Текст книги "Крижана усмішка"

Автор книги: Андрій Крижанівський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Це було не так давно: на Марсі і Венері тільки-но змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири, двохсотсильні “Жигули” продавались вільно, як “Жигулівське”, але мали місце окремі перебої з м’ясом і м’ясорубками.

Саме в той період нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на зеленій веранді ресторанчика “Під чумацьким возом”. Так, так, на дніпрових схилах, поблизу популярного колись кафе “Курені”.

Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.

Я розумію сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди, не може бу… Якраз було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно.

До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос – крутенький, скажу вам, дядько! – буркнув:

– Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе? Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:

– Не гавкайте, куме!

І дискусія блискавично припинилася.

Звичайно, світила прийшли не самі. Та їхнього почту, як кажуть, неозброєним оком не було видно, а озброєним тим паче…

Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети “Прима” (захоплення зі студентських років) і дивились на молодь, яка вигицувала під електробандури танок-модерн “канадський гопачок”.

Світила когось чекали. І явно нервували.

– Вай! Чи прийде наш дорогий бічо? – спитав Антисвіт.

– Не беріть собі в голову, він точний, як Бенціон Крик, – мовив Дельфін.

– Авжеж! – підтвердив Космос. – Я телефонував особисто.

– Маємо кілька хвилин, дорогі, – Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника. – Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам…

Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:

– Дзуськи… Тільки у мене вповні засяє його талант…

– Майте знаття – він значиться богом усієї Молдаванки…

– Прогрес у цій галузі без нього неможливий…

– Автор геніального…

– Стане стрижнем моєї стратегії…

– Його носили на руках в Оксфорді, Парижі, Сант-Яго…

– Віддамо належне – шеф у нього тямущий…

– Але ж втілює ідеї він…

– Вай, без нього я завалюсь…

Джаз раптом змовк на сі-бемоль.

На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.

Всі зааплодували.

Оркестр врізав туш.

Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.

– Інтерв’ю… Закордонна преса… – шелеснуло по веранді.

– Стас Кібертюк! – представив гостя Космос.

– Смикнете за кумпанію? – запропонував Дельфін.

– Грузинський “ОС”? – поліз до портфеля Антисвіт.

– Пас! – відповів молодик, сідаючи у затінений куток. – Ми не належимо собі. – І він налив у фужер тонізуючий напій “Костя-Коля”. – Останній раз я випив ковток “Whіtе hоusе” – соmрrеnеz vоus? – віскі “Біла кобила” після виступу в Сант-Діабло…

– О, ми пам’ятаємо той тріумф! – сказав Дельфін.

– Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по хвилинах.. І майте на увазі – квартира, авто, гранд-ставка – усім цим забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти все це, я не заперечую. Але цікавлюсь перш за все своїм інтелектуальним, науковим зростанням. Ваші пропозиції?

– Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! – сказав Космос.

– Окрема каюта у надглибинному “Наутілусі”! – сказав Дельфін.

– Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі відкриття антисвіту! І ви, дорогий, будете серед перших, хто…

– Заманливо… – хитнув головою молодик, – Але це – аванс. А щоденна робота?

– Старший конструктор? – видавив з себе Космос.

– Старший біонік? – зорієнтувався Дельфін.

– Провідний фізик-теоретик! – кинув козирного туза Антисвіт.

– Мілко… На такі умови пристане лише цей нездара Хомутовський…

– Ну, знаєш, парубче! – почервонів Космос. – Не можна ж отак зразу… Я в твої роки лише тримісні ракети проек…

– А я з вами не пас свиней у сузір’ї Козерога, – з гідністю відповів Стас Кібертюк.

– І все ж дозволю собі…

– Ліміт мого часу вичерпаний. Надумаєте – дзвоніть. І не на службу, а матері. Ще – не прохопіться десь про цю зустріч. Бо коли дізнаються там, – і він штрикнув пальцем кудись у напрямку Полярної зірки, – вас будуть клізмувати…

Минув місяць. Ось тоді і Космос, і Антисвіт гірко пожалкували, що не довели розпочату справу до кінця, їхня надія і гордість – футбольні клуби КСК (Космічний спортивний клуб) та “Фізика” зазнали нищівних поразок від команди “Чорномор” – 0:3 і 0:4!

Три голи забив у цих зустрічах Стас Кібертюк – “другий Пеле”, “геній півзахисту”, “корифей сучасного футбола”, як охрестила його світова преса після чемпіонату світу на острові Хортиця.

Дорогою ціною заплатив Дельфін за екстра-зірку – довелось призначити Стаса своїм заступником по науковій частині. Але жертва не була марною – його “Чорномор” вийшов у лідери і невдовзі став чемпіоном!

А що ж знаменитий “Славутич”, еталон футбола, чемпіон чемпіонів? Команда психологічно зламалась після втечі Кібертюка і була змушена залишити вищу лігу…

А ви кажете, що час геніальних одинаків минув!

СІЛЬСЬКИЙ ЩОДЕННИК ДІАМАРА СЕКТАНЮКА

Милу хохмочку підкинув мені рідний вуз! Я, майбутній поліглот, мушу їхати в радгосп збирати томати, ікск’юз мі, – вульгарні помідори.

“Містика! – сказала маман. – Поясни декану, що ти не коняка Пржевальського, а світла надія скромної професорської сім’ї!”

Але мій дядько Теодор застеріг, що протест може кинути тінь на моє громадянське обличчя. “У важкі роки, – згадав він, – мені не раз, а двічі довелося бути на селі. Уповноваженим по кролях і яровій пшениці. Ще на торфоперегнійних горщиках я зуби з’їв! І нічого… Живий, як бачите!” І дядько притаскав мені свої мисливські чоботи, а мутер вибила довідку про застарілий плеврит. Плеврит – це звучить, але звідки застарілий, якщо мені лише дев’ятнадцять років?

Востаннє ковтнув цивілізації на Хрещатику…

Прибули в радгосп. Ми з Лесем Бігуді розмістилися у сторожихи Улити Луківни. Комунікабельна бабка! З телевізором, але без холодильника. “Нащо він, коли у мене погріб, як хокейний майдан”, – пояснила старушенція.

На обід зарізала нам півня. “Та не жалко, – каже, – бо вилупився, ірод, як чапля”.

А до півня – мама міа! – подала справжнісінький французький “Арманьяк”! “Це зілля, – каже, – мій меншенький у відпустку привіз, то ми і не відкривали – своє краще”. Виявляється, молодший син баби Улити літає на міжнародних рейсах. “А старшенький, – говорить, – у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у Фолі Буржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!” Ну, здохнути можна!

Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди…

Вийшли на роботу. “Ось ваші трудові гектари, – показав керуючий відділком. – Зберете в строк – честь вам і слава, а людям вітаміни і закуска!” Я отетерів – поле до горизонту! А наші – хоч би хни! “В Тюмені, – сміються, – і не таке лопатили!” Теж мені самохідні комбайни!

Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Муть! Скоро ми з Лесиком гахнули два ящики. “З вас вантажники, як з посліду куля!” – розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишком-нишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!

За обідом з мене кепкували усі, навіть Лесь. “Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами”, – захистила мене Люська. За цю підначку я з нею ще поквитаюся!

Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..

Сьогодні на роботу не пішов. Що я їм, бурлака-докер? Оно мозолі, як в орангутанга. І взагалі у мене легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконгу знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.

Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька “вухо-горло-ніс” прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..

Потихеньку хворію. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстра-класу: я відбиваюсь батогом від козла, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.

Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!

Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття – виліз би на роботу. Перша прикрість…

Стало веселіше – захворів Лесь. Випив звечора кілька глеків молока (не пастеризованого!), і з привітом – понос! Побігли до знайомої “вухо-горло-ніс”, але номер не пройшов. Бігуді влип – поклали у стаціонар для перевірки на дизентерію. Я змотався у чайну і зустрів там одного третьокурсника – Цезаря Нетудихліва. Він дудлив чеське пиво і зніяковів, побачивши мене. Довелося з ним хильнути. Цезар повідомив, що в нього, здається, діабет, бо постійно відчуває спрагу, а допомагає тільки пиво. А пропо, до речі, їхня бригада завоювала перехідний вимпел. Треба сказати нашим, щоб натиснули…

Вийшов на працю. Все валилось з рук, бо зранку мені добряче попсували нервову систему. Під час ленчу (куліш зі свининою, ряжанка і кавуни) Люська і Колька кричали, що я симулянт плюс опохмелянт. Я не лишився в боргу і обізвав Люську активісткою, Тут мене з’їли всі гуртом, а закусили Лесем Бігуді.

В обід знайшов у сметані муху. Маю підозру, що це робота Вольдемара-Володьки Чепігонця. По обіді я ловив на полі мух і складав їх у портмоне. За вечерею непомітно висипав їх у компот Чепігонцю. Зуб за зуб!..

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діти називають “монополькою”. Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Улити Луківни, ми не запам’ятали…

Зранку мене страшенно нудило. Я вирішив не добивати своє здоров’я (воно дається один раз!) і на роботу не пішов. Лесь сказав, що вихований на гуманістичних традиціях, і його совість не дозволяє залишити товариша в біді,

Бабка Улита порадила нам ретельніше берегти своє здоров’я, тим паче, що сто років тому по цих місцях пройшла чума. Кепкує чи що? Все ж вирішив із завтрашнього ранку чистити зуби.

Ходили в “монопольку” для повернення апетиту і по дорозі побачили у вікні сатири ганебну карикатуру: я і Лесь прикриваємось щитами у виді лікарняних бюлетнів і відбиваємо атаку помідорів пляшками-булавами. Пошлість! Примітив!

З горя взяли пляшку коньяку, хоч мали намір пити тільки пиво…

Вів ля мезон! Нарешті їдемо додому, Правда, радість зустрічі була дещо затьмарена. На урочистих зборах усі одержали грошові премії, а Люська, Колька і Володька ще й фотоапарати. Мені ж і Лесику дісталася гран-дуля і гвалт, що ми недостойні, що з нами буде окрема розмова в альма матер. Ха! Чхати я хотів! В альма матер ще не знають мою матір Альму Пилипівну! Застарілий плеврит, та її істерика, та лантух нових медичних довідок свою справу зроблять!

А загалом настрій бадьорий, тонус підвищений, загар африканський, ще й прибавка п’ять кілограмів живої ваги… Що там не кажіть, а здорове трудове життя на лоні природи якось облагороджує людину!

КОНТЕКСТИ

ІНКОЛИ УВІНЧАННЯ НАГАДУЄ РОЗВІНЧАННЯ.

КІНОКООПЕРАТОР.

РАЙОН ВІЧНОТ МЕРЗОТИ.

СПОДІВАВСЯ НА ПАМ’ЯТНИК ПО СМЕРТІ, А ЙОГО ВИСІКЛИ ЩЕ ЗА ЖИТТЯ.

ПРАВИЛА ДОБРОГО МОВЕТОНУ.

ПІДБАДЬОРЮВАВ ЗНЕСИЛЕНОГО БОКСЕРА: “ВИЩЕ ГОЛОВУ!”

З РАПОРТУ: “ПОТОНУВ У ДИПЛОМАТИЧНИХ КАНАЛАХ”.

ЧЕРЕЗ ЦЮ ГОРІЛКУ І ВИНА НІКОЛИ ВИПИТИІ

ДУМКИ ІНКОЛИ ПРИХОДИЛИ В ЙОГО ГОЛОВУ І З ЖАХОМ РОЗБІГАЛИСЯ.

ЗБІЛЬШИМО ВИРОБНИЦТВО ТВОРІВ ШИРОКОГО ВЖИТКУ!

ВСІ НАЧАЛЬНИКИ РОЗУМНІ? ПРИКИДАЄТЕСЯ ДУРНИКАМИ?

З РЕЦЕНЗІЇ: “У ПРОГРАМІ ВИСТУПИЛИ ТАКОЖ КІЛЬКА МАЛОВІДОМИХ НАРОДНИХ АРТИСТІВ”.

НЕМА ЗАХИСТУ ЛИШЕ ВІД БЕЗДОКАЗОВОЇ КРИТИКИ.

ГРАТИ В КІШКИ-МИШКИ З ЛІТЕРАТУРОЮ ЩЕ НЕ ЗНАЧИТЬ БУТИ ДИТЯЧИМ ПИСЬМЕННИКОМ.

МАЛО ХУДОЖНИКІВ-МОНУМЕНТАЛІСТІВ, ЗАТЕ ДО БІСА ХУДОЖНИКІВ-МОМЕНТАЛІСТІВ.

ДІЙШОВ ДО ІДІОТИЗМУ, АЛЕ НЕ ЗУПИНИВСЯ НА ДОСЯГНУТОМУ.

РІВЕНЬ СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ – ЦЕ ПЕРШ ЗА ВСЕ НЕСТАНДАРТНИЙ РІВЕНЬ.

КАЇН: “ВСІ ЛЮДИ – БРАТИ?”

КРЕДОЗДАТНІСТЬ.

ВІДОМІ ТРОПИ ЗАВОДЯТЬ У ПОЕЗІЇ НА МАНІВЦІ.

НЕГР: “СПРОБУЙ ЗАСПІВАТИ ГІМН ДЕМОКРАТІЇ, НЕ МАЮЧИ НІЯКОГО ГОЛОСУ”.

ЕХ, ЯКБИ МОЖНА БУЛО ПОВТОРИТИ НА “БІС” СВОЮ ЛЕБЕДИНУ ПІСНЮ!

НУ НІЯК НЕ ВИТАНЦЬОВУЄТЬСЯ БАЛЕТ НА СУЧАСНУ ТЕМУ!

НАДСУЧАСНИЙ ДЕТЕКТИВ

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

– Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник…

– Вільно, юначе, називайте мене просто “Орел-один”, – перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж локаторами, телеекранами, обчислювальними машинами, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

– …лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

– Ага… Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені…

– Звідки ви все це знаєте?! – вихопилось у лейтенанта.

– Досвід, досвід, мій юний друже, – посміхнувся “Орел-один”. – А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

– Хотілося б знешкодити шпигуна…

– Ах, молодість, молодість, – приязно засміявся полковник. – Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

“Орел-один” натиснув якусь кнопку, і відразу ж засвітився телеекран.

– Ви бачите шматок Чорноморського узбережжя, – інформував полковник Марка. – За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

– Товаришу “Орел-один”, треба негайно летіти туди!

– Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди… – І полковник присунув до себе мікрофон.

– Хто на трубці?! – пожартував він.

– Капітан Кучерявий! – почулось у динаміку.

– Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею Інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

– Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

– Доповідаю! Агент прибув. У ластах і ластовинні. Одягнений у водолазний костюм типу “болонья-схід”, що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

– Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики “Стан твій смерековий”. Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат – у рукав.

– Марка зброї “бульдог-морган”, калібр 9 міліметрів, – доповів Наївний.

– Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію. Лейтенант зашарівся.

– Переключаємось на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

– Непередбачена сітуація, це дружинник, – пояснив полковник.

Тимчасом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

– Ай-ай-ай-ай! – закричав Марко.

– Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафе-павільйону.

– Замовив гуляш і мінеральну воду! – доповів гострозорий Марко.

– Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку – розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. То як діятиме шпигун після обіду, лейтенанте?

– Піде в туалет? Логічно. Та ви забули, юначе, що маєте справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж. Полковник знову схопив мікрофон.

– “Чиж-п’ятнадцять”! Говорить “Орел-один”! Передаю контроль над об’єктом “Суб’єкт”. Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

– Вас зрозумів! – почулося з люстри. “Орел-один” вимкнув апаратуру.

– Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки що в доміно, лейтенанте?

… – Офіцерський козел! – ударив Марко кісточкою по столу. – Закриваю гру.

– Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна, – Сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

– Куди подасться агент, юначе? – спитав “Орел-один”.

– До резидента?

– Вірно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.”

– Може, мені варто туди підскочити? – спитав Марко.

– Навіщо? По-перше, в холодильнику резидента схована наша телекамера, по-друге… проте дивіться!

Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і по-домашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл…

– От і все, юначе! – весело промовив полковник. – Поздоровляю вас із закінченням операції. Марко Наївний розгублено кліпав очима.

– Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно вже працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і – ополоником…

Марко спохмурнів:

– Тю… Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо?

– А хто сказав, що він загинув?

– Та ви ж самі бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілу!

– Знепритомнів з переляку. Постріл був холостий.

Наша людина у шпигунському центрі замінила агенту обойму.

Марко зовсім скис:

– Якась фантастична елементарність, тобто… кгм… елементарна фантастика, – промимрив він.

– Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтесь, що нам вдалось дотриматися класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. А література, як вам відомо, відбиває життя. Отож, діяти інакше – значить відняти кусень хліба у наших славних майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмосилися?

– Коли така петрушка, товаришу “Орел-один”, то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є елемент риску…

– Струнко, лейтенанте! Це дезертирство! Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжета в сюжет зі своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікальною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу! У Марка Наївного загорілись очі:

– Я готовий виконати будь-яке небезпечне завдання!

– Чудові слова, прекрасний штамп, – подобрішав полковник. – Дивіться, ось тематичні й архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні таємно вилучити звідти детективну халтуру.

– Доведеться дертися по ринвах, – задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв.

– Візьміть кілька своїх віршів, – сказав полковник, – тицьнете вахтерам, якщо здибаєтесь ненароком, – вони графоманів відпускають.

– Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти?

– Йдіть, мій хлопчику! Вахтерів не лякайтесь. Та коли вас спіймають автори дефективних детективів, я вже нічим не зможу вам допомогти…

І “Орел-один” потай втер непрохану сльозу.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

– Слухай сюди! – сказав редактор. – Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми… Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

– Вони справді… мають місце! – підтримав я розмову. – Бо живі таки живуть. А неживі, вони… той… навпаки…

– Що верзеш, що верзеш! – скривився редактор.

– Людина – цілий світ, народ скаже, як зав’яже…

– От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

– Я ж непитущий!

– Всі ви непитущі – на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: “Будьмо! – сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського”.

– То я побіг за шампан… тобто – за відрядженням.

– Паняй… А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

– На дріжджах! – кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: “урбаніст”.

– …Є такий дід – сказав чорнобривий голова, поправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака. – А ви не з “Перцю” часом?

– Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів’я, афоризми з мікродобрив…

– Ага! Стирання граней… Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних…

– І де ж той нещасний екс-голова дівся?

– Та в область перекинули, в управління.

– А-а…

– То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

– Кого-чого?

– Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

– А-а…

Сіли у “Волгу”. Поїхали.

– Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, – відзначив я.

– Телевізорів, як гною, – підтвердив голова. – Гною не вистачає.

– Бетон і скло на тлі предковічних верб!

– Ага, нова крамниця, – пояснив голова.

– Як у місті!

– Точно! Теж нічого путнього нема.

– І все ж культура йде вперед!

– Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок…

– Асфальт веде село за обрій! – повернув я розмову у позитивне русло.

– Якби ж – лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

– А-а…

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

– Наша зміна, – сказав я. – Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

– Механізатори! – засміявся голова. – З інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

– Здібний журналіст? – ревниво запитав я.

– Талант – допоміг нам дістати трактор-бульдозер “С-100”! А у вас нема часом зв’язків у “Сільгосптехніці”?

– Нема, – буркнув я.

– Жаль, – зітхнув голова. – У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

– Дайте заявку, – порадив я. – Є відповідні фонди.

– Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

– А-а…

– Тпру-у! – голова – урізав по гальмах. – Приїхали. Курінь посеред баштана бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

– Привіт, діду! – гукнув я.

– Салют, старий! – почув я хрипкий бас. На практику, чи що?

– На практику, – схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю. – Як життя?

– Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

– Та що ви, діду!

– Хохма така, означає – закурити дай. Не чув?

“Перша ідіома”, – подумав я, простягаючи в куток пачку “Прими”.

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

“Від кресала до запальнички”, – зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

– Відстаєш од життя, старий, – критикнув мене дід. – Пристойні люди курять сигарети з фільтром: “БТ”, “Трезор”, “Орфей”, “Варну”, “Опал”,..

– Діду, може, на сонечко вийдемо? – запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві свій записничок.

– Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь – у мене техаські джинси.

“Взаємопроникнення культур!” – майнула в мене думка.

– Не те нині село, діду, як колись, – підстроювався я. Дід продекламував:

Колись було та загуло! Тепер як крашанка село!

– Як писанка! – вихопилось у мене.

– “Як писанка” – вже хтось використав. Власна образна концепція світу – ось що головне. Така селявуха!

– Хто-що?

– Така селявуха. Знаменита хохма від французького “се ля ві”, що означає – “таке життя”. Не шурупаєш у культурі, бебі!

“Не дід, а золота жила, – затрусився я. – Інтелектуал ріллі!”

– Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

– Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, – відгукнувся дід. – Слухай рядки, які народилися в мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки,

Нам респектабельність до лампочки!

Відвезем, доярко Дарко,

Шість надоїв молока.

Злізем з МАЗа – дамо газу

І ушкварим гопака!

Шейк! Шейк! Шейк!

“Шейк опущу, бо не повірять, – мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. – От дає!”

– Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? – коментував геніальний дід, – І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна…

– Ваша думка про культурне будівництво на селі? – кував я залізо мудрості.

– Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього – більярд, поряд – коктейль-хол…

– Далі бібліотеку і клуб, – підключився я.

– Та ні, цих точок до біса! Потім – кафе-експрес, танцклас…

– А якщо…

– Слухай, старий, ти мені вже набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися – в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

…До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

– Не дід, а Гомер! – кричав я. – Нарис напишу. Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!

– Тільки без художнього домислу, – вмовляв мене голова. – Бо чує моє серце, щось не те набалакав дід Павло. Мо’, жартував? Не забудьте, що кожний гектар дасть п’ятсот карбованців прибутку, що більше проти минулого року на…

– Геть цифри, які затуляють живих людей! – репетував я. – Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу!

– Що-що?

– Джинси! Техаські штани з мідними заклепками!

– Щось із заклепками не той… Я ж просив без художнього домислу! – розхвилювався голова. – Звичайнісінькі штани у діда, ватяні!

– Погано знаєте людей! – гарячкував я. – Може й бороди у діда Павла нема?

– А нема! Таки нема! Зроду не було! – загомоніли провожаті.

– Товариші! – засіпався я. – Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви…

– Та стривайте! – втрутився голова. – Техаські штани, борода, вірші… Про свинарку Варку?

– Про доярку Дарку!

– Ой, щоб мене грім побив! Ой, гвалт! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних…

– Ря-туй-те! – заголосив я.

– Без паніки! – голова втримав мене на підніжці. – Клуб наш розпишіть – п’ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте – у Болгарію їздила, їй-бо!

– Зупиніть експрес! – волав я. – Уб’ю лжедіда!

– Та грець із ним! – умовляв голова. – Тримайте, краще оце для підтримки духу…

І він тицьнув мені на ходу… пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.