Текст книги "Хочу лiтати!"
Автор книги: Анатолій Костецький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
Костецкий Анатолий
Хочу лiтати ! (на украинском языке)
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
ХОЧУ ЛIТАТИ!
Казкова повiсть
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
1
Найкраще у свiтi – не спати, коли знаєш: усi навколо давно поснули. Спить мама – пiдклала теплу й рiдну долоню пiд щоку. Спить i, напевне, бачить у снi, що вона – дiвчинка, i травень, який зараз набирає сили за моїм вiкном, торкає маминi босi ноги лоскотливими крильцями трав. I тато спить, усмiхається у снi своїм веселим згадкам. Навiть кiт мiй, Корнелiй, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрiмав у кутку поруч iз батареєю опалення. I хоч вона холодна – хто ж вам топитиме у травнi! – Корнелiй тулиться до неї i лагiдно муркоче.
Я лежу пiд легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплi, а потiм рiшуче сiдаю на лiжку й стрибаю на пiдлогу. Вдягатися не треба -нецiкаво. А так, у самих трусиках, вiдчуваєш усю насолоду польоту.
Я пiдходжу до вiкна, розчиняю його – i на хвильку спиняюся. Просто пiд вiкном тонко свiтиться черемха. В кiмнату вливаються солодкi пахощi, я вдихаю їх на повнi груди, вистрибую на пiдвiконня -i смiливо зiскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпiкає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це менi й треба!..
Я мiцно стуляю повiки й шепочу:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
I коли я втрете нашiптую цi чарiвнi слова, повз мене, ледь торкаючись нiг, нечутною тiнню проноситься мiй Корнелiй i, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем...
I в ту ж мить я вiдчуваю дивовижну полегкiсть у всьому тiлi, земля ледь-ледь гойдається пiд моїми ногами, а тодi раптом пливе з-пiд них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.
Так це ж Iгор!
– Еге-ге-гей! – загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:
– Еге-гей, привiт!
Потiм швидко набрав висоту, розвернувся – i полетiв назустрiч.
Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки – та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!
Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати – i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни – теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.
Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."
I ми пiднiмалися, вище та вище...
Ми були самi на все небо.
Та й звiсно – птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах – i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.
Так що лише зiрки бринiли навколо нас.
I це зоряне мереживо манило нас, кликало – летiть! I ми летiли!
– Здорово! – пошепки мовив Iгор.
– Здорово! – погодився я, i ми наддали швидкостi.
Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.
"Невже Наталка?" – подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. I вона, виявляється, вирiшила сьогоднi полiтати.
– З першим польотом тебе! – привiтався я.
– З теплою нiччю! – додав Iгор.
– Ой хлопчики! – зрадiла Наталка. – I ви – теж?
– А ти гадала, ми гiршi? – посмiхнувся Iгор. – Давай приєднуйся – гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, i ми втрьох полетiли в кiнець провулка, де височiла столiтня липа – наша липа!
– Може, сядемо? – запропонувала Наталка.
– Сьогоднi не треба, – заперечив Iгор. – Давайте краще до Днiпра.
– До Днiпра, до Днiпра! – вiдгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привiтно помахали їй, зробили в повiтрi справжнiй бойовий розворот i понеслися наввипередки на червонi вогники дзвiницi Києво-Печерської лаври.
Коли б хто знав, як здорово лiтати над нiчним мiстом!
Десь далеко внизу палахкотять незлiченнi лiхтарi, струменiють огнистими потоками вулицi, впадаючи в осяйнi озера площ. А по них раз по раз проносяться темнi човники автомашин.
Трохи вище, майже нарiвнi з нами, червоно миготять шпилi висотних будинкiв, телевiзiйна вежа, щогли на готелi "Москва".
Аж ось – лавра, а попiд нею – чорна лакована стрiчка Днiпра. Його поверхню стрiмко прорiзають щiлини, а з них ллється голубувате, таємниче свiтло. Так i кортить зазирнути: а що ж отам, у глибинi? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту i лише здаються голубими щiлинами згори...
– Хлопчики, – озвалася раптом Наталка. – Час вертати.
I справдi, вже було пiзно, ще батьки прокинуться й помiтять, що нас немає!
Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися i розлетiлись по домiвках.
Я з розгону влетiв у вiкно i приземлився просто на лiжко.
"Не розучився за зиму!" – подумав задоволене, зручно вмостився в постелi, накрився з головою, солодко потягнувся – аж кiстки захрумтiли! – й вiдразу ж заснув...
2
Крiзь сон я вiдчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотiлось. По-перше, не виспався, бо чи не пiвночi пролiтав. По-друге, не додивився квiтчастий травневий сон. I взагалi – чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру i хотiв був iзнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.
– Вставай, валяко! Школу проспиш! – почув над собою, вiдкрив очi – i швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне промiння. А може, то посмiхнулася мама, що стояла коло лiжка й тримала мою ковдру?
Я востаннє позiхнув, солодко потягнувся i – раз! – хутко скочив на пiдлогу.
– Доброго ранку, мамочко!
– Ранок! – засмiялася мама. – Та вже день скоро – чверть на дев'яту.
– Ой! – заквапився я. – Ще спiзнюся! – I майже скотився вниз по схiдцях – умиватися.
Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий – лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната – моя власна! – пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте – хiба не здорово: окрема кiмната, де ти – цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.
Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.
– Знов лiтав уночi? – поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. – Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?
– Нiколи, мамочко! – Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.
Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б... Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! – а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.
Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:
– Еге-гей!
– Iду-ду! – вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг – i далi ми помчали разом.
Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!
– Заскочимо за Борькою? – поспитав я на ходу в Iгоря.
– I за Наталкою! – вiдгукнувся вiн.
Так ми й зробили – тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми – Iгор, Наталка, Борис та я – всюди разом. Навiть живемо в одному провулку – будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор – на третiй партi.
Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма... Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому "поговорили", – самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, – хай тiльки перший не лiзе.
Всi п'ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить – полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав – вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, "на хвильку дрiмонути" – i прокинувся аж уранцi!
Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Вiн у нас такий симпатичний i кумедний – товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчi! От хiба що рахує кожну копiйку. Але ми пробачаємо й це, бо розумiємо: йому сутужно з грошима. Вiн живе лиш удвох iз мамою, i вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кiно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирiшуємо дуже просто: скинемось по п'ятнадцять копiйок – от вам i квиток для Бориса, ще й на порцiю пломбiру вистачав!
Пiсля урокiв ми помчали до штабу – до липи в кiнцi провулка, над якою вночi лiтали. Вона була нам нiби рiдною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.
Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї i повсiдались на гiлках.
– Ех, умiти б лiтати! – сказала раптом Наталка, i кожен уявив, що й справдi чудово – лiтати, нiби птах, у лоскотливому вечiрньому повiтрi.
Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а коли почало сутенiти -розiйшлися по домiвках.
У мене пiсля нашої розмови про лiтання з'явився якийсь дивний настрiй: менi схотiлося знов повернутись до липи й посидiти наодинцi.
Трава попiд липою вже вкрилася вечiрньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалi – босонiж так гарно пройтися по росистiй травi! – i всiвся пiд деревом, обiпершись на шорсткий стовбур. Невiдомо звiдки з'явився i мiй Корнелiй, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сiв поруч.
Так ми сидiли й дивилися в небо, на якому одна по однiй спалахували теплi травневi зiрки. I менi вiд того видовища було так радiсно, що я й незчувся, як почав наспiвувати якусь пiсеньку. Менi здалося, що я сам щойно вигадав її.
Од радостi я пiдскочив i на весь голос заспiвав:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
I раптом, коли втрете я проспiвав свою пiсеньку, то вiдчув, що ноги мої вiдриваються вiд зрошеної, ще теплої пiсля денного сонця землi, i я поволi злiтаю вгору!
Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумiв, яке зробив вiдкриття, вирiшив вiдразу ж мчати до друзiв i про все розповiсти їм.
Так я й зробив. Тож невдовзi ми всi, крiм Борьки, – вiн поїхав того вечора ночувати до бабусi, котра мешкала в iншому кiнцi мiста, -знову стояли босонiж пiд нашою липою i вголос повторювали мою пiсеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелiї, котрий усе ще сидiв неподалiк у травi й, лукаво мружачи очi, спостерiгав за нами...
I вiрите чи нi – а таки всi полетiли! I Наталка, й Iгор, i, вже вдруге, я!
А наступного ранку, ще до урокiв, ми про все розповiли Борьцi. Звичайно, вiн страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмiнно навчити його лiтати, бо коли вмiємо ми – мусить умiти й Бориско: вiн же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його i сказали: хай потерпить до ночi. А вночi, рiвно о дванадцятiй, домовилися стрiтись у його садку, в альтанцi.
3
Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кiнцi саду. Над нею нависали гiлки яблунь та вишень, вiд будинку її ховали буйнi кущi бузку й духмяної черемхи, а по ?ратчастих стiнках альтанки дерся вгору дикий виноград i плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самi рiк тому. Дошки нам дала Борисова мама, – вони лишилися вiд старого сараї, що ранiше стояв за будинком; цвяхи принiс я, а iнструментом нас забезпечив Iгор. Мiсце для альтанки вибирали ми самi – таке, щоб у нiй було затишно й нiхто за нами не пiдглядав. Звичайно, нiчого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрiбна для того, щоб збиратися в нiй пiд час дощу, – на липу ж тодi не вилiзеш! – i вирiшувати рiзнi важливi справи. А в таких випадках, – i ви це добре знаєте, – краще, коли тебе нiхто з дорослих не бачить.
Рiвно о дванадцятiй ночi, як i домовлялися, ми непомiтно повислизали з домiвок i зiбралися в альтанцi. Навiть Борька з'явився вчасно, хоч майже завжди спiзнювався. Воно й зрозумiло: йому страшенно кортiло теж навчитися лiтати!
– Ну, то як ви це робите? – спитав вiдразу ж вiн, тiльки-но ми вмостилися на лавках.
– Розумiєш, – перший почав Iгор, – треба просто-напросто зняти сандалi чи кеди – що там у тебе! Потiм стати на зарошену траву i тричi проказати:
Як легкий травневий вiтер,
я лечу, лечу над свiтом,
над розквiтлими садами,
поруч з теплими зiрками!
– I все? – здивувався Борька.
– I все! – усмiхнувся Iгор. – Ну, давай!..
Борька скинув кеди, вискочив з альтанки i став у травi, заплющивши очi. Ми побачили, як губи в нього заворушилися, – це вiн повторював пiсеньку, – i затамували подих: зараз полетить! Але минула хвилина, друга, а Борис так i стояв iз заплющеними очима.
– Щось не так! – перебила його силкування Наталка. – Давайте думати, в чому справа.
Ми почали питати в нього, якi слова вiн повторював, адже нам було вiдомо, що Борька страшенно не любив учити щось напам'ять. Але вiн слово в слово повторив нашу пiсеньку.
Тодi Iгор опустив долi очi, глянув ненароком на Борисовi ноги -та аж пiдскочив.
– Шкарпетки! – вигукнув вiн, i ми спочатку нiчого не зрозумiли. – Шкарпетки! – повторив Iгор, показуючи пальцем на Борьку.
I тут ми побачили, що Борька зняв лише кеди, а шкарпетки зняти забув, хоч ми йому пояснювали, що на траву треба ставати лише босонiж.
Борька зрозумiв свою помилку, нашвидкуруч скинув шкарпетки i знову, заплющивши очi, зашепотiв пiсеньку.
Раптом вiн так стрiмко злетiв угору, що не встиг пригальмувати й з усього розгону буцнувся головою об товстенну гiлку старої яблунi, що нависала над альтанкою.
– Ой! – тiльки й устиг вiн зойкнути, як беркицьнувся на землю. Добре, що ми встигли його пiдхопити, правда, не зовсiм, трохи важкуватий вiн був...
– Годi! – рiшуче мовив Борис, обтрушуючись. – На сьогоднi все, налiтався! Ще ногу зламаю...
– Хе-хе... – почувся раптом чийсь хрипкий голосочок.
– А тобi весело, що хтось забився! – невдоволено зиркнув на мене Борька.
– Я й не думаю веселитися! – здивувався я.
– А хто ж це хихоче? – Вiн пiдозрiло обвiв нас очима.
– Я! – сказав той самий голосочок, i на порозi альтанки з'явився... мiй Корнелiй.
Ми не повiрили нi своїм очам, нi вухам: кiт розмовляє!
– Корнелiй, – нарештi вичавив я iз себе, – то це справдi ти?
– Я, – лукаво всмiхнувся кiт, – а що тут дивного?
– Як – "що"! – оговтався й Борька. – Але ж коти не вмiють розмовляти!
– Все залежить вiд того, як дивитись на це, – розважливо мовив Корнелiй. – Коли котовi чогось дуже хочеться – вiн може все!
– Звiдки ж ти розмовляти навчився? – поспитав я.
– "Звiдки, звiдки", – передражнив Корнелiй. – Захотiв – i навчився! Я ж не питаю, звiдки ви лiтати навчилися. Лiтаєте – то й лiтайте собi на здоров'ячко. А то, бач, причепилися: "Коти не розмовляють!.. Звiдки навчився!.."
I Корнелiй ображено сховався пiд лавку.
– Вибач нас, Корнюсю, – нахилилась до нього Наталка, – ми не хотiли тебе ображати. Просто нам здалося трохи дивним: кiт – i раптом говорить! Але тепер ми все зрозумiли! Правда ж, хлопчики?
– Правда, – не дуже впевнено сказали ми хором.
– Ну от, бачиш, – знов нахилилася Наталка, – вони все зрозумiли, виходь!
Такий хiд подiй, очевидно, задовольнив пихату натуру Корнелiя, i вiн повагом вийшов з-пiд лавки.
– Ну, от що, – мовив кiт, – часу на теревенi нема – своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: лiтати – лiтайте, але стережiться дiда!
– Якого дiда? – здивовано спитала Наталка.
Та Корнелiй уже вистрибнув на лавку, з лавки – на бильця альтанки, а потiм на гiлку дерева. Раптом, нiби щось пригадавши, повернувся до нас i кинув:
– Наступної весни у вас буде новий сусiд – от його й стережiться!
I кiт шугонув у кущi та помчав кудись у своїх котячих справах.
– Ну й нiчка! – мовив Борька, коли Корнелiй зник у гущавинi саду. – Мало, що ми лiтаємо, то ще й коти розмовляють. Добре, коли б тiльки розмовляли, а то ще й залякують!
– А може, все це нам здалося? – обережно спитав я.
– Де там здалося! – вiдгукнувся Iгор. – Я так себе ущипнув за вухо, коли побачив Корнелiя, – мало вухо не вiдiрвав!
– Хлопчики, – перебила нас Наталка, – а може, Корнелiй сказав правду? Хоча про нового сусiда я щось не второпала. Здається, в нашому провулку нiхто не збирається переїздити?
– Та нiби нiхто, – вiдказав Iгор, який завжди був у курсi всiх справ. – Ну, добре, скоро й сонце встане. Гайда спати!
4
Все, про що я розповiв, сталося минулого травня, на початку канiкул.
Влiтку ми, зрозумiло, пороз'їжджалися: хто в пiонертабiр, хто в село до бабусi, тож i не лiтали майже. Самi подумайте: хiба цiкаво одному, без друзiв, лiтати?
Та ось канiкули непомiтно збiгли, i ми знову пiшли до школи.
Звичайно, тепер ми лiтали рiдше – школа забирала чимало часу, та й вересневi ночi були прохолодними, а там i задощило. Добре, хоч Борька пiдучився. Правда, вiн так i не навчився влiтати в крону липи – спробував був, але, бiдолаха, весь обдерся i тиждень ходив до вух у зеленцi! Зате ми всi разом тепер могли робити "нiчнi польоти" – так охрестив їх Iгор.
Ми лiтали до лiсу – щоправда, приземлятись не наважились: надто темно було, та й Наталка вiдмовилась навiдрiз. Лiтали й понад мiстом – вивчали новi райони. А якось Наталка запропонувала облетiти будинки наших учителiв i повкидати їм у кватирки букети. Уявляєте: прокидаються вони вранцi, а в кiмнатi – квiти! I що хочеш роби – а нiзащо в свiтi не догадаєшся, звiдки ж отi квiти взялися!
Наталчина iдея всiм сподобалась, але... Нi, ми, звичайно, полетiли наступної ж таки ночi. Та от що iз цього вийшло.
Першою ми вирiшили вiдвiдати Олену Анатолiївну – нашу "русачку", вчительку росiйської мови й лiтератури, її ми любили бiльше за всiх. Олена Анатолiївна завжди розповiдала так цiкаво й захоплююче, що нам аж сумно ставало, коли кiнчався урок. Та й двiйок вона майже не ставила. Не те що Волiна Петрiвна, математичка наша...
Одне слово, пiдлетiли ми до будинку Олени Анатолiївни та й ну гадати: де ж її вiкно? Жила вона на сьомому поверсi, у третьому парадному. Ми порахували, що її вiкна виходять у двiр. Порахували -i пiдлетiли до одного з них. Кватирка, на наше щастя, була широко вiдчинена, тож Iгор i вкинув у неї барвистий букет зарошених айстр.
Раптом iз квартири пролунав чоловiчий зойк. Слiдом за ним вiдразу спалахнуло свiтло в кiмнатi – i ми побачили, що це зовсiм не вiкно Олени Анатолiївни! За шибою стирчав незнайомий лисий здоровань. Виявляється, вiн спав пiд самим вiкном, i букет вологих, прохолодних айстр улучив йому просто в лисину!
Ми не встигли отямитись вiд несподiванки й дати дьору, як здоровань рвучко розчинив вiкно, й очi в нього полiзли на лоба!
Тут ми нарештi оговтались – i давай навтьоки! Ми летiли з такою швидкiстю, що нас, мабуть, не наздогнав би й реактивний надзвуковий лiтак. Та голос лисого здорованя наздогнав.
– Держiть! Ловiть! Хапайте! Стiй! Руки вгору! – верещав здоровань i вигукував iще такi слова, якi вголос i повторювати соромно.
Що вiн потiм думав, як пояснював собi наше лiтання, я не знаю. Мабуть, гадав, що ми йому наснилися. Та пiсля цiєї халепи ми, зрозумiло, вже бiльш нiкуди не полетiли, а вирiшили квiти вiдкласти, поки точно не довiдаємося, де чиє вiкно. Посидiли трохи в альтанцi та й розiйшлися по домiвках.
Небавом пiдкотила зима.
Взимку, зрозумiло, ми й не думали про польоти: холодно, у пальтах не полiтаєш. А почала наближатись весна – знов задумались i чекали її приходу з величезним нетерпiнням.
Аж ось настав i квiтень. Лiтати було ще холоднувато, i ми весь вiльний час каталися на трамваї: вiн ходив неподалiк вiд нашого провулка.
Майже щодня пiсля урокiв ми сiдали у вагон, займали найкращi мiсця – коло вiкон – i мчали мiстом iз веселим перегуком колiс. Ми уявляли: це поїзд, i вiн везе нас у далекi-далекi краї. На якiйсь зупинцi ми виходили й добиралися додому пiшки тими вулицями, якi вивчили пiд час польотiв.
А бувало – їздили аж до Борьчиної бабусi. Я вже згадував, що вона мешкала на самiй околицi, у Святошинi. Її будиночок стояв перед кiнцевою зупинкою трамвая, а за ним вiдразу починався лiс. Борисова бабуся щолiта назбирувала таку силу-силенну ягiд i варила стiльки варення, що їй самiй було не впоратися з ним i за сто рокiв! От ми й їздили iнодi до неї "на допомогу" – як казала вона. I допомога наша була – ого-го! Всi варення – чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук – за зиму зникали безслiдно, i вже на початку травня полички бабусиної комiрчини полегшено зiтхали пiд мiзерною вагою спорожнiлих банок i набиралися сил до наступної ягiдної пори.
Зрозумiло, пiсля таких вiзитiв ми не в силi були дiстатися назад пiшки, а з насолодою всiдалися в трамвай i весело мчали додому. Пiсля цього ми всi днiв зо три, а то й бiльше не могли навiть i глянути на цукерки, чим немало дивували батькiв, котрi вiдразу ж починали мацати нашi лоби та совати нам попiд пахви термометри...
Щоправда, iнколи насолоду вiд мандрiвок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сiдали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вiкнами його будинку. I дуже часто цей капосний хлопець, запримiтивши нас, вискакував на балкон i починав дражнитись. Як вiн тiльки нас не обзивав! Але вдiяти ми нiчого не могли – не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б iзнову "поговорити" з ним у школi чи вночi пiдлетiти до вiкна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смiшки: все ж вiн був нашим однокласником i, коли говорити по щиростi, не таким уже й нiкчемним дотепником.
Чимало помандрувавши, ми пересвiдчились: найкращий куточок мiста – наш Виноградний провулок. Вiн був зовсiм невеличкий, лише п'ять маленьких будинкiв. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву i влiтку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирiв навколо нових будинкiв.
Бiля кожного будиночка в нашому провулку рiс невеличкий садок -по кiлька яблунь чи груш, бузковi та черемховi кущi. Особливо ж багато було квiтiв. Вони розцвiтали вже на початку весни й цвiли аж до пiзньої осенi. А ще в кожному дворi буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок i назвали Виноградним.
Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батькiв завiтали сусiди iз крайнього, найменшого будиночка i радiсно сповiстили, що отримують нову двокiмнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє мiсце вселяється далекий родич, дiдусь-пенсiонер.
Звичайно, я не розумiв, чого сусiди радiють: та я нiзащо в свiтi не промiняв би свою невеличку кiмнатку навiть на окрему трикiмнатну квартиру! Але, як i мої батьки, я поздоровив сусiдiв i запросив приходити в гостi.
Вранцi вони виїхали, а вдень, десь о третiй, у провулок заїхав грузовик – i я зрозумiв: це i є наш новий сусiд. Таку подiю не можна було про?авити! Я негайно скликав друзiв, i ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.
З кабiни грузовика вилiз водiй, а за ним дiдуган, мабуть, отой пенсiонер.
– Чого позбiгалися? – раптом звернувся вiн до нас. – Ану киш звiдси! Ач, цирк собi знайшли! – I навiть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.
Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", – подумав я, оглядаючи здалеку дiдугана. Вiн був худющий, мов Кощiй Безсмертний, а нiс його, здавалося, був набагато бiльшим, анiж треба: товстий, гачкуватий, вiн важко нависав на пiдборiддя, де стирчала куца руда борiдка. При кожному словi нiс рухався, наче вiн, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, пiд рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькi колючi очицi, нiби вартовi при носi.
– Нiчого собi сусiдчик! – промовисто виголосив Iгор. – Бачу, нам здорово пощастило.
Ми сховались у Борьчин садок i звiдти назирали, як шофер iз дiдуганом заносять у дiм речi: залiзне лiжко, два розхитаних стiльцi, старезне крiсло, оббите, напевне, шкiрою мамонта.
– Дивiться, дивiться! – вигукнув раптом Iгор. – А це що вони тягнуть?
Я зиркнув i побачив, що шофер i дiдуган обережно вносять у дверi скляну шафу, точнiсiнько таку, якi стоять у лiкарнях i в яких тримають медичнi iнструменти. Потiм дiдуган занiс у дiм iще кiлька штативiв iз пробiрками й колбами, як у нас у школi, в хiмiчному кабiнетi.
– Може вiн лiкар? – сказала Наталка.
– Скорiше хiмiк-любитель! – кинув Iгор.
– А знаєте, хлопцi, – згадав я, – де ж ми тепер грати будемо?
Рiч у тiм, що приблизно раз на мiсяць ми влаштовували гру в сищикiв-розбiйникiв. Уся територiя нашого провулка, тобто всi п'ять садочкiв, були у нашому повному володiннi. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбiяка, принаймнi, так хвацько свистiти й гоготiти, як вiн, не вмiв нiхто. I кiнчалися нашi бойовиська в садку теперiшнього нового сусiда. А як вiн тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, i наша липа, де ми любили посидiти, росла в кiнцi провулка, майже пiд вiкнами сусiда.
– Справдi проблема! – погодився Iгор.
– Треба пiти до сусiда, – сказала Наталка, – i попросити дозволу.
– А як iз ним говорити? – поспитав я. – Ти ж бачила, який вiн!
– Та чого там! – перебив мене Борис. – Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове мiсце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми вiдразу погодились: говорити з дорослими вiн умiв! На уроках, коли хтось чогось не знав i його могли викликати, Борис завжди виручав. Вiн умiв так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього "конька", що тi й не помiчали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались – урок уже кiнчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусiднього будинку.
5
Подзвонили у дверi. Нiхто не вiдгукнувся. Ми оглянули будиночок i побачили: крайнє вiкно, щiльно запнуте цупкою сiрою фiранкою, вiдчинене. Отже, вдома хтось є.
– Нащо та фiранка? – здивувалась Наталка. – Крiзь неї ж повiтря не проходить.
– Дзвони, Толику, ще! – наказав Iгор, i я вдруге натис на кнопку.
– Чого треба? – раптово долинуло з вiкна. – Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так рiзко, що горобцi лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвiту, а ми розгубилися.
– А може, ну його?.. – поспитав обережно Борька.
У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:
– А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку – я ось-ось!..
Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало – i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.
– Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!
Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.
– Проходьте, гостоньки, до кухоньки, – iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...
Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
– Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!
– Анiскiлечки не турбуєте! – заторохтiв дiдуган. – Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, – купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати – незручно...
– I все ж пробачте, що заважаємо, – мовив Борис. – Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.
Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:
– Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.
– Ой, цiкаво! – вихопилось у Наталки. – А що ж ви робите?
– Та чого розказувати, – вiдмахнувся дiдуган, – самi згодом дiзнаєтесь! – I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...
– Ну, викладайте свою справоньку! – всiвся нарештi сусiд. – Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дiтоньки", "пенсiонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.
– Та хiба ж це проблемочка? – вишкiрився дiдуган. – Та грайтеся собi на здоров'ячко, хоч луснiть! – I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.
– Тодi спасибi вам, – поважно подякував Борька, – ми скористаємося з вашої люб'язностi. А тепер – вибачайте, ми пiдемо.
Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.
– Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся – коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!.. – I дiдуган задоволене потер долонi.
Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.
– А що вам потрiбно!– обережно спитав Iгор.
– Анiчогiсiнько! – замахав руками сусiд. – Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства... Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi! – I вiн провiв нас аж до хвiртки.
– Щось не подобається менi цей "пенсiонерчик"! – мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.
– Та й менi теж, – погодився я. – Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?
– Чого голову сушите? – перервав нас Борька. – Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти – от i все!
– Ми б i так зробили, – сказала Наталка, – не обов'язково за щось! А от посмiшка його i справдi – бр-ррр! – I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.
– Стривай! – ухопив мене за руку Iгор. – Пам'ятаєш, Корнелiй казав: "Стережiться сусiда!"? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!
