Текст книги "Закохані у львівський дощ"

Автор книги: Анастасія Ізотова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

5

Я закохалася без пам’яті, без сорому. Я пропала: попала у полон цих зелених очей, приємного голосу, міцних обіймів, ніжних поцілунків. Моє життя тепер не може проходити в стороні від всього цього. Я піду за ним хоч на край світу. Так, я збожеволіла, втратила гордість, але отримала набагато більше ніж могла мріяти: щастя, бажання, взаємність, очікування, радість зустрічі. Життя стало сном, або казкою, чудовою казкою.

Кожен ранок Сашко відвозив мене на роботу, після роботи зустрічав та відвозив до дому, писав милі повідомлення. Ми ходили в кіно, театр, розмовляли про все на світі, він дарував мені квіти та дрібні приємні подарунки. Цей справжній ніжний та неповторний джентльмен залишався для мене загадкою. Сашко завжди тримав себе в руках, не дозволяв собі навіть натяку на щось більше, хоча від подруг та з книг я знала, що практично всі чоловіки завжди намагаються затягти жінку у ліжко одразу після першої зустрічі. Я ж завжди відчувала себе як на першому побаченні з першим поцілунком таким ніжним, цнотливим і вже потім більш сміливим та наполегливим. Мій зеленоокий чаклун завжди привозив мене до дому не пізніше 22ї години і ніколи не дзвони по ночам. Так щасливо пролетів майже місяць.

Менше ніж через тиждень в мене буде день народження, але я нічого не кажу коханому і попросила не казати маму. Єдине, що мене дещо насторожує, це відсутність його в моєму житті на вихідних… Так повна відсутність: він або у відрядженні за кордоном і повертається лише в неділю ввечері, або просто чимось зайнятий усі вихідні… Не дзвонить, не пише… Просто зникає, а в понеділок зранку везе мене на роботу і щастя просинається знову. Мій внутрішній голос після кожних таких вихідних постійно повторює мені, що треба або поговорити про це, або розірвати зв’язок. Я ж завжди сперечаюся з тією занудою у собі і пояснюю, що в Сашка робота робота. «Чому ж тоді у нас немає спільних знайомих крім моєї мами?» – Тому що нам вистачає один одного…

Мій день народження у п’ятницю, і після роботи я хочу зустрітись з дівчатами та піти десь потанцювати. Я звісно не спеціаліст у дискотеках, але дуже хочеться шуму, музики, вина та танців… Просто для себе. Ще поділитися з дівчатами новинами. Декілька разів вони намагалися мене десь витягти, але ж я весь час або на роботі, або з Сашком, а у вихідні марно чекаю на нього. У свій день народження хочу відпочити та добре повеселитися. Я навіть не уявляю Сашка поруч, напевне тому, що його не буде. Саме тому я не хочу, щоб він знав про моє маленьке свято. Не хочу бути нав'язливою.

Сьогодні недільний і я як завжди сиджу вдома одна, читаю книгу та слухаю музику. Мама пішла на зустріч з однокурсником, вона нічого не розповідає, але враховуючи, що це вже третя їх зустріч… Тільки б вона була щаслива.

Пройшло всього чотири тижні, я щаслива, але ось у такі дні я найбільш нещасна людина у світі. В мене якесь важке щастя. І треба було мені зустріти цього чаклуна з його зеленими очима. Зі всім цим треба щось робити… Так тільки чотири тижні, але мені дуже важко… Чому він не пускає мене у своє життя? Можливо там вже хтось є окрім мене? Сашко сказав, що розлучився, але не казав, що в нього нікого немає. Я дурепа! Думати так погано про людину…Це ж треба додуматися…

Треба з ним поговорити. Але коли і як. Перед днем народження? Після? Ааааа як важко!!! Вирішу завтра, сьогодні я вже стомилася думати.

Зранку все було як завжди. Перед домом вже чекав сірий фольксваген з зеленооким чаклуном, який приготував для мене ніжний поцілунок, чудовий букет та щасливу посмішку.

– Привіт! Ти така гарненька! – весело сказав він.

– Привіт! Дякую… Як пройшла поїздка? – ввічливо відповіла я, а Сашкова веселість одразу зникла як і не було… Ще не час з ним про щось говорити.

– Важко і нудно. Нарешті я дома. Не люблю їздити…

– Не їзди – автоматично відповіла я.

– Я не можу. Робота. – роздратовано відповів Сашко. Якісь час ми їхали мовчки, він спробував посміхнутися, але вийшло не дуже щиро – Як твої вихідні?

– Як звичайно: книжки, музика, магазини, побут.

– Яка ти щаслива! – посміхнувся зеленоокий джентльмен. Ага саме цим словом можна охарактеризувати мій настрій в останні два дні.

– Дуже – буркнула я у відповідь. Більше не хочу на цю тему розмовляти, інакше скажу зайве або заплачу. Так заплачу, це в мене вже звичка суботнього вечора: коли дуже самотньо і нічого не можна з цим зробити. Я спробувала відволіктися на музику, а Олександр був зайнятий своїми думками, деколи поглядаючи на мене з посмішкою. Так і їхали мовчки до самої книгарні.

– Я тебе заберу після роботи. – весело сказав коханий. Сьогодні в мене немає ні до чого настрою, хоча його традиційний поцілунок у ніс не лишив мене байдужою – Мені тебе дуже не вистачало, Ольго, правда.

– Мені тебе теж – тихенько відповіла я, червоніючи.

– Я знаю – він обійняв мене так міцно, ніби дійсно дуже скучив. – До вечора!

Я хочу зараз справжнього поцілунку, на який чекала усі вихідні! Треба бути ініціатором… Відповідь Сашка була пристрасною, очікуваною і такою жаданою… не було сили зупинитися… але телефон! Чому його телефон дзвонить завжди так невчасно.

– До вечора, Саша – дещо розчаровано, але весело сказала я та вийшла з машини.

Мій поганий настрій зник, як і не було. Весь день я чекала вечора, деколи проганяючи дурні думки про майбутню розмову. Ближче до вечора настрій почав псуватись, а думки про розмову і день народження не лишали мене. Не те, що я не люблю це свято, люблю, просто хотіла провести цей день зі своїм зеленооким чаклуном (навіть без дівчат), але перед цим необхідно взнати що я значу для нього. Можливо це безглуздо, але мені дуже хочеться стати на рік старше маючи тверду впевненість у майбутньому хоча б на рахунок особистого життя. Раніше було просто: я ні з ким не зустрічалася, не була закохана, а зараз… Я закохана, я подобаюсь, Сашко заполонив все моє життя, але вхід у його життя для мене чомусь закритий.

Нарешті 20та. Хух… Успіху. Треба наважитись поговорити. Ось і машина.

– Привіт! – весело сказав коханій… яка ж в нього гарна посмішка.

– Привіт.

– Як пройшов день?

– Нічого особливого… – змусила я себе посміхнутись – все як завжди, а в тебе як?

– Щось трапилось? Ти сумна…

– Ні, все добре – звичайно сумна, мені треба поставити усі крапки над І, а передчуття не найкраще – напевне втомилася.

– Зголодніла?

– Ні.

– Напевне дійсно втомилася… – занепокоєно сказав він – Давай відвезу тебе до дому.

– Може пройдемось?

– Навіть не знаю… На вулиці ж дощ – Сашко розгублено подивився на мене. Раніше це йому не заважало – Оль, хочеш, давай просто покатаємося по місту, корків вже немає.

– Давай… Як скажеш.

– В тебе точно нічого не трапилось?

– Точно. Все нормально.

Години півтори ми їздили по місту, Сашко мені щось розповідав, але це все проходило повз вуха. Це ж треба так зациклитися на цій розмові. Навіщо я взагалі забиваю собі голову дурницями?

– Ти хочеш мені щось сказати? – не витримав Сашко.

– Що? – повернулася я в реальність. Я не помітила, що ми вже приїхали до мого дому.

– Можливо ти щось хочеш мені сказати? Ти весь час мовчиш, майже не слухаєш мене… І не кажи, що це не так, я ж не дурень – вимогливо спитав Сашко. Чому ж він не помічає простого, хоча він же не телепат і в нього може бути зовсім інше уявлення про стосунки… з чого ж почати… Сашко сидить повністю розвернувшись до мене, такий схвильований… Цікаво про що він думає зараз..

– Про що ти думаєш зараз? – спробувала я почати розмову.

– Що? – він очікував зовсім інших слів.

– Про що ти думаєш зараз?

– Про що? Ти чимось стурбована, не хочеш казати і я збентежений… Так навіть не знаю що думати.

– Чому ти пускаєш мене у своє життя?

– Що? – Цього він точно не чекав.

– Ти почув… – впевнено продовжила я. Злість? Страх? Що означає цей погляд?

– Тому що це… неможливо – спокійно відповів чаклун.

– Тобто заволодіти моїм життям ти міг, а мене до себе й на поріг не пускаєш?

– А що ти хочеш від мене? – роздратовано запитав він. Невже Сашко злий, невже в нього дійсно є хтось, або інше життя… значить це все…

– Знати, що я частина твого життя…

– Ти значна його частина…

– Я все це собі дещо інше уявляю: вихідні, свята, вечірні прогулянки, телефонні розмови, спільні знайомі, спільні інтереси, знати що тебе турбує, чим ти живеш… якось так… – випалила я на одному диханні, лишаючись впевненою лише ззовні. Сашко відвернувся, що обдумує, а я сиджу червона і дивлюсь у вікно, стримуючи сльози… думаю, це все… більше ми навряд чи побачимось…

– Ні. Вибач…

– Поясниш?

– Ні – коротко та сухо відповів Сашко. Ці зелені очі… як же я їх люблю! Зараз вони злі, перелякані, збентежені? Що ж стоїть за цим поглядом, що робиться у цій душі?

Невже це все було несправжнє, невже все просто мої мрії, а насправді все досить просто і нічого серйозного… Тільки б зараз не заплакати. Яка ж я дурна, непотрібно було дозволяти собі так сильно захопитися цим чоловіком…Не можу на нього дивитися – точно заплачу.

– На добраніч – сказала я швидко, дивлячись у вікно.

– Оль… – сказав він тихо. Зупини мене, скажи щось… зміни все…

– Що? – довелося повернутися до нього, затримавши дихання, щоб не заплакати, ще хвилина і я не стримаюсь.

– Зранку я заїду – його очі сповнені надії на завтра… та що ж з ним таке?! Він тільки що сказав «ні» усім моїм надіям на спільне майбутнє.

– Добре – я швидко вийшла з машини, щоб не заплакати, і вже заходячи у під'їзд десь позаду почула його тихе «на добраніч».

Якщо завтра Сашко за мою і заїде, то точно мене не повезе. Не хочу цього. Треба це все або змінити, або зупинити. Змінити я нічого не можу, тому що Саша не хоче. Тоді лишається зупинити. Я не зможу сказати «прощавай», тому що обіцяла не зникати, а от уникати… Можливо це неправильно, але йому боляче не буде… я так думаю. А мені..? Пусте.

Мами немає дома. Напевне в неї все складається дуже добре з однокурсником…

Зайшовши до власної кімнати я сіла на ліжко не вмикаючи світла, і довго плакала, оплакуючи мрії, марні надії, власну наївність, придуману мною казку та втрачене мною щастя. Я ж могла лишити все як є, кожен день бути щасливою знов і знов, а у вихідні і свята… мені було б дуже погано, але це плата за таку безтурботність на протязі тижня. Ні, це не правильно, можливо є хтось, хто дійсно частина його життя саме у вихідні і свята, хто знає його, має спільні інтереси та майбутнє. Я не хочу це руйнувати. Чому все так заплутано? Чому життя не може бути простим? Чому так боляче і важко? Чому..? Тому що я намагаюся видалити значну частину свого життя, викинути частину своєї душі. Треба просто жити як раніше: робота, дім, книги, деколи подруги. Я зможу! Перший час буде важко, а потім все стане на місце. Я знаю! Я багато про це читала…

Як довго я оплакувала втрачене кохання не знаю. Прокинулася о 5й і на автоматі зібралася на роботу. Чим раніше, тим краще. Не хочу, ані їсти, ані пити, але спеціально для мами постукала посудом, зробила вигляд, що їла, а все, що мала з’їсти взяла безхатнім собакам (їх у дворі багато). Щоб не прийти на роботу занадто рано, піду пішки, але піду дворами, щоб не зустріти свого зеленоокого чаклуна.

Вимкнувши серце, та частину мозку стало легше думати. Я все правильно зробила! В обід я сховаюся у підсобці, а ввечері піду додому через сусідній магазин: це одне приміщення і туди веде службовий хід через підвал. Більше я ні про що цього ранку не думала. Все робила автоматично. В обідню перерву зробила як і розпланувала:

– Андрій, якщо хтось буде мене питати, то я пішла на обід. Добре?

– Добре. Від когось ховаєшся?

– Можна і так сказати. Є людина, яку я намагаюся уникати. Буду у підсобці.

На диво, мені навіть вдалося не думати про Сашка. Була лише одна думка: «Міг би хоч написати щось», але я відігнала її як можна далі. Щоб ні про що не думати, я вирішила запросити дівчат у п’ятницю піти у кав’ярню, а потім в клуб. Ну і що, що мені так погано, не даремно ж я відкладала кошти. З ними я точно зможу відволіктися. Телефон я не знайшла, певне забула вдома. Тільки б Сашко не видзвонював мене і не потрапив на маму. Не хочу її хвилювати, нехай думає, що все добре. А якщо він сам їй подзвонить? В душі все просто стиснулося. Як я могла про це не подумати… Все ж так добре продумала, а це… Хоча, як би мама щось знала, то вже давно б подзвонила мені на роботу. У нас в підсобці є трубка радіотелефону, треба подзвонити мамі і сказати, що телефон вдома забула.

– Матусю, привіт!

– Привіт, доню! Щось сталось?

– Ні, хочу тебе попередити, що телефон вдома забула.

– Аааа добре. Буду знати. Мушу бігти – в мене урок.

– Добре. Бувай!

Мама нічого не знає. Хоч щось приємне. Може змінити номер телефону? Ні через одну людину, вірніше через мою захопленість і надумані дурниці не буду втрачати зв’язок з родичами та старими знайомими. Як би я не намагалася відключити серце, мої думки почали повертатися до зеленоокого джентльмена, а очі знов стали мокрими. Ні! Тільки не тут, не хочу зараз розкисати, я так добре трималася першу половину дня. В мене є план, який сподіваюсь спрацює і мені вдається певний час уникати ці зелені очі.

– Олю. – Андрій тихесенько увійшов і шепотом мене гукнув – Ти тут?

– Я тут. Вже скоро буду – відповіла я тихо, а серце почало шалено битися у грудях: «він прийшов».

– Не виходь Там тебе питає якійсь Роман. Я сказав, що ти пішла на обід і йду подивлюся чи ти повернулась.

– А що він хоче?

– Не знаю.

– Скажи, будь-ласка, що ще не повернулася. Добре? Просто спитай що переказати.

– Гаразд.

– Дякую, Андрію.

– Нема за що. Якщо захочеш поговорити, я вислухаю.

– Дякую.

Роман… Роман… охоронець… Потім Андрія розпитаю що і до чого. Не думати… Не думати…

– Оль, він пішов.

– Щось переказував.

– Ні спитав чи ти прийшла зранку на роботу і до якої ти години. Хто це?

– Так… є один варіант… До якої я години що? Працюю?

– Так. Я сказав, що книгарня зачиняється о 20й, тоді всі йдуть до дому.

– Відпусти мене на 10 хвилин раніше, будь-ласка.

– Все так погано?

– Як тобі сказати… – розмірковуючи над кожним словом, почала говорити я – Скажемо так… Я уникаю хлопця, яким занадто захопилася, а він, наскільки я можу судити, зайнятий, хоча теж мною захопився… Якось так.

– Це він? Роман? Ну і смаки у тебе – йому смішно.

– Ні, ти що! Це його водій-охоронець.

– Ого. Охоронець… Ти влипла… – абсолютно серйозно сказав Андрій.

– Більше ніж хотіла – зітхнула я. Ми говоримо про різне «влипла». Дійсно, я ж не знаю хто такий цей Олександр. Жах…

– Йди раніше хвилин на 30 і візьми таксі. Вийдеш через службовий хід сусідньої крамниці… Клас! Як у шпіонських фільмах. – почав розмірковувати він як хлопчисько.

– Дякую! Слухай, я зовсім забула. Я запрошую тебе в п’ятницю на свій день народження. Хочу в кав’ярню, а потім в клуб.

– Я тільки за! Дякую! Як добре, що на вихідних тут працюють дочки власника, можна відіспатися.

– Так. А довго в них ще буде ця практика? Я б і у вихідні деколи виходила – додаткові години мені не завадять.

– Не знаю, але думаю, що їм скоро набридне. – розсміявся він. Швидше б їм набридло, а то вихідні в дома сам-на-сам зі своїми думками це пекло.

– Андрій, якщо в тебе є подруга, то приходь з нею, а якщо ні, то будуть мої подруги – Я посміхнулася і підморгнула.

– Яка може бути подруга, якщо будуть дівчата – пожартував він.

– Клас! Домовились, але нікому не кажи, будь-ласка.

– Уникаєш?

– Так.

– Домовились.

Настрій завдяки Андрію піднявся, за що я була йому безмежно вдячна. Робочий день пройшов досить швидко, оскільки у продажу з’явилася нова цікава книга і її реклама зробила своє діло – покупців було багато. О 19.25 я сідала в таксі, яке Андрій замовив зі свого номеру.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір. Куди їдемо?

– Будь-ласка, Новий Львів Литвиненка, а там я покажу.

– Добре.

– А можна швидко, але в межах правил?

– Дивне формулювання, але я попробую. – посміхнувся водій – Щось сталося?

– Ні – спробувала весело говорити я – В нас гості, треба мамі допомогти з вечерею.

– Ваші батьки виховали хорошу доньку!

– Дякую.

До дому добралася швидко: ще не було 20-ї, судячи по годиннику на програвачі водія таксі. От же якщо мене чекають, то точно не тут. Я швидко піднялася на 3й поверх і дуже зраділа, що нікого не зустріла. Мама ще не повернулася: в неї сьогодні репетиторство на дому. Вона буде близько 21-ї, тому можна поки не вмикати світло.

Моє життя почало нагадувати мені невдалий роман про кохання та шпигунів. Я напевне схожа на божевільну. Ну що ж посиджу в темряві, вірніше добре закрию усі штори та увімкну настільну лампу. Хоча спершу поставлю її на підлогу під стіл. Як дівчисько… Аж самій смішно: переховуюся у власному домі від видуманого переслідувача. Зазвичай я прихожу до дому о 20.40–20.50, тоді й увімкну світло. Якщо хтось дійсно буде чекати мене під під’їздом, то сильно здивується такій обставині. Ця думка мене розсмішила та трохи підняли настрій. Я згадала, що зі вчорашнього ранку нічого не їла крім йогурту, печива і води. Треба частіше думати про кумедність шпигунської ситуації, тоді легше буде все забути і не заробити гастрит. Це ж треба як я хочу їсти… Але холодильник це світло, а в кухні немає фіранок… Моя винахідливість здивувала і розсмішила мене. Я виключила автомат і вже під світло ліхтаря з вулиці як грабіжник «підчистила» власний холодильник. О це так пригоди! Треба частіше грати в шпигунку, може хто подумає, що я божевільна, але мені весело. Наївшись досита та пишаючись своєю винахідливістю та хитрістю (правда невідомо, чи все це комусь потрібне), я увімкнула автомат та пішла шукати свій телефон. Очі до темряви вже звикли, тому світло мені не знадобиться. Досить швидко я знайшла телефон, який лежав біля ліжка. Сівши біля увімкненої лампи під столом, довго думала чи варто саме зараз перевіряти пропущенні дзвінки та нові повідомлення. Ніби тільки відволіклася, а серце вже стисло важке почуття. Якщо нічого нового, то я правильно все зробила, а в Сашка дійсно є інше життя. А якщо є хоч якась звістка, якщо все це моя хвора уява і я накоїла дурниць, уникаючи його… Як я хочу і боюся побачити порожній екран, так само сильно хочу і боюся побачити що є від нього звістка. Я вагалася, не знала яка в мене буде реакція, можливо варто забути про телефон аж доки мама не ляже спати, тоді я зможу дати волю емоціям, якими б вони не були.

Мої роздуми перервало повідомлення. Це було так несподівано, що я вдарилася об стіл головою, та випустила з рук телефон. Підсвідка ще горіла і тому я побачила напис «3 нових повідомлення». Зараз 20.24… Жодного напису, про пропущенні дзвінки. Що ж повідомлення є, але не факт, що від Сашка, а от пропущених немає – серце аж стиснуло. Невже дійсно байдуже. Повідомлення, якщо і від нього, то це не те.

Читати чи ні… Читати чи ні… Я як Гамлет з цим «бути чи не бути». Моя цікавість взяла гору над страхом і ваганнями. Всі повідомлення від мого зеленоокого прихильника. Чому ж жодного дзвінка?

Сашко

06/11/2012 08:19

«Ти де? Я спізнюсь».

Сухо та сердито… Я чекала більшого. Сашко злився просто через те, що спізнювався через мене на роботу. Як же це неприємно та образливо відчувати себе порожнім місцем. Читати далі? Чи є зміст? Напевне там буде якась грубість…

Сашко

06.11.2012 13:42

«Що за маячня? Я знаю, що ти на роботі. Відпиши мені!»

Ні тобі «будь-ласка», ні «що в тебе сталося», про «вибач» я вже й не говорю. Або для нього дійсно нічого не сталося, бо цей чоловік не розуміє що відбувається. Сльози самі заповнюють очі і періодично скочуються по щокам. Ще злість! Злість на себе саму: бути такою сліпою або дурною не помічати, що мене просто відвезли привезли, цьомкнули і все! Він навіть не спробував подзвонити і поговорити, просто сухі та суворі повідомлення.

Сашко

06.11.2012 20:24

«Ольго! Якщо ти не відповіси де тебе носить, мені доведеться спитати це в твоєї мами. Я чекаю».

Мами? Ні! Котра година? Вже 20.43, можна увімкнути світло і подзвонити мамі. Що за тон?! Я йому що маленька дівчинка?… Перш ніж увімкнути світло мені дуже захотілося, щоб він був там на вилиці і зрозумів, що пропустив мене. Я обережно підійшла збоку до вікна своєї кімнати і побачила сірий фольксваген. Серце стиснулось так сильно, що мені перехопило подих. Щось всередині штовхало мене до дверей: «Вийди до нього, Саша чекає! Один поцілунок, посмішка погляд… Що ще для щастя потрібно». Ні. Судячи з цих повідомлень, то його просто злить, що все не так, як сплановано. Злість взяла верх над ніжністю, я рішуче увімкнула світло в коридорі, потім в кухні і у своїй кімнаті, залишивши собі одне темне місце в квартирі – мамину кімнату, звідки могла спостерігати за машиною. Але що це? Мій зеленоокий чаклун вийшов з машини… Ні не йди сюди, будь-ласка, я не зможу не відкрити, скоро й мама прийде. Не йди, їдь, будь-ласка. Сашко просто стоїть і дивиться у моє вікно, ніби чекаючи, коли я вигляну. Що ж… Я пішла в свою кімнату і не дивлячись у вікно закрила штори, після чого швидко підбігла до темного маминого вікна. Він ще там… стоїть тадивиться собі під ноги… Чого він чекає? Моє серце зараз вискочить з грудей.

– Їдь же, будь-ласка! Їдь! – я говорю сама з собою, а сльози течуть по щокам – Чого ж ти чекаєш? Їдь.

Це безглуздя! Я більше за все хочу зараз опинитися у обіймах Сашка, він стоїть під моїм вікном, а я занадто начитана та правильна прошу його поїхати від мене. А цей чоловік просто стоїть і чекає, дивиться на під'їзд. Якщо за хвилину він не поїде, то я подзвоню і скажу, що йду. Як тільки я про це подумала, він розвернувся, сів у машину і добре газонувши на місці дуже швидко та голосно поїхав геть.

– Будь обережний!

От і все. Значить це не моя доля. Треба перестати плакати, треба заспокоїтися. Мама скоро прийде, треба їй розказати, хоча б частину, без емоцій. На повідомлення я відповім потім, коли піду спати. Швидко вмившись холодною водою (добре, що не люблю малюватися), я зробила спробу подихати так, як мені показувала однокурсниця перед іспитом. Це мене дещо заспокоїло, зовсім трохи, але серце перестало так вистукувати. Я поставила грітися вечерю для мами, увімкнула чайник, комп’ютер та телевізор. Квартира ожила. А от і мама.

– Олю, я вже вдома!

– Привіт, матуся! Вечеря гріється.

– Привіт! О дякую, а то я дуже голодна. Уявляєш… – Мама чимось стурбована, зараз роздягаючись буде розказувати. От і добре – ці круті зовсім сорому не знають…

– Що сталось? – мені байдуже, але ця розмова мене відволіче.

– Щойно якісь навіжений на шаленій швидкості пронісся по нашому району, а як повертав, то аж гальма вижали. – моє серце просто впало, ще трохи і я впаду за ним

– І що далі?

– Нічого, понісся десь. – емоційно продовжувала мама, а в мене почалася паніка – Це ж треба таке… І куди та міліція дивиться? Йому захотілося швидко їхати… А якщо цей «шумахер» когось зіб’є не дай Бог. І ще ж машина така сіра, що її й не видно зовсім… Я в ванну і йдемо вечеряти.

Господи, будь-ласка, зроби так, щоб ніхто не постраждав. Я відпишу йому. Тільки б нічого не сталося.

– Мамо, я вже їла, просто чаю вип’ю. – спробувала посміхнутися я.

– Коли ж ти встигла?

– Прийшла раніше.

Я ще не готова відповісти Саші на його повідомлення… Я не знаю що писати… Але захистити його від власної дурості сподіваюся можу. Ідея! Безкоштовні анонімні повідомлення з сайту мобільного оператора. «ПДР. Пам’ятай про обмеження швидкості та можливі наслідки їх ігнорування». «Надіслати». «Повідомлення доставлене адресату».

– Дякую! Тільки б це допомогло.

Мама сидить за столом на кухні, а я стою навпроти з чаєм. Як же мамі все розказати… Нехай доїсть…

– Мамо…

– Так?

– Мені треба тобі дещо сказати.

– Що трапилося? – мама дещо зблідла.

– Нічого страшного – швидко заспокоїла я.

– Ух, а налякала.

– Та все добре… просто… ми з Олександром розійдемося швидше за все… вірніше вже… – сказала саме головне, а далі буде легше. Тільки б очі не наповнились слізьми.

– Чому? Все ж ніби добре.

– Ключове слово «ніби».

– Пояснюй – сказала мама, приготувавшись уважно слухати.

– Зараз… – глибокий вдих – видих – Розумієш, мене дуже насторожує, що ми ніколи не бачимося по вихідним, він ніколи мені не дзвонить… Я не знаю чим живе Сашко, власне, я нічого про нього не знаю. Наше спілкування заключається в поїздці з дому на роботу і з роботи до дому. Все…

– І що?

– Як це «І що»? Швидше за все в нього є інше життя, можливо він має когось…

– А ти його питала?

– Так. Сказав, що розлучений. Але його життя для мене закрите – дивуюся собі, що не плачу, ніби просто відстоюю без емоцій власну думку.

– А з Сашою ти про це говорила?

– Так, він сказав, що не пустить мене у своє життя.

– Дивно… Я дещо в людях розбираюся. По ньому ж видно, що ти для нього дуже багато означаєш, розумієш? Ключове слово «дуже». Та й не відпрошував би він тебе у мене… не схожий він на людину, яка буде обдурювати. Він хороший хлопець Скажи мені чесно, у вас щось було?

– Мамо…! – обурилася я запитанню.

– Ольго?

– Ні, я б тобі сказала.

– От бачиш… Я розумію там в ліжко затягти… А тут… Оль, я знаю, що тобі здасться це дурницею, але може тобі ще не час входити у його життя. Ти про це подумала? Ти ж не знаєш чому Сашко розлучився і як це пережив… Може він просто не хоче нікого у своє життя пускати… Чоловіки вони ж думають інакше. Ми одне одного будемо розуміти тільки говорячи з бажанням чути. Не думай, що Олександр вміє читати думки. – пояснювала мені мама як вчитель нову тему учням. Чому я про це не подумала… Яка ж я егоїстка!

– Мамо, може й ти права.

– А хто з ким розійшовся? – задала мені мама запитання, яке змусило мене відчути себе жорстокою людиною.

– Ніхто. Просто я захотіла все обдумати і уникала Сашка… вірніше поїхала раніше на роботу і раніше повернулася до дому, щоб з ним не зустрітись. Телефон я дома забула. Та він мені і не дзвонив… Лише декілька сухих повідомлень.

– Так воно не одне було?

– Ні, 3. А хіба це має значення? Їх же не 100.

– Ох, доню, яка ж ти ще не недосвідчена і людей не знаєш. Всі люди судять лише по собі. Ось ти аналізуєш Сашкову поведінку, порівнюючи з тим як би поступила ти. А ти подумала, що всі люди по різному виражають емоції? Можливо для нього повідомлення це вже великий крок, ти ж не знаєш нічого про нього і його життя.

Я зараз ніби в суді сиджу. Хотіла бути на стороні обвинувачення, а тепер сама стала винуватою. Що ж я накоїла?. Якщо моя мама так думає, а вона після стількох років роботи у школі людей знає добре, то я просто собі надумала дурниць і поранила кохану людину. Треба все добре обміркувати та зважити.

– Тепер мені є над чим подумати.

– Подумай добре. Мені здається, Саша хороший хлопець.

– Мамо, тільки в мене до тебе прохання, навіть два.

– Кажи.

– Якщо Сашко тобі буде дзвонити, то не розказуй йому нічого, будь-ласка, скажи що ми дорослі люди і самі щоб розбиралися.

– Добре, а друге прохання?

– Не кажи Сашкові, що в мене день народження, будь-ласка.

– Дивна ти, може це його образить? Він же не знає коли в тебе день народження. – спробувала заперечити мені мама.

– Просто не кажи, будь-ласка.

– Добре.

– До речі. В п’ятницю після роботи я хочу піти з дівчатами і Андрієм в клуб.

– Чудово! Олександра теж запросиш?

– Не знаю ще. Побачимо.

– Думай, доню, думай. Щоб потім сама себе не катувала за такі речі. Якесь непорозуміння може перекреслити все життя.

– Мамо, я піду спати. Дякую…. – стомлено відповіла я.

– На добраніч – сумно посміхнулася вона мені.

Я безмежно винна перед коханим. Винна у тому, що зникла. Винна за недовіру. Місяць це так мало, щоб довіритись. Чому я вирішила, що тільки Сашко повинен заслужити мою довіру? Я ж нічого не зробила щоб заслужити його довіру. Тим більше, що ніколи не казала про своє ставлення до коханого. Я образила кохану людину. Сподіваюся мій джентльмен все зрозуміє і пробачить. Але… що зміниться? І як довго все це буде тривати?

Що ж мені робити? Подзвонити? Написати? Відмовчуватися? Чому я не поговорила з мамою, перш ніж такого наробити?

– Мені стало так жаль Сашка, себе. Боляче від свого егоїзму. Мене злила власна поведінка. Я боялася, що в наших стосунках нічого не зміниться. Лежала, думала, не знала як поступили і плакала від безвиході, в яку сама себе загнала. Зараз подзвонила б і попросила вибачення, сказала, що кохаю, але хіба почує він щось крім мого сьорбання носом. Напишу повідомлення. Це не папір, від сліз не розмокне. Начхати! Напишу в емоціях, так буде на 100 % правда, без непотрібної розсудливості.

«Вибач»

«Нічого не сталося»

«Я не зникала. Вибач»

«Дай мені час обдумати наші стосунки і те»

«В мене все добре. Я забула телефон дома. Вибач мені, будь-ласка. Мені треба все обдумати. Дай мені час, будь-ласка. Все вийде. Я не зникну, обіцяю. Мені просто треба трохи часу, щоб тебе не бачити. Бережи себе! На добраніч!»

Кохаю тебе….