Текст книги "Крижана усмішка"

Автор книги: Андрій Крижанівський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Крижана усмішка

КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ

Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.

Якийсь індивідуум буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк з піднятою ногою: це був мій сусіда по під’їзду.

– Чув? – дихнув він недільним відпочинком.

– Чу-у-в! – відказав я, переборюючи етиловий наркоз. – Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.

– Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак Н. повісився.

– Дурниці! – засміявся я.

– Їй-бо, повісився! На плащі болонья…

– Плітки!

– Чому ж плітки? – втрутилась дама в пенсне. – Нині майже всі мають болонью…

– Точно! – зрадів підтримці сусіда. – Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастронома. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.

– Мабуть, перебрав, сердешний! – зітхнула кондукторка.

– Я чула, що в нього планувався рак горла, – підтримала розмову дама в пенсне.

– Рак… напився… повісився… жах… – пішов схвильований гомін.

– Та що ви, люди добрі! – засміявся я. – Він вчора по телевізору співав!

– Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було… – почулися голоси. – Поки наші повідомлять, увесь світ уже гелготітиме…

Хтось почав настроювати транзистор.

Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячкове мізкував, як накрити мокрим рядном брехунця сусіду.

– Гей! – гукнув я до нього. – Вчора… ха-ха… вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганів-п’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.

Вибухнув регіт;

– Дурниця! Нісенітниця! Брехня!

– Чому ж брехня! – почулося контральто дами у пенсне. – У нас на Подолі компанія дошкільнят-рецидивістів напала…

Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу. Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.

– Чув? – кинувся він до мене. – Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав…

ДЕБЮТ

Зі скирти листів, що височіла на столі, він витяг один з поміткою “Уважно!”. Ненароком кинув погляд на вхідний номер – 131313. Сіпнулось віко. Почав читати:

“Громадянин літраб! Просидів у вашій короварні дві часи шашнадцять сікунд, а ви у творческом запої не зволили прийти на службу. Творческий день вам видали, щоб ви читали і проштовхували у лічать нас, незамітний творчеський актив, я так понімаю. А ви замість цього, видно, десь п’єте біоміцин, то їсть “біле міцне”, і закусюєте Богемою. А самі учите нас у печатних вєршах: честь – мій секундант, цариця Робота, космонавтові треба, як хліборобу (калхозніку)… Стідітєсь!

На всі мої творчі письмена ви відповіли безвідповідально: тоїсть зарізали всі стіхарі, дві повістухи з психічного життя і роман-газету. Ваші одписки мене просто смішать, но щоб потом вам горько не ридать! Ви пишете: “Вам не судилось народитися художником…” А тібє? Вишкребок ти дефективний! Думаєш, як хтось по блату подзвонив у ротдом і вас записали поетом, то можна наступати на мозоляку моїм реквіям? Потом: “Читайте класиків…” На фіга? Ну, читав, півдня читав. То гдє у них про штучне осімєнєніє, про празник макулатури, про гастроном і доміно? Ілі вообче: “У вас немає елементарної грамотності…” Це нада так понімать, що у нас нєт повної грамотності в странє? Да? То як це фальсицькувати: як політичну косоглазість чи ідеологічне фуліганство? Це, конєшно, так вам не пройде, но даю вам останній шанець.

Я привіз вам дуже хорошу лірику, навіть епос, дуже багато рядків. То ви помістіть усе у свій чаркопис, який моя теща підписує другий рік. Каже, він кращий за “Малятко”, бо той з гулькін ніс і марається картинками, а у ваш вистачає на місяць сельодку обгортати. Когда нє пропічатаєте, то, крім невідомих листів на вас куди треба, я повідомлю вашу жінку, що бачив вас п’яного в хлам у Ріо де Жулянах з особою женського роду важкого повєдєнія, і підведу вас під аморальний кодекс.

Коми можете підправить, а точок не касайтесь і не скорочуйте, якщо будете переписувати мою творчу доробку. Жду публічной кації і гроші за ето. Можете пічатать з продовженням – “далі будєть”. Смотрітє мінє!

Остаюсь З. А. НУДНИЙ”.

Він дочитав… Схопився зі стільця, мов зі скорпіонового гніздища. Пошматував листа, клапті пожбурив до кошика. Вхопив жмут “творчої доробки”, зжужмив його в кулаці… і побачив червону приписку. Почервонілими очима пробіг редакторську резолюцію: “Борисе! Цей… – далі було викреслено, – довів до неврозу двох редакторів, консультантів уже не рахували. Затягає нас по інстанціях, хай йому грець! То візьми, будь ласка, якусь його мініатюрку рядків на чотири, перепиши її, встав якийсь образ – і давай у номер. Мо, відчепиться?”

Подумав. Рвучко сів за стіл. Замислився. Щось черкав з півгодини. Одвів аркуш – читав подумки. Обличчя заясніло, Побіг до машбюро;

– Терміново! В номер! Вгорі надрукуйте: “Дебют”.

“МЄСТОВ НЕМА”

Я безнадійно стовбичив у холі готелю.

У пам’яті зринув приємний спогад; вперше (і востаннє) самотужки дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, тут – таки мене взяли за душу черговий адміністратор і приїжджий ревізор – саме з останнім мене й переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.

Тепер надходив вечір.

На мене холодно дивилися пластикове бюро, райдужні вітражі, настінне карбування, різнобарвні світильники. Усю цю відчужену розкіш олюднював зворушливий у своїй простоті аркушик з написом від руки “МЄСТОВ НЕМА”.

І все ж я зважився на рішучий крок. До віконця адміністратора.

– Одне місце на одну ніч для командировочного!

(Мій тон нагадував давнє: “Дайте, не минайте…”)

– Громадянине, ви з Марса чи з Видригайлівки? У нас проістєкають два спінозіуми, два колокуми та семінарі – І адміністраторка гордо кивнула на дошку об’яв.

Я підсвідоме посунув до плакатів. Пробіг очима:

СИМПОЗІУМ ПОБУТОВИХ ХІМІКІВ СЕРЕДА. ДОПОВІДЬ І ДЕБАТИ. ЧЕТВЕР. ЕКСКУРСІЯ НА ПИВЗАВОД. П’ЯТНИЦЯ. ПОЇЗДКА ДО ВИНРАДГОСПУ. СУБОТА. КУЛЬТПОХІД НА “ЦИГАНКУ АЗУ”. ЗАКЛЮЧНИЙ БАНКЕТ.

“Всеосяжна наука хімія”, —подумав я, переходячи до іншої об’яви.

КОЛОКВІУМ ЛЕКТОРІВ-ЗАОЧНИКІВ ЧЕТВЕР. РОБОТА СЕКЦІЙ. П’ЯТНИЦЯ. ВИЇЗНИЙ ПРАКТИКУМ НА СПИРТЗАВОДІ. СУБОТА. ЕКСКУРСІЯ НА КОНДФАБРИКУ. НЕДІЛЯ. ДЕНЬ ВІЛЬНИЙ. ВВЕЧЕРІ БАНКЕТ.

– Ви не до нас часом? – почув я бадьорий голос. Біля мене спинився кремезний вусань. Він тримав саморобну табличку; “Семінар “Режим економії”. Реєстрація учасників”.

– На жаль, ні – зітхнув я.

– Мабуть, із цих невдах? – недбало махнув він на об’яви.

– Чому невдах?

– Організація шкутильгає – програми бідненькі. У нас, приміром, ще заплановано відвідання дегустаційного залу, виїзд на туристську базу і похід до мисливського заповідника.

– Мабуть, у них гірше з режимом економії, – бовкнув я.

– М-да! – процідив вусань, вклавши в голос з півкіло металобрухту. – А ви, до речі, по якій лінії приїхали?

– По лінії, потокової лінії. На монтаж.

– М-да! Теж потрібна справа. Не буду вас затримувати…

Я човгав до вокзалу, а на думці вертілося:

“Один ум добре, а симпозіум краще”.

КОНТЕКСТИ

ЗАЛИШИВ СЛІД В ІСТОРІЇ? НАСЛІДИВ!

ВСІ МИ У ВІДРЯДЖЕННІ НА ЦЬОМУ СВІТІ

НІ, МИ НЕ ВСІ ВІД МАВП – НЕ ВАРТО ОБРАЖАТИ ОСЛІВ.

І СІЮЧИ КУКУРУДЗУ МОЖНА ЗАЛИШИТИСЬ НА БОБАХ.

ВІН БУВ БЕЗПОЩАДНИЙ У СВОЄМУ ГУМАНІЗМІ.

ГІМН КАНЦЕЛЯРЩИНІ: КОНЦЕРТ ДЛЯ СКРЕПКИ З РЕЄСТРОМ.

АЛЕ Ж У ДЕКОГО РУДИМЕНТАРНИЙ ОРГАН – ЦЕ ГОЛОВА.

ІНФУЗОРІЇ РОЗМНОЖУЮТЬСЯ ДІЛЕННЯМ: ЦЕ ТОБІ – ЦЕ МЕНІ, ЦЕ ТВОЄ – ЦЕ МОЄ…

А З НЬОГО ТАКИ ВИЙШЛА ЛЮДИНА. І НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ.

МАВ СТІЛЬКИ ДРУЗІВ, ЩО РОЗПІЗНАТИ ВОРОГІВ БУВ ПРОСТО НЕ В ЗМОЗІ.

ВИТЯГЛИ З ВОДИ І ВТОПИЛИ У БАГНІ.

ПАРАДОКС ПРИРОДИ: І В ДУРНІВ Є ЗУБИ МУДРОСТІ…

ЩО ТАМ ЗУБИ МУДРОСТІ ПРОТИ ГОСТРИХ ЛІКТІВ!

НА КОРОТКІЙ НОЗІ РУКА РУКУ МИЄ.

МЕТРДОТЕЛЬ СЛАВИВСЯ ОСВІЧЕНІСТЮ: ЛАЯВСЯ ЧОТИРМА МОВАМИ.

З РЕЦЕНЗІЇ: “ТЕНОР ВИСОКОГО ГРОМАДСЬКОГО ЗВУЧАННЯ”.

ХТО НАЙБІЛЬШЕ ПОТЕРПАЄ ВІД САТИРИ? САТИРИКИ.

ПРОБЛЕМА КРИТИКІВ – БЕЗПРОБЛЕМНІСТЬ КРИТИКИ.

ПІШОВ ПО ЗООТЕХНІЧНІЙ ЛІНІЇ – КРУТИТЬ ВОЛАМ ХВОСТИ.

ПОГЛАДИВ ПО ГОЛОВІ. І ЗНЯВ СКАЛЬП.

З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦЕ ШЕДЕВР ХУДОЖНЬОГО УБОЗТВА”.

ЧИ НЕ ЗАБАГАТО ТИХ, ХТО ТРИМАЄ КАМІНЬ ЗА ПАЗУХОЮ, ВИПЛИВАЄ НА ПОВЕРХНЮ?

СКІЛЬКОХ КОЛУМБІВ ЗАНАПАСТИЛИ СОРОКАГРАДУСНІ ШИРОТИ!

КРИТИК СПЛАЧУВАВ ПОЕТЕСАМ КОМПЛІМЕНТИ.

КОЛИ Б ТО ВЕТЕРИНАРИ ЛІКУВАЛИ ОД СВИНСТВА!

ВЗЯВСЯ ЗА БРОШУРУ НА МОРАЛЬНІ ТЕМИ, ЩОБ ВІДШКОДУВАТИ ВИТРАТИ НА РОЗЛУЧЕННЯ.

ВЕТЕРАН ЧЕРГИ У ДИТЯЧИЙ САДОК.

ШЕДЕВР

Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.

– Шедевр готовий? – спитав він.

– Гм… Текст є.

– Художній домисел має місце?

– Не без цього…

– Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?

– Для образних узагальнень цей прийом…

– Я ж і кажу: вам, перодряпам, легше – крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній… Читай!

Я начепив окуляри і почав:

“Жили-були двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.

Бо:

Перший купив автомашину “Москвич”.

А другий купив веломашину “Метеор”.

Поспішайте! Купуйте велосипеди “Метеор”!”

– Шедеврально! – вигукнув Цезар Амвросійович. – Музика, кантата, ораторія! “Лісова пісня”! “Шампаніана”! “Крейцерова соната”! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їй-право, люблю!

– Я той… не літератор. Я літпрацівник.

– Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші “Метеори”, гори вони синім полум’ям!

І мене преміювали новеньким велосипедом “Метеор”.

– За доблесні художні зусилля! – урочисто сказав Цезар Амвросійович. – І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!

– Романтика…

– Я ж про це і кажу… Гайда у пробний виїзд!

Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму “Москвичі”.

– Тримайся за мною, буде легше! – крикнув він. На другому повороті я шугнув убік: неприємна то річ – ковтати газ із вихлопної труби!

ПОПУЛЯРНА ГАСТРОНОМІЯ

Вечірній прийом для друзів… Ваш модернячий стіл вгинається від наїдків: нетлінний салат олів’є, ковбаси – від мінської до краківської, бляшанки зі шпротами й сардинами, оселедець з нейтральних вод, і на довершення – фарфорові ночви з м’ясом та картоплею.

І що ж? Гості натискають на тещині гриби, кумові квашені помідори та базарну капусту… І ось уже естетично вивершений салат олів’є вкривається попелом, нагадуючи загибель Помпеї; печеня, утикана недопалками, схожа на полігон з ракетами “земля-повітря”; гримить перший вал ревучих сорокаградусних широт “На долині гурман упав…”, і господар чвалом подається до найближчого гастронома під схвальний гук: “Бери трикляту…”

А зрештою страждає шлунок та інші внутрішні секретні органи. І це у нас, з діда-прадіда навчених: сніданок з’їж сам, обід розділи з другом, а вечерю віддай ворогові. Звичайно, чорта лисого ми щось віддамо ворогові, але з іншого боку на холеру нам холестерин?

Зрештою, вечірку, сімейне торжество можна організувати без надлишків харчопродуктів. “А ля фужер” – мовою дипломатів. І дружині вашій не доведеться нести мартенівської вахти біля плити, і гості будуть на сьомому небі.

Отже, для вас, гарячі шанувальники холодних закусок, кілька забутих секретів кулінарії. Їх об’єднує спільний девіз: “Просто, корисно, смачно!”

ВЕЧЕРЯ № 2-14. Ви купуєте кілька бляшанок крабів. Ніяких салатів. Подавайте їх у натуральному вигляді – а ля натюрель, як кажуть у Попасній. Ну, для антуражу поставте свіжі помідори та огірки, редиску та цибулю. Після першої пісні підкиньте ще кілька бляшанок крабів… Просто? А гості з нетерпінням чекатимуть наступного візиту до вас, ще й приятелів приведуть!

ВЕЧЕРЯ № 3-62. Її слід влаштувати тоді, коли якийсь оптимістичний песиміст бовкне за вашим столом: “Що нам краб – нам ікра б!” Кабачки і баклажани тут не допоможуть. Купіть кілька слоїків червоної та чорної ікри. Спочатку пропонуйте червону або, як її називають сноби, кетову ікру. Потім піде як по маслу (і без масла теж) чорна ікру – зерниста або, в крайньому разі, паюсна. Тут хтось із дотепників згадає експромт; “Дарма що хліб білий, аби ікра була чорна!” – і веселощам не буде краю. Просто? А гості з нетерпінням чекатимуть наступного візиту довас, ще й родичів приведуть!

ВЕЧЕРЯ № 4-12. Врешті-решт набридає все. Та не впадайте у відчай, не повертайтесь до важковагового столу. Купіть звичайнісіньку тараню, краще трьох сортів – жирну, півжирну та суху. Виставляйте пиво – і хай мою тещу вхопить трясця, якщо гості не будуть вас цілувати. Ну, можете підкинути на додаток печінку тріскову, але то вже для гонору. Просто? А гості з нетерпінням чекатимуть наступного візиту до вас, ще й групу іхтіологів приведуть!

…Кілька слів про досвід зарубіжних кулінарів. Взірцем раціонального режиму харчування тамтешні гурмани вважають салат “Пейзан-модерн”. Це мішанка з бананів, ананасів, грейпфрута, манго, омарів, кокосового молока та іншої екзотичної петрушки. Проте труднощі заготовчого порядку не дозволяють нам рекомендувати такий салат.

ГРОЗА ХУЛІГАНІВ

Мої ребра ледь витримали обійми щасливого новосела.

– Дивися, друже! – кричав він. – Вікна у півстіни, сейсмобезпечний паркет, кахляна ванна, стерильний туалет! А що я мав раніше?

– Куток у тітки…

– І секретні поцілунки з власною дружиною!

– А нині маєш палаццо!

– Ура! – вигукнув приятель.

Бабахнуло шампанське.

Потому ми вийшли на балкон.

Серед зелені й води височіли новенькі небодряпи.

Бульдозери згортали до рукотворного урвища залишки блоків, плиток, скла та іншу умовну економію.

– Там буде Парк будівельників, – повідомив приятель.

– Яка краса! – видихнув я.

– Міф! – підтримав приятель.

– Дарницька Венеція!

– Дніпровська Швейцарія!

Втомлене сонце поволі занурювалося у далекі втаємничені плеса.

– Ідилія! – розчулився приятель.

І тут занявкало, заверещало, завило на манер котячого концерту.

Внизу, на містку через канал, джаз-банда непризовного віку дерла горлянки під гітару і банджо.

– Вилізли… Себе показати, людей полякати… Стиляжна кумпанія – ганьба мікрорайону, – пояснив приятель.

Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу “рюкзак”.

– Зараз почнеться хуліганство, – попередив приятель.

І справді, тільки-но поважні матрони наблизились до молодиків, кумпанія ревнула:

Не долго мучилась старушка В матросских опытных рука-а-ах!..

Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.

– Міліція! – чомусь пошепки покликав я.

– Ет… Що там один старшина зробить! – махнув рукою приятель.

У цей час джаз-банда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.

– Кого ображають, іроди, – затіпався приятель, – члена-кореспондента Інституту педагогіки!

– Паском би їх! – сказав я.

– Для таких і батога не жаль, – підтримав приятель. Аж ось хулігани кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися двометровому парубку.

– Ти ба! – зачудувався я.

– То борець, – прокоментував приятель, – учасник міжнародних спортивних форумів…

Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.

Знову вдарили щипкові інструменти, і джаз-банда пішла вихилясом навколо якихось переляканих молодиць, примушуючи останніх танцювати.

Сутеніло.

– Ну, мені пора, – заквапився я, – поки ще видно…

– Та не бійся! – засміявся приятель. – Проведу, не зачеплять. Вони мене десятою дорогою обходять! Як-не-як – дружинник!

І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.

КОНТЕКСТИ

НАРЕШТІ ВІН ГЛЯНУВ ПРАВДІ У ВІЧІ, І ТА НЕ ВИТРИМАЛА ЙОГО БРЕХЛИВОГО ПОГЛЯДУ.

З РЕЦЕНЗІЇ: “ПИСЬМЕННИК ВМІЄ БУКВАЛЬНО КІЛЬКОМА МАЗКАМИ ВИКЛИКАТИ ОГИДУ ДО СВОГО ГЕРОЯ”.

ЦІКАВО, НА СКІЛЬКИ ОДСУНУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВІЧНОГО ДВИГУНА З ВИНАХОДОМ САМОГОННОГО АПАРАТА?

У КОЖНОГО ДАНТЕСА Є СВІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ПОЕТ.

КУЛЬТУРА ПІШЛА ВПЕРЕД, БЕЗКУЛЬТУР’Я ЛИШИЛОСЬ НА МІСЦІ.

ТАК БОЯВСЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЩО ПІДРОБЛЯВ ВЛАСНИЙ ПІДПИС.

З РЕЦЕНЗІЇ: “АВТОР ПОКАЗАВ СЕБЕ БЕЗДУМНИМ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ”.

БУВАЄ, ЛЮДИНУ Б’ЮТЬ НА СМЕРТЬ. А БУВАЄ – НА ВСЕ ЖИТТЯ.

ПАМ’ЯТАЙМО: І ДАЛЬТОНІЗМ Є ОРИГІНАЛЬНИМ БАЧЕННЯМ СВІТУ.

З РЕЦЕНЗІЇ: “ЦІКАВА СЮЖЕТНА ЛІНІЯ ПРИВЕЛА ГЕРОЇНЮ ДО САМОГУБСТВА”.

КРОКУВАВ В НОГУ З ВІКОМ. ПЕНСІЙНИМ.

НА ЗАКІНЧЕННЯ СИМПОЗІУМУ З РЕЖИМУ ЕКОНОМІЇ ВІДБУВСЯ ВЕЛИКИЙ БАНКЕТ.

А ЯК З ПЕНСІЯМИ ПО ТВОРЧІЙ ІНВАЛІДНОСТІ?

ЕПІТАФІЯ: “ЗАГИНУВ У БОРНІ З АЛКОГОЛЕМ”.

І ВІД СТИРАННЯ ГРАНІ МОЖУТЬ ГОСТРІШАТИ.

МИ СТІЛЬКИ ВЗЯЛИ ВІД ПРИРОДИ, ЩО НЕ МОЖЕМО ЧЕКАТИ ОД НЕЇ МИЛОСТІ.

ТЕБЕ НАЗВАЛИ ДУРНЕМ? НЕ ГАРЯЧКУЙ – ПОДУМАЙ. ЯКЩО ВГАДАЛИ – ТОДІ ОБРАЖАЙСЯ.

ПОЛІЗ ЗА СЛОВОМ У КИШЕНЮ І ДІСТАВ КАСТЕТ.

ХІБА ПЕГАСИ ВИННІ В ТОМУ, ЩО ЧАСОМ НА НИХ ГАЛОПУЮТЬ ВЕРШНИКИ БЕЗ ГОЛОВИ?

АТЕЇСТ. А ЯК ПЛЮЄ В ДУШУ!

ДЛЯ ДЕКОГО ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС Є ГАЛЬМОМ ВЛАСНОГО ПРОСУВАННЯ ВПЕРЕД.

НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ

Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.

– Вас ще слухають! – відгукнулось бюро.

– Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.

– Внесок? Час? Адреса? Прийнято!

– Який порядковий номер Діда?

– Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба.

…Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли.

Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранця-брехунця, щось грюкнуло в двері.

– Я, Дід Мороз, подарунки приніс… – почулось жалібне квиління.

Сашко притьмом відчинив двері.

Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве відтранспортували його до крісла під ялинкою. Особливі прикмети сходились, лише борода була кольору маренго.

– Хлопчику, розкажи мені казочку… – простогнав Дід.

– Це ви маєте йому розповідати, – пошепки підказав я.

– Яка різниця, – схлипнув Дід. – І тут формалізм…

Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощія-валютника,

– Для дитини непогано, є підтекст, – сонно відзначив Дід Мороз. – Візьми, хлопчику, в мене у мішку літак, який я придбав у лисички-сестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.

Я тицьнув Дідові під ніс флакон з’нашатирним спиртом.

– Не буду… не хочу… не можу пити “Екстри”, – заволав Дід Мороз.

– Це спирт, – пояснив Сашко.

– Рятуйте! – захрипів Дід.

– Нашатирний! – крикнув я. – Нюхайте на здоров’я!

– Дякую! – чхнув Дід Мороз. – Ви врятували мене від клінічної смерті. Діти – наші квіти. В третій квартирі вони підпалили мені інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфетті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це ж злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза – передовика вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою…

Дід втер сльозу смаленою бородою:

– Ви – тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!

– В іншій квартирі буде веселіше, – замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом. – Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки…

ЛЕГКИЙ ХЛІБ

Я сів на поезію. В журналі.

Попередили: поети – натури ніжні. Можуть побити. Наліг на рукописи. Віршів – до стелі. Переконуюсь: поезія сягнула значних висот.

Згадую критерії: художність та ідейність.

Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.

Чухаю потилицю. Лисина жевріє. Йду на грозу. Відбираю молодих класиків і здібних ветеранів.

Відповідаю “та іншим”: “Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю…”

Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Мармизять трьома листами. Один – мені. Копії – в прокуратуру й Спілку.

Вліз!

Далі в ліс: приймаю авторів. Атакує поетеса. Є форми, нема змісту. Штурмує лірик, є кучері, нема серця. Пішли косяком, в одних – символи. В інших – порохня в порохівницях. Беруть за горло:

– Друкуй! Мистецтво вимагає жерти! На закуску – початківці. Накидаю оком: вірші – слаботонічні, біцепси – титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.

Гвіздкую плакат: “Завідувач відділу поезії – першорозрядник з боксу”.

Злазю на свіжого автора.

– Здрасця!

– Трясця!

– Надрукуйте!

– Хто такий?

– …ський. Майстер спорту з самбо.

Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею, Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.

Домальовую на плакаті:

“Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор”.

З’являється редактор. Знімає плакат.

Натякає: за плакатом на черзі – я.

Що робити?

Вчить: радься з провідними.

Мерсі, спасибі, дякую.

Заходить А. Показую йому вірші Б.

– Заскорузлий реаліст.

Заходить Б. Показую йому вірші А.

– Безнадійний естет.

Заходить В, Показую йому вірші Г.

– Темний символіст,

Заходить Г. Показую йому вірші В.

– Голий абстракціоніст.

– Такий собі Пікассо?

– Це який? З Одеської філії?

– Ні… Живописець!

– А-а… Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються…

Видираю останню волосину. Дибаю до редактора.

– Де мій попередник?

– Втік на легкий хліб.

– Куди?

– В шахтарі…

Амінь!