороне, шо то за напасть, не від Бога то. Нарешті ти покаявся, сину!

– Матусю, та я сам радий. Коли маю таких двох файних жінок – Вас і Оксанцю. Щасливий сі буду, доки ви будете зі мною.

До хати забігла Ксеня, захекана і стривожена.

– Мар’янчику... Мар’янчику! Знаю я таку історію. Най Бог бороне і заступе! Йой, після неї найліпше до церкви сходити, бо чую я – великий гріх то таке мовити.

– Квіточко моя, зірочко. Розкажи! От і мати послухає.

– Мов, дитино, – озвалась Порфирія.

– Йой, та шоби ти мене більше квіткою не називав, чоловіче!

Серце йому побігло в п’ятки, бо потелепав сі, шо тут шось нечисто.

– Кажу тобі: гріх великий се розказувати, але якшо тобі тре воно.. Була така дівчина, чорноброва, карі очі... Йой, а красуня! І мала вона кльоца такого, шо аж гай шумів, такого прикрого. Любила, як ото я тебе люблю! А він, вражий син, її зрадив і сорому на все село наробив Та й та дівчинина з розпачу шубовс – і в бистру ріку. Насмерть... Квітаною звалась. Та не знайшли її, кажуть, мавкою зробилася. Ай, то воно тобі таке тре? Хай мене Господь простить, шо нині таке кажу!

– Ой сину, сину... Чує материнське серце, біда буде, як та історія вийде за межі нашого села. Бо то пригадую, як я ше дівувала, мені бабця розказувала, шо то таке було. Нефайна та історія.

– Не зважайте, мамо. І ти, Оксанцю. Дякую тобі, моя зірко, що світиш мені і грієш.

Та й почали мовити про звичні речі: господарство, худобу, ґаздинські хитрощі. Забули то жінки, а Мар’яну вночі не спиться. Прокинувся в холодному поту, бо бачив сон про мавку і кричить: «Квітко! Квіточко!..» Оксанця прокинулась коло нього та й собі взяла до душі, а він:

– Що ти, зірко, причепилася? Снилась мені галявина квітів. І ти посеред них – найгарніша. Спи!

– А ти? – і пригорнувся усім нагим тілом, солодко поцілувавши.

– А я? Пройдуся я. Нині файна ніч.

– Ой не ходи, Грицю, та й на... Най тебе Бог благословить.. Тільки недовго, бо я ж буду сі переживати.

– Добре, зірко Ксеню, на п’ять хвильок, і усьо.

Ніч розмаїлася на зірки, накидала їх як кропу на свіжу картопельку – пахнуть весною їх сріблясті кутики. А нині ж літо.

Ех, задримбав Мар’ян та все на ліс дивиться. Чи не чути де тої пісні? Аж ось дочекався він мавки. Прийшла Квітана, а він вже й бачить і чує її водночас.

– То що, сильний мольфаре, кажуть, будеш женитися?

– Йой, все тобі цікаво. Певно так, але... Зачарувала ти мене, що негоден сі жити без тебе. І жінка мені не жінка, бо Квіткою її зову.

– А ти, Мар’янчику, сам винен, бо не маю я чарів сильніших за тебе, ти сам стежкою хибною пішов.

– Як то ми тепер будем, Квітко? То ж не можна вночі бачитись, а вдень із жінкою ґаздувати.

– Ой, мольфарчику. Я тобі скажу таке: втомилась моя душа тут коротати вічність. Якби ти мені поміг – згасла б твоя любов і пристрасть твоя, а я перетворилася б на птаху і летіла б до небес. Мо’, Господь Всевидящий пробачив би мене і взяв до себе.

– А що я зроблю, квіточко? Я вже не мольфар.

– Та хіба тобі тєжко, Мар’янчику? Нині четвер, а в суботу ніч на Івана Купала, і якщо не встигнеш – буду мавкою ще півсотні років. Йой, це так важко.

– Квітано, Квітано... Занапастила ти себе колись та й мене ото тепер із собою. Знаю я твою історію. Піду подумаю, а до наступної ночі скажу.

– Добре, мольфарчику. Чекатиму твоїх очей.

Сон прийшов за півмиті та неспокійний, нудний, прискіпливий. День наступний туманом здавався, бо Мар’ян лише ходив та слухав жінок, а думав про Квітку.

Ночі він дочекався із зусиллям, важко, ніби тягар опустили на плечі, а руки скували в кайдани і ще прихопили й серце, щоб сі не вирішувало.

– Вговорила ти мене, Квітко, – у тиші пролунав його голос, і крізь сутінки побачив Квітану. – Буду я твоїм, а бо ж навіки буду тут у стражданнях.

– Є один спосіб, – озвалась мавка. – Треба стрибнути через купальське вогнище, назбирати попелу, змішати його з деякими травами, і тоді ти станеш пташкою Чи згоден ти втопитися зі мною у цій вічності? Але трудно буде, йой, прости Господи...

– То є так. Але я заподію собі смерть, як не буду з тобою.

– Ой, Мар’янчику, пропаща твоя душа. Як полетиш зі мною, то двох проситимемо в Бога долі, а то вже важче.

– Та нічого! Дай мені краплину часу.

– У тебе є часу, доки сонце не сяде завтрашнього дня. Прощайся...

Ой, як нелегко було готуватися до полювання, на яке мав піти. Ой, як скрутно прощався він з коханою після того, як пострибали через багаття купальське. Як боляче прощався з матусею, що аж серце щемило, та знав, що зілля вже готове і дороги назад немає. Бо жде його інше життя. Мавка чекала його біля потічка. Він знову бачив лише її відображення. І чув лише голос...

– Не передумав, мольфарчику?

– Ні, Квітко. Хай вічність – та з тобою. Пий.

Дав зілля, випив сам. Та з розгону – шубовсть у воду... Річка, що текла коло лісу, забрала двох постатей.

А вранці люди знайшли два тіла, один – чоловік, а інша – молода дівчина, схоже, нетутешня. Як голосила Порфирія та вдовиця Оксана, а горя свого так і не залили... Попід їхніми вікнами і досі літають два голубки, воркуючи ніжно між собою і просячи у Бога долі, що так потрібна їм обом... А хто знає, мо’, десь і ви їх стрічали? То перекажіть, най заспівають у саду тої пісні, що фонізмом пронизаного жалю дримбає маленький Мар’янко і чекає, що татко почує його...

Частина друга

– Коли ти дивишся мені у вічі, то гой – цілий світ завмирає в тій миті. І зорі не милі тієї хвилі. І сонце сі не світит, шо най йому грець. А руки наче ватними стают, тілько грій їх у теплому сяйви твого серця, шо сі стука, наче той молоток.

– А коли маю твоє серце в своїх долонях – то ніби рай стає на землі. І квіти мені не квіти, коли маю поруч себе ту Квітку, що сяє мені своїм теплом із небес.

Мавка насторожено оглянулась і, жеби не видати себе, грішну та оманливу душу свою, що між світами загубилась, і тихо мовила, як відрізала, та з тою невловимою ніжністю, гой би любила си так, шо йой, не годна жити:

– Гой, лебідчику мій дорогий, як хочеться повернутись у той час та ту днину, коли щасливими були на землі. А у Бога просити щєстя так тежко.

– Ми ж щасливими були з тобов Квітано, гой так довго! Душі наші вже сім год по світу ходять, та все ніяк не найдут сі спокою.

Мар’ян і досі був закоханим у ту Мавку, що не давала спочинку ні днем, ні нощно, все світ показувала. Та й така ладна дівчина!

– Гой, молодчику мій, любчику мій... Та хіба ти думав, як топив мене в собі тою річкою, що згубила нас обох? Мої коси та твоя сорочка лише залишили сі в тетій воді, що гірською річкою вилася по долі твоїх рідних. А я, гой як давно тієї води не пробувала, як давно не літала у вітах тих мрій, що дарували на землі. Хоче моя душа спокою, а Пан Біг не прощає нам отого твого діяння – любови вічної, та не дає спокою нашим душам.

– Та шоби тая любов була пропала із твоєю долею, бодай ти вірна була мені довіку! Моє серце, що ні живе ні мертве бродить закутками твоєї душі, теї темної, що темніше глибин Чорного Черемошу. Так си кохав тебе, що ледве потоку душу не віддав, та схаменувся і в останню мить, коли плигав з душею твоєю ув воду... Молитву читав. «Отче Наш», та й побачив Бога Всевишнього, як Він простив мені наш гріх, си розплачую я нині за нього та й твої гріхи буду спокутувати.

– То ходім же на судний день, мій Соколе.

– Йо. Не можеш ти зі мною, моя квітко. На те воля не твоя.

Мавка чарівною прикидалась, а у серці – кинджал, що його у спину чоловіка впихнути хотіла, лиш би нагода си стрілась. На те відповіла Квітана медовим голосочком:

– Я чекатиму тебе, любчику мій. Хочу бути тя жінкою не тільки тут, лиш на небесах.

Квітана та Мар’ян вже сім літ витали між світами, і коли добігли тих сім щасливих для них років – мусив вирішувати Бог. Мавка вирішила не силувати Меріема, най подумає собі хлоп, з ким хоче бути – чи тут, з нею... Чи там, на Небесах, лише сам. То й невідомо було підступній спокусниці – куди Господь пошле. Йо, то було важко, йой, важко сі рішити. Та був ще один спосіб вимолити у Бога прощення. На Андрія, як дівки гадали, підкрастися до них ззаду та хапати тую, якої і тіло й душа – чисті, наче листок. Тікати, що є сили, манити її за собою. А тре було то сі вдіяти лиш в образі красивої пані в червоних коралях та з червоною запаскою. Та шоби вона свою душу занапастила замість Мавки. І тоді Мавка зможе перевтілитись у просту смертну дівку й померти в нормальний спосіб вкінці не свого дівування, а молодости своїх правнуків. Себто в глибокій старості, і душу свою у церкві та Лаврах почистити. Та то зробити не просто, йо, як не просто. Що розлюбила легіня Меріема Мавка, то й не думала, як то з ним сі втрапит, лише грала роль. А він – усім серцем кипів до теї вічної коханої. Що з нею облетів пів світу, бачив, все, чого в житті бракувало, перевертався у різні образи, дивився навіть до своєї сім’ї, коли то можна було на Різдво і на Провідну неділю. Навіть вербою навертався, що його жінка сина Мар’янчика била, жеби здоровий си був. Матусю кохану, що зістарилась йо на десять літ, то жей би ліпше не видив, як вона сі мучила без синочка, та й драму її життя лиш вивчав, та думки читав її грішні шось собі заподіяти. Знав синочок рідний, шо то він винен у стражданнях бідної Порфирії, шо лиш він має спокутувати перед Паном Богом той смертний гріх.

А жінку свою, йо, що й не любив, то й, мабуть, ніколи б не полюбив. Що на тому світі, живих, що й на середині, між світами, та, мабуть, і на Небесах би не полюбив. Усе Квітаною цікавився. Та дівку любив, ту Мавку, більше за свого синочка. А маленький Мар’янчик за шість років уже й підріс. І до школи си ходив. Думав, що буде дримбарем, як батько. А рідного батечка ніколи не бачив у своєму житті, та тільки на фото, що бабусі си показували. Дримбав малий та все вірив, що його татко – ген поруч, коли заводив сумну мелодію. Меріен і справді підкрадався та й, забувши, що син його не зможе побачити, приходив слухати синочка.

Мавка в той час ходила дивитися на чужих чоловіків та й співала їм. Вже не одного з розуму звела своїм голосом. То чули чоловіки в лісі, що щось си співає, та й не знали що. Хто йшов п’єний додому пізно, та й десь котився з гори, та так, що на смерть тої забави вистачало. Хто був не такий тєжкий на підйом, той за голосом Мавки йшов та й у річку, по самі вінця. Бавилась красуня, та й встигали неборака впіймати гуцули за самий кінчик чуба до смерті. А вона сміялася, як ота навіжена, що в них дівчат перетворювала, таких красунь, що гой – аж жаль було їх, файнюніх, слухати оті дурні речі, щоб під чарами си повідували. Квітана ж хотіла бути спасенною, а того й не знала, що свої гріхи у пеклі спокутувати буде.

Теї днини, як Мар’ян до Бога за прощенням хотів втрапити – усе відговорювала його за неї молитися. Мовляв, то нічого б не дало путнього, а лиш би сили потратив свої.

– Ні, моя Квітко. Як не буду си з тобов, то моє серце розірветься з того болю.

– А ти не боїшся, що візьму і втечу від тебе з цього світу?

– Не жартуй, Мавко. Бо гой – чує моє серце, щось тут не файне буде.

– Буде, то буде, легіню. Така наша доля.

Йде чоловік на Судний День та лихо лихеє думає. «А може, Пан Біг його у рай не пустить? Та що там він, най Квітану ліпше врятує справедливий суддя.» До воріт Раю лишилася якась секунда. А легіня Бог до себе у кабінет зазиває. Всевишній раду дає ділам праведним та й неправедним, та тільки не сам, а янголів залучає. Та й рішають за тим, що неправедним помер Мар’янцьо. За Мавку мови не було. Де то видано, що занапастила дівка стількох людей, ще й сама спастися хоче?!

Останню ніч, як кажуть, Мар’яну лишилося зазимувати. Та так сумно йому. Не стільки через пекло, що має в ньому вічність бути, скільки через розлуку з коханою Квіткою. На шляху бачить красиву, як ото перли на шиї жінки, квітку, що світиться бузковим цвітом, ніби припрошує нагнутись. Аж у ній – земля, як на долоні. От і хату знайшов свою, і дружина, й синочок ріднесенький. Та Оксана його, подруженька життя, що рідну кровинку на світ сповила – з іншим любиться. Та так пристрасно, що й заревнував легінь. Аж ген – розуміє Мар’ян, що жінка його має живіт, і що вона понесла вже іншу дитину. Кров б’є до голови, ревність частками обвиває душу і вже їдка помста у серце си стука. Дитинці за місяць-два на світ Божий сходити, коли жінка й досі любощами займається. Певно, так зачарував той клятий чоловік, що й відірватись одне від одного не можуть.

– Най тобі грець, коли б ти з чужою жінкою кохався! – та й так розізлився, що й забув, що останню ніч має, та з Квітаною не попрощався.

Не знає легінь, що Бог ту ніч на багато частин розділив і готує йому випробовування, йо, та й такеє, що світ не видав: справедливе та покаянне.

«Свят – свят! Най би мене грім побив, аніж бачити власну жінку із тим дурилом. – нещадний Мар’янцьо мовить. – Та він же дитинку розтовче! Ай, пропаща жінка моя, та дівчинки шкода. Знаю, що на роду написано дівчинкою бути. Йо, була б то моя – то Квіткою назвав би».

Згадав легінь свою Мавку та й зажурився: щось довго немає її, а вже скоро й ніч до кінця добіжить, а прощатися ж – як мить. Раз – і нема коханої поруч.

Мар’ян як не гримне кулаком у повітря – на землі як не гряне грім! Та такий, що світ ще такого не видів, сильний та зухвалий. Оксана перелякано тулиться до нового чоловіка, згадує, що то – ніч на Андрія, що духи приходять цеї темної ночі, та й згадала вона свого чоловіченька. Гірко заплакала, та так, щоб її Максимко, той, другий чоловік, що з дитиною до шлюбу повів, не взнав. Підійшла до синочка Мар’янчика, поцілувала сплячу голівку та й враз згадала очі чоловіка, його поставу, вроду та кмітливість, що в дитини як дві краплі води проявились. І по другому спалаху блискавки щось їй си зле зробило. Та не побігла до Максима, а ледь стояла у кімнаті сина. До голови прийшла жахлива думка: тоді, на весіллю, казали добрі люде, що не варт спішити замуж, бо ше того чоловіка си на Небесах не постановили. А вірили люде, що Мар’ян спасеться. Не послухала Ксеня мудрих людських порад, одружилася як бояриня, свого князя дождалась, сіла з ним на коня та й їхала до церкви.

 
«Ой благослови, Боже. Ой благослови, Боже
І Пречистая Мати. В цім домі заспівати...»
 

Весілля правили один день, у неділю, а що чоловік до гуцулів приїхав зо Львова, то й весілля за його традицією мало си стати. І про те люди не мовчали: як то гуцулка без убору народного, у простій сукенці. Та вона все відмахувалась, мовляв: аби щєстє було, та чоловік непитущий, дітоньки в здоровлі, та худоби, хозєйства файного. А весілля – то такеє. Навіть старій Порфирії не сказала, що знову під вінець си йде.

Та не так сталося, як гадалося. І щєстя, ніде не діти – не було його. Коли матусі Оксани дружечки заспівали:

 
«Кропи нас, матінонько,
Кропи нас, матінонько,
Свяченою водою», —
 

Та мали їхати боярами до забави – упала молода з коня, та й так їй хижо сі зробило.

Люде казали: йой, нефайно то. Йой, помре молода згодом. Не вірила. Все злими язиками називала. А тепер згадала. І так страшно стало! Не за себе, за рідну кровиночку: хто ж на ноги поставить? Ще й дитиночку, що чула в собі, дівчинку, Ганнусеньку, так хотіла народити, хоч одним оком глянути на її яснії оченята...

А дитина у череві росла і з кожною секундою на пару годин. Уже і вісім з половиною місяців. Чи могла знати Оксана, що то чари Мавки? Клята Квітана все встроїла, щоб зжити зі світу Божого Оксану, най би йшла до свого чоловіка, мо’, вгамувала б його порив.

Чаклувала Мавка, заклинання читала, і не думала, що вік спасенною не буде. Та все дівчат чистих виглядала. Видно, не судилося.

Оксані стало зле, і вона закричала:

– Йой, людоньки добрі. Поможіть!

Прокинувся Максим, стривожився, до баби-повитухи направився, а бабця ніби знала – з ночі не спала, хоча в селі з породілль тільки одна – Ксеня, та й то – строк си став сім місяців. Йо, як здивувала си стара Килина, що дитина постаршала у череві за ніч. Покропила хату свяченою водою, розігнала сусідів, що на те дійство мусили дивитиси, та й порозв’язувала разом з бідним наляканим Мар’янчиком усі вузлики, щоб дитинка скорше на світ вийшла. Повідкривала всі хатні двері, навіть поставила до майбутньої колиски кота – най бавить народжену здорову дитину.

Йо, як молилася і баба, і Оксана! Так тєжко було, а речей до смерті так і не зготувала. Бо єк гуцулка ківна – то си вирішує, що Боженько може забрати і її, й дитинку, то готується про всяк випадок до смерти. Ті покривала, що баба просила у Максима, та горєча вода із сокирою, жеби пуповину різати – усе було в бабиних руках. Та забула вона, шо сокирою лиш хлопам народженим пуп си перерізають, та врекла дитину – дівчинку сильною бути. Єк народжувала породілля майже до світанку (чи то так здавалося) – то тєжко було. Прийшла мама Оксани, батько та вся родина, стали коло вікна і наперебій долю віщували дитинці: бо як хто скаже в ту мить, коли народжуватиме си, то така буде: чи багата, чи красива, чи щаслива. Йо. То було довго, та й такі муки мала Оксана, коли ледь жива народила здорову Ганнусеньку. І врекли їй щасливу долю, сильний дух та й ніхто не помітив, що дитина має 9 місяців. Тєжко було Оксані бабі дєкувати, та водою кропитися. Попросила вона священика, жеби підійшов. Мар’янчика відвели від нені, та він так плакав, ніби сам не свій. Максим був білий, немов смерть, а неня з батечком Оксани плакали й навперебій голосили.