Текст книги "Закохані у львівський дощ"

Автор книги: Анастасія Ізотова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Поки всі знайомилися, я спостерігала за Сашком, певне закоханим поглядом, тому що він періодично на мене стурбовано й жартівливо поглядав. Не хочу я більше танцювати сьогодні, не хочу галасу й натовпу… І взагалі хочу спати. Мій коханий взяв мене міцно за талію і стало легше стояти, а то почало здаватися, що в мене на плечах величезний рюкзак. Я поклала голову Сашкові на плече і намагалася не закрити очі. Не треба було стільки пити, і необхідно було поїсти…

– Ви не проти, якщо я Олю у вас заберу?

– Ні, якщо вона не проти – Андрій за старшого?

– Вона точно не поти – Уляну це все розсмішило, але вона права, я точно не проти. Хоча міг би мене запитати…

– Оль, давай мені номерок, треба з гардеробу забрати твої речі. – А де номерок?

– Зачекай, я згадаю куди його поклала…

– Нікуди. – Андрій не дав договорити – всі номерки в мене. Тримай, Саша.

– Дякую, Андрію. Оль, йдемо.

– Зараз я розрахуюся… – чому він сміється?

– Йдемо вже. – Сашко сміючись поцілував мене в голову – все вже оплачено.

– Ні! Так не можна…

– Якщо ти зараз не підеш, то я тебе понесу. – суворий який.

– Піду… зараз… Скільки ти заплатив? – йому знов смішно.

– Але ж ти і вперта! Ходімо вже! Я в гардеробі.

– Він джентльмен – сказала Іра, коли Сашко відійшов від нас.

– І знає чого хоче – додала Маша.

– Твій Сашко однозначно з грошима, а ти не будь дурною! Йди вже – Уля як завжди.

– Всім на добраніч. Я на всякий випадок залишу гроші, або давайте замовлю ще щось.

– Ти хочеш, щоб ми звідси виповзали? – Андрій однозначно вирішив бути старшим. – Тим більше вже друга година, навряд чи ми довго тут будемо сидіти.

– Хоч сік, або щось поїсти, може на таксі…

– Йди вже, а то понесуть! – Андрій і всі розсміялися…

– Дуже смішно… – але бажання спати не дало продовжити згризання, навіть злості не було. – па-па.

Сашко вже чекав з моїм пальто. Він допоміг одягтися, поправив волосся, взяв за руку і повів мене до виходу. Звичайно йшов першим, підтримуючи мене на сходах. Як це все… зачаровує. Ковток свіжого холодного нічного повітря дещо відігнав сон і втому. Ми підійшли до машини, Сашко повернувся до мене і взяв за обидві руки.

– Хочеш відвезу тебе до дому? – Яка ж в нього приємна посмішка, такий стурбований і ніжний погляд.

– Я не хочу до дому.

– Ти ж спиш на ходу… – який турботливий мій коханий.

– Трохи свіжого повітря і я прокинусь.

– Тобі не здається, що ти занадто багато випила? – ммм… батьківське повчання.

– Здається – хотіла додати, що ще я рано встала, і нічого не їла…, але змовчала.

– Коли ти їла сьогодні в останнє?

– Закуски рахуються?

– Ні.

– Тоді зранку.

– Ти розум маєш?! – Сашко відпустив мої руки і взяв за плечі. – Як можна нічого не їсти цілий день, а потім стільки випити? Хоч уявляєш що буде з твоїм шлунком? – о це так тон! Він мене сварить?

– Що за тон? Відпусти мене! – я вивільнилася – Чого це ти зі мною так говориш?

– Тому що ти ведеш себе як мала дитина! Хто так робить? – Він що серйозно мене сварить?

– В тебе немає права ось так мене відчитувати! Те, що ти з’явився у моєму житті ще не означає, що ти можеш мною керувати.

– Заманлива пропозиція. – розсміявся Сашко – Поїхали!

– Куди?

– Не скажу – Сашко посміхнувся – бачу ти вже прокинулася.

– Як тут не прокинешся з такими наїздами.

Сашко обійняв мене за талію, поцілував у ніс і провів до пасажирських передніх дверей, допоміг сісти в машину, закрив двері, потім обійшовши машину, сів за кермо. Подивився на мене з ніжною посмішкою і увімкнув опалення.

– Ні, тільки не це!

– Що?

– Мене зараз розморить і я засну.

– Може саме це мені і треба – він розсміявся, але опалення вимкнув, навіть трохи відкрив своє вікно.

Нічний Львів такий тихий, спокійний і світлий. На дорогах лише таксі, жодних корків, а світлофори усі як один підморгують жовтим. Скоро ми зупинилися за іншою машиною. Корок? Черга!

– Фаст-фуд? – здивувалася я.

– Що будеш їсти?

– Нічого! Я не їм і не п’ю в таких місцях нічого крім морозива і кави.

– Треба ж поїсти.

– Хтось тільки що переживав про мій шлунок.

– Стільки всього випити за вечір це нормально, а фаст-фуд – зло…. Що будеш? – Сашко почав злитися.

– Тут?

– Так.

– Лате.

– І?

– Нічого більше.

– Знущаєшся?

– Ні. Я не буду нічого їсти з фаст-фуду.

– Як знаєш… І де на серед ночі купити їжу?

– А це обов’язково?

– Так.

В цей момент машина, яка стояла попереду від’їхала і настала наша черга робити замовлення.

– Доброї ночі! Що бажаєте?

– Лате і еспрессо.

– Лате велике, маленьке?

– Ти яке будеш? – звернувся до мене Сашко.

– Велике – може треба було замовити еспрессо.

– Велике, будь-ласка.

– Ще щось?

– Ні, дякую.

– Пиріжок чи морозиво бажаєте?

– Ні, дякую.

– 29.50.

– Ось.

– Ваші 50 гривень. Будь-ласка, решта 20.50. … – Віконце зачинилося.

– І де ми поїмо? – Сашко продовжив розмову, поки натренована касир збирала замовлення.

– Не знаю – роздратовано відповіла я… міг би і до дому запросити, може мені його запросити? О це я нахабнію – але знаю де знайти їжу.

Віконце відчинилося і привітна дівчина протягнула Сашкові каву.

– Ваше замовлення, будь-ласка! Дякуємо за візит.

– Спасибі!

Віддавши каву мені, мій джентльмен повіз нас далі.

– Так де знайти їжу? – Сашко посміхнувся – Шукачі скарбів. – так смішно.

– У цілодобовому супермаркеті, в якому є відділення кулінарії.

– Тобто у фаст-фудах ти не їси, а якщо купити щось приготоване невідомо ким і коли, то тобі підходить?

– Так само як в ресторані… Головне не викидати чек – Ми розсміялися.

Сон та втома, потрохи відступали, ми швидко знайшли неподалік потрібний магазин і зупинилися.

– Сиди тут… будь-ласка.

– Ні!

– Одну хвилину – попросив Сашко благаючи.

– Добре. – що це він придумав?

Саша обійшов машину, відчинив мені дверцята та допоміг вийти. Він попросив мене чекати, щоб побути джентльменом?! Мені стало смішно… дуже… А гірше те, що я не змогла стриматися і розсміялася, здається сильно збентеживши цим мого зеленоокого джентльмена.

– Тобі смішно?

– Так.

– Смішинку проковтнула? Чи істерика? – цей здивовано переляканий погляд коханих зелених очей дещо заспокоїв.

– Ні… – треба зупинитись і пояснити – зачекай… – глибоко вдихнула – я подумала, що ти замкнеш мене в машині і підеш сам все купиш, а ти просто хотів бути ввічливим

– І це тебе розсмішило? Мда… – дійсно що смішного?

– Ти для мене загадка. Розумієш? – відверто сказала я. Сашко взяв мене за руку і повів у магазин.

– Чому ти шукаєш у всьому підтекст? Можливо те, що ти вважаєш загадкою насправді просто констатація факту. – Ми зупинилися і він допитливо подивився мені в очі, ніби намагався щось побачити – Ольго, життя набагато простіше ніж тобі здається, а складності лише там, де все здається простим… Обирай що їстимеш.

– Мені не можна йти в магазин голодною, я б з’їла все.

Сашко розсміявся і ми почали обирати все, що хочеться: салати, м’ясо, риба, налисники, тістечка, сири, сік, воду, пепсі, фрукти… Ми були дітьми: набрали повний візок їжі, купу всілякої смакоти, одноразовий посуд, свічки та пляшку вина.

– Навіщо вино? – Мене здивував його вибір.

– Ми не відмітили твій день народження.

– Ні. Але мені вже достатньо…

– Вином треба насолоджуватися у певні моменти життя, а не випивати все одразу. – сказав Сашко зі знанням справи.

– Куди ми дінемо те, що не з’їмо?

– Віддамо безхатченкам.

– Я розрахуюся.

– Не кажи дурниць! З яких пір ти джентльмен?

– Я й забула.

Мені так подобається Сашко таким веселим і безтурботним. Його хлопчача посмішка просто заражає позитивом. В ночі покупців практично немає. Сашко підхопив мене і поставив у візок, довелося присісти, щоб не впасти.

– Дивись не зіпсуй продукти.

– Навіщо ти мене сюди поставив? Витягай швидко!

– Ні – йому смішно, а я боюся, що охоронець покличе міліцію.

– Будь-ласка, мені не дуже хочеться зустріти ранок у відділку.

– Не будь дорослою. Побудь дитиною

І він почав кружляти мене по залу сміючись, а я щоразу все більше заражалася його сміхом і… тиснула на салати. Однозначно мені вдалося врятувати тістечка, тому що їх я тримала у руках. В такому вигляді на касі нас зустрів розлючений охоронець і сонний касир.

– Все що у візку ви оплатите, навіть якщо це втратило товарний вигляд і не відповідає вашим вимогам. – суворо попередив Сашка охоронець.

– Звичайно! Ще я забираю цю дівчину і візок. – мій джентльмен спробував пожартувати над цим суворим дядьком.

– Візок ні.

– А якщо ми його уженемо? – Мені теж захотілося робити дурниці.

– В нас є відеозаписи і ви ще в магазині.

– А якщо… – але мені не дали договорити.

– Якщо він зламався, ви його списуєте?

– Якщо навмисне, то штрафуємо.

– Штрафуйте – розсміявся Сашко.

– Зламайте перше – Таким принциповим людям треба працювати у міліції.

– Я зробила спробу вилізти з цього візка, але на підборах це не дуже зручно… Я тільки зараз відчула, що я на підборах і мої ноги кажуть мені «дякую».

– Шановний, будьте люб’язні, допоможіть мені вибратися – Треба по загравати.

– Нехай це робить той, хто Вас туди посадив.

– Не звертайте увагу, він тримає гаманця – сказала я байдуже, а Сашко щось позаду буркнув – Дуже б хотілося, щоб мені допоміг такий сильний і мужній чоловік у формі… Ви ж сильний чоловік? – Хвилина вагання..

– Добре… Давайте допоможу…

Охоронець з бейджиком Іван досить впевнено витяг мене і поставив на підлогу. Я поправила сукню і пальто, настільки звабливо, наскільки змогла, відчуваючи за спиною діру у пальто від погляду Сашка. Підійшла до охоронця настільки близько, наскільки це можливо, не виходячи за межі пристойного.

– Шановний Іване… – згадуючи як зваблюють у книжках я спробувала дещо приглушити свій голос, сподіваюсь вийшло сексуально, а не тихо. Добре, що Івану не більше 35 і він сприйме мене як доньку, чи племінницю – Розумієте… Тут така справа… – я трохи нахилилася до нього. Відчуває, як Сашко злиться. Невже ревнує? А це мене підштовхує його дражнити – В мене сьогодні день народження… точніше вже вчора.

– Вітаю, але…

– Будь-Ласка, дайте мені договорити. Треба щоб саме Ви мене вислухали, оскільки лише Вам під силу мені допомогти… – Пауза дала мені зрозуміти, що Іван готовий мене уважно слухати, а Сашко зараз загарчить. – Так от, у мене день народження. 21, тобто від сьогодні я можу вже робити деякі розумні дурниці. Я попросила цього хлопця подарувати мені такий візок, а він поставив умову, яку я не можу і не хочу виконати… Чи можу я домовитися з Вами?

– Що за умова? – Іван зацікавився, як і Сашко. Касир перестав «пікати» і просто спостерігав широкими очима за тим, що буде далі.

– Я скажу так, щоб ніхто не почув, крім Вас. – Підійшовши ще ближче, я стала на носочки і тихенько прошепотіла на вухо – Він хоче мене звабити, але в мене є наречений, який зараз у відрядженні… Я не можу зрадити… – далі промовила в голос – але дуже хочу такий візок.

В магазині в цей момент стало так тихо, ніби вирішувалася доля людини… Іван суворо подивився на касира, і той одразу почав «пікати» далі, не зводячи погляду з нас. Ми з охоронцем одночасно подивилися на зеленоокого «звабника», хоча охоронець люто, а мене поривало розсміятися, особливо коли бачила непорозуміння на коханому обличчі.

– Занадто багато ваги для такого маленького візка… – У касира і Сашка одночасно відкрилися роти. – Недивно, що колесо не витримало. Добре що Ви взагалі не вбилися на такій швидкості. Штраф 153 гривні. – Повернувшись до касира, охоронець дав команду – Віталік, вибий 45 код і нехай підпише той шкідник.

– Дякую Вам дуже! – В мене вийшло! Я не вірю. Це ж треба – Іване, Ви навіть не уявляєте, як мені допомогли у житті!!! – Мене так розпирало від радості та бажання розсміятися, що я обійняла та поцілувала здивованого, але правильного охоронця. – Доброї ночі! – Швиденько переклавши покупки у візок я повернулася до Сашка – Ось бачиш! Це мій візок, без твоїх дурних умов!

Легенько смикнула візок до себе і дуже горда собою, швиденько покотила його до виходу… Так швидко, що знов забула про підбори. Тільки б не розсміятися. Дивно, але Сашко мене наздогнав лише біля машини. Злий. Мовчки переклав усе в багажник, візок поставив туди саме аби як, звісно не закривши багажник. Коханий знайшов якусь мотузку і прив’язав кришку багажнику до чогось внизу. Спостерігаючи за ним таким удавано серйозним та зосередженим, я ледве стримувала сміх. Мій мовчазний джентльмен відкрив мені дверцята, а потім, ще раз перевіривши як закріплено багажник, сів у машину і взяв каву. Я теж вирішила нарешті попити вже холодну каву, тим самим якось полегшити мовчання. Хвилину чи дві Сашко щось обдумував, потім швидко повернувшись до мене допитливо подивився і запитав дуже суворо:

– Що ти йому сказала?

Сміх я стримувати вже не могла. Довелося поставити каву назад, щоб не розлити.

– Я хороша акторка? Правда? – жодної реакції – ти ж повівся, як і охоронець.

– Так що ти йому таке сказала? – Дуже серйозно запитав він. Казати всю правду? Образиться чи ні?

– Сказала, що ти в обмін на візок хочеш мене звабити і що це не чесно… – Я знову червонію.

– А я хочу? – Сашко дуже загадково на мене подивився і лукаво посміхнувся.

– Цього я не знаю… – хоча мені б цього хотілося, напевне – Але ти вивіз із магазину все, що хотів.

– Так я повівся… Оль, я був злий на тебе – розмова стала веселішою – бачила б ти їх обличчя – нарешті він посміхнувся як хлопчак.

– Я відчувала спиною, що ти поглядом на пальто пропалиш діру.

– Ти б бачила себе зі сторони… Звабниця… – розсміявся Сашко.

– Хто б казав.

Ми з посмішками допили каву… Цікаво де ми будемо їсти…

– Дарма ти склав їжу у багажник…

– Чому? – здивувався Сашко.

– А як ми її їсти будемо? – Сашко помовчав, лукаво посміхнувся і підморгнувши відповів.

– В мене є ідея.

– Розкажеш?

– Ні… сама все побачиш.

Зараз Сашко схожий на кота, який нашкодив. Цікаво, що він придумав? Машина наповнилася чудовими звуками «Вальсу квітів»[5]5
  П. Чайковський – Вальс квітів


[Закрыть], і ми поїхали в сторону центра. Бажання спати зникло безслідно, розіграш у магазині добре розважив та підбадьорив. Те, що Сашко так піклується про мій шлунок найкращий доказ його небайдужості. На годиннику програвача 03:28… вулиця практично порожня від машин… ми їдемо по якихось вузьких вуличках, які я не впізнаю в темряві. Зеленоокий джентльмен деколи поглядає на мене з лукавою посмішкою, ніби намагається вгадати мою реакцію на місце нашого перебування. Цікаво, куди ми їдемо, невже Сашко запросить мене до себе і тим самим впустить у своє життя? Якщо так, то мені страшнувато. Я ж не знаю як себе вести у таких випадках: що робити, казати, чого чекати… чи казати, що він буде перший, допускати до чогось більшого…? Так багато всього в книжках, але книжки це не життя і як бути мені незрозуміло. Я ніколи не обдумувала свою першу близькість…, навіть забула, що зазвичай таке буває… Що Сашко подумає, коли взнає, що він перший? Хоча… швидше за все нічого й не буде… Я згадала наш перший і, сподіваюся, не останній танок, як я танула в його обіймах… Цікаво яка в Сашка квартира?

– Оль, про що ти думаєш? – питання застало мене зненацька. Про що саме йому сказати?

– Намагаюся вгадати куди ти мене везеш – дещо занепокоєний погляд коханих очей здивував мене.

– Ти боїшся?

– Ні! – дивне запитання – А повинна?

– Ніби ні… Ти довіряєш мені? – знову дивне запитання…

– Якщо я посеред ночі на одинці з тобою і ніхто не знає де ми… Напевне так, довіряю.

– Це тішить… Ми приїхали.

Ми біля якогось будинку доволі високого, але не нового, хоча вже й не австрійського. Судячи по вулиці, ми десь недалеко від центру, або в центрі, але під’їхали до будинку ззаду.

– Де ми?

– Не поспішай. Це одне з моїх улюблених місць у місті…. Зачекай у машині, будь-ласка, я все приготую і прийду за тобою.

– Саш…

– Що?

– Мені треба в дамську кімнату… дуже – і знову я червонію.

– Ти завжди ставиш такі цікаві задачі… ідемо, щось придумаю.

Невже він тут живе? Ця будівля не схожа на жилу, більш схожа на якусь адміністративну або щось таке. Сашко допоміг мені вийти з машини, підвів мене до старих дерев’яних дверей і відкрив їх ключем. В коридорі світло, але жодної охорони. Це типове адміністративне приміщення, схоже на пенсійний фонд або центр зайнятості з помальованими стінами, дерев’яними підлогами та довгими коридорами.

– Йдеш наліво і до кінця. В кінці коридору справа знайдеш те, що необхідно. Я зараз візьму речі і буду чекати тебе тут. Тільки не заблукай і ніде не дінься.

– Добре.

Коли я повернулася, Сашко вже чекав на мене із порожнім візком, дуже хитро посміхаючись.

– Мадам, карету подано – Сашко підморгнув.

– Жартуєш? – щось він довго мовчить та розглядає мене, невже не жартує?

– Звичайно жартую – Сашко взяв мене за руку, посміхнувся дивлячись у очі і повів за собою – ходімо. Час вечеряти… хоча ні… Як назвати нічний прийом їжі?

– Напевне… надолуження втраченого – двояка фраза, примусила Сашка на хвилинку задуматися, але ця загадкова посмішка і грайливі зелені очі дали мені зрозуміти, що настрій це Сашкоі не змінило.

– Давай назвемо це «насолода моментом».

– Давай.

– Олю, тобі на підборах зручно? – я й забула про них, як і про ноги, які вже давно мені «дякували» за таке знущання.

– Якщо чесно, то ні. Я вже давно не відчуваю, а ні їх, а ні ніг.

– І воно тобі треба? – риторичне запитання – Тоді їдемо ліфтом.

Ліфтом… Практично у всіх любовних романах в ліфті відбувається саме цікаве… Що ж буде зараз? Ми увійшли у ліфт старенький, але чистий. Згадуючи про роль ліфтів у книгах, я почервоніла. Сашко думав про щось своє посміхаючись, а я не знала куди діти погляд, хотіла і боялася моменту, так жваво описаного багатьма авторами. Їхали ми трохи більше хвилини. Двері відкрилися у такому самому коридорі біля сходів, але тут було прохолодніше, ніж внизу. Сашко повів мене по сходах вверх.

– Вибач, але далі ліфт не їде і доведеться пішки. Тебе понести?

– Ні, не треба – я була настільки здивована… перелякана, що зупинилася.

Думала їдемо до Сашка до дому, чи на роботу… Але він привіз мене серед ночі, в порожнє приміщення де немає ні душі, та веде на горище. Тепер мені стало страшно. Страшно було, від того, що я довіряла незнайомій людині… я не знала чого мені чекати. Точніше до цього моменту думала, що знаю, але тепер мені страшно.

– Куди ти мене ведеш? – якось моя посмішка приклеїлася, але була швидше маскою.

– Це сюрприз – Але обернувшись, Сашко побачив вираз моїх очей – Олюнь, ти чого? Ти ж казала, що не боїшся мене. Я тебе не скривджу.

– Враховуючи, що ніхто не знає де ми, в приміщенні нікого крім нас, мій телефон вимкнено і ти ведеш мене на горище… Про тебе я практичного нічого не знаю… Мені стало якось не по собі…

– Ми йдемо не на горище, а на дах – Сашко став серйозним – Ти вірно все кажеш, але… як би я хотів тебе скривдити, то в мене для цього було досить можливостей…. Йдеш?

Може я й насправді себе накрутила… сюди ж я прийшла сама, ніхто не примушував… і якось я впевнена у цьому зеленоокому джентльмені… Я почервоніла і лише кивнула у відповідь, посміхнувшись. На мій подив, горище було освітлене та прибране, що розбивало вщент усі мої уявлення щодо горищ. На дах вели металеві сходи, але досить зручні навіть для мене з цими підборами. Сашко допоміг мені піднятися і перед нами повстав проспект Шевченка у своїй нічній красі. Цей вид захоплює дух.

Дах був обмежений невеликим забором. Я й не думала, що в центрі є будинки з рівними дахами. Наскільки я розумію, то ми на даху будівлі, в якій знаходиться об’єднання профспілок та Макдональдс. Сашко повів мене трохи правіше, де у закутку, захищеному від вітру, стояв стіл, два м’які крісла з пледами, та ліхтарі. Звідки тут це все я не могла собі пояснити. Ніби все підготовлено до нашого приходу….. і їжа вся тут, вино відкрите…

– Подобається? – мій чарівник допитливо з посмішкою вдивлявся у моє обличчя, очікуючи реакції.

– В мене немає слів! Я в захваті…

Я розглядала чоловіка, про якого ще кілька хвилин тому думала не дуже добре і розуміла що він дійсно Чаклун. Сашко мене настільки вразив, що я просто не мала що сказати… крім запитань. Їх було безліч!

– Йдемо їсти. – я слухняно пішла за ним.

– Як тобі це вдалося? Я відлучалася хвилин на 10, а ти все розклав…

– Мені допомагав Роман…

– Так. Але коли ти його покликав? Ч він тут живе? – в мне було стільки запитань… невже я отримую доступ у щось таємниче і закрите.

– З тих пір, як я забрав твої речі з гардеробу – поки ми розмовляли, Сашко провів мене до столу, налив вина у одноразові стаканчики, один дав мені, а інший взяв сам. – все мало бути дещо інакше… вірніше я собі це все інакше уявляв.

– Роман тут що сидів всю ніч, чи ти його розбудив серед ночі?

– А ти можеш не ставити так багато запитань? – Сашко, взяв мене за руку та підвів до крісла – Сідай, будь-ласка. – Він накинув однією рукою плед пені на ноги – Я ще зранку попросив його звільнити вечір і ніч, тому що хотів привітати тебе днем народження та випити з тобою вина, а отже я б не міг сам тебе відвезти до дому… Так. Я планував бути тут ще о 9-й вечора…

– Плани дещо змінилися? – мій джентльмен підійшов до свого крісла і сів навпроти мене, подивившись прямо в очі. А я розглядала його як ідеал…, як божество…

– Так, але це навіть краще… Я довше був з тобою… – Він сумно посміхнувся і подивився кудись далеко на Львів – З днем народження! Я…Бажай, живи, насолоджуйся усім, воно для цього й створене. – ці зелені очі дивилися на мене з таким вогнем бажання, сподіванням, страхом…

– Дякую. – я зачаровано дивилася у ці очі та не вірила, що все відбувається насправді.

Вино таке ніжне та легке… Стіл «ломився» від їжі, а я вже забула про голод, адже в мене було стільки запитань, стільки думок і слів… Сашко вирішив показати мені приклад і почав їсти. Він теж про щось думає… Цікаво про що. Як же мені хочеться знати, що робиться у його голові.

Подзьобавши трохи закусок, практично не відчуваючи смаку, я зрозуміла наскільки я голодна, і що в цю мить мені все-рівно що я їм, де і з ким. Напевне я виглядала не дуже, але Сашко ніби нічого не помічав, він теж зголоднів. Напевне і спати хоче… Він же дуже рано приїхав до мене до дому… Це було ніби не зранку, а на минулому тижні, так все змінилося. Я і не сподівалася, що в нас із Сашком щось вийде… Хоча ця ніч ще нічого не означає, але ми тут у двох, за романтичною вечерею над Львовом, в мене на роботі квіти від коханого, а вдома подарунок. Це ж все не просто так…

Відчувши перемогу над голодом, моя цікавість почала просинатися. Ні, я не хочу розпитувати про те як сюди потрапили ці крісла, чи де зараз Роман. Мені цікаво що він думає про нас, але перше треба підібрати слова…

Чудовий вид на місто просто манив до себе. Я вирішила підійти трохи ближче до огорожі, щоб побачити всю красу і дещо обдумати, поки Сашко їсть. Вино приємно зігрівало, та й сама ніч була доволі тепла як для листопада, я стояла і насолоджувалася чудовим видом. Нічний Львів такий прекрасний, коли крім ліхтарів і вітрин все спить. Закрила очі і просто насолоджувалася цією миттю, коли все так чудово і хочеться зупинити час. Я почула його кроки… Сашко тихенько підійшов ззаду, обійняв та притулився носом до мого волосся. Я відчувала, як він намагається надихатися мною і обіймає сильніше. Мурашки по побігли по спині, все моє єство хотіло і чекало цього. За мить я відчула дихання на шиї та біля вуха, а потім легкі й ніжні поцілунки у вухо, шию, волосся, скроню, щоку і тихий шепіт.

– Не зникай більше… Я зроблю все, що тільки зможу для тебе… щоб ти тільки нікуди не зникала… – я поступово втрачала контроль над собою… Прошу скажи чому… Боюся, що він сам зникне…

– Скажи… – ледве вимовила я, а Сашко продовжував ніжно мене цілувати та обіймати, і хотілося одного: тільки б ця насолода тривала безкінечно – чому…

– Чому що?

Його шепіт робив більше ніж поцілунки, мене було підкорено повністю. Я б не змогла й кроку зробити… не захотіла б, але хтось тягнув мене за язика… і ледве промовляючи від задоволення слова, я все ж спитала:

– Чому ти зі мною тут зараз? Сьогодні ж субота… Ще ніколи не бачила тебе в суботу.

Сашко зупинився, розвернув мене до себе, взяв за обличчя і досить довго дивився на моє обличчя, ніби шукаючи в очах причину мого дурного запитання, або свою відповідь:

– Невже ти нічого не бачиш?.. Нічого не розумієш? – Це була ніби мольба зрозуміти все без слів.

– Я відчуваю, але боюся, що це плід моєї уяви… боюся надумати зайвого… боюся, що все так і лишиться надуманим… – хміль виходив на свіжому повітрі словами… все занадто казково… незвично – для мене це все нове, я не довіряю здогадкам, якщо не чую їх підтвердження. – промовила я швидко… Завжди боюся зробити щось не так… в мене немає досвіду в спілкуванні з чоловіками, я не знаю як себе вести з Сашком… усі мої знання це прочитані книги, але ж їх придумали, це не справжнє життя.

Мій коханий настільки здивувався, що в нього відкрився рот від подиву. Сашко ще якісь час дивився на моє обличчя, але я відчула, як червонію і мені просто захотілося відвести погляд від цих чаклунських очей. Він відчув моє бажання та відпустив обличчя, але за мить міцно обійняв, поцілував моє волосся, та притулився щокою до голови. Які ж приємні його міцні обійми, я випустила стакан і відповіла на них.

– Дурненька… Маленька і дурненька дівчинка – скільки ніжності в цих словах. – Моє найбільше бажання з того моменту як я побачив тебе в перше це – бути поруч… Бачити, як ти посміхаєшся, чути твій голос… Деякі речі я не можу поки тобі пояснити, але я став ненавидіти вихідні та вечори… Завжди чекав твого дзвінка, але ти не дзвонила. Я дуже хочу все змінити, але поки не можу… – важко казав він. Невже все взаємно, невже я дійсно тут і все це чую? – Коли ти тоді зранку не вийшла з дому я перелякався… Роман тебе шукав… я тоді не міг нічого зробити сам… Я просо чекав увечері під твоїми вікнами, чекав, що ти побачиш мене і вийдеш… Хотів пояснень. Коли ти попросила часу, я вирішив, що час змінити своє життя, але це неможливо так швидко зробити… розумієш?

– Так – ледве промовила я не розуміючи нічого. Десь у глибіні душі я відчувала і вірила, що не байдужа йому, але почути це зараз тут від Сашка це… невже мрії здійснюються?

– Ти тоді написала про швидкість?

– Так… Я бачила тебе…

– Але чому… – я вивільнилася і приклала палець до його губ.

– Тссс… досить слів…

Нарешті настала мить, яку я чекала цілий день, про яку мріяла: ми у двох відмічаємо мій день народження в місці, від якого захоплює дух, в місці, яке заворожує… Не хочу слів, хочу його обіймів, поцілунків, хочу бути з ним, хочу його…

Я міцно, нетерпляче та наполегливо поцілувала Сашка, і він відповів, обійнявши дуже міцно. Цього було мало… Хотілося розчинитися в ньому повністю… треба більшого. Ніколи в житті я не відчувала нічого подібного: шалене бажання бути частиною єдиного цілого, притулитися міцніше, торкатися до цього волосся, тіла, цілувати безсоромніше… я божеволіла від пристрасті, яка мене просто спалювала зсередини. Відчувала кожною клітинкою тіла дотики коханих рук, як Сашко стискаючи моє волосся, пестуючи спину, відводив мене подалі від краю даху.

Я хочу продовження і нехай, не знаю що це, але все тіло лине до коханого у бажанні, очікуванні та пристрасті. Все це тривало ніби мить, але Сашко лишив мої губи і заспокійливо цілуючи моє обличчя тихо промовив:

– Тут… холодно… та… небезпечно… втрачати…. контроль… – кожне слово він супроводжував ніжним та дещо охолоджувальним поцілунком – запрошую… тебе… до себе… в гості… – моє серце кричало: «так! я вже там» – чи відвезти … тебе… до… дому..? – «тільки не це».

– Я не хочу до дому – у стані, який на межі з блаженством я все ще могла говорити – Хочу побачити як ти живеш… дуже хочу…

Сашко відсторонився від мене, посміхнувся своєю чарівною посмішкою, а в його очах з’явилася бісинка.

– Йдемо. – о як же я не хочу все переривати, але так хочу більшого…

– А все це? Тут повно їжі…

– Завтра попрошу Романа… нічого не зіпсується…

– Це добре.

Сашко взяв мене за руку і як хлопчисько потягнув мене бігом до ліфту…

На мій подив ми не викликали таксі… пройшовши метрів зі сто, зайшли у під’їзд. Старий будинок з дерев’яними сходами. Довго підійматися не довелося, на другому поверсі мій чарівник дістав ключі і відкрив двері у світле велике приміщення. Всюди увімкнене світло, приглушене, легке та тепле. Я зайшла у квартиру, мов у палац… яка ж вона велика… Сашко, закрив двері, зняв пальто та допоміг роздягнутися мені:

– Відчувай себе як у дома. – він став обличчям до мене настільки близько, що майже притиснув до стіни, поклавши руку на двері, розглядаючи моє обличчя та хитро посміхаючись, почав ніжно цілувати обличчя, перериваючись для слів – що… запропонувати… моїй… дорогій… гості?

– Не знаю… – я тремтіла від очікування та бажання відповісти.

– Що… тобі… подобається…?

– Не знаю… – Сашко зупинився і здивовано подивися на мене.

– Як це? Ти не знаєш чого хочеш? – ось воно, а я переживала що і як буде…

– Знаю… приблизно – чудово я червона… мені довелося опустити погляд від цієї ніяковості.

– Ти це серйозно? – я не бачила виразу його обличчя, але переконана, що цього він очікував найменше – Це в тебе вперше? – нарешті спитав він. А то не зрозуміло! Навіщо і далі примушувати мене червоніти.

– Так – це прозвучало як вибачення, хоча я ніколи не збиралася за це вибачатися… не те виховання.

В квартирі стало так тихо, що скрізь закриті склопакети було чути нічне життя міста. Ще хвилина такої тиші і я втечу. Коханий ніжно взяв мене за підборіддя і при підняв обличчя. Ці зелені очі… цей погляд… здивований та захоплений?

– Я завжди казав, що ти не з цього світу… вибач, я не хотів тебе скривдити – ніжно сказав Сашко. Що? За що він вибачається? Тепер здивована я.

– Все добре! – я торкнулася рукою його обличчя – мене ніхто не тягнув сюди силоміць – я почала цілувати його губи, ніс, ніжні щоки (коли він встиг поголитися?)

Сашко відповів перше ніжно, потім пристрасно, нетерпляче. Не хочу зупинятися, мені все рівно, що немає з чим порівнювати… це ж на краще. Він єдиний! Але мій чарівник зупинився… намагався зупинитися:

– Зачекай… Олюнь, стій… – «ні!» благало моє тіло.

– Що не так?

– Все так!.. Маленька, зажди… дай зупинитися, будь-ласка.

– Ні – він просить мене… я посміхнулася… а Сашко взяв мене за печі і відсторонився.

– Так не правильно.

– Як так?

– Розумієш… вперше… має бути все особливо… точно не так – я більш ніж здивована… тепер просити доведеться мені?

– А якщо мене все влаштовує? – він що божевільний?! Я зробила спробу погладити його обличчя.

– Ні, стривай! Я ж не залізний!

– Так в чому річ?

– Так не можна… – я відступила і надулася: мені відмовили тому що це все вперше… маячня! – будь-ласка, не ображайся… дай хвильку охолонути.

Він взяв мене за руку, повів у кімнату, яка була ніби продовженням коридору і посадив у велике біле плюшеве крісло, а сам підійшов до вікна. Кімната світла та велика, на стінах шпалери у вертикальну василькову риску. Одна стіна в дивакуватих полицях з книгами, посередині двері в інше приміщення, в центрі диван, два крісла і столик з книжкам. На протилежній стіні великий екран, колонки та якісь електронні пристрої. Замість штор ролети василькового кольору, які зараз відкриті. Якесь порожнє приміщення. Чому він так довго там стоїть? Цікаво, котра година…