Текст книги "Саботаж кохання"

Автор книги: Амелі Нотомб

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Огидність цієї операції викликала у нас нестримну блювоту. Ми вважали себе мерзотниками. То було грандіозно!

Дітлахи Східної Німеччини були міцні, хоробрі та дужі. Вони задовольнялись тим, що засипали нас стусанами. Такі вияви ворожості видавалась нам дурницею порівняно з нашими злочинами.

Ми були негідниками крутої вдачі. Сума м'язів нашої армії була сміхотворно малою порівняно з силами ворожої армії. Але, хоч нас було й менше, злості у нас було значно більше.

Коли один із наших потрапляв до рук східних німців, за годину в гулях і синцях він уже виходив від них.

Коли відбувалось навпаки, ворог у накладі не лишався.

По-перше, наш садизм займав значно більше часу. Німченя мало право порозважатись принаймні до вечора. Часом і значно довше.

Починали ми з того, що в присутності нашої жертви влаштовували інтелектуальну оргію стосовно її подальшої долі. Ми розмовляли французькою, і німець ані біса не кумекав: так на нього навіювало більше страху. Тим паче, що наші навіювання промовлялись із неперевер-шеною зловтіхою й екзальтованою жорстокістю, а наші обличчя і голоси були чудовими субтитрами до них. Літота[8]8
  Риторична фігура.


[Закрыть] була вище нашої гідності:

– Відріжемо йому оцей… і оті…, – класичний вступ до нашого словесного пресингу.

(Серед східних німців не було жодної дівчинки. Це загадка, ключа до якої я так і не знайшла. Можливо, батьки лишали їх у рідній країні на якого-небудь тренера з плавання або штовхання ядра.)

– Кухонним ножем Чена.

– Ні, бритвою Циглера.

– І змусимо його їх зжерти, – відрізав один з прагматиків, який вважав ці подробиці зайвими.

–І приправимо їх… і…

– І д-ду-у-же поволі, – додав охочий до прислівників.

– Так, і хай добре пережує, – промовив знавець лінгвістичних тонкощів.

– А потім змусимо його виблювати, – віщував богохульник.

– Оце вже ні! Це вже зі сфери задоволення. Нехай лишиться це у шлунку, – скрикнув той, у якого збереглося почуття святого.

– Давайте заткнемо йому ще й…, та так, щоб це вже назавжди лишилося в ньому, – додав далекоглядніший компаньйон.

– Давайте, – згодився учень святого Матвія.

– Нічого не вийде, – прокоментував філістер, якого ніхто не слухав.

– Вийде, якщо у робітників взяти цементу. Заткнемо йому й ротяку теж, щоб не покликав на допомогу.

– Все йому позатикаємо! – зайшовся від радості містик.

– Китайський цемент – лайно, – застеріг експерт.

– Тим краще. Тоді позатикаємо лайном, – вставив у трансі свого п'ятака містик.

– Так він же помре, – пробелькотіла мишача душа, яка перейнялася Женевською угодою.

– Ні, – заперечив поборник святого Матвія.

– Такого задоволення ми йому не дамо. Це, мабуть, надто просто.

– Нехай мучиться до кінця!

– До якого кінця? – занепокоїлась Женевська угода.

– До кінця, та й годі. Поки не побіжить плакатися до матусі.

– Уявляю фізіономію матусі, коли вона побачить, як обробили її дитинчатко!

– Знатиме, як плодити німчат!

– Гарний німець-це німець, заліплений китайським цементом.

Від цього афоризму, саме настільки зашифрованого, щоб викликати захоплення, усі присутні зайшлися від реготу.

– Згода. Але до того йому слід повиривати волосся, вії та брови.

–І нігті.

–І змішаймо все це з цементом, перш ніж запхнути в нього, щоб було міцніше.

– Надо-о-овго запам'ятає.

Ці стилістичні екзерсиси несли в собі занадто патетики, бо незабаром ми починали відчувати брак слів. Тим більше, що жертву вдавалося виловити частенько. Отож, потрібні були справжні поклади уяви, щоб з належною брутальністю продовжувати свої пустопорожні обіцянки.

Оскільки тіла було менше, ніж слів у словнику, ми досліджували останній з наполегливістю, яка могла б служити за взірець лексикографам:

– М-м-м, а це називається також яєчками.

– Або гонадами.

– Гонади! Як гранати!

– Гонади йому повириваємо!

–І зробимо з них гонадин!

Я була серед тих, хто говорив найменше під час цих словесних турнірів, де фрази пурхали від одного до другого, аж пух і пір'я летіли. Слухала, підкорена такою красномовністю і таким зухвальством Зла.

У мене було враження, що оратори жонглюють усі водночас з такою віртуозністю, яка, вірогідно, триватиме доти, аж доки якийсь один незграба не дасть маху. Тому й воліла лишатися поза грою, спостерігаючи за словесною руханиною її багатьох партнерів. Мені вдавалося говорити лише тоді, коли лишалася наодинці, коли могла грати, як тюлень у цирку, з власною фразою і натягати її на кінчик носа як червону кульку.

Поки наша армія переходила, нарешті, від слів до діла, бідолашненьке німченя встигало намочити у штанці. Воно встигало вислухати усі залякуючі кепкування і словесні обстріли. Бувало, коли кати наближалися до нього, воно плакало від жаху, на найбільшу втіху нам:

– Сцикун!

– Розмазня! Гонада!

На жаль, трагічний жанр накладає свої зобов'язання, але вчинки виявляються мізернішими, ніж слова. І ми застосовували одноманітні тортури.

Загалом, все обмежувалося зануренням у таємну зброю.

Таємною зброєю, серед іншого, була вся сеча кожного з нас, за винятком тієї, що йшла у німецькі йогурти. Ми доводили зразкову старанність, щоб бува не випорожнити цю дорогоцінну рідину деінде, а зцідити у великий спільний чан, який стояв нагорі на запасних сходах найвищого у всьому гетто будинку і охоронявся найнесамовитішими з нас.

(Тривалий час дорослі або інші спостерігачі запитували себе, чому це їхні діти так часто щодуху мчать до запасних сходів?)

До цієї сечі, переважно несвіжої, домішувалася чимала доза туші – двічі китайського чорнила[9]9
  Туш – дослівно французькою «китайське чорнило».


[Закрыть].

Загалом досить проста хімічна формула для позначення зеленуватого еліксиру з пахощами аміаку.

Німця хапали за руки-ноги і занурювали до самісінького дна баку.

Після чого ми виливали цю таємну зброю, вважаючи, що жертва сплюндрувала її недоторкану чистоту. Потім починали збирати нову партію нашої сечі для наступного в'язня.

Якби тоді мені довелося почитати Віттгенштейна, я зрозуміла б, що він блукає зовсім близько від мого запитання.

Сім нечітких викладок про те, як облаштовано всесвіт, і лише одна – така проста – могла б вичерпно пояснити всю систему!

Щоб знайти відповідь, мені й мізкувати не довелося б. Мені й формулювати її не довелося б, щоб прожити життя. Це був підтверджений життєвим досвідом безперечний факт. Щоранку ця впевненість народжувалася зі мною:

«Всесвіт існує, щоб жила я».

Батьки, комунізм, ситцеві сукні, казки «Тисячі і однієї ночі», натуральні йогурти, дипломатичний корпус, вороги, запах свіжовипаленої цегли, прямий кут, ковзани, Чжоу Еньлай, орфографія і бульвар Хутун – жодна складова з цього переліку не була зайвою, бо ці речі існували для того, щоб жила я.

На мені сходився світ.

Китай грішив надмірною скромністю. Серединна імперія[10]10
  Старовинна назва, яку китайці дали своїй країні, і яку розглядали як центр світу. Термін запозичений у західноєвропейській географії.


[Закрыть]. Досить було почути це найменування, щоб осягти усю його обмеженість. Китай був би серединою світу за умови, якби він слухняно лишався на своєму місці.

Я могла йти, куди заманеться – гравітаційний центр світу йшов по моїх слідах.

Благородство – це також уміння визнати те, що є природним. Не варто було приховувати від себе, що світ мільярди років готувався до мого вступу в нього.

Питанням, що буде після мене, я не переймалася. Ну, безперечно, знадобиться ще кілька мільярдів років, поки останні тлумачі закінчать судити-гудити мій випадок. Але, з огляду на запаморочливу невідкладність моїх буднів, цей аспект проблеми важив так мало. Теоретичні викладки я лишила моїм екзегетам та екзегетам моїх екзегетів.

Отож, Віттгенштейн був не в темі.

Він припустився серйозної помилки: він довірився паперу. Отак одразу всього зректися!

Поки китайська імперія не писала, Китай був у апогеї своєї слави. Занепад почався з появою першого написаного імперського твору.

Я не писала. Коли ти мусиш справляти враження на гігантські вентилятори, коли мусиш п'янити галопом коня, коли мусиш освітлювати армію, коли мусиш підтримувати свій імідж і принижувати ворога – ти високо здіймаєш голову і – не пишеш.

А, втім, саме там, у центрі Міста Вентиляторів, починався мій занепад.

Він почався тієї миті, коли я усвідомила, що центр всесвіту – це не я.

Він почався тієї миті, коли я у захваті відкрила для себе, хто був тим центром всесвіту.

Влітку я завжди ходила босоніж. Сумлінні розвідники ніколи не взуваються.

Отож, мої кроки у гетто створювали так само мало шуму, як тай цзи цюань– заборонена на той час медитативна техніка, яку крадькома практикували у мертвій тиші кілька її завзятих прибічників.

Потайки і з великим піднесенням я полювала на ворога.

Сань Лі Тхунь було настільки бридким місцем, що потрібен був справжній героїзм, справжня епопея, щоб зуміти там вижити.

Я там виживала пречудово. Епопея – це була я.

Біля сусіднього будинку зупинилась невідома мені машина.

Нові мешканці – у гетто пригнали нових іноземців, щоб ті бува не заразили китайців.

У автомобілі лежали величезні валізи і сиділо четверо осіб, серед яких і центр всесвіту.

Центр всесвіту мешкав у сорока метрах від мого будинку.

Центр всесвіту був італійкою за національністю і звався Еленою.

Елена стала центром всесвіту одразу, як тільки її ніжки ступили на вкриту бетоном землю Сань Лі Тхунь.

Її батьком був невисокий жвавий італієць. Мати ж, навпаки, була дебела індуска з республіки Сурінам і мала загрозливий погляд, як у бійців Sendero Luminoso[11]11
  ⁴ Моріс Гревіс (1895–1980) – бельгійський вчений, автор підручника класичної французької граматики.


[Закрыть].

Елені було шість років. Вона була чарівна, як янголятко з художньої листівки.

Вона мала величезні і нерухливі чорні очі, шкіру пісочного кольору.

Її чорне, як смола, волосся блищало так, неначе кожну волосину натирали окремо смолою і було таке довжелезне, що спадало по спині аж по самі крижі.

Від її чарівного носика запаморочився б сам Паскаль.

Її щічки мали такий овал! Але варто було лише глянути на її неперевершений ротик, щоб усвідомити якою вона була злюкою.

Її тіло було вінцем гармонії у всесвіті, пружне й водночас ніжне, гладеньке, як у немовляти, з неприродно чіткими контурами, так, неначе вона прагнула вирізнятися краще за інших на екрані всесвіту.

Описати Елену означало те саме, що перевести Псалтир до розряду інвентарної книги м'ясної крамниці.

Одного погляду було досить, щоб помітити, що кохати Елену – це таке ж нещастя, як Гревіс[12]12
  Моріс Гревіс (1850-1980) – бельгійський вчений, автор підручника класичної французької граматики


[Закрыть] для французької граматики. Освистана, але необхідна класика.

Того дня на ній була сукня з білою англійською вишивкою. Як у кіно. Я померла б від сорому, якби мені довелося одягти подібні лахи. Але Елена належала до іншої системи цінностей, і ця сукня перетворювала її на янгола у квітучому саду.

Вона вийшла з автомобіля, не помітивши мене.

Приблизно такої політики вона дотримувалась і протягом усього року, який ми мали провести разом.

На зразок тих містифікацій, які керують Китаєм, у цій країні діють і свої закони жанру.

Невеличкий урок граматики.

Правильно буде сказати: «Я навчилася читати в Болгарії», або «Ми зустрілися з Елалі у Бразилії». Проте помилковими будуть висловлювання: «У Китаї я навчилась читати», або «У Китаї я зустрілася з Елалі». Слід казати: «Читати я навчилася у Китаї», або «3 Елалі я зустрілась у Пекіні».

Не існує невиннішої речі, ніж синтаксис.

Цілком природно, що у даному разі цей галліцизм привносить щось дуже істотне.

Отже, не говорять: «Я висякалась у 1974 році» чи «Я зашнурувала черевики у Пекіні». Або ж, принаймні, слід додати слово «вперше». У іншому разі щось шкутильгає у цих висловлюваннях.

Отож і зовсім несподіваний висновок – якщо китайські оповідання справляють якийсь винятковий вплив, то це, насамперед, завдяки граматиці.

А коли синтаксис хоч трошки дотикається міфології, стиліст лишається вкрай задоволеним.

А коли ви задовольнили забаганки стиліста, то можна зважитися написати й таке: «Дух свободи я пізнала у Китаї».

Інтерпретувати цю скандальну фразу можна так: «Дух свободи я пізнала саме у жахливому Китаї за часів правління Банди Чотирьох».

Значенням такої абсурдної фрази буде: «Дух свободи я відкрила для себе саме у тюремному гетто Сань Лі Тхунь».

Єдиним вибаченням такого неприпустимого твердження є те, що воно справедливе.

У цьому Китаї кошмарів дорослі іноземного походження почувались очманілими. Те, що вони бачили, обурювало їх; те, чого вони не бачили, дратувало їх ще більше.

А для їхніх дітей – це було справжнє свято.

Вони не переймалися стражданнями китайського народу.

І те, що їх загнали у бетонне гетто разом з сотнями інших дітей, видавалося їм справжньою ідилією.

Для мене ж ще більше, ніж для інших, це було одкровенням свободи. Я щойно з Японії, де провела кілька довгих років. Дитячий садок пройшов у японській системі освіти, тобто в армійській муштрі. Гувернантки надто опікувалися мною вдома.

У Сань Лі Тхунь ніхто не стежив за дітьми. Нас було так багато, а простору так мало, що це здавалося зайвим. І на кшталт такого собі неписаного закону, не встигали батьки перебратися до Пекіна, як давали повну свободу дій своїм нащадкам. Щовечора, щоб не впасти у депресію, вони обоє кудись ішли, лишаючи нас напризволяще. З притаманною людям їхнього віку наївністю, гадали, що ми стомилися, що лягаємо о дев'ятій спати.

Щовечора ми посилали спостерігача, який слідкував за дорослими і попереджав про їхнє повернення. Тоді всі кидалися навтіки. Діти добігали кожен до свого острогу, стрибали одягнені в ліжка і вдавали, що сплять.

Адже для війни найкраща пора доби – ніч. У темряві крики переляканого ворога лунали гучніше, засідки вигравали у таємничості, а моя роль розвідниці набувала особливого сенсу світоча – на своєму коні, який йшов інохіддю, я відчувала себе живим смолоскипом. Я була не Прометеєм, я була вогнем, сама я маскувалась, але – о блаженство! – помічала, як скрадлива хода мого світила лишає на китайських стінах слід у безмежній пітьмі ночі.

Війна була найблагороднішою з ігор. Саме слово бриніло як скринька: щоб її відкрити, треба зламати замок, і тоді блиск коштовностей заграє на вашому обличчі – дублони, перли і коштовне каміння, але, насамперед, навіжене шаленство, розкіш ризику, мародерство, безконечний жах і, нарешті, діамант діамантів! – воля, свобода, яка свище у вухах і перетворює нас на титанів.

Подумаєш! Не виходити за межі гетто! Свобода не вимірювалася відведеними квадратними метрами. Свобода – це можливість, нарешті, бути самим собою. Більшого подарунка дітям, ніж забути про них на якийсь час, дорослі зробити не можуть.

Облишені китайською владою і батьківською опікою, єдиними особистостями на всю Китайську Народну Республіку були діти Сань Лі Тхунь. Це їх п'янило, наповнювало героїзмом і святою люттю.

Грати у щось інше, не у війну, означало б принизити власну гідність.

Саме цього Елена ніколи не хотіла розуміти.

Елена взагалі нічого не бажала розуміти.

З першого ж дня вона поводилася так, неначе вже все зрозуміла. До того ж, вона вміла бути переконливою. Мала власні переконання, але ніколи не прагнула їх доводити. Говорила мало, але зі зверхнім апломбом і вкрай безцеремонно.

– Не хочу грати у війну. Це не цікаво.

Я з полегшенням зітхнула, що таке богохульство прозвучало лише для моїх вух. Я зам'яла справу. Тільки б Союзники не могли подумати чого поганого про мою кохану.

– Ні! Війна – це чудо, – внесла я свою правку.

Вона вдала, що не чує. У неї був неабиякий дар вдавати, що не слухає.

Вигляд вона мала такий, наче ніхто і ніщо їй не потрібні.

Вона вела такий спосіб життя, буцімто її цілком задовольняє те, що вона найвродливіша, що має довгі коси.

У мене ніколи не було друга або подруги. Я про таке й не замислювалася. Навіщо вони б мені здалися? Мені було пречудово й у власній компанії.

Мені були потрібні батьки, вороги і соратники по зброї. Найменше я потребувала рабів і глядачів. Це питання мого статусу.

Ті, хто не належали до однієї з перелічених п’яти категорій, цілком спокійно могли б і не існувати.

Тим більше випадкові друзі.

У батьків були друзі. Це – люди, з якими вони зустрічалися, щоб разом розпивати алкогольні напої найфантастичніших кольорів. А то вони не могли пити їх без друзів!

Окрім цього, друзі були для того, щоб поговорити й вислухати. їм розповідали малозначні історії, друзі реготали і натомість розповідали свої. А потім сідали разом за стіл.

Інколи друзі танцювали. То було жалюгідне видовище.

Одне слово, друзі – це порода людей, яких зустрічають, щоб у їхній компанії часом дозволити собі абсурдні та навіть гротескні вчинки. Або яких приймають тоді, коли займаються чимось цілком пристойним, але для цього вони потрібні як п’яте колесо до воза.

Мати друзів – це ознака дегенерації.

У брата з сестрою були друзі. їм це можна було пробачити, адже ці друзі були водночас їхніми соратниками по зброї. Дружба народжувалась у бойовому братерстві. Червоніти ні за що.

Я була розвідницею. Воювала одна. Мати друзів – це добре для інших.

Щодо кохання, то воно мене стосувалось ще менше. Ця чудасія має пояснення у царині географії – казки «Тисячі і однієї ночі» часто-густо описували спалахи кохання на Середньому Сході, я ж перебувала значно східніше.

Всупереч тому, що можна було б уявити, моє ставлення до інших було позбавлене пихи. Воно було суто логічним. Всесвіт сходився на мені – це не моя провина, не я так вирішила. Саме з цією даністю я мала створювати свій образ. Навіщо ж мені обтяжувати себе друзями? У моєму житті для них не відводилося жодної ролі. Я й так була центром всесвіту: просунути мене ближче до центру їм не під силу.

Єдиний зв'язок, який слід взяти до уваги – це зв'язок з моїм конем.

Моя зустріч з Еленою – це не була передача влади. Влади я не мала ніякої і це мене найменше турбувало. Та зустріч – то було якесь інтелектуальне зрушення: віднині центр світу знаходився не у мені. І я робила все можливе, щоб наблизитися до нього.

Я відкрила для себе, що мені недостатньо бути біля неї. Необхідно було, щоб я щось важила для неї. Але де там! Я її не цікавила. Відверто кажучи, здавалось, ніщо її не цікавить. Вона ні на що не дивилася, нічого не говорила. Виглядала так, неначе задоволена тим, що знаходиться у своєму внутрішньому світі. Втім, відчувалося, що вона усвідомлювала те, як на неї дивляться, і що це їй подобалось.

Мені знадобиться якийсь час, щоб зрозуміти – лише одна річ важила для Елени, а саме: щоб на неї дивилися.

Отже, навіть не знаючи того, я робила її щасливою: я їла її очима. Не могла відвести погляду. Ніколи і нічого гарнішого не бачила. Уперше в житті чиясь врода так вразила мене. Мені вже не раз зустрічалися вродливі люди, але дотепер вони не привертали моєї уваги. І досі не розумію чому, але врода Елени не давала мені спокою.

Я покохала її з першої миті. Як пояснити таке? Ніколи й гадки не мала, що когось покохаю. Ніколи не думала, що чиясь врода може пробудити почуття. Але тієї миті, коли я побачила її, механізм запрацював на диктаторський лад – вона була найвродливішою, тому я її покохала, а, отже, вона стала центром всесвіту.

Містерія тривала. Я розуміла, що не можу задовольнитися тим, що кохаю її – мені треба було, щоб і вона покохала мене. Чому? Просто треба і край.

Без усіляких викрутасів я ввела її у курс справ. Цілком природно, що я мусила довести до її відома:

– Ти мусиш мене покохати.

Вона зробила велику ласку: глянула на мене. Краще б я не бачила того погляду. Вона зневажливо зареготала. Ясно, я бовкнула дурницю і змушена була пояснити, чому це зовсім не дурниця:

– Ти мусиш мене покохати, тому що я кохаю тебе. Ясно?

Мені здавалося, що, додавши цю інформацію, я все розставила на свої місця. Але тепер Елена зайшлася від сміху.

Я відчула щось схоже на образу.

– Чого ти скалишся?

Вона відповіла стримано, зверхньо і насмішливо:

– Бо ти дурепа.

Так було сприйняте моє перше освідчення у коханні.

Я відкрила для себе водночас: засліплення, кохання, альтруїзм і приниження.

Ця тетралогія гралася переді мною саме у такому порядку з першого ж дня. З чого я дійшла висновку, що має бути логічний зв’язок між цими чотирма халепами. Краще, звичайно, уникнути б першої з них, але було запізно. Та хоч би там як, я не впевнена, що мала вибір.

Така ситуація була надзвичайно прикрою. Адже вона змусила мене збагнути, що таке страждання. Останнє видалось мені вкрай неприємним.

Втім, мені не вдалося пожалкувати ні про те, що кохала Елену, ні про те, що вона існувала. Марно було нарікати, що таке сталось. І якщо вже сталося, значить, покохати її було неминучим.

З першої миті мого кохання – тобто з першої секунди

– я збагнула, що маю щось зробити. Цей лейтмотив цілком заволодів мною і не відпускав уже до самого кінця цієї любовної історії.

«Треба щось зробити…

Тому що я кохаю Елену, тому що вона найпре-красніша, тому що на землі є така шановна істота, тому що зустріла її, тому що – хоч вона й не хоче цього знати – вона моя кохана, мушу щось зробити.

Щось величне, щось грандіозне – гідне її і мого кохання.

Наприклад, убити німця. Ні, цього мені не дозволять. Полонених, врешті-решт, відпускали живими. Ще одна примха батьків і забаганка Женевської угоди. Ця війна – махлярство.

Ні. Щось таке, що під силу мені самій. Щось таке, що вразить Елену у самісіньке серце».

Я відчула, як мене охопив відчай, від якого відняло ноги. Як стояла, так і бебехнулась додолу. Відчуття власного безсилля мене паралізувало.

Я воліла вже ніколи й не поворухнутися. Я воліла зомліти від нудьги. Сиділа б там на бетоні заціпенівши, не їла б і не пила до самої смерті. Я дуже швидко померла б, і моя кохана страждала б від болю.

Ні, так не піде. Мене силоміць підведуть, примусово напоять і нагодують через лійку. Дорослі виставлять мене на глум.

Ну, тоді щось зовсім протилежне. Оскільки мені заборонена нерухомість, я рухатимуся. Власним очам не повірите!

Мені коштувало надзвичайних зусиль поворухнути цим тілом, яке від страждання перетворилося на камінь.

Я побігла до стайні і скочила на коня.

Вартові випустили мене без жодних проблем.

(Мене завжди дивувала легковажність китайської варти. Мене трохи шокувало те, що я не здалася підозрілішою, ніж звичайно. За три роки життя у Сань Лі Тхунь мене жодного разу не обшукали. У цій системі щось таки, було з ганджем.)

На бульварі Хутун я пустила коня галопом, та таким, якого ще не знавала історія швидкості.

Ніщо не могло його зупинити. Не можу й сказати, хто був п'яніший: кінь чи вершник. Ми неслися обоє. Мій розум уже сягнув за межі звукового порогу. Ілюмінатор кабіни пілота розлетівся на дрібні уламки, і з моєї голови миттю вилетіло все. Пронизлива порожнеча наповнила мою голову, і я позбавилась страждань водночас із спроможністю думати.

Ми з конем були тепер лише болідом, випущеним у місто Вентиляторів.

На ті часи у Пекіні майже не було автомобілів. Можна було галопувати, не зупиняючись на перехрестях, не роззираючись, ні на що не звертаючи уваги.

Мій захоплений пробіг тривав чотири години.

Коли я повернулася до гетто, то була суцільним здивуванням.

«Я мушу щось зробити». Дещо я вже зробила: протягом кількох годин розчинялась у швидкості, гасаючи містом.

Певна річ, Елена нічого про це не знала. До певної міри так воно й краще.

Благородство цих безкорисливих перегонів переповнювало мене гордістю. Але не повідомити Елену про цю мою гордість було б марнотратством.

Наступного дня я постала перед її очі з осяяним езотеризмом ликом.

Вона не удостоїла мене погляду.

Мене це анітрохи не збентежило. Вона таки побачить мене.

Я вмостилася поруч неї на стіні і байдужим тоном заявила:

– У мене є кінь.

Вона недовірливо глянула на мене. Я відчула насолоду.

– Плюшевий коник?

– Ні, кінь, на якому я басую, де хочу.

– Кінь? Тут? У Сань Лі Тхунь? А де він?

Мені сподобалась її зацікавленість. Я кинулась до стайні і повернулася вже на коні.

Моя кохана вмить збагнула ситуацію.

Вона здвигнула плечима і заявила цілком байдужо, не змилостивившись навіть на глум:

– Це не кінь, а велосипед.

– Це кінь, – спокійно запевнила я.

Моя безтурботна впевненість не справила враження.

Елена вже нічого не слухала.

У Пекіні мати гарного великого велосипеда було таким самим нормальним явищем, як мати ноги. Мій велосипед набув такого міфічного значення у моєму житті, що здобувся на статус коня.

У моїх очах ця істина була настільки безперечною, що показуючи свого звіра, мені зовсім не треба було удавати лицемірство. Я й уявити собі не могла, що Елена зможе побачити тут щось інше, а не коня.

Це те, що й сьогодні я не можу збагнути. Я не жила в якійсь дитячій фантасмагорії, не створювала феєрію субститутів. Той велосипед був конем та й годі! Не пригадую, коли саме я так вирішила. Той кінь завжди був конем. Нічим іншим він бути не міг. Ця тварина з плоті й крові була такою самою складовою об'єктивної реальності, як і гігантські вентилятори, фізіономії яких я змірювала на око під час прогулянок. Я цілком щиро сподівалася, що центр всесвіту дивитиметься на світ моїми очима.

То був лише другий день, а це кохання вже ставило під загрозу мій ментальний світ.

Якщо провести паралелі, то революція, яку здійснив Коперник, була дитячим жартом. Завдяки наполегливості я виплутаюсь з цього. Мій висновок вміщувався у рамки одного речення: «Елена – сліпа».

Єдиний спосіб позбутися страждань – це створити повний вакуум у голові. Єдиний спосіб створити повний вакуум у голові – це пустити коня галопом, це підставити чоло усім вітрам, це стати продовженням свого коня, перетворитися на ріг єдинорога з єдиною метою – розтинати прошарки повітря до останньої схватки, у якій ефір візьме гору, а вершник і кінь, загубившись у круговерті, розпадуться на дрібні уламки, які поглине морок, всмокчуть і розсіють Вентилятори.

Елена – сліпа. Цей кінь – таки кінь. Щойно завдяки швидкості й вітру з’являється визволення – з'являється й кінь. Конем я називаю не того, хто ходить на чотирьох ногах і викидає кінські кізяки, а того, хто сипле прокльони землі і віддаляє мене від неї, того, хто підіймає мене і змушує не впасти, того, хто затопче мене на смерть, якщо я спокушуся місити ногами багнюку, того, хто змушує танцювати моє серце і надриває живіт, того, хто кидає мене у такий шалений алюр, від якого мружаться очі. Адже найяскравіше світло не в змозі засліпити так, як ляпас повітря.

Я називаю конем ту єдину місцину, де можна позбутися будь-яких пут, будь-яких думок, будь-якого сумління, будь-якої мрії про прийдешнє. І перетворитись на порив, і стати несамовитим вируванням.

Я називаю конем ті ворота, що ведуть у незвідане, а гарцюванням ту мить, коли стрічаю силу-силенну монголів, татар, сарацинів, червоношкірих чи інших баскських побратимів, які жили задля того, щоб вершниками бути, тобто – просто щоб бути.

Я називаю кавалькадою дух, який брикається усіма чотирма копитами, і знаю, що мій велосипед має четверо копит. І що він брикається. І що це – кінь.

Я називаю вершником того, кого кінь вирвав з багна, кому кінь повернув свободу, і цей дух свободи свище біля самісіньких вух.

Ось чому ще жоден кінь, крім мого, не заслужив того, щоб називатися конем.

Якби Елена не була сліпою, вона помітила б, що цей велосипед – це кінь. І вона покохала б мене.

То був лише другий день, а я вже вдруге втратила своє обличчя, втратила гідність.

Для китайців утратити свою гідність – це найсерйозніше, що може скоїтись.

Я не була китаянкою, але поділяла цю думку. Це подвійне приниження ганьбило мене на порох. Щоб змити безчестя мені потрібен був вчинок, який наробив би багато галасу. За менше Елена не покохала б мене.

І я, люта, чекала нагоди.

Я тремтіла за третій день.

Щоразу як ми брали на тортури когось із малолітніх німців, ворожий табір у відповідь дубасив одного з наших. Отож, випливала чергова помста, і так далі.

Від однієї каральної експедиції до другої, сили, що ворогували, завжди могли знайти виправдання своїм злочинам.

Це й називають війною.

З дітей глумляться, коли ті, виправдовуючись за свої ганебні вчинки, скаржаться: «Він почав перший!» Але конфлікти між дорослими мають той самий генезис.

У Сань Лі Тхунь першою почала армія Союзників. Але гандж Історії полягає у тому, що початком вважають те, що хочуть.

Східні німці постійно канючили, що на території гетто першими напали ми.

Ці географічні обмеження здавались нам дріб'язковими. Війна почалася не в Пекіні, і не 1972 року. Вона почалася в Європі 1939-го.

Кілька майбутніх інтелектуалів відзначили, що 1945 року було укладено перемир'я. Для нас вони були «зеленим дорістом». 1945-го відбулося те саме, що й 1918-го: вояки підняли великий палець догори на знак missio![13]13
  missio! (лат.) – жест, що в боях гладіаторів позначав пощаду.


[Закрыть]  щоб перевести подих.

Ми просто переводили подих, а ворог залишився тим самим. Адже не все пішло прахом.

Одним з найжахливіших епізодів війни був бій коло шпиталю та його наслідки.

Серед військових таємниць, про які мав мовчати кожен із Союзників, був шпиталь.

Славнозвісний ящик від переїзду ми залишили на тому самому місці. Зокола нашу споруду було непомітно.

Ми встановили правило: входити до шпиталю якнайнепомітніше і завжди один за одним. Жодних проблем: контейнер стояв попід стіною поблизу цегельні. Непомітно туди прослизнути, можна сказати, дитяча забавка.

До речі, пересічніших за німців шпигунів знайти важко. Вони не засікли жодної з наших баз. Воювати з ними було легко.

Окрім одного стукача нам нічого було боятися. І зовсім виключалось, що серед нас є зрадник. Якщо у наших лавах ще й траплялися боягузи, то підступних там не було.

Потрапити до лап ворога означало попасти під їхні стусани. Це був момент не з кращих, та ми пройшли через нього всі. Ми вважали, що такий вид жорстокості – то не тортури. Нам би ніколи не спало на думку, що один з наших міг розтеліпати військову таємницю, аби уникнути такої малозначущої кари.

Однак таке сталося.

Елена мала десятирічного брата. Наскільки вона вражала всіх вродою і зверхністю, настільки ж Клаудіо був посміховиськом. Не те, щоб потворний чи незугарний, але в кожному його жесті читались безвладна маніжність, дріб'язковість, невпевненість, які нервували з перших хвилин. Більше того, як і сестра, він завжди був одягнений як нова копієчка, пробір збоку був рівнесенький, як ниточка, надто охайно причесаний чуб сяяв чистотою, а випрасуваний у складочках одяг виглядав так, мовби щойно зійшов зі сторінок каталогу мод для дітей апаратників.

Ми всі ненавиділи його за цей взірець манірності.

Однак ми не змогли відмовити йому у вербовці. Елена насмішливо ставилась до війни і дивилась на нас зверхньо. Щодо Клаудіо, то він угледів у війні спосіб соціальної інтеграції і запродався, аби тільки опинитися серед нас.

Такою вже істотою він був. Ми не могли наражати себе на ризик пересваритися з численними італійськими бійцями – серед яких і безцінна Джихан – тільки через відмову прийняти до своїх лав їхнього співвітчизника. Це тим більше дратувало, оскільки й самі вони ненавиділи новенького, проте їхня вразливість містила чимало парадоксів, які спантеличували.