Текст книги "Вершини"

Автор книги: Анатолий Димаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Потім, уже в наметі, ми з Анатолієм збуджено розмовляли про ті кристали, про Зор‑Бурулюк.

Стояла холодна високогірна ніч. Гірштейн, Крат і Григорій Михайлович лишилися ночувати з гостинним господарем, а ми з Анатолієм вирішили нап'ясти намет: в хижі стояв невигубний дух овечого посліду – ще недавно пастухи тут тримали овець. Намет являв собою альпіністську споруду, пристосовану для того, щоб її ставити високо в горах: легкий, зручний, ні з кіллям не треба морочитись, ні носити з собою металеве кріплення, зате в ньому не розгуляєшся. Два надувні ліжники ледь лягли поруч: отака собі затишна домовинка два на півтора. Та ще й Дроздов попередив: уночі може випасти сніг.

І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі – вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь‑яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав Анатолія;

– Так знайдете завтра свій скаполіт? – Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь‑який, гордо відмовився: «Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде».

– Обов'язково знайду!

– Дроздов же там усе видзьобав.

– Мій полишив.

– Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.

Анатолій повернувся до мене:

– Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?

– Не знаю.

– Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор‑Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.

– Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.

– Ви так думаєте?

– А чому?

– Бо Дроздов усе життя шука п'єзокварц... Лише п'єзокварц... І помічає лише те, що пов'язано з цим оптичним кристалом. Ви думаєте, тільки в фізиці чи медицині вузька спеціалізація? Ми, геологи, слава богу, теж не пасемо задніх... Веду пошук вугілля чи нафти, пройду по діамантах і не нахилюся. Хіба що наступного разу те місце подалі обходитиму... Агат?.. Турмалін?.. А що це таке?.. З чим їх їдять? Памір бідний на коштовне каміння! Хто це сказав? Ходять лише по долинах, землю носами риють, вгору глянути ніколи. А жолуді – над головою висять. Над головою, шановний!.. Є в мене думочка... Ідейка одна... От перейду працювати в «Кварцсамоцвіт» – спробую відімкнути цю скриньку. Так що років за два запрошую вас на Зор‑Бурулюк...

Аж тепер я зрозумів, що він поїхав з нами не випадково.

– Ви що, й справді хочете перейти в «Кварцсамоцвіт»?

– Є така думка.

– А візьмуть?

– Ви про мої ноги? – спитав жорстоко.– Три роки тому просився – відмовили. Саме через ноги. Як ти, мовляв, по горах ходитимеш. Тут он фізично здорові сезон не витримують, а ти ж каліка...

– Ну, який ви каліка! Дай боже здоровому за вами угнатись!

– А я тепер не з голими руками до них появлю‑' я – золотце їм принесу,– мов і не почув мене Анатолій.

– Ви знайшли золото?

– Знайшов. На семитисячнику. Така акуратна медалька, на стрічці муаровій. За найскладніше стінне сходження. На всесоюзних зборах.

– Що ж ви не показали?!

– А навіщо вона вам? Для колекції вашої непридатна. Ви ж, наскільки мене не зраджує пам'ять, цікавитесь лише агатами.

Та його глузливий тон зараз на мене не діє.

– І ви підіймались на семитисячник? 3 вашими ногами?

– Було таке діло.

– То ви що, альпініст?

– Теж, здається, вгадали.

– Ви не образитесь, як я вас ще про щось запитаю ?

– На вас, Анатолію Андрійовичу? ІЦо ви! – Знову насміх у голосі. Ну, й колюча ж людина!

– Стоп своїх... ви коли позбулися? На семи‑тисячникові?

– Ні, не на семитисячнику – одніс трохи нижче. На Ключевську. Є така сопочка на Камчатці, може, чували?

Чував! Хто не зна про Ключевську сопку – славетний вулкан на Камчатці!

– Ви що, жили на Камчатці? .

– На Камчатці не жив – на Камчатку свої стопи одвіз. Молодий був, дурний, от і здались вони зайвими... А чи не час нам трохи поспати? Врахуйте: Дроздов підніме усіх удосвіта.

Звісно що час. Але я ще довго не можу заснути: думаю про Анатолія.

Думаю про Анатолія. Весь час думаю про Анатолія. Хоч, здається, з часом ця думка потроху

меркне... Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї,– якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі,– цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.

І чим більше минало часу, тим дужче я проймався долею незвичайного цього чоловіка.

Більш‑менш регулярно листувався з Анатолієм (переважно восени і взимку: з травня по листопад він зникав з Душанбе, бо таки влаштувався в «Кварцсамоцвіт» і дорвавсь до Зор‑Бурулюку. А посилати туди листи – все одно, що за водою пускати). Я писав у Душанбе, й отримував акуратно відповіді, й уже знав про золотисті топази, й про скаполіти рідкісного фіолетового кольору, ікі дадуть сто очків фори всім аметистам у світі, про гранати, а це ж тільки початок, це ж іще й не копнули як слід, бо не доходять руки до всього: скидалось на те, що богиня Пандора таки й справді витрусила над Зор‑Бурулюком якщо не всю свою скриню, то принаймні значну частину її – я уже знав, що Анатолій буквально за один сезон з рядового геолога виріс до старшого геолога партії, хоч, мабуть, не дуже того й прагнув, і, уявляючи, як він рушає щоденно в довжелезні маршрути свої, як долає крутизни й спуски, став човити себе на тому, що іноді пробую йти не всією ступнею, а лише на п’ятах. Десять, двадцять, тридцять кроків нарешті – і все, і далі не міг, так це ж по асфальту, по рівному! За кожним рядком, за кожним словом чергового мого листа стояло одне: як ви ходите? Ну як ви там ходите?

Я, звісно, не міг про це прямо писати, щоб не образити людину. Не дозволяв собі й натяку,

хоч увесь час думав про це. І мені часом здавалося, що в мене самого п’яти беруться водянками, пухирями кривавими...

А він писав бадьорі й дошкульні листи. Що от ви, білоручки, оранжерейні істоти, шаркуни паркетні, що ви знаєте про справжнє життя? І щоразу кликав до себе в гори.

Я довго не піддавався: боявсь, що порушаться всі мої плани. До того ж і лінощі, на відсутність яких я ніколи не мав причин скаржитись, звично нашіптували: куди ти поїдеш? Що ти забув на тому Памірі? Пригадай, як проклинав усе на світі, долаючи чергову скелю, як ледве не плакав, не знаючи, куди подітись од зашпорів, що крижаними кігтями вчепилися в серце. Пригадай побиті коліна, поламані нігті, порепану шкіру: всі памірські вавки, які ти зализував майже півроку! А хіба тобі не казали, що на Східному Памірі найменша в Радянському Союзі тривалість життя? То навіщо ж собі вкорочувати віку?

Отак я роздумував, лежачи на м'якенькій канапі, отак вагався в своїй з усіма зручностями обставленій кімнаті, аж ось одного разу отримав уже не листа – посилку.

Урюк і кишмиш. Повен ящик кишмишу й урюку. Зверху ж невелика записка: «їжте, тільки обережніше, бо зламаєте зуба!» Отже, посилка з секретом; я уже знав, що за ягідка Анатолій. Заслав целофановою скатертиною стіл, став обережно висипати сушеницю.

Невеликий пакетик. І знову ж акуратно виведений напис: «Такі кристалики у вас на Хрещатику не валяються, правда ж?» Серце моє тьохнуло, я обережно розгорнув папір. Й обмер.

Там лежав, величиною з мізинець, кристал. Нереальний, фантастичний, знайдений не на нашій грішній землі, а на якійсь далекій планеті. Три кольори переливалися в ньому: зелений, блакитний, рожевий. Ніжні й чисті, як подих весни, і в такому гармонійному поєднанні, що його могла створити лише природа. Я ще не бачив нічого красивішого, я носився з тим кристаликом весь день, і мені часом здавалось, що й душа моя взялася святковими тими кольорами, а лягаючи спати, поклав його під подушку.

І всю ніч мені снились поліхромні турмаліни. Наче я їх збираю над річкою: величезні кристали такої краси досконалої, яка може лише наснитись.

А вранці, ще й очей не розплющивши, уже знав, що поїду. Що жодна сила в світі не втрима мене в Києві, як тільки там, у Душанбе, геологи вирушать у поле. Доведеться, звісно, повоювати з домашніми які щоразу допитуються, чому я так прагну звернути в'язи десь за п'ять тисяч кілометрів, а не на порозі рідного дому. Жінки лишаються жінками, і мтогутній поклик мисливця ніколи не пролуна у їхніх заземлених душах. Доведеться в тисячний раз давати обіцянку не кидатися вниз головою в кожну прірву, не стрибати в крижані потоки, не забиратись на семитисячники, не дратувати гадюк, а особливо ведмедів, що, облизуючись, чекатимуть на мене за кожною скелею, не піднімати нічого важкого. «Не забувай про свій радикуліт! І тобі вже не вісімнадцять років! І коли вже ти порозумнішаєш, горенько наше!..»

Мабуть що ніколи. Бо вже й квиток у кишені, й величезний за плечима рюкзак, і важкенна сумка в руці обвішаний, як ішак, я виходжу, похитуючись, на вулицю, де на мене чекає таксі, а в Борисполі авіалайнер нетерпляче посмикує крилами. Він перенесе мене за якісь чотири години в Душанбе. А в бічній кишені моїй, біля самого серця, як заповітна перепустка в рай, пригрівся маленький кристалик дивовижного весняного забарвлення.

Потім було Душанбе, з його майже тропічною спекотою (в розпалі ж літо!), з фантастичними ринками, де кавуни здіймаються горами, а дині стоять, як древньогрецькі амфори, тільки й того, що без ручок, де прямо на землі, на розстелених кошмах, сидять сивобороді аксакали, попиваючи зелений чай; з сонцем пропеченими вулицями й дзюркотливими ариками; з смаглявими жінками, в порівнянні з якими наші красуні здаються трохи вили‑нялими; з гомоном таджицьким, російським, а часом і українським: йдуть отакі собі дві невигубні тітоньки, з клумаками за спинами, наче в себе в Лубнах, і всі гори їм, як то кажуть байдуже. Новітній цей Вавілон, у який перетворилися всі сучасні міста, оглушив, закрутив та й виштовхнув на одну з бічних вулиць, де в дрімотнім спокої поміж глинобитних стін та плескатих дахів застигли минулі століття...

А тоді знову аеропорт, і сум'ятлива посадка на літак, який безбожно затримався, тепер уже на Хорог, коли я, здавлений з усіх боків, пробкою проскочив через контрольний пункт, а рюкзак свій залишив по той бік, і сердиті контролерші ніяк не могли второпати, чому оцей громадянин, якому пощастило прорватися в аеросервісний рай, раптом, немов збожеволівши, став знову пробиватися в посадочне пекло. І напечена кабіна літака, в якій можна було й вола стушкувати; і знову ті ж сивобороді аксакали, поважні та незворушні, яких не здивуєш жодним літаком, бо все одно не піднімешся вище аллаха, і таджички, обсіяні дітьми, наче маком: в кожної – власний дитсадок; і рев працьовитий турбін, і хребти унизу, що підіймались все вище й вище, хизуючись один перед одним все пишнішими сніговими шапками, й глибокі долини з тоненькими стрічечками річок, і затужавіла синява неба, і все потужніший гул літака, що переростає часом у дзвін: гори вищі й вищі, і немає їм кінця‑краю. Та ось хребти розступилися, мов розрубані навпіл гігантською сокирою, зблиснули води бурхливої річки, і ми стали обережно спускатися в долину, де поміж високими тополями заясніли акуратні будиночки: Хорог, адміністративне серце Східного Паміру, центр Гірсько‑Бадахшанської автономної області.

П'ять діб адаптації під Хорогом, в Поршньові – тепер уже адміністративному центрі східнопамір‑ських геологів, де вдень отакому, як я, можна здуріть від нудьги та безлюддя, рятували тільки вечори, коли спільний чайок‑чиферок збирав докупи геологів, які звалювались майже щодня з високогірних перевалів, здичавілі, зарослі, як вепри, щетиною,– тут уже тільки наставляй вуха та слухай, хоч траплялися іноді такі мовчуни, що бий його геологічним молотком – слова не викрешеш! А потім знову літак, той же трудяга Як‑40, що безстрашно злетів над самою річкою та й заходився здійснювати акробатичний політ до Мургаба: зліва скеля і справа скеля, і відстань між ними – на розмах крила, зачепиться – поминай, як звали, а ось попереду грізно вироста крутий лоб, що замкнув ущелину наглухо,– впиваєшся долонями в крісло: х‑ху, здається, пронесло – Як, заклавши крутелезний віраж, так, що небо провалилось під ноги, проскакує той пекельний лобисько, ледь не черкнувшись черевом, і вже летить іншою, ще тіснішою ущелиною.

Господи, та невже не можна піднятись на якийсь там кілометр угору, щоб не виконувати ці смертельні трюки?

Виявляється, не можна. Літак і без цього досяг своєї стелі в розрідженому океані повітря. Аж тепер я здогадуюсь, чому так довго не було повітряного сполучення між Хорогом і Мургабом.

Продутий всіма на світі вітрами, Мургаб зустрів звичною пилюкою. Вітер жбурляв її в обличчя цілими пригорщами, гнав широкою вулицею, поміж одноповерхових будинків, закручував у мініатюрних смерчах, а по хідниках в яскравих платтях, в модельних черевичках, в наймодніших зачісках відважно походжали молодесенькі жінки прикордонників – з неодмінною коляскою кожна. Очевидно, немовля було тут такою ж необхідною деталлю туалету, як губна помада чи сумочка,– без немовляти просто було б непристойно появлятись на люди. Тож наші дівчата, похапцем вискочивши за щойно спечених лейтенантиків заміж, завезені на край світу, в першу чергу заводили немовля.

Намилувавшись вдосталь на відчайдушних отих жіночок, що топтали Памір з таким виглядом, наче під гострими каблучками кожної лежали хідники Ленінграда чи Києва, я спіймав нарешті попутну машину та й рушив уже знайомою дорогою на Зор‑Бурулюк.

Де й прожив майже два місяці.

Тонка парусина намету, що й хвилини не знає спокою, розжарена рятувальниця‑пічка, муркітли‑вий чайник – замурзана добродушна істота, яка ніколи нас не підводила, повні кухлі гарячого чаю, конвульсійна лампочка, що то гасне, то знову спалахує під стукіт движка,– рідкісні вечори, з таким нетерпінням очікувані мною, коли ми з

Анатолієм лишаємося вдвох і ніхто вже не зайде до нас, не переб'є нашу розмову.

Так на чому ми зупинились? – запитує Анатолій щоразу, хоч, лукавий, сам добре пам'ятає, на чому.

Поки я гортаю блокнот, роздивляючись в непевному світлі свої квапливі каракулі, він присьорбує чай, час від часу витираючи обличчя і шию вишитим червоними півнями рушником. Українські ті півники вже не один рік мандрують за своїм непосидючим господарем.

Читаю останні записані фрази, Анатолій кива головою, одставля набік кухоль:

– То що, підемо далі?

І ми йдемо далі.

Потроху, з вечора в вечір, блокнот мій заповнюється. Не розлучаюся з ним ні вдень, ні вночі; так боюся його загубити, а коли полечу вже додому, то не засуну його ні в сумку, ані в рюкзак, а сховаю в кишеню. Вдома ж покладу в письмовий стіл, де він понад два роки й пролежить. І я згадуватиму про нього щоразу, сідаючи працювати. Але не діставатиму: ще не час, не пора, ще не визріло. А коли врешті засяду працювати над повістю і прочитаю записане, то з жахом відчую, що мені забракне деталей. Отих найдрібніших, найменш, на перший погляд, важливих, без яких неможливе справжнє письмо: це все одно, що вишивати рушник однією лиш голкою, без кольорових ниток.

У відчаї я зателефонував у Душанбе Анатолієві: чи не приїде він у відпустку на Україну? (Відпустка у нього, як у більшості геологів, завжди припадає на зиму).

Ні, не приїде: готуватиметься здавати кандидатський мінімум. Якщо я не заперечую, то може‑мо зустрітись у Москві. Його викликають у «Кварцсамоцвіт».

– Якщо хочете помилуватись на московських дівчат, то беріть квиток на літак!

Він там, на Памірі, давно забув, що можна кудись добратися поїздом.

І я поспішив придбати квиток на Москву, хоч дівчата мене найменше цікавили. Вже зібравсь і за якихось п'ятнадцять хвилин мав їхати на вокзал, коли озвалась міжміська:

– Вас викликає Душанбе.

Анатолій!

– Ви придбали квиток на Москву?

– Взяв. А що? – В мене ворухнулась тривога.

– М'який чи купейний?

– Купейний...

– Жаль, що не м'який.

– Та в чім справа, біс вас візьми?!

– Справа в тім, Анатолію Андрійовичу, що квиток доведеться здати. Я в Москву не лечу.

– Ви жартуєте?

– Які там жарти: у мене син народився!

– А ви не могли мене попередити? – заревів я у трубку.– Ви оце щойно дізнались, що у вас має народитися син?!

– Вгадали, Анатолію Андрійовичу! – пролунав радісний голос.– Тож не дуже мене там лайте...

– Лаяти!..– Я задихавсь від обурення.– Та вас кислим молоком треба розстрілювать!.. Каймаком!.. Кумисом!.. Кефіром!..

– Нічого не вийде: не долетить!

В трубці клацнуло, глузливо запікало.

Ну ж Анатолій!.. Ну ж негідник!..

Сердився, лаявсь, проклинаючи ту хвилину, що зв'язала мене з оцим чортом безрогим, а в душі

уже знав, що мені лишилось одне: летіть у Душанбе.

Він був ні вражений, ні здивований несподіваною моєю появою: зустрів мене так, наче я не з Києва, а заскочив з сусіднього парадного.

– Хо, Анатолій Андрійович!

Руки не подав – руки були зайняті: з довгастого пакунка виглядало ще як слід не сформоване личко, що обіцяло в майбутньому стати ще однією копією Анатолія.

– Заходьте до хати!

По всій кімнаті, як прапори під час свята, маяли розвішані пелюшки. Пелюшок було стільки, що в них можна було сповити всіх немовлят Таджикистану.

– Це все він,– пояснила дружина Анатолія Елла.– Поки лежала в лікарні, встиг пограбувати всі магазини.

– А що розмінюватись! – Очі Анатолія нестримно сміялись.– Ми на дрібні не рахуємо. Ми себе ще покажемо! Дайте лишень підрости!

– Ну, осідлав свого коника! – махнула Елла рукою.– Ти б краще замість того, щоб хвастатись, подав стілець Анатолію Андрійовичу. Він же натомився з дороги.

– Анатолій Андрійович? Та він семитисячники брав – ніскільки не втомлювався!

Анатолій лишивсь Анатолієм: весело наїжачена густюща чуприна, зблиски глузливі теренкуватих очей. І ті ж обвітрені губи, до яких навіки пристала високогірна смага.

Того дня так і не могли приступити до справи: вся увага Анатолія була прикута до крихітної істоти, навіть тоді, коли Елла брала її годувати. І я, домовившись, що ми зустрінемося завтра, поїхав до себе в готель.

І от ми удвох, тільки тепер не в наметі, а в номері. П'ємо чай, і Анатолій, наче знов на Памірі, наче він оце щойно повернувся з маршруту, пере‑вдягся, умився, покінчив з усіма службовими справами та й нарешті сів до нашого саморобного столу... Анатолій традиційно запитує:

– Так на чому ми зупинились, якщо не секрет?

Я розкриваю блокнот і терпляче пояснюю, що

треба починати спочатку. Кажу йому про деталі, яких мені так забракло, без яких моя розповідь почне задихатись, як людина без кисню. Анатолій кива головою: це порівняння йому близьке й зрозуміле.

– Що ж, давайте спочатку.

2

На мить прорвалися хмари, зблиснуло небо.

– Гляньте, як чум!

Вулкан і справді нагадував чум.

Ідеальний конус, що піднісся на п'ять тисяч метрів. Над зрізаною акуратно вершиною димить і вдень і вночі, наче мешканці оцього гігантського шатра весь час мерзнуть, весь час тремтять од нестерпного холоду й підкидають дрова до велетенського вогнища. А воно все не гріло, воно лиш диміло, бухало паром та попелом і стовпом підіймалося в небо, коли було тихо, чи тріпотіло, обриваючись, на оскаженілих вітрах. А підступи до незаймано білої громади закушкані в такі глибокі сніги, що годі хоч крок ступити без лижв, скуті таким лютим холодом, що крижаніє повітря,– тут, унизу, біля підніжжя, в густому од морозу тумані, в білому мороці, що поглинає, вбирає, гасить усе: і звуки, і рухи, й людські

постаті, обліплені інєєм, які, здається, й не рухаються, а топчуться на місці як прокляті, вперто вминаючи сніг. Не люди, а привиди – в хисткому, нереальному світлі, в молочному просторі, де біле мовчання віє застиглою вічністю, де хочеться застигнути теж на століття, тисячоліття, як застигли оці ось здиблені скелі, скуті нещадним морозом.

Анатолій роздирає склеєні холодом губи, обертається до тих, що йдуть позад нього:

– Все, мужики!

«Мужики» зупиняються, навалюючись тілами

на палиці. Дихають, як запарені коні. Сім годин, з сьомої ранку до другої дня, не зупиняючись, не розгинаючись, по снігу, що до пояса, крізь білий, як вата, туман, в якому не видно нічого, тільки вкрита інеєм спина товариша, що попереду та лижв отупляючий скрип, та думка, чи туди ми йдемо, чи не збились з дороги, та втома гаряча, потом насичена, що все дужче наливає тіло. Сім годин руху невпинного за отим божевільним, що не зупинився й на мить,– тільки лишалося зціпити зуби та люто місити оцей сніг.

– Обід.

А вони все ще стоять білими привидами. Білі штормівки й куртки, білі рукавиці й штани. Білі шапки й капюшони, білі маски й шарфи, що прикривають обличчя,– тільки очі блищать крізь вузенькі щілини, і здається, що й очі вже сиві, аж білі у всіх.

Вминаючи сніг, втоптали невеликий майданчик. Дістали примус, каструлю, консерви.

Мовчки, без слів, без нагадувань: кожен знав, що мав робити.

Примус зашумів працьовитою бджілкою, і туман розступився неначе, і мороз немов пересівся, і

якось аж затишно стало в оцьому невеликому просторі, відвойованому в безмовної вічності. Сиділи на рюкзаках, схожі на фантастичних істот, виліплених з снігу, їли, не студячи, вогнем заправлену кашу, пили, обпікаючись, з алюмінієвих кухлів окріп. Жадібно вбирали тепло, запасались теплом: на черговий кидок, все вгору і вгору, де з кожною сотнею кроків ставатиме все холодніше. Скільки зараз? Мінус тридцять п'ять? Отже, там, наверху, буде всі п'ятдесят, якщо не більше. Та плюс повітря розріджене, та плюс вітер пекучий...

То як, мужики? Може, хто хоче назад, у Владивосток? Де зараз лише десять, ну, п'ятнадцять од сили. Де зима м'яка і ласкава...

Допили мовчки чай, сховали посуд.

– Лижви лишаємо тут,– сказав Анатолій.– Далі на лижвах не піднімемось.

Отже, попереду вже власне вулкан. Ключевська, цариця Камчатки.

Починають споруджувати з лижв піраміду. Хоч ще, здається, можна трохи пройти. Але наказ старшого в групі виконується беззастережно: такий закон альпіністів.

– Хвилинку!

Сергій, рудопер. Рудопером прозвали за те, що мав вогняну, як у лиса, чуприну. А «опер» – від .оператора: ніс портативний кіноапарат, для майбутнього фільму.

– Станьте ось так. Щільніше, для історичного кадру.

Потім всі оці кадри будуть скрупульозно вивчатися в різних інстанціях. Різні службові особи робитимуть різні припущення й висновки. Але вони ще не знають. Вони ще нічого не знають. Вони просто стоять, плече до плеча, лікоть до ліктя, не помічаючи чорної тіні, що лиховісно застигла над ними.

– Готово! Мерсі!

З ведмежою вайлуватістю Сергій вимахує перед собою рукавицею. Наче в ній капелюх з сімнадцятого щонайраніше століття.

– Все?.. Тоді рушили. Йдемо, поки смеркне.

Фірн, ущільнений сніг, голосно скрипить під

ногами. Появляються скельні виступи. Чорна, обдута вітрами порода виступає хребтами викопних ящурів. Йти було б легше, коли б не крутизна, яка з кожним кроком стає все відчутнішою. Ногу треба не просто ставити – вбивати у сніг, щоб не поїхати донизу. Крок – удар, крок – удар, скільки кроків, стільки й ударів. Вітер, який свище все дужче, продимає вже й одяг, кида в обличчя мільярди колючих сніжинок. Забарився, підставив оголену шкіру – здере начисто й шкіру.

Крок – удар, крок – удар...

Чи скоро дійдемо? І чи дійдемо взагалі?

Вперед, мужики!

Короткий відпочинок – кидок... Перепочинок – кидок... Все вище і вище, долаючи втому, що густо осідає на м’язах. А гірські черевики – треконі – з кожним подоланим метром стають усе важчі.

І вже починає бракувати повітря. В перегрітих легенях кисень згорає, як порох: спалах – і не лишається й сліду... Ще кисню, ще!–волають натомлені м'язи. Хочеться зірвать оцей шарф, що, обледенілий, закриває доступ повітрю, викинуть к бісу, як ненависну істоту, або впасти на фірн мокрою спиною, розкидавши руки, й заніміти...

Вперед, мужики!

А майже всі «мужики» ще не переступили двадцятип'ятилітній рубіж. «Чверть століття,– каже Володя Берсеньєв, друг Анатолія.– Чверть століття – відчуваєте, чим пахне!..» А чим, Володю, пахне зараз тобі оцей невеликий підйомчик? Оця гірка, якій ні з сього ні з того захотілось піднятись на п'ять тисяч метрів? Та ще взимку, в найлютіші морози... Це тобі не самбо, не стрибки з парашутом, не підводне плавання!.. «А йди ти!» – лунає веселий голос Володин – в голові Анатолія, бо Володя і відповів би отак, завжди веселий Володя, що ніколи не вішає носа. Цей красень‑блондин, по якому крадькома зітхають дівчата не тільки їхнього курсу... Куди ти подів свою атлетичну поставу, Володю? Глянь лиш на себе: опудало опудалом!.. «Пішов ти, знаєш, куди?» – ще веселіше Володя: розсердити його – річ неможлива. Ну, тупай, Володенько, тупай. Тільки не дуже старайся: ще гору завалиш. Камчадали тоді нам і ноги поодривають...

Отак, жартуючи подумки, йти наче легше...

– Все, мужики! На сьогодні досить.

Сьома година. Фіолетові сутінки огортають вулкан, підіймаючись з ними наввипередки. Там, унизу, колишеться густим океаном туман. А може, й хмари: дві тисячі сімсот під ногами! Якщо не бреше альтметр. І з того океану над свинцевим безмежжям розгойданим виступають вершини інших вулканів: застиглі велетні, скуті морозом гіганти. Попереду, позаду, праворуч, ліворуч – скільки зір сягає, до самого обрію. Чорно‑білим громаддям, диким хаосом, титанічними сплесками, коли мільйоннотонне каміння злітало до неба.

– Да‑а...

– Заради одного цього краєвиду варто було попотіти!

Стоять, приголомшені грандіозністю видовища, що розгорнулося довкола,– де ще побачиш таке?

Стоять, забувши про втому, про розріджене повітря, про рюкзаки за плечима, які важчали з кожним подоланим метром і від яких давно треба звільнити намозолені плечі. Про вітер, який струже вже так, що дай боже втриматись на ногах.

А їм ще ставити намет. На оцьому продутому схилі, де камінець не втримається – застрибає донизу, де рюкзаки треба пришпилювати до синього фірну льодорубами, а для ноги не знайти рівної площини. Два намети з легкої тканини: базовий табір, який їх чекатиме, поки вони, «зробивши» цю гірку, повернуть назад.

– Ану, мужики, за роботу!

Засвистіли льодоруби, вгризаючись у фірн. Бризнув осколками спресований сніг. Вирубували великі «цеглини», викладали акуратною стінкою. От коли стали в пригоді практичні заняття на своєрідному полігоні під Владивостоком! З «цеглин», що їх там нарубали протягом кількамісячних занять, можна було спорудити висотний будинок.

Стає жарко, бракує повітря. А тут іще оцей шарф, наскрізь промерзлий! Не тканина – шмат криги. Розв'язати, пожбурить під ноги...

– Пашко, надінь!

Ч‑чорт! В нього що, і в потилиці очі? Стояв же спиною...

– Ти що, хочеш спалити легені? Негайно надінь!

І Пашка, якого чомусь прозвали Пашкою‑лейте‑нантом, покірно надіває крижаний цей хомут. Заледенілу цю муку. А як же вільно дихнулось незатуленим ротом!

Удар... Ще удар... Глибше й глибше. Сніг стає все крихкіший, він уже пересипається з сухим шурхотом, і вітер, вриваючись, видуває його з‑під руки. Ще раз... ще раз... Зціпивши зуби, зібравши всі сили. Кожен як може, кожен по‑своєму, Володя щоразу замахується так, наче перед ним не сніг, а знавіснілий од люті ведмідь: або він звіра, або звір його. Гех!.. Гех!..– б'є присідаючи. Силонька є, слава богу, всю на підйом не розтратив. Пашка‑лейтенант довба, немов ось‑ось сяде й розплачеться. Не од відчаю – од злості. Серьожка‑рудопер зарився в сніг, як борсук: вигріба, аж курява йде. Один Якубенко працює так, наче він це робить щодня: спокійно, буденно. Видно, що йому це не вперше. Віктор серед них найстарший, він єдиний переступив двадцятип'ятилітній рубіж, і до того ж не один рік ходить у гори. Йому по праву й бути тут старшим, а не Анатолієві, коли б не трагічний випадок на далекім Кавказі й загибель напарника. Дискваліфікували, починай все з азів, наче ти й не ходив досі в гори, не «робив» найскладніші маршрути. Альпіністські закони такі ж нещадні, як і природний відбір: якщо схибив, оступився хоч раз – прийми як належне найсуворіше покарання. Яким би несправедливим воно тобі не здавалось. Зціпи зуби й починай все спочатку.

Бо альпініст, як мінер: помиляється раз у житті. Бо майже кожна помилка фатальна.

Нарешті майданчик розчищено, обгороджено сніговою стіною. Можна напинати намети.

Ставлять два, кожен розрахований на дві особи, а якщо лягти шпротами, як у консервній банці, то якраз для чотирьох. А коли ще щільніше, так, щоб і ребра тріщали, то вивільниться трохи місця для рюкзаків та взуття.

Вітер розійшовся не на жарт: постійний пронизливий свист, що вимотує душу, не дає й на секунду

забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами,– ось‑ось позриває, пожбурить донизу.

Сон не сон – тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!

В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка‑лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй – дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:

– До речі, свіженький анекдотик!

Його спершу охоче слухали, сміючись, потім став приїдатись. І в літакові, впродовж багатьох годин, і в Петропавловську, вже в готелі, і на сейсмостанції під Ключевською лунав невигубний його тенорок:

– До речі, свіженький анекдотик...

Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко

підмовив відучити врешті‑решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.

Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:

– Борода! Борода!

Тобто анекдот « з бородою». Сто разів розказаний, сто разів чутий.

Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.

– До речі, свіженький анекдотик,– устряв він за хвилину в розмову.

– Борода! Борода! – закричала чесна кумпа‑нія.

В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят‑тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек‑дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.

– Одного разу француз, німець, англієць і росіянин,– почав він, неспокійно соваючись,– стали розповідати про власних жінок...

– Борода! Борода! – пролунав дружно хор.

Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.

І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.