Текст книги "Вершини"

Автор книги: Анатолий Димаров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

І тепер той вогонь переметнувся на Анатолія.

Зненавиділа його ще до того, як він появився на роботі. Молодий, здоровий, тільки вступає в життя, а вже шукає, де легше. Затесався поміж жінок, і ні стида йому, ні сорому: плюй у очі – скаже, що божа росичка! Батечків синочок, мамин мазунчик – гидко дивитись!

Не зверталась особисто до нього, казала: «Є такі люди». Палкі тиради, гнівні монологи, уїдливі репліки вогняними стрілами летіли в «таких людей» і поціляли несхибно в Анатолія.

Він же лише посміювався. Його тішив той гнів, священна та ненависть. Отже, вони не помічають нічого, не здогадуються навіть про його скалічені ноги.

Цю жіночку варт було видумати, якби її не було насправді!

Підкидав на її святий вогонь якомога більше хмизу.

А що, хай дурні йдуть у поле! Мерзнуть у тундрі, гибіють в горах. Недаремно ж співається в пісеньці: «Умный в горы не пойдет...»

Правильно, тільки йолоп останній посоромиться стать за прилавок! А він особисто, як тільки

отрима диплом, піде торгувать мінералкою. Або ще краще – пивом.

Батечко – начальник торгу?.. Беріть вище, міледі: заступник міністра мій батечко. Так що знайте, з ким маєте справу!

Довів їх до того, що перестали вітатись.

Потім, як і треба було сподіватись, розкрилася правда. І ота брюнетка жагуча фурією влетіла до камералки:

– Ви!.. Ви!.. Як ви сміли?!

Задихалась від обурення, гніву, від сорому.

– Я вас бачить після цього не можу!

Смертельно ображена, схопила зі свого столу

папери, запхала до сумки, вибігла геть. І не появлялася більше.

– Навіщо ти так? – спитала з осудом Елла, коли він, сміючись, розповів про фінал цієї кампанії.– Це ж жорстоко.

– А не жорстоко було кидати всі оті репліки? – спитав Анатолій.– Нічого, до речі, про мене не знаючи.– Глянув донизу, на грубі вібрами, задумано мовив:– Цікаво, як вона могла дізнатись? Невже ходила в інститут?

До кінця літа просидів Анатолій в тій камералці. Спершу жінки були як побиті, а потім, посміявшись разом з Анатолієм («Ну, ви ж і штучка!»), прийняли його в свою не так дружню, як балакучу сім'ю. Отак і працював Анатолій до осені, до початку занять, і жодного разу не сів на трамвай чи тролейбус: тільки пішки, як не боліло, щоденно переступаючи через «не можу», долаючи вогняний той рубіж, за яким уривалось, здається, всяке терпіння.

І коли дочекався, коли вийшов уперше до лісу (сам, навіть Еллу не взявши), коли став і поїхав, з кожним метром все сміливіше та сміливіше,

коли сталося диво і лижви покірно понесли його по білій поверхні (що всі болі, що всі муки на світі!), коли зрозумів, що знову буде ходити на лижвах – бігать по рівному, спускатися з гір, тоді вперше повірив по‑справжньому, що він таки побуває на Ключевській і поставить там Володі Берсеньєву пам’ятник...

І що зробить це в роковину загибелі Володі Бер‑сеньєва...

Отут я підходжу до того, що з самого початку роботи над повістю висло наді мною важкою брилою. Над моєю уявою, моєю, якщо хочете, совістю.

Я не повірив Анатолієві, коли він сказав, що рівно через рік не тільки піднявся на Ключевську, а й пройшов найскладнішим маршрутом по вершинах ще трьох вулканів: Авачинського, Коряк ‑ського й Каменя. Не те що не повірив, я не міг не вірити тому, що розповідав Анатолій, бо за кількарічне знайомство мав змогу переконатись в його якійсь іноді аж жорстокій правдивості: в усьому, в найменших дрібницях, з будь‑ким, незважаючи на вік, чини та посади, в правдивості навіть тоді, коли вона йому була явно на шкоду,– кам’янів лиш обличчям та очі загорались особливо чорним вогнем... За ці роки я ні разу не спіймав його на фальші, тож не мав жодного права йому не вірити; а все ж якийсь сумнів весь час ворушився в мені, бо я не міг забути, якою дорогою ціною дісталось йому оте перше сходження на Ключевську, а тут же – чотири вулкани підряд, чотири найскладніші маршрути, знову взимку, знов на морозі й вітрі, та до того ще й з ногами скаліченими, які не встигли й залікуватись як слід! Та й ще на чолі великої групи: чотири дівчини і п'ятеро «мужиків», значна частина яких підійма‑

лася вперше... Тут уже забудь про свій біль, не дай прорватись назовні найнепомітнішою гримасою: вісім пар очей дивляться на тебе, вісім пар рук, вісім пар ніг повторюють кожен твій рух, йдучи слід у слід за тобою.

Як йому це вдалося? Як він на це зважився?

І, до кінця змучений сумнівами, я відчув, що втратив право на розповідь. Про те, як вони прилетіли на Камчатку, вирушили в крижаний свій похід.

Тож надаю слово Анатолієві: отим скупим записам, які я похапцем робив у наметі, в Зор‑Бурулюкові, на висоті чотири тисячі двісті. Вночі, при тьмяному світлі однієї лампочки, коли я писав майже навпомацки, похапливо кидаючи рядок до рядка, з надією пізніше впорядкувати безладні ці записи. А тепер подаю їх, не міняючи й слова.

«Рівно через рік – на сходження.

Перший – Авачинський вулкан, найлегший маршрут. Щоб себе перевірити.

Дуже важко було спускатись донизу. Підошви, як ноги не ставив, згинались. П'ятка провалювалась, а носок ні. Йшов останній, щоб не бачили.

На Корякський: маршрут 2‑А, для значкістів. У зв'язці льодоруби, кішки. Піднялись на вершину.

Економив запас терпіння.

Склали тур, як і на Авачинській, свою записку лишили, а попередню забрали.

Наростала впевненість у власних силах.

На Камінь,– по фірну, два кілометри гребенем. Хода в три такти: загнав льодоруб, носком з усіх сил у фірн, другим носком, тоді знов льодоруб.

Щоразу наче бив щосили босою ногою об камінь.

Йшли вже шість днів, з'їли все, лишилось на один сніданок. Радилися: підніматись на Камінь чи послати когось за продуктами? Вирішили: підніматись! О другій ночі – підйом, о четвертій – вихід.

О третій пополудні зійшли на вершину. Сніжок посипавсь, блискавки й грім. Спуск: дуже круто, фірн – як крига, спиною до схилу, ногу на всю підошву і з усіх сил – льодоруб.

Вітя поставив ногу боком, полетів головою донизу. Затримавсь на репшнурові.

Коли вийшли на сніг, всі розв'язалися. Плювати на те, що немає продуктів!

Що з моїми ногами було... Суцільний біль.

Пішли на перевал між Каменем і Ключевською, напнули намети, послали за продуктами.

День відпочивали‑раювали.

На другий день – знову на Камінь, маршрутом 4‑А, найскладнішим. Суцільна крига. Забивали гаки. Гребінь гострий, як ніж.

Сходження, яке аси робили за двадцять годин, ми – за тринадцять.

Стали спускатись.

Вітя знову зірвався, полетів головою донизу. Я ще хотів запитати: з чавуну вона в нього, чи що?

Попередив:

– Якщо ще раз зірвешся – поїдеш додому!

Більш не зривався.

Камінь – чотири тисячі сімсот шістдесят. Найскладніший маршрут...

Зробили...

Тепер нічого не страшно!

Піднялись на Ключевську. Сонячна погода, чудово видно кратер. Виклали піраміду з каміння, закріпили пам'ятну дошку (коли загинув Бер‑сеньєв), понікельований льодоруб.

Знайшли пам'ятну дошку на честь століття з дня народження Леніна. Постояли.

Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб – суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий – ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.

Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.

Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.

І тут Вітя – за нею. Прямо у жолоб, на кригу.

Як збіг донизу – не пам'ятаю.

Застряли внизу, в пухкому снігу.

Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче...»

Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:

– Чого вона плакала? Забилась?

– Можливо,– відповів Анатолій.

Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри:

– Ви знаєте, яка була моя перша думка? Що Анатолій прибіжить і буде лаятись. Того й плакала...

Продовжую цитувать Анатолія:

«Вітя Шкарбан сидів поруч з Еллою. Бинтував похмуро й мовчки руки. Завжди мовчав.

Поки йшли, вона декламувала вірші. Брели до наметів.

Ноги горіли, дороги не вибирав, все – для Елли.

Синці були, переломів не було.

Зупинились біля озерця. Взяв каску, налив гарячої води, гіішов за намет, щоб не бачили, попарив ноги.

Всю ніч Еллина голова на моїх колінах. Сидів, бо вона одразу ж заснула.

Відпочивали два дні.

Потім – на Петропавловськ.

Не обморозився ніхто...»

І подальші записи. Вже не про Камчатку – про Памір. Куди він перебрався з Владивостока, випросивши вільний диплом.

– Сказав, що лікарі рекомендують теплі краї. Для одужання.

– А насправді?

– А насправді: Душанбе і найвищі гори під боком.

– Таки не каялись?

– Не каявся...

«Ходив цілий рік у вібрамах і в трикотажному костюмі для тренування. За п'ять шістдесят. Кожну зайву копійку – на альпіністське спорядження й книжки.

Жив у дуже богомільної бабусі: співала псалми по чотири години підряд. По всіх стінах – ікони, лампади, свічки. Пропах ладаном на все життя. На роботі скоса поглядали: думали, щодня відвідую церкву.

Кімнатка: два на три, ще й без дверей. Співає, співає, тоді й просуне голову:

– Не заважаю?

Терпів. А де було жити? Спасибі й за це.

Зате субота й неділя мої. Рюкзак з альпіністським спорядженням і – на автобус. У гори.

Товариство «Хаселот», тобто «Врожай». Зібралися зубри, альпіністи з дуже серйозною скеле‑лазною підготовкою. Всі – у калошах, один я – у треконях. Калоші для скель – найкраще взуття.

Помітять, що я відстаю, роблять вигляд, що втомились. Привал.

Мужики – таких пошукати!

Працював у «Дорпроекті»: бив шурфи, відбирав проби, документував.

Потім знайомий геолог допоміг влаштуватися в «Діпрозем»: інженерно‑геологічна зйомка всіх річок Паміру. Весела робота!

Хотів у памірську експедицію, домовився з Авер'яновим весною на Бартанг, але треба було пройти медичну комісію.

Невропатолог:

– Де твій військовий білет?

– На прописці.

– Принеси.

Нікуди діватись, приніс.

– Чому знятий з військового обліку?

– Палець відрізали.

– Не бреши. Через одного пальця не знімають.

– Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?

Погнав до хірурга.

– Вам не можна працювати в горах!

Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.

Послав до головного лікаря.

– За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.

– Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі на стометрівці п'ятдесят метрів фори дам!

Не прийняли все одно.

Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по‑іншому!

Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.

Потім – сходження на пік маршала Жукова.

Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас – стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.

Гірка – гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна – вісімсот метрів, верхня, зубом,– п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий... Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.

Нас, шестеро, вилетіло спершу в Рушан, а звідти вертольотом у базовий табір. В липні.

Рушили в розвідку. Одна група вийшла на перевал: оглянути пік. На вершині, на башті – гігантська снігова шапка. Зірветься – змете, як комах!

Табір № 2 – для команди, яка йтиме на штурм. На морені, під льодовиком. Два намети.

Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.

Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.

Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.

Капітан команди лаявся:

– Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!

Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок – переступи.

Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.

Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.

Розсіялось – зітхнули полегшено: снігова шапка щезла...»

– Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?

– Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі...

«Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.

Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак. Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж – у вібрамах, а на особливо складних ділянках – у калошах.

Дуже важкий день – весь час висів.

За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем – забудь, як і звали. Заморився смертельно. Піднімавсь по вірьовці, на затискачах.

Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.

Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.

Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.

. Рюкзаки підіймали на блоках.

Ночували у гроті.

Вранці пройшли загладжені «баранячі лоби», впритул наблизились до башти.

На ніч влаштувались хто де міг – на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав по‑ролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги – в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.

Другого дня всі піднялися на вершину.

Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта – не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.

В таборі зустріч: традиційний компот.

Бронзові медалі.

А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому – золоті».

– Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень,– розповідала Елла.

– Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?

Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:

– А що, не можна?

Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.

– Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону – викликати міліцію.

Вони мали розписуватись третього жовтня.

О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на «золото». Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе – дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони «зроблять» її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.

– Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!

Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту «гірку», коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.

А тут іще шлюбні подружки:

– Як ти за отакого заміж виходиш? Перед весіллям попертися в гори!

Сукня була пошита, біла, як цнотливість наречених, що ступають на килим, за яким починається вже подружнє життя; сукня була приміряна Еллою і подругами Еллиними, які тільки збиралися заміж або ще не збирались; сукня була обережно, самими мізинцями, знята, надіта, на плечики та й повішена на гвіздок у стіні (шафи тоді ще в них не було: стіл, ліжко стареньке, на якому одлежало не одне покоління весільне, етажерка з книжками і дві табуретки); сукня висіла, наче картина, Анатолія ж не було й не було, Анатолій не появився ні другого жовтня увечері, ні третього вранці, і Елла вже й не про сукню думала, не про весілля, а про отой жолоб, по якому летіло й летіло каміння.

– Роздумав! – казала одна з подруг.– Вони всі такі: поманять, та й у кущі!

– А може, десь застряв,– втішила інша.– Може, й убило.

– Та нічого з ним не сталось! – заперечував друг Анатолія, що прийшов вранці третього жовтня.– Його й скелею з ніг не зіб'єш! Не те що якимось там камінцем!

– А чого ж його й досі немає?

– Щось, мабуть, затримало. Ти наче в горах не була! Ніде твій Анатолій не дінеться.

– А як же ве‑есілля?

– Коли вам до загсу?

– На дванадцяту.

– А зараз лише десята. Ще море часу. Почекаєм.

– А як не прийде?

– Все одно підем до загсу. Ми з Анатолієм все продумали... Та не дивись на мене так, за аксакала заміж не видамо!.. Вітю, ходи‑но сюди! – гукнув у вікно.

І поки невідомий Вітя обходив будинок, по‑ді‑ловому спитав:

– Паспорт Анатолія в тебе?

– Он... На столі.

Взяв паспорт, розкрив, глянув на фото, сказав задоволено:

– Те що треба! – І до Віті, що постукав у двері:– Заходь!

Вітя зайшов, і в Елли від великого подиву виросли очі: жива копія Анатолія стояла перед нею. Тільки й того, що Анатолій не мав такого святкового костюма, таких черевиків лакованих, а імпортна яскрава краватка й білосніжний краєчок хустини, що виглядав з кишені, надавали двійникові Анатолія такого імпозантного вигляду, що міг хіба що наснитись. Ще й гвоздика, прикріплена модерно на лацкані. Та ще в нього були не чорні, як в Анатолія, а сірі очі.

– Годиться? – запитав друг Анатолія: він зараз дуже нагадував скульптора, який демонстрував витвір власних рук.– Довелося тільки пофарбувати брови та голову: Анатолій же чорний, а Вітька – рудий.

– Не рудий, а блондин,– образився Вітька.

– Так що все в порядку: зачекаємо ще пару годин та й поїдемо розписуватись.

– З ким?..– Елла все ще не могла втямити, що вони затівають.

– Та з Вітькою ж! – як малій, втлумачував друг Анатолія.– Даю повну гарантію: ніхто нічого не запідозрить. Штампик поставлять, а там і Анатолій появиться...

– Я не поїду! – сказала до глибини душі ображена Елла.– Хай їде хто завгодно, а я не поїду!

– Та зрозумій же ти, що це не насправді! – Друг Анатолія вже став втрачати терпець.– Ти що ж думаєш: станеш дружиною Віті? – Вітя мовчки стояв, тільки зблимував.– У Віті он дівчина є... Вітю, є в тебе дівчина?

Вітя кивнув головою, що є.

– От бачиш!.. Ти що, книжок не читала? Про королів з як її... з Франції... Там королі ніколи самі до вінця не ставали – посилали когось із дворян. І нічого, родили спадкоємців...

Та Елла не збиралась родити спадкоємців трону.

– Я не поїду! – Й аж головою мотнула.

– Так що, відправляти Вітю геть? – трагічно запитав друг Анатолія.– А що тоді скаже нам Анатолій? Це ж у нього, може, остання надія!

При слові «остання» в Еллине серце наче хтось встромив голку. Знову гойднувся той жолоб, посипалось густо каміння. І розпростерті, що падають разом з камінням, тіла.

Жалісно попросилась:

– Давайте підождем скільки можна... Давайте?

– До пів на дванадцяту,– постукав по годиннику друг Анатолія.– Пізніше не можна: пропустимо чергу.

І Елла згодилась.

Сиділи як на голках. Рівно об одинадцятій друг Анатолія скомандував:

– Елло, дівчата, збирайтесь. А ми з Вітьком побіжимо діставати таксі.

Ще півгодини, Елла вже вдягнута, таксі біля під'їзду, пора виходити. І тут, мов у п'єсі, в коридорі лунко загупотіли треконі.

– Анатолій! – Елла так і кинулась до дверей.

– Що за шум? А бійка де?

І вся альпіністська ватага на чолі з Анатолієм появилася в дверях.

Він так і поїхав: у вібрамах, в штормівці, в потертих на скелях штанях, з облупленим, наче у гіркого п'яниці, носом. З набухлим синцем через усю щоку: таки вцілило камінцем, добре, що хоч лишилися зуби. Він так і поїхав, поряд з нарядною Еллою – ангел і чорт, а поруч ще п'ятеро таких же чортів – тільки зуби блищать: набились у таксі, аж тріщало. «Вези, не трусись! – до шофера.– Весілля ж буває лише раз у житті!» – «А міліція?»– «Засватаємо, якщо треба буде, й міліцію!» Він так і поїхав, до самого загсу тримаючи щасливу Еллу за руку, і коли вони, доїхавши, вивалились, перехожі роззявляли роти, а інші весільні перезви з великого дива чи страху поступались дорогою: з цією бандою тільки зв'яжися! А нещасна реєстраторка загсу довго не могла втямити, хто перед нею: їжаки у вібрамах чи люди, і в неї трусилися руки, коли вона розгортала книгу реєстрації шлюбів, і всю ніч по тому, а може, й кілька ночей їй снилися привиди. Реєстраторка забула навіть їх привітати, чим вони не дуже журились, вичавила лише: «Розпишіться» – із такою підозрою роздивлялася потім Анатоліїв підпис, наче то був і не підпис – сатанинська печатка. Тому й не чула, як вони вийшли із загсу, знову сіли в машину та й подались на весілля.

І я був на тому весіллі (хай навіть в уяві), і пив меди‑пиво: по вусах збігало, а в рот не попало. Може, тому, що я зроду‑віку не заводив вусів.

З

От і підходить до кінця моя розповідь.

Я знову лежу в наметі, серед високогірної долини Паміру, хоч мені й не лежиться, й не спиться: завтра вирушаємо з Анатолієм на Тау‑Міку, вимріяну Тау‑Міку, яку я встиг за оці майже два місяці так вивчити в бінокль, що міг би намалювати по пам'яті від низу аж до вершини, до найдрібнішого камінчика. Де світлим пояском на темному тлі залягла пігматитова жила, нашпигована поліхромними турмалінами... Вам доводилось бачити королівський турмалін?.. Тоді ви нічого не бачили!.. Де поруч примостились прозорі топази дивовижної кубічної форми – досить їх потримати довго на високогірному сонці, як вони поналиваються такою блакиттю, що бірюза померкне поруч з ними! Блакитний вогонь в прозорих, як крига, кристалах. Де бузково‑рожевий лепідоліт розгортає тряндові свої пелюстки, а поміж дивовижних тих пелюсток виростають рожеві, як схід, рубеліти... Вам доводилось тримати в руках рубеліт?.. Тоді ви нічого не тримали!.. Де...

Та годі, бо так і не засну.

А мені ж рано вставати. Ще до світанку. Інакше не вистачить часу.

Сьогодні ми їздили в сусідню долину: я каню‑чив‑канючив, поки таки вмолив Анатолія повезти на мумійо. Мусив хоч одним оком глянути, як воно залягає, бо як же писать, не побачивши, і Анатолій врешті погодився:

– Поїдемо в сусідню долину. Там є одна гірка, а в ній – дуже перспективна печерка. Досі ніяк не доходили руки заглянути. До речі, ви мені й допоможете в неї забратись.

Після цього мене так роздуло від пихи, що я ледь протиснувся в спальник. Я помагатиму Анатолієві! Анатолій уже не може обійтися без мене! Вже уявляв, як над ним. нависне смертельна небезпека (обвалиться брила, перетреться шнур), і я, ризикуючи власним життям, звісно ж, його порятую.

Біс його зна, що може накрутити уява, коли дати їй волю! Недаремно ж вона жіночого роду.

– Яка там уява – просто ти великий брехун,– сказала якось моя матуся. І додала в зажурі: – В нашім роду наче таких не було.

До тієї долини, коли б можна було йти по прямій, кілометрів вісім, не більше. Так принаймні сказав Анатолій. Ми ж їхали машиною чотири години. Наш трудяга «уазик» спершу весело котив наїждженою колією, потім, звернувши ліворуч, став стрибати по такому каміняччі, по таких хвилях застиглих, що невдовзі небо перемішалось з землею, а згущене молоко, яким ми так необережно поснідали, збилося в масло. «Уазик» наче затявся витрусити нас із себе і, гримлячи металевими боками, робив такі курбети, що мені темніло в очах...

– Гляньте, скільки яків!

На якусь мить приземлившись на сидіння, я виглянув у маленьке віконце і побачив величезну череду яків. Мамонтоподібні тварини розбрелися по долині в пошуках паші, і від них віяло такою предковічністю, що на думку мимоволі спала льодова епоха, коли значна частина нашої планети була цілорічно закута в сніги.

– Лише самки і молодняк. Самців, звісно, немає.

Запеклі індивідуалісти, самці намагаються триматися поза чередами. Весь рік бродять окремо, забираючись в найглухіші саї, а коли й надумають провідати свій рогатий гарем, то роблять це наче з великої ласки: «Ну, якщо вже вам так хочеться продовжити свій рід...»

Якось отакий відлюдок‑анахорет пройшов мимо нашого табору. Здійнявсь такий гвалт, що я подумав: десь щось горить, та й вискочив прожогом з намету. (Досі не можу простити собі, що забув фотоапарат!). Прямо на мене йшов як... Ну, не прямо, а так метрів за десять ліворуч. Але стільки первозданної сили було в могутньому тулубові, стільки погордливої зневаги до моєї немічної постаті, що в мене затрусилися жижки. Отоді я зрозумів далеких пращурів, які обожнювали турів чи молились на мамонтів.

Шанобливо об'їхавши цих доісторичних тварин, наш «уазик» покотив уже власне тією долиною, де була скеля – мета нашої мандрівки. І чим глибше ми забиралися, тим дужче нас трусило й тіпало, а голі напівзруйновані скелі все щільніше затискали нас з обох боків.

Врешті Анатолій подав знак, і наш «уазик» зупинився з якимось особливо жалібним скрипом. Я й досі дивуюсь, як він не розсипався, уславши своїми деталями шлях.

– Приїхали,– сказав Анатолій.– Далі підемо пішки: машина не проїде.

– Далеко?

– Кілометрів три.

Я лиш зітхаю: три памірські кілометри (не плутать з рівнинними!) по випаленій, наскрізь продутій ущелині, яка здіймається до самісінького неба. Три кілометри поміж грізно навислих скель, по каміняччі суцільному, де й чорт ногу зламає, де вже навіть жодна травинка не росте і немає жодної краплини вологи, а сонце ж пече як скажене й од скель так і струменить сухою спекою. Невже йому було важко знайти скелю ближче?

Та подітися нікуди: звалюю на плечі рюкзак, йду за Анатолієм.

– Ось вона, наша красуня!

Двісті метрів заввишки, не менше. І якраз посередині, ні вище, ні нижче,– величезна печера. Таке враження, що скеля, ледь народившись, як роздерла рота, так і досі кричить. І той німий крик тисячоліття лунає в оцій безлюдній ущелині.

І гладенька, вилизана вітрами стіна: зачепитися ні за що!

– Як же ми туди заберемось? – питаю з острахом.

– А ми не будемо забиратись: ми спустимось зверху.

Анатолій вже скинув рюкзак, викидає все зайве. Светр, запасні треконі, баклажку з водою. Лишає тільки величезний моток капронового шнура, різних розмірів гаки та молоток.

– А ви свій рюкзак полиште тут: він там буде непотрібний.

Він що, й справді думає, що я за ним подеруся? Бо щоб спуститись, потрібно піднятись.

– Пішли!

І, не чекаючи згоди, зник за скелю.

Я теж, не сказати щоб дуже охоче, рушив за ним.

По той бік, за вигином, круто підіймалась прорубана водою ущелина. Внизу досить широка, вона вгорі звужувалась, і звідси здавалось, що там і долоні не протиснеш.

Ну, гаразд, завжди матиму час повернутись: медалі мені не потрібні. Ще змалку був байдужий до слави.

Задихаючись, виповзаю на верхотуру. Анатолій забиває вже гак. Сталь видзвонює, повільно залазячи у вузеньку щілину,– в гак той буде протягнуто шнур, і він має витримати десятикратну вагу людини. Ви чули про динамічний ривок? Це коли зірвешся й метрів з десять полетиш головою донизу. А там тебе затримає шнур. Якщо захоче.

– Гайда вниз! – командує Анатолій тим часом.– Будете показувати, звідки мені починати спуск. Щоб потрапити в печеру.

– Так на якого біса я сюди видирався? – питаю з відчаєм. Згадую нещасного Григорія Михайловича – жертву всіх розиграшів. Аж ось коли я по‑справжньому поспівчував своєму другові. Бідолашний Григорій Михайлович! Яким вдячним об'єктом був він для оцих всіх чортів від геології: адже він усе сприймає лише всерйоз!

– А як ви самі сюди втрапили б? Коли я вже буду в печері?

– А навіщо мені ще раз сюди підніматись?

– Як навіщо? Ви ж хотіли побачити мумійо! От в печеру і доведеться спуститись.

– Мені? У печеру?

Капроновий шнур, з мізинець завтовшки, тоншає на очах. Ось він як шнурок від черевиків, ось як нитка.

Щоб я на оцій павутині спускався! Та я й на буксирний трос не погоджусь! Хіба що зачеплять за шию.

Глянув донизу: скільки доведеться летіти.

У‑у‑у! – метрів триста, не менше! Урвище дихає моторошно, засмоктує в себе. Задкую‑задкую далі і вже нічого не бачу: скельця моїх окулярів геть запітніли.

Та й нащо мені, власне, те мумійо? Що я, аптека?

Вирішую, спустившись донизу, не підніматись нізащо. Вивихну краще ногу, переб'ю молотком, зате лишуся живим.

Анатолієва постать наче сірник. Показую йому рукою, поки він не стає якраз навпроти печери. Напружено стежу, як він до неї спускається.

Все нижче й нижче, лицем до стіни. Од стіни тієї відштовхуючись, щоб оминути гострий виступ. Так от воно як: гойдатися маятником! Не доведи і помилуй!

Нарешті!

Анатолій вже на виступі, перед печерою. Махнув до мене рукою, пірнув у чорніючий отвір.

Тулю долоню до лоба, до щік. Вони горять, наче я щойно спускався – не Анатолій. Опускаю очі, щоб дати їм перепочинок, і праворуч на рівні голови, бачу велику щілину. В щілині щось підозріло чорніє, до моєї свідомості врешті доходить якийсь запах, запах такий густий, що я його обов'язково почув би, коли б вся увага моя не була прикута до Анатолія. Пахне живицею, прополісом і ялівцем.

Як заворожений, очам власним не вірячи, підійшов до щілини.

Мумійо!

Суцільна стінка, що перегородила печеру.

Камінці й паліччя, кісточки й екскременти, перемазані, зацементовані, склеєні густою смолянис‑тою речовиною, яка чорно блищить, мов полакована. Речовини було особливо багато при дні, вона століттями стікала донизу, накопичуючись застиглою лавою.

Мумійо!

Вдихаю жадібно, торкаюсь до нього рукою, і дотик той – як до живої істоти.

Боже, та це ж мумійо!

Ущипніть мене, люди!

– Агей!

Крик донісся згори, з піднебесся. Глянув туди і побачив сірничка‑чоловічка, що вимахував до мене рукою.

– Ну як? Є мумійо?

– Порожня!

І тут на мене напав сміх. Я згинавсь, я плакав од сміху, гикав, давлячись сміхом.

Там нема мумійо... А тут... Тут...

І мені вже здавалось, що я сміюся не сам: десь поруч виставила свою симпатичну мордочку пищуха і, дивлячись на Анатолія, теж заходиться од сміху.

– Та‑ак,– сказав Анатолій похмуро, коли він скотився донизу і я підвів його до своєї знахідки.– І ви мені нічого про це не сказали?

Не повірив, хоч я й клявся, що побачив щілину вже тоді, коли він зник у печері. Був переконаний, що я його розіграв. Адже серед альпіністів і геологів не заведено на такі речі гніватись. Як би тебе не «купили» – проковтни і посмійся разом з усіма.

Сам же Анатолій розповідав мені про одного геолога, який досі живе в Душанбе, непереверше‑ного майстра «покупок».

Якось у партії, де цей товариш працював головним геологом, появився новий начальник. Дурний, як копито віслюка, зате пихи в нього було хоч одбавляй.

В перший же день він гукнув у вікно сторожа Хасана і наказав покликати головного геолога (кабінет якого був навпроти, через коридор).