Текст книги "Крижана усмішка"

Автор книги: Андрій Крижанівський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

ВИСТАВИЛИСЯ.

Територіальна виставка товарів ширвжитку пішла, як кажуть люмпен-інтелігенти, сікось-накось. Тобто провалилася.

Торік ці ж новинки демонструвалися під “охи” й “ахи”. Нервові зривалися на оплески. І ось тобі маєш… Розпорядники вискочили з дискусії, мов голі матеріалісти з парної. Іваненко-Іванов був червоний, як калина. Іванкер-Іваненко – сірий, як, бува, телепередача.

– Ну, публіка! – видихнув перший, втираючи чоло голландським носовичком.

– Міщани плюс критикани! – підтримав другий, звично цвьохнувши італійськими підтяжками, на яких трималися югославські штани.

– А репліки! – сопів Іваненко-Іванов, сіпаючи комірець англійської сорочки вкупі з польським галстуком. – “Що нам демонстрації без реалізації?” Га?

– Ой! – підтримав Іванкер-Іваненко, нервово застібуючи угорську замшеву куртку. – Ви ледь не зрізали того демагога…

– Зріжеш, аякже! – розпалювався перший, викрешуючи іскру з австрійської запальнички. – Воно, мурло вусате, виявилось математичним теоретиком. І як їх призначають на такі посади? Га?

– Ой! – підтримав другий, шатирнувши індійський штиблет об інвентарний килимок. – І сільський комсорг туди ж поліз: “Показилися на тому нейлоні. Нейлон – не льон. Хай в ньому капіталісти паряться…” Ой?

– Теж мені парижани із Зачепилівки! – кипів Іваненко-Іванов, струшуючи попіл з французького піджака на шведські мокасини.

– Ой! – підтримав Іванкер-Іваненко, пихкаючи перуанською люлькою. – І фізична кандидатша собі дозволила: “Чому міні, коли вже максі, чому міді, коли вже брюки?” Ой?

– Ет! – Іваненко-Іванов штрикнув відомчий фікус ціпком-парасолькою з Острова Пасхи. – Дама-токар що втнула: “Кожушки й чобітки наші по закордонах моду перевертають. Кувати треба, а ви – мелете…” Га?

– Ой! – підтримав Іванкер-Іваненко, приймаючи од вітчизняного швейцара фінський плащ. – Розперезалися, а ми крутись – впроваджуй…

– Запаніли, бо грошви як маку, – буркнув Іваненко-Іванов, влізаючи у болгарський кожух.

– Ой! І згори тиснуть!

– Виставкою відзвітуємось…

– Мовляв, на рівні світових стандартів…

– Ха-ха-ха…

– Хі-хі-хі…

І вони вдягли захисні окуляри з чудовими рожевими скельцями. До речі, аж ніяк не нашого походження.

КОНТЕКСТИ

САТИРИК, ЯК І МІНЕР, ПОМИЛЯЄТЬСЯ РАЗ У ЖИТТІ: КОЛИ ОБИРАЄ ЖАНР.

А КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ?

ЙОГО ПЕГАС ПРИЙШОВ ДО ФІНІШУ ПЕРШИМ, АЛЕ БЕЗ ВЕРШНИКА.

БУВАЄ: З КОЛЕГІЙ ВИВОДЯТЬ ТОДІ, КОЛИ ВЖЕ ТРЕБА ВИНОСИТИ,

ПРОЙДИСВІТ: “НАЗИВАЙТЕ МЕНЕ ПРОСТО ПЕРШОПРОХІДЦЕМ…”

З ПРОМОВИ: “Є ТАКА ДУМКА, ЩО ДУМКУ НЕ МОЖНА ВБИТИ”.

ДОПИВСЯ; НЕ ПРОПУСТИЛИ ДО ВИТВЕРЕЗНИКА.

У ГРАФОМАНІВ ТЕЖ Є СВОЇ КЛАСИКИ.

ГУМОРИСТА ВХОПИВ ІНФАРКТ – ЙОГО ВИПАДКОВО НАЗВАЛИ САТИРИКОМ.

ВИБИВАВСЯ В ЛЮДИ, ЯК ЗВІР.

ДОРИМУВАВСЯ ДО БІЛОГО ВІРША.

НА ВЕЧОРІ ГУМОРУ НАРЕШТІ ПРОЛУНАВ СМІХ. ВИСТУПИВ ГУМОРИСТ, ЯКИЙ НЕ ВИМОВЛЯВ ТРЬОХ ЛІТЕР.

ПОЕТЕСА ПУСТИЛА СЛЬОЗУ ДЕСЯТИТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ.

НАЙПОШИРЕНІШИЙ ДИПЛОМАТИЧНИЙ АКТ: ТИЖДЕНЬ ПОЛІПШЕНИХ СТОСУНКІВ З ДРУЖИНОЮ.

ОКРІМ ФУТБОЛА, ВІН ЛЮБИВ ІЩЕ ЖИТТЯ.

У БУФЕТІ ІНСТИТУТУ КІБЕРНЕТИКИ ВІДВІДУВАЧІВ ОБРАХОВУВАВ ЕЛЕКТРОННИЙ КАСИР.

КРИЛАТІ СЛОВА “ЛЮДИНА ВИЩЕ СИТОСТІ” ЧОМУСЬ НАЙЧАСТІШЕ ЗВУЧАТЬ НА БАНКЕТАХ.

ЧЕРПАВ НАРОДНІСТЬ У САМОГОНІ.

СОВІСТЬ ЗАГОВОРИЛА В НЬОМУ НАХАБНИМ ГОЛОСОМ.

ЛЮДИНА РІЗНИТЬСЯ ВІД МАВПИ ЩЕ Й ТИМ, ЩО ЛЕГКО МОЖЕ НЕЮ СТАТИ, А МАВПА ЛЮДИНОЮ – НІКОЛИ!

“В ПОЕЗІЇ НЕМА ГЕНЕРАЛІВ”. ТОЖ ЗВІДКИ В НІЙ СТІЛЬКИ РЯДОВИХ?

ХТО НАВАЖИТЬСЯ ЗАПЕРЕЧИТИ, ЩО СЕРЕД ЧЛЕНІВ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ Є ЧИМАЛО ПИСЬМЕННИКІВ?

У КОЖНОМУ ЖАРТІ Є ДОЛЯ…

МРІЯ СТАЛА “ЯВОЮ”.

ЛІДЕР ОПОЗИЦІЇ

Наш зав увів колегіальність.

– Чудово! – зрадів новий колега Таран. – Є можливість висловити свою думку. Бо я встиг переконатися, що зав – елементарний невіглас,

– Номенклатурний, – дипломатичне застеріг Качкорот.

– І до того ж він не поінформований про цю свою манюпусіньку ваду, – лагідно уточнив Марик Аврелій.

– Вважайте ваше відкриття службовою таємницею, – втрутився я, – Бо вилетите з власною думкою за власним бажанням, аж гай зашумить.

– Колеги! – заявив Таран. – Пробачте за кумпанію. Але я гомо сапієнс, що в перекладі з іноземних мов означає “мисляча людина”, а тому ніколи не відмовлюсь од власної думки.

І ми попаняли на обговорення.

Зав подивився крізь нас (він завжди дивився крізь нас, мабуть, у ясну далечінь) і сказав:

– Я остаточно відхилив проект під девізом “Посмішка”. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. Лише новий колега Таран пробурмотів:

– У мене є власна думка з цього приводу. На щастя, зав не звернув уваги на сакраментальну репліку і радився далі:

– Я зняв головного інженера промкомплексу, бо він дуже розумний. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. А Таран знову витиснув із себе:

– У мене є власна думка з цього приводу. Зав скривився, але зберіг колегіальність:

– Я дав категоричну вказівку перекинути людей з культурних об’єктів на каналізаційні роботи. Н-ну?

Ми наввипередки погодились. Новий колега Таран втер піт, але не здав своїх позицій:

– У мене є власна думка з цього приводу.

– Браво… – прошепотів Марик Аврелій. Качкорот вдав, ніби чухає потилицю, і підпільним помахом руки привітав звитяжця.

– Здається, хтось розпатякався, – скреготнув зав. – Будемо кінчати. Я безповоротно вирішив наплювати на всі оті плитки, кераміки, мозаїки, які нібито облагороджують наші блоки. Н-ну?

Ми наввипередки закахикали, зиркаючи на зблідлого Тарана. Зав почав повільно підніматися:

– Н-ну? Порадимось наостанок… Може, в когось з кандидатів на виліт є власна думка?

– Так! – твердо відповів новий колега Таран. – Ось моя власна думка з цього приводу: начальству видніше…

ДЖЕНТЕЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась, У цьому товаристві я був явно зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

– До речі, скільки ви заробляєте? – спитав дідок у золотих окулярах.

– Сто тридцять… і гонорар… бува, місячно двісті виходить, – знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

– Браво! – поплескав у долоні дідок. – І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті…

– Е-е… шість – я заочник…

– Парадокс епохи! – хитнув головою дідок. – Шість років – і нічого не навчився! Костю, – повернувся він до парубійка закордонної моделі, – скільки ти поклав днями у “Кавказі”?

– Сім червінців – це стіл, і тридцятку просадив на більярді – не було прухи…

– Гм… розгулявся, як ревізор… Не схвалюю… Ну, зробимо скидку на молодість… кгм… на тлінний вплив західного кінематографа… і все ж, – перст дідка взяв мене на приціл, – так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!

– Місяць тому, – включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, – я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані “Діоскурі”. Фантастика! Форель… дві балерини… кава у срібних джезвах… коньяк з холодним пивком…

– Теж піжонство, – буркнув дідок. – Ах, ця сучасна молодь…

– Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам, – реабілітувався аматор екзотики. – “Обмивав” жигулівський фіат після обкатки.

– А… Ну, що ж… І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?

– Три роки… Як кажуть, недоїдав у ресторанах…

– От! – дідок знову вистрілив у мене пальцем, – Три роки – і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких в кишені диплом, а на шиї – баняк…

– Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, – подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. – Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний, – усі подивилися на мене. – Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту…

– Недовиховали, – осудив дідок. – А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?

Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.

– Е, що вже там! – махнув рукою Себастян Хомич.

– Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую…

– Але ж ваша посада… – не втримався я.

– Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, – з гідністю відповів недовихователь.

– І ваша зарплата…

– До чого тут зарплата, ставка, окладі – скипів дідок. – Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся…

– А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! – благоговійно сказав Сева. – Версаль!

– Хто не ризикує, той не п’є шампанського! – висловився Костя.

– Ет, хіба він зрозуміє! – добив мене директор овочевого магазину Хаам. – Праведник… схимник… адвентист тринадцятої зарплати… З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!

– Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! – вставив Костя.

– Ми вас не затримуємо! – бундючне виголосив дідок – не-лауреат і показав мені на вихід.

У цей момент двері відчинилися – увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.

– Ну-с, ваш візит затягнувся, – сказав він мені. – Всього найкращого, товаришу кореспондент! І бородань повернувся до вишуканого товариства.

– Підслідні, встати!

– Слухаємось, громадянине слідчий! – хором відповіли вони.

КОНТЕКСТИ

НЕ СОТВОРИ СОБІ КУМИ…

НАСТАВИЛА РОГИ В ДОСТАТКУ.

– І ТИ, БРУТТО…

КАМ’ЯНИЙ ГОСТ.

БРАКОБІС.

САМОБУТНІЙ ПЛАГІАТОР.

ВИСОКОПОСТАВЛЕНИЙ НИЗЬКОПОКЛОННИК.

НЕОАЛКОГОЛІЗМ.

ЦЕНТНЕР-ФОРВАРД.

ЧОТИРИТАКТНА ОПЕРА.

ОКУЛІСТ-ЗАОЧНИК.

ГРАФОМАНОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА.

ШИРОКОФОРМАЛЬНИЙ ФІЛЬМ.

ПАРОДИСТ-РЕЦИДИВІСТ.

ПЕРШОВІДКРИВАЧ ПЛЯШОК.

ФОТОГІГІЄНІЧНИЙ.

– ЮПІТЕР, ТИ СЕРДИШСЯ? ЗНАЧИТЬ, Я НЕПРАВИЙ.,

ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ: КРІСЛО-ДИВАН?

– ПОКІРНУ ГОЛОВУ МЕЧ НЕ БЕРЕ… ПОВІСИТИ!

“ЕВРИКА!” – РАДІСНО ВИГУКНУВ АРХІМЕД, ЗАЙШОВШИ ДО ГОСПОДАРЧОГО МАГАЗИНУ.

– ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО! – БІДКАЛИСЯ ДВОЄ БІЛЯ ГАСТРОНОМА.

ПОЖИНАВ ЛАВРОВИЙ ЛИСТ.

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ – ДО ДІРОК.

ПЕРЕЙШОВ РУБІКОН, ЩОБ ДОБУТИ КОМБІКОРМ.

– СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТВІЙ ВОРОГ, І ТОДІ Я ЗМОЖУ ВЧАСНО ПЕРЕЙТИ НА ІНШИЙ БІК ВУЛИЦІ.

ЙОМУ ВСМІХНУЛАСЯ ГІРКА ДОЛЯ.

АСПІРАНТ: “Я МИСЛЮ, ЗНАЧИТЬ, Я ІСНУЮ НА СТО ДВАДЦЯТЬ КАРБОВАНЦІВ”.

НА ПАРНАС ПРАГНУТЬ НАВІТЬ ТІ, ХТО ДОСЯГ ОЛІМПУ.

ФІЛОСОФСЬКА ЛІНГВІСТИКА АБО НЕ ОСТАННІ З МОГІКАН

Двоє бородатих діток реактивної епохи чалапали бульваром.

Сунули в ногу з віком: у міні-чоботях плюс – дідівські кожушки, кастровані до пан-європейського рівня; техаські джинси одеського пошиву; максі-окуляри “Очі, як ночі…”.

Коротше – супер-клас. Квазі-мода. Еліта! Першої-ліпшої репродукції.

А еліта не плює на моду. Еліта плює на умовності. В даному разі акуратно обпльовувався “отих тополь приречений кортеж” і тлінний гудрон.

Міжплювальні паузи заповнював інтелект:

– Як сабантуй?

– Залізобетон!

– Набралися у дрободан?

– До потєрі сознатєльності.

– Предки не засікли?

– Відвалили на тачці в Одесу.

– Везуха!

– Не кажи!

– Як твоя чува?

– Цвіте і пахне.

– Нові кадришки були?

– Про що ти шепчеш! Такі лушпайки – закачаєшся)

– Я теж одну склеїв. Екстер’єр – блєск!

– Приговорив?

– Давить форс.

– А жити треба…

– А жити ні з ким…

– От і живеш з ким попало…

– Кльовий текст!

– Будь спок!

– Похиляли на похмеляж?

– Пас. Треба вкапувати.

– Був шухер?

– Ідейні накапали. Викликають на килим.

– Вставлять клістир?

– З товченим склом і мідним наконечником!

– Кошмар!

– Кіно і німці!

– Трухаєш?

– В гробу я їх бачив…

– У білих тапочках…

– Сорок п’ятого розміру…

– На вечір є варіант?

– Сінема в писклубі. Імпорт.

– Стріляють?

– Самі бомби і секс-бомби!

– Потрясно!

– Модерняга!

– А потім – на мою хату.

– Годиться! Маг скрипить?

– Лабає на всі сто. Записи – ляжеш! Джонс, Хемпердінк, Рафаель, блатна класика…

– Шик!

– Ну! Сармак є?

– П’ять монет – розкурочив діда.

– Забашляєш на банку бренді?

– Ну! А закусон?

– Харчшик! Сало, шинка, кров’янка, буженинка.

– О’кейчик! Сільські аборигени підкинули?

– Папахен предка, як завжди, розколовся на сувенір.

– Що з них більше візьмеш?

– Хутір!

– Прерії!

– Чао!

– Салют!

І вони зайшли у храм науки.

Перший повернув на філологічний факультет.

Другий – на філософський.

СЕРВІС

Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.

“Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!” – написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.

– Іду перевіряти факти! – солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.

Програма-мінімум була такою: спочатку до перукарні, потім – в магазини, ще – пломбування зуба, п’яте-десяте і… якраз встигну забрати на службі портфеля. Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:

“Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день – вівторок”.

Був вівторок.

“О всесильний законе єхидства! – подумав я. – Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті…”

– В “Дарах ланів” тараню дають! – почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і побіг за дефіцитним продуктом. Черга звивалася гігантською анакондою. Я записався п’ятисотим (почесним!) прихильником тарані і побіг до прилавка стежити за порядком.

Дефіцит відпускала одна ледь жива душа. Поряд, у бакалійному відділі, шість метких продавщиць переставляли бляшанки з полиці на полицю, їх дії корегував якийсь чолов’яга в брудному халаті і з хронометром в руці.

– Батьку! – гукнув я. – Перекиньте сюди кількох дівчат, бо черга от-от сягне кордонів нашої неосяжної Вітчизни!

Чолов’яга з хронометром повернув до мене фізію, зрошену творчим потом.

– Прошу не зривати впровадження наукової організації праці! – визвірився він. – Валюнтарист!

Я зніяковів і ретирувався в чергу. Попереду мене залишалось дванадцять покупців, коли тараня закінчилась.

Із почуттям інтелектуальної неповноцінності я подався до універмагу. У відділі “Сорочки для чоловіків усіх розмірів” сиділа хімічна красуня і читала книжку.

“Штрих висхідного рівня культури”, – відзначив я і люб’язно запитав:

– Дівчино, яка сорочка мені до лиця?

– Арештантська!

Я відчув, що перевтілююсь у телеграфний стовп,

– Повилазило? Не бачите, що в нас відкрита викладка товарів? Дєрьовня! Заллють очі горілкою і чіпляються…

– Та як ви смієте!.. Отаке культурне обслуговування?!

– Нині служниць нема!

– Але ж – сервіс! План товарообігу, нарешті…

– Ха! План ми закрили на трикотажних сорочках…

– Дайте книгу скарг!

– Ой держіть мене ззаду, бо я зараз впаду! – зареготала юна відьма. – Він читати не вміє… – І вона тицьнула манікюром у плакат, що майорів над прилавком.

“Тут працюють без скарг”, – прочитав я гасло-кредо. І відчув, як уся моя нервова система концентрується в кулаці.

– Ага… Знущаєтесь? То я вас на увесь світ знеславлю! Я… я письменник!

– Налякав! Теж мені, інструктор людських душ, Жора Сіменон…

– І це в наш час, – запінився я, – коли ми штурмуєм стратосферу, атомне ядро і сферу обслуговування! Громадяни, будьте свідками…

Але тут до моєї кривдниці підскочило ще одне фірмове створіння і заверещало:

– Манько, кінчай базар, у секцію Любки підкинули безрозмірні бюстгальтери!

І вони чкурнули до Любчиної секції, а за ними – всі мої свідки.

Я вдарив кулаком по прилавку і розбив свій годинник. Миттю з’явилася старша продавщиця:

– Працівник на хвилинку відлучився, то й хуліганити можна? Вчора отакий нервовий дві сорочки поцупив.

Я загарчав і побіг… до годинникаря.

Тут мене привітав замок, у якому стирчав аркушик паперу:

“Викликали до міліції, коли повернусь – невідомо”.

Я подався у бар “Вареники”, аби випити чарку кави з чашкою коньяку і заспокоїтись, У барі був санітарний день. У стоматологічній клініці – перерва на обід. Навіть на фундаментальній загальнодоступній вбиральні висіла якась табличка. “Переоблік”, – майнула в мене думка, але я помилився: тут йшов звичайнісінький ремонт.

В редакції мені теж піднесли чергову неприємність.

– Де ви швендяєте? – засичала секретарка. – Ви ж призначили зустріч позаштатним авторам, люди на вас дві години чекали!

– Ат… не помруть, – втомлено відповів я. – Хай навідаються в четвер. Якщо дощик буде…

НЕПІДСУДНІ

Затримані розмахували сап’яновими посвідченнями і голосно обурювались:

– Це вам так не минеться!

– Може й зірочки з погонів знімуть!

Лейтенант Володимир Волинський зітхнув. За короткий час роботи в міліції з нього словесно зняли стільки зірок, що ними можна було б вистелити Чумацький Шлях.

– Доповідайте, Іване Івановичу, – звернувся Володимир до сержанта.

– У парку “Культури і фізкультури” оцей громадянин в кепці вигукнув: “Каландровський нас заріже!” А оцей лисий громадянин без кепки застеріг його: “Не горлай, навкруг люди!” І вони хутенько подалися в гущавину, до альтанки закоханих, де, як відомо, постійно збирається алкоголічний елемент. Я, звісна річ, – за ними. В альтанці вони розробляли якийсь темний план. Той, що в кепці, кричав: “Каландровського треба усунути!” “Каландровський накапає…” “Каландровський багато знає!” Лисий без кепки хрипів: “Твоя справа підставити ніжку, мені легше буде його добити…”

– Пахне несвіжим детективом, – зазначив Волинський, перебираючи посвідчення затриманих.

– Кримінал, – розвів руками сержант, який не знав слова “детектив”.

– Ви, ви… Це сваволя.. Ви жартуєте з вогнем!.. – хрипів лисий без кепки.

– Погони… зірочки злетять… – вів підголоском в кепці.

– Хто такий Каландровський? – різко запитав Волинський.

– Не ваша справа… Негайно відпустіть!

– Відпустіть, бо буде вам, буде!

– Хто він? – повторив лейтенант.

– Не має значення…

– Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж. – Підніжка, добити, усунути – ваші слова?

– Це фігуральні вислови!

– Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде…

– Це гіпербола!

– Образне слово? – надав своєму голосу наївності лейтенант.

– Звичайно! – зрадів лисий без кепки, – Художнє перебільшення!

– Та воно ж, трясця його ма… – і собі заяснів в кепці.

– Хто такий Каландровський? – нудно запитав Волинський.

– Ах… ма… кгм… Та дався вам цей критикан! – спохмурнів лисий без кепки.

– Вискочка! – висловився той, що в кепці.

– Ага, прояснюється, – посміхнувся лейтенант. – Отже, він працює у вас?

– Так… – вичавив із себе лисий.

– Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику цеху? – напрямки пішов Волинський. – Він нероба, бракороб, нехлюй?

– Як вам сказати… – почав лисий начальник цеху.

– Так чи ні? – перебив його лейтенант.

– Ні-і…

– Ясно! Запитання до майстра цеху; кваліфікація Каландровського?

– Слюсар-наладник, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб…

– Ясно! – зупинив Волинський майстра цеху в кепці. – Значить, розправляєтесь з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському – критиканство, склоку, маніловщину?

– Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! – оговтався лисий без кепки.

– Бо ми краще знаємо… – заторохтів у кепці.

– Можете йти! – перебив лейтенант, простягаючи документи.

– Сподіваюсь, це непорозуміння залишиться між нами? – недбало кинув начальник цеху.

– Будемо сподіватися разом, – охоче відгукнувся Волинський, – А там диви і народний контроль приєднається…

Двері грюкнули.

– А я думав – рецидивісти, – розвів руками сержант.

– Це як подивитися, – зітхнув лейтенант.

КОНТЕКСТИ

З РЕЦЕНЗІЇ; “ЩЕ ОДНА ПОХИБКА РЕЦЕНЗОВАНОГО ТВОРУ – ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ”.

З РЕЦЕНЗІЇ: “ПОЕТ НАПОЛЕГЛИВО ВЧИТЬСЯ У КЛАСИКІВ, ТВОРЧО ЗАСВОЮЮЧИ ЇХНІ ХУДОЖНІ ПРИЙОМИ, ОБРАЗОТВОРЧІ ЗАСОБИ. ОКРЕМІ СТРОФИ ТОЩО”.

СМІЄТЬСЯ ТОЙ, ХТО СМІЄ…

НАСТУПИВ НА ГОРЛО ВЛАСНІЙ ПІСНІ І СОТВОРИВ ОПЕРУ.

ДО РЕЧІ, ПРО АМЕРИКАНСЬКУ СВОБОДУ. ЧОМУ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА СТАТУЮ?

НАПИС НА МОГИЛЬНІЙ ПЛИТІ: “НАРЕШТІ ТИ ПОВІРИЛА, МАТЕРІ ТВОЇЙ ТРЯСЦЯ, ЩО Я БУВ ТЯЖКО ХВОРИЙ?”

МАВ ДОНЕСТИ ІДЕЮ, А ДОНІС НА ІДЕЮ.

ЩЕ РАЗ ПРО ЧЕСТЬ МУНДИРА: КРАЩЕ ЗБЕРЕГТИ ЧЕСТЬ І ВТРАТИТИ МУНДИР, АНІЖ НАВПАКИ.

“ТОЧНІСТЬ – ВВІЧЛИВІСТЬ КОРОЛІВ”. СПРОБУЙ ДО НИХ ЗАПІЗНИТИСЯ!

МАЙСТЕР ПРИЗОВИХ ТВОРІВ.

ЧУТТЯ ПІВМІРИ.

БАГАТОНАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЕТ.

НЕ ВМІЄШ МОВЧАТИ – ПИШИ!

СКРУТИВ ГОЛОВУ СВОЇЙ ЛЕБЕДИНІЙ ПІСНІ.

НЕ КОЗИРЯЙ, ЯКЩО ВІДДАВ ЧЕСТЬ.

“ЕКСТРА”-КЛАСИК.

ЗНЕПРИТОМНІВ ВІД СПРАГИ – ПРОПОНУВАЛИ ТІЛЬКИ МІНЕРАЛЬНУ ВОДУ.

НЕМА ПЕЧАЛЬНІШОЇ ПОВІСТІ НА СВІТІ/НІЖ БЕЗДАРНИЙ РОМАН.

УВІЙШОВ У НАУКУ ЧЕРЕЗ ЧОРНИЙ ХІД – У НЬОГО ПРОСТО НЕ БУЛО ІНШОГО ВИХОДУ.

ВІН БУВ ПРО СЕБЕ ЧУЖОЇ ДУМКИ.

РЯТІВНИЙ РЕЙС

Нас підняли глупої ночі. Розхристані, змерзлі на кизяк, ми пробилися крізь заметіль до шефа.

Вільям Анатолійович ледве підвівся нам назустріч, і по його очах ми зрозуміли все.

Макінтошенко, Панібаба, Стограмович і я виструнчилися, як на панахиді.

Вільям Анатолійович тихо проказав:

– Щойно телеграфував Гідравлічек: “Надій нема”. Він не повернеться, отже і нам амба! Сьогодні двадцять дев’яте, на порятунок лишається одна доба. Нас виручить тільки диво. Диво або…

– Шарпанський! – видихнули ми.

– Так, Шарпанський… Нащо ми відмовились од послуг старого, – шеф схлипнув. – А він… він подався нині на лід!

– Яке горе! В таку ніч… В хугу й туман… Самогубство… – застогнали ми.

Вільям Анатолійович змахнув невидиму сльозу і випростався.

– Його треба знайти. Це наш останній шанс… Отже, – в голосі шефа задзвенів легований метал, – наказую вам вийти на лід і відшукати Шарпанського живого чи… обов’язково живого!

– Але ж пролизні… Сніг… Замети… Мряка… – загомоніли ми.

– Що-о?! Сподіваюся, боягузів і панікерів серед вас нема?

– Не… ма-ма!

– Отож-бо! Дозволяю взяти спирт,.. е-е… гідролізний… Курс – норд-норд-віст…

– Пас! – машинально шепнув Панібаба.

– Газик чекатиме на вас біля затоки! Літак забезпечую я! – гримів шеф. – З богом, бісові діти!

…Першою жертвою льодового походу став Стограмович. Він шубовснув в ополонку, як білий ведмідь, на льоту згадав чиюсь неньку в невигідному для неї контексті, і лише потім ревнув:

– Ря-та-туйте!

Ми витягли Стограмовича досить легко – черево послугувало йому за понтон, і з болем лишили сіроманця і дещицю спирту серед холодних просторів.

Про наші подальші мандри у білій німотності зміг би оповісти хіба що визнаний майстер критичного реалізму Джек Лондон.

… – Я сліпну, все двоїться в очах, – скиглив бідний Панібаба.

– Ковтни спирту! – крикнув я, пробиваючись крізь заметіль.

– Все! Нема… В баклазі пусто… – плакав Панібаба, закладаючи віражі дикої амплітуди.

Макінтошенко героїчно просувався попереду навкарачки і їв сніг, як північний олень.

– Сушить проклятий! – хрипів він, – Пожалкували чистого медичного…

На крутому торосі Макінтошенко не втримався і з’їхав униз на тій самій точці, де спина втрачає свою назву.

Панібаба, який і сам добряче вивалявся, жіночим голосом заспівав йому вслід:

Хлопчики й дівчата, нумо на санчата!

– Галюцинації – з жахом подумав я і відчайдушним ривком видряпався нагору. І тут я побачив Шарпанського.

Він сидів перед ополонкою у позі роденівського Мислителя,

“Все! Замерз!” – обпекла думка.

Але в цю мить монументальна фігура хитнулася і похилилася до ополонки. Треба було бачити фахівцям королеви спорту мій потрійний стрибок! За мить я скрутив Шарпанського і, незважаючи на його відчайдушний опір, відтягнув від ополонки.

– Гангстери, рекетири, свині собачі! – відбивався Шарпанський. – Ви розтоптали святі хвилини мого життя!..

– Калістрате Віссаріоновичу! – і собі горлав я. – Не комизьтеся, бо колектив на грані катастрофи, і тільки ви…

– Геть! – не здавався Шарпанський.

На щастя, наспіла підмога; з криком – “Ату його!” – на старого навалилися Макінтошенко та Панібаба, і ми потягли Шарпанського способом “з варягів у греки”,

Як ми знайшли газик, я не пам’ятаю. Шеф власноручно прийняв від нас Шарпанського, рикнув шоферові: “До літака!” – і машина здиміла, мов привид.

…Ранком ми знову були у шефа.

– Від Шарпанського звістки ще нема, – нервував Вільям Анатолійович. – Чого це у вас пики такі пожовані? Залишки спирту здали?

Ми делікатно промовчали.

Напруження зростало з кожним обертом годинникової стрілки. І коли ми всі були на грані клінічної смерті, вбігла сяюча секретарка з телеграмою.

Вільям Анатолійович урочисто прочитав:

“Готуйте оркестр. Вибив десять ящиків запобіжників. Гідравлічек не постачальник, а пацан. Вилітаю рейсом 43. Спасибі наперед. Шарпанський”,

Шеф включив селектор:

– Увага! Аврал! Складальний цех переходить на цілодобову роботу! Запобіжники до приладу “Мікро-макро” надійдуть за дві години… Відділ реалізації! Занарядити літаки до замовників на тридцять перше… Так! Хай викручуються, як можуть… Плановий відділ! Готуйте рапорт. Квартальний план по номенклатурі та реалізації виконаний… – тут Вільям Анатолійович глянув на, стелю, – на сто і одну десяту процента…

Ми дружно зааплодували.

– Ну, начальнички, здається, вилізли! – звернувся до нас шеф. – Шарпанського доведеться поновити на роботі. Звичайно, Гідравлічек чесний постачальник, але до цього старого пройдисвіта він не доріс. Ах, Шарпанський, не штовхач – ас! – врятував план. І ще одне… По дорозі на аеродром старий скаржився мені, що ви зламали йому спінінг, і саме в той момент, коли він тяг судака розміром з алігатора…

– Бреше! – похмуро сказав я. – Біля лунки якісь дві тюльки валялися, ото і все…

– І все ж спінінг доведеться купити, – сказав Вільям Анатолійович. – Прогресивка тепер забезпечена, от і скинетесь усі четверо…