Текст книги "Закохані у львівський дощ"

Автор книги: Анастасія Ізотова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Сашко, повернувся до мене і ніжно посміхаючись підійшов… Сівши у сусіднє крісло, він взяв мене за руки і подивився у очі. Я знову почала тонути у цій безкраїй зелені.

– В мене є пропозиція… Вже майже ранок, давай я відвезу тебе до дому, ми поспимо, а у вечері я по тебе заїду… – Ну от, як же соромно… чудовий привід для відмови.

– Добре… вибач…

– Ні! Чому ти вибачаєшся? Хочеш… в мене є кімната, де тобі буде зручно.

– Жартуєш? Ти мені відмовив, через те, що в мене немає досвіду…

– Ні, ні, ні! Ти не розумієш! Я хочу, щоб все було неповторно, казково… Тобі немає чого соромитися! Я вражений, тому що ніколи не зустрічав нікого схожого на тебе! Щоб ти не думала, для мене честь така довіра з твого боку, але я не хочу цим користуватися. – який лицар, але мені чомусь не легше – вірніше хочу, звичайно, дуже…але не так… Тим більше ми занадто втомлені.

І що мені думати? Як себе поводити? Сьогодні був чудовий вечір і ніч… Але я і дійсно втомилася… Буду і далі довіряти.

– Добре… Я поїду до дому… У нас завтра ввечері гості… Треба допомогти мамі.

– Олюнь, тільки не ображайся, будь-ласка – Сашко поцілував мене у ніс – я просто не хочу нічого зіпсувати.

– Ти дивний – я посміхнулася… залишитися тут на ніч заманливо дуже, але я не попередила маму. – я тобі довіряю.

Сашко, поцілував мене ніжно в губи, відійшов далі і викликав таксі. Цікаво, поїде зі мною чи ні… Коли ми вийшли з будинку, машина вже чекала. Я зупинилася перед Сашком і поцілувала.

– Це була чудова ніч. Дякую тобі. – Це його так здивувало.

– Ти що думаєш, що я ось так посаджу тебе в таксі і ти поїдеш сама?

– А чому ні? Не хочу бути нав’язливою.

– Дивна ти… Думав, що ти все зрозуміла… Я тебе проведу до дверей.

Я просто посміхнулася у відповідь. Їхали ми мовчки. Я згорнулася клубочком у його обіймах і насолоджувалася моментом…

– Приходь до нас у гості ввечері. – запросила я Сашка, коли ми були біля моєї квартири

– Із задоволенням… Я тобі подзвоню…

– Треба увімкнути телефон… – Вголос подумала я. Після чудової ночі таке ніякове і небажане прощання – Дякую тобі…

Сашко ніжно мене поцілував:

– Солодких снів, Маленька… Дякую тобі… Знаєш, як співає один хороший дядько «Не думай про завтра»[6]6
  Скрябін – Не думай про завтра


[Закрыть].

– Чому це?

– Тому що я буду думати. – Це примусило мене посміхнутися. Треба послухати що ж це за пісня…

– Солодких тобі снів… джентльмен.

Ми примусили себе відпустити одне одного хоча б на декілька годин, щоб зустрітися знову… зовсім скоро.

8

– Ольго, а що з твоїм телефоном? – спитала мама, коли я дослухала «Не думай про завтра», щоб знати, що мав не увазі Сашко.

– Не знаю, мамо… Хоча… Я забула його увімкнути.

– Зрозуміло. Дзвонив Сашко… – повідомила вона… невже не прийде? – буде за годину, казав, що хоче допомогти на кухні, якщо можна… Я дозволила – о це так джентльмен.

– Добре, мамо.

– Ви вчора все ж таки зустрілися у вечорі?

– Так, він приїхав у клуб, потім ми гуляли і я запросила його сьогодні в гості. Ти ж не проти?

– Ні звичайно… – сказала весело мама, а потім дещо сором'язливо додала – Віктор Петрович теж хотів прийти раніше, щоб допомогти і познайомитися з тобою.

– Класно! В нас все майже готове, тому вони нам не будуть сильно заважати – мама розсміялася.

– Ольго, не будь такою занудою… Салати готові, м’ясо з картоплею у духовці, лишилося канапе і нарізка… Цим нехай займуться чоловіки. А ти йди причепурись.

– Ти теж – сміючись ми розійшлися по кімнатам.

Хвилин через 40 прийшов мамин друг. Високий, статний, чорноволосий чоловік з сивими скронями. Мені він нагадав військового офіцеру зі старих Радянських фільмів про війну, які так любить мама. У гостя було два букети квітів.

– Доброго дня! Мене звати Віктор Петрович.

– Доброго дня! Я Ольга. Проходьте, будь-ласка, мама зараз підійде.

– Я прийшов до тебе – сказав він. Це як так? – сьогодні обід на честь твого повноліття. – тепер зрозуміло – Вітаю тебе з днем народження! Ось це тобі.

– Дякую! – Композиція з ніжно рожевих орхідей та маленький пакунок – Дуже гарний букет. Ви не проти, якщо я розгорну подарунок зараз?

– Звичайно, ні. Це ж твій подарунок.

Годинник! Такий ніжний, тоненький, практично непомітний, механічний. Ніби золотий.

– Дякую! Він дуже гарний!

– Носи із задоволенням, але не згадуй часто про час.

– Дякую! Відчувайте себе як у дома. Зараз підійду.

Як же я могла забути! Подарунок Сашка! Де ж він?

– Мамо! – вона у мне в кімнаті чепурилася.

– Так?

– Де подарунок від Сашка?

– Ось. – мама дала мені велосипедний замок і конверт.

– Це?

– Велосипед стоїть в коморі, а це документи на нього, замок і ключі.

– Велосипед?!

– Так.

– Ааааа! Ура!!!

– Знає як догодити?

– Так! Я біжу дивитися! – побачивши у сусідній кімнаті гостя, я повернулася – там до тебе гості – показала мамі руку – ось подарунок.

– Він чудовий!

– Так.

Комора на першому поверсі була орендована нами вже досить давно, тому там можна було залишати речі, не хвилюючись за них.

Це ж SpecializedSirrus! Саме те, що потрібно для міста… Вибір цього року! Як він взнав? Сашко ж не цікавиться велосипедами… ніби. Поруч коробка з шоломом, наколінниками, налокотниками та куртка. Дивно, навіщо куртка. Коханий голос за спиною відповів, прочитавши мої думки:

– Вона для того, щоб відбивати світло, не пропускати вітер, не промокати і пом’якшувати удар, якщо впадеш. Комір, якщо йог підняти і защепнути захистить шию. Сподіваюся з розміром вгадав, але якщо не підійде, можна поміняти. – я шокована розвернулася до голосу і побачила такі рідні зелені очі.

– В мене немає слів! Ти знов мене вразив – шоковано й зачаровано сказала я.

– Привіт – Сашко поцілував мене досить міцно.

– Привіт.

– Довго будеш ще тут?

– Ні. Вже йду. Ти зі мною, чи може залишишся тут? – вирішила подражнити його… ох ця хитра посмішка мого зеленоокого красеня.

– Якщо залишусь, то з тобою, але те, що буде потім у мої план не входить в даний момент. – як я люблю, коли в нього такий настрій – До речі, це тобі – Сашко вручив мені букет білих маленьких хризантем. Обожнюю їх аромат!

– Дякую! Як тобі вдається?

– Що?

– Читати мої думки… Знати чого я хочу…

– Просто відчуваю – самовдоволено посміхнувся сашко і одразу став схожим на ситого кота.

Коли ми прийшли, Віктор Петрович, нарізав сир, під маминим керівництвом, а мама готувала посуд.

– Доброго дня усім! Олена Вікторівна, це Вам – Сашко подарував мамі чудові червоні хризантеми.

– Дякую, Саша! – мама розквітла – Знайомтеся, будь-ласка: Саша… Віктор Петрович.

Чоловіки якісь час дивилися одне на одного, так, ніби знайомі, але не очікували цієї зустрічі та не раділи їй. Потім Сашко з чемною посмішкою подав руку. Ця пауза тривала лише мить, але дала мені їжу для роздумів. Чому вони зробили вигляд, що незнайомі, хоча я практично впевнена, що знають один одного? Варто розпитати Сашка…

– Чим допомогти? – мій гість ніби змінив тему.

– Сашко, ти відповідаєш за канапе – мама прийняла керівництво ще над одним помічником.

– Добре!.. – повернувшись до мене тихенько спитав – а це що?

Чоловіки допомагали як могли, деколи перемовлялися фразами загального значення, не намагаючись продовжити бесіду. Один раз, лишившись з Сашком на однині я все ж таки запитала:

– Ви знайомі? – він не очікував запитання і був збентежений, але за мить взяв себе в руки.

– Ні. Тобі здалося..

– Ні. Не здалося.

– Я кажу здалося – Сашко чмокнув мене в чоло і змінив тему.

Вечір був чудовий: сімейний та безтурботний. Хресна з двома синами (19 та 25 років) та чоловіком, хресний з дружиною та дочкою (17 років), мати, Віктор Петрович, Сашко і я весело розмовляли про все. Така сімейна вечеря швидше нагадувала момент з якогось американського різдвяного кіно, де всі нарешті зібралися за одним столом та весело гомонять. Все проходило легко і природно. Хоча все це не заважало мені чекати коли ж ми залишимося з Сашком у двох і «щось придумаємо». Хоча мій джентльмен вів себе настільки чемно…здавалося продовження не буде.

У мені сплелися страх перед невідомим, бажання цього невідомого, жага насолодитися Ним та отримати всього Його. Я намагалася не дивитися на годинник, але деколи нишком робила це, поки Сашко не помітив:

– Давай ми знімемо цей годинник, тому що він не дає тобі розслабитися – це ти не даєш мені розслабитися ледь не відповіла я.

– Це подарунок… – спробувала заперечити я.

– Так, щоб ніхто не помітив – Сашко підморгнув мені, і забрав годинника, доповнивши моє очікування відсутністю даних про час – віддам потім.

Нарешті гості почали розходитися… Звучить не гостинно, але я дуже хотіла залишитися з Сашком, лише з ним… Ближче до 21-ї залишилися тільки Віктор Петрович і Сашко, які допомагали прибрати зі столу. Віктор Петрович висловив бажання помити посуд, а отже бажає залишитися довше. Щось мені не подобається такий хід обставин… Й коханий нічого не каже, невже… Я періодично дивилася на Сашка, очікуючи хоч якогось натяку або дії, але ми не лишалися самі, і я не могла запитати прямо. Нарешті він побачив мій переповнений запитаннями погляд:

– Олена Вікторівно, Ви не проти, якщо ми з Ольгою прогуляємося?

– А не пізно? – запитав Віктор Петрович… чого він лізе?

– Ні, не пізно… – мене це розізлило, але Сашко ледь помітно стиснув мені руку.

– Клуби ще не відкрилися… – Сашко посміхнувся – перше в кіно, потім клуб.

– Вітя, все добре! Цей юнак дуже відповідальний та надійний.

– Знаю я таких… – чого він лізе?!

– Мені 21 і я можу робити, що вважаю за потрібне…. – Сашко знову стиснув мені руку.

– Олена Вікторівно, я привезу Ольгу не дуже пізно.

– Саша, ви дійсно дорослі. Якщо вас не буде до 2-ї, то просто подзвоніть зранку, щоб я знала, що все гаразд. Ольго, в понеділок тобі на роботу – такій маминій реакції всі здивувалися, хоча Сашко найменше.

– Добре мамо! – трошки шоковано відповіла я.

– На добраніч. Приємно було познайомитися – Сашко як завжди сама ввічливість.

Під під’їздом стояла машина, але ж Сашко випив вина…

– За кермом Роман – він знову прочитав мої думки – і, до речі, якщо хочеш, щоб мати була щаслива, не псуй стосунків з її другом.

– Я не….

– Ти не будеш завжди з нею жити, а він можливо її щаслива старість.

– Скільки тобі років? Звідки стільки досвіду та здорового глузду?

– Хіба це залежить від віку? – посміхнувся коханий, але побачивши мій погляд додав – 32.

– Не може бути?! – я дійсно здивована – я думала 25–27.

– Добре зберігся – Сашко розсміявся – ми їдемо чи ні?

– Куди їдемо? Дійсно в кіно і клуб?

– Тобі хочеться танців?

– О ні, після вчора, мої ноги мене не зрозуміють.

– Кіно?

– Не дуже… Давай просто прогуляємося.

– А ноги? – Сашко хитро посміхнувся.

– Це ж не танці – Сашкова посмішка це мій хороший настрій і моя впевненість.

– Рома, ми вийдемо біля Стрийського ринку.

– Добре, Олександр Володимирович.

На вулиці сьогодні морозно. Вийшовши з машини, я закуталася у шарф, із задоволенням одягла б шапку, як от Сашко. Але до мого пальто вона не пасує.

Суботній вечір наповнив вулиці людьми, не дивлячись на прохолоду. Ліхтарі, мокра бруківка, трамваї…

– Я давно не їздив на трамваї… Не хочеш проїхатися? – переді мною мій хлопчисько.

– Хочу! Зайцем?

– Ні! Сьогодні ми чемні – його удавана суворість мене розсмішила.

– Тоді побігли! – заскочивши у трамвай я згадала, що не знаю який це номер – а куди ж ми їдемо?

– А яка різниця.

Ми стали позаду, хоча людей і так практично не було. Сашко обійняв мене міцно і поцілував так, ніби ми тут лише вдвох.

– Бешкетник, ти що робиш? – я почервоніла і обернулася, хоча ніхто на нас не дивився.

– Я? – Сашко обійняв мене міцніше і хитро посміхнувся – я насолоджуюся моментом… Ти ж сама мені казала…

– Так. Але..

– Ніяких але. – Ця посмішка і бісенята у зелених очах…

Начхати! Я теж буду насолоджуватися цим моментом. Ми цілувалися так, ніби поруч нікого, ніби ми самі… На Підвальній кондуктор ввічливо покашляла у мене за спиною і Сашко мене зі сміхом вивів на вулицю з трамваю. Ми бродили по вуличкам, обійнявшись. Танцювали біля кав’ярень, звідки голосно грала музика. Намагалися щось зіграти на піаніно. Цілувалися біля Діани (на думку Сашка це був обов’язковий пункт програми). Я ходила по бордюрам. Ми взяли глінтвейн в одній з кав’ярень, оплатили стакани та пішли з цим геть. Вечір був дивовижний: веселий, щасливий… Деколи ми знаходили подвір’я, вільні від туристів і цілувалися там, ховаючись від усього світу. Бігали навколо пам’ятника Міцкевичу, не даючи зробити знімки якимось туристам. Навіть грали в доганяли на тротуарах, серед людей (їх для нас не існувало). Сашко взяв нам каву у якомусь дорогому ресторані, і виніс її з посудом, сподіваюся оплаченим.

З цим чоловіком я забула про все на світі. Є тільки він, я і це чарівне місто. Холоду вже не відчутно, є міцні обійми, ніжні поцілунки, тепле вино, світло ліхтарів. Кружляючи, танцюючи і сміючись ми добралися до Сашкового будинку. Я навіть зрозуміла де саме він живе.

– Зайдеш в гості? – Сашко запитав так, ніби боявся цього питання.

– Так. Із задоволенням – Я так давно цього чекала. – думаю в тебе тепліше ніж на вулиці.

– Змерзла?

– Ще ні, але вже скоро.

Ми стали підніматися нагору. Я знову боюся невідомого, переживаю, тому що не знаю як і що робити… Знову хочу в його обійми, і знову кожна клітинка мого тіла рветься до нього, щоб розчинитися в коханому… Ось і двері. Сашко на мить зупинився роздумуючи, а потім відчинив двері.

– В тебе завжди так світло? – Мені ніяково і хочеться дещо розрядити обстановку, напівтемрява були б в тему.

– Не люблю повертатися у темряву… Проходь, будь-ласка, і відчувай себе як у дома.

– Дякую.

Сашко допоміг мені зняти шарф і пальто. Я пішла на розвідку…

– Роздивляйся, я зараз підійду – Сашко зник за однією з дверей.

Сьогодні прохід з коридору у кімнату, де ми були вчора, було закрито ширмою. Добре, подивлюся поки інші кімнати, можливо тут не прибрано. Зліва була кухня-їдальня величезна, обставлена як у каталогах меблів і така сама нежива. Трохи лівіше ванна з туалетом: душова кабіна, умивальник, дзеркало та унітаз. Затримавшись тут довше, я привела себе в порядок, подивилася в дзеркало і глибоко вдихнула. Справа вже знайома кімната, далі ще четверо дверей. Скільки ж тут кімнат, можна заблукати. Кімната, яка знаходиться поруч із залом закрита, цікаво що там… Далі дві гостьові кімнати, наскільки я зрозуміла: ліжко, тумбочка, дзеркало, телевізор столик і два стільчики все однакове, у тому числі шпалери та ролети. Таке враження, що у цій квартирі ніхто не живе, хоча одній людині стільки кімнат напевне і непотрібно. Цікаво куди дівся Сашко… Ще одна кімната справа це кабінет… Тут життя відчувається однозначно: стелажі з папками, книгами, журналами; біля вікна довгий стіл, який займає майже всю кімнату, на ньому декілька ноутбуків, папери, макети будинків; на вікнах жалюзі, на правій стіні величезний екран; стільці та крісла в кімнаті стоять аби як. Отже закрита кімната це напевне спальня. Оглянувши цю величезну квартиру, я відчула себе однією в величезному замку.

– Саш! Ти де?

– У залі! Йди сюди, будь-ласка.

Сашко стояв на вході, відсунувши ширму, і загадково посміхався:

– Як квартира?

– Величезна! Але чому так чисто?

– Два рази на тиждень я запрошую помічницю по господарству. Коли в мене вечірка, або залишаються друзі, то попереджаю завчасно і вона приходить частіше…. Проходь, будь-ласка.

Мій джентльмен відступив і мені відкрився чудовий вид. Кімната, у якій я біуа вчора змінилася: в центрі кімнати на підлозі було повно подушок, стояло вино, келихи, фрукти, тістечка і свічки; ролети на вікнах опущені, а з усіх боків лунала тиха знайома музика – здається Фіцджеральд. Двері, які ще вчора були закриті, відкривали спальню: великий пухнастий килим; букети квітів у маленьких вазах по всій підлозі; велике ліжко, закрите прозорим балдахіном… Це і є те особливе..?

За спиною я відчула його тепло і такий звабливий шепіт:

– Хочеш вина?

– Ні, дякую – по спині пішли мурашки, але я зупинила тремтіння – Не хочу хмілем перебивати відчуття. – таке тепле дихання біля вуха та поцілунок у шию.

– Пташеня, якщо тобі щось не сподобається, кажи – і знову поцілунок… як мені щось може не подобатися?

– Добре.

Закривши очі, я підставила шию та щоку його цілункам, таким ніжним і п’янким. Все тіло тремтіло і просило «ще!». Однією рукою Сашко обійняв мене за живіт, а другою пестував волосся, шию, не зупиняючи поцілунків. Всім тілом тулилася до нього міцніше, піддаючись його владі. Він розвернув мене до себе і почав ніжно цілувати кожну рису обличчя, очі, ніс, аж доки наші вуста не зустрілися. Я просто впилася у його вуста, обійнявши міцно за спину і притулилася усім тілом. Пристрасть розривала мене на шматки, даючи йому право на все моє тіло, на всю мене.…

Я розчинилася у задоволенні, у ніжних обіймах… Чула кожен удар його серця, відчувала тепло його тіла, такого коханого та близького. Рахуючи удари Сашкового серця, бавлячись його волоссям, відчувала ніжні дотики на спині. Заради цього варто було чекати і не одну добу…

– Хочеш спати? – Сашко, поцілував моє волосся.

– Ні…я б чогось з’їла – я почервоніла.

– Здається, що червоніти при мені вже не має змісту – розсміявся коханий, а я стала як томат. Чмокнувши мене у плече, Сашко почав підводитися – мадам бажає нічну їжу в ліжко?

– Ні! В залі так гарно накрито… Ми ж не залишимо твої старання без уваги.

– Якщо захочеш вдягнутися, он там у ванні є халат – Сашко перевернувся і ніжно поцілував мене у ямочку на шиї – хоча… думаю, що це зайве – крім нас тут нікого немає.

– Ще одна ванна?

– Так – Сашко гордо посміхнувся і не вдягаючись попрямував на кухню через зал.

Я дивилася йому в слід і захоплювалася видом – чудовим тілом, лінивою ходою… Від Сашка йшло тепло і світло, моє тіло линуло до нього… Дивно, але ні накачаних м’язів, ні широких плечей, ані кубиків на животі… Напевне я захоплююся тим, що люблю і начхати на канони краси.

Я швиденько пройшла у ванну та надягла м’який великий халат. Не дивлячись на цей вечір, мені все ще було ніяково, напевне треба звикнути до нових відчуттів і думок, звикнути бачити своє тіло дещо інакше. У ванній кімнаті був унітаз, біде, умивальник і величезна ванна, з масажним дном та металевими кругами, напевне це джакузі… сподіваюся колись дізнаюся що це. Присівши на краєчок ванни, я розглядала красиву плитку, думала про усе. Мені нема з чим порівнювати, але займатися коханням з коханим чоловіком це щось неперевершене: стільки ніжності, пристрасті, щирості… Досі відчуваю тепло його тіла та міцність обіймів.

Навіть не уявляю як би це був не Сашко, а хтось інший… Мій джентльмен такий турботливий, ввічливий… Як же добре, що я зустріла власника цих бездонних зелених очей! Сказати йому, що кохаю, що розчинилася в його очах, належу йому повністю…? Сьогоднішній вечір лише добавив мені впевненості у своєму коханні. Напевне нічого поки казати не буду, просто буду його… не буду заважати, але буду поруч коли Сашко попросить… не буду вимагати доступу в його життя, буду на тій відстані, на яку мене підпустить… якщо мені це вдасться… стільки запитань, стільки бажань…

Стук в двері:

– Олю! Зайти можна? – голос стурбований… напевне щось сталося.

– Так, звичайно – Сашко зайшов якийсь розгублений, переляканий. Присів коло мене і зазирнув в очі.

– Все добре? – дивне запитання.

– Так. А що?

– Ти все не виходиш і не виходиш… – невже я тут так довго просиділа? – ти дійсно в порядку? – така турбота просто зворушує.

– Дійсно, дійсно – посміхнулася, намагаючись вийти з власних роздумів.

– Якщо щось не так, то кажи мені. Чуєш? Я не вмію читати думки… Ти кажи… Добре?… Не хочу, щоб ти знову зникла.

– Добре! Але тебе це теж стосується. Я теж не вмію читати думки – посміхнулася я, хоча добре було б їх прочитати.

– Про що ти думаєш? – запитав він. Про те, що кохаю тебе без тями і боюся зізнатися, хотіла я сказати, але в голос промовила:

– Це джакузі? – Сашко дійсно очікував іншої відповіді, але кивнув ствердно – Може запросиш мене якось прийняти ванну? – весело запитала я, чим розсмішила коханого.

– Звичайно! – Сашко поцілував мене, я відповіла… але він відсторонився – Йдемо їсти, Диво! Я й сам зголоднів, поки чекав на тебе… Ти все ж таки вдягла халат? – удавано здивовано запитав він, хоча сам же ж вже вдягнув шорти й футболку, а мене про халат питає.

– Так – і я знову червонію.

– Ти кумедна – посміхнувся він, цікаво що його забавляє.

Сашко взяв мене за руку і повів у зал. На підлозі поруч з вином стояло блюдо з м’ясом, пачка соку і пляшка негазованої води. Як раз те, що треба! Одного погляду на воду вистачило, щоб спрага відчувалася сильніше за голод. Їсти мовчки я не хотіла… в мене було багато запитань… а до завтра чекати важко… після вечері швидше за все я поїду до дому, хоча зовсім цього не хочу.

– Смакота! Сам готував? – спитала швидше з ввічливості.

– Так – коротко, але з гордістю.

– Не може бути?! – Дійсно слабо віриться – я вражена!

– Я цього й добивався: хотів тебе вразити, зачепити, щоб все було особливо – він говорить за їжею… щось нове.

– Все дуже особливо і я дійсно вражена.

– Вина?

– Так, дякую.

Змінилася музика… Божественно!

– Це ж Чайковський! – захоплено відмітила я[7]7
  П. Чайковський – Концерт для скрипки з оркестром ре мажор


[Закрыть].

– Так – Сашко здивувався – може ще й знаєш що саме?

– Концерт для скрипки з оркестром ре мажор – сказала я переможно і відпила вина – я обожнюю цю річ.

– Я вражений! Дійсно. Думав тобі до душі наш рок і щось з 80-х…

– В мене багатосторонні інтереси!

Я хочу хоч щось про нього взнати, крім того, що він чуйний, турботливий, ніжний, романтичний, неперевершено цілується і наскільки я можу судити, чудовий коханець. Хоч щось, щоб знати краще…

– Саш…

– Так?

– Розкажи мені про себе, будь-ласка – я лягла на подушки, намагаючись приховати напругу та страх перед відмовою.

– Олю, не зараз…

– Зачекай, послухай – мене це обурило, але я собі пообіцяла і не буду наполягати. – розкажи те, що можеш… Ти ж знаєш про моє життя дуже багато, знайомий з моїми рідними, друзями…. Особливо тепер, коли ми тут… а я навіть не знаю який твій улюблений колір… про прізвище взагалі мовчу.

Сашко відкинувся на лікоть, трохи відпив вина і почав дивитися на мене, роздумуючи про щось. А потім просто підвівся, зібрав посуд і пішов на кухню. Цього я аж ніяк не очікувала… Не думала, що він розкаже щось, але ось так… Думаю, що тепер мені час іти. Я зібрала свої речі і пішла в душ… Який важкий осад лишився після цього мовчазного «ні». Я сподівалася…, сподівалася, що ця ніч нас зблизила. Я вірю в те, що не байдужа йому, ну не може ось так Сашко грати в якійсь ігри, адже, по великому рахунку щоб затягти мене у ліжко йому не треба було мене вражати. Напевно він не готовий говорити зі мною, не довіряє поки настільки. Що ж, це його життя, його таємниці…

Розмірковуючи про усе, я прийняла душ, сподіваючись у глибині душі, що мій коханий приєднається, але ні… Як добре, що сьогодні повернулася до більш зручного одягу, ніж вчора. Швидко вдягнувши джинси з гольфом, я попрямувала до виходу, ця ванна кімната як раз була близько до вхідних дверей. Прощатися з Сашком я не хотіла: мене його поведінка зачепила й образила більше, ніж я собі зізнавалася. Можна ж було просто сказати «ні», а не йти геть, ніби страшенно ображений. Я б може і заплакала, але дуже не хотілося самій собі зізнаватися у всьому цьому, легше запевнити себе, що все гаразд і з часом все зміниться. В це я не могла не вірити. Позаду стояв він, ні, я не бачила, просто відчувала погляд… Сашко мовчки спостерігав з тим, як я взуваюся і вдягаю пальто.

Я вирішила не обертатися і не прощатися в голос, лише мовчки: «До зустрічі, Саша… Добре, що я не сказала, що кохаю тебе». Але довелося зупинитися, тому що я не знала як відкрити двері… Дві спроби були досить невдалі і я стояла, гіпнотизуючи ці двері поглядом, але обернутися і попросити допомогу неможливо.

– Залишися, будь-ласка – скільки ніжності.

– Вже пізно… – я не могла обернутися, не хотіла… – мені час йти.

Я чула, як кроки його босих ніг звучали на паркеті, чула дихання, бачила руку, яка одним рухом відкрила замок, я дуже не хотіла йти, але це «ні», не давало мені обернутися, аж раптом Сашко обійняв мене настільки міцно, що я відчула всю його вагу.

– Не йди, будь-ласка… – він притис свою щоку до моєї – я хочу прокинутися поруч з тобою. Ніколи не бачив, як ти засинаєш та просинаєшся. – Я забула образу, мене переповнювало почуття ніжності, любові та бажання…

– А якщо, я пізніше засну і раніше прокинуся?

– Тоді побачу наступним разом, але ти все одно будеш поруч.

– І ти будеш відвертим зі мною завтра?

– Так… доведеться. Ти ж як рип'ях – його хороший настрій повернувся.

– Якщо ти не хропиш і не штовхаєшся у сні, то добре.

– Ось ти мені про це і розкажеш – Сашко закрив двері, підхопив мене на руки, і поніс у спальню – йдемо спати… в мене просто очі злипаються, після вчорашніх пригод.

– В мене теж, якщо чесно… – Я й правда ледь не заснула після смачної вечері на тих подушках.

Сашко роздягнув мене як маленьку дитину, вдягнув на мене свою футболку і поклавши ніжно у ліжко, накрив ковдрою.

– Можливо ще щось, мадам?

– Так, Вашу компанію.

– Із задоволенням…

Думала, що не зможу заснути довго, не зможу влаштуватися зручно, не вистачить ковдри… Дурниці. Я ледве змогла промовити «На добраніч» і почувши відповідь з поцілунком, не маючи сил відкрити очі, просто розчинилася… розтанула у захисті, довірі та впевненості.

Перша ніч з коханим, перша ніч з чоловіком… Так приємно просипатися, знаючи, що він поруч, відчувати тепло його тіла, чути рівне дихання… В кімнаті темно: або дуже рано, або просто сіро за вікном, але вставати та відкривати ролети зовсім не хочеться. Не хочу порушувати цю солодку мить, першого кроку у новий та щасливий день. Закрити очі та полежати ось так… Як би не підступне почуття голоду… І ось таку казкову і романтичну мить псує банальна фізіологічна потреба у їжі.

Сашко ще спав, так спокійно та солодко, що я вирішила сама хазяйнувати на його кухні. Годинник на мікрохвильові показував 8.43… і чого я так рано підірвалася?! Ще з годину можна було насолоджуватися дрімотою та власним щастям.

Що ж, якщо я вже встала, розігріла вчорашню вечерю та зробила чай, то й моєму зеленоокому щастю теж час вставати. Мені не терпілося взнати все, все, все. І я буду наполегливою… дуже. Тим більше вже 9.25, скільки можна спати. Сніданок у ліжко! Хороша ідея та чудова відповідь за казкову вечерю.

Сашко спав так солодко, ніби маленька дитина, в якої немає жодних проблем у житті. Як добре, що є сни, хороші сни, в яких люди відчувають себе щасливими, роблять те, що хочуть і не здогадуються, що сплять. Я поставила піднос зі сніданком на тумбочку біля ліжка і ніжно поцілувала коханого у ніс:

– Доброго ранку.

– Раптом я перелетіла на вільну частину ліжка, а Сашко опинився надімною і дуже зухвало посміхнувся:

– Доброго ранку!

– Давно не спиш? – я ще не зрозуміла як йому вдалося ось так швидко і легко мене перенести…

– Відколи почув «дзиньк» з кухні. – Сашко почав цілувати мене у губи, ніс, щоки, шию – хочеш їсти?

Про їжу я поступово почала забувати, моє тіло наповнилося бажанням, а серце намагалося вирватися з грудей. Почуття переповнювали мене всю, шукаючи вихід, кожна клітинка тіла чекала його поцілунків.

– Можна трохи зачекати. – я намагалася відповідати на поцілунки і зовсім не хотіла щось говорити.

– Я теж так думаю… – Його вуста були такі ж ніжні… – ти така гарна коли спиш…, а зараз ти шалено зваблива…