Текст книги "Буденщина (СИ)"

Автор книги: Анатолий Рогаль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Так що на дві тисячі "підйомних" не дуже вже розгуляєшся.

На частку цих грошей, природно подумки, розраховували медики направляючись у кав'ярню. Але коли банкомат показав, що Володін кредит обмежується величезною сумою аж у сімдесят сім тисяч, В усіх зібравшихся за столом молодих людей (дядя Вася і Алевтина Миколаївна угледівши в кав'ярні когось із знайомих з явним жалем ураз "згадали про термінові справи" і вибачившись "відкланялись") прямо таки щелепи відвисли.

– Так ти у нас багатенький Буратіно! – довідавшись, що це разова винагорода від вчених – фармацевтів, вигукнули хором заздрісні санітари і впродовж дня вони разом з "Мері" і "Кет" злегка пощипали крайці цього жирного "пирога".

Після тривалого і гучного гульбища в нічному ресторані (а до цього у день були ще і катання на водних лижах, і рибалка з ловлею величезних, і майже "ручних", коропів у штучному з критими берегами водоймищі, і похід на природу з шашликам и та ще і, хоч і невеликим, але бочонком пива), у шикарній "золоченій" кареті з справжнім візницею і справжньою трійкою породистих коней Володя розвозив по домівках своїх нових друзів.

– Не підкажеш в якому готелі мені переночувати до завтрашнього ранку? – запитав він Катю, висаджуючи – Її останньою із цього "давнішнього" екіпажу. (Впродовж дня вони стільки разів пили на брудершафт, що хлопець міг собі дозволити таку фривольність перейшовши з малознайомою дамою на "ти".)

Добре вихована дівчина буцімто тільки і чекала цих слів і мило червоніючи запропонувала:

– Для чого тобі готель?! Я ж бо живу сама, і надіюсь, двом нам у моїй, хоч і не дуже великій квартирі, але все ж місця вистачить. Ти не проти?

Володимир (ради пристойності) трохи повіднікувався, але швидко погодився. (А ось місце все ж не хватило і увесь залишок ночі коханці взбиралися один на одного ... від "тісняви".)

А ранком попрощалися ніжно, але назавжди. І залиши вся в їх душах якийсь незбагнений сум.

Ні все було добре. І навіть чудово.

Але Катя подумала: "Коли ми з Алею, уколовши йому подвійну порцію "снодійного", займалися разом з ним утрьох коханням, усе було набагато цікавіше."

А Володі простуючому до станції метро в ранковому мареві бачилась брава гола "вершниця" залихвацько "гарцююча" у напівтемряві мертвецькій. (Він вже вирахував, що то була зникнувша безслідно із лікарні Зоя Данич.) І тому спочатку, перш ніж ступити за турнікет, він призупинився, перепочив "пригасив " разгулявшуюся свою уяву. (Для чого лякати чергового полісмена у таку рань. А то вирішить, сердешний, що у хлопця у брючині чи то обріз, чи то протитанкова граната прихована. )

…

Поки Володя у психушці десять років протирав "утихомирюючу сорочку", країна реформувалась повним ходом.

Суперсучасні автобани, мінілінії (у більшості своїм наземні) метро появилися вже майже у кожному провінційному містечці, ставши їх візитною карткою.

Нові сучасні мікрорайони (для кожного покоління свій) неначе гриби після дощу росли в усіх містах. Але не вверх, а у широчінь розросталася малоповерхова Україна. (У моді були "родові" маєтки: фазенди і ранчо.)

Та і околиці, і столиця тепер різнились лише розмірами, бо зараз черпали вони із суспільної годівниці однаковими ложками, а останні роки все більше і більше покладалися на місцеві свої бюджети і на їх основі будуючи свої далекосяжні плани.

Реформувалася ж не тільки економіка, але і образ мислення людей. Так як "марив" народ тепер не персональними превелегіями, а персональними робочими місцями, які в відміну від "адмінресурса" можна було і у спадок передати.

А ще анахронізмами стали слова: президент і глава, а навпаки стали популярними: команда і голова.

Персональні комп'ютери, які тепер були наявні практично у кожній родині І складали єдиний спільний інформаційний простір, дозволяли навіть пересічним громадянам захищати свої кровні інтереси особисто (без делегування своїх спадкоємно – майнових прав на частину суспільної власності) і висловлювати свою волю по усім всенародним питанням, особливо економічного характеру.

З роками в країна поступово щезла кілейність. І відмирали (тихо і без антагонізму) клани, а клоновані ними партії зливалися у могутні дієздатні управленчиські команди.

Жити на "світу" стало економічно набагато вигідніше, ніж у "тіні", бо тепер здоровий глузд, економічна доцільність і чесно зароблена гривня правили балом.

Абсолютна відкритість, стабільні, а головне обов'язкові для усіх "правила гри" будь-якого неробу зразу ж обертали у "голого короля".

Тримати у команді усякого рівня навіть самого – самого близького родича, але бездара, стало вельми накладно. Так як за кожен невірний крок сина чи то доньки приходилось розраховуватись із особистої кишені.

Але батьківська любов не знає меж і находилися диваки, які за "огріхи" своїх чад "викладували" у командну скарбницю більше, ніж їх "вічні стажери" – діточки зарплатні отримували. Але все законно і все по правилам.

Про все це і ще про багато інше Володя Манін почерпнув відомості читаючи газети і дивлячись телепередачі ще коли проходив у лікарні процес адаптації до нових умов життя.

А ще Володимира здорово здивували в сьогоденні найсуворіше табу на інформацію про приватне життя усіх співгромадян і те що будь-яка реклама перш ніж бути оприлюдненою проходила обов'язково експертну оцінку.

І в усьому цьому допоміг Володі розібратися прикріплений до нього банківський менеджер, який ще і допоміг хлопцю скласти первинний план стажеровочного турне по країні.

Менеджер Мишко був знаючим і приємним молодим чоловіком ні на мить не полишавшим свій теко – комп'ютер.

– Я тепер твоя фінансова тінь до кінця днів наших. (Зараз багато, особливо приватних, фірм практикувало довічний найм.) І давай відразу ж домовимося: раніше один одного на той світ не рипатися, – весело заявив він у перший же день знайомства і став ненав'язливо стиха і без витребеньок, як ровесник – ровесника при цьому як друг вірний вчити Володимира уму – розуму.

– І роботу тобі підберемо по душі, і на оновлену Україну– матінку подивишся та ще і на наречених на видані кинеш оком. Раптом якась по душі прийдеться, – чи то жартома; тчи то серйозно промовляв він влазячи у бази даних і підшукуючи майбутніх роботодавців: молодих та не зайнятих.

– А як тобі вдовиці середніх літ? – допитувався він сміючись і демонстрував Володі візуально добротні господарства і міцний бізнес ділових жінок. (Деяким із них чомусь сильно везло у грошах, але м'яко кажучи, не дуже у ділах сердешних.)

Певна річ, зовнішні дані не і усіх цих дам відповідали стандартам фотомоделей, але ж при усьому цьому зустрічалися і лапочки.

В одної із них Стефанії Поліщук на її фермерському "ранчо" і судилося Володі Маніну стартувати у доросле життя, але вже вдруге, повторно.

Перший старт зразу ж після закінчення середньої школи у дитбудинку виявився фатальним фальстартом. (Після випускного балу Володя, якому за любов до висоти шкільні друзі дали прізвище "Ікар", поліз на величезну самітну сосну почепити свій особистий "бойовий стяг": мереживні яскраво червоні трусики: вдячний презент від випадкової подружки, яка мимохідь позбавила хлопця вже нестерпиме обтяжливої "незайманості". Раптовий у дар блискавки перервав це сходження, але хлопця не вбило, а лише прибило і проходив він потім у психлікарні пришибленим цілих десять років.

…

До ранчо, а офіційно приватного фермерського господарства пані Стефанії Поліщук можна було добратися як автомобілем, так і літаком.

Володя вибрав останнє. Усе-таки навіть трагічний удар блискавки не відбив у хлопця любові до височини. (Правда, вище ніж на двадцятиметрову трубу їх дитбудинковської кочегарки хлопцю поки що у житті забиратися не довелося.)

Літовище знаходилося за містом і Володя поїхав до нього не на таксі, а звичайним рейсовим автобусом. (Спохватився хлопець нарешті і пригадав наставляння свого банківського менеджера Михайла і вирішив економити гроші. Економія вийшло не мала: аж дві гривні, а вчора з "друзями" прокутив по ресторанам ... дві тисячі.)

Звичайний автобус – то – звичайний, але у салоні прості р і прохолода і два пасажира на інвалідних візках заїхали і з'Їхали без усякого клопоту.

Літак теж був хоч 1 невеликий, але новий і якоїсь незвичайної конструкції.

Пасажирів набралося усього троє. І розташувалися вони разом з льотчиком автономно, як потім узнав Володя, в аварійній капсулі.) А решту місця у літаку зайняв вантаж.

Крісла були м'які і зручні та ще як в автомобілях з пасками безпеки.

– Ти що на таких літаках ще не літав? – побачивши, як Володя крутить головою на всі боки, поцікавився пілот, виконуючий за одно і обов'язки стюарда.

– Так, лечу вперше, – не став дуже уточнювати хлопець.

– Та це ж АН – супер! Стовідсоткова безпека для пасажирів. Плавне планерування і екстрене десантування – ось головні козирі цього "коника – горбунка".

– А я не із полохливих, – усміхнувся Володя.

– А я і не лякаю – я горджусь, – повернулася назад посмішка. "Горджусь, горджусь тобою, горджусь країною, – ще одне новомoдне слівце", – подумав Володимир вдивляючись в ілюмінатор, як уходить униз твердь земна і від "блаженства" на мить хлопець навіть очі прикрив.

"Я лечу! Я лечу! співала душа колишнього безпритульного, колишнього в'язня божевілля і уперше, але тільки на коротку мить, він відчув себе частинкою (так частинкою, але ж не мізерною, а рівноправною) великої сім'ї над чиєю спільною, рідною і вже оновленою оселею взвився угору цей сріблястий птах.

Глава З

Джерела

– Постій бо, Шурику , не спіши! Поглянемо, що ж це за такий цінний вантаж хазяйці на хутір аж літаком доставили, приказним тоном розпорядилася заводила – Євгенія.

– Та не Шурик я, не Шурик, а Олександр! Не бачиш чи що, який у мене красивий грецький профіль?! – жартома хмурячись гучним надприродним басом прогудів молоденькі й шофер, але мотор автобуса усе ж вимкнув і знову відкрив тільки-но зачинені дверчата.

Молоді дівчата і хлопці співробітники "армії ледарів" знову висипали усі із салону. ("Армією ледарів" може і не зовсім справедливо прозвали у народі роботяг Загальнонаціонального трудового резерву. Тих притягали до роботи від нагоди до нагоди і то лише, в основному, у разі стихійного лиха чи то надпланових врожаях. А решту часу, цілком законно, вони відсиджувалися дома. Били баклуш і отримували за це непогану, між іншим, зарплатню. А завести своє діло чи то піти працювати у солідну фірму не було, бачите чи, у них бажання і охоти.)

Але зараз усі вони з інтересом стежили як невеликий літак майстерно здійснює посадку на крихпному приватному аеродромі пані Стефанії Поліщук.

Хазяйка була легка на спомин і ось вже почулося звичне: – Чому затрималися з виїздом? Я бачу мені цей рекордний врожай яблук боком вийде. І не які гроші не компенсують мені витрачених на вас нервів ...

Але ж у більшості своїй сердитість Стефанії була напускною. Бо новим людям чи то нежданим гостям, чи то навіть сезонним робітником, яких вона наймала час від часу, господарка схованої поміж полів ферми завжди була рада.

Свинотоварне виробництво, на якому в основному спеціалізувалася її господарство (яблуневий сад це була дань моді: сучасна профілактична медицина радила кожному у день з'їдати хоч би по одному яблуку і цьому на них цілий рі к був стабільно – підвищений попит) працювала вважай в автономному автоматичному режимі зводячи нанівець участь у ньому малопродуктивної фізичної праці, але порою дуже впливаючого людського фактору. (Це на своїх близьких можна кричати і лаятись стільки скільки душі забажається: вони народ призвичаївшийся і загартований, а у тварин, істот ніжних і вразливих, від такого з ними поводження можуть бути погіршення апетиту, і навіть сердечні напади.)

Із-за екологічної безпеки, тобто від гріха подалі, свинарське господарство Стефанії Поліщук проектанти розмістили у зоні найменшого ризику, запроторивши те за тридцять кілометрів від райцентру і за п'ять від найближчого селища. (Так тепер проектується любе нове виробництво у нашій країні і промислові корпуси поряд з житловими будівлями стали нонсенсом. )

Але це звичайно ж усе нічого, якщо ти не один. (Велика ж сила один плюс один!!) Та ось вже майже три роки як Стефанія овдовіла, а зимою ще і діти перебиралися жити у школу інтернат. І молода жінка вважай усю зиму практично була одна. (Чоловік фермерки Микола загинув рятуючи життя розгубившомуся під час зливи на слизькому взгір'ї стажеру Іноземцю.

Жінка хоч і не чоловік, але теж, "по природі своїй", компанійська людина. І певна річ тужливо іноді бувало Стефанії. Правда, женихів їй постійно сватали, (хоча більше по Інтернету) але другий раз заміж іти вона усе ж не наважується. І усе із-за господарства та дітей. (Грошей синочку Сереженьці, якому у цьому році вже дванадцятий пішов і дочечці – лапочці Надійці, якій цим літом дев'ять виповнилося, вони ще з покійним чоловіком успіли зібрати, щоб забезпечити їм достатнє майбутнє. Одне фермерське господарство почитай на два мільйони тягне. 1 з таким посагом та заміж?! А як раптом попадеться п'яниця чи то, не дай боже, гравець якийсь ... Так краще вже самій поки що. Хай діти підростуть, визначаться, а там видно буде. В заміж'ї побути та з чоловіком "намучитися" завжди встигнеш ... )

Так або приблизно так подумки розміркувала тридцятидвухрічна Стефанія перебираючи як чітки звичайні свої думи, а літак тим часом успів не тільки сісти, але і висадити самотнього пасажира.

– Ой, дівонька, що за красень!! – у захваті вигукнула Євгенія заставши і Стефанію проснуться від своїх мрій.

– Женька! Твою команду у садку давно яблука ждуть – не дождуться, – нахмуривши брови нагадала бригадиру у юбцj хазяйка, але сама нічого не виражаючим поглядом теж окинула прибульця.

– Та це ж, дівоньки, стажер! Чесне слово, стажер!! – ледь було "не приписала" у свої трусики вельми вразлива "дєвочка", яку навіть вид любого чоловіка приводив в екстаз близький до оргазму, і від надлишку почуттів навіть у долоні заплескала. Але при усім цім того, що юна бестія не звернула ні найменшої уваги на слова господарки теж не скажеш. Бо:

– Ого, Стеша, яке тобі щастя, прямо з неба "впало"! щиро порадувалася вона і за хазяйку.

А решта? Хлопці розуміючи, "неісповідний " хід жіночих думок, поблажливо посміхнулися, а дівчата, природно, хто по молодше, (ви мене розумієте, застарілі троянди обростають колючками і зривати їх з кожним новим роком усе менше І менше бажаючих), а значить і подосвідчиніше, окинули шагаючого до будинку хлопця блудливими поглядами. (Діло в тім, і хай це буде нашим секретом від батьків цих хлопців і дівчат, що більшість із них і йшла працювати у трудові резерви, тільки тому що усі ці поїздки у відрядження з ночівлею в таборах по віддаленим польовим станам відкривали неосяжні можливості для "повноцінного розкріпощіння." (І хоча і співається в одному старому шлягері: якщо одна дівчина любить зразу двох, то це не любов, а тільки здається ... Але, на жаль, не здається .. , бо вона, ця дівчина, перевірила вже не раз і практично, що таке кохання ... , по крайній мірі, удвічі "сильніше".)

Стефанії Володя Манін (а це був він) не сподобався з першого ж погляду із-за його дуже вже в усьому випираючої чоловічої краси. (І це при тому, що вона ще і не усе бачила ... )

"Знову цуцика прислали!" .. , подумки про себе вилаялася фермерка і нарешті відіславши робітників до саду попрямувала в дім навіть (хоч би із почуття такту) не підождавши підходу нав'язливого усесильним банком "гостя".

…

Натовп людей роздивляючий тебе здалеку трохи збентежив Володимира та ще і цей величезний чудернацький значок стажера на груді не добавив, певна річ, настрою.

Але знайомий з дитинства сільський краєвид, правда, чомусь без звичного і природного як земля і небо запаху гною, чудодійним бальзамом у мить зцілив цю тугу його душі. ( І хлопця нарешті попустило, та не зовсім, але тому вже переліт на літакові був виною.)

– Звичайно теперішні лани значно доглянутіші та будинок з фермою у хазяйки суперсучасні. Можливо і сільгосптехніка зараз уся нових моделей. Але помудрую декілька днів і усе заново опаную, – по давній звичці розмірковував у голос Володимир. – А те що фермерка, з першого погляду видно, що гордячка і стерва, то нічого з цим не вдієш і треба буде просто змиритися і не звертати уваги. Бо мені з нею не жити і дітей не хрестити, – перш ніж зайти в дім, методом аутотренінгу створив хлопець собі потрібний настрій і потягнув двері за ручку.

Справжній капітан останнім залишає тонучий корабель, а справжній хазяїн, як що не хоче, щоб і його господарство пішло на дно, повинен останнім сідати за стіл, коли вже уся живність і робітники накормлені і напоєні. (Давати ж вволю напитися впродовж усього дня, природно, треба дише худобі, а робітникам, щоб вони не уподобались тій, угамувати цю спрагу, дозволяти тільки по вечорам.)

Так що, коли Володимир Манін зайшов у величезний хол, тимчасово переобладнаний під Їдальню для сезонних робітників, господарка як раз снідала, хоча звичайно вона трапезничала на самоті і на кухні.

– Доброго вам ранку! І приємного апетиту, – трохи зніяковіло привітався Володя і його "добридень" чи то із-за внутрішньої скованості, чи то із-за зовнішнього вигляду-хазяйки (Стефанія у житті виглядала набагато ефективніше, а головне сексуальніше, ніж на моніторі комп'ютера) вийшло трохи розв'язливим, а відповідне фермерки можливо по тій же причині (бо усе що бачиться вдалині, чомусь-завжди стримається трохи нереально, як у кіно) злегка вульгарним.

– Умивальнику сусідній кімнаті. Іди мий руки та сідай снідати, – розсердившись на себе за зненацьке збентеження, Стефанія взяла на озброєння добре відпрацьований на своїх неслухах суворий батьківський тон.

Володя ж батьків ніколи не мав, але на подив ЦЯ благородна тиранія подіяла і на нього.

І хлопець мовчки попрямував в указану кімнату, яка дуже і дуже доречно окрім умивальника мала ще 1 так конче потрібний йому зараз унітаз. (Виявляється світ відчуттів у справжньому дорослому житті не завжди тотожний з дитячим и захопленнями і мрійністю. Часто – густо це тільки у дитинстві, та і то лише у снах, ми без остраху ширяємо високо над землею ... )

... На зайвий сьогоднішній рот Стефанія, природно, не розраховувала, та і, як на гріх, постійні залишки сніданку сьогодні зненацька розійшлись на добавки. Але коли Володя підзатримавшись з "умиванням" явився трохи ніяковіючи за стіл, там його вже чекала величезна тарілка смаженої з салом яєчні та така ж (за розміром) чашка зі сметаною.

Від величезної не хлібини, а цілого короваю, явно домашньої випічки (ні не домашньої, я маю на увазі що це не Стешених рук діло, 1 тому Володя ще мислячи й дореформовськими критеріями на цей раз помилився) був відрізаний, хоча і великий, але один кусень. (Але хлопця це не збентежило, бо це сучасне правило відноситись до, хліба, як до національної святині, він вже добре засвоїв: відрізай тільки скільки зможеш з'Їсти. (А нічого зайвий раз підкреслювати свою національну приналежність.)

Так сніданок для стажера хоча і швидкого приготування був непоганий. Але в їдальні і не пахло гостинністю. (Пахло шинкою з сиром та духмяною кавою ЗІ сливками, якими по багатолітній звичці майже завжди снідала хазяйка "фазенди".) А це просто тому, що загинувший чоловік Стефанії теж був високого зросту, вона добре засвоїла, що у відмінність від тих чоловіків, які зростом свині по "петельку" , високим належить давати подвійну порцію.

Але про те, що такому чоловікові, як Володя Манін, безпричинно стільки сметани, та ще і з підвищеною жирністю, давати небезпечно, Стефанія напевне нічого не знала. І тому після сніданку повела стажера на екскурсію по фермерському господарству нерозважливо почавши 11 з дому.

І хоча у спальню господарки вони завітали наостанок, небезпека висококалорійного сніданку не скільки не зменшилась. (Бо сметана це вам не мінералка, після якої лише писати хочеться.)

у Володіному дитбудинку їх спільна, спальня для хлопчиків ненабагато була і менша цього жіночого будуару хазяйки. Але ось порядок, на відміну від решти кімнат, де усе сяяло і блищало, був такий же. Його їх вихователь охарактизував би стисло і одним словом: "Бардак!" Хоч тут несусвітній хаос жіночих речей, як не дивно, створював неповторимий домашній затишок.

За час усього цього походу по будинку поміж Стефанією та Володею, на жаль, не виникли, не то що людяно – родині відносини (це коли молоді люди вже хоч би раз були разом в одній постелі), але навіть виробничо-товариських (а це коли шлях до постелі тільки намацується) і тих не виникло.

І у Володі першого не витримали нерви.

– Ось я слухаю – слухаю вас і у мене таке враження, що ви не розмовляєте зі мною, а просто гроші відпрацьовуєте. Чи то я не правий? – "дипломатичне" зробив хлопець перший крок у потрібному напрямку, так як підкреслено – холодна відчуженість Стефанії його стала дратувати.

– Так воно і є. Ти стажер ("малоліток" та й на "ви" забагато честі) і мені за твоє навчання гроші, природно, платять. І при цьому, як що тобі це цікаво, не малі. Так що я просто зобов'язана про усе тобі розповісти і усе показати, – по жіночий "наївності" Стеша Володіне запитання сприйняла буквально і замість того, щоб у корні присікти усяку спробу фривольної розмови, і від гріха подалі, по скоріше покинути кімнату подвійного призначення, вона навпаки своєю відповіддю обумовила подальшу ескалацію взаємовідносин, спровокувавши спробу прямої лобової атаки. (А чім можна пояснити те, що "неуважна" дама розмовляючи підійшла до величезного двухспального ліжка і "по-хазяйські" стала осмикувати ковдру, а коротенький її "борецький" халатик задрався при цьому ледве не до спини?!)

Не дивно, що за слова Стефанії Володимир схватився як за списа випавшого із рук супротивника. Але від відкрившогося видка із під задка (та вибачать мені читачички такий каламбурчик) у хлопця нараз пересохло в горлі 1 про багатословесну "димову завісу" для прикриття спроби взяття "фортеці" навалом (а точніше було б повалом) неможливо було і мови вести.

– Усе!!?? – ось і усе/що він зміг видихнути, але зумівши по-чоловічому геніально усе і про усе сказати.

– Так усе! – категорично заявила хазяйка та ще і добавила самовпевнено (чи то може самонамірено, бо інакше чім і про що вона тоді думала?!) – Абсолютно усе!

Рішучим по наміру, але гарячкуватим по виконанню, поглядом Володя понишпорив по кімнаті і чарівний ліфчик бірюзового кольору звисавший зі спинки стільця привернув його увагу, але помутив свідомість.

– Тоді покажи якого кольору у тебе трусики? – раптом видихнув хлопець хрипло. (Ну і нахаба! Зараз йому гарно вихована пані Стефанія задасть перцю!)

На мить Стеша розгубилася, (що цілком природно) але потім хмикнула (ось – ось зараз і почнеться така головомийка, що мало не покажеться) і глядячи Володі прямо в очі ... стала повільно – повільно піднімати догори поділ халата. (Можна було б просто промовчати і нічого не говорити. Але я усе ж скажу: лікарі – психоаналітики і ті іноді помиляються.)

Як і передбачав Володимир тонесенька як павутина нижня білизна дами явно була парою покинутому на проізволяще бірюзовому бюстгальтеру.

Але такі вибрики, мем, навіть немічних старців не залишили б байдужими, а що говорити про нормального здорового чоловіка та ще і ужившого сексозанальне: коров'яча сметана плюс українське сало. (Саме українське, бо цей продукт добутий в інших землях таким чудодійним ефектом, на жаль, (для них) не володіє.)

Цьому не дивно, що у Володі зірвало "запобіжний клапан" і, слава богу, що брюки залишилися цілими. (Але про це докладніше дами прочитають трішечки нижче, бо нам чоловікам зараз не до цього).

Від такого видовища та ще і пари завитків збуджуюче визираючих з під бірюзового покрову, хлопця кинуло з боку в бік, як бугая на бійні після удару молотом, але на відміну від того, Володя на ногах усе ж удержався, але щоб "не ризикувати", зробив два непевних кроки по напрямку до Стефанії і за допомогою обіймів силкувався зберегти рівновагу.

А так як у ту мить руки молодої жінки були усе ще унизу (вона як "дурепа" усе ще продовжувала тримати низ халата піднятим), то тепер, природно, ніжні руки і тендітна талія

Мимоволі замкнулися в один моноліт, але ціна, на жаль, тому була ломаний грош, так як усе це було ув'язнене у "залізні лещата" чоловічих обіймів.

Полон був цілковитий і шлях до перемоги – відкритий. (А бірюзовий стяг на фортеці супротивника ось – ось повинен був, впасти, бо вже тремтів він і «плакав».)

Так! Сміливість місти захоплює, – не дарма ж так стверджувати колишні мудреці. Правда, усього – то два кроки відділяючих Володю від Стефанії той пройшов непевно і уповільнено, але, як потім з'ясувалося, не із-за відсутності куражу, а за виниклої ураз "усадки" одягу.

Те що трапилося з Володіними брюками і Стеші завадило підготуватися до оборони певним чином, бо її вражений погляд ще довго дивився в одну точку простору, де вже фантомом її свідомості продовжувало царити марево – подібне наслання.

І тільки особистий гарячий контакт (хоч і через тонкі, але, на жаль, усе ж тканини) примусив жінку зтрепетнутися від величного – с і відчути плоцьке: справжню сладість і істому чоловічого поцілунку.

Правда, як що чесно сказати, цілувався Володя ще не ахти як, але розгарячений пристрастю старався, з усіх сил. І Стефанія, як майбутній його педагог – наставник і просто як усяка мудра жінка не стала переривати ці вправляння старанного учня.

І так як у школі Стеша була "круглою" відмінницею знала ціну заохочування старанності, то милостиво подумки дозволила хлопцю зробити цілих п'ять повторів цього не байдужого вже і їй заняття.

"Один, два (вже краще), три (вже добре), чотири (ради бога, не спіши: трохи повільніше)", – солодкою мукою краяла себе за довгі роки самотності і туги по чоловічім пестощам звичайна земна жінка.

І коли світ вже готовий був розлетітися ущент і не п'ятий, а п'янкий поцілунок жалив не губи, а серце, Стеша раптом відсторонилася від Володі і трохи опустивши очі донизу (із яких тут же бризнули сльози) тихо – тихо промовила безглузде і нерочне зараз слово "фас!"

Володимир завмер на мить від подиву, але звичайно ж не від переляку, так як обходячи усі кімнати хазяйських хоромів сам наочно бачив, що собаки у домі не держать, бо не було там навіть слідів її прибування.

Але виявилося, що собака – собаці різниця. Так як раптом із дурацької шпильки на розкішному волоссі Стефан її, Володимиру прямо в обличчя зненацька приснула якась рідина.

І в мить руки хлопця опали мов батоги і він, як оком змигнути, опинився на підлозі. При цьому Володя усе продовжував бачити і чути, але ні один м'яз його тіла не бажав більше слухатись поваленого хазяїна. (Правда – це неправда, бо гордісне вздуття штанів не піддалося такому підлому нападу і продовжувало височити не здаваючись.)

Стеша ж виявилась начитаною жінкою. (У длиннючи зимові вечори вона прочитала безліч книг і "Золотий, осел" Апулея не був також обійдений її увагою.) І у молодої жінки спочатку від злості на себе, а потім і на нього (я маю на увазі Володю – молодшого) виник зненацька план помсти. Стефанія хотіла було "охолодити" неслуха, але, по-перше, вона не настільки була холодною (хоч і була як і усі жінки трохи відьмою), а, по-друге, з такою висоти, та ще і із жіночої "безствольної гармати" є великий шанс промахнутися ...

Так у перший день знайомства вони і розсталися кожен зі своім. Стеша з скривдженою... (жіночою пихою), а Володя з даремно стоячим ... (чоловічим зухвальством).

І тепер, хоч фактично вечорами і ночами вони на фермерському хуторі залишалися удвох, (робітники трудових резервів тільки столувалися там, а жили і ночували у літньому таборі поряд з садом) але зустрічей інтимних ні Володя, ні та і більше Стефанія вже не шукали. (Поки що не шукали.)

Та і сметани (ні на сніданок, ні тім більше на вечерю) Володимир тепер не отримував. А усе в основному кефір та і той обезжирений. Але ось картоплі та круп "крохмальних" – цих харчів було навалом: Їж від пуза. (Але від цих продуктів, як стверджували ще наші діди, тільки комірці "стояли" ... )

Але ніколи не сумуючий стажер усіх цих підступів "злопам'ятної" хазяйки демонстративно не помічав, а добравшись до роботи і знудившись по ній, відводив душу, працюючи за трьох.

Певна річ і сучасна техніка – не колишні "душогубки" і "тілотряски". Наприклад, у кабіні самого звичайного (для теперішнього часу) трактора повітря чисте 1 свіже. Цілу зміну морська прохолода чи то будь – яка інша на вибір. А у термосах чай гарячий або духмяна кава та різноманітна випічка. (Тепер Володя вже знав, що усі ці суперсмачні сніданки, обіди-і вечері Стефанії прямо на хутір три рази на добу точно в обумовлений час доставляла якась фірма – кухня. У сі ці замовлення хазяйка фермерка робила через комп'ютер і при необхідності по бажанню столующихся вносячи ще щоденно і зміни в меню.)

Але це у фермерській столовій така різноманітність страв та ще і з урахуванням твоїх гурманських уподобань. А у кабіні трактора теж "не хіло". Не хочеш гарячого – на тобі холодне. (В мініхолодильнику прохолоджуючих (саме прохолоджуючих, а не сприяючих новий напад спраги) напоїв на усякий смак і ... (для Володі це було незвично) навіть пиво. І уся відмінної якості, і усе вітчизняне.)

…

Роботи у селі, а особливо влітку завжди багато, але зараз ні яких авралів і щоденних нарад у "голови колгоспу", де з дня у день одну і ту ж думу думали: "А чім сьогодні у першу чергу займатися будемо?! "

Дивно, але счезла метушня із сільського життя: цілковито зникла. Нелегке як і раніше , але розмірене стало селянське життя і не квапливе, як теча величавої ріки несучої у собі витоки усіх благ людських.

Бувало ранком вони поснідають раненько удвох з хазяйкою. (Володимир встаючи дуже і дуже рано, подобалося це чи то не подобалося Стефанії, але і її у свою віру перехрестив. І тепер фермерка з ранку сідала за стіл разом з стажером набагато раніше решти своїх робітників.) І у "контору". (Так Стеша призвала свою диспетчерську, яка була під зав'язку заставлена комп'ютерами та іншою малознайомою поки ще Володі оргтехнікою. )

Натисне хазяйка клавішу комп'ютера і через мить вручить непосидячому своєму стажеру розпичатку денного завдання, де усе не тільки по годинах, але навіть по хвилинах розписано.

Але це так для контролю, бо теперішня сільспгосптехніка усе більше сама собі на умі і багато операцій, а особливо у полі, трактор виконує на "автопілоті".

То ж сиди, хлопче, пий чай чи то каву І даремно не смикайся, а лише зрідка поглядай на монітор надійного помічника – комп'ютера, який не тільки усі виконуючи роботи, але і усі вузли aгpeгaтів держить під суворим контролем.