Текст книги "Закохані у львівський дощ"

Автор книги: Анастасія Ізотова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Мамо, так і нема чого пояснювати. – довелося сказати мені – Зайшла в кафе перечекати дощ, він до мене підсів, а потім провів до дому. Пішки. Давай завтра. Будь-ласочка, мамуля.

– На добраніч – ображено сказала вона і пішла за вазою для квітів.

– Не ображайся, будь-ласка. Я тобі все розкажу. Чесно-чесно. Просто дійсно очі злипаються. На добраніч.

Швидко повечерявши, я закрилася у своїй кімнаті. Тиша, спокій, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоції, на які я чекаю та яких боюся, ті, що не дадуть думати і спати. Навіть не сподіваюся швидко заснути… Хіба можна після такого насиченого і дивного дня спокійно заснути? Ох ці зелені очі… Тільки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомі один день і буде величезною помилкою сподіватися на щось більше. Та і на що сподіватися? Напевне більше ніколи й не побачимося… Чому він поцілував мене в ніс? Це було так мило… Мені просто хочеться йти поруч…

4

Тієї ночі я заснула швидко, навіть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рішенням зайти в обід або після роботи в кав’ярню та забрати свій телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечір? В мами ж номер зберігся сподіваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про відверту розмову з матусею можна не думати.

Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те місце, де б я, напевне, хотіла працювати завжди. Тут тільки книги, немає контурних карт, навчальних зошитів, відповідей на завдання та всіх інших супутніх дрібниць… Але як би сильно я не була захоплена своєю роботою, цей понеділок буде тягтися безкінечно, тому що я з нетерпінням чекаю закінчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надіслати Сашкові повідомлення. Як повільно спливають хвилини, ще й майже немає покупців. Кожного відкриття дверей я чекаю з нетерпінням, сподіваючись, що це швидше наблизить мене до кінця робочого дня.

Мої думки весь час повертаються до тих зелених очей і прогулянки під дощем, який навіть почав мені подобатися. Чому коли наказуєш собі про щось не думати, думаєш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашній день з голови, вони наполегливіше туди лізли. Я пообіцяла собі, ні на що розраховувати, і не сподіватися. Але це важко, коли чаклунські зелені очі наче переслідують усюди. І ще музика… чому сьогодні Андрій обрав романтичні рок композиції?

Ні! Це не дає мені спокою. Треба написати повідомлення, хоч щось про вчорашею зустріч і буде те, що буде. Лишилося повернути свій телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обідню перерву збігаю в ту кав’ярню. Не так це і далеко. Сподіваюся мій телефон там.

– Андрій, ти не проти, якщо я вийду на обід? Мені потрібна година. – запитала я менеджера.

– Добре. Людей сьогодні мало. Я сам впораюсь. – відповів він.

– Дякую.

Десь в глибині душі я сподівалася, що станеться диво, і зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – ніхто не прийшов. Треба самій щось робити! Чому я про це знову і знову думаю?

Знову дощ. Всі з парасольками і лише я вирішила, що буду швидше ніж дощ. З магазину я вилетіла як очманіла, тому що години часу мені може й не вистачити, якщо не бігти. Дивлячись не перед собою, а під ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вірніше я на щось налетіла, а потім сіла в калюжу.

– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекає до вечора…. Якщо я врізалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.

– Дівчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так і вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловічий голос і я побачила руку, яку мені подали… але дива не сталося, життя це не книга і чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця мені знайоме.

– Вибачте.

– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв він.

– Так. – здивувалася я.

– Мене звуть Сергій. Я приніс Вам Ваш телефон. – посміхаючись хлопець дістав з кишені пакет… Це ж треба… яким це дивом?

– Дякую! Але як..? Звідки він у Вас?

– Я адміністратор у кав’ярні. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогодні зранку нам подзвонили і розказали хто власник і де шукати.

– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотіла я – Хто ж Вам дзвонив?

– Власних кав'ярні – Іван Володимирович.

– Дякую. Дуже дякую – зраділа я телефону.

– Ви не забилися? – ввічливо запитав Сергій.

– Ні. Тільки сіла в калюжу – розсміялася я – зараз все просушу.

– Вибачте мені.

– Ні, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетіла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспішила повернутися у книгарню.

– До побачення!

Добре, що я не встигла далеко відійти від роботи, тут є опалення та форма. Тому до кінця робочого дня мій одяг висохне. В моїй голові з'явилася ще одна думка, а точніше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович і звідки він мене знає. Можливо це один з наших клієнтів і вчора теж був у тій кав’ярні. А може це друг Сашка… Навряд – див не буває. Та мій новий знайомий не знає де саме я працюю… Досить видавати бажане за дійсне. Немає принців, марно чекати дива. Треба буде написати повідомлення з подякою за вечір.

Андрій не знає хто такий Іван Вікторович. Але у власника книгарні є знайомий Іван, просто Андрій не знає як його по-батькові. От і все стало на місця, і я навіть знаю як виглядає цей чоловік. При зустрічі треба буде подякувати.

Моє бажання забрати телефон підкріплювалося ще й надією на те, що Сашко дзвонив або писав. Даремно… Слід було здогадатися, що крім мами мені ніхто не дзвонив. Певно її 53 пропущені дзвінки дістали всіх відвідувачів і персонал кав’ярні.

А власне на що я сподіваюсь? Він мені не подзвонить. Навіщо я чекаю? Навіщо надумую собі ефектну появу зеленоокого принца? Так! Він мене зачепив, але навряд чи ми ще зустрінемось.

І чим більше я думала про те, що Сашко не подзвонить, тим сильніше хотіла зробити хоч щось, щоб побачити його ще раз, розуміючи, що немає змісту щось робити. Однозначно, не можна читати так багато книг про кохання, вони ніколи не відповідають дійсність. Я скоро збожеволію, уявляючи нашу зустріч або дзвінок. Весь день намагалася не думати про нового знайомого, тому думала ще більше; намагалася придумати звичайну подяку в смс, але мені постійно здавалося, що це буде виглядати смішно. Нарешті, після 18-ї я наважилась: «Мама просила подякувати за квіти. І спасибі за прогулянку. Оля».

Як я чекала відповідь! Я так давно нічого не чекала. Йшли хвилини і нічого… Хоч би відповів «немає за що»… Теж мені джентльмен. Пройшла година – телефон мовчав. Навіщо я про нього весь час думаю? В нас не може бути нічого – Сашко тільки провів мене до дому і все. Може в нього щось сталось? Напевне він просто одружений. Нехай ця моя думка і завершить міркування про зеленоокого принца. Яка ж я наївна… Під кінець робочого дня голова гула… чому я не можу не думати про нього?! З роботи я йшла в жахливому настрою: мені просто хотілося сховатися, поплакати, щоб мене ніхто не помічав…. Вперше за довгий час я вирішила послухати музику у навушниках голосно (зазвичай я дуже бережу слух), тим самим сховавшись від усіх. Найкраще під мій настій підійшов новий альбом Стінга[2]2
  Sting – The Last Ship


[Закрыть]. Дякую тому, хто винайшов навушники: в моєму житті зараз не існує нічого крім музики і… дощу. Його тільки не вистачає…. Годі! Парасолька, музика і нічого більше. Піду пішки, подихаю свіжим повітрям. Сашко не з'явиться… Закохатися після першої зустрічі в стороннього і одруженого чоловіка це безглуздя. Треба знайомитися з хлопцями і зустрічатися. Ось цей Сергій (адміністратор) дуже симпатичний. Треба якось зайти подякувати за телефон і може познайомитися ближче. А поки треба подумати, що розказати мамі про вчора.

В голові була каша під музику Сітнга. Не знаю як далеко я відійшла від книгарні, коли мене хтось схопив за руку і спробував забрати парасольку. Це вже занадто! Красти парасольки! Я розвернулася до нахаби, щоб сказати все що я думаю і забрати парасольку, але побачила перелякано-здивовані зелені очі. Це був він! Співав голосом Стінга. Його уста так гарно вимовляли кожне слово пісні, а я все дивилася і не могла зрозуміти чому Сашко співає. Через декілька секунд все стало на свої місця: до мене дійшло, що це дійсно він, щось каже, а в навушниках Стінг. Мені б Сашка обійняти… сподіваюсь я не пустила сльозу з мокрих очей, а просто посміхнулася і витягла навушники.

– Так ти мене не чула? – ніби повторив він.

– Ні. Привіт.

– Привіт! Вибач, будь-ласка, що я не відповів на твоє повідомлення одразу. Хотів особисто сказати – не по телефону, але затримався на роботі, а їздити вулицею, що веде до вашого магазину забороненого… Я тебе кликав і біг за тобою. Думав, що образив і ти йдеш від мене.

– Образив? Чим? – здивувалася я.

– Тим, що не відповів, що не подзвонив.

– Все добре! Не переймайся. Чому я повинна на це ображатися? Дивний ти.

– Справді? Я думав, що все дещо інакше. Напевне я помилявся. – ледь посміхнувся Сашко.

– Помилявся в чому? – почала червоніти я.

– Я думав… Я сподівався, що ти чекала мого дзвінка. – сказав він обережно – Оль, йдемо десь поїмо. Вчора я залишив тебе голодну, сьогодні вже цього не допущу, та й сам після роботи зголоднів.

– Я збиралася вечеряти вдома – як же я хочу з тобою повечеряти….

– Мамі твоїй ми подзвонимо. – розсміявся зеленоокий джентльмен.

– Бачу ви з нею вже товаришуєте. – дещо роздратовано відповіла я.

– Я дійсно не хотів тебе образити. Не злись, будь-ласка, йдемо поїмо і поговоримо. Якось вчора було мало часу щоб поговорити.

– Добре. Мамі я сама подзвоню. І в мене умова.

– Яка? – ніби перелякано запитав він.

– Місце я оберу сама і не треба мене пригощати.

– Перша частина вимоги підходить, але на другу я не погоджуюсь, оскільки я тебе запросив. Не забувай, я намагаюся бути джентльменом. – Переконливо сказав Сашко – Куди їдемо?

– Їдемо… На вул. Саксаганського є кав’ярня «У старого Бровара», в них хороша кухня і зараз там не дуже багато людей.

Довелося дзвонити мамі… Вона запевнила мене, що немає нічого проти мого запізнення, оскільки Олександр її вже попередив. Тому мама з нетерпінням буде чекати сьогодні повної розповіді…. Джентльмен… Яке зухвальство! Напевно я пихтіла як чайник, тому що всю дорогу ми мовчали, а Сашко деколи поглядав на мене з доброю батьківською посмішкою як на маленьку капризну дівчинку. Невже я така смішна, коли злюся? Не вийде з мене певне злюки.

Про їжу я думала найменше. Замовивши пельмені, я все чекала коли ж мій новий знайомий порушить тишу. Можливо мені самій щось сказати, тому що ми практично все доїли, а він все мовчить. Їсть свої пельмені і мовчить. Навіщо тоді ми сюди приїхали? Може по мені видно, що я досі зла? Це просто неможливо так довго терпіти мовчання, коли чекаєш розмови.

– Ти хотів зі мною поговорити?

– Так.

– Щось не схоже – мені довелося усміхнутися його серйозності. Де ж дівся його вчорашній чудовий настрій? Я в цьому винна, щось на роботі, а може дружина?

– Коли я їм…. – сказав він посміхнувшись.

– А… Зрозуміло.

Стає нудно… я б із задоволенням випила келих молодого червоного напівсолодкого вина… Ще хвилин 10 ми мовчали, але ці десять хвилин, як і весь сьогоднішній день тягнулися безкінечно.

– Оль, я цілий день чекав твого дзвінка. – нарешті почав говорити Сашко – Але отримав лише сухе повідомлення аж у вечері. Напевне я занадто багато собі надумав. Але я дійсно думав, що ти чекала мого дзвінка. Вибач. Напевне в тебе на сьогодні були якісь плани, а я занадто наполегливо покликав тебе вечеряти, ще й мамі твоїй подзвонив, щоб ти точно пішла. – спокійно і зважено сказав він. О це так історія. Я дійсно йому подобаюсь і він як герой мого роману. Сидить переді мною такий винуватий і збентежений, говорить мені про мої ж сумніви. В мене аж рот відкрився від подиву. Хіба таке буває у житті? Ми щойно познайомилися…. Я думала, що збожеволіла, а виявляється, що не лише я. Може мені це примарилось. – Чому ти мовчиш? – витяг мене з думок його голос.

– Думаю… Планів як таких в мене не було на вечір… А як я могла тобі подзвонити, якщо в мене не було телефону? – чесно відповіла я.

– Так тобі його принесли перед… – але я не дала закінчити.

– Ти? Це організував ти? А звідки ти знав де я працюю? – обурено і здивовано запитала я.

– Нехай це поки буде моєю маленькою таємницею. – посміхнувся зеленоокий джентльмен.

– Я не знала що саме тобі написати і не хотіла бути нав’язливою – сказала я червоніючи.

– Нав’язливою? Чому ти так подумала?

– Ти ж мені не подзвонив…. – куди ж мені дітися? так ніяково.

– Аааа… Все ж таки ти чекала мого дзвінка. Ура – зрадів він – Розумієш, я не знав що ти думаєш про мене, про вчора, про завтра… Я не хотів бути як якийсь хлопчисько. Тому вирішив для себе, якщо ти перша не вийдеш на зв’язок, то я просто забуду все, що було вчора, адже це все тобі не цікаво…

– Маячня…

– Чому?

– Ти ж доросла людина, а вів себе дійсно як хлопчисько – з мого обличчя не зникає посмішка тому що я йому подобаюсь! Але…треба запитати головне – Ти одружений? – напружене мовчання… дивний погляд… Погана ідея була писати повідомлення.

– Вже ні…

– Це як?

– Сьогодні зранку нас нарешті розлучили.

– Вибач.

– Чого ти вибачаєшся? Дурна звичка вибачатися за щось, в чому ти не винна. – суворо сказав він, а я знову червона… Ну що за властивість така весь час червоніти? – Ми давно вже не були чоловіком та дружиною. Так сталось.

– А діти є?

– Ні. – тихо відповів Сашко. Скільки болю в цих зелених очах, скільки смутку… невже діти могли змінити їх життя… – Давай не будемо про минуле. Будь-ласка.

– Добре – погодилася я, хоча стільки всього хочеться взнати про нього, а минуле тепер табу. Він не одружений! Просто тягар з душі впав. І я йому подобаюсь.

– Олюнь, ти мені дуже сподобалась. Відверто кажучи, я думав, що це взаємно. Боявся, та й зараз боюся, що це мені лише примарилося. Я цілий день думав про тебе, про те, чи подобаюся тобі, і чому ти мені не дзвониш..

– Я не хотіла бути нав’язливою і думала… думала, що ти одружений.

– Цікаво чому – здивувався він.

– Нехай це поки залишиться моєю маленькою таємницею. – весело сказала я і Сашко посміхнувся мені у відповідь. На серці стало так легко і спокійно. Невже те, про що я читала лише у книжках відбувається зі мною? Але я не буду про це думати, щоб… не наврочити – Думаю вже час йти. – сказала я, згадавши про час. Зовсім не хочу розлучатися так скоро, але мені просто необхідне свіже повітря та… дощ.

– Як скажеш. Відвести тебе до дому?

– Я не хочу до дому… Може просто пройдемося?

– Із задоволенням!

– А твоя машина?

– Ми до неї повернемось – Посміхнувся зеленоокий джентльмен. Як же мені подобається, коли він усміхається.

Саша міцно взяв мене за руку. Дощ скінчився, людей було вже мало адже добігла вже 21-ша година. Ми просто гуляли, говорили про все на світі: музику, кіно, книги… Виявилося, що наші смаки багато в чому збігаються, особливо це стосується музики. Сашко дуже хороший оповідач, він захоплено розповідав історії старої частини міста і фонтанів, особливо Діана, і хвилин з 10 переконував, що я не неї схожа.

– Знаєш, Оль, вчора, я сидів біла тебе у кав’ярні, а ти так уважно читала книгу… І коли почув Nazareth, то подумав, що серце вирветься з грудей. Я ніколи не думав, що музика може так на мене вплинути. Але зараз я розумію, що пісня тут ні до чого… вірніше вона просто доповнює все, що є у мені зараз… – він замовчав… Чого ж ти тягнеш? Роби щось, або кажи… тільки не мовчи, не відступай… молю.

– Відповідно до законів жанру, зараз ти… – не витримала я.

– Тссс… – він ніжно притулив палець до моїх губ, щоб я замовчала, а потім обійняв мене так, ніби ми не бачились багато років і стояли так досить довго, а Сашко цілував моє волосся і вдихав його аромат. Раптом він відсторонив мене від себе, але тримав за плечі. – Можливо зараз я кажу дурницю. Я не маю жодного права про щось тебе просити… – знов мовчить… що сталось? Він про що? – Ти ж мене ще зовсім не знаєш… Не зникай з мого життя, будь-ласка. Якщо нічого в нас не вийде, то дозволь бути знайомим. Просто не зникай…

– Тссс…Не зникну.

Тепер я притулила палець до його губ, щоб він замовчав… Я так хочу просто поцілувати… Взяла його обличчя руками, довелося стати на носочки… А якщо він не відповість? Начхати! Я повільно та ніжно поцілувала його. Судячи з виразу його обличчя, я захопила його зненацька і він не відповів…

Що ж, можливо він натякав, що в нас нічого не вийде, я зробила те, чого хотіла… на що чекала зі вчора. Тепер можна й відійти на крок, звільнивши його особистий простір та стати знайомою. Стало страшно, сумно і…. боляче. Треба йти… Я розвернулася щоб йти, адже після усіх його слів я собі надумала… набагато більше ніж є насправді. Прощавай. В голові грає «Не цілуй» Тіка[3]3
  Ірина Білик amp; Тік – Не цілуй


[Закрыть]. У душі вирує ураган! Навіщо він все це сказав? Чому не відповів після цього на поцілунок? Ці обійми… Що за гра?! Гра з моєю відвертістю, почуттями… Прощавай, знайомий. Тільки не плакати. Обернувшись спиною, я зробила три кроки від нього… Сашко схопив мене за руку, розвернув до себе і подивився в очі з посмішкою… Що за гра?!

– Вибач… Я не очікував… Не чекав, що ти…

Він не договорив… Відповів на мій поцілунок. Так ніжно, яскраво і цнотливо… Мене піднесло до неба… далеко… Так сухо і тепло у цей сирий, холодний жовтневий вечір… Так м’яко у його міцних обіймах… Так інтимно у самому центрі міста… Так розкуто під суровим поглядом Діани… Зупинитись немає сили. Цієї цнотливості не вистачає…. почуттям, які вирують у мені хочеться більшого! Я спробувала бути більш проникною та більш розкутою… Нікого поруч. Більше ніколи і нікого. Ми обидва не можемо задовольнити цю спрагу… Забуваємо дихати… Начхати на дощ, Діану, трамваї, минуле… Є тільки ми і поцілунок у цю нескінченну мить…

Ледве зупинившись, Сашко обійняв мене ніжно, ніби розуміючи, що нікуди я не дінусь. Поцілував в лоб, ніс і дуже хитро посміхнувся:

– Піймалася пташка в клітку. Треба відвезти тебе до дому, тому що вже дуже пізно. – Сашко зазирнув мені в очі – Та не дивися ти так на мене! Я шуткував про клітку. Олюнь, я тебе не ображу. Чесно! – Він ніжно поцілував мене в губи, обійняв за плечі і ми пішли до його машини. Я б йшла так і йшла, без зупину далеко. Важко повірити, що все це не сон…

– Ти розкажеш мені звідки знаєш де я працюю?

– Ні, поки що ні – розсміявся він – а що з’їдає цікавість?

– Ще й як!.. Я чекала твого дзвінка, сподівалася, що ти принесеш мій телефон, запросиш на обід, відповіси на повідомлення, забереш з роботи…

– Мрійниця! – розсміявся Сашко. Навіщо я це сказала? Йому смішно, а моє обличчя знов залилося фарбою – я думав про це, але не хотів бути першим. – Сашко поцілував мене в голову, і далі ми йшли мовчки.

Сьогодні розмови з мамою мені точно не уникнути. Занадто сильно вона заінтригована. Але ми приїхали і мені треба повертатися у реальність.

– На добраніч! Дякую за вечір. – з сумом сказала я.

– Ти знов втікаєш? – посміхнувся Сашко.

– Ні! Просто ми приїхали.

– Давай проведу.

– Ні. Сьогодні не потрібно. Мене чекає розмова з мамою, а ти будеш відволікати.

– Я не хочу тебе відпускати – ніжно сказав зеленоокий чаклун. Яка в нього гарна посмішка… Саша погладив мене по щоці, волоссю… Ніжно поцілував на прощання, одразу відсторонившись не дав забутися. – На добраніч! Сьогодні був чудовий вечір… Можна я завтра відвезу тебе на роботу?

– Так. Мені буде приємно…. – Як мені не хочеться йти. Так би сиділа і дивилася у ці очі, цілувала б їх власника – Бувай. – Сказала я і поцілувала його в щоку, почервонівши.

– Бувай…

Дивний він все ж таки. Дуже дивний. Сам казав, що чекав дзвінка весь день, просив не зникати з життя і у той же час такий обережний, відсторонений. Добре, що не одружений. Що ж в нас буде далі..? Чи мені не все рівно… Завтра він відвезе мене на роботу а там буде видно… Нехай все йде своєю чергою.

– Мамо, я прийшла!

– Привіт. – весело відповіла мама. Якась вона дивна… вбрана так, ніби тільки прийшла, хоча в такий час це неможливо.

– Привіт! Чому ти вбрана? Гуляла?

– Так. – Зніяковіла вона. – Зустріла однокурсника, от ходили у ресторан.

– Це ж чудово!! А то ти завжди дома сидиш, хоча така цікава жінка… – спробувала підлеститися я.

– Ольго… Не тікай від розмови.

– А це можливо? – розсміялася я – Запитуй.

– Ти їла?

– Так Олександр відвіз мене у кав’ярню, ми повечеряли, потім погуляли містом. – Перевдягатися доведеться при мамі, оскільки вона не відійде і на крок, поки все не розпитає.

– Чим він займається?

– Співвласник якоїсь фірми… Здається канцтовари та сувеніри.

– Хто його батьки?

– Вони померли. Є тітка, але про неї я нічого не знаю…. Матуся, це ж допит просто – можливо спроба змінити хоча б напрямок розмови буде вдалою… Я практично нічого про нього не знаю, а мама все розпитує і розпитує.

– Він тобі подобається? – прямо запитала мама. Звичайно я червонію, але на це питання легше відповісти, ніж на попередні.

– Так… дуже – відповіла я, відчуваючи шалену колотнечу серця.

– Бачу, бачу… Бачу, що і ти йому подобаєшся дуже, в іншому випадку він би не став дарувати мені квіти та попереджати, що ти затримаєшся… Олександр тебе поважає. Можливо хоч він тебе зачепить і скоро я стану бабусею…

– Мамо! – обурилася я.

– Що мамо? – не втрачаючи спокою відповіла вона – Ти знаєш скільки мені років… З дітьми потрібно багато енергії, а я хочу відчути себе повноцінною бабусею з прогулянками, пиріжками, походами в магазини та садочок…

– Мамо… Тобі 43, ти молода….

– Час біжить…

– Мамо, я знайома з хлопцем два дні, а ти вже чекаєш внуків. Мені інститут треба закінчити.

– Це не проблема… Ти ж на заочному та ще й на останньому курсі. – мамин спокійний тон почав дратувати… може вона збожеволіла?

– Мамо! Досить! Тема закрита. Є ще запитання?

– Не злися. Дай помріяти…

– Мамо?

– Ні поки немає запитань. Але знай, що я чекаю онуків.

– Зараз буду гарчати….. Вип’ю чаю, в душ і спати – завершила я роздратовано.

Як добре, що в нашій типовій маленькій «хрущовці» є дві кімнати. І в мене, і в мами є власний окремий простір, нехай маленький, але свій. Мама завжди намагалася з повагою ставитися до мого особистого простору, та не порушувати його, за що я їй безмежно вдячна. В мене є місце, де можна просто в спокої посидіти і про все подумати.

Сьогодні був довгий, дивний, бурхливий день. Дуже довгий, але мені його не вистачило. Чому у добі лише 24 години? Я подобаюся чудовому чоловіку, з чаклунськими зеленими очима, веселому, ніжному, часом нерішучому і таємничому. Як він взнав, де я працюю…? Можливо спитав у мами? Тоді все стає на місце. Ще в нього не одна машина: вчора була сіра здається Фольксваген, а сьогодні червона… не знаю що це за значок… треба буде подивитися в інтернеті… Добре, що Сашко не одружений. Може написати йому щось? Ні це зайве. Може пошукати його в соціальних мережа? Хороша ідея! Погана ідея – я не знаю його прізвища… Як шукати? Якщо він там є, і це не факт, то може під якимось ніком…

Що ж… Я половину ночі шукала голку в сіні, по всіх соцмережах, де я зареєстрована і просто через пошук… Не знайшла…А так хотіла дивитися на його фото…