Текст книги "Вершини"

Автор книги: Анатолий Димаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Над кухнею в'ється густий дим, одірвавшись од труби, він стелиться по землі – здається, що кухня мчить мені назустріч. Вище, біля грубезних березових і соснових колод, порається народ з пилками й сокирами: заготовляють кожен на свій намет на вечір і ранок дрова. Ці колоди були довгий час для мене однією з найбільших загадок: довкола ж, на сотні кілометрів, не те що деревини – жалюгідного кущика не знайдеш, а тут – цілі колоди. Згодом довідався: колоди – подарунок прикордонників, які не раз виручали геологів. А де вони їх дістають – це найбільша, мабуть, державна таємниця.

Біля свого намету зустрічаю кількох старших віком таджиків: повертаються з вечірнього намазу. Щовечора після роботи, затиснувши під пахвами молитовні килимки, прямують вони вверх по долині, подалі від цікавих очей, щоб лишитись наодинці з аллахом. Тут на чотири кілометри ближче до бога, аніж на рівнині, тож немає жодного сумніву, що кожна молитва буде почута, вислуха‑на з належною увагою й без зайвих зволікань пройде небесну канцелярію.

Вдовольнити прохання Муси й послати йому десяток синів. А кожен баран Ахмета хай нагуляє пудовий курдюк... Очищені молитвами, вони йдуть, урочисті, як мусульманські апостоли, а попереду виступає мулла і, в молитву занурений, вдає, що не помічає моєї скромної особи.

Я ніскільки не ображаюсь, я навіть їм заздрю, адже на кожного з них чекає мусульманський рай, де вічно цвітуть троянди і лежать гори щербе‑

ту, де сім гурій – по числу днів у тижневі –

прекрасних, як мрія, чистих, як ранкова зоря, по черзі сидітимуть на їхніх правовірних колінах.

Чи не стати й собі правовірним? Та вимолити в щедрого мусульманського бога хоч одну‑однісіньку гурію: в аванс, не чекаючи далекого раю. Наскільки затишніше стало б у нашому парубоцькому наметі!

О аллах ібн аллах!..

Не встиг зайти до намету й розсупонитись, як вслід заскочив спечений минулого року геолог Коля. Захекався так, наче гнався за мною від самісінької гранатової гори.

– Анатолій Михайлович ще не прийшов?

– Як бачите... Він вам так потрібен?

– Та ні...– Оглянувсь, мов хотів пересвідчитись, чи ніхто не підслуховує, нахилив до мене втаємничене обличчя:– Таджики збираються додому.

– Як?!

– Всі до одного. Крім Абоса. Разом з Мухлою.

Оце так новина! Уявляю, що буде, як усі робітники покинуть табір. Тут не вивісиш оголошення: «Потрібні різноробочі». Збіжаться хіба що байбаки.

Коля все ще треться‑мнеться. На молоде обличчя його сплива нерішучість.

– Ще якась новина? Кажи – добивай!

– Хлопці смажать млинці... То запрошуємо.

Млинці! Це якраз те, чого мені бракує для заспокоєння.

– Зараз біжу. Тільки вмиюсь.

Проблема з робітниками враз відійшла на задній план. Та й не мені її вирішувати. Від того, що я не піду їсти млинці, нічого не зміниться.

Отак заспокоївши податливу совість, швиденько вмиваюсь і йду в сусідній намет.

Тут живуть чотири геологи: Коля, Ахмат, Рафік і Женя. Всі ровесники, разом захистили дипломи і прийшли разом у партію. Щонеділі, хай і гори заваляться, в них традиційні млинці. З пшеничного борошна, на маслі яків. Масло жовтюще, тверде і солодке на смак. І таке калорійне, що більше ложки не з'їсти. Дістають його хлопці в пастухів, які ганяють величезні табуни по сусідніх долинах.

Женя, або Євген, упав мені в око своїми пшеничними вусиками: завів їх, мабуть, одразу ж після захисту диплома – для солідності. Він їх носить, як носять щойно надіту обйову – не забуває й на хвилину. Погладжує, посмикує, пощипує то лівою, то правою рукою. Обличчя його від цього не стало доросліше, юність цвіте на ньому всіма своїми принадними барвами, і я вже вкотре дивуюсь, чому ми так охоче, не оглянувшись навіть, поспішаємо розстатися з цією найсвітлішою порою життя.

Женю, Женю, коли б ти знав, що тебе чекає попереду, то поголив би свої недозрілі вусики і не супився б так серйозно та строго.

Млинці, як завжди, пече Рафік: він у цій справі неперевершений майстер. Красиве татарське обличчя його зосереджене та заклопотане, піт дрібним бісером всіяв смагляве чоло. Рафік маніпулює величезною сковородою, як акробат: помах руки – і на сковороду виливається ложка тіста, ще один помах – і тісто розтікається тоненькою плівкою, тепер на пічку, по якій іскри так і скачуть, потім ще один помах – і рум'яний, пахучий млинець, не товщий од цигаркового паперу, лягає на тарілку, поверх інших млинців. Ахмат розбовтує у великій каструлі рідке тісто, а Женя пильнує за відровим чайником. При столі, що стоїть посередині, ще одна гостя: їхня однокурсниця Соня. Заради такої події вона, звільнившись од своєї щоденної роби й важких черевиків, нарядилася в легку кольорову сукенку й модельні туфельки на високих шпильках. Я дивлюсь на ті туфельки, як на сьоме чудо світу, такі вони несподівані в нашому геологічному побуті. Соня ж, вдаючи, що не помічає, яке враження справило її модельне взуття, кінчиками пальців бере черговий млинець, обережно вмочає його в розтоплене масло. їсть вона акуратно, як кицька. І дуже схожа на строгу вчительку, яка прийшла перевіряти знання своїх учнів.

Коля підставляє вільний стілець, запрошує до столу. Його ясне обличчя світиться гостинною запопадливістю.

– Скуштуйте наших млинців,– каже він скромно.– Женю, давай сюди чай!

І ось перед і мною літровий кухоль чаю і миска млинців.

З чим зрівняти цей ароматний солодкий напій, що його не куштували й олімпійські боги? Та й то: старогрецькі небожителі мешкали значно нижче і не ходили щодня в довжелезні маршрути.

А млинці! Кожен млинець, вмочений у масло, тане в роті, запивається чаєм. «Це останній»,– кажу собі щоразу, а рука сама тягнеться за черговим млинцем. «Та май же совість, не об'їдай цих дітей!» – і нічого не можу з собою подіяти.

Потім, уночі, прийде розплата. Переповнений шлунок підіпре діафрагму, і я почну задихатись. Але коли ще та ніч, а зараз переді мною запашна гора млинців...

Пересичений, налитий чаєм по вінця, покидаю гостинних господарів. Там уже деренчать струни гітари, лунає приємний тенор Ахмата: він виконує свою улюблену пісеньку про таку ж юну, як сам, маркітантку:

Пулею пробита кришка котелка, Маркитантка юная убита...

Годилося б посумувати під цю зворушливу мелодію, але млинці й меланхолія – речі несумні. Світ прекрасний, навіть на висоті чотири тисячі двісті, навіть з вітром, що починає завивати все дужче.

Сонце вже сіло за гори, фіолетові тіні вкрили долину. Вони гуснуть, стають все холоднішими – швидше в намет, поки зовсім не видуло рештки денного тепла. Негайно розтоплюй пічку, млинце‑їде нещасний, об’їдайло та обпивайло довірливих аборигенів геологічного племені!

Мертва щойно пічка ожива, потріскує затишно, почина все дужче струмувати теплом. Лягаю на дачку, поверх спальних мішків і, напівсонний, спостерігаю, як по рухливих стінках‑намету весело бігають вогняні зайчики. А тут іще чайник починає наспівувати свою муркітливу пісеньку, тихенько подзвонюючи кришкою,– музика, яку я не проміняв би на жодну в світі,– і я незчувсь, як заснув.

Проснувся од холоду. Зірвавсь, кинувсь до пічки. Дрова перегоріли, жевріє тільки жалюгідна купка вугілля. Швиденько вкидаю березову кору, вона чорніє на очах, згортаючись, спалахує яскраво й гаряче, лижучи чорні стінки смоляним густим димом. Кладу зверху дрова. За якийсь час тепло знову наповнює брезентове житло, й озивається муркітливо чайник, але я вже не лягаю: досі нема Анатолія. Десята година, а його все немає. Тривожні думки забираються в голову: мало що може статись на маршруті! Зірвався зі скелі, зламав ногу... Не витримую, вдягаю штормівку, виходжу надвір.

В лице б'є чорний вітер, в чорному небі стигнуть зірки. Все потонуло в чорному морокові, вузька долина ще більше мовби стислась, і мені починає здаватися, що до хребтів можна дістати рукою. Незатишно, моторошно, наче на якійсь ворожій планеті, за тисячі парсеків від рідного Сонця; а як же йому, самотньому, загубленому серед урвищ і скель! Тривога все дужче стиска моє серце, я вже ладен підняти весь табір, лише думка, що це ж не хто‑небудь – Анатолій, що це вже не вперше, примушує мене повернутись у намет.

Сиджу й прислухаюся до найменшого шурхоту: все здається, що йде Анатолій.

– Не заважатиму?

Чорт! Сатанисько невмиваний!

– Де це ви пропадали?

Ладен його зараз побити.

Він мовчки йде до постелі, важко скидає рюкзак. Втома осідає на ньому, як курява, навіть обличчя вкрилося сірою плівкою, а запечені губи стягнулись у шнурочок. Одмахав, мабуть, не один десяток кілометрів, а кожен памірський кілометр не зрівняти з тими, що на рівнині.

зо

– Я вже думав, що ви й не прийдете!

– Та ну?.. Цього бути не може!

Ще й вистачає сили жартувати! Я на його місці замертво впав би на койку.

– Як наш чайок?

Господи, що я собі думаю! Людина помирає од спраги, а я лізу з докорами.

Вихопив кухоль, наповнив, лишаючи місце для цукру, дістав з важкої коробки тверде, як камінь, печиво. Печиво те купували в Мургабі: завезли ще, мабуть, до війни, то воно й лежало, чекаючи на геологів. Ці все потрощать.

Жадібно спорожнив кухоль, уже сам налив другий. Обличчя потроху відтавало, позбувалось сіризни. І вже після другого кухля звичний Анатолій сидів переді мною: їжакуватий, насмішкуватий. Чорнюща чуприна стирчить на всі боки, мов намагнічена, ріденька борідка, як щітка.

– Так, кажете, міг заблукати?.. За це варт випить по третьому.

Наповнив ще раз, налив і мені. І вже після третього зітхнув задоволено:

– Порядок!.. Отепер можна й почаювати по‑людському.

І ми чаювали до півночі.

– Обстежив одну надзвичайно цікаву гірку,– розповідав після енного кухля.– Давно вона мені муляла око, та все не доходили руки.

– Щось знайшли?

– Якби щодня щось знаходили, вельмишановний Анатолію Андрійовичу, то давно б уже прикрили нашу контору. За один сезон на сто років навідкривали б.

– А все ж?

– А все ж – багатообіцяюча гірка. Варт по ній як слід потоптатись. Пошлю туди на якийсь тиж‑день хлоп'ят, хай походять, обнюхають. Чує моє серце, що вона не порожня. Там така пігматитова жилка – цілувати хочеться! Ви коли іменинник?

– Вже відбув.

– Жаль. Ну, гаразд, будемо вважати, що у вас сьогодні ще одні іменини.– Він уже риється в рюкзаку.– Тримайте для своєї колекції!

Те, що він мені подає,– чорне, мов смола. І важке, як чавун. Кілограмовий шматок, завбільшки з два кулаки.

– Мумійо?!

Жадібно нюхаю: пахне прополісом, живицею, хвоєю. І ще чимось, таємниче‑хвилюючим. Я давно мріяв побачити природне мумійо – цей могутній регулятор обміну речовин в організмі, чудодійний засіб від запалювальних процесів (користуюсь ним п'ятий рік і забув, що таке ангіни. А до того ж хворів мало не щомісяця).

– Де знайшли?

– Ще на одній гірці,– таємниче всміхається Анатолій.– В симпатичній печері: слава богу, туди не так легко добратись. А то давно уже вибрали б. Стінка метрів на шістдесят, а в ній отвір. І отака вузенька поличка. Якраз для лунатиків.

Я не лунатик, тому одразу ж прощаюся з думкою навідатись до тієї печери. Вже знаю, як уміє лазити Анатолій: мурахи поза спиною бігають, коли дивишся, як він, чіпляючись за невидимі виступи, піднімається на прямовисну скелю. Спробував раз і собі, та одразу ж і завис: ні туди ні сюди.

«Приземлився» – руки‑ноги тремтіли.

– Все забрали? – допитуюсь.

– Все неможливо за один раз забрати. Там його кілька десятків кілограмів. Суцільна стінка. Вистачить не на одну аптеку.

– Майже чисте,– милуюсь, піднісши до світла. Гасова лампа кладе на дорогоцінну знахідку масляне світло. Мумійо здається живою субстанцією, здобутою з прадавніх глибин. Не випадково ж древні перси молились на нього, вважаючи згусклою кров'ю богів.

Що ж, пора уже й на бік,– зводиться Анатолій з‑за столу.

І тут я згадую про таджиків.

–‑ Що ж ви не сказали одразу? – сердито запитує він. Вдягає грубий светр, простоволосий виходить з намету.

Я ж наповнюю на всяк випадок водою чайник, ставлю на пічку. Підкладаю дрова, вибираючи товщі, щоб довше горіло, роздягаюсь, залажу в спальний мішок, кладу біля обличчя мумійо: мені вже здається, що коли воно поруч, то й дихати легше. Лежу, чекаючи на Анатолія, і в мене таке відчуття, наче я в цьому наметі провів не два тижні, а багато років. Той світ, який я нещодавно покинув, з його машинами, вулицями, будинками, магазинами, з постійною метушнею й товкотнечею, з вічним посгґіхом і вічним браком часу, звідси, з відстані багатьох тисяч кілометрів, здається таким неприродним і викривлен им, що я іноді запитую, чи він існує насправді Та ось випливають рідні обличчя, і я вже починаю нудьгувати по ньому, і мені вже здається, що там лишилось найсуттєвіше, без чого неможливе киття.

Дивовижне створіння – людина!

Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.

– Ну, як?

Довго не відповідало – шурхотіло спальником.

– Порядок,– відповіло неохоче.

Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.

Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.

А тепер – спати, спати...

Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..

– Ви, здається, шановний, заспали?

Анатолій! Коли він встиг підхопитись?

В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.

– Чай готовий, маестро.

Анатолій уже вдягнений‑узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.

– Готуйтесь штурмувать Тау‑Міку,– каже, йдучи до виходу.

Тау‑Міку? Сьогодні?

Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.

Тау‑Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!

– Не сьогодні,– охолоджує мене Анатолій.– Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.

Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї – досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі‑детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.

– Е‑е... На те воля аллаха.– І любовно погладжує віддуту кишеню.

За Абосом тягнеться ціла процесія з вибухівкою в червоних пакетах. І трохи незвично бачити й муллу з пекельним начинням за святими плечима. Що ж поробиш, хліб не дається даром навіть муллі.

Соня піднімається вгору трохи пізніше. Йде легко й вільно, мов пританцьовує. Тільки в природжених горянок отака горда й граційна хода.

Я ж повзу слимаком. Шістсот сорок метрів... Усього шістсот сорок... Дитині пробігти – раз плюнути! Якби ж вони, оці кляті метри, та не стояли сторчма!

Ноги – мов гирі пудові, легені набиті гарячою ватою. На ній моментально згорає той мізерний кисень, що його жадібно розтулений рот вбирає з розрідженим повітрям. Кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем... задихається без кисню... і я, ступивши десяток‑другий кроків, лягаю безсило на щебінь. З відчаєм дивлюся на гребінь, що все віддаляється: мені вже не віриться, що зможу до нього доповзти.

На мить появляється думка: а навіщо? Нащо оці муки? Що примушує мене дертись на цю прокляту гору? Я не геолог, не робітник, я вільна людина, хочу – йду, хочу – не йду, то чи не краще повернути, поки не пізно, назад? Але якась сила штовхає мене все вище й вище, примушує переставляти ватяні ноги, чіплятися за виступи скель. Щось сильніше за втому, за біль, за відчай.

І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. «Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш – дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!»

Гребінь появився так несподівано, що я спершу

не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені груди, і біла‑пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей,– коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене – я найвище, я над усім, вгорі – тільки небо, захочу – і до нього дістану,– коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!

Ось я зібрався, дійшов, довівши, що ще чогось вартий!

Гей, ви, там, унизу, дрібненькі комахи, прикуті до земного тяжіння! Хоч озовіться, якщо не можете піднятись до мене!

Озвався Абос. Здригнулась земля, захиталася скеля, шарпонуло повітря – перед очима злетіло каміння. Не встиг упасти, забитись в щілину, як ударило знову й знову: Абос вирішив, мабуть, висадити в повітря всю гору. Притискався до скелі, з острахом дивлячись на каміння, що дощем сипалось недалеко од мене. Пригостить отаким камінцем, і вже не підеш – знесуть.

Переждавши, поки одгриміли вибухи й осіла руда хмара, спускаюся донизу. Беручи трошки правіше, поза скелями, які й захистили мене од каменепаду.

Глибокий рів підрізав схил гори. Там уже кипіла робота: оголені до пояса таджики викидали породу. Тут я вперше побачив уславлений «таджиць‑кий екскаватор» – мудру вигадку народу, який одвіку живе й трудиться в горах. До великої совкової лопати прив'язано мотуз. Двоє тримають той мотуз за обидва кінці, третій заганяє лопату в грунт. Помах рук, мотуз натягується, лопата злітає вгору, грунт викидається далеко вперед. Вгору – донизу, вгору – донизу: зарядка, од якої за кілька хвилин очі на лоба полізуть! А вони хоча б тобі що, вони наче бавляться: вимахують з ранку до вечора, з дня у день, з місяця в місяць. Ще й усміхаються мені ж назустріч. І найприязніший, найсліпучіший – усміх Мухли.

– Мухла, буде сьогодні футбол?

Сміється, кива головою, що буде.

І я обіцяю собі, що стану в ворота. Хоча б і довелося лягти потім кістьми.

Цим урочисто засвідчую: найкрасивіші дівчата в Таджикистані.

І то не просто в Таджикистані, а на Памірі, по високогірних долинах, де над буйною зеленню велично здіймаються покриті вічним снігом вершини, де небо завжди блакитне і синє, а до зірок можна дістати рукою, де гримлять кришталево‑прозорі потоки, де повітря таке, що хочеться його не вдихати, а пити, смакуючи кожен ковток.

В таких долинах не можуть не родитись найкрасивіші у світі дівчата.

Блакитні очі; примхливим вигином брови; сяючі зуби й пишна коса, горда постава тіла й смага благородної шкіри – де ви, художники, автори майбутніх полотен, перед якими завмирали б побожно наступні покоління? А може, це й краще, що вас тут немає: в розпачі викидали б ви бліді фарби свої, ламали б немічні пензлі, дерли б

сіре, як смертна нудьга, полотно. І, осліплі навіки, вже нічого більше не бачили б.

– Зупиніть! – закричали ми в один голос.

Водій наш, Гірштейн, з переляку подумав, що

хтось на ходу вйпав з машини: гальмонув так, що колеса огорнулися димом.

– Здайте назад... Ще здайте... Ще... А тепер всі замріть і не дихайте!

Останнє можна було й не казати: ми й без цього завмерли й не дихали. Дивились, все ще не вірячи, що отаке чудо може існувати на світі. Але чудо не зникало, чудо стояло за кілька кроків од нас, реальне, як сонце, як гори, як дерева й будинки, як вода, що, витікаючи з каменю, вигравала веселкою. Граціозно схилившись, чудо підставляло з найщирішого золота глек, і кожен з нас мимохіть подумав, що якою ж смачною має бути вода в тому глекові! Раз напитись – і померти!

І було тому чудові років шістнадцять, не більше.

– Фотоапарат! – застогнав Григорій Михайлович. Не відриваючи від юної красуні очей, він наосліп вимацував довкола себе руками.– Де фотоапарат?.. Куди подівся мій фотоапарат?! – В останній фразі пролунало стільки розпачу, наче вже йшлося про його власне життя.

Оклик Григорія Михайловича привів мене до тями: я згадав про власний «Зеніт», що висів звично на грудях. Висмикнув поспішно з футляра, став наклацувати ,кадр за кадром, не жаліючи плівки. Григорій Михайлович уже стогнав так, наче в нього розпочалися передчасні пологи:

– Фотоапарат!.. О‑о‑о, де мій фотоапарат!..

– Годі, Анатолію Андрійовичу,– зупинив мене Віктор Микитович Крат.– Залиште хоч кілька слайдів на свою дружину.

Анатолій же з якомога байдужішим виглядом додав:

– Це що! В нас на Памірі не такі красуні трапляються.

– Хто заховав мій фотоапарат?! – 3 Григорієм Михайловичем вже починалась істерика.

Коли врешті поїхали й кишлак лишився позаду, Віктор Микитович, який сидів поряд з Гірштейном, обернувся до Григорія Михайловича:

– То ви питали про свій фотоапарат? – Мефістофельське обличчя його, прикрашене гостренькою борідкою, було як ніколи серйозне.

– Апарат,– простогнав нещасний.

– Так він же висить оно поруч з вами!

– Що ж ви не сказали раніше?!

– А звідки ж я знав, що він вам так необхідний?

На місці Григорія Михайловича я вибухнув би

не знати якою лайкою. Але наш супутник лаятись просто не вмів. Лайка й Григорій Михайлович були явищами настільки несумісними, що коли б він вилаявся, ми поніміли б навіки. Тому він тільки вигукнув:

– Зупиніть!

І смиконув дверцята машини.

– Ви куди?

Не відповів. Не оглянувся навіть.

– Григорію Михайловичу!

Григорій Михайлович уже біг у зворотному напрямі.

– Все одно ж не застанете! Вона вже пішла!..

– Поїхали слідом. Бо ще ожениться,– сказав Анатолій.

І ми повернули назад.

Красуні ж, звісно, уже не було. Сиротливо дзюркотіла вода, всі фарби довкола здавались пожухлими.

Григорій Михайлович сердився до вечора. Мовчки сидів, жалісно скліпував і був схожий на великого птаха, ображеного в найсвятіщих своїх почуттях.

– Ви розумієте, Анатолію Андрійовичу, наскільки це важливо для мене,– скаржився вже уночі, коли всі, окрім нас двох, поснули.– Як так можна робити!

Ми лежимо в спальних мішках поверх надувних ліжників, під високою скелею, що чорною громадою впирається в небо. Прошите яскравими зорями, небо нависає так низько, що коли б не скеля, яка його підпирає, воно опустилося б прямо на нас. Трохи нижче реактивним літаком реве могутній потік. Спершу, доки не звик, часто просинався: здавалось, що вода починає нас заливати. От‑от підхопить, пожбурить донизу, в стрімку течію, в люто запінені хвилі, розіб'є об лобасте каміння. Та врешті звик, і постійний цей гук вже не тривожить, а заколисує.

Як можу, втішаю свого друга. Кажу, що Віктор Микитович помітив фотоапарат вже пізніше, коли ми виїхали за кишлак, так що все одно було пізно. А сказав те жартуючи.

– Як так можна жартувати?

Бідолашний Григорій Михайлович, він все сприймає всерйоз. Він абсолютно не розуміє, як це можна говорити неправду. Тому й обдурити його легше, ніж малу дитину.

Вчора, наприклад, ми зупинилися посеред широкої долини, на березі мертвого озера. Та й долина вся була мертвою: жодної рослини, навіть травинки, лиш глина й білі плями солончаків. Зупинилися з‑за кількох свердловин: Віктор Микитович, як гідролог, мав узяти з них пробу води. Та ще надіялись знайти агати. Якісь геологи наче тут підняли (ох, те наче!) кілька казкових агатів: на пурпуровому тлі – сніжно‑білі муарові лінії. Нам не вдалося побачити на власні очі агати, про них розповіли ті, що наче їх бачили (знову це наче!), але ж повинні ми були перевірить ці дані. Напинали намет і поглядали, облизуючись, на червоні пагорби метрів за триста від нашого тимчасового табору: саме там, за розповідями, мали бути агати.

– Григорію Михайловичу, пішли, поки видно.

– Йдіть, я вас наздожену.

Я й Анатолій не встигли ступити кілька кроків, як позаду пролунав розпачливий зойк:

– Де мій молоток?.. Хто бачив мій молоток?..

Всі речі Григорія Михайловича мали дивовижну

властивість зникати саме тоді, коли вони були найпотрібніші.

Я подумав, чи не повернути назад, але Анатолій вже підходив до червоних пагорбів. Ану ж там і справді агати! І я, заглушивши голос власної совісті, кинувся вслід.

Агатів так і не знайшли.

– Будемо знати, що їх тут немає,– втішив мене Анатолій: він завжди знаходив причину для втіхи.– А де ж це наш Григорій Михайлович?

Заінтриговані, поверталися до намету. І ще здалеку побачили дивовижну картину...

Але щоб уявити цю картину якомога виразніше, спробуймо змалювати самого Григорія Михайловича.

Візьміть чистий аркуш паперу, підберіть най‑тонше перо. Проведіть довгу ламану лінію – це і буде Григорій Михайлович. Отака лінія, зламавшись навпіл, і котила на наших очах величезний валун.

– Невже агат? – здивувавсь Анатолій.

– А може, золотий самородок?

– От,– сказав з докором Григорій Михайлович, коли ми підійшли,– поки ви десь ходите, я рятую намет.

– Від чого?

– Від урагану.

Біля намету вже лежали два валуни.

– Хто вам це сказав?

– Крат... Вночі буде ураган.

Ми переглянулись: очі Анатолія загорілися передчуттям чергового розиграшу.

– Вікторе Микитовичу,– звернувсь він до Кра‑та, який саме повернувся од свердловини,– справді буде ураган?

– Господь з вами, який ураган?

– Та ось Григорій Михайлович каже...

– То він жартує.

– Та ви ж це казали! – Зойк нещасного долетів до небес.

– Я вам казав? Я сказав зовсім інше: ви так хропете, що може зірвати намета. Тож треба закріпити як слід...

– Я хропу?.. Я?..– задихнувся Григорій Михайлович.

І весь вечір не міг заспокоїтись:

– Ні, ви тільки подумайте: я хропу!

Його чомусь найбільше обурило не те, що Крат змусив його котити важкенні валуни, а твердження, що він хропе.

– Повірте мені, Анатолію Андрійовичу, я скільки живу – не хропів!

Я слухав цю дорослу дитину й не знав, що робити: співчувати чи сміятись. Отаке зворушливе поєднання дитинної наївності зі старечою мудрістю мені траплялося вперше. Справжній вчений, ясна голова, провідний працівник науково‑дослід‑ного інституту, керівник великої теми: експедиція наша відбувалася, власне, тому, що з нами їхав Григорій Михайлович.

– Григорію Михайловичу, ну кому ж, як не вам, знати геологів! Ви ж самі геолог. Ніде, здається, так не «купують» один одного, як серед цього народу. Рідного тата не пожаліють, коли трапиться нагода. Це вже традиція...

– Ідіотська традиція! – сердиться Григорій Михайлович: він ніяк не може зрозуміти, як на отакі дрібниці та витрачати дорогоцінну енергію мозку.– Я хропу!..

– Та не хропете ви!

Заспокоївсь нарешті. Повернувся на спину й моментально заснув. Так, як тільки він і може засинати: без дрімоти, економлячи час. Силою своєї скаженющої волі. В чому я мав нагоду переконатися не раз.

Якось (це було в Казахстані) він застудився. Температура під сорок, обличчя палає вогнем.

– Ви лежіть, я сам піду по агати.

Схопився, поспіхом став озуватись:

– Я теж піду.

– Куди ж вам іти! Помрете!

– Анатолію Андрійовичу, мені краще знати, помру я чи ні. За годину буду абсолютно здоровий.

Вийшов з намету. Під холодний вітер і дощ.

За годину й справді від гарячки не лишилося й сліду...

Вдруге він порятував уже мене. Коли я, перегрівшись під нещадним сонцем пустелі, звалився од теплового удару. Я навіть уже й не хворів – я помирав. Всього мене вивертало, голова розвалювалась, серце млосно заходилось у грудях. Лежав у якійсь покинутій мазанці, що трапилась нам по дорозі, і в агонії болісній чекав неминучого кінця.

І тут наді мною схилився Григорій Михайлович: весь оцей час він і на крок не відходив од мене.

– Анатолію Андрійовичу, вам дуже погано?

Я лише застогнав.

– Я вам зараз допоможу. Мені тільки треба вийти надвір, щоб зосередитись.– Стояла ніч.– А ви постарайтесь розслабитись.

Я, здається, вже марив, бо не помітив, коли він вийшов, коли повернувся.

– Зараз ви заснете.

Дві темні долоні нависли наді мною. І стільки ласки, стільки тепла було в тих долонях, що я всім своїм змученим єством трепетно потягнувся назустріч. Розчинився у них і відразу ж провалився у сон. Глибокий, міцний, без сновидінь. До самого ранку.

Звівся, все ще не вірячи в чудо, яке відбулось: наче й не хворів. Відчував себе свіжо й бадьоро.

– Я перелив у вас частку своєї енергії,– пояснив Григорій Михайлович. Мав такий вигляд, наче сам звівся після важкої недуги.

Не знаю, що це було: гіпноз чи й справді якась біотерапія. Тільки від хвороби моєї не лишилося й сліду...

Річка розгулялася не на жарт: земля аж двигтить. Скеля, що нависає над нами, теж наче починає здригатись. Гляди, ще завалиться! «А що, як землетрус?» – виникає тривожна думка. По доро

зі з Душанбе на Ленінабад, коли спускатися з перевалу, в похмурій та глибокій ущелині, куди й сонце боїться заглянути, ще до революції під час землетрусу стався грандіозний обвал. Велетенська гора зсунулася донизу, поховала цілий кишлак.

І хоч відтоді вже стільки часу збігло, моторошно проїжджати тією дорогою: річка тут зникає під горою каміння, що завалило кишлак, ледь чутно шумить унизу, і здається, що то озиваються до нас, до живих, душі загиблих.

Чи не станеться й з нами отак?

Насторожено поглядаю вгору. Чорне громаддя невблаганно і важко нависає над головою, ладне от‑от завалитись донизу. Стає по‑справжньому лячно, і вже не гріє спальник, а ліжник стає твердіший од каменю.

Моїм же супутникам хоча б тобі що! Міцно спить Анатолій (йому не звикати до гір), стирчлть непорушно борідка Віктора Микитовича, з машини витикається спальник Гірштейна. Як завжди хазяйновитий і зібраний, він ще звечора заправив паяльну лампу, поклав на неї сірники, а в казан набрав з потоку води. Хто перший схопиться – все під рукою. Матово відсвічуючи фарами, відпочиває наш трудяга «уазик»: намотав сьогодні не одну сотню кілометрів по таких карколомних підйомах та спусках, що в цирку їх можна показувати. Спить і Григорій Михайлович, тільки цього разу, мабуть, забув «ввімкнути» глибокий сон: весь час здригається, мов щось шукаючи,– чи не бачить оту юну красуню, яку так і не зміг сфотографувати?

Нетривкий, примарний начебто світик, досить природі дмухнути – не лишиться й сліду, а який же він милий та затишний!

Зітхаю від повноти почуттів, з силою заплющую очі, примушую себе не думати про мільйони тонн, що нависають над головою.

А про що ж тоді думати?

Про несподівану для мене оцю експедицію, про Огньових і Анатолія.

Я повік буду вдячний Григорію Михайловичу за те, що він познайомив мене з Анатолієм, а пізніше – з Огньовими.

Ми з ним належимо до того невигубного племені каменярів, які ладні на край світу податись за одним‑єдиним агатом. Чому саме агатом? Та тому, що кожен камінець цього самоцвіту неповторний. Серед мільйонів агатів ви не знайдете двох абсолютно подібних: агати – яскраво виражені індивідуалісти, отакі собі самобутні істоти, з своїм, тільки їм властивим, малюнком та кольором. Лише в агаті, особливо муаровому, буває стільки найтонших ліній на один міліметр: їх важко не те що порахувати, а й відрізнити. Григорій Михайлович каже, що коли космічні гості й побували на нашій планеті та залишили якусь інформацію, то її слід найперше шукати в агатах. Ця красива гіпотеза завжди спадає на думку, коли я милуюся черговим каменем з особливо вибагливим та химерним малюнком. В закономірності фарб, у завихреності ліній, в надзвичайній чіткості та довершеності є щось від розуму, а не від сліпої гри природи.