Текст книги "Хочу лiтати!"

Автор книги: Анатолій Костецький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Трава попiд нашою липою так i свiтилася кульбабами! Вони, жовтi, наче шматочки сонця, звiдси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квiти, а курчата-пуховички порозбiгалися в травi, вишукуючи собi якусь поживу.

– Ну й гарно ж! – зiтхнула Наталка.

– А таки й справдi гарно! – погодився Iгор, i ми знов замовкли.

Ось ми побачили, як на галявi пiд липою з'явився лимонний метелик. Його вiдразу ж запримiтили двоє горобцiв i кинулись навздогiн. Та метелик, нiби вiдчувши небезпеку, сiв на жовту кульбабу – i зник, злився з нею кольором! Горобцi ошелешено роздивлялися навкруги, – де ж вiн подiвся, тiльки-но був осьдечки! – косували очицями один на одного з явною пiдозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? I в той час, поки вони розбиралися зi своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собi геть – подалi вiд розбишак!

Нам вiд цього видива зробилося трiшки легше. Я навiть не втримався й засмiявся, чим налякав горобцiв.

Аж ось нарештi ми побачили, як iз-за рогу показався Кучма. Вiн пiдбiг до липи, здерся на дерево й сiв на гiлцi поруч з Iгорем.

Ну й вигляд був у нього! Одразу помiтно, що вiї очей не стулив! Ми хоч трiшки поспали, окрiм Борьки, звичайно: вiн боявся засинати пiсля всiх пригод. Щиро кажучи, i його вигляд був не кращим вiд Володьчиного: обидва блiдi, з синцями попiд очима.

– Ну, от що! – звернувся Iгор до Кучми, видобуваючи з кишенi Борьчину пробiрку, яку заготував iще зранку. – Ти зараз пiдеш до Капiтона i продаси йому це. Скажеш – твiй сон. А твою давай сюди!..

Володька хотiв був щось поспитати, але Iгор вiдмахнувся:

– Потiм! Отже, ти йдеш перший, ми – за тобою. – I вiн дав Володьцi пробiрку. – А тепер – уперед!

Ми посипалися з липи, мов грушi, й помчали до Капiтона: Кучма -попереду, ми – крокiв на п'ятдесят позаду.

Коли Володька пiдiйшов до хвiртки сусiда, той вiдразу ж, нiби чекав його, вийшов на порiг.

Коли б ми не знали, що це за типчик, то, напевне, пожалiли б його. Все обличчя в нього було подряпане й запухле, гачкуватий нiс дивився кудись убiк, а пiд лiвим оком сяяв такий величезний синець, що повiки навiть не розтулялися, – хiба що за допомогою пальцiв!

Це була робота Корнелiя, котрий, певне, всю нiч водив дiдугана лiсом. Зрозумiло, котовi це – дрiбничка, а от дiдовi – ну й ну! Вiн чiплявся за кожний корiнь та пеньок, падав у колючi ожиновi заростi, на повному ходу налiтав на стовбури дубiв та сосен чи ускакував у шипшиновий кущ. Одне слово, коли б це був не Капiтон, йому варто було б щиро поспiвчувати.

– А, це ти, любесенький! – зрадiв дiдуган, коли побачив Кучму. – Заходь, заходь, дорогесенький! А я саме про тебе думочку думав: i чого хлопчичок не приходить до мене?

– Я принiс вам свiй сон! – мовив Кучма.

– Це добре, – зрадiв дiд. – Це дуже-дуже мудре рiшення! – I Капiтон потер руки. – А де ж вiн?

Володька простяг йому пробiрку.

– Ай, який чудовий хлопчичок! – залопотiв дiд. – А який у нього сончик гарнюсiнький! – Вiн вихопив пробiрку й побiг вiдразу ж до шафи устромляти її в штатив.

– Ось, – трохи згодом пiдiйшов вiн до Володьки, – ось тобi й грошенята – на цукерочки чи на цигарочки, хе-хекс!.. Як ти любиш старенького пенсiонерчика, молодчиночка! – I раптом засичав на Володьку: – Ну, досить балачок, iди вже! А завтра теж сон принось зранку!.. – Вiн ткнув Володьцi в руки пробiрку та грубо пiдштовхнув його до дверей.

Ми сидiли в кущах неподалiк вiд вiкна i все чули.

Раптом крiзь прочинене вiкно ми побачили, як Капiтон, щось наспiвуючи пiд носа, витяг iз шафи пробiрку з Володьчиним, як вiн гадав, сном.

Ми затамували подих, а дiдуган вiдкоркував нетерпляче пробiрку i припав до неї своїм хижим, жадiбним носом.

Ааа-пп-чхи-ии!!! – раптом вибухнуло в його кiмнатi, i ще луна вiд того чхання не встигла влягтися, як навздогiн за першим пролунало друге, а за ним – трете, четверте й далi – ааапчхи!!! Аа-пп-чхи-ии!!

Ми пiдскочили до самiсiнького вiкна i вже смiливо залiзли всередину. Там, у кiмнатi, в шкiряному крiслi сидiв маленький Капiтон i голосно чхав. I з кожним разом вiн меншав i меншав! Ось вiн чхнув -i зробився завбiльшки з кота. Ось iще раз – i вже як миша... Ось вiн, нарештi, вже як мураха. Ми ледь почули останнє тоненьке, мов дзижчання комарика, "аа-пчхи" – i дiдуган зник! Назавжди!

Ми не змовляючись подбiгли до шафи й заходились вiдкорковувати пробiрки й випускати з них сни, якi цей дiдуган устиг понабирати у бiдолашних дiтлахiв.

– Отримуй свiй сон, Iринко!

– I ти, Васильку!

– I ти, Оксанко!..

– А ось i мiй, рiднесенький! – раптом вигукнув Борька, схопивши пробiрку зi своїм сном. – Ох, i спатиму ж я сьогоднi! – засмiявся вiн. – Красота!

Ми повипускали всi сни i, радiснi, вийшли надвiр.

Ви питаєте, як ми перемогли Капiтона? А дуже просто! У пробiрку, яку продав дiдовi Кучма, Iгор насипав звичайного молотого перцю. Адже вiн виглядав точнiсiнько так само, як i порошок дiдугана. Отак-от!..

Ми весело крокували нашим провулком – тепер уже вп'ятьох! – i голосно виспiвували нашу пiсеньку. Ми посмiхалися один до одного, до всiх перехожих, що траплялися нам назустрiч, i нам ставало ще краще! Адже ми тепер чудово знали: дiдугана переможено, нашi сни – з нами! А поки снитимуться кольоровi, запахущi, травневi сни – лiтати нам i лiтати!