Текст книги "Буденщина (СИ)"

Автор книги: Анатолий Рогаль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Але ж робота, як відомо, "дурнів" любить і Володя завжди знаходив куди приложити прямо таки сверблячи у години неробства руки.

Так що вечорами, коли "невільні" робітники вже давно повечеряли і поїхали у свій відокремлений літній табір веселитися та біситися (отримавши від хазяйки традиційний набір продуктів для "вікенду"), Володя тільки-но повертався з ланів.

– Ну, де тебе так довго носило?! І що тобі сьогодні із моєї техніки зламати вдалося?! – безтурботним сміхом зустрічала його Стефанія незмінне, як вартовий на посту, стоячи у воріт ангару.

– Та так дрібниці, – не бажав стажер Володя признаватися у своїй неуйомній і часто каравшоюся технікою, а іноді і хазяйською, допитливості.

– А чого ж ти вимазався з ніг до голови? – не очікуючи відповіді питала господарка і частенько її голос на якусь мить тьмянів, а погляд туманився. (Ось таким же прибував з полів у перші роки їх фермерства і покійний чоловік.)

– Іди мийся та за стіл. Вечеря давно уже прохолола, – не в змозі відірвати очей від молодого стажера починала безпричинно сердитись хазяйка. (Може тому, що для цих вечірніх .трапез для двох, Стеша стала готувати сама особисто?!)

Володимир мовчки скорявся, але у баню не йшов. (Що то за банька, як що нікому тобі спину потерти .. ! ) А становив ся під душ і змивала вода до чиста усю грязь та частково, і то лише на певний час, гріховні його думки.

Вечеряли нарочито повільно і ховаючись час від часу зиркали один на одного, а думки усі про майбутні екзамени.

Цю гру – забаву для перевірки засвоювання знань стажер ом якось придумала Стефанія, але надав їй любовного відтінку, звичайно ж, Володимир. (Перший і єдиний поки що похід хлопця у спальню дами закінчився, як у прямому так і у переносному значенні плачевно. Виявилося, що у прикольнім знарядді була суміш нервово-паралітичного та сльозоточивого газу.)

Володі вгамувалися, але не надовго.

Час швидко гоїть рани. І став Володя – старший – Володя – мудрий шукати обхідний шлях.

Як не дивно (а у жінок усе не так як у людей, то б то як у чоловіків: де у нас "густо" – у них там "пусто", а де у нас навпаки "степ та ковила" у них "гори медяні"), але Стеша нововведень Володі у свою систему заліків не відхилила. І навіть усе "не милосердніші" правила "гри" не змогли заставити непокірливу хазяйку відізвати свою заявку на участь у змаганні розуму та кмітливості, які усе більше і більше набували явно виразний еротичний характер.

…

– Чому у мене у будинку і на фермі розетки для включення електроприладів мають два різних кольори? – задала сувора екзаменатор своє перше запитання.

– Мабуть тому що електроенергія для побутових і промислових потреб має різну ціну, – самонадіяно використав Володя давнішній запас життєвих знань і "промахнувся" .

– Невірно, – засмутилася фермерка "щиро" переживаючи за підготовку стажера. – Енергія вироблена на одній і тій же електростанції не може мати дві ціни. Просто останні роки стали практикувати для населення паралельні мережі електропередач. Бо деякі електроприлади, наприклад, мій "дідусь" електрозварювальний апарат, порушують стабільність напруження у мережі, а таким електроприладам як комп'ютер, телевізор, холодильник – це явно не на користь.

Володя похмурив чоло і почесав потилицю та облизавшись мов кіт поглянув на пухленькі губи Стеші, із яких та передбачливо перед" екзаменом" стерла помаду .

– А чому у мене дві водопровідні лінії. І не тільки у мене, але і в усіх хто має хоч би присадибну ділянку? – задаваючи нове питання Стеша вирішила не ризикувати і планку вимогливості опустила нижче " не можна" і навіть як рятівний круг підкинула наводяще запитання.

– По одній магістралі до тебе підходить питна вода, а по іншій технічна, – на цей раз стажер не схибив і здогадався зразу ж і радісна усмішка осяяла його обличчя.

– І – і ?! – не задовольнилась сувора екзаменатор такою "змістовною" відповіддю і явно намагалася "скостити" залікові бали.

– Технічна вода дешевше буде! – слідуючи за своєю інтуіцією у мить доповнив свою відповідь старанний учень і попав, що називається у "десятку".

– Вірно. Непогано. Зовсім непогано, – змушена була визнати Стефанія явно вірну відповідь.

– Так непогано чи добре? – тепер вже екзаменуємий вимогав уточнень.

– Ну, скажемо, тверда четвірка, – затремтіла і зашарілася ураз на своєму кінці канапи хазяйка.

Володя стрімким ривком висмикнув своє тіло із "пащі" м'якого "монстра" і в мить зімкнув "кораблі" борт до борту.

– Не треба хитрити, Стеша, я вже точно знаю, що сучасна система оцінки знань здійснюється по дванадцатибальній шкалі. То ж на скільки тягне моя сьогоднішня тверда четвірка? – стиха, але з хрипцею в голосі поцікавився "педантичний" учень, ніжно і обережно обнімаючи збентежену і ще дужче тремтячу Стешу за плечі і "ненав'язливо" підправляючи її лице в найліпшій для поцілунку ракурс.

– Дев'ять, – сумирно, але ледь чутко прошепотіла Стефанія і стала танути усе менш і менш ховаючись у солодко – гарячих, але підступно – паморочних пристрастю поцілунках пройдисвіта, але зараз такого смиренного, такого ніжного і усе більш і більш жаданого.

У бешкетника Володі Маніна з математикою ще у школі були не лади і можливо цьому і зараз траплялось, що він умудрявся у такій простій арифметичній дії помилятися іноді на цілий порядок. (І як не дивно, але не завжди такі його "помилки" бували поміченими.)

Так дорослі "діти" вечорами "пустували", але межу не переступали, хоч з часом Володіни губи вже і по Стешиному тілу заблукали ...

І відомо чим би усе це закінчилося. Але у кінці вересня синоптики пообіцяли ранні приморозки і Стефанія, занепокоївшись за усе ще не зібраний врожай яблук, попросила підмоги.

На наступний же ранок прислали з десяток "перезрілих" стажерів, але людей бувалих та досвідчених, а головне уміючих працювати без хитрощів і лінощів.

Природно і їх теж розмістили на хуторі хазяйки, і тут усе і почалося.

Одна із знов прибулих дам цілими днями з Володі очей не зводила, але перші дні держалася на відстані.

– Ми з вами ні де раніше не зустрічалися, а то мені ваше обличчя здається знайомим? – трішки ніяковіячи запитала вона, якось несміло перейшовши до працюючого у полі поряд з садом непосидючого тракториста. (Стажер як раз "ремонтував" "чергову" поломку.)

– Тільки у наших снах, – у одну мить· з головою утонув Володимир у прямо таки випромінювальному незнайомкою зачаруванні.

І дівчина полегшено зітхнула і щасливо розквітла.

Володя теж посміхнувся у відповідь і раптом усім єством своїм відчув як рідне і близьке: і цей грудний сміх, і цю бездонну синь до болі знайомих очей.

І зненацька звично і безбоязнено, як у ві сні, він ураз підхопив незнайомку під руки і посадив поряд з собою на капот трактора.

Та не злякалася і не образилася, а навпаки засміялася ще дужче і весело як на гойдалці взмахнула ногами: оголивши при цьому на мить оголене ...

І тут же чоловічі гарячі долоні знову оплели дівочий стан і пересадили бешкетницю трішки вище .. , але вже не на трактор ...

... Ви знаєте, як зриваються спілі яблука з високих дерев?! Вірно: треба драбину або плідозніймальник.

Але ось Володя садив собі свою подружку на плечі (по простонародному "на коська") і вона мліючи від щастя тривала "райські" яблука.

Певна річ, що такі "трюки" вони проробляли усамітнившись, але, як виявилося, і у дерев порою бувають очі, а ще більш сумніше усього, коли вже дуже гострі язики ...

Ранні приморозки, слава богу, сади Стефанії обійшли стороною, але вона чомусь раптом зненацька дала команду обтрясти залишки яблук на корм худобі.

І природно і у стажерах і у службовцях Загально національних трудових резервів ураз відпала потреба.

Ті трохи, правда, подивувалися такому не зовсім економічному-оправданому рішенню фермерки, але хазяйське слово – закон та і ночами зараз стало вельми зимно. (Та так, що навіть через куртки і "похідні" ковдри стало спини холодити І можна і дівчаток застудити.)

І на наступний вже ранок, коли усі стажери і робітники "Армії" – ледарів роз'їхалися по домівкам, Володя на сніданок зненацька отримав величезну чашку "домашньої" сметани, в якій гордо височила не падаюча ложка.

– Це що ж прощальний сніданок?! Мене, що теж випроваджують? – знаходячись не у найкращому настрої не подумавши запитав Володимир, але тут же сам себе підправив, перевівши свою нетактовність у жарт:

– Не маєш, хазяйка, права! Бо у мене ще два тижня практики ...

– А у мене буде два тижня відпустки! – щасливо і радісно сповістила Стеша. – Вважай три роки сиджу на фермі безвиїзно, – і раптом несподівано розридалася.

– Стеша, ти чого?! – розгубився спочатку Володя і не маючи під рукою інших лікувальних засобів, став плачучу цілувати, цілувати, цілувати ...

Невідомо скільки пройшло часу бо усе навкруги раптом покрилося густим туманом і самі не відаючи як і чому молоді опинилися високо – високо над землею ... на сіннику.

Відпущений долею час пролетів, як один день. (Та і діти Стефанії, як раз "підзадержалися" в Артеці і два тижня їм ніхто не заважав.)

І такий часом вогонь палахкотів в їх серцях, що просто диву даєшся, що обійшлося без пожежі. (Бо ізлюбленим місцем їх любовних втіх усі ці дні залишався усе той же сінник.)

Але розталися без сліз.

І попрощавшись кожен із них думав про своє.

Стеша: "А цілувався загинувший мій Микола краще, але заміж можна вже і вийти. Треба лише знайти собі якогось самотнього і забезпеченого чоловіка, щоб на дитячі гроші І не зарився. Так самотнього, але не старого .. , не утомленого ... "

А Володя? А що Володя?!

Після двохтижневого та ще і щоденного поїдання сметани у нього раптом виник гострий авітаміноз: йому до "можна" як захотілося яблук ...

Але ось у невтомної "вершниці" йому навіть прізвища довідатися не вдалося.

"І з яких пір статевий акт став причиною для знайомства?!" – чи то жартуючи, чи то криючись вигукнула вона якось і залишила усі розпитання про себе без відповідей.

Глава 4

(У дітей повинен бути батько, а у саду – хазяїн.)

Наступним місцем для практики Володимиру Мані ну його банківський менеджер визначив придорожній автокемпінг у міжнародному автобану.

Це був невеликий компактний комплекс: надійно цілодобово охороняєма автостоянка, автомайстерні, заправка, невеличкий по-домашньому затишний готель і ніколи (навіть у саму глуху ніч) не пустующа придорожня їдальня з прийнятними цінами і з великим вибором свіжих і смачно приготовлених страв

Володіла усім цим господарством сім'я Стогових: Аркадій Давидович з дружиною Іриною Олексіївною та три Їх, вже трішечки підзадержавшихся у наречених, доньки: Рая, Майя та Марина.

Дівчата розквітли красунями і тішили очі.

– У вас що аж три дочки?! – поцікавився Володя у хазяйки пані Ірини у перший же день знайомства.

– Ні не три дочки, а три сучки! – замісто дружини у серцях вигукнув її чоловік.

– Не зважайте на слова Аркадія ні якої уваги. Я доньок виховала як треба. І вони добре знають, як з молодими хлопцям и себе поводити. І я на усі сто відсотків упевнена, що мої дівчата не дозволять собі нічого поганого. Це просто Аркадій вважає, що наші доньки дуже вже перебірливі, бо вже не одному ухажеру відмовили.

– І це дійсно так! – скипів Аркадій Давидович. – Це поки вони молоді і красиві, женихи за ними табунами ходять. А юності цвіт, знаєш моє золотко, швидко облітає. І залишаться наші вередливі, чує моє серце, у старих дівах. Треба заміж виходити поки ще є вибір. Це моя остаточна думка і тобі, моя радість, мене не переконати в іншому, – і залишивши недоїдене друге і випивши на ходу "фірмовий" компот, незадоволено буркочучи собі під ніс хазяїн подався в авто майстерні.

– Пообідаєш і як що хочеш то приходь до нас, там. дуже з цікавою поломкою як раз "ауді" прибуксирували. А ти здається стверджував, що колись і на автомеханіка навчався, – перш ніж залишити кухню не дуже і настійливо запропонував хазяїн.

– Ауді?! – з деяким почуттям .жалю відірвавши на мить голову від миски, здивовано перепитав Володимир. (Стажер вже знав, що програма національного протекціонізму власним виробникам та ще і виготовлення автомобілів по замовленню зробили придбання іномарок просто економічно невигідним для самих же українських покупців. Тепер, коли кожна людина стала цілковитим власником свого особистого ринку споживання і акціонерним хазяїном усього того де його потреби набувають товарного виду, взаємовідносини у суспільстві набули нового формату. Бо як що ти сам собі хазяїн, то купувати для себе на стороні те що у своїй країні вже виробляється (а ні так хутчише купимо технології) навіть останній дурень собі у збиток купувати не буде. Таких дурнів, і про це Володя знав достеменно, навіть у дурдомі не було і не має. (Боюсь тут помилитися, бо може у майбутньому теперішні, так звані, народні депутати (яке бридке слово, ні певна річ брудне, але більше брутальне) на радість простому люду там і оселилися на віки вічні. А чому б і ні?! Бо вже в більшості своїй, себе обожнюють з такими величностями, що цих померлих велетнів розуму і волі зараз тільки у психушці і зустрінеш. )

(Ще раз прошу вибачення у майбутніх читачів за багатослів'я, але коли мова заходить про владу, я як І кожен пересічний громадянин нашої держави раптом із мовчазної "меншості" незбагненне перевтілююсь нараз у "професора богослов'я" .

Але досить про земне, давайте продовжимо розмову про високе. Тобто повернемося до наших баранів.)

Схаменулися чи то народ, чи депутати і зрозумівши нарешті, що є тільки один шлях щоб "визволити" держслужбовців з тенет зловживань – це платити їм певний відсоток за успішне управління. Тобто поставити нарешті "слуг народу" у рівні умови з народом – хазяїном: отримуй зарплатню по конечному результату.

І тоді і зачухалися керівники, бо суперники постійно дихали у потилицю 1 як що хоч за один квартал не досягнеш контрольних показників то можеш породнитися не з сумою, а з сумою. Бо за нерадивість і у казну інколи приплачувати приходилось. Для чого в управленчиських командах і держати багатих банкірів, а ті, як відомо, у дурнів грошей не вкладають.)

Все це у голові Володі прикрутилося значно швидше, чім було мною записано і він успів ще крикнути навздогін:

– Обов'язково – обов'язково прийду, – і став енергійно працювати ложкою. (Бо на відміну від Аркадія Давидовича він ще і з першим не розправився. )

Скориставшись нагодою перерви у людському потоці і новим співрозмовником, якому наступні два місяці випадало стати майже членом їх родини, Ірина Олексіївна присіла за стіл Володі:

– Не квапся, успієш! А їжу треба старанно пережовувати, а то на старості літ зі шлунком замаєшся, – по зручніше всідаючись проказала вона і продовжила перервану розмову.

– Аркадій говорить, що у дівчат багатий вибір женихів.

Так багато вже хлопців нашим донькам пропонували руку І серце. Але, в основному, це наші клієнти – проїзжі іноземці: А для чого нашим донечкам ці далекі країни?! У них завжди щось трапляється. А ми ж в себе дома починаємо зараз вже жити як у раю, – і Ірина Олексіївна легенько постукала по дерев'яній різній столешниці і продовжила. – Тільки старанно трудись і усе в тебе буде ... За своїх, тільки за своїх хлопців виходити заміж треба, упевнено заявила хазяйка і невідпустила Владимира із-за столу, поки у того не з'явилася легенька ікавка: явна ознака переїдання.

…

Смачна Їжа, тобто добре попоїсти було Володіною слабкістю і поживши пару тижнів у сім'ї Стогових, де усі, і мати, і доньки, готували так, що пальці оближеш (це у кращому випадку, а то і язик проковтнеш) стажера з подивом відмітив, що став набирати разом з "плановим" розумом і непланову зайву вагу.

– Ні така робота не по мені! – упевнено заявив Володимир не знаходячи справжнього застосування СВОІХ сил.

Та і доньки хазяїв, недивлячись на багатообіцяючі "рекомендації" їх батька, виявилися по старомодному цнотливі.

І хоч гарячі і пристрасні (і не завжди ініціатива походила від стажера, бо чоловіки – це телята "нетямущі": куди їх ведуть – туди вони і йдуть ) поцілунки хлопцю вдалося зірвати з уст усіх сестер, але за свої трусики ці дєвочки держалися чіпко і далі обнімань і затискань діло не йшло. (І Володі щоб жити і вижити, а не "стати довічним калікою" навіть пару разів довелося скористатися продажним коханням не переводящихся у віках "гарячих любительниць автостопу.")

А через місяць його стажування у Стогових доньки хазяїв, на радість Аркадію Давидовичу 1 тиху печаль Володимиру, зовсім взяли та і вилетіли з батьківського гнізда.

І ні чого тут не вдієш. Дєвочки вийшли заміж.

Усе відбулося дуже і дуже швидко. Вважай за один день, а точніше впродовж одного тижня.

Три молодих, а головне (природно, для Аркадія Давидовича і його домашніх) нежонатих вузівських викладача, прочитавши "ненависну зобов'язівку": рік лекцій за кордоном, поверталися з радістю додому і зупинилися на годину перекусити у придорожній їдальні.

Година ця розтягнувся на цілий тиждень і тепер Рая, Майя і Марина шарпали батька:

– Або повертай нам наші робочі сертифікати, або відшкодуй готівкою Їх теперішню вартість.

Дівоньки вже вийшли заміж і тепер від'їжджали услід за своїми судженими. (Діло у тім, що перш ніж відпустити по домівках приглянувшихся женихавшихся хлопців, а тим більше "відчинити ларець для сердець", добре виховані доньки Ірини Олексіївни завбачливо у перший же день знайомства з очумівши від привалившого щастя молодими людьми розписалися у місцевому загсі.)

Окольцьовані тепер хлопці через тиждень поїхали, а ставши замужнілими леді і вже колишні непорочниці продовжували тероризувати батька:

– Повертай, папаня, наші грошенята, усі повертай!

– Та у вас, дуреп, що зовсім дах. від щастя поїхав?! – "ласкаво" по-родинному переконував їх батько. – Вийшли заміж і, слава богу! Вирішили далі вчитися, ну і добре. Але для чого ж це гарячкування з забиранням грошей із такого прибуткового діла. І для чого ж мені чужих людей у нашу справу допускати?! Адже у нас одних наших відсотків від вкладень хватить вам на життя та навчання з головою.

– А на наряди? – у один голос засумнівалися доньки.

– На усе хватить! На усе, – завірив їх Аркадій Давидович.

– Можете і зі своїм банківським менеджером порадитися. Краще місце для роботи ваших грошей, чім у мене і він не підшукає.

Дівчата поохололи, але батьку на слово усе ж не повірили і тут же усілися за комп'ютер для "розмови" зі своїм банком.

Але хто із батьків буде бажати гіршого для своїх дітей і тато, природно, виявився правий.

Весілля вирішили зіграти одне і під Новий рік.

А зараз слідом за поїхавшими чоловіками засобиралися і молоді жінки, устигнувши усього-то за тиждень сильно-сильно полюбити "сімейне" життя.

На спомин про рідний дім влаштували вечірку (вже пізно, коли батьки полягали спати) і єдиним гостем сестер був Володя ...

Так, коли "наречені" поїхали, було , про що згадати стажеру у длиннющі осінні вечори.

Але що було, то вже було, а зараз залишилась самотність та безконечні розмови про життя з Аркадієм Давидовичем за "чашкою чаю". (Щоб не давати жінці приводу для хвилювань, хазяїн кемпінгу в відкриту не пив: він просто у чай доливав три чверті рому.)

– Я ж-то десять років у безтями у дурдомі провів, – добре вже напідпитку признався хазяїну якось Володя. – І початку усіх цих реформ не мав честі бачити. А мені вельми цікаво знати, звідкіля усей цей теперішній достаток взявся? Та ще і робота для усіх? Адже я тільки голодних бомжів та повсюди служби зайнятості для безробітних пам'ятаю ...

– Весь той, Володенька , бедлам (хазяїну такі розмови були до вподоби) був лише від того, що тодішні державні мужі лише про особисту вигоду пекли ся і направо, і наліво, вважай-за безцінь, торгували народними багатствами. А внутрішній ринок споживань – це найголовніше багатство любої країни. Але зародилася у наших землях ідея, що увесь цей ринок, задовольняючий усі наші потреби, є особиста власність кожної людини. А суспільні продуктивні сили виробляючі ці самі товари і послуги, тобто усе те що накопичили попередні покоління, є довічна власність кожного громадянина, як законна спадкоємна частина і як зона життєво-важливих його інтересів. І правове володіння усім цим і є невід'ємна право кожного громадянина по справжньому демократичного суспільства. (На зорі реформ Аркадій Давидович, тоді ще кустар – механік, маючий дозвіл на авторемонтні роботи, зі своїм кумом Федором, тоді продавцем – лоточником, а зараз власником мережі супермаркетів, дали незвичайну клятву. Що як що ці реформи зроблять їх багатими людьми, то один із них особисто вишиє і буде носити українську національну сорочку. (Федір був по національності росіянин і в усіх перебудовочних негараздах звинувачував тільки "самостійність".) А Аркадій, тобі ще Аркадій, а часто – густо просто Ар каш а, (бо був він і не руський і не українець) поклявся вивчити на пам'ять тільки-но прийняту Економічну конституцію України розмежовуючу майнові права усіх суб'єктів господарчої діяльності. Тепер вже не Федір – лоточник, а хазяїн Федір Михайлович , на усі свята (і навіть церковні) красується в українській вишиванці. А Аркадій Давидович, але тільки коли сильно на підпитку, може і мудрене слівце ввернути у свою "промову". )

– Та не може ж одна людина зразу і сіяти, і будувати, і у небі літати?! – засумнівався у такій доречності розподілу суспільного "пирога" Володимир.

– А ні хто від тебе цього особисто робити і не вимагає.

Тому і називається: правовий довічний трудовий сертифікат. Ти з'явився на світ – тобі його і видали. Певна річ не особисто тобі і навіть не твоїм батькам, а банку краю, де ти мав щастя народитися. Ось тобі і певний мінімум дитячих виплат, а потім і

Шкільних поки не стукне вісімнадцять і ти не отримаєш на руки своє право на персональне робоче місце.

– Значить за мене поки я росту усе вирішує банк? Володя постаринці не дуже-то довіряв, суспільним інституціям.

– Ні, усе вирішують твої батьки. А банк лише радить їм, як твої грошенята примножити ...

– Державний банк?!

– Тьфу – тьфу!!! Не споминай про неї на ніч глядячи. Її вже майже десять років як поховали і щоб не наврочить не треба тривожити її прах. Її не має, а є суспільство, країна і банки, де ми прості люди зберігаємо свої гроші. Ці банки тепер називаються: регіональними народними банками реконструкції і розвитку. І діло тут не у назві, а у суті. Не чужий дядя там править балом, а наглядальна рада. Я, наприклад, теж член такої ради у нашому районному регіоні. І повір, мені на слово, на сумнівну банківську операцію ми не виділимо ні копійки. У нас непоганий і стабільний відсоток. А хочеш великих грошей, вкладай вільні кошти в банк розвитку науки. Вельми прибуткове діло, але порою ризиковане ...

– Усі банківські справи завжди мають певний відсоток ризику! – сповнив Володя десь прочитану нісенітницю.

– Як що давати комусь в борг, то так. А ми вкладаємо свої гроші лише в себе і дітей своїх, тобто в свої справи, в свій бізнес...

– А як же конкурентна боротьба? І тінь банкрутства ...

– Це раніше так було. До реформ, – не дослухавши

Володю перебив його в запалі Аркадій Давидович. Коли ще не була задіяна програма "Велике рахування", яка на багато десятиріч вперед не тільки збалансувала і спрогнозувала, але і скрупульозно прорахувала, як загальнонаціональні інтереси так і кровні потреби кожної людини окремо. Регламентуючи по між усього іншого і конкурентну боротьбу; ніколи не доводячи її до банкрутства однієї із сторін. В оновленій країні економічні інтереси кожного громадянина тепер надійно захищені.

– А не пахне це совковим зрівнянням можливостей? занепокоївся стажер у хмільній відкритості.

– Так ні ж, ні! Візьмемо, наприклад, найбільш нарікаєму «старт-програму» по допомозі молодим. Як ти вже знаєш, усі учні по закінченню школи отримують річну допомогу від суспільства для успішного старту у доросле життя. Але людське життя – це довга нива. І подальша твоя доля залежить не від розміру цих невеликих, по теперішніх мірках сум, а від того як ти подалі трудитися будеш ...

– А природний хист? А родова спадщина?

– Так є у нас зараз і багаті і дуже багаті люди. І живуть вони не ховаючись, бо усе що вони мають здобуто своїм розумом і старанністю. Можливо і старі "занички" їм у цьому в якійсь мірі теж допомогли. Але запам'ятай, Володимире, гроші дурнів не люблять! І як щоб не було у них зараз ділової хватки і життєвої стійкості, то давно б спустили ці грошенята: чи у казино, чи з бабами у Криму прогуляли. Та і хіба лише в одних грошах щастя.

Ми з моєю половиною теж люди не бідні, а ось розлетілися– роз'їхалися наші донечки і як-то порожньо стало у домі, п'яненька сльоза Аркадія Даниловича добавила солоненьку "ізюминку" в його ромово – чайний напій.

– Скоро – скоро злетяться, але вже з онуками вашими! утішив Володя господаря і той зразу ж блаженно посміхнувся і враз повеселішавши продовжив філософствувати про життя буття.

– У нас тепер усі стали жити непогано. Я ось вже два роки нікому милостиню дати не можу. Тому-то по святам і кормлю, І заправляю біднуватих, Іноземних студенті в безкоштовно. Так, зараз, скажу тобі по-секрету, але щоб це тебе, не дай боже, з пантелику не збило, можна свій робочій сертифікат просто здати в якусь преуспіваючу приватну фірму і лише числячись її службовцем отримувати мінімальну зарплатню і жити безбідно. (Взамін на ману небесну: суспільний стабільний заказ кількість робочих місць підлягала суворій регламентації і завжди дорівнювала кількості бажаючих працювати. )

– І хто крім нього, Володя поглядом указав на знаменитий відкритий лист[1], який у золоченій рамі висів на стіні за спиною хазяїна, – першим почав рух за ці реформи?! вигукнув Володимир у захваті і не ховаючись (Ірина Олексіївна пиво і шампанське до спиртних напоїв невідносила, а вважала чимось подібним квасу) наповнив високі келихи відмінним шампанським, природно, з "гербом" сім'ї Стогових на етикетці та ще і з ностальгічною зараз назвою "Три красуні". – А давайте, Аркадію Давидовичу, вип'ємо за цих великих людей стоячи?!

Господарю автокемпінга ця ідея прийшлася по душі. Він теж налив собі шампанського у келих. І довго не випускав із рук пляшку, ніжно поглядаючи на портрет своїх доньок.

– Імена давай! Давай імена первопроходців! – квапив Аркадія Давидовича у хмільних веселощах Володимир Манін і поки хазяїн їх перелічував ... ( тут кожен хто крім для себе (що є природно) і для усього українського народу (що є бажано) зробив хоч би крихітку добрих діл може сміло поставити і своє ім'я) стажер покачуючись, але стоячи уперше у житті пив за здоров'я і во усе благіє тих, кого раніше в народі інакше і не величали, як ненажерливою сволотою.

– А що там за галас у пресі про три залізничних ешелони з салом та два состави іменної горілки з особистих запасів громадян, які буцімто вирішили зібрати мешканці Західної України? – упавши на стілець і відчувши під собою рятівну опору, возвернув Володя розмову у попереднє русло.

– Та це нашим братам – слов'янам від нашого столу до їхнього на Новий рік гостинець!

– Молодці! Добре придумали. Але не розбазарюємо чи ми знову такою щедрістю народне багатство? – згадавши про сало стривожено запитав стажер.

– Та ти що здурів?! У нас зараз склади стратегічного призначення ломляться від надлишків. Гуманітарку розсилаємо тим хто просить і не просить. Ось я і думаю, що придумкуваті западенці, лишки із своїх власних комор і вирішили москалям збути. Не викидати ж! А ті теж добрі: у відповідь нам п'ять ешелонів ікри і риби пруть ...

– А як же з горілкою? – поцікавився Володимир весело. Що слабо?!

– Горілка у Росії ніколи не була та і напевне ніколи і не буде зайвою, – філософічне ізрік Аркадій Давидович. За це і випили і баєньки розійшлися.

…

Вперше за багато років залишившись з дружиною у двох (робітники і клієнти це вже інша річ) хазяїн автокемпінгу зненацька для себе став нудьгувати без доньок. (А може так просто створене наше батьківське серце і йому життєво-необхідно постійно вболівати і томитися за своїми близькими?!..)

Володя ж безпричинній своїй нудьгі не знаходив пояснення.

І тепер його вже не радували ні застільні "розваги", ні робота в автомайстернях, ні навіть наполегливі запрошення шикарних дам. Для яких, після настання у країні відносного благоденствія, переспати з шофером стало чимось подібним спортивному хобі. (Любовні послуги Володі вони вже були готові надавати і безкоштовно, а то і приплатити, але хлопець від "нічних метеликів" тепер шарахався як чорт від ладану. Мабуть тому – що не було у цих відносинах почуттів, а лише якась механічна відкачка статевого надлишку.)

А може усе це від того, що стали ночами усе частіше частіше снитися йому завзята "вершниця" та ... яблука.

Але теперішнє життя мабуть і вправду стало незвичайним. (Наприклад, зараз у пресі на повному серйозні мусировалося питання про збалансованість величини єдиного податку на прибуток з особистими побажаннями самих плательщиків. Це що ж виходить? Скільки захочу – стільки і заплачу?! .. )

Правда ось погода поки що людям була ще не підвласна.

Та і то, як колись розповідав Володі Аркадій Давидович чи то казку, чи то бувальщину, що буцімто наша вітчизняна наука крокуючи зараз семимильовими кроками вперед, винайшла прилад дозволяючий визивати дощ.

Вирішивши провести експеримент і в одному селі роздали усім жителям по даному винаходу. А дія у-цієї дивотехники проста: з'явилася хмарка над твоїм подвір'ям, бабахнув у неї із приладу, зовні напоминаючим мисливську рушницю, дощ тут же 1 пролився на твій город. Благодать і радість.

Та виявилося не усім. Бо в тому селі таке зчинилося?!

Сусіди із-за дощу усі пересварилися і ночами перестали спати. Вартуючи, щоб першому хмари перехопити. Вчені подумали порадились і вирішили до пори випробування відкласти, а сам винахід суворо засекретити. Так як видно не прийшов поки що ще час нам їм користуватися. Не доросли, поки що не доросли.

Так що осінні дощі лили і лили, а любовні муки Володі душу томили і томили.

Але як у хмарах, так і в житті бувають просвіти.

І одним похмурим жовтневим ранком шикарний спортивний автомобіль в'їхав на приватну автостоянку Аркадія Давидовича.

І спалахнуло сонце нараз і сон обернувся в яв.

Але не зразу Володя повірив очам своїм, а довго – довго дивився радісно – вистраждано в бездонну синь світившуюся взаємністю.

– Нарешті я тебе пізнав! Ти ж бо Зоя Данич!! – щасливо вигукнув наш герой буденного життя і заключив прекрасну даму у свої палкі обійми.

– Мовчи – мовчи, – і підхопив возлюблену на руки. Але жінці (коли вона цього не хоче) не можливо затулити рота навіть поцілунком.