Текст книги "Хочу лiтати!"
Автор книги: Анатолій Костецький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)
Я раптом подумав те ж саме.
– От що, – сказав я, – треба побалакати з Корнелiєм!
6
Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.
– Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!
Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.
– Корнюсю, – звернувся я до нього. – Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.
Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.
– Корнюсю, наш новий сусiд – це не той чоловiк, про якого ти колись казав?
Кiт мовчки дивився на мене.
– Його звуть Капiтон Порфирович? – уточнив я.
Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.
"Ех, – подумав я, – дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!"
Трохи засмучений, я всiвся за уроки.
Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!
– Ну що ж, не вийшло – то й не треба! Давайте самi думати! -сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя. -Невже ми дурнiшi за якогось там кота?
Так i домовились.
А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.
Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.
Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.
– Що вiн там робить? – порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе – i затамували подих.
Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.
Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам'янiв.
I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.
Ось вiн вiдхилив фiранку... Ось висунув голову надвiр!..
– Ня-а-ав!!! – пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.
– А, це ти, рудий розбишако! – гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. – Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! – I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.
А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.
Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..
Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:
– Ти чого так тремтиш? Змерз?
Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.
– Хотiв би я глянути, – кинув вiн, – що б робила ти, коли б побачила, що там!..
– Що?! – водночас гукнули ми.
– Зараз, дайте вiддихатись, – попросив Iгор. – Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi – Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами. Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi – словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.
А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив – на них написано: "ДИТЯЧI СНИ"!
– А тобi, часом, не привидiлось? – тремтячим голосом поспитала Наталка. – Хiба таке може бути?
– Не привидiлось! – заперечив Iгор. – А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми – лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!
– Добре! – перебив його Борька. – Розказуй далi.
– А ти не перебивай! – огризнувся Iгор. – Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому... при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!
– Та ну! – вигукнув я.
– Слово честi! – вдарив себе в груди Iгор. – Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.
– Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! -збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.
– А потiм... – продовжив Iгор. – Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!
– А ти не помiтив, що написано на пробiрках? – поцiкавився я.
– Я старався, – вiдказав Iгор, – але там такi маленькi лiтери.
– От що, хлопцi, – втрутилась у розмову Наталка. – Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.
– Звiсно, треба, – кивнув Iгор. – Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.
– Я знаю! – вигукнув я.
– Ну, давай! – притихли всi.
– Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.
– Уже на щось схоже! – зрадiв Iгор. – Але робити це слiд удень – так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?
– Згода! – вiдгукнувся я.
– А Наталка, – продовжив Iгор, – хвилин десять нехай десь погуляє, а потiм приєднається до Бориса. Раптом йому допомога знадобиться.
– За мене не хвилюйся, – пихато заявив Борька, – якось обiйдемось.
– Ти не дуже кирпу гни, – обiрвав його Iгор. – Все може статися. Отже, домовились: завтра, пiсля урокiв!
7
Що й казати! Борька ще до розмови з Капiтоном показав себе в усiй красi.
Ми, зрозумiло, за нашими клопотами часу на домашнi завдання не знайшли. Тож на другий день нiхто на уроках анiчогiсiнько не знав.
Борька, бiдолаха, старався, скiльки сил мав! I таки майже врятував нас. Тiльки мене встигли викликати на останньому уроцi. Результат -трояк!
Пiсля уроку всi втiшали мене, як могли. Але все одно було прикро. Адже наш квартет вчиться лише на п'ять i чотири. I ось тобi, маєш! Крiм того, я боявся, що Володька Кучма засмiє мене: я ж колись брався йому допомагати. Але, як на диво, вiн чомусь навiть не пiдiйшов пiсля урокiв до мене. Це на нього було зовсiм не схоже! Я скоса зиркнув на Володьку й побачив, що вiн, як нiколи, сумний та похнюплений. Навiть не кинув нам на прощання свого традицiйного "Салюторе, гаврики!", а хутко склав портфель i посунув додому, втупивши очi в землю. Цю дивовижну змiну в поведiнцi нашого класного зубоскала вiдзначили всi, але часу на з'ясування причини в нас не було: ми поспiшали до Капiтона.
За квартал до сусiднього будиночка ми розiйшлися – кожен пiшов своєю дорогою.
Iгор та я хутко обiгнули дiдову садибу, за кiлька хвилин перелiзли через паркан i замаскувалися в кущах. Звiдси ми добре бачили хвiртку, що вела в садок Капiтона.
Ось перед хвiрткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рiшуче. Цiкаво, про що вiн там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не пiдкачав!
Вiн подзвонив. Ми побачили, як розчинилися дверi i йому назустрiч вийшов дiдуган. Вони про щось поговорили мiж собою, а тодi всiлися за столиком коло хвiртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосмiхались один одному – й розмова полилась.
– Ну, я пiшов! – прошепотiв Iгор.
Вiн по-пластунському пiдповз до вiкна й вужем блискавично прослизнув попiд фiранкою всередину.
Я сидiв у кущах, i серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулицi. Борис, я бачив, пнувся з усiх сил: розмахував руками, погойдувався всiм тiлом, раз по раз пiдскакував з лави й походжав перед носом у Капiтона Порфировича – одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Вiн скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на пiдмогу Наталка. Та її, як на бiду, не було.
"Де ж вона? – занервувався я. – Ще вся операцiя через неї провалиться!"
Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всiвся поруч iз Капiтоном, а той обiйняв хлопця за плечi та з якоюсь таємничою посмiшкою зашепотiв йому щось на вухо.
У цю мить фiранка на вiкнi вiдхилилась i звiдти вислизнув Iгор.
"Все! – подумав я полегшено. – Перемога!"
Iгор швидко пiдповз до мене, i ми гайнули подалi вiд будинку.
Скоро ми вже сидiли в альтанцi й чекали, поки надiйдуть нашi. Iгор сказав, що розповiдатиме вiдразу всiм. За хвилин десять прибiгла захекана Наталка.
– Де пропадала? – накинувся я на неї. – Мало всю операцiю не зiрвала!
– Ой хлопчики, – заторохтiла вона. – Я не хотiла! Я маму зустрiла. А вона мене – в магазин... А там – черга... А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капiтоном. Я й подумала: все в порядку, – i гайнула сюди!
– Добре вже, сiдай, – мовив Iгор. – Почекаємо Борьку...
Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а Бориса все не було...
Нарештi вiн з'явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий мiсяць, а пiд пахвою вiн нiс чималий пакунок, загорнутий у газету.
– А довше не можна було? – єхидно поцiкавився Iгор. – Ми тут сидимо, чекаємо...
– Ти не дуже! – обiрвав його Борис. – Я з шановним Капiтоном Порфировичем затримався!
– От так так! – здивувався Iгор. – I вiдколи ж вiн для тебе "шановний"?
– Нема чого на нього капати! Вiн старенький i дуже добрий дiдусь.
– Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревенi?! – не втримався я.
– По-перше, теревенi, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! – I Борька пихато замовк.
Ми не впiзнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. I з ким? З нами, з його найкращими друзями, якi його лiтати навчили!
– I що ж ти знаєш?! – загрозливо пiдвiвся Iгор.
– А те, що й ти! – не злякався Борис анiтрохи. – У пробiрочках шановного Капiтона Порфировича – дитячi сни, отак! – I вiн переможно глянув на нас. – I ще там написано, у кого й коли цi сни придбано.
– I... – Iгор аж задихнувся, – як ти... довiдався?
– А менi Капiтон Порфирович розказав!
– Як? – вихопилось у мене. – Сам розказав?!
– А по-твоєму – я його примусив? Звичайно – сам... Мiж iншим, вiн може купити сни й у вас i за це непогано заплатить! Я, наприклад, продав йому свiй сьогоднiшнiй сон!
Ми спершу навiть не знали, що й казати. А коли трохи оговтались, Наталка вигукнула:
– Як – "продав"?!
– А отак – узяв i продав! – мовив Борька. – Та й iншi теж продам. Згодом. Жаль, зразу не можна, а то було б у мене грошеняточок – ух!
– А як це робиться? – поцiкавився я.
– Дуже просто, – махнув рукою Борька. – Капiтон тримав у мене перед носом пробiрку з якимось коричнювато-чорним порошком i пильно дивився на мене. Менi вiд його погляду раптом страшенно захотiлося спати, я кiлька разiв позiхнув – i провалився в сон. Спав я, мабуть, лише кiлька хвилин, та коли прокинувся – Капiтон уже тримав закорковану пробiрку. Вiн сказав, що мiй сон – там.
– Але ж як вiн туди потрапив? – здивувався Iгор.
– Мабуть, отой порошок його всмоктує, так само, як, примiром, сiль усмоктує вологу, – висловив припущення Борька. – Та ось, можете самi глянути! – вiн витяг iз кишенi пробiрку й простягнув нам.
Ми по черзi, дуже обережно обстежили пробiрку й порошок, який виглядав точнiсiнько як звичайний молотий чорний перець, але нiчого особливо цiкавого не помiтили.
– Таки справдi вся хитрiсть, мабуть, у цьому порошку, – промовив нарештi Iгор. – А навiщо вiн дав тобi цю пробiрку?
– Вiн сказав, щоб я вдома вiдкоркував її i на нiч поклав пiд подушку. I мiй сон опиниться в пробiрцi. А вранцi треба її закоркувати й принести пiсля обiду йому.
– А що ж оце? – поцiкавилась Наталка, торкнувши пакунок у газетi, якого Борис усе ще тримав пiд пахвою.
Той щасливо посмiхнувся, мовчки розгорнув газету, й ми побачили, що в нiй була скарбничка – алебастровий кiт iз щiлиною в головi -для монет. Кiт отой був страшнючий: бiлий, iз синiми губами й рожевими очицями. А до всього – пiд гладким пiдборiддям у нього стирчав якийсь коричнево-рудуватий бант.
– От так опудало! – не втримався я.
– Твiй Корнелiй – опудало! – вигукнув Борис. – А мiй -розумничок, лялечка! – I, прикривши вiд насолоди очi, потрусив свою скарбничку. У порожньому котячому черевi щось забрязкало.
– Ось, – промовив задоволене Борька, – три срiбнесеньких карбованчики! I все – за один сон! Завтра ж веду вас усiх до кiно, а потiм морозива – вiд пуза! – I Борис, щасливий вiд того, що тепер не ми, а вiн може всiх нас пригощати, засмiявся. Нам зробилося трохи нiяково: це ж вiн для нас старався!
– Де ж ти розжився цiєю "лялечкою"? – посмiхнувся Iгор.
– Капiтон Порфирович подарував, щоб я грошики в нього складав!
– Ну, що ж! – мовив сумно Iгор. – Це твоя особиста справа. А тепер послухайте, що я розповiм...
I вiн розповiв нам те ж саме, що ми почули вiд Борьки. А ще вiн бачив помiж пробiрок знайоме прiзвище – Вовки Кучми!
Спершу ми навiть не повiрили своїм вухам, але швидко оговтались i вирiшили негайно бiгти до Володьки та про все розпитати й у нього!
8
Володька жив за два квартали вiд нас у новому дев'ятиповерховому будинку, тож ми скоро вже стояли перед його дверима.
– Чого треба? – спитав вiн сердито, вiдчинивши дверi.
– Зараз про все дiзнаєшся! – вiдказав Iгор i, вiдштовхнувши його плечем, махнув нам рукою: – Заходьте, тут поговоримо.
Ми пройшли до кухнi.
– Вдома хтось є, крiм тебе? – спитав Iгор.
– Нiкого, – тихо вiдповiв Кучма. – I чого ви до мене причепилися?!
– А того, – сказала Наталка, – щоб ти розповiв нам, куди запроторюєш свої сни?
Вiд несподiванки Володька здригнувся, його й без того змарнiле обличчя зблiдло ще дужче, а на очах виступили сльози.
– Нiкуди й нiчого я не запроторюю, вiдчепiться вiд мене!
– Не вдавай дурника, ми все знаємо! – сказала Наталка.
– Та що розказувати! – вiдвернувся Кучма. – Продав я колись весняний сон, – мабуть, найкращий у життi, – якомусь дiдугановi. Коли продавав, думав: нiчого, пусте! Посплю й без сну. Навiть краще спатися буде, коли снiв нема. А воно – навпаки! Лягаєш – i нiби у морок пiрнув: чорно-чорно. Ранiше сни тобi сняться – веселi, цiкавi, а тепер – нiчогiсiнько!.. Прокидаєшся вранцi сам не свiй, немов тобi хто по головi надавав. Та коли б тiльки це, а то бiльше не вмiю...
Кучма раптом перелякано глянув на нас i хутко зцiпив зуби.
– Ти чого? – стривожився Борька. – Чого замовк? Кажи: що ж ти бiльше не вмiєш?!
– Мм-ммм... – тiльки й промимрив Володька, не розтуляючи рота.
– Ти що, захворiв? – штовхнув його Iгор. – Може, тебе iнфаркт ухопив? Може, водички тобi? – Вiн узяв зi столу чашку й попрямував до крана.
– Не треба менi нiякої водички! – закричав раптом Володька. -I взагалi – iдiть собi, дайте людинi спокiй.
– О, хворий одужав! – засмiявся Iгор. – Та ще й як голосно кричить! Ну, катай тодi далi.
– Нiчого я бiльше вам не скажу! – вiдрiзав Кучма.
– Заспокойся, Вовочко, – встряла Наталка. – Не хвилюйся так. Не хочеться – то й не кажи... А ви, хлопчики, совiсть майте! В людини горе, а ви причепилися.
– А я?! – образився Борис. – А в мене, виходить, не горе? Так собi, дрiбничка? А я, мiж iншим, хочу знати, що мене чекає!
– Ну годi вже, годi, – сказала Наталка лагiдно i звернулася знов до Володьки: – Вовцю, а навiщо ж ти йому й потiм сни продавав? Продав одного, побачив, що вийшло, то й кинув би.
– А глянув би я на тебе, що б ти робила! Дiд же отой, коли купив перший сон, сказав, що тепер я – в його руках. Як не продаватиму й далi, вiн таких жахiв напустить, ого-го! От i завтра, iз самого ранку, я мушу нести свiй сон, який мiг би й сам подивитися, Капiтону, щоб вiн, бачте, мiг удень, пiсля обiду, подрiмати! – I Володька зi злiстю висмикнув iз кишенi пробiрку.
– Давай сюди! – простягнув я за нею руку. Та Володька вiдскочив вiд мене, мов ужалений, i закричав:
– Не дам! Не займай! Боюся!
– Чого ти боїшся? – здивувалася Наталка.
– А того, що не хочу нових жахiв!
– I ти вiриш, що Капiтон таки й справдi може якiсь жахи напускати?– посмiхнувся Iгор.
– Ти б теж повiрив! Одного разу я не схотiв, так вiн менi такого вночi наробив – я ледь не вмер. – Обличчя у Володьки при згадцi про ту нiч поблiдло, губи його затремтiли.
Нiхто з нас навiть поспитати не наважився, що ж саме наробив. дiдуган.
– Отже, – перелякано глянув я на Володьку, – ти страждаєш саме вiд цього?
– Ой, – тiльки зараз дiйшло до Бориса, i де й дiлася його недавня пиха, – що ж робити?!
– Може, батькам про все розповiсти? – вголос подумала Наталка.
– Тiльки не це! – жахнувся Володька. – Батькам не треба!
– Чому? – здивувалася Наталка.
– Вони все одно не повiрять, – так менi сказав дiд, -подумають, що я хворий, та лiкувати почнуть: мiкстури, уколи всякi!
– Справдi, – погодився я, – краще батькам не казати: не повiрять. Самим треба думати...
– От що, – сказав Iгор, – давайте ввечерi зберемося в альтанцi: може, таки щось придумаємо?
I ми пiшли по домiвках.
Удома я почав думати над тим, що сталося. Я уявив, як жахливо, коли тобi зовсiм-зовсiм нiчого не сниться! Самi подумайте: адже увi снi кожен iз нас може все на свiтi! Ми вiдкриваємо новi планети й зiрки, перемагаємо найстрашнiших пiратiв, уплав долаємо океани й моря, приборкуємо запросто цiлi зграї лютих левiв, робимо такi науковi вiдкриття, котрi старим поважним академiкам i не снилися! А як здорово лiтати увi снi!.. I от уявiть, що ви залишаєтеся без усього цього, -просто жах!
Тепер я зрозумiв, чому у Володьки таке набурмосене обличчя, – i менi зробилося страшенно шкода його. Потiм я пригадав, що iнколи стрiчав дiтей з такими самими обличчями. Вони завжди тримались осторонь вiд своїх ровесникiв, котрi гасали з вереском i смiхом, i тихо сумували, дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дiдугана! Ця думка просто вибухнула в моїй головi. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало iнших дiтей!
За цими думками я й не помiтив, як на вулицi звечорiло.
Я зиркнув на годинника – й помчав до альтанки, де вже зiбралися нашi...
– Ну як – надумали? – спитав Iгор. Всi мовчали.
– Невже нiхто нiчого не придумав? – здивувався вiн.
Ми знов промовчали.
– Так, – сумно зiтхнув Iгор, – i я теж нiчого не придумав.
– А давайте сьогоднi вночi полiтаємо! – раптом запропонувала Наталка. – Провiтримось – i, може, придумаємо?
Всi радо погодилися з нею. I як воно вийшло, що ми за всiма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує вiд квiту, лише й лiтати о такiй порi!
9
Рiвно о дванадцятiй я знявся в небо, трохи пролетiв над садом i побачив, як майже водночас вiд своїх будиночкiв у небо гайнули один за одним Наталка та Iгор.
Ми злетiлися докупи й закружляли над нашим провулком – очiкували на Бориса. Та його десь не було.
– Знов на хвильку прилiг дрiмонути! – пожартував Iгор. – Ану, гайда за ним!
Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вiкон. Не дiйшовши крокiв п'ять, раптом почули шморгання i схлипи. На пiдвiконнi сидiв Борис i гiрко плакав!
– Бориску, що з тобою? – торкнула його за плече Наталка.
У вiдповiдь вiн схлипнув iще голоснiше.
– Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! – зашепотiла Наталка. -Розкажи – i легше стане.
– Не стане, – майже скрикнув Борька, – нiколи не стане! – I кулаком почав розмазувати сльози по щоках.
Iгор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врештi Борька покинув шморгати носом i схлипувати, а там i зовсiм затих.
– От i молодчинка! – зрадiла Наталка. – А тепер кажи...
– Та що казати, – вiдмахнувся Борис. – Не можу я злетiти – от i все!
– Як?! – вихопилось у мене.
– А отак! Старався, старався – i нiчогiсiнько!
– Може, ще спробуєш? – нерiшуче запропонував Iгор.
– Я вже сто разiв пробув – дарма! Тепер я знаю, що хотiв сказати Кучма. Вiн теж розучився лiтати! I знаєте – чому? Бо продав свiй сон отому клятому дiдовi!
Од несподiванки ми закам'янiли – такого повороту нiхто й не чекав! Ну й дiд, ну й розбiйник! Що ж вiн накоїв? Виявляється, й Кучма вмiв лiтати! Та, мабуть, i всi дiти, а може, й дорослi, котрим сняться запахущi травневi сни, лiтають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!
– Треба швидше вирiшувати, – обiрвав мовчанку Iгор, – поки цей "хiмiк" не обiкрав iнших дiтей, як Бориса та Володьку!
– Здається, я придумав! – вигукнув я.
– Ну?! – очi в Борьки спалахнули надiєю.
– Пам'ятаєте, як Капiтон винюхував iз пробiрок сни? Що при цьому було?
– Що? Вiн бiльшав, – сказала здивовано Наталка.
– А коли чхав? – вiв далi я.
– Ура! – зрадiв Iгор, зрозумiвши мене. – Та це ж грандiозна iдея! – I вiн так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.
– Вирiшено! – сказав Iгор i хотiв щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкiт. Усi разом озирнулися – невже нас пiдслуховують? – i побачили!..
Нi, ми спершу навiть були не повiрили власним очам, але останнiм часом навкруги траплялися такi несподiванки, що довелося повiрити. Ми побачили в свiтлi ясного мiсяця, як через садок до будинку Капiтона бiжить кiт! Ви смiєтеся – що тут дивного? А те, що бiг не звичайний кiт, а бiгла... Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисовi Капiтон.
– За ним! – вигукнув Iгор. – Його треба впiймати!
Кiт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогiн. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробiгти й кiлька крокiв, як вiн уже був пiд вiкном Капiтона i стрибнув у кiмнату.
– Все! Провал! – прошепотiв Iгор.
– Не каркай! Треба перевiрити! – сказав Борис, i ми пiдкралися до вiкна.
Iгор пiдсадив мене, i я зазирнув у кiмнату.
За столом, заставленим пробiрками, сидiв дiдуган. На колiнах у нього лежав кiт-скарбничка, чия пика нi про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.
– Кицюню, розумничку мiй, – промовляв до нього Капiтон, погладжуючи його алебастрову спину. – Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти менi принiс.
Дiд перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стiл спершу iз брязкотом випали три металевi карбованцi, а за ними якiсь бiлi кружальця.
– Так-так! – промовляв при цьому Капiтон. – Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. – I вiн почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.
I тут я збагнув, що то за кружальця. Це були нашi слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котовi, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.
Але те, що зараз дiд про все довiдається, мене жахнуло!
А дiд виклав нарештi кружальця й заходився їх читати.
– Так-так, – потер вiн руки, – "здається, я придумав..." Гарно, розумний хлопчичок! (Це вiн, мабуть, про мене!) "Вiн бiльшав..." А, так вони, виявляється, стежили за мною! – розлютився дiдуган. – Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далi? Ага: "А коли чхав". Як, оце i все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющi! А ти, клята душа, – це Капiтон уже звертався до кота-скарбнички, – ти що, не мiг до кiнця дослухати? Га?! – Кiт, зрозумiло, мовчав. – Так ось тобi, щоб знав! – крикнув Капiтон, схопив кота за дурну голову i з розмаху бухнув ним об стiнку. Кiт розлетiвся на шматочки, так i не змiнивши виразу своєї пики.
– Ага, ось iще кiлька слiвець! – зрадiв Капiтон, розгрiбаючи уламки. – Побачимо, про що ж тут.
У грудях менi похололо. Невже кiт щось важливе пiдслухав?!
– Так, – бурмотiв собi пiд носа дiдуган, – тут щось про лiтання... Ага, зрозумiв! Цi бiсовi дiти, виявляється, теж умiють лiтати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держiться, хе-хе! От позабираю всi вашi сни – тодi полiтаєте в мене!.. – I вiн так бридко зареготав, що менi аж ноги затремтiли...
– Ну, що ж! – мовив дiд, коли вiдсмiявся. – Вiд мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.
Вiн пiдiйшов до шафи, витяг звiдти двi пробiрки, розкоркував їх i втягнув своїм бридким носом димки. Побiльшавши на очах, вiн двiчi чхнув, зменшився до попереднiх розмiрiв i задумався, сидячи в крiслi...
Я зiскочив на землю, i ми гайнули до своєї альтанки.
– Ну, що там, розказуй! – накинулись усi на мене.
I я розказав про все, що побачив.
– Ну й ну! – вигукнув Iгор. – Отже, вiн не знає про наш задум. Це непогано! Але вiн довiдався, що ми вмiємо лiтати. А це вже гiрше!
– Нiчого, завтра все з'ясується, – мовив я, i ми пiшли спати, хоча кожен iз нас знав: цiєї ночi вiн навряд чи засне.
10
Тiльки-но я вмостився в лiжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко пiдхопився, готовий до всяких несподiванок, але вiдразу ж заспокоївся: передi мною сидiв Корнелiй.
– Ти чого спати заважаєш! – посварився я на нього не дуже сердито.
– Не спати треба, а дiяти! – заговорив раптом кiт.
– О, знов говориш! – зрадiв я i намiрився був поцiлувати свого розбишаку, але вiн ухилився вiд поцiлунку.
– Знайшов час для пестощiв! – пробурмотiв Корнелiй невдоволено. – Вдягайся швидше: може статися бiда!
– Де? З ким? – вигукнув я i, не гаючи й хвильки, почав надiвати сорочку й штанцi.
– З Борисом! – кинув Корнелiй i пояснив: – Я тiльки-но вiд нього: все бачив та чув.
– Що ж скоїлось, кажи швидше!
– А те, що, поки ви балакали в альтанцi, Капiтон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворiла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побiг до трамвая, котрий iде в Святошино.
– Наче в казцi про Червону Шапочку! – вихопилося в мене.
– Нема чого свої знання показувати, – перебив мене Корнелiй. -Треба мчати до бабусi й рятувати Бориса. Цей Капiтон утричi гiрший за будь-якого вовка!
Я вже встиг одягнутись, i ми з Корнелiєм вистрибнули у вiкно, щоб не полохати батькiв.
– Треба будь-що обiгнати дiда, – мовив Корнелiй. – На трамваї – не встигнемо, на таксi – грошей нема, доведеться летiти...
– Як! То ти й лiтати вмiєш?!
– Зрозумiло, вмiю.
Дивуватися було нiколи, тож я хутко прошепотiв свою пiсеньку i стрiмко злетiв у небо. Розплющивши очi, я побачив Корнелiя, котрий летiв лiворуч вiд мене.
– Ну, тепер натискай на газ! – кинув вiн i помчав уперед.
Я ледве наздогнав його – i далi ми полетiли поруч.
– Корнюсю, – спитав я трохи згодом, – а звiдки ти знаєш Капiтона?
– Довга iсторiя, – вiдмахнувся кiт.
– А ти коротенько, поки летимо...
– Ну, добре вже, – погодився Корнелiй, – розповiм... Власне, я його знаю особисто не так i давно – його знали чудово мiй прадiд i дiд. Коли мiй дiдусь був iще кошеням, Капiтон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на вiдмiну вiд тебе й твоїх друзiв, вiн був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навiщо – нiхто не знав i не вiдав, та вiн завжди жбурляв у наших родичiв камiнням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тiльки ми не натерпiлись вiд цього клятого хлопчиська!
Од болiсних згадок у Корнелiя настовбурчилася шерсть, i вiн примовк.
– А далi? – нетерпляче спитав я.
– А далi вiн постаршав, – продовжив зрештою Корнелiй, – i став утричi лютiшим. Втiм, це можна зрозумiти: адже вiн нiколи не був справжньою дитиною i саме через це лютiшав з кожним днем. Згодом вiн почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотiв вiдбирати сни у дiтей.
– Нащо? – не зрозумiв я.
– Щоб хоч трохи вiдчути себе дитиною, – вiдказав кiт. – Так-от, вiн таки винайшов цей порошок i став iще запеклiшим нашим ворогом, бо виготовляє його дiд iз нашої шерстi. Вiн ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастровi скарбнички – на такi, яку ти бачив у Бориса. Вiн примушує їх слiдкувати за дiтьми.
– А чого вiн так ненавидить саме тебе?
– Бо я присягнувся своєму татовi помститись Капiтону, – гордо вiдказав Корнелiй. – 3 тої пори, де б вiн не оселявся, вiн зустрiчав мене. Це я стежу за ним i попереджаю всiх мiсцевих котiв про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, нi! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капiтона, вiн – поруч! За це вiн i ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалi важче ловити котiв. А нема котiв – нема порошку, а значить – i снiв. Щоправда, йому iнколи допомагають усякi хулiгани, якi, на жаль, ще не перевелися i з яких, напевне, виростуть новi Капiтони.
– Не виростуть, – перебив я кота, – обiцяю тобi: не виростуть! Вiдсьогоднi увесь наш квартет оголошує їм вiйну!
– Спасибi! – радiсно подякував Корнелiй i раптом перейшов на шепiт: – Тихше, пiдлiтаємо!
Ми й справдi вже пiдлетiли до будиночка Борьчиної бабусi, швидко приземлилися просто перед порогом, i я постукав у дверi...
Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:
– Що з Боренькою?!
– Нiчого, – пробурмотiв я, зрозумiвши, що Капiтон кудись уже завiв Бориса. – То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса – до побачення!
Бабуся полегшено зiтхнула й залопотiла:
– Може, варення на дорiжку, ще трохи ожинового зосталося!
Iншим разом я, звичайно, не вiдмовився б, але сьогоднi...
Я ледве встиг заперечно хитнути головою i побiг геть...
– Швидше до лiсу, – зашепотiв Корнелiй, котрий чекав мене на парканi. – Вони там, я вiдчуваю.
I ми помчали в лiс.
– Стiй! – просичав раптом Корнелiй через кiлька крокiв. – Я бачу їх!.. Слухай уважно: я вiдверну увагу Капiтона, а ти хапай Бориса – i щодуху додому.
– Але ж вiн може зловити тебе!
– Не бiйся, – заспокоїв мене Корнелiй. – А коли й зловить – то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кiт, нiж Борис... -I з цими словами вiн шугонув у темряву.
Я глянув у тому напрямку, де зник кiт, i побачив двi постатi, в яких упiзнав Бориса й Капiтона. Дiдуган iшов трохи попереду, а Борис, нiби слухняна лялька, ступав за ним.
Раптом лiсову тишу розiтнув дикий котячий зойк. Капiтон аж звився на мiсцi й заволав:
– Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобi не втекти!– Дiдуган крутнувся на каблуках i з дивовижною спритнiстю кинувся пiд кущ, звiдки долинав котячий вереск.
Тої ж митi я пiдскочив до Бориса й ухопив його мiцно за руку:
– Мерщiй тiкаймо!
– Де я? – здивовано заклiпав очима Борис, нiби щойно прокинувся.
– Потiм! – обiрвав я його i потяг за собою.
За хвилину ми вже сидiли в затишному трамваї i мчали додому, а я дорогою про все розповiдав Борисовi.
Дiставшися нашого провулка, ми вiдразу попрощалися, я наказав Борьцi нiкому бiльше не вiдчиняти й нiкуди не виходити з дому i теж помчав спати.
11
Наступного ранку, в недiлю, ми зiбралися на нашiй липi. Сидiли на гiлках i мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозумiло! Ми мовчки чекали на Володьку, вiд якого тепер чимало залежало.
Тiльки сьогоднi ми врештi помiтили, що весна майже кiнчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всiх деревах уже блищали молодi, тугi листочки.
