Текст книги "Саботаж кохання"

Автор книги: Амелі Нотомб

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Цілком таємно я готувалася до неї.

Тим часом у школі моя кохана знову повернулась до своїх звичних самотніх прогулянок.

Але відтепер я знала, що вона не недосяжна. Отож, я клеїлась до неї на кожній перерві, не розуміючи, яка дурість обраний мною метод.

Я ходила разом з нею, говорила з нею. Вона вдавала, що майже не чує мене. Мені було байдуже – її фантастична врода позбавляла здатності думати.

Адже Елена справді була неперевершена. Її італійська грація – така принадна завдяки культурі, елегантності й розуму – поєднувалась з індійсько-американською кров'ю матері, з усім дикунським ліризмом людських жертв та іншими чарівними виявами жорстокості, які й досі приписує їй моя наївна мальовнича уява. Погляд красуні випромінював водночас кураре і мадонну Рафаеля: є від чого миттю звалитися замертво.

І дівча це добре знало.

Того дня на шкільному подвір'ї я не могла стриматись, щоб не сказати їй отих традиційних класичних слів, які з моїх вуст прозвучали як вияв безмежної щирості:

– Ти така прекрасна, що для тебе я зробила б усе на світі.

– Таке вже мені говорили, – байдуже зауважила вона.

– Але я, справді, зробила б навіть неможливе, – додала я, усвідомлюючи, що in cauda venenum[17]17
  Отрута у хвості (лат.).


[Закрыть], яку припускала моя відповідь, мала стосунок до недавньої справи Фабріціо.

Я мала право на малесенький глузливий вогник у очах, який, здавалося, промовляв: «Гадаєш, ти мене образила?»

Адже тут слід пояснити: наскільки француз страждав від розриву стосунків, настільки ж італійка нічого не відчувала, доводячи тим самим, що ніколи й не кохала свого нареченого.

– То ти здатна заради мене зробити все, що мені заманеться? – кепкувала вона й далі.

– Так! – відповіла я, сподіваючись, що вона зажадає найгіршого.

– Ну що ж, я хочу, щоб ти двадцять разів оббігла подвір'я, не зупиняючись.

Такий наказ видався мені сміхотворним випробовуванням. Я пустилася бігати одразу ж. Бігала, як метеор, шаленіла від радості. Ентузіазм почав згасати після десятого кола. Він згас ще більше, коли я помітила, що Елена навіть не дивиться на мене. І на те була причина: один з незграб підійшов побазікати з нею.

Проте я виконала всі умови свого контракту, надто чесна (надто дурна), щоб збрехати. Потім постала перед красунею і тією сторонньою особою.

– Уже, – заявила я

– Що? – спромоглася вона перепитати.

– Я двадцять разів оббігла подвір'я.

– А-а-а. Я й забула. Почни спочатку, я на тебе не дивилась.

Я одразу ж знову пустилася бігати. Я бачила, що вона й не дивиться у мій бік. Але ніщо не могло стати мені на заваді. Я відчула радість від бігу: моя пристрасть знаходила у швидкісному продовженні початого шляхетний спосіб самовираження і, хоч я не отримала того, на що сподівалась, відчувала, принаймні, величезний запал.

– Ще двадцять.

– Гаразд, – відповіла так, наче й не бачить мене. – Ще двадцять кіл.

Ні вона, ні той незграба, здавалося, навіть не бачать мене.

Я бігала, входячи в екстаз, повторювала собі, що гасаю заради кохання. Водночас відчула, як починається напад астми. Гірше того, пригадала, як колись казала Елені, що я астматичка. Вона ще не знала, що це таке, і я їй пояснила. Єдиний раз, коли вона зацікавлено слухала мене.

Значить, вона віддала цей наказ, повністю усвідомлюючи можливі наслідки.

Зробивши шістдесят кіл, я прибігла до моєї коханої.

– Продовжуй!

– Ти пам'ятаєш про те, що я тобі колись говорила? – сором'язливо запитала я.

– Про що саме?

– Про астму.

– Гадаєш, я просила б тебе бігати, якби не пам'ятала? – цілковито байдуже відказала.

Я покірно побігла далі.

Незвичний стан. Я бігла. У голові лунав голос: «То ти хочеш саботажу, ти хочеш, щоб задля тебе я розірвалась на шматки? Чудово! Таке гідне і тебе, і мене. Побачиш, на що я здатна».

Слово «саботаж» знаходило у мені дивовижний відгук. Я не мала жодного уявлення про його етимологію, та пов'язувала «саботаж» з «сабо» і в значенні дерев'яних черевиків, і в значенні копит мого коня, тобто з моїми справжніми ніжками. Елена хотіла, щоб задля неї я обернулась на руїну; те саме, що бажати, щоб у цьому галопі каменя на камені не залишилось від моєї особистості. І я носилася з думкою про те, що земна твердь – це моє тіло, що я топтатиму його задля покори красуні, що топтатиму його, доки не почнеться його агонія. Я всміхалася такій чудовій перспективі і пришпорювала свій саботаж, переходячи у режим максимальної швидкості.

Я дивувалась силі власного опору. Наперекір астмі напружені велоперегони – справжній кінний спорт – відкрили диявольське дихання. Воно завадило мені відчути, як розгорілася криза. Повітря надходило все менше й менше, біль ставав нестерпним.

Мала італійка жодного разу не глянула на мою біганину, але ніщо, ніщо у світі не могло стати мені на заваді.

Вона замислила це випробовування, бо знала – я астматик. Вона й не уявляла, яким розумним був її вибір. Астма? Деталь, просто технічна вада моєї грішної плоті. Найважливіше, насправді, було те, що вона змусила мене бігати. А швидкість – це була та цнота, яку я дуже поважала, це репутація мого коня, це праведна швидкість не з метою виграти у часі, а втекти від часу й від усього того, що пов'язане з проміжками часу, від складних ситуацій з гіркими думками, від плотської журби, від життя череваня і від натужного пережовування одного й того самого.

Ти, Елено, була красуня, ти була сама млявість. Можливо, тому, що тільки ти могла собі таке дозволити. Ти, яка завжди ходила повільно, так, неначе хотіла дати нам змогу довше помилуватися собою, ти, безперечно, сама того не знаючи, віддала мені наказ бути собою, тобто бути не чим іншим, як моя шалена швидкість, як сп'янілий від свого руху метеорит.

На вісімдесят восьмому колі світило почало згасати. Обличчя дітей потьмарились. Останній з велетенських вентиляторів припинив свій рух. Мої легені прорізав нестерпний біль.

Я знепритомніла.

Коли прийшла до тями, я лежала у ліжку. Вдома. Мама запитала, що сталося.

– Діти кажуть, що ти безупинно гасала.

– Я тренувалася.

– Присягнися, що більше такого не робитимеш.

– Не можу.

– Чому?

Нарешті я не витримала і через власну слабкість все розповіла. Мені хотілося, щоб хоч одна людина була в курсі мого героїзму. Я ладна була померти в ім'я кохання, але хай про це знають!

Тоді мама поринула у пояснення законів всесвіту. Вона говорила, що на землі є дуже лихі люди і вони, справді, надзвичайно облесливі. Вона запевняла, що, якщо я так жадаю, щоб хтось із них покохав мене, то є єдиний вихід – і мені слід стати лихою з цією людиною.

– Ти мусиш поводитися з нею так само, як вона з тобою.

– Але це неможливо. Вона не кохає мене.

– Стань такою, як вона, і вона тебе покохає.

Ця сентенція була безапеляційною. Я вважала її абсурдною: мені подобалося, що в Елени інші манери. Який сенс у коханні, якщо воно є звичайним віддзеркаленням? Проте я вирішила застосувати матусину технологію, хоча б як експеримент. Я виходила з того принципу, що людина, яка навчила мене зашнуровувати черевики, не могла порадити казна-що.

Цій новій політиці посприяли й зовнішні обставини.

Під час одного з боїв Союзники захопили командувача німецької армії, такого собі Вернера, якого нам ніяк не вдавалося захопити раніше і який, на наш погляд, був утіленням Зла.

Ми захлиналися від радості. Нехай начувається. Він має право на справжню гру.

Тобто на все без винятку.

Його зв'язали, як ковбасу, і встромили в рота мокрий кляп. (Само собою, занурили у таємну зброю.)

Після двох годин загрозливої, вволю інтелектуальної оргії Вернера спочатку перенесли нагору запасних сходів, підвісили на слабенькій мотузці і залишили самого на чверть години. З того, як він звивався, було видно, що у нього страшенно крутиться голова.

Коли його ледве втягли на платформу, він аж посинів.

Потім його спустили на землю і застосували класичніші тортури. На хвилину усього занурили у таємну зброю, після чого віддали на розтерзання п'ятьом перегодованим до нестями блювальникам.

То було прекрасно, але наша агресивність була ненаситна. Ми вже не знали, що його ще зробити.

– Стривайте, – прошепотіла я таким урочистим голосом, що одразу ж запанувала тиша.

Діти ставились до мене з певною прихильністю тому, що я була дочкою полку. Але те, що я зробила, піднесло мене до рангу воєнного чудовиська.

Я наблизилась до голови німецького генерала.

Скомандувала, як уточнює музикант перед виконанням певного музичного уривку «allegro ma non troppo»[18]18
  Не дуже швидко (італ.).


[Закрыть]:

– Навстоячки. Без рук.

Голос мій прозвучав так стримано, як зазвичай говорила Елена.

І як обіцяла, я виконала найвищу міру покарання, якраз поміж очей Вернера, які повилазили з орбіт від приниження.

Крижаний гул пронісся у натовпі. Такого ще ніхто й ніколи не бачив.

Поважною ходою я пішла геть. На моєму обличчі – жодних емоцій. Я не тямила себе від гордині.

Як інші бувають уражені блискавкою, так і я відчувала себе осяяною славою. Найнезначніший з моїх рухів був величавий. Я була під враженням, що ступаю під тріумфальний марш. Я спесиво міряла очима пекінське небо. Мій кінь був би мною задоволений.

Наступила ніч. Німця покинули, як небіжчика. Під враженням мого дива Союзники забули про нього.

Батьки знайшли його наступного ранку. Мокрі від таємної зброї його одяг і волосся позамерзали разом з потоками блювотини.

Дитя підхопило найгостріший за все століття бронхіт.

І все те було лише квіточками порівняно з моральними збитками, яких він зазнав. У його розповідях був навіть фрагмент, який примусив його близьких і друзів думати, що він був трохи не в собі.

Протистояння «Схід-Захід» досягло у Сань Лі Тхунь свого апогею.

Моя гордість не мала меж.

У французькій школі слава про мене поширилась блискавично.

Ще за тиждень до того я непритомніла, а тепер відкрилися мої здібності чудовиська. Жодного сумніву, я була особою непересічною.

І моя кохана знала це.

Відповідно до отриманих інструкцій, я вдавала, що більше не помічаю її існування.

Якось на подвір'ї вона підійшла до мене – безпрецедентне диво.

Зі слідами нерішучості у голосі запитала:

– То правда, що кажуть?

– А що саме кажуть? – запитала, навіть не глянувши на неї.

– Що ти робиш це навстоячки, без рук і попадаєш у ціль?

– Правда, – презирливо відповіла, так наче йшлося про найзвичайнісіньке.

І поважно пішла собі далі, не додавши ані слова.

Для мене було неабияким випробовуванням вдавати таку байдужість, але засіб виявися настільки ефективним, що мені стало духу продовжувати у тому ж стилі.

Випав сніг.

То була моя третя зима у країні Вентиляторів. Як завжди, мій ніс перетворився на «Даму з камеліями», дуже нерозважливо вивергаючи лавини крові.

Сніг був єдиною річчю, яка могла приховати бридоту Пекіна. Снігові це вдавалося протягом перших десяти годин його життя. Китайський бетон – найогидніший бетон світу – зникав під вражаючою білизною. Вона була вражаючою вдвічі, адже вражала небо й землю: під ідеальною білизною можна було уявляти собі, як велетенські частки небуття заполоняли частини міста. А в Пекіні небуття – це не паліатив, це форма очищення.

Завдяки цьому ефемерному співіснуванню порожнечі й повноти, Сань Лі Тхунь набувало вигляду естампу.

Можна було вважати себе майже у Китаї.

Через десять годин контамінація починала працювати у зворотному напрямку.

Бетон спричиняв вплив на сніг, бридота долала красу.

І все було, як споконвіку.

Нові снігопади вже нічого не змінювали. Просто дивовижно спостерігати, наскільки бридота завжди сильніша за красу. Отож, тільки-но нові сніжинки падали на китайську землю, як ставали гидотними.

Не люблю метафор. Тому й не стверджуватиму, що сніг у місті – це алегорія життя. Не стверджуватиму, бо це нікому не потрібно – усі й так розуміють.

Колись напишу книжку під назвою «Сніг у місті». Це буде найсумніша книжка в історії книжок. А втім, не писатиму її. Навіщо розповідати усім відомі жахи?

От і маєш, отак усього позбутися раз і назавжди: щоб така чарівна, така пухкенька, така лагідна, така вируюча, така легесенька річ, як сніг, могла так раптово перетворитися на протилежне – сіру, липку, затверділу, важку, бугристу кучугуру! Чи це не паскудство, від якого ніколи не отямитися?

Зиму в Пекіні я ненавиділа. Видовбувати киркою або циклею товстий прошарок замерзлого снігу, який сковує гетто, мені зовсім не подобалося.

Та й решта мобілізованих дітей думали так само.

Війну відкладали до потепління, що може видатися парадоксом.

Щоб хоч якось відшкодувати нам ці земляні роботи, дорослі водили нас щонеділі на ковзанку озера Літнього Палацу. Ці вилазки здавалися мені надто прекрасними, щоб бути справжніми. Величезне водоймище, вкрите кригою, у якій відбивалося північне світло, і яке вило від страшенного гамору ковзанів, вводило мене в такий екстаз, що у мене від болю розколювалася голова. Моя імунна система не в змозі була захистити мене від краси.

Шість інших днів одразу після школи – лопати й кирки.

Запрягли у це всіх дітей.

За винятком двох і не найменших: безцінних Клаудіо і Елени.

Їхня мати вирішила, що її діточки надто тендітні для такої грубої роботи.

Щодо красуні – жодного заперечення.

Але звільнення від робіт старшого брата збільшило й без того його виняткову непопулярність.

Закутана у стареньке пальтечко, у китайській шапці з козячого хутра на голові я наполегливо розбивала лід. Оскільки Сань Лі Тхунь скидалося – так, що й не відрізниш – на виправну колонію, у мене було враження, що мене присудили до каторжних робіт.

Згодом, коли стану лауреатом Нобелівської премії або великомученицею, я розповім, як під час виконання військових операцій відбувала покарання на пекінській каторзі.

Мені бракувало лише хреста.

І раптом видіння: до мене наближається тендітне створіння у білому капюшоні. Її довге чорне розпущене волосся вибивалося з-під білого фетрового беретика.

Вона була такою гарною, що я мало не знепритомніла, – то був би підходящий вихід.

Але настанова не змінилася. Я вдала, що не помітила її і загнала кирку в закрижанілий сніг.

– Мені нудно. Пограйся зі мною.

У неї й справді був янгольський голосок.

– Хіба не бачиш, я працюю? – якомога найнеприязніше відказала я.

– Але ж для цього є інші діти, – промовила, показуючи на натовп малюків, які цюкали лід навколо мене.

– Я тобі не недоторклива. Мені соромно байдикувати.

Було якось ніяково вимовляти такі слова, але така була настанова.

Мовчання. Я продовжувала тяжко працювати.

Тоді Елена спромоглася на сенсаційне:

– Дай-но мені кирку, – попросила.

Вражена, я мовчки дивилася на неї.

Вона схопила мій інструмент, з патетичним зусиллям підняла його над головою і цюкнула об землю. Потім вдала, що збирається ще раз зробити те саме.

Мені здалося, що я ніколи ще не бачила такого неприпустимого святотатства.

Я вихопила у неї кирку і різко наказала:

– Ні! Тільки не ти!

– Чому? – запитав херувимчик з янгольським виразом обличчя.

Я промовчала і рубала собі лід, уткнувши носа в землю.

Моя кохана поважно подалася геть, сповнена надії, що заробила один бал на свою користь.

Школа перетворювала війну на ще більшу душевну розрядку.

Війна існувала для того, щоб бити ворога, а отже, запобігала самознищенню.

Школа існувала для того, щоб квитатися із Союзниками.

Отже, війна існувала для асенізації агресивності – продукту секреції життя.

А школа існувала для асенізації агресивності, як таємниці війни.

Завдяки чому ми й були щасливі.

Проте справа Вернера занепокоїла лави дорослих.

Батьки Східної Німеччини повідомили батьків Союзних військ, що цього разу їхні діти зайшли надто далеко.

Оскільки вони не могли вимагати покарання для винуватців, то зажадали перемир'я. Без перемир'я вони пішли б на «дипломатичні репресії».

Наші батьки одразу ж визнали їхню правоту. Нам було соромно за них.

До наших генералів з'явилася каральна делегація дорослих. Дорослі посилалися на те, що холодна війна несумісна з нашою занадто палкою боротьбою. Слід негайно це припинити.

Обговоренню таке не підлягало. їжа, ліжка, транспорт були у руках батьків. Як ти не послухаєшся?

Проте нашим генералам не забракло духу підкреслити, що нам потрібен ворог.

– Навіщо?

– Та щоб воювати!

Ми ніяк не могли дійти тями: ну як можна зважитися на таке тавтологічне запитання?

– Ви що, справді не можете без війни? – занепокоєно запитали дорослі.

Ми зрозуміли, як вони дегенерували і промовчали у відповідь.

Хоч би як там було, на час морозів військові операції припинялися.

Батьки гадали, що ми підписали перемир'я. Насправді, ми чекали поки скресне крига.

Зима була неабияким випробовуванням.

Випробовуванням для китайців, які дубіли від холоду, що, слід визнати, ніяк не стосувалося дітей із Сань Лі Тхунь.

Випробовуванням для дітлахів із Сань Лі Тхунь, приречених цюкати лід у гетто весь свій вільний час.

Випробовуванням для нашої агресивності, яка стримувалась до весни: війна видавалася нам чашею Грааля. Але шар замерзлого снігу, який треба було відшкрябувати, зростав щоночі, і нам здавалося, що березень відсувається все далі й далі. Могло скластися враження, що це шкрябання зводить нанівець нашу спрагу насильства. Аж ні, навпаки! То було, як олія для вогню. Деякі крижані брили були такими міцними, що ми для того, щоб набратися сили, уявляли собі, ніби обрубуємо виступи на німецьких торсах.

Випробовуванням для мене на всіх моїх амурних фронтах. Я буквально дотримувалась настанови і була з Еленою така сама холодна, як ця китайська зима.

Та чим ретельніше я дотримувалась настанови, тим ніжнішали величезні очі маленької італійки. Так, ніжнішали. Ніколи не сподівалася, що у неї колись з'явиться такий вираз. Та ще й для мене!

Чи могла я знати, що ми з нею належали до двох різних порід? Елена належала до числа тих, хто кохає тим дужче, чим прохолодніше до них ставляться. Я ж навпаки – чим більше відчувала себе коханою, тим дужче кохала сама.

Певна річ, я не сподівалася, що красуня кидає на мене ніжні погляди, щоб ще дужче закохати у себе. Але її прихильність до мене, на яку раніше не було й натяку, вдесятеряла мою пристрасть.

Від цього у мене з'явилася лихоманка закоханих. Вночі у ліжку переді мною поставали милі ласкаві очі, і я впадала у своєрідний стан – напівтремтіння-напівнепритомність.

Я питала себе, чого чекаю і не йду на поступки. У мене вже не було сумнівів щодо її кохання. Лишалося тільки відповісти на нього.

Не наважувалась. Відчувала, що моя пристрасть розквітла до небувалих розмірів. Відкрити свої почуття завело б мене далеко. Тут мало бути щось більше за слова. Тут мало бути оте потаємне, перед яким я була безсила, бо не розуміла. Невиразно здогадувалась, але не розуміла.

І я дотримувалась настанови, яка все більше і більше пригнічувала мене, але застосування якої не мало жодних таємниць.

А багатозначні погляди Елени ставали все наполегливішими і завдавали все тяжчих мук. Адже чим менше обличчя створене для ніжності, тим непевнішою буде ця ніжність. А від її ніжних очей стрільця, від ніжності її диявольських губ я вся шарілася.

Та раптом у мене виникала потреба щільніше залізти у панцир, і я ставала крижаною і гострою, як град. Тоді погляд красуні заволікала ніжність кохання.

Як тут встоїш?

Сніг – апогей жорстокості.

Сніг, хоч би яким потворним і сірим, на кшталт Міста Вентиляторів, він не був, все ж був снігом.

Сніг, у якому мої недолугі спроби узріли образ істинного кохання і яке, звичайно ж, дісталося мені недарма.

Сніг, зовсім не невинний у своєму цнотливому блаженстві.

Сніг, у якому я читала запитання, від яких мене кидало то в жар, то в холод.

Сніг, брудний Твердий, який нарешті я починала їсти, сподіваючись знайти бодай якусь відповідь. Дарма.

Сніг – уламки води, заморожений пісок, сіль не землі, а неба. Несолона сіль зі смаком кременю і структурою подрібненого коштовного каменя, з ароматом холоду, з білими прожилками – єдиним кольором, що падає з небес.

Сніг, який приглушує все – шум, падіння, час, щоб краще відтінити вічні й непорушні речі, такі, як кров, світло, ілюзії.

Сніг, перший папір Історії, на якому відбилося стільки слідів від ступнів, стільки безпощадних переслідувань. Сніг, що таким чином постає, як перший з літературних жанрів. Як безмежна книга на поверхні землі, що оповідає лише про сліди полювання або маршрут ворога – така собі географія епопей, яка надає загадковості найнезначнішому зі знаків. Отой слід – то братів слід чи слід убивці брата?

Від цієї кілометрової незавершеної книги, яка могла називатися «Найнеосяжніша книга світу», до нас не дійшло жодного фрагменту. На противагу Александрійській бібліотеці геть усі тексти розтанули. Але нам від неї мало б лишитися смутне нагадування, яке з’являється щоразу, коли випадає новий сніг. Така собі хвилююча біла сторінка, від якої виникає непереборне бажання ходити ще незвіданими просторами, яка зачіпає інстинкт дослідника щоразу, як натрапиш на слід іншої істоти.

По суті, в основі таємниці лежить сніг. На тій самій підставі, саме сніг лежить в основі поезії, естампу, знаку запитання і… цієї грандіозної дороговказної гри, якою є кохання.

Сніг, удаваний саван, велична порожня ідеограма, на якій я розшифровувала безодню емоцій, які мені хотілося подарувати моїй коханій.

Мене не турбувало, чисте чи нечисте моє незвідане бажання.

Я лише відчувала, що цей сніг робив Елену ще привабливішою, таємницю ще хвилюючішою, а настанову ще нестерпнішою.

Ніхто й ніколи так не чекав весни.

На квіти покладатися не можна.

Особливо у Пекіні.

Але комунізм був для мене справою вентиляторів, та й гасло про Сто Квіток[19]19
  Лозунг часів Культурної революції: «Нехай розквітне Сто Квіток, нехай протиборствує Сто Шкіл».


[Закрыть] я знала не краще, ніж Хо Ші Міна чи Віттгенштейна.

Хоч би як там було, з квітками всі перестороги марні: завжди попадаєш на гачок.

Що таке квітка? Велетенська і одягнена, як лялечка, піхва.

Ця істина давно відома, хоча це не заважає таким здоровилам, як ми, манірно патякати про витонченість квітів. Доходить до того, що про пришелепкуватих залицяльників французи кажуть, що вони «сентиментальні, як блакитна квітка». Це недоречно й помилково, все одно що оголосити їх «блакитною статтю».

У Сань Лі Тхунь було дуже мало квітів і вони були огидні.

Але все одно, то були квіти.

Тепличні квіти гарні, як манекени. Але ж вони не пахнуть. Квіти з гетто видавалися хмизом. Одні були бридкі, як селянки, що вирушили до великого міста, інші – незугарні, як міські жінки на селі. Усі вони викликали багато сумнівів.

Але якщо встромити носа у їхній вінчик, якщо заплющити очі і заткнути вуха – хочеться ревти. Що ж там може бути таке у глибині цих найпосередніших квіток зі звичайним квітковим ароматом? Що ж там може таке хвилювати, звідки ця ностальгія за невідомими нам спогадами, за садками, яких ми ніколи не знали, за королівською красою, про яку ніколи й не чули? Чому це Культурна революція не заборонила квітам мати квітковий аромат?

У тіні квітучого гетто ми нарешті могли відновити війну.

То була поразка у всіх значеннях цього слова.

1972 року дорослі поклали початок нашій війні. Нам це було якось цілком байдуже.

Навесні 1975-го вони її зірвали. Нам це було огидно.

Тільки-но зійшов сніг, тільки-но ми покінчили з примусовими роботами, тільки-но в лютому екстазі відновили військові операції, як наші шоковані батьки з'явилися і почали буркотіти:

– А перемир'я?

– Ми ніколи й нічого не підписували.

– То вам конче потрібні підписи? Чудово. Ми візьмемося за це.

То був жах у стилі неперевершеного гротеску.

Батьки надрукували мирний договір так заплутано, як тільки хотіли.

Вони скликали генералів ворогуючих сторін за «стіл переговорів», де говорити було ні про що. Зачитали вголос тексти французькою та німецькою мовами: ми не зрозуміли жодного з них.

Ми мали право лише поставити підписи.

Милістю цього обопільного приниження, ми відчули до наших ворогів таку глибоку симпатію, якої ніколи не спостерігалось раніше. І, очевидно, це було взаємне почуття.

Здавалося, нудило навіть Вернера, через якого затіяли цю пародію з перемир'ям.

По закінченні цього опереточного підписання дорослі визнали, що буде гарним тоном виголосити тости з газованим лимонадом у бокалах. Вони виглядали задоволеними, умиротвореними, посміхалися. Секретар амба-сади Східної Німеччини, приязний обірваний арієць, проспівав пісеньку.

І саме отак, започаткувавши нашу війну, батьки взяли під свій контроль наш мир.

Нам було соромно за них.

Парадоксальним наслідком цього штучного договору стало взаємне захоплення.

Колишні вороги кинулись в обійми один одному, ревучи від злості на своїх батьків.

Східну Німеччину раптом полюбив увесь світ.

Вернер заливався гарячими слізьми. Ми обіймали його. Він зрадив, але то була чесна гра.

Плеоназм: то була гра, значить, неодмінно чесна.

А ностальгія вже починалася. Ми обмінювались англійською прекрасними спогадами про сутички й тортури. Дуже схоже на сцену примирення в одному з американських фільмів.

Перше, що необхідно зробити – ні! єдине – знайти собі нового ворога.

Не першого-ліпшого. Були певні критерії.

Першим був географічний критерій: треба, щоб обрана нація знаходилась у Сань Лі Тхунь.

Другим критерієм був історичний: не можна було воювати проти колишніх Союзників. Звичайно, зраджують тільки свої. Звичайно, немає більшої небезпеки, ніж друзі. Але не можна нападати на свого брата, не можна накинутися на того, хто на фронті блював поруч тебе, справляв нужду в той самий чан. Це було б грішити проти розуму.

Третій критерій зачіпав ірраціональне: у ворога мало бути щось гидке. І тут розглядалися всі можливі варіанти.

Декотрі запропонували албанців або болгар на тій нікудишній підставі, що вони – комуністи. За цю пропозицію майже ніхто не проголосував. Східні країни вже були ворогом, і ми вже побачили, чого нам це коштувало.

– А перуанці? – пролунав чийсь голос.

– За що можна ненавидіти перуанця? – запитав хтось із нас, таке собі чисто метафізичне запитаннячко.

– Бо вони не говорять нашою мовою, – відповів далекий прародич Вавілонської вежі.

Безумовно, то була нормальна підстава.

Якийсь малий, проникнутой ідеєю єдності, зазначив, що на такій підставі ми можемо оголосити війну трьом четвертим гетто і навіть усьому Китаю.

– Значить, це гарна підстава, але не достатня.

Ми й далі перемивали кістки найрізноманітнішим національностям, доки мене раптом не осінило:

– Непальці, – тріумфально виголосила я.

– А за що ненавидіти непальця?

На це, гідне самого Монтеск'є запитання, я відповіла блискуче:

– Тому, що це єдина країна у світі, яка не має чотирикутного прапора.

Присутні притихли від такого неподобства.

– Це правда? – перепитав чийсь охриплий голос.

І я поринула в опис непальського прапора: нагромадження трикутників, таке собі розділене навпіл по довжині діаболо.

Тієї ж миті непальців було проголошено ворогом.

– От негідники!

– Ми їх провчимо, цих непальців. Ми їм покажемо як не мати чотирикутного прапора, як в усіх!

– Та за кого вони себе мають, ті непальці?

Ненависть запрацювала.

Східні німці були обурені так само, як і ми. У цьому хрестовому поході на нечотирикутні прапори вони попросили про вступ до лав Союзників. Взяти їх на службу – та від такої радості ми ніг під собою не чули. Битися пліч-о-пліч з тими, хто гамселив нас і кого катували ми – ото радість!

Непальці виявилися дивним ворогом.

Порівняно із Союзниками їх було дуже мало. Спершу ця подробиця здалася нам принадною. Соромитися диспропорції?! Та нам ніколи на думку таке не спало б. Така перевага особового складу – це радше приємно.

Їхній середній вік був вищий за наш. Декотрим було вже по п'ятнадцять: початок старості. Ще одна підстава для ненависті.

Ми оголосили їм війну з безприкладною відвертістю. Двоє перших непальців, що з'явилися на нашій території, побачили, як їх штурмують близько шістдесяти дітлахів.

Коли ми відпустили їх, вони були суцільні рани й гулі.

У цій ситуації нещасні маленькі гірські мешканці, що тільки-но спустилися зі своїх Гімалаїв, нічогісінько не зрозуміли.

Діти Катманду, яких мало бути не більше семи, скликали раду. Вони обрали єдино можливу політику – боротьбу. Зважаючи на наші методи, вони усвідомили, що будь-які дипломатичні переговори нічого не дадуть.

Слід визнати, що поведінка малечі Сань Лі Тхунь заперечувала будь-які закони спадковості. Наші батьки обрали собі за професію – наскільки можливо зменшувати міжнародне напруження. Ми ж робили зовсім навпаки. Еге-ж, майте дітей!

Але тут ми ввели новаторство: така потужна спільнота, світова війна небачених масштабів – і все це проти маленької бідної країни, що не мала визнаної ідеології, не мала жодного впливу у світі. Це було оригінально.

Більше того, самі того не знаючи, ми підіграли китайській політиці. В той час, як солдати Мао брали в осаду Тібет, ми атакували гірський кряж з іншого флангу.

Гімалаям ніякої пощади.

Проте непальці здивували нас. Ми відкрили для себе, що вони були страшними вояками. Їхня грубість переходила межі всього того, з чим ми мали справу протягом трьох років війни проти Східної Німеччини. А німці були далеко не хиряві.

Діти Катманду лупцювали руками й ногами з незрівнянною жвавістю й влучністю. Їх було семеро. Але то був грізний ворог.

Ми не знали того, що не раз доводила сама Історія. Жоден континент у підметки не годиться Азії там, де йдеться про насильство.

Ми потрапили в пастку, але це нам було до вподоби.

Елена лишалась над цією сутичкою.

Пізніше я читала одну туманну історію, де йшлося про війну між Троєю і греками. Все тоді почалося через неперевершену істоту, яку звали Єлена.

Деталь, яка викликала у мене посмішку. Я про це здогадувалась.

Звичайно, я не могла претендувати на паралелі. Війна у Сань Лі Тхунь почалася не через Елену. І ця остання ніколи не хотіла бути до неї причетною.

Дивно, але «Іліада» меншою мірою розкрила мені очі на Сань Лі Тхунь, ніж Сань Лі Тхунь на «Іліаду». По-перше, впевнена, що так не сприйняла б «Іліаду», якби не брала участі у війні гетто. Для мене то був не міф-основа, а досвід. І смію думати, що цей досвід вніс певну ясність у моє розуміння міфології. Зокрема, щодо особи Єлени.

Чи є для жінки облесливіша історія, ніж «Іліада»? Дві цивілізації безжально випускають кишки одна одній, йдуть на смерть до самого кінця, втручається Олімп, військова мудрість дає зразки мирних пропозицій, рушиться світ – і все це в ім'я чого, в ім'я кого? В ім'я красуні.

Охоче уявляю собі, як ця кокетка вихваляється перед своїми друзями:

– Так-так, голубоньки. І геноцид, і втручання богів винятково задля мене однієї! Але я до цього зовсім непричетна. Що ви хочете, я просто красуня, я безсила.

Багаторазове перечитування міфу вплинуло на цю перебільшену малозначущість Єлени, яка перетворилась на карикатуру чарівної егоїстки і вважала нормальним, і навіть привабливим, щоб люди задля неї вбивали один одного.