Текст книги "Закохані у львівський дощ"

Автор книги: Анастасія Ізотова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

6

Моє нічне забуття закінчилося так само, як і почалося – несподівано, ніби просто кліпнула. На вулиці ще темно. 5.30. На повідомлення Сашко не відповів. Чи прочитав? Треба знову вимкнути серце і йти на роботу. Ні про що не думати. Я така розбита і стомлена, ніби не спала вже декілька ночей. Треба поснідати. При цій думці шлунок просто стиснувся і сказав мені «ні». Що ж безхатні собачки знову будуть мені вдячні. Світло включати не хочу, просто відкрию фіранки, а світло ліхтарів освітить кімнату. Мама ще спить.

Сьогодні я так само тікала з дому як і вчора, переховувалася на роботі. Єдине на що відволіклася – запрошення подруг. Подруги… Скоріше добрі знайомі.

Як середа, так і четвер пройшли однаково: на автоматі, з переховуванням та втечею від примар. Вимкнені серце та думки дали можливість просто працювати. Їсти себе примусити не могла, але нічого в грудях не боліло і сльози не текли. Перед сном я намагалася придумати що мені робити далі… завтра, так нічого не придумавши забувалася на мокрій подушці. Як би Сашко хоч якось озвався, я б прийшла і все повернула б назад. Єдине про що я боялася думати: з ним могло щось статися…

П’ятниця почалася так само рано в темряві і тиші. Без почуттів, думок, бажань. Як би не мама, я б і не згадала який сьогодні день. В кухні світло і дуже смачно пахне. Матуся встала раніше за мене, зварила мені справжнє какао на молоці та приготувала улюблені млинці з сиром. Коли ж вона встала?

– Мамо, навіщо ти так рано встала?

– Доброго ранку, донечко! З днем народження! – сонно посміхнулася вона і міцно мене обійняла. Як мені не вистачало цих її обіймів. Так добре! Чому не можна знову стати маленькою дівчинкою, яка не знає проблем дорослого життя? Повернутися у дитинство, де всі проблеми вирішуються маминими обіймами та поцілунком. Те, що так тиснуло у грудях починає танути від маминого тепла, виходячи зі слізьми. – Ну-ну. Ти чого? Все біде добре! Я це знаю.

– Мамо, все гаразд… – спробувала я зупинити плач та посміхнутися – Ти мене розчулила до сліз. Встати так рано, щоб приготувати мені мої улюблені страви.

– Перестань… – мама гладила мене по голові та витирала сльози – Це тому, що я тебе люблю і в тебе день народження.

– І я тебе люблю. Дякую, матусю!

– А чому це ти так вбрана? Ви хіба не йдете у кав’ярню та клуб?

– Йдемо – розгублено відповіла я… зовсім вилетіло з голови – це я автоматично.

– Дівчино! Снідаєш і шуруй перевдягатися, малюватися і посміхатися! В тебе свято. Волосся правда… – скептично оглянула вона мене.

– Що з ним не так?

– Зачіски немає… – серйозно відповіла мама. Ну то й що, розчешу просто… – Ось тримай! – мама дала мені конверт – це подарунок до дня народження.!

– Що це?

– Відкрий і побачиш – посміхнулася вона, очікуючи моєї реакції на подарунок.

Як приємно! Матуся стільки всього зробила, щоб зарядити мене позитивом на цілий день. У конверті подарунковий сертифікат на зачіску і манікюр, а також річний абонемент у «Комплекс краси та здоров’я» на плавання та пілатес. Це ж треба!!!.

– Клас! Дякую матусю!! Це ж те, що треба… Але це ж шалені гроші… – ледь не стрибала я від радості.

– А кому ж мені ще робити подарунки, як не тобі. В перукарню я записала тебе сьогодні о 12ї. Думаю Андрій відпустить – по діловому запевнила вона мене.

– Дякую! Дякую! Дякую! – Я сильно обійняла її, намагаючись поділитися своєю радістю.

– Тепер давай снідай, поки все тепле і йди причепурись – поступила команда.

– За однієї умови.

– Що ще?

– Ти підеш і ще поспиш.

– Я так і збиралася зробити… Оль, а якщо завтра після обіду тебе прийдуть привітати хресні?

– Ой… Я зовсім забула їх запросити.

– Я запросила.

– Дякую

– І ще… можна я запрошу… друга? – запитала вона ніякого.

– Друга? Звичайно! А хто він? – мені подобається, що в мами є друг.

– Мій однокурсник. Віктор Петрович.

– Мамо, вибач, що не питала як в тебе справи.

– Все добре! Я тоді сьогодні по магазинам, а завтра щось приготуємо смачненьке.

– Домовились! – весело відповіла я

– Їж давай.

– Слухаюся!.. Дякую, мамо!

Який хороший настрій! Всі мої думки зайняв цей Віктор Петрович. Дуже цікаво, що він за людина… Розмірковуючи про події ранку та про маминого друга я поснідала.

Довелося змінити свої блакитні джинси і червону туніку на рожево-сіру сукню по фігурі нижче коліна та сірі ботфорти на шпильці (точно пішки сьогодні я не ходжу. Треба взяти якесь взуття на зміну). Ще хвилин 30 я малювалася… Нічогенько я так виглядаю, можливо я сьогодні комусь сподобаюсь. І якщо Сашко не моя доля… Знову! Досить! Не думати! А чому? Запрошу його вечором потанцювати… Прийду на роботу і напишу повідомлення…

Зібралася, а що ж я буду робити ще більше години? Пішки точно не піду… Іду на маршрутку, якщо повезе, то буде корок. Посиджу трохи біля книгарні на лавочці, дощу сьогодні бути не повинно. Вже 3 дні сонце тішить львів’ян і гостей міста своєю присутністю…

Замість улюбленої куртки довелося вдягнути світло сіре пальто звужене у талії та коміром «стійкою», рожеву шаль і печатки. Звісно, треба перекладати все з рюкзака у сіру сумочку (у тому числі ту саму книжку, яку мені дала Ірина), на жаль рюкзак до ботфортів і пальто не підходить. Дивний у мене вигляд, ці речі ніби всі не мої… Мама мені їх сама все обирала – в неї чудовий смак. На мене з дзеркала дивиться якась інша дівчина: висока шатенка, з правильними та виразними рисами обличчя; хвилясте волосся на шиї притримує шаль… Це не я, Це красуня! Мені б сюди ще Рожеву машину з відкидним верхом… Остання думка ще більше підняла мій настрій і я рушила у яскраве сьогодні.

Вийшовши з під’їзду, я зупинилася як вкопана. Прямо біля сходів стоїть червона машина. На моєму місці зупинився б кожен оскільки машину припарковано так, що треба ще подумати як обійти. Але я не думала як обійти, стояла і розуміла, що все вирішено. Цю машину я бачила лише один раз, але серце, яке почало вискакувати з грудей кричало, що це машина Сашка. Коли ж він приїхав? Зараз тільки початок 8-ї, а машина вже тут. Чому ж він не ворушиться? Не впізнав?

Я тихенько спустилася по сходам під’їзду, присіла та подивилася через вікно у салон. На вулиці ще темно, але ліхтарі добре освітлюють машину і водія. Так це Саша! Серце десь тікає, мене кидає в жар. Він! Він тут… спить. Це ж треба. Я встала… Що ж робити?! Тихенько піти далі, Сашко спить і не помітить мене? Ні! Якщо мама права, то я вже зробила помилку. А судячи з того, що він ось тут спить у машині біля мого під’їзду, я дійсно наробила дурниць. Розбудити його? Не хочу. Цікаво дверцята відкриті?

Я обережно попробувала відчинити передні пасажирські двері і вони піддалися. Як необачно з його боку. Замість мене міг би зайти злодій. Я обережно сіла в машину і тихо прикрила двері, не закриваючи повністю, щоб не розбудити цього зеленоокого принца, повернулася обличчям до нього і почала розглядати. Він гарний: русяве хвилясте волосся з рудим відливом; не голений; рівний ніс; невеликі симетричні вуста. Так спокійно спить поклавши голову на стінку між дверима, а руки склав на грудях ніби просто закрив очі для відпочинку. Як він тут не замерз…? Мені так хочеться торкнутися до Сашка, поцілувати, просто покласти голову на плече, але не хочу будити. Я ж не знаю для чого саме він сюди приїхав. Можливо сказати «прощавай».

Скрутившись клубочком на сидінні, я наважилася обережно покласти голову Сашкові на плече. Як же приємно від нього пахне. Влаштувавшись так зручно, я б із задоволенням заснула. Закривши очі я слухала його дихання, таке рівне і спокійне, насолоджувалася ароматом шкіри, змішаним з ароматом парфумів. Хочу, щоб це тривало вічно. Але ніщо не вічне у цьому світі: сусід з другого поверху вивів на прогулянку собача, розміром з кота, таке голосне, що кожен день близько 7.45 все подвір’я знає, що Мишка вийшла на прогулянку. Сашко від цього галасу різко прокинувся і мені довелося відсторонитися від нього. Але я продовжила дивитися на коханого, поклавши голову на підголівник. Сашко повернувся до мене всім тілом. Ці зелені очі… скільки всього в них можна прочитати: збентеження, полегшення, радість, втома… Точно він не чекав мене тут побачити.

– Доброго ранку! – з посмішкою сказала я рідній людині– двері були відчинені. Ти не проти, що я зайшла в гості? – весело запитала я. В Сашка аж рот відкрився від несподіванки, невже цей чаклун не знає що відповісти?

– Доброго ранку… – протираючи очі сказав він – Це ти?

– Я… – невже я так змінилися, чи Сашко ще не прокинувся остаточно.

– Виглядаєш казково – посміхнувся нарешті коханий.

– Дякую – як і не було цих декількох днів розлуки і болі. – Ти, якщо, чесно виглядаєш не дуже. Давно тут?

Сашко обережно погладив мою щоку тильною стороною руки, потім шию, волосся… В мені все тане, вся душа і тіло вимагають відповіді.

– Ні, приїхав декілька годин тому, щоб нарешті тебе впіймати і певне задрімав – кажучи це, він розглядав мене так, ніби не бачив років 40, бавився моїм волоссям – але я проспав.

– Не проспав – я ж тут.

– Давно?

– Хвилин 20.

Яка гарна посмішка…. мені її не вистачало. Це прекрасно – просто мовчки дивитися одне на одного посміхаючись. Які ж приємні його пестощі… Вони зводять мене з розуму… Я тану і мурашки по шкірі. Від блаженства очі самі закрилися. Поцілуй же мене, Саша, будь-ласка… Але він забрав руку і серйозно спитав:

– Ну що поїхали на роботу?

Що!? Він знущається? Навіщо він так?! Ні!!! Безсоромний! Сашко розсміявся, побачивши мій вираз обличчя. Довелося відвернутися, тому що я почервоніла. А ще я збентежена і зла, дуже зла! Тільки що все було так добре… Та пішов він! Я що лялька?! Швидко відчинивши двері, я почала вибиратися з машини. Для чого було вдягати ці чоботи, я не зможу на шпильці далеко втекти, ще й зашпортаюсь. Тим паче вже зачепилася каблуком за килимок під сидінням.

– Та що ж за день такий! – сказала я вголос. Мені вже хотілося плакати від власної безпомічності. Теж мені день народження!

Саша, потягнув мене назад в салон, закрив двері з моєї сторони, розвернув мене до себе і подивився прямо в очі, тримаючи за плечі.

– Вибач, будь-ласка… Я дурень! Вибач мені. – поцілував ніжно, ніжно в губи – Вибач – поцілував у ніс – я неправий – поцілував у голову. Наступний поцілунок був в губи, але такий палкий, нетерплячий, вимогливий. І знову я пропала. Які міцні обійми та поцілунки… Однією рукою він міцно притиснув мене до себе, тримаючи за спину, а іншою притримав за шию. Я хочу запустити пальці в його волосся, але не можу ворухнути руками від такого натиску.

Через якісь час відсторонившись від мене, зеленоокий чаклун поправив мені волосся, чмокнув у ніс, посміхнувся своєю чарівною посмішкою і завів машину.

– Тепер точно час їхати – весело сказав він

Їхали мовчки… посміхаючись. Я практично вирішила сказати, що в мене сьогодні день народження, та запросити піти з нами вечором у клуб. Сподіваюся, Сашко прийме запрошення. Думаю все змінилося… змінилося на краще. Ми досить швидко добралися до роботи, і до відкриття книгарні ще є хвилин 20. З приймача лунає Julio Iglesias Crazy і мені так спокійно.

– Ольго – сказав Сашко обернувшись до мене.

– Що? – моє серце чекало молило про якійсь крок з його сторони.

– Ти зводиш мене з розуму – сказав він швидко… знову цей поцілунок палкий та нетерплячий… його не так вистачало.

Насолоджуючись моментом ми забули про час, але це білімкання Сашкового телефону знову все зіпсувало. І мій діловий джентльмен однією рукою тримаючи мене (напевне, щоб знов не втекла), відповів на дзвінок.

– Слухаю… Так пам’ятаю … Звичайно, як і домовлялися о 9.30. До зустрічі. – Сашко повернувся до мене, щоб щось сказати, але я вирішила, що саме зараз час для запрошення.

– Саш, я у вечорі іду з друзями в кав’ярню, а потім в клуб… Йдемо з нами.

– Оль, я не можу, вибач – відповів він з сумом. Може варто сказати, що в мене день народження… але якщо погодиться в такому випадку, то ніби через примус.

– Поясниш? – спокійно запитала я. Скільки смутку в зелених очах…

– Ні… вибач – відрізав Сашко. Невже мама помилилася… чудовий настрій зник в одну мить.

– Тобто все залишиться як є? Нічого не змінилося? – задала я питання вже знаючи відповідь.

– Не змінилося – спокійно сказав Сашко, дивлячись перед собою – хоча… змінилося: я жахливо скучив за тобою – додав він, дивлячись на мене. Вже легше.

– Я теж – дуже, дуже.

– Оль, я не хочу, щоб ти йшла в клуб. – дивлячись в очі суворо сказав він. Ще чого! Навіщо він лізе в моє життя, коли до свого не пускає?

– А я хочу, тим більше ми вже домовилися з друзями.

– Але, Оль…

– Що але? Я ж не кажу що тобі робити чи не робити. Давай у спілкуванні будемо рівними. – роздратовано сказала я. Настрій вже зіпсутий, я зла, та спустошена. По тій стороні вулиці вже йде Андрій, а значить зараз відкриє магазин і можна йти на роботу. Гарні квіти. Невже мені? Сашко мовчить…

– Який клуб? – спитав він, розглядаючи щось вулиці.

– Ще не знаю. Ти прийдеш?

– Ні – вперто відповів Сашко, навіщо тоді питає який клуб?

– Якщо дуже цікаво, то напишу, як визначусь – роздратовано сказала я.

– Цікаво.

– Мені треба йти.

– Сама будеш відкривати книгарню? – посміхнувся він.

– Ні, он вже прийшов мій шеф.

Сашко перевів погляд на книгарню, до якої підійшовАндрій.

– А кому квіти? – спитав він розглядаючи Андрія чи букет.

– Мені – спокійно відповіла я.

– На честь чого? – спалюючи мене поглядом запитав коханий. Така реакція мені подобається… зараз головне не росміятися… нехай злиться.

– А що?

– Нічого. Цікаво – сказав Сашко дуже сухо. йому не все рівно, він злий, але не видає цього.

Я відкрила двері, почала виходити, намагаючись не звертати увагу на допитливий погляд зелених очей. Коли впевнилася, що ні за що не зачеплюсь втікаючи, швидко відповіла:

– На честь дня народження. Бувай! – відправила повітряний поцілунок і швидко (наскільки це можливо з такими підпорами) пішла до книгарні, залишивши збентеженого Сашка переварювати отриману інформацію.

Цікаво, що він зробить? Машина ще стоїть. Андрій вже відкрив магазин, що дозволило мені там сховатися, закривши двері з середини. Ще 15 хвилин книгарня буде зачиненою для покупців. Андрій вирішив не гаяти часу:

– З днем народження! Бажаю мати менше проблем у житті, та більше щастя. Це тобі квіти і маленький подарунок. Це електрошокер – сказав весело він, чекаючи на мою реакцію.

– Навіщо? – моєму здивуванню не було меж.

– Ну як.? – взявся пояснювати мені шеф – Ти зараз граєш у якісь шпигунські ігри з переслідуваннями та втечами… Просто нехай лежить у сумочці. – Андрій сказав це з такою гордістю, ніби він мій вчитель-шпигун.

– Як ним користуватися?

– Там є інструкція.

– Дякую! Мені дуже приємно! – Ми обійнялися як добрі друзі.

Привітання відбулося на очах у Сашка, оскільки ми з Андрієм стояли біля вітрини. Краєм ока я побачила, що після вручення квітів з подарунком Сашко поїхав геть. Про що він думає, що відчуває? Сподіваюся я його не сильно вразила. Не хочу, щоб йому було неприємно, хоча дражнити мені Сашка сподобалося. Коханий по мені «жахливо скучив», цією думкою я піднімала собі настрій на протязі дня і посміхалася. Що б там не було, які б не були в Сашка проблеми, я йому не байдужа, а це зараз основне в наших стосунках. І нехай він не прийде ввечері, всі вихідні я знову буду без нього, але в понеділок він точно зустріне мене зранку, привітає і поцілує. Більше думати поки ні про що не хочу.

Телефон дзвонив занадто часто, на щастя покупців було не дуже багато, тому роботі це не заважало. Близько 11-ї приїхав власник книгарні Петро Михайлович (дуже порядна і приємна людина) та привітав мене від імені колективу (двох книгарень). Відверто кажучи я чекала лише привітання на словах, а отримала невелику премію, та скорочений робочий день для нас з Андрієм на цілу годину! Настрій все покращувався. Зустріч з дівчатами перенесли на 19-у, виріши піти пішки в «Келих вина», а звідти вже на таксі в клуб по настрою. В обід Андрій без проблем відпустив аж на цілих 2 години, «або й більше якщо потрібно», тому наступні декілька годин зробили день просто чудовим: я кайфувала в салоні краси і результат лише закріпив позитив сьогоднішнього свята.

Чудовий день! Світить сонце… Я собі подобаюсь… Мені дали премію… Цілий день я чую лише приємні слова… І що саме головне – я потрібна Йому! Сашко по мені скучив! Він від мене божеволіє!

На роботі чекав сюрприз: блідо-рожеві троянди в бутонах, легко перев’язані намистом у тон квітів. Я нарахувала 21 троянду! Квіти лежали біля каси разом з білою карткою: «З днем народження! Подарунок чекає на тебе вдома. Приємного вечора! Саша». Подарунок? А це що? Я просто не можу не посміхатися, настільки все добре і я щаслива.

– Хвилин 15 тому приходив кур’єр і приніс квіти для тебе. – я і не почула як Андрій підійшов. – Класна зачіска! Коли трохи коротше і ось так в різні сторони, то краще ніж було. – весело сказав мій шеф.

– Дякую! Це самий оригінальний комплімент, який я колись чула! Треба поставити квіти.

Тепер я обов’язково напишу Сашкові куди ми підемо. А зараз треба подякувати за квіти: «Спасибі! Навіть не уявляєш наскільки мені приємно!». І одразу відповідь:

Сашко

09/11/2012 14:13

«Знаю;-)»

Як? Він що спостерігав? Хоча… Думаю просто здогадався… В мене напевне на обличчі написано, що я божеволію від цього зеленоокого чаклуна…

7

Як добре зустріти старих добрих знайомих і просто поговорити ні про що і про все! Близько 19-ї прийшли Маша, Христя і Уляна.

– Привіт, іменинниця! – заголосила Уляна ще з порогу. Це сама говірлива та голосна людина з усіх, кого я знаю. Душа будь-якої компанії, дещо егоїстична, прямолінійна але дуже добра. Колір її волосся разом з іміджем змінюються досить часто і залежить від її стосунків з хлопцями.

– Привіт, Уля! Ти руда?! Новий роман? – весело запитала я.

– Ммм… поговоримо про це… пізніше – вона весело підморгнула – Олька, ти класно виглядаєш!

– Дякую!

– Олю, привіт! – одночасно сказали Маша і Христя (близнючки). Вони практично все роблять однаково і одночасно. Як на мене, то вони досить сильно відрізняються одна від одної. Їх одяг хоч і однаковий по фасону, та кольори ніколи не збігаються. Зачіски теж різні: Христина має довге рівне волосся, а Маша завжди під каре і робить хімію, хоча обидві русяві. Христина типовий інтроверт, а Маша – навпаки. Вони обидві вже 3 роки зустрічаються з хлопцями… як можна так довго зустрічатися? – З днем народження!

– Привіт, дівчата! Дякую!

– Олька, ми тобі приготували те, що ти хочеш! Тримай. – Уляна віддала мені досить важкий пакет.

– Дякую, дівчата!

– Оль, ти подивись! – такою настирною може бути тільки Уля.

– Ого! – В пакеті зібрання творів Ремарка аж п’ять книг однієї серії. Як давно я хотіла його почитати! Зараз буду скакати від радості! – Дякую! Дякую! Дякую! В мене просо немає слів!!! – Я почала їх міцно обіймати, правда Христю не дуже, оскільки вона не в захваті від таких речей.

– Ну так! Ми ж тебе давно знаємо! Це напевне, єдиний чоловік, з яким би ти хотіла проводити ночі – розсміялася подруга. Жарт не дуже вдалий, але це ж Уля.

– Не повіриш, але є й інший! – загадково відповіла я.

– Це як? – тут навіть Маша забула про делікатність – Розкажи.

– Потім! – розсміялася я – Йдемо! Іра прийде у кав’ярню – її затримали на роботі.

– Дівчата, привіт! – привітався Андрій, який як раз закрив касу, підсобку.

– З нами хлопець! Ура! – Уля розквітла, а потім шепотом спитала мене – Це він? – На секунду я уявила його з електрошокером і вогнем в очах при слові «переслідування»…

– Ні, не він. – розсміялася я – Його сьогодні не буде.

– Тю. Як так?

– Потім, все потім.

– Заінтригувала!

Уляна взяла Андрія під руку і пішла вперед. Я, залишивши подарунки і квіти на роботі, йшла з дівчатами позаду плануючи вечір.

– Олю, куди б ти хотіла піти потанцювати? – поцікавилась Христя.

– Відверто кажучи, я й сама не знаю… – сказала я дещо байдуже… мені все рівно, хотілося б просто щоб поруч був Сашко, будь де – напевне в Лєрой… мені там завжди подобалось… не люблю «кислоту».

– Я підтримую! – Зголосилася Маша – хочеться старенької доброї попси. Христя, ти як?

– Скажімо, так… я не проти там з вами посидіти… точно не хочу «кислоту» – розсміялася.

– Тоді, Лєрой? – Маша налаштована рішуче.

– Так! – підтвердила я… а чому б і ні? Настрій лірично-ностальгійний, музика там хороша, можна просто посидіти і послухати, якщо танцювати не буде бажання. – Цікаво, що скажуть Уля з Андрієм?

– Ти ж винуватиця свята, за тобою вирішальне слово. – Маша як завжди переконлива.

Якісь час ми йшли втрьох мовчки, а як вулички стали вужчі, то я відстала. Про себе відмітила, що Уляна і Андрій знайшли спільну мову і непогано дивляться разом.

Мені вже 21. Сьогодні був чудовий день, сповнений приємних несподіванок та теплих слів. З настанням вечора, з’явився легкий смуток: нічого конкретного я для себе не з’ясувала, не увійшла у новий етап в якісь стабільності. Зараз мені дуже не вистачає цих зелених очей. Що ж за подарунок чекає на мене вдома? Можливо сам зеленоокий джентльмен. Виникло бажання швиденько з’їздити до дому подивитися, але не можу знайти привід… Як би я не залишила подарунки у книгарні… Годі! Треба розважатися, спілкуватися з друзями та святкувати. В моєму житті стільки всього відбулося останнім часом… більше ніж за декілька років. Треба розслабитися. Тим більше ми вже на місці.

– Можливо хтось хоче їсти? Давайте перше десь поїмо – запропонувала я. Чому до мене одразу не дійшло, що всі після роботи…

– Ми ж йшли в клуб, а не в гості, тому поїли – Уля як завжди добре орієнтується у ситуації.

– Так, Олю, не переймайся, ми ситі – додала Христина – хіба Андрій?

– Дівчата, мені вистачить закусок – сказав він, розгублено, тому що був повністю зосереджений на розмові з Уляною.

– Тоді, запрошую всіх до аперитиву! – можливо я б поїла за компанію, але думаю закусок вистачить.

Ми замовили вино, сир, та різні закуски і весело гомоніли про все. Час летів швидко, а біля 21-ї прийшла Ірина. Їй я раділа більше всіх, адже саме вона розпочала мою нову історію.

– Привіт, Іринко! – я дуже рада її бачити.

– Всім привіт! Ви вже трохи веселі – всі вже й правда дещо захмеліли – Оленько, з днем народження!!! Нехай в житті все буде краще ніж у книжках, адже своє життя ми будуємо самі! Ось це тобі! – мені вручили ще один пакет, правда менший, за попередній.

– Дякую тобі дуже!!! – дивлячись на зацікавлений погляд подруг, довелося одразу продемонструвати подарунок. Ахматова і… порожня книга? – О це так! Ахматова! Дякую!!! А це..?

– Ти вже стільки всього прочитала… Може й сама щось напишеш… Нехай це буде перший крок, до життя, створеного власноруч.

– Дякую! Такого побажання я ще не чула. І це хороша ідея. – Весело відповіла я. Але к би усе було так просто.

– Ірка, привіт! – Уля як завжди – наздоганяй нас!

– Із задоволенням!

Ніхто нікого ні про що не розпитував, ми згадували минуле, говорили про книжки, фільми, музику. Про все значне, але ні про що особисте. Правда Уляна з Андрієм були на своїй хвилі, але це нікому не заважало.

Не знаю хто придумав, що від алкоголю все забувається, хіба в стані «валяння у канаві». З кожним ковтком вина, я все більше думала про Сашка, порівнювала відвідувачів кафе з ним і мені дуже хотілося, щоб коханий був поруч. Розуміючи, що це з незалежних від мене причин неможливо, я намагалася не думати про чаклунські зелені очі та не сумувати. Дуже хотілося подзвонити, або написати, але знати б хто цього хоче: я, чи «мускат». Написати чи ні… Тільки б потім не було соромно… Чим довше я буду тут сидіти, тим більше шансів написати якусь дурницю.

– Народ! Пропоную змінити обстановку! Запрошую усіх потанцювати.

– О! Клуб-б-б-б – Уля точно хоче «кислоту». – Куди їдемо?

– Мені сьогодні дуже хочеться чогось ностальгічного, ліричного і романтичного – ого я ляпнула – поїхали в Лєрой. Хто що думає?

– Я тільки «За» – Іра зі мною практично завжди на одній хвилі.

– Мені ідея теж подобається! – Андрію все рівно, були б дівчата, хоча Улька на нього так зиркнула, що певне він пошкодував про сказане.

– Ми ж запрошені на день народження, тому йдемо туди, куди хоче винуватиця свята – Маша і Христина теж підтримали.

– А я з вами – Ульці нічого не залишилося. Вона не любить такі місця, але ж вона знала з ким йде. Сподіваюся не буде нудно.

– Тоді я розрахуюся і викличу таксі.

Досить швидко ми добралися до місця, люди тільки почали приходити. В голові весь час боролися між собою дві думки «напиши йому» і «не роби дурниць». Ми хоч і не замовили столика, але Андрію вдалося домовитися і ми розташувалися в кутку, де можна почути одне одного.

– Доброго вечора! – посміхнувся офіціант з пляшкою «Золотої балки» – Це подарунок іменинниці від закладу – це стало приємною несподіванкою! Клас!

– Дякую!

– Юху! Гуляємо! – Улю понесло.

– Ось меню. Як будете готові замовити, дайте знати – Це вже офіціант сказав Андрію. Тепер зрозуміло звідки шампанське.

– Party time! – на цих словах Андрій розлив вино. – За іменинницю!

– За Ольгу!

– І за чудовий вечір! – якось мені ніяково, коли стільки уваги.

Весь вечір я дивилася на телефон. Яка спокуса… Треба сховати його, а то ще келих шампанського і я щось напишу, або подзвоню та наговорю того, про що зранку буду дуже жалкувати. Треба подзвонити мамі, виключити телефон і сховати.

– Я зараз повернуся…

Знайшовши більш менш тихе місце, я швиденько набрала маму:

– Матусю, ми вже у клубі.

– Чудово! Тут тебе подарунок чекає.

– А що це?

– Мене попросили не казати, але тобі сподобається. Сашко з вами?

– Ні, він відмовився.

– А він знає де ти?

– Ні, але просив повідомити. Я напишу повідомлення зараз.

– От бачиш! До речі, як він взнав про день народження?

– Я сказала.

– Ти його бачила сьогодні?

– Так, Сашко чекав на мене зранку, щоб відвезти на роботу.

– Це багато про що говорить… – сподіваюся вона права, але чому ж тоді він не захотів з нами?

– Мамо, давай не зараз… Я хотіла сказати, що вимкну телефон, тому що все-рівно нічого не почую через музику.

– Добре. А ти довго будеш?

– Не знаю, як піде. Ти не чекай, лягай спати.

– Ну, ну. – вона все одно буде чекати – добре відпочити.

– Дякую… На добраніч.

– Бувай.

Тепер повідомлення… але що написати? Не хочу бути нав’язливою… виглядати дурепою… Дуже хочу потонути в цих зелених очах, але як?! Якщо захоче, приїде в будь-якому випадку, а як ні, то жодне повідомлення не переконає… «Лєрой». Думаю цього достатньо. Все, і телефон виключити…Занесла мобільний у гардероб і заховала у внутрішню кишеню пальто, призначення якої до сьогодні було для мене загадкою. Тепер до друзів і танцювати, танцювати, тим більше музика все голосніше і народ підтягується.

– Олю, щось трапилось? – Ірина бачить все – ти якась відсторонена весь вечір – знала б вона, що все почалося з її книги.

– Та ні, все гаразд.

– Олька, ти обіцяла нам щось розказати – а я думала, що Уля забула… – Іра, мені здається тут замішаний хлопець.

– Уляна, так не можна! – зупинила її Христя – Якщо Оля щось захоче розказати, то зробить це сама.

– Та ну тебе. Тобі що не цікаво?

– Дівчата! – ці дві мамзелі дуже люблять дискутувати одна з одною. – Нема чого розказувати – Андрій чекає своєї черги вставити слово… жах – Я познайомилася з хлопцем, з яким періодично ходимо вечеряти та гуляти. Звати його Саша, в нього своя справа і є машина. Все.

– Подробиці? – Уляні кортіло взнати все – Хочу подробиць! Як давно ви зустрічаєтеся? Це серйозно? В тебе з ним щось було? Він тебе привітав? Сьогодні тут буде?

– Уля! – Ірина зі своєю вродженою делікатністю не витримала – Це не наша справа.

– Якщо тебе так цікавлять подробиці… – кумедна ситуація… я заінтригувала Уляну, зробила неможливе – Чотири тижні. Не знаю. Ні, крім поцілунків. Так, привітав. І ні, не буде. Тема закрита.

Судячи по Андрію, він дуже хотів щось додати про ті «шпигунські ігри», але такту в нього більше, ніж в Уляни. Можливо діє алкоголь, але мені з цього смішно.

– Ми чого сюди прийшли? Базікати? Йдемо танцювати! Я хочу танцювати! – я взяла Іру за руку та потягла на танц-пол, а вже за нами підтягнулися інші.

Люблю музику в цьому закладі! Завжди грає те, що знаю, і під що подобається танцювати, а це забезпечує гарний настрій. Коли лунала повільна музика, ми поверталися за стіл, де були закуски і текіла, а я раділа, що телефон у гардеробі. З радістю для себе відмітила, що Іра танцює майже кожен повільний танець, а Андрій з Уляною дійсно знайшли спільну мову. Сум періодично повертався і мені дуже хотілося до дому та понеділка. Знати б котра година… Ді-джей як раз оголосив, що настала субота, тож понеділок все ближче.

Одна за одною відомі, веселі, голосні пісні кликали до танцю, давали енергію, шалену енергію. Вино, шампанське і текіла розчинили мене у всій цій музиці… світлі, танці, темряві серед натовпу людей. Такий шалений приплив енергії та бажання танцювати ще, ще, ще і ще. І як на зло, повільна пісня… Але яка знайома та улюблена: «Така, як ти»…[4]4
  Океан Ельзи – Така як ти


[Закрыть] Закрити б очі і опинитися десь там далеко, де немає нікого стороннього. Де є тільки Він… Його аромат…Тепле дихання позаду у волосся… Ці ніжні обійми…Як же ж це приємно… Так хочеться ніжитися… Більше ніяких минулих проблем не існує.. Сашко кладе голову мені не плече… І тихенько шепоче…

– З днем народження… – Я що досі стою тут серед натовпу… І я не сама… Секунди мені вистачило, щоб відкрити очі та розвернутися до голосу. Так! Ці очі… – Можна тебе запросити?

– Так… Ти прийшов…?

– Я дуже сильно цього хотів…занадто сильно – мені більше не потрібно слів…

Я поклала голову йому на груди та закрила очі, а Сашко ніжно поцілував мене у волосся та міцно притис до себе… Захотілося розчинитися у музиці та цих обіймах… І більше немає нікого навколо нас. Те, що у мені відбувається… Усі мої переживання, сум, невпевненість, надія та любов змішалися в одну вибухову суміш, яка зірвалася і знищила усе крім ніжності, любові і впевненості… впевненості у тому, що він… він завжди буде поруч. У мої думки та почуття увірвалася тиша, а потім голос ді-джея:

– «Така, як ти» Океану Ельзи для іменинниці від того, хто завжди поруч. Дуже романтично, як на мене! Іменинницю з днем народження! Всім веселого вечора! – Це ж треба. Невже це для мене від Сашка?

– Дякую тобі… – як же мені добре. Посмішка сама з’явилася на обличчі. Добре, що хміль не дає червоніти.

– Будь-ласка – сказав Сашко посміхнувшись… ох ця посмішка… така зверхня… – ти така…

– Яка? Смішна?

– Так… – йому смішно – зараз розтанеш чи… заснеш.

– Мені добре… Але не дуйся як індик, це всього хміль і музика – треба з ним по загравати, а то ще вирішить, що він пуп землі.

– А я? – не вірить, сміється.

– Можливо… якимось боком… Йдемо, я хочу присісти – мені і правда дуже хочеться спати, ніби я цілий день важко працювала, а зараз наїлася ситної вечері. За столом як раз усі зібралися і дуже здивовано слідкували за нами. – Знайомтеся, це Саша.