Текст книги "Вершини"

Автор книги: Анатолий Димаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик...

Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот – аудиторія була безжальною:

– Борода! Борода!

Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.

– Підіть заверніть,– сказав Якубенко.– Ще, дурень, замерзне.

Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.

А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував черговий фокус із картами. Довго сердитись він просто не міг.

Анатолій не перестає дивуватись: на що витрачає людина свої сили й енергію! На фокуси різні, на анекдоти, на вміння ворушити вухами: ставити їх сторчма, як породистий пес. І коли з нього сміються, його ніс‑картоплина переможно червоніє.

В сусідньому наметі замовкли: не вистачило більше снаги навіть у Пашки. Нічка – ворогові не побажаєш!

Раптом його так і підкинуло: а дошка! Металева дошка з барельєфом Володимира Ілліча. До

сторіччя з дня народження. Яку вони мають знести на Ключевську. Задля цього, власне, сюди й прилетіли. Чи не лишили на сейсмостанції? Мав узять Якубенко, ану ж забув!

І хоч думка здалась зовсім уже дикою: як таке можна забути,– знав, що тепер не засне.

– Толь, чого не спиш? – Якубенко. Лежить поруч, за спиною.

– Віть? – так само пошепки.– Дошку взять не забув?

– Ти що, здурів! ^л

Все гаразд, не забули,– одлягло од серця. Тепер

можна й заснути. Треба!

Зігрітись хоч трохи й заснути. Стиснути все тіло в клубок, щоб зайняти найменше холодного простору, який жадібно висмоктує з тебе тепло, зосередити Це тепло якомога глибше, біля самого серця, щільніше обгорнувшись довкола власним єством, захищаючи його, як вогник під вітром: доки вогник горить, доти й я не погасну,– розслабити натомлену свідомість. Розігнать, пригасить всі думки, окрім одної: спати, спати... Я спокійний... Все буде гаразд... Мені хороше... Тепло й затишно... Я вже не чую вітру... Полотнище стріля все далі й далі од мене... Я засинаю... Я сплю...

Я проснувсь! Я бадьорий! Я відпочив! У мене повно сил!

Встати!

Мені ніскільки не холодно!

Енергійно взувшись (черевики наче залізні),

одразу ж розпалюю примус.

Сьома година. Темно, наче в чоботі. Вітер свище мовби ще пронизливіше: так свистить реактивний літак перед тим, як зірватися з місця. Здається, що гора вже зрушила: суне швидше й швидше, от‑от злетить у повітря.

– Ну й погодка!

– Чорт їй і радий!

– Хлопці, хто з'їв мій льодоруб?

– Ще окропчику?

– Плесни, якщо лишився...

Про що завгодно, лише не про те, що в кожного гвіздком у свідомості: сьогодні – на штурм! Про це ніхто ані слова, на це накладене мовчазне табу, яке не дано нікому порушити. Як солдати перед атакою старанно обходитимуть у розмові навіть слово «атака». А хто нехай хоч заїкнеться про неї – поб'ють.

Вихоплені світлом електричного ліхтарика, мелькають руки, обличчя, кухлі з гарячою кавою, галети з шматками консервованого м'яса: наїдаються на весь день, бо там, угорі, навряд чи вдасться поїсти.

Врешті з сніданком покінчено, в рюкзаки запаковано найнеобхідніше. Решта лишається тут, у наметах.

– Аптечку не забули?

– Ось у мене.

Потім Анатолій не зможе простити собі, що не перевірив аптечку.

– То що, мужики, присядемо перед дорогою? – Хоч і так всі сидять: тут не те що стояти – розігнутися ніяк.

Один по одному вилазять з намету. За ніч снігу надуло – під дах. Посвище до вечора – занесе увесь табір. Не біда: тепліше буде спати. В сусіднім наметі, пробиваючи тканину, бігає світле коло. Вони що, не зібрались? Анатолій б’є льодорубом по стінці, щосили кричить: .

– Підйом, курортники!

Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:

– Ти що, здурів?!

– По чому дістав? – цікавиться Якубенко.

– По спині!

– Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!

Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.

Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця. Кожен крок, кожен метр підйому даються тут з боєм, з отим нелюдським напруженням сил, що на грані можливого, коли викладаєшся весь, до кінця, наче оцей крок, оцей метр є останній. Каміння й каміння, гострі виступи скель, де й чорт ногу зламає, а вітер дме просто в обличчя з такою вбивчою силою, з такою тупою люттю, що сприймаєш його як живу істоту, яка заповзялась здути тебе з оцієї гори. І небо, що крижаніє вгорі,теж продуте наскрізь. І підйом, якому кінця‑краю немає, відшліфований так, що ногу ніде поставити.

Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок – через не можу, кожен рух – через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.

Що, мужики?..

Крок... Іще крок... Іще... Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів

попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!

Все вгору і вгору. Вперед і вперед.

Опівдні став відставати Серьожа‑рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись... Ступить крок – і навалиться на льодоруб... Ступить і навалиться... Дихає судомно, в очах стигне мука...

Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім – Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах‑крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала – тягнув.

Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.

Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку– візьмемо й ми!

Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.

Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.

Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.

Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.

Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне «не можу»...

– Все, мужики!

Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.

Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз – аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.

Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань – сантиметрами.

– Хлопці, а вітер наче стихає!

– Погодка завтра буде – на замовлення!

– Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?

Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не

застигла ніч.

Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі,– майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.

В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по‑людському переночують. А решта – знову в намет.

– Ух, жарко! Фінської бані не треба!

Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій– ніколи не поскаржиться!

– Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.

Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями – паняй на кра'й, грій тепер іншого!

– Добре, Вітю, розбуджу – не просплю,– відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину.– Давайте вже спати.

Та Володі не спиться:

– Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.

– А на Джомолунгму не хочеш?

– На Джомолунгму? – перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу.– На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.

– Ти спершу зроби Ключевську.

– А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..

– Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..

^:– Груди колесом, гузиця – ящиком!–додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.

Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.

І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.

Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром,– в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.

– А вітер знов розгулявся.

– Даремно раділи.

– Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.

Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:

– Ех, красота! – Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко‑далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.

Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою:

– Гей, борсуки, виповзайте! Сонце, глядіть, проспите!

«Борсуки» вилазили один по одному – опухлі од сну.

– Не мерзли вночі?

– Ні. Було навіть жарко.

Ну, що ж, відпочили як слід – і в дорогу. Анатолієві все здається, що їм не вистачить часу: зійти на вершину, а потім спуститись до табору. До отих двох наметів.

І знову підйом, безконечний підйом. Йдуть у трьох зв'язках, першу, як не просився Берсеньєв, повів Якубенко. Він найдосвідченіший, йому й вибирати найоптимальніший шлях в оцьому закрижанілому хаосі. У нього й пам'ятна дошка: вже коли Якубенко не дійде, то не дійде ніхто.

Віктор Якубенко, рудопер Лобачов і Коробков.

Анатолій – у другій, з Віктором Дахіним. Віктор спотикається сліпо, зупиняється, протираючи окуляри, що весь час пітніють, Анатолій вже розкаюється, що взяли його, але як було не взяти, коли Віктор теж однокурсник, та ще й запеклий спортсмен, та ще й сусід по гуртожитку, поряд ліжка стоять, і ніколи не бувало випадку, щоб Віктор у чомусь підвів. Розіб'ється, але зробить! То як такого не взяти?

Лиш тепер починає розуміть Анатолій, що в гори можна брати не кожного. Навіть якщо ти майстер із самбо чи рекордсмен із стрибків. В горах важить і така дрібниця, як окуляри. Розбив, загубив і звалився в прірву. «Відлетів», як заведено казати в альпіністів. Відлетів у смерть, в небуття, спалахнувши миттєвою іскрою, упертим земним метеором. Лаконічна, скупа й сувора мова тих, що рвуться на неприступні вершини, вибирають найскладніші маршрути, часто‑густо на грані смерті й життя.

– Де подівся Олег?

– Відлетів на Памірі.

– А чого замовк Женя?

– Відлетів на Жуковському.

Тобто: штурмуючи схил піка маршала Жукова.

Відлітають, спалахують, штурмуючи вперто вершини, і коли б ожили, то знову рушили б у гори, по останньому своєму маршруту, до тієї полиці, за якою обірвалося все.

І пісенька мудрих та ще й обачливих: «Умный в горы не пойдет, умный горы обойдет» – пісенька ця не для них!

Трійка Якубенка йде дружно й напористо, Віктор будь‑якою ціною вирішив взяти до обіду вершину. Анатолієві вже починає здаватись, що вони з Дахіним ледь повзуть, і це його все більше дратує.

Під час чергової зупинки (відхекатись, зібратися з силами) глянув донизу. Там, на яскраво освітленій сніговій скатертині з чорними кам'яними проривами темніли три постаті. «Чого вони так відстали? – тривожно ворухнулася думка.– Чи не сталось чого?»

Ту, третю, зв'язку веде Володя Берсеньєв. Останньому завжди найважче, на останнього – все каміння згори, й Анатолій поставив Володю. Як найсильнішого. «Все одно ми будемо першими!» – грозився Володя, незадоволений тим, що першу зв'язку повів Якубенко.

«Чого вони так відстали? Невже щось з Пахо‑мовим?» Про третього, Пашку‑лейтенанта, навіть не подумав: для Пашки такі підйоми не новина, має перший розряд по альпінізму, а от Пахомов... Володя Пахомов на п'ятитисячнику вперше, та й до того ж узимку. Коли до повітря розрідженого додається ще й лютий мороз.

Оглядався все частіше.

Ні, таки йдуть. Затримує їх, певно ж, Пахомов. Тягнуть, як він Дахіна.

Якубенко вже зник: завернув за невисокий хребет, що заступив їм дорогу. Цікаво, скільки від нього до кратера?

Тільки так, зупинившись, можна глянути вгору‑донизу. Коли ж ідеш, вся увага прикута до ніг. Кожен крок треба виважить, оцінити кожен сантиметр, якщо не хочеш покотитись донизу. Заганяєш в твердий фірн льодоруб, одриваєш пудову стопу, мов і справді налиту свинцем, переносиш на крок уперед.

А до хребта, за яким зник Якубенко, відстань наче й не зменшується. Бо не йдеш по прямій, прямих у горах немає, а звертаєш праворуч‑ліворуч, минаючи особливо небезпечні місця.

Сонце досягло вже свого зеніту зимового, лід горить так, що боляче дивитись на нього. Все сяє, вилискує, ріже зір застиглим на морозі вогнем.

Котра зараз година?

Глянути б на годинник, але для цього треба зняти рукавиці: брезентову, вовняну, а потім ще й відгорнути рукав. Мороз так і вчепиться в руку, він свого не прогавить.

Ось нарешті й хребет. А за ним у кригу вдягнений лобисько, якраз на дорозі до кратера.

Якубенка знову не видно, а з‑за хребта, що тепер уже внизу, повільно виповзяють три постаті.

Берсеньєв, Пашка, Пахомов.

– Ось тут Віктор Дахін впустив льодоруб.

Анатолій помічає це місце жирним хрестом

на схемі, що він її власноруч накреслив у моєму блокноті.

– Ви не уявляєте, як я тоді розсердився! – Очі його й зараз зблискують гнівом.– Для альпініста більшої ганьби, ніж загубить льодоруб, немає. Це все одно, що загубити під час атаки гвинтівку. Або автомат. Без льодоруба альпініст просто перестає існувати!

Від цього місця, поміченого чорним хрестом, до вершини лишалось метрів сто п'ятдесят, не більше.

– Якубенко був уже там. А Віктор впустив льодоруб.

– А якби Дахін впустив льодоруб на годину раніше? Коли ви ще були ось тут,– показую я нижче. Звідси приблизно Анатолій помітив, що зв'язка Берсеньєва рухається не так швидко, як можна було сподіватись. І в ньому вперше ворухнулась тривога.– Чи не розгорнулися б тоді події зовсім по‑іншому?

– Що про це говорити! – відповідає Анатолій сердито.– Всі ми заднім розумом багаті! Якби та коли б... Життя, шановний Анатолію Андрійо‑вичу, цих словечок не знає. Життя ставить перед нами лише одну задачку і – вирішуй негайно!

– Що ж ви вирішили?

– Вирішив те, що й повинен був вирішити: спускатись донизу. За льодорубом.

– І далеко він залетів?

– Я тоді ще не знав. Може, метрів за п'ятдесят. А може, й за всі чотириста.

– Це по прямій? А сюди‑туди?.. А до кратера лишалося ж всього сто п'ятдесят! І там уже чекав Якубенко. Невже не ворухнулася думка махнути рукою на льодоруб Дахіна й спробувати піднятися з одним?

– Не ворухнулась,– відповідає Анатолій жорстоко.– Ми повинні були знайти льодоруб. Куди б він не залетів.

Хоч він тоді вже подумав, що через оцей незапланований спуск вони можуть не добратись до вершини. Не побувають на ній взагалі.

Адже невідомо було, як далеко залетів льодоруб!

Він, звісно, про це ні слова не сказав Дахіну. Лише сказав:

– Тільки вдвох!

Бо Дахін став говорити, що він спуститься сам. Дахін розумів, що значить для Анатолія, як і для кожного з них, в останню хвилину відмовитися від можливості взяти вершину.

Льодоруб пролетів метрів сорок, не більше. Анатолій побачив його ще здалеку, під скельним виступом, і,пам'ятає, тоді ще подумав полегшено, що вони таки встигнуть взяти вершину; але тут з‑за хребта виткнувся Володя Берсеньєв, і все пішло шкереберть, і думка про сходження, яка досі володіла ним неподільно і була для нього єдино важливою, такою важливою, що він, не вагаючись, поступився б заради неї всім,– ця думка одразу ж щезла безслідно, розтала, мов дим.

Володя Берсеньєв не мав на одній руці рукавиці. І йшов, наче п'яний...

«Ніколи не зможу простити тим обом, що вони не завернули вчасно Володю,– скаже мені Анатолій.– Не стали одразу ж спускати донизу. Особливо Пашці... Він же не вперше підіймався у гори».

Може, тому Пашка оте пізніше й сказав... Сказав батькам Берсеньєва, що Анатолій силоміць погнав Володю в гору. Вже важко хворого...

Чужа душа – темний ліс. І кожен власну совість присипляє по‑своєму...

Отже, Володя загубив рукавицю. І йшов, наче п'яний. І не тримав льодоруб: не впустив лише тому, що ремінець льодоруба був окручений довкола зап'ястя.

Льодоруб волікся за ним, лишаючи тонкий, як ниточка, слід.

Що Анатолій сказав у ту першу мить, він так і не зміг пригадати.

– А ви все ж пригадайте! – допитувася слідчий пізніше.– Для вас це дуже важливо.

Чому важливо, Анатолій ніяк не міг зрозуміти. Хоча чесно намагавсь пригадати. Й не міг.

Здається, спитав у Володі, що з ним. Хоч, можливо, й не питав: знав і без цього, що це таке.

«Ото, коли альпініст починає йти, наче п'яний, і губить рукавиці, й зриває шарф з обличчя, тоді йому не довго лишилося жити. Хіба що спустити його якомога швидше донизу».

Висотна стеля. Існує для гір такий термін підступний. Біологічна пружина, закладена в кожному з нас, яка дрімає до пори до часу, поки ми не сягнемо визначеної природою для кожного з нас висотної стелі. Не порушимо фатальне табу, недотримання якого карається смертю.

Де вона: на чотирьох‑, на п'яти‑, на шеститисячній позначці – цього кожному з нас наперед знать не дано. Жоден підручник, жодна інструкція, жоден лікар чи фахівець‑альпініст, який стоптав не одну пару треконів, долаючи найтяжчі маршрути, не підкаже мені, йому, вам, на якій височині лежить ота міна, що спрацює несхибно, лише піді мною, під вами, під ним. Всі пройдуть, не помітивши навіть, наступаючи на неї, по ній топчучись, і вона терпляче лежатиме: вона чекає на вас.

І дочекається.

Крок ваш останній, вибух‑пружина неминуче спрацьовує.

І вам уже нема порятунку.

Хіба що донизу. Миттю донизу!

З‑під закрижанілої маски (маску він зірвати не встиг, хоч весь час хапався за неї білою, як кістка, рукою)... з‑під маски пролунало безтямне якесь бурмотіння. Володя, здається, вже марив. Марив на ходу, з широко розплющеними очима.

І тут Анатолій згадав про аптечку.

– Аптечку!

Вона мала бути в Пашки. Він, пам'ятаєте, сам дав її Пашці. Раптом здалося, що не Пашці дав – Якубенкові. Відчув, як піт обпік скроні.

Пашка став перелякано зривати рюкзак. Чіплявся за лямки плечима, рукавицями, ліктями. Скинув нарешті, поклав до ніг, заходився розв'язувати.

«Чого він копається!» – мало не застогнав Анатолій. Відіпхнув, ухопив рюкзак, витрусив усе додолу.

Зірвав рукавиці, став розкривати коробку. Ті невідомі аптекарі подбали, мабуть, лише про одне: щоб коробка одкривалась якнайважче.

Ч‑чорт!

Нарешті!.. Камфора, камфору й треба в першу чергу вводити... Всю оцю ампулу... Шприц... Де шприц?..

Шприц ніяк не попадався на очі. Все ще надіючись, все ще не вірячи, все ще не допускаючи думки, що шприца немає, що оті партачі, злочинці, вбивці забули його вкласти між ліками, Анатолій рився і рився в коробці, потім, не витримавши, вивернув усе на рюкзак.

Шприца не було. Було все: пачечки, слоїки, вата, бинти – не було тільки шприца.

Як у страхітливім сні.

Тепер лишалось одне: негайно спускати донизу.

Згадав ще про каву, що в термосі. Налив повен кухоль гарячої рідини, спробував напоїти, але Володя, стискаючи зуби, випльовував так, наче то не кава була – отрута.

Донизу! Швидше донизу!

Знайшли, натягли рукавиці, поправили шарф на лиці (шкіра вже була біла), взяли попід руки: з одного боку Анатолій, з другого – Пашка.

Володя знов забурмотів щось нерозбірливе, і маячливе оте бурмотіння різало серце.

Коли Якубенко змінив Пашку, Анатолій теж не може згадати. Потім уже Якубенко сказав, що, стривожений їхньою відсутністю, вирішив спуститись назустріч. Побачив їх здалеку: три постаті, в обнімку, мов п'яні, а дві трохи позаду, й зрозумів, що сталося нещастя. Одв'язався, крикнув хлопцям спускатися слідом, помчав донизу. Дивувався згодом, як уцілів.

– Укол! – видихнув до Анатолія.– Зробили укол?

Лише тоді зрозумів Анатолій, що по той бік не Пашка – Якубенко.

Завдавши Володині руки на плечі, вони спускали його все нижче й нижче, пильнуючи, щоб не зірватись, не полетіти з скелі, не ступить в кулуар, де дорога одна: прямо в прірву. Вони спускали Володю, як матерів би своїх не спускали, готові під його ноги й лягти, коли б йому стало легше од цього, а він ступав усе важче, а він з кожним кроком все більше на них обвисав. І ватяно підги‑нав ноги.

Вони йшли і йшли, молячи не знати кого – бога, чорта, всі сили земні та небесні! – щоб сонце довше потрималося в небі, бо мали ж добратись до табору, хоча б до отих чотирьох тисяч метрів, де на них чекав намет і готова печера, де можна буде роздягнути Володю, розтерти, зігріти, та час, який ледь волікся до цього, раптом зірвався, помчав з гори, їх обганяючи, замиготів білою кулею, і сонце покотило щодуху за обрій.

І як тільки сонце сховалось і вони пірнули в тінь, Якубенко прохрипів:

– Все: зупиняємось!

Володя вже не йшов – висів на плечах.

Висота чотири шістсот. Мороз ще лютіший, аніж вчора увечері. І вітер, що не знає пощади.

І довга ніч, яка хижо скрадалась до них, стежачи за кожним їхнім рухом.

Посадили Володю на рюкзак, рюкзаками й підперли, щоб не впав, не покотився донизу, метнулись шукати надуви, де можна було б вирубати хоч невеликі печери. Надувів не було, сніг тут просто не міг утриматись, врешті Пашка натрапив на улоговину й закричав, щоб ішли до нього, і вони ще ніколи з таким шалом не заривалися в твердющий, мов на камінні замішений, сніг. Анатолій тільки

відіслав зайвих хлопців шукати місце для себе, тож копали втрьох: він, Якубенко і Пашка. Запалене хекання, глухі, в сніг, удари чи голосний скрегіт сталі, коли льодоруб поціляв по камінню. Найбільше старається Пашка, він готовий зубами вгризатися в гору, щоб добратись до тепла.

Все... Давайте Володю...

Нолодя вже не сидів – лежав, завалившись на спину. В болісно розтуленому роті, з‑під почорнілих губів синіли намертво спаяні зуби.

Володя не дихав.

Анатолій ухопив його руку, шукаючи пульс. Рука була важка й холодна, мов висічена з каменю, пульс не промацувався.

– В печеру!

Затягнули в печеру, заштовхали глибше, забились самі: нагріти, зігріти, не випустити й краплі тіла, бо на тепло остання надія: ось Володя зігріється, прийде до тями, прийде й спитає здивовано: «Хлопці, ви що?» Бо ще ні в кого ніколи не просив порятунку. Не мав у тім потреби.

Кидався перший на поміч, і нікому не спадало на думку йому помагати.

А зараз він лежав непорушний. Зараз його врятувати могло тільки чудо. І вони вірили в чудо, так вірили, що коли у Володі лишився хоч один шанс на тисячу вижити, він не помре.

Що станеться з ним протягом цієї жахливої ночі, про це ніхто з них не думав. Як вони витримають космічний цей холод і чи витримають взагалі – це їм не боліло. Думали тільки про Володю, про те, щоб не дати згаснути слабенькій іскрині життя, якщо вона в ньому ще є.

Якубенко і Пашка весь час робили йому штучне дихання. Притулившись, притиснувшись до непорушного тіла, віддаючи йому тепло своїх тіл.

Їхні згорблені, скоцюрблені постаті, що ледь вміщалися в тісній печері, ритмічно хиталися то в один бік, то в другий: вдих – видих... вдих – видих... тисячі вдихів і видихів – до знемоги, до отупіння, до автоматизму, за яким можна не помітити й власну смерть. І разом з ними хитався безтямний (а може, вже й мертвий) Володя. То в один бік, то в другий. То в один бік, то в другий. Моторошний танець на грані смерті й життя.

Анатолій же, затуливши власним тілом печеру, щоб було хоч трохи тепліше, розтирав його тіло. Руки, ноги, груди, живіт. Тер щосили, не зупиняючись, забороняючи собі думати й справді не думаючи про власні ноги, які, не вмістившись у печері, стирчали надворі. І в які уже вчепився люто мороз.

Та й чого варті були його ноги поряд з Володи‑ним життям або смертю!

Розтирати, розтирати, щосили, щодуху, хоч руки вже давно оніміли, а з долонь наче здерли всю шкіру.

Зціпити зуби й розтирати.

І годину... і другу... і третю...

Якщо треба, то й усю ніч.

Аби він тільки жив. Аби він ожив...

Збігла четверта година. І вони зрозуміли нарешті, що все безнадійно.

Володя лежав холодний, і від його непорушної постаті віяло такою застиглістю, яку несе тільки смерть.

Отупілі, спустошені, вичерпані до останньої краплі, вони притулились один до одного спинами й застигли, ввіткнувшись в коліна обличчями. Приголомшені тим, що на них навалилось.

А десь же буяло життя. Десь сходило‑заходило сонце, десь люди мліли біля теплих печей, ніжи‑лись в теплих постелях, раювали теплом, не знаючи йому ціни, пили гарячий чай, їли страви гарячі й сприймали це як явище абсолютно буденне, наче й не могло бути порожніх, до дна промерзлих термосів, остудженої дощенту печери, де вони зараз сидять, застиглі, серед вічного холоду, чорного холоду, нещадного холоду.

Що тепер буде?

Як тепер бути?

Що сказати Володиним батькам? Як їм оце все пояснити?

Мати Володина в той вечір, в той вечір останній, коли Володя запросив Анатолія на вечерю прощальну, все допитувалась... Не сина питала – його...

– Ну чого вас туди несе?

Слухала Анатолія, навіть покивувала, немов з ним погоджувалась, а за хвилину знов запитання, повне тривоги й болю:

– Ну що ви там загубили?

«Матері ж бо завжди лишаються таки матерями,– думав тоді Анатолій,– і цього їм не збагнути...»

А зараз він думав по‑іншому. Зараз він себе ненавидів за оту свою зверхність. До болю, до стогону.

Ну що він їй скаже?!

Не міг більше сидіти на місці. Вибрався з печери, став збирати рюкзаки, складати біля входу: все ж такий‑сякий затишок. Мороз склеював губи, навіть крізь рукавиці добирався до пальців, а ніг він уже зовсім не чув. Наче там, нижче колін, були дерев’яні підставки: бий молотком – не заболять. Подумав що так недовго й замерзнути, глянув угору, на кратер, що темним силуетом вимальовувався на всіяному зорями небі. Там, біля кратера,

тепла земля, туди метрів двісті, ну, триста од сили: піднятися всім, поки не пізно, зігрітись, перебути цілу ніч. Уявив оту землю, вулканічний той попіл, те неохололе каміння, як заривається в нього руками, ногами, весь з головою, від насолоди стогнучи, і відігнав спокусливе марення.

Кому тоді доведеш, що не покинули Володю тут напівживого? Його батькові? Матері? Друзям? Ні, вони повинні лишатися з ним. Що б не сталось!

Дерев’яно зігнувшись, заліз знову в печеру. До Якубенка і Пашки. Не спитали навіть, що робив. Сиділи й мовчали.

І просиділи отак, мертвого щохвилини торкаючись, ще шість годин. Довгих, як вічність, годин.

Знову був ранок, байдужий до того, що в них скоїлось і що з ними ще може скоїтись. Підмітаючи темряву, зло висвистував вітер, одна по одній випливали з пітьми дальні й ближні вершини вулканів, небо швидко світлішало, яскраві ще недавно зірки блідли й гасли, схід хлюпотів криваво‑червоним, в муках народжуючи ще один день. Володя лежав, непорушний і видовжений, обличчя його було біліше од снігу, а в склеплених навіки повіках, в зімкнутих строго вустах було стільки застиглої мудрості, наче він пізнав у останню цю ніч всі істини світу. І, розплачуючись за це пізнання власним життям, не пошкодував і на хвилину за ціну.

– Я спущуся, гляну, що з хлопцями.– Пашка немов вибачався, що не може більше дивитись на мертвого.

– Сходи,– сказав Анатолій байдуже.

Пашка повернувся за кілька хвилин:

– Там теж обморозились.

– Дуже?

– Ще не знають.

– Передай, щоб негайно рушали до табору. Ти теж з ними йди. Що робити там – знаєш.

– А ви?

– Ми будемо спускати Володю.– Відповів за себе й за Якубенка, що мовчки діставав з рюкзака шнур і зайві штормівки.

Пашка надів рюкзак, потоптавсь на місці.

– То я пішов.

– Ага.– Анатолій уже нахиливсь над своїм рюкзаком.

– Я теж обморозився, здається.

Пашка ще трохи постояв, чекаючи, мабуть, що скаже на це Анатолій, але той мовчки рився у рюкзаку.

– Ми вас чекатимем,– сказав тоді Пашка.

Зарипів, снігом – пішов.

Поклали труп на штормівку, звели руки на грудях, зв'язали. Натягнули на голову капюшон, ховаючи біляву чуприну, ще одну штормівку наділи уже поверх зв'язаних рук, застебнули на «змійку». Стали обмотувать шнуром, і здавалось обом, що не людину обмотують – крижану важку брилу: таким холодом віяло од застиглого тіла.

Спускались по кризі, по сніговому схилу, вгризаючись льодорубами, страхуючи один одного, щоб не зірватись, не полетіти донизу. Спускались, щосили тримаючи труп, особливо на скельних виступах, на крутелезних, облитих льодом лобах, де кожен крок міг стати останнім.

– Обережно!

Анатолій, зірвавшись, хапається в останню хвилину за камінь. Труп, налетівши слідом, боляче б'є в обличчя. Якубенко, щосили вчепившись у шнур, затримує обох.

– Зуби цілі? – питає, коли Анатолій видерся вгору.

– Цілі.– Анатолій витирає кров, що цідиться з розбитого носа. Напухне – очі закриє.

Перепочили, знову пішли.

Якубенко – труп – Анатолій. Анатолій – труп – Якубенко.

Погано слухались ноги. Викручувались, ковзались, підверталися. І були мов дерев'яні.

Змокріли до нитки, хоч мороз не пересівся. Сонце, вітер, мороз.

О другій годині добралися до намету й печери. Вбили у фірн льодоруб, прив'язали Володю. Далі, відчували, вже не зможуть і кроку ступити.

Хлопці набилися в печеру, там набагато тепліше, в наметі був один лише Дахін. Сидів, замотавши ноги в спальник.

– Де Володя? – спитав, немов про живого.

– Там, надворі.

– А я обморозився.

Розгорнув спальник, кривлячись, став стягати з лівої ноги шкарпетки. Плетені з вовни, кілька пар, одна поверх одної.

– Ось.

Пальці, всі до одного, почорніли. Нігті ж біліли, мов понаклеювані.

– Болить? – спитав Анатолій.

– Ага.

– Ясно... А на другій?

– На другій те ж саме.