Текст книги "Буденщина (СИ)"

Автор книги: Анатолий Рогаль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Буденщина

Життя, людське, – це буденна річ, а

Кохання – це його свята,

Вельми непогано бути в когорті перших,

Але набагато краще не пасти останніх

(Із спостережень не байдужої людини)

Глава 1

Повернення мерця

Була тепла літня ніч. Час наближався до опівночі.

У психоневрологічному санаторії хворі отримавши на "десерт" до вечері "снодійне" давно вже спали непробудним сном.

Але із малої їдальні для медперсоналу чувся гомін та веселий сміх.

Кому ж не спиться в ніч глуху?!...

А не спалося усій чергуючий зміні: лікарю, двом медсестрам, сестрі – хазяйці та .трьом дебелим санітарам чоловічої статі.

– Як добре сидимо! – вигукнув черговий лікар, у захваті обвівши поглядом бездоганно сервірований стіл "по-багатому" заставлений всілякими вишуканими наїдками.

І високо підняв правою рукою кришталевий келих з відмінним із іменної серії шампанським, але при цьому ні на мить не припинаючи "сходження" вгору по гладенькій ніжці пишногрудої сусідки по застіллю медсестри Каті. (І це явно був не той випадок, коли одна рука не відала, що творить інша, бо варто лише було лівій руці досягнути "межі снігів". То б то краю білосніжних трусиків (самі розумієте, службове становище зобов'язує: білий капелюшок, білий халат ну і таке інше); як голос Нестора Богдановича ледь здригнувся, келих колихнувся, але ні одна краплина янтарної рідини не окропила білосніжну скатертину. (Чого не скажеш про Катіни трусики.)

– А як раніше усього-то якихось – то десять років тому все було?! ... Та що там десять літ, – ввійшов у раж, вже добре на підпитку, лікар. – Пам'ятаю шість років тому, тоді ми ще психоневрологічним диспансером були. А я тільки працювати почав і по "підказці" дяді Васі приніс "приписну" . І що ми тоді пили і що ми тоді їли?!

– Пили казенний спирт, як завжди, та їли залишки від вечері "психів", – пробасив санітар дядько Василь, солідний чоловік передпенсійного віку.

А я ще тоді камси купила з півколо. – пристала до розмови сусідка дяді Васі по застіллю, чопорна матрона медсестра Алевтина Миколаївна.

– Усього десять років! А який здобуток?!! Ми тепер п'ємо 1 їмо суцільний "ексклюзив", – і Нестор Богданович вже спорожнілим келихом ткнув у бік армади, напівпорожніх та і не дуже, пляшок шампанського, кон'яка і горілки на більшості яких майорів "герб" і портрет винуватиці сьогоднішнього торжества. (Яке напевне плавно переллється і в день завтрашній.)

Задоволена сестра – хазяйка Зоя (їй сьогодні "стукнуло" аж двадцять п'ять: якщо дивитися по паспорту то буцімто вік і не великий, а якщо по життю, то стара діва) розквітла як маків цвіт.

– Для цього шампанського для мене сам Тагір Абогрянович виноробчий букет підібрав. І у мене в особистому погрібку з цієї серії ще десь половина зісталася. Ну якщо і не половина, то не менше двох дюжин це вже напевне .. , – але тут Зоєчка замовкла і враз прикусила язик.

Але до неї надто пізно дійшло, з якої такої нагоди її подруга Катя дивиться на неї таким зацікавленим поглядом.

"Ні!! І ще раз ні! Ні за що і ніколи. Хай Катька-Причепа і у думки собі не кладе, що зуміє у мене із цієї іменної сотні хоч би одну пляшку шампанського виканючити", – подумки запевнила Зоя саму себе, але навіть особиста ті свідомість розслаблена зараз

алкоголем і та не повірила цій балаканині.

– Не може бути!!! – сплеснула руками вся розчервоніла Алевтина Миколаївна. (У звичайному житті чопорна дама суворого норову і "важковизначаємого" віку).

– Певна річ тут ти, Зоєчка, трішки загнула, – скоріше усього із солідарності морально та фізично піддержав свою сусідку дядя Вася. (Розмовляючи він "по-хазяйські" приобняв Алевтину Миколаївну за плечі і при цьому його долоня "ненароком" лягла світській дамі на груди, а великий і середній пальці по звичці стали легенько м'яти враз затвердівший сосок.

–І чого ж це такого не може бути?! – з викликом запитала задіта недовірою іменинниця.

– Та ти знаєш для яких людей Тагір Абогрянович іменні вина придумує?! – чиноукріно вигукнула іще більш збуджена Алевтина Миколаївна. ( До чого ж сильний у людях мабуть вже підсвідомий Спомин про дні "совкові" і безтолкові, якщо десять років нормального життя не в змозі усе ж розжижити стару закваску.)

Хоча ні, може і зруйнував новий час старий стереотип мислення, бо Алевтина далі мовила ось що:

– Правда, зараз після того, як начальників змінили управляючи, на чини та звання ніхто вже і уваги не звертає. І Тагір Абогрянович і тобі запросто міг скласти букет для іменного шампанського. Але скільки за таку забаганку тобі б прийшлося грошенят викласти?!

– Так. ти, Аля, права. ("Хлібне" місце сестри – хазяйки дозволяло Зоєчці вести себе з усіма, ну майже з усіма, трішечки фамільярно.) Гроші – усьому голова. Але ж кредитна картка тільки гріє душу, а як же бути з тілом?! – вульгарно посміхнулась Зоя і недвухзначно окреслила холеним пальчиком на "фасаді" своїм "бермудський" трикутник.

Так як Зоя чи то ж принципово, чи то ж із практичних міркувань ніколи не носила нижньої білизни, дві верхні вершини "трикутника" враз добре висвітилися "на екрані" полупрозорої кофточки (коли Зоїн пальчик на мить наблизив до них тканину) і молоді санітари Борис і Віктор видали схвальний гул.

Більш "розумніший" із них Борис хотів було "ненароком" скинути (такі трюки він вже проробляв неодноразово) на підлогу виделку та поглядіти і на третю "вершину". Але придавлювати ногами живіт після такої багатої трапези було небезпечно: можна і опростоволоситься. І добре вихований хлопчик з жалем відмовився від цієї задумки.

Але бажання було вище моральних сил і він хоч і не прямо, але попросив:

– Зоєчка!!! Ну що мені таке для тебе зробить, щоб ти і зі мною бодай би разок стала милосердніша?!

За столом враз стало тихо.

Діло в тім, що "страшною таємницею" Зої було те, що стоїло якомусь чоловікові її лише трохи притиснути і дівчина вже ні в чому йому не могла відмовити.

Звичайно сестра – хазяйка була не дурепа і про це ні хто, навіть найкраща подруга Катерина, природно, ні чого не знали, але те, що до Зоєчки чоловіки липли, як мухи: до меду, було загальновідомо і "чуйна" дівчина, за очі, отримала прізвисько "милосердна" .

– Щоб Зоєчку любити, у тебе "носик" маленький, – повійськовому просто розрядив обстановку Віктор, прийшовши на допомогу своєму напарнику.

– Це дивлячись з ким мірятись, – образився Борис, не оцінивши дружньої підтримки.

– Було у нас велике мірило, та його сьогодні пігулкою убило! – поспішав Віктор перевести від себе стрілки.

– Про що це він?! – здивувалася Зоя.

– А ти буцімто і не знаєш? Про Володимира Маніна, про кого ж і ще?! Це той псих, який сьогодні ввечері від нових ліків окочурився...,– почала було "просвіщати" свою подругу медсестра Катя, але зненацька замовкла і прикусила губку, стараючись не дати вирватися стогіну. Ох, же цей бешкетник Нестор Богданович! (У повсякденному житті маючи жіночку, ну дуже відповідального працівника, та двох вже майже дорослих доньок, він придержувався сурових поглядів, і вважаючи, що сучасна молодь сильно вже підроспустилася, закликав до того, щоб держати молодих в "їжових" рукавицях.) А зараз навіть без медичних рукавичок наш лікар у стадії збудження (фіфті – фіфті: п'ятдесят відсотків страху – п'ятдесят блуду) м'яв Катін клітор.

Замовкнувша Катя переривисто дихаючи, обвела туманячимся і трохи переляканим поглядом усю їх топ-компанію.

Але ніхто ні чого, слава богу, не помітив, а тільки Алевтина Миколаївна червоніючи від злості та пристрасті (тут можливо теж ті самі 50 х 50) картаючи, але потай, похитала головою, але вже зовсім з іншої нагоди.

"Ми ж медсестри, а не санітари, і хворих у бані не миємо.

А відкіля ми з тобою знаємо, що чоловіча гордість хворого Маніна є "загальносанаторне надбання" іншим знати ні як не потрібно", – подумки пожурила свою напарницю Алевтина Миколаївна і вирішила на усяк випадок перервати таку небезпечну розмову, та і час як раз приспів: добре посиділи тепер і "хороше" полежати належить.

– Пора подихати свіжим повітрям, – безапеляційно об'явила вона і підхопивши дядю Басю під руку відверто і не криючись попростувала у відлюдну комірчину. (Там із-за відсутності вікон і вентиляції постійно пахло тальком 1 залежалою резиною і ще ледь-ледь чимось плотським. Але все це було ніщо по зрівнянню з прихованою за штабелем картонних коробок, бачившу види, але ще цілком надійною розкладушкою.)

А Нестор Богданович і собі, і медсестрі Каті, хоч він і був ще "малодосвідчений", але давно практикуючий лікар, враз "виписав" негайну госпіталізацію і постільний режим.

І вони майже підтюпцем ринулися в ординаторську. Диван там для відпочинку медперсоналу (хоч і шкіряний і майже новий) був не ахти який та і пружини скрипіли безбожно і багатодосвідченна сестра – наставниця потягнула трохи упираючогося Нестора Богдановича униз на підлогу: на товстелезний з густою як у ведмедя ворсовою килим.

За столом же підзатрималася лише винуватиця торжества (треба ж брудні тарілки убрати та нових наїдків добавити, щоб підготувати усе для нового "раунду переговорів" ) та молоді вже насмокташиїся як немовлята майже під підгузник (вибачаюсь) "під зав'язку) санітари, які тепер перемістилися на вільний край довгого столу і продовжили поміж собою своє нескінченне змагання за пальму першості по армреслінгу.

Поквапливе відокремлення двох пар коханців не оминуло "професійно" – всевидючих очей сестри-хазяйки і до хмільного збудження добавилося і еротичне, коли вона подумки уявила чім ті зараз займаються. (Звичайно ж Зоя не помилилися. І все так і відбувалося як малювало їй її уявлення, але постави були простіше та і ... дрібніше).

Звичайно молодих "бугайців" – санітарів (ну дядя Вася є дядя Вася: він для багатьох дурненьких і недосвідчених дівчаток був першим "наставником") Зоєчка начисто ігнорувала. І все через їх в усьому і уся повсякчасно випираючого "провінційного дубизму" , так як численність мозкових ізвилин у Бориса з Віктором навіть сумарно була не багато вища, чім у їх пацієнтів.

Але голод (а особливо якщо це статевий) не тітка і невдоволеність пристрасті примусила самотню дівчину кинути свій погляд і на пустопорожніх придурків. Але ті, на жаль, поки Зоя "копирсалася" на столі і в своїй душі, одностайно, клюнули носами стіл і також дружно захропіли в елементарній відключці, та в такому мертвецькому сні, що їх тепер до самого ранку і із гармати не розбудиш.

"Щезають справжні чоловіки, як мамонти щезають!" – з гіркотою подумала Зоя і раптом чи то від асоціації з "мертвецьким сном", чи то зі словом "мамонт" (дами, які в зоопарку хоч раз бачили слона або навіть слоненя, мене зрозуміють) згадала про ще не охолонувшого "жмурика" лежачого зараз самітно на тапчані у мертвецькій.

– І на що це натякала Катька, що Алевтина прямо таки вся спалахнула!? – замислившись уголос тихо промовила Зоя рука іі ненароком і по-шахтарські пірнула в кишеню халата стала тремтячими пальцями спішно перебирати зв'язку відшукуючи ключ від "страшної" кімнати.

…

В мертвецькій було сутінно і прохолодно. Слабе освітлення чергового нічника робило всі навколишні предмети таємничими і загадковими.

Молодий доброї статури хлопець був майже оголений (якщо не рахувати чудернацьких лікарняних трусів) і здавалося, що він просто забувся у глибокому сні.

Первісно заволодівший Зоєю страх швидко минув і вона осмілівши підійшла впритул до небіжчика.

Раніше хворі для неї всі були на одне обличчя і тепер Зоя з подивом відмітила те, що хлопець навіть мертвим був красивий як бог.

– Такого легеня угробили наволочи!! – вигукнула гнівно сестра – хазяйка і згадавши, що Володимир помер від першої ж дози новомодного ще проходячого клінічні випробування, але вже широко розрекламованого, як супер – панацея для психічно хворих, нового вітчизняного препарату, брутально вилаялась.

Потік лайливих слів був набагато "довший" ніж Зоїні і руки, так як раніше ніж він вичерпався, ті – свавільниці устигли не тільки добратися до казенного майна, але і пред'явити світу чоловічу статеву ознаку Володимира Маніна.

– Мама мія!!! – у Зої навіть дихання перехопило. Але потім вона, правда, задихала, але вже як безнадійний астматик. (Не як образу нашій згуртованій чоловічій братії буде сказано, але то був не звичайний міліцейський сюрчок. Це була скоріше всього добра половина жезла вартового ДАЇ.)

І не дивно, що Зоїні руки вчепилися у нього сильніше чім даїшник у свого кійка – годувальника.

"Що я роблю?!!" – з жахом подумала Зоя з подивом поглядівши на свої руки, які тепер любовно і ніжно гладил и крайню плоть хлопця.

Незважаючи на прохолоду в мертвецькій, тіло парубка ще зберігало тепло і жага пристрасті не бажала визнавати його мертвим.

І тож бо Зоїні руки продовжували і продовжували жити окремим життям і ... хлопця теж, так як зненацька він став твердішати і збільшуватися у розмірах.

Дівчина злякано зойкнула і у неї тепер і на голові заворушилося волосся. Але ж руки?! .. З ними Зоя ні чого подіяти не могла! (Усе таки мабуть був правий Дарвін запевнявши, що всі ми люди – "чєловєкі" або хоча би слаба наша частка виникли все ж від мавп. Я це до того, що у деяких племенах південних незайманих лісних нетрях до сіх пор практикується психологічно елементарний спосіб ловлі цих так і не досягнувших людського рівня розвитку тварин. У видовбаний невеликий отвір величезного гарбуза засипають жменею зерна кукурудзи. Мавпа запускає туди свою лапу, хапає кукурудзу і все – вона "в пастці. Так як розжати кулачок і тим самим визволитися від полону у неї бракує розуму.)

І Зої певна річ і розум був і воля "залізна" бу ла у наявності та і панічний страх їх добре підшморгував, але ж руки розжати їй було слабо.

Тільки хвилин через п'ять на якусь мить змогла сестра хазяйка стати господарем становища і з величезним зусиллям відірвати зрештою – решт свою праву руку.

Але це тільки ускладнило ситуацію, так як остаточно сказившись, Зоїна ж кінцівка стала раптом вже зі своєї ж господині поквапливо зривати все убрання. Благо (звичайно ж для руки) його було: раз, два і все.

Зоя звила від страху і пристрасті і як у крижану воду кинулася на ... вже гарячу плоть.

Оргазми? .. , азми, – ... азми, – ... азми!!!

Зоя утратила їм рахунок і оніміла, і оглохла від величезного жіночого щастя.

Зникли і простір, і час, і, як сказав класик, годинник зупинився опівночі.

І коли Зоя у черговий раз здіймалася на вершину насолоди, тіло хлопця раптом усе здригнулося, а потім замерло знову на якусь мить і ураз запрацювало у заданому пристрастю ритмі. А губи розтулилися і пролунав тихий шепіт:

– Де я?! І що зі мною?!!

Зоя ж і на мить не зупиняючись і не перестаючи розхитуватися з великим силкуванням відірвала "прикіпівший" до піднебіння язик і хрипло видихнула:

– Ми в раю!! В раю ми!!! – і затулила палким поцілунком і рота ожившого небіжчика.

"Псих" був тихий і затихнув. І подальше більше не про що і не запитував. Але все ж десь через чверть години, дбайливо і обачно, та не порушивши ритму перемістив блаженно утомлену вершницю під себе ...

Глава 2

"Вигнання із раю"

На наступне денне, а потім і нічне чергування, Зоя Данич чогось не з'явилася.

А потім мов би удар грому серед ясного неба, пронеслася ураганом незвичайна звістка: Зоя за один день не тільки покинула роботу в санаторії, але і виїхала з міста в невідомому напрямку.

Нестор Богданович і його команда, які змушенні бу ли з пару тижнів "грати" в послабленому складі, були просто шоковані. (Не з ким не попрощатися– це вже куди не йшло, але не поставити "сиротіючому" колективу "відвальну" – це верх всякого нахабства і явна ознака невихованості.)

Але життя є життя: люди приходять і покидають робот) , а "принципи" і традиції у колективі залишаються. Так що святе місце пусте не буває.

Нова сестра – хазяйка Маша виявилася дівчина наша і всі її скоро полюбили. "Полюбили – полюбили" та і забули. Але "компанійська" Машенька не розгубилася, а зненацька для всіх відповіла раптом взаємністю молодим дебільним санітарам Борі і Віті. Та і не одному із них чи то, на худий кінець, (правда при дармових і необмежених харчах таким він навряд чи може бути) домовившись з ними про очередність, а двом ... одночасно.

Так виник їх троїстий союз.

"Родині" пари: Нестор Богданович з Катею та дядя. Вася з Алевтиною Миколаївною цьому тільки зраділи. Тепер можна усамітнюватися без остраху, що у віконце чи щілину пристроїлися підглядати "допитливі" санітари. (І від захоплення мнуть ширінки від такої "вітринки" .)

Про причини спонукавши Зою Данич покинути хоч і "хлібне", але по нинішній добі саме рядове робоче місце (тепер кожен громадянин співдружності мав персональний робочий сертифікат, а з ним, та ще, як що ти вже попрацював і значить збільшив номінальну його вартість, найти і більш престижну, і більш оплачувану роботу було вже не проблема) ніхто нічого не знав і навіть не здогадувався.

А тим більше про невдалу спробу суїциду після нічного заняття коханням у мертвецькій.

Тільки те, що колишній "псих" і колишній "небіжчик" Володя Манін, після занадто бурхливої ночі вийшов з коми і повернувся до життя та ще і цілком нормальною здоровою людиною, удержало Зою від повторного намагання покінчити життя самогубством.

Але відчувши, що вона у хмільній уседозволеності все ж переступила якусь-то моральну межу, Зоя одним розчерком пера у трудовій книжці покінчила з минулим і без жалю розсталася навіть зі своїм вже обжитим і затишним будинком та добре доглянутим садом, вирішивши почати нове життя з чистого аркуша.

Через усе Зоєчка знайшла у собі сили переступити, все вона змогла кинути, але ось відмовити собі в останнім бажанні ще раз погледіти в очі Володимиру Маніну та сказати йому останнє "пробач", було поки що вище від тільки лиш запліднілих мораллю норм поведінки.

І перш ніж усістися у свій шикарний спортивний автомобіль (подарунок одного разомлівшого від пестощів коханця) і умчатися в щасливе безхмарне завтра, Зоя Данич, скориставшись перезміночною неразберихою і тим, що про те, що вона у психоневрологічному санаторії вже не працює знало поки що лише обмежене коло людей, проникла потайки туди і зайшла в палату до Володі. (Тепер у нашій країні не задекларовано: галасливо розрекламовано, а тихо, як мовиться, у робочому порядку всім співгромадянам і навіть психічно хворим було вже забезпечено одноосібне місце проживання.)

При денному світлі Володимир Манін, хоч і був повністю одягнутий ( вбрання у "психів" тепер теж було порою і краще, чім у здорових особисто заробляючих собі на "хліб" і життя вільного переміщающихся по країні співвітчизників), безперечно виглядів красенем – чоловіком.

Але ось розмови двох усього день назад "нерозлучних" нічних друзів ( прямо таки не розлий водою) не вийшло.

Чудодійні ліки, від яких Володимир спочатку впав у кому (ії – то вже трішки напідпитку медики і констатували, як клінічну смерть), а потім "відкачаний" Зоєю, возвернувся повністю одужавшим до нормального життя, мало одним 13 чисельних поки що побічних дій: тимчасовий наркотичний синдром. Тобто деякий час після прийому ліків хворий, як що він звичайно зразу ж не "врізав дуба", сприймав реальність злегка розмитою як у ві сні.

Так що які вже тут розборки і з'ясування стосунків.

І зрозумівши, що й слова для Володі, що відлуння в горах, Зоєчка замовкла і сумно зітхнувши і скуйовдивши наостанок куцоостриженного на голові парубка "оселедця", одарила його на згадку ніжним, але "материнським" поцілунком к маківку, якій судиться на старості літ (і про це вже .сього дні можна з впевненістю зробити висновок) "обрости" вульгарною лисиною.

Посмішка на обличчі видужуючого зробилася Іще ширшою і він одною рукою звично розстібуючи ширінку, попробував другою усадити собі Зою на коліна.

Але Зоя тепер у такі ігри більше не грала і спритно вислизнувши із обіймів Володі розважлива дівчина як пташка з клітки випурхнула із санаторію на волю – волюшку.

Завжди безвідказний автомобіль на цей раз із – за тремтіння рук завівся тільки аж з третього разу та і то, слава богу. (Діло в тім, що сучасні легкові автомашини вітчизняного виробництва всі поголовне були оснащені "замками тверезості". І водій, як що він був "під мухою", або в сильному нервовому збудженні, повинен був спочатку прийти до тями, а лише тільки потім комп'ютер автомобіля давав "добро" на старт, то б то відновлював роботу стартера.)

"Якщо моє особисте життя і надалі буде так складатися, то щоб мені не прийшлося вібратор купувати", – похмуро і приречено думала Зоя виїжджаючи на автобан і вирушаючи у стажеровочне турне, яке на думку її банківського менеджера допоможе їй вірно вибрати подальшу життєву і трудову стезю.

…

Володя ж Манін свою путівку у життя отримав півтора місяця поспіль.

А до цього він пройшов через нескінченні обстеження переобстеження, котрими медики – фармацевти намагалися нащупати шляхи подолання коматозного стану нерідко наступаючого у психічнохворих після введення їм їх чудо ліків.

Незважаючи на розмитість свідомості перших днів після видужування Володя Манін, що сповнив, а про що і сам здогадався.

І коли навіть з почуття вдячності, йому набридло бути дослідним кроликом у вчених – фармацевтів, він вирішив їм допомогти: "придумавши сам" спосіб подолання коматозного стану.

– Треба тіло хворого, впавшего в кому після прийому ваших ліків, помістити під тепловий вплив із одночасним застосуванням вібромасажера, – нічого не пояснюючи запропонував він вченим.

Ті спочатку ледь було не підняли хлопця на сміх, але він наполягав, що так йому підказує його "внутрішнє" відчування тої доленосної миті.

І так як власні пошуки дали нульовий результат, то чи від безвихідності, чи то заради приколу, вирішили перевірити і "теплово – вібраційний метод Володимира Маніна", як його вчені мужі жартівливо охрестили.

Але видно не зря існує приказка, про те, що сміється той – хто сміється останнім, бо не логічно і нез'ясовано з наукової точки зору раптом зненацька був отриманий стовідсотковий позитивний результат.

Вчені були в шоці. А потім, прийшовши до тями, запропонували здивованому Володі замість журавля в небі синицю в руку.

– Ми звичайно можемо вписати тебе, хлопець, і у співавтори, – трішечки перекручуючи дійсний стан речей, умовляли вони приголомшеного від такого повороту справ колишнього хворого. (Володя Манін ще не знав і не відав, що зараз Інтелектуальна власність в оновленій країні є свята святих.)

– Але коли закінчаться клінічні випробування наших ліків одному богу відомо. Та і який від них буде стійкий лікувальний ефект також поки що по воді вилами писано. А так ми тобі згідно наших чесних комп'ютерних викладок, твій банківський менеджер їх завжди може перевірити, пропонуємо одноразову максимальну, та до того ж ще і негайну винагороду у сімдесят п'ять тисяч гривен. Подумай, хлопче!

Володя в той час вже проходив ознайомче – адаптаційний курс і про теперішні ціни уяву вже мав і добре знав скільки усякого добра можна було б придбати на такі величезні гроші.

І молодий хлопець без роздумів, але все ж після короткої консультації (на цьому наполягли самі вчені) з прикріпленим до нього банківським менеджером, беззастережно погодився.

А через тиждень після цього Володю Маніна і із лікарні "виперли". (Може комусь прізвище хлопця і ріже слух, але у дитячому будинку, куди ще немовлям Володя попав як "приблуда", завідуючий, якому місцева бомжиха Маня, плодовита мов крільчиха, вже кісткою в горлі стала, майже усім підкинутим дітям давав прізвища схожі з іменем не путьової бомжихи.)

– Манін він чи не Манін, але у нашому дитячому будинку усі вихованці як сестри і брати, – жартував він "по-чорному" вписуючи черговому знайді прізвище на кшталт імені горезвісної бомжихи.

…

– Ось це, Володю, називається «зелена картка»,– разом з документами (чисельні тести на перевірку повного видужування мали і один плюс: хлопець завдяки їм виправив свої отриманні ще в дитбудинку посвідчення механіка – водія і механізатора широкого профілю) головний лікар санаторію (якого усі чомусь продовжували величати лікарнею) вручив Володі ще з дюжину пластикових карток. І тепер тикав пальцем в одну із них: непоказного виду і брудно – зеленого кольору. – 3 нею ти поки не вибереш собі професію і місце роботи по душі можеш стажуватися у будь – якому трудовому колективі: чи то приватне воно, чи то суспільне ...

– І навіть у фермерському господарстві? – ні як не в змозі повірити і все ще сумніваючись перепитав Володимир, бо, будучи дитбудинковським вихованцем, за тамошнього професійного настрою ще малечею "ненав'язливо" пригинався до землі, як пуповиною крипівся, доки не приріс до неї душею і тілом.

– За десять років багато, ох, як багато, Володю, води утекло. І, повір мені на слово, хлопець, життя вельми змінилося і головне в кращій бік. Про ті минулі літа зараз і згадувати страшно. І може це для тебе дико звучить і ти не повіриш моєму твердженню, але Україна – матінка – наша голубонька зараз одна із тих, що знаходяться в авангарді світового розвитку. Бо наша країна одна із перших почала реформи відкривши миру шлях у нове тисячоліття. І будь я проклятий, як що збрешу, але ми українці першими із перших поховали державу і приступили до нового облаштування світу конституційно закріпив добровільне об'єднання усіх співгромадян оновленої країни у економічну співдружність вільних у своєму виборі людей! – натхненно виголосив головний лікар і при цьому його очі осяяла непохитна гордість і незнане поки що Володимиру почуття причетності.

Сергій Юрієвич, так звали головного лікаря, так захопився риторикою, що на якусь мить навіть забув про що спочатку йшла мова. Але головний управляючий санаторію, як він тепер офіційно прозивався, високопрофесійно все тримав під контролем і після короткого "мги", повернув розмову у попереднє русло.

– Стажерам зараз усюди раді. А у фермерському господарстві тим більше. Бо зайві руки тепер знову ні де не зайві, – позволив головний лікар собі каламбур, але зразу ж зрозумівши, що ці веселощі не вчасні, миттєво сам себе підправив:

– Звичайно – звичайно згаяти десять років життя, та ще такого як зараз, шкода і дуже. Але ти молодій і у тебе все ще попереду. Так що поживи з рік безтурботним вільним птахом, відпочинь, придивись, що до чого зараз. А там вже сам облаштовуй подальше своє життя, як твоїй душі забажається, – і з цими словами міцно і енергійно потис на прощання руку.

– І ще запам'ятай, Володю! Зараз суспільство кожному своєму молодому громадянину надає хоч ще і не супервеликі, але головне рівні і справедливі можливості для старту в доросле життя. І хоча вірний вибір – це в якійсь мірі є доля, але і про, золоту середину забувати все ж не слід. Бо, як любила повторювати моя покійна бабуся Горпина: усі люди, пробач мене, Володю, за такий вульгаризм, в одне лайно не вкачаються! Так що простягай ніжки по одежці. Враховуй не тільки свої бажання, але і наявні природні задатки ...

І після батьківського: "Усіх благ!" – аудієнція у головного управляючого для Володимира Маніна закінчилась.

І отримав він нарешті свободу і рівність у рідній стороні.

З замираючим серцем пройшов хлопець через численні автоматично (як у давнішніх американських фільмах) відкриваючись і зачиняючись двері, над кожним із яких височило невблаганне і неусипне "телеоко", і через, напхану, до не можна, сигналізацією та моніторами, прохідну вийшов на потопаючу у зеленім буйстві літа пустинну вулицю.

Із зовні не дивлячись на увесь цей благородни й камуфляж: різні карнизи, ролети і ажурні решітки, сором'язливо прикриті пишними занавісками, спецсанаторій для психічнохворих усе рівно виглядав, ну, як що не так як тюрма, то як неприступна фортеця, але "бійницями" усередину. (А таке спорудження, яке не можна вільно покинути, як не крути і іменується в'язницею.)

Район лікарні – санаторію розташувався на пагорбу і звідтіля було добре видно, що це окраїна якогось невеликого, але дивного міста.

"Судячи по розмірам – це явно провінція, але по забудові здорово схожа на столицю якоїсь із західних держав минулого десятиріччя," – вдивляючись у далечінь і дивуючись подумав Володимир. І в останній раз поглядівши на будівлю невільного свого притулку, де провів десять безпам'ятних років, хотів було "відчалити" , але не тут то було.

Скляний фасад прохідної у цю мить автоматично розчинився і зімкнувся, і молодий хлопець у мить опинився в оточенні змінившегося після чергування медперсоналу.

– Поздоровляємо! Поздоровляємо з видужуванням! почулося з усіх боків.

– І з "визволенням". А ти "підйомні" вже отримав? Адже з тебе нашій зміні могорич належить! Так як ми тебе вважай з того світу назад повернули, – санітар Віктор був прямолінійшим за ідіота. – Можливо ми з Борисом і були твоїм хрещеними батьками. Гадаючи, що ти вже жмурик, ми тебе у мертвецькій так об лаву грюкнули, що всі "шарики" враз на місце поставили, – і молодий санітар зареготав задоволений собою і багатообіцяючим шансом дармової випивки.

– Ти запитуєш про кредитну картку? – здогадався Володя і дістав пластикову "колоду".

Не "тасуючи" і не приміряючись Віктор як заправський шулер із тієї, як оком зморгнувши, витягнув потрібну.

– Я пригощу усіх вас з радістю, але, чесно кажучи, я поки що не знаю, як усім цим користуватися, – трохи збентежившись промовив Володимир і хотів було оставити свою кредитну картку у Віктора в руках.

– О ні! Мені банкомат по твоїй картці не дасть ні копійки. Та і менти ураз загребуть. Ця паскудна річ зараз суворо індивідуальна, як презерватив, – заперечив молодий санітар і з очевидним почуттям жалю розстався з прямокутним кусочком пластика.

– Ідемо з нами! – запропонував Борис у нервовому очікуванні сабантую ковтаючи слину. – Там у кав'ярні біля метро і банкомат є. Там і посидимо.

– Ви не проти? – поцікавилася зараз "вільна" Катя і томно погледіла на ще більш знеяковівшого Володимира. (Діло в тім, що як зразковий сім'янин, кожного ранку Нестор Богданович поспішав до дружини і діточок і від'їжджав після чергування одним із перших на власному, хоч і не супер дорогому, але кожен рік новенькому авто.)

– Звичайно ж я "за", – завірив замершу в очікуванні компанію Володя і вдячна Катя взяла його галантно під руку.

…

При видачі "путівок у життя" вчорашнім випускникам середніх шкіл (а Володя по трактуванню законів юристами буквоїдами йшов саме по цій категорії) нове суспільство не дуже щедро відпускало грошенята на початкові "кишенькові" витрати, так званні "підйомні" . Дві тисячі на ніс і не гривни більше. Але ось первинна вартість довічного іменного робочого сертифікату для купівлі робочого місця з кожним роком зростала і зараз вже складала двадцять п'ять тисяч. Так це було вже дещо, але отримати із цих грошей готівки та ще витратити по не призначенню було неможливо.