Текст книги "Саботаж кохання"

Автор книги: Амелі Нотомб

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Це не мало значення. Просто Клаудіо був би собі кепським бійцем, та й годі. Армія не могла складатися лише з героїв.

По двох тижнях після посвяти у вояки, під час однієї з сутичок, німці захопили брата Елени у полон. Ніколи ще ми не бачили, щоб хтось отак погано захищався і так повільно бігав.

У глибині душі ми раділи. Нас тішила сама думка про стусани, які на нього чекали. До ворога ми відчували справжню симпатію, тим паче, що цей макаронник був надмірно перечулений як особистість і ще тому, що його матуся-квочка надто чатувала його, здуваючи кожну пилиночку.

Повернувся Клаудіо, шкутильгаючи. На ньому не було жодних синців чи якихось інших слідів від тумаків. Він скиглив, що німці вивернули йому ногу на 360°. Нас здивували нові безцеремонні манери німців.

Наступного дня внаслідок німецької атаки шпиталь перетворився на тирсу, а брат Елени забув про шкутильгання. Ми все зрозуміли. Англійською Клаудіо говорив погано, але досить зрозуміло, щоб зрадити.

(Англійською ми спілкувалися з ворогом. Оскільки наші контакти обмежувались головним чином стусанами або тортурами, нам ніколи й не доводилось застосовувати цю мову. Усі Союзники говорили французькою – само собою зрозуміле явище.)

Італійські бійці найзавзятіше зажадали кари для стукача. Під час військового трибуналу Клаудіо відкрив нам усю широчінь свого боягузтва, але тут власною персоною з'явилась матуся з наказом пощадити її бідолашного синочка. «І якщо з мого сина упаде хоч одна волосина, від вас мокрого місця не залишиться!» – заявила вона, грізно лупаючи очима.

Звинуваченого помилували, але він перетворився на символ підступності. Ми зневажали його не на жарт.

Все сприяло тому, щоб я зав'язала стосунки з Еленою. Вона, безперечно, пронюхала про цю справу через брата і матусю. Я виклала їй нашу версію.

Навіть її пиха не могла приховати певну долю гіркоти. Я її розуміла: якби Андре або Жульєтта визнали за собою провину у такій зраді, їхнє безчестя заплямувало б і мене.

До речі, у такому ракурсі я й виклала Елені цю справу. Я хотіла бути тією, хто побачить її вразливість. Тільки брат міг бути слабинкою такого довершеного створіння.

Природно, якщо вона не визнає себе переможеною.

– Все одно війна – це сміх, – заявила вона з притаманною їй зверхністю.

– Сміх – не сміх, але Клаудіо заливався гарячими слізьми, аби воювати серед нас.

Вона знала, що від такого аргументу не відхреститься. Не відповіла на нього і замкнулася у своїй зарозумілій мовчанці.

Але на якусь мить я помітила страждання на її обличчі. Впродовж однієї миті вона опинилась у межах досяжності.

Я відчула це як хвилюючу перемогу кохання.

На світанку в ліжку я прокручувала цю сцену.

Мені й справді здавалося, що я доторкнулась до прекрасного.

Чи є хоч в одній світовій культурі міфічний епізод такого змісту: «Залицяльник, від якого відмахуються руками й ногами, сподівається схилити до себе недосяжну кохану і приходить до неї зі звісткою, що її брат – зрадник»?

За моєї пам'яті така сцена ніде не знайшла своєї трагічної ілюстрації. Великі класики не допустили б такої підлої поведінки.

Я цілком не усвідомлювала, на яку зневагу заслуговує подібна поведінка. Та якби й усвідомлювала, не думаю, що це мене турбувало б. Це кохання надихало мене на таке самозречення, що, не вагаючись, я покрила б себе безчестям. Яке значення мала віднині моя гідність? Вона не мала жодного значення, бо я була ніщо. Впродовж усього часу, поки я була центром всесвіту, я мала підтримувати належний мені імідж. Тепер же належало дбати про статус Елени у загальній системі.

Я благословляла існування Клаудіо. Без нього я ніяк не прорвалась би, ніяк не підступилась би не те що до серця моєї коханої, навіть до її поваги.

Я ще і ще прокручувала цю сцену: попереду – я, позад мене – її звична байдужість і вона, вродлива, просто прекрасна. Все, що важить – це тільки бути красунею і нічого, окрім цього.

А потім принизливі слова: «Твій брат, моя кохана, брат, якого ти не любиш – а не любиш ти нікого, окрім себе, і все ж таки він твій брат – невід'ємна твого престижу. Так ось, твій брат, богине моя, – боягуз і зрадник найвищого гатунку».

О! Ця нікчемна і прекрасна мить, коли я помітила, як завдяки моїй новині щось у тобі розкрилося, щось таке, що не описати словами – а отже, важливе – оголилося! Завдяки мені!

Я не мала на меті завдати тобі страждань.

Я, до речі, взагалі не знала, що має на меті це кохання. Просто, щоб догодити моєму сильному коханню, треба було розбудити в тобі справжнє почуття, бодай якесь.

Ці невеличкі муки серця, що їх приховують твої очі, яке підтвердження вони для мене!

Я ще і ще прокручувала цю сцену, зупиняючись лише на зображенні. Я входила у транс закоханої. Наразі, для Елени я щось важитиму.

Треба діяти далі. Вона ще в мене постраждає. Я була надто боягузливою, щоб відверто завдати їй болю, але постараюся відшукати усю можливу інформацію, яка могла б її уразити, і не втрачу жодної нагоди постати у ролі тієї, хто приносить погану звістку.

Так я дійшла до того, що почала плекати непристойні мрії. Начебто мати Елени розбивається за кермом. Буцімто італійський посол понижує у посаді її батька. Неначе Клаудіо гуляє у дірявих на дупі штанях, навіть не усвідомлюючи того, і перетворюється на посміховисько всього гетто.

Така кількість катастроф! І всі вони підкорялися одному правилу: посягати не на особу Елени, а на тих, хто для неї багато важив.

Ці вигадки захоплювати мене до глибини душі. Я йшла попереду коханої з неймовірно поважним виглядом і повільно та урочисто рекла: «Елено, твоя мати померла», або: «Твого батька зганьблено».

Сердечні муки хльостали тебе по щоках: видіння, від якого щеміло моє серце і яке змушувало кохати тебе ще дужче.

Так, моя кохана, ти страждаєш через мене. Не тому, що мені до вподоби страждання. Краще було б, якби я могла дати тобі щастя. Тільки я добре затямила, що це неможливо. Для того, щоб я могла зробити тебе щасливою, ти спершу мала мене покохати, але ж ти мене не кохаєш. А от щоб зробити тебе нещасною, зовсім не потрібно, щоб ти мене кохала. Зрештою, для того щоб ти відчула себе щасливою, ти спершу мала відчути себе нещасною. Як зробити щасливою вже щасливу людину?

Ось чому я мушу дати тобі нещастя. Щоб мати шанс ощасливити тебе потім. Хоч би як там було, найважливіше те, що ти страждаєш з моєї вини, кохана моя. Якби ти відчувала до мене десяту частку того, що почуваю до тебе я, ти раділа б цим стражданням від самої думки про те, як втішають мене твої страждання.

Я умлівала від насолоди.

Треба було знайти новий шпиталь.

Вже не могло бути й мови про те, щоб облаштовуватися у ящикові для переїзду. Фактично ми не мали великого вибору. Тому ми змушені були надавати медичну допомогу у тому самому місці, де виготовляли і зберігали нашу таємну зброю. Не надто гігієнічно, втім, у Китаї ми призвичаїлися до бруду.

Отже, ліжка з «Женьмінь жібао» перемістилися на останній поверх запасних сходів у найвищому будинку Сань Лі Тхунь. Чан для сечі стояв у самому центрі цього акробатичного дортуару.

Німці виявилися йолопами і не забрали наші запаси стерильної марлі, вітаміну С і супових пакетиків. Все це ми убгали у рюкзаки, які й порозвішували на перилах металевих сходів. Оскільки дощі у Китаї випадали вкрай рідко, наша конструкція мало чим ризикувала. Але ж тепер наша таємна база ставала помітнішою. Щоб викрити схованку, німцям варто було лише задерти носа і уважно подивитись. Та ми не такі недоумки, щоб приводити туди полонених: коли нам хотілося помордувати якусь жертву, ми спускали таємну зброю вниз.

На той час війна набула несподівано значних політичних масштабів.

Якось вранці нам закортіло піднятися у табір. Ото диво: на вхідних дверях, що вели до запасних сходів, висів замок.

І зовсім не важко було встановити, що цей замок не німецький. Він був китайський.

Отже, охоронці гетто вирахували нашу конструкцію. Вона їм так не сподобалась, що охоронці вдалися до такого жахливого заходу: закрити запасні сходи – єдиний запасний вихід у найвищому будинку Сань Лі Тхунь. Якби сталася пожежа, мешканцям не лишилось би нічого іншого, як стрибати з вікон.

Через такий скандал ми землі під собою не чули від радості.

І не безпідставно. Ну хіба це не тріумф – довідатися, що з'явився ще один ворог.

І який ворог! Сам Китай! Ми вважали себе ініційованими у лицарі лише завдяки тому факту, що жили у цій країні. Воювати ж проти неї – це вже підносило нас до рангу героїв.

Настане день, коли стриманим від величі голосом ми зможемо повідати своїм спадкоємцям, що ми воювали у… Китаї проти німців і китайців. Вершина слави!

Невеличке уточнення до цієї чарівної новини: наш ворог був ідіотом. Він будував запасні сходи і замикав їх на замок. Така непослідовність зачаровувала нас. Те саме, що побудувати басейн і не влити туди й краплі води.

Крім того, ми почали чекати на пожежу. Після розслідування виявилось би перед цілим світом, що китайський народ засудив, так би мовити, до страти сотні іноземців. Крім того що ми стали б героями, ми набули б статусу політичних пригноблених – міжнародних великомучеників. І справді ми, мабуть, не гаяли часу у цій країні.

(Які ж ми були наївні. У разі пожежі та розслідування її причин, скандал з приводу замка старанно зам’яли б.)

Природно, що від батьків ми приховували цю смаковиту справу. Якби вони втрутились, ми втратили б будь-яку нагоду стати великомучениками. Та й, зрештою, ми ненавиділи, коли батьки встрявали у наші халепи. Від них усе втрачало гостроту. У них не було ані найменшого відчуття казки. У них на умі були лише права людини, теніс, бридж. Здавалося, вони не усвідомлюють, що єдиний раз у їхньому сірому житті їм дається шанс стати героями.

І вершина примітивізму! Вони трималися за життя. Ми, до речі, теж, але за умови, що робимо його на своє розуміння престижним, приносимо його в жертву, приміром, сяйву пожежі.

(Насправді, якби пожежа спалахнула, на нас лягла б така сама частка відповідальності, як і на китайських охоронців. У загальних рисах ми це усвідомлювали, хоч і мало непокоїлися цим. А у мене й за вухом не свербіло, тим паче, що ні Елена, ні наша сім’я у цьому будинку не мешкали.)

Ця загалом чудова новина таїла у собі, одначе, й пере-шкоду, яку не знехтуєш: нам перекрили вхід до табору.

Проте вихід випливав з умов самої задачі: замок же був китайський.

Тоненька металева пилочка для нігтів – і замок знешкоджено.

А щоб не турбувати вартових, нам стало розуму купити ще один китайський замок – точнісінько такий самий, тільки цілий і неушкоджений і з ключами – і почепити його на місце попереднього.

Таким чином, у разі пожежі ми перетворювались на головних злочинців, адже, врешті-решт, утікачів прирік би на смерть наш замок.

Це ми також у загальних рисах усвідомлювали. Не в тому була проблема. Ми жили у Пекіні, не в Женеві. У нас ніколи не було наміру розпочинати справжню війну.

Ми ніколи особливо не бажали жертв. Але, якщо для продовження війни мали бути жертви, то вони були б.

Та хоч би там що, такого роду другорядні міркування не краяли нам серце.

De minimis non curat praetor[14]14
  Претор не переймається дрібницями (лат. прислів’я).


[Закрыть]. Природно, що дорослі – ці позбавлені прав діти – згаяли б на вирішення таких питань певний час, бо не вміють використовувати його як треба.

А ми, ми мали таке загострене почуття людської гідності, що майже ніколи не говорили про тих, кому перевалило за п'ятнадцять років. П'ятнадцятирічні належали паралельному світу, з яким ми жили у злагоді, бо зовсім не перетиналися.

Ніколи не зачіпали ми й ідіотського питання про наше майбутнє. Можливо, тому, що інтуїтивно ми всі дійшли єдино правильної відповіді: «Коли я виросту, думатиму про ті часи, коли був малим».

Було цілком природно, що дорослі присвячують себе дітям. Батьки та їхні родичі доживали віку на землі для того, щоб їхні спадкоємці не мусили перейматись мало-значущими питаннями, такими, як їжа та притулок, для того, щоб спадкоємці досконало могли виконувати свою основну роль – бути дітьми, тобто бути.

Мене завжди дивувала дітвора, яка писала твори про своє майбутнє. Коли ж мені допікали отим неповторним запитанням: «Що ти робитимеш, коли виростеш?», незмінно відповідала, що я «стану» лауреатом Нобелівської премії у галузі медицини, або великомученицею, або тим і тим водночас. І відповідала миттю, але не для того, щоб справити враження, навпаки: попередньо підготовлена відповідь дозволяла мені якомога нагальніше звільнитися від такої абсурдної теми.

Швидше нереальної, ніж абсурдної: у глибині душі я була впевнена, що ніколи не подорослішаю. Час плинув занадто повільно, щоб подібне могло статися. Мені було сім років: вісімдесят чотири місяці здавалися мені нескінченними. Яке довге було у мене життя! Лише від думки, що зможу прожити ще стільки ж років, у мене голова йшла обертом. Ще сім років! Ні. Це занадто. Я, без сумніву, зупинюсь у десять – одинадцять, на апогеї насичення. До речі, я вже відчувала майже повне насичення: зі мною сталося стільки пригод!

Отож, говорячи про Нобелівську премію у галузі медицини або про великомучеництво, я не чванилась: то була абстрактна відповідь на абстрактне запитання. Та й, зрештою, нічого грандіозного у цих професіях я не бачила. Єдине заняття, до якого відчувала справжню повагу, була професія вояка, зокрема, розвідниці. На вершині моєї кар'єри я жила саме зараз. Згодом – якщо це «згодом» буде взагалі – доведеться скотитися донизу і задовольнятися Нобелівською премією.

Така неправдоподібність долучалася ще до одної: коли дорослі говорили про своє дитинство, я не могла позбавитись думки, що вони брешуть. Вони ніколи не були дітьми. Вони споконвіку були дорослими. Падіння не існувало, оскільки діти назавжди лишались дітьми, як дорослі – дорослими.

Я носила в собі цю не сформульовану впевненість і добре усвідомлювала, що не зможу обстояти її. І тим дужче вірила в неї.

Елена не розповіла нікому про те, що мій велосипед – це кінь, чи навпаки.

З її боку це не було виявом особливої доброти: просто я нічого не важила. Про ніщо вона мови не заводила.

Між іншим, вона взагалі мало розмовляла, ініціатором балачок не виступала ніколи: задовольнялася тим, що відповідала на запитання, які вважала гідними її уваги.

– Ти ким будеш, коли виростеш? – запитала я просто з інтересу до наукового експерименту.

Мовчить.

Вже значно пізніше її поведінка підтвердила правильність моїх міркувань. Діти, які відповідають на подібне запитання – або несправжні діти (таких чимало), або діти, схильні до абстрагування та теоретичних узагальнень (мій випадок).

Елена була справжньою дитиною, тільки без умоглядного складу розуму. Для неї відповісти на таке дурнувате запитання – означало приниження. Та ще тому, що таке дурнувате запитання означало те саме, що поцікавитися в еквілібриста, що б він робив, якби був бухгалтером.

– Звідки у тебе ця сукня?

Тут би вона відповіла. І найчастіше:

– Матуся пошила. Вона гарна кравчиня.

Або так:

– Матуся купила її у Туріні.

То місто, звідки вона приїхала. Навіть Багдад здавався мені чимось звичнішим.

Зазвичай вона ходила у білому. Цей колір надзвичайно пасував їй.

Її пряме волосся було таке довге, що навіть зібране у коси, спадало аж до стегон. Її матуся ніколи б не дозволила китаянці доторкнутися до нього: сама повільно, терпляче доглядала скарб своєї доньки.

Мені більше до вподоби була одна кіска, але Чже зазвичай заплітала дві, як і собі. У дні, коли мені заплітали дві коси, я почувалася надзвичайно елегантною. Я відчувала неабияку повагу до свого волосся, доки не побачила коси Елени: відтоді мої вже здавалися мені звичайнісінькими. Ця істина по-справжньому відкрилася мені, коли випадково сталося так, що нас однаково зачесали: моя коса була довга й темна, її – безкінечна і виблискувала як агат.

Елена була на рік молодшою за мене, я – на п'ять сантиметрів вищою. Але вона в усьому мене перевершувала

– вона брала гору наді мною, як і над усіма. Вона так мало зважала на інших, що здавалася дорослішою за мене.

Цілими днями повільними маленькими кроками вона могла міряти крихітну територію гетто. Перебігала очима саме стільки, щоб помітити, що її розглядають.

Я запитую себе, чи були діти, які не пасли її очима. Вона навіювала зачарування, повагу, захоплення і страх. Тому що була найпрекраснішою, і тому що завжди була виваженою. Тому що на контакти з людьми ніколи не йшла першою. Тому що треба було йти їй назустріч, щоб увійти в її світ, і тому що, врешті-решт, нікому не вдалося увійти в цей її світ, який, мабуть, являв собою пихате багатство, самовпевнений спокій і зухвалу насолоду, і в якому, здавалося, від себе, і лише від себе вона знаходила цілковите задоволення.

Так як я, на неї не дивився ніхто.

З 1974 року я багатьох, довго і жадібно, їла очима так, що від мого погляду навіть ніяковіли.

Але першою була Елена.

І це її ніскілечки не бентежило.

Саме у неї я навчилася придивлятися до людей. Тому що вона була красунею, і тому що вона, здавалося, вимагає, щоб на ній зосередили увагу. Вимога, якій я відповідала з рідкісним завзяттям.

Через неї я почала втрачати боєздатність. Розвідник розвідував уже менше. До її появи весь свій вільний час я проводила на коні, встановлюючи місце дислокації ворога. Тепер треба було присвятити певну кількість годин на те, щоб розглядати Елену. Цю роботу можна було виконувати у сідлі або на ногах, але неодмінно на поважній відстані.

Мені ніколи б не спало на гадку, що така поведінка може бути хибною. Коли я бачила її, я забувала про власне існування. Така амнезія давала підстави для найбезглуздіших вчинків.

Я згадувала про власне існування лише вночі, у ліжку. І там я страждала вволю; я кохала Елену і відчувала, що це кохання до чогось призведе. У мене жодної гадки не було що то за «щось». Знала, що принаймні потребувала, щоб красуня хоч трохи попіклувалася про мене: то був перший етап, найнеобхідніший. Але відчувала, що згодом має відбутися якась неясна і незбагнена міньба. Я вигадувала всілякі історії – хтось назве їх метафорами – щоб наблизити це таїнство: у тих експериментальних історіях кохана завжди страшенно мерзла. Найчастіше вона опинялася розпростертою на снігу. Вона була майже роздягненою, навіть голою, і плакала від холоду. Снігу відводилась неабияка роль.

Мені хотілося, щоб вона отак мерзла, тоді треба було б її зігрівати. Моя уява була неспроможна знайти найкращий шлях. Натомість, я насолоджувалася думкою, відчуттям тепла, яке повільно і дивовижно огортає задубіле тіло; тепла, яке полегшує пощипування від холоду і змушує її зітхати з якоюсь дивовижною насолодою.

Ці історії збуджували у мені такі прекрасні хвилювання, що я сприймала їх як щось надприродне. Престиж їхньої магії виплескувався на мене. Я, безперечно, була медіумом. Я володіла неймовірними таємницями, і якби Елена про це здогадувалася, вона покохала б мене.

Але їй ще треба було про це розповісти.

І я спробувала. Моя прикро наївна тактика свідчить про те, до якої міри я вірила у це надприродне, для якого не знала найменування.

Якось вранці я прийшла до неї. Вона була у пурпуровій сукні без рукавів, затягнутій на талії і розширеній донизу, як півонія. Від її вроди і грації у голові затьмарилося.

Проте я таки згадала, що мала сказати їй.

– Елено, у мене є таємниця.

Вона спромоглася глянути на мене і цей погляд красномовно промовляв, що одну новину завжди можна терпляче вислухати.

– Ще один кінь? – запитала з погано прихованою іронією.

– Ні. Справжня таємниця. Таємниця, яку на всій землі знаю лише я одна.

В цьому я не сумнівалася.

– І що це таке?

І тут я раптом усвідомила – занадто пізно – що була цілком нездатна висловити це словами. Не могла ж я їй розповідати про сніг та дивні зітхання.

Жахливо! Єдиний раз я спромоглася привернути її увагу, і не знаходила, що сказати.

Зі скрути я вийшла, відклавши пояснення у просторі:

– Йди за мною.

І я рушила собі у першому ліпшому напрямку, вдаючи впевненість, за якою приховувалась панічна розгубленість.

О! Диво! Вона пішла слідом. Правда, з її боку це не була якась надзвичайна поступка. Вона звикла цілими днями повільно походжати по гетто. Сьогодні вона задовольнилася тим, що походжала у моїй компанії, поруч зі мною, але як завжди недосяжна.

Важко було йти так поволі. У мене складалося враження, що дивлюся фільм у сповільненому режимі. І ця вайлуватість була ніщо, порівняно з внутрішнім переляком від самої думки, що у мене нічого немає, що показати нічого.

Проте від того, що вона йшла поруч, душа моя бриніла від почуття перемоги. Ніколи не бачила, щоб вона йшла поруч когось. Її волосся було туго зібране у косу так, що я чітко бачила її прекрасний профіль.

Та чортзна, куди її повести. На території гетто, яку вона знала не гірше за мене, не було ніякої таємниці.

Ця пригода тривала, мабуть, з півгодини. Хоч у моїй пам'яті вона відклалася як цілий тиждень. Я повільно волочу ноги. З одного боку, щоб не дуже випереджувати

Елену, з другого, щоб відтягти якомога довше неминуче приниження – ту вкриту соромом мить, коли я вкажу їй на дірку у землі, або на розбиту цеглину, або ще на яку-небудь нісенітницю і наважуся ляпнути ахінею типу: «От лихо! Хтось її вкрав. Хто ж це поцупив мою скриньку зі смарагдами?» Красуня розсміється мені прямо в очі. Хоч куди кинь, скрізь клин. Провал в усіх напрямках.

Я виставила себе на посміховисько, але мені не вдавалося переконати себе у власній неправоті, адже я знала, що таємниця існує, і це щось більше за скриньки зі смарагдами. От якби знайти потрібні слова і розказати Елені про велич цієї таємниці – про сніг, про дивовижне палання, про непізнану насолоду, про надзвичайні усмішки і ще незбагнену послідовність розвитку інтриги.

Якби я змогла хоча б привідкрити для неї ці дива, вона захопилася б мною, а згодом і покохала. У цьому я не сумнівалася. Нас розділяли слова. Подумати лише, варто було знайти потрібні слова і скарби відкрилися б, як у Алі-Баби з його «Сезам, відкрийся»! Але велика таємниця приховала від мене свої слова і мені лишалось тільки стишувати й стишувати ходу, туманно сподіваючись на фантастичну появу диво-слона, або крилатого пароплава, або ядерної електростанції як відволікаючого маневру.

Терплячість Елени свідчила про те, наскільки мало все це її цікавило, так, наче вона вирішила наперед, що моя таємниця розчарує її. Я майже дякувала їй за це. Все повільніше й повільніше, від абсурдної дистанції до ідіотського гаку, мій маршрут привів нас до брами гетто.

Мною мало не заволоділа хвиля відчаю і злості. Я вже була готова впасти на землю з криком:

– Таємниці ніде немає! Не можу її показати, не можу навіть розповісти про неї! Але вона існує! Ти мусиш у це повірити, тому що я відчуваю її у собі, і тому що вона у тисячу разів прекрасніша, ніж ти могла б собі уявити! І ти мусиш любити мене, тому що я єдина людина на всьому білому світі, хто носить її у собі. Не прогав таку неймовірну річ, як я!

І саме тоді Елена врятувала мене, сама про те не здогадуючись:

– То твоя таємниця за межами Сань Лі Тхунь?

Я відповіла, що так, просто, щоб бодай щось відповісти, чудово усвідомлюючи, що на бульварі Хутун не було нічого такого, що могло б скидатися на таємницю.

Моя кохана зупинилася на місці:

– У такому разі перепрошую. Я не маю права виходити з Сань Лі Тхунь.

– Оце тобі, – видихнула я вдавано, ще не вірячи у спасіння в останню мить.

– Мама заборонила мені виходити. Вона каже, що китайці небезпечні.

Я мало не скрикнула: «Хай живе расизм!», але задовольнилася тим, чого вимагали обставини:

– Шкода! Якби ти тільки побачила, до чого гарна ця таємниця!

Навіть Малларме на божій дорозі не сказав би інакше.

Елена знизала плечима і повільно пішла собі геть.

Мушу визнати: починаючи з того дня, я несу у собі безмежну і невичерпну вдячність китайському комунізму.

Двоє коней виїхали за огорожу однієї-єдиної брами, яка завжди була під охороною. На бульварі Хутун вони поїхали не в напрямку площі Великого Вентилятора, а в протилежний бік ліворуч.

На площі Великого Вентилятора знаходилось Заборонене Місто. Менш заборонене, аніж село. Але обидва вершники були у тому віці, на який не поширюються будь-які заборони, от їх і не зупинили.

Шпаркі коні вивели їх далеко на шлях, що тягся вздовж полів. Місто Вентиляторів зникло з горизонту.

Якщо ви не бачили земель довкола Пекіна, то вам незнайоме поняття світової печалі.

Важко уявити, як найпрестижніша в Історії Імперія могла вирости на злиднях такого масштабу.

Пустеля – гарна річ. Але пустеля, перетворена на село, – видовище гнітюче. Найнижчі рослинки виглядали виснаженими. Люди – рідкість, та ще й не видно їх, бо набудували собі халупок у норах.

Якщо є на цій планеті пустельний пейзаж, то це саме він. Коні цокотіли по вузькій дорозі, сподіваючись цокотом перекрити тишу руїн.

Не знаю, чи сестра здогадувалась про те, що її велосипед був конем. У будь-якому разі, ніщо у її поведінці не суперечило цій легендарній істині.

Діставшись калюжі посеред рисових полів, ми зупинили коней, познімали амуніцію і пострибали у брудну воду. То були суботні вилазки.

Часом якийсь китайський селянин, неймовірно убогий на вигляд, заходив глянути на те, як плавають дві білі цяточки.

Обидві вершниці виходили з води, одягали амуніцію і сідали на землю. У той час як їхні коні паслися на злиденній траві, вони наминали крекер.

У вересні починалися заняття в школі.

Для мене – нічого нового. Для Елени – вперше.

Але невеличка французька школа у Пекіні не мала нічого спільного з навчанням.

Ми, діти різних народів – окрім англомовних і німців – були б дуже здивовані, якби нам заявили, що ми відвідуємо цю установу з метою навчитися чогось.

Цього ми не помічали.

Для мене школа була величезною фабрикою паперових літачків.

До такої міри, що їх допомагали нам будувати й учителі. Воно й зрозуміло: оскільки вони не були ні вчителями, ні вихователями, то це майже все, що вони вміли робити.

Ці славні люди, ці вчителі на громадських засадах опинилися у Китаї через прикрість. Адже можна назвати прикрістю велику сукупність ілюзій з подальшим розчаруванням у кожній з них.

До речі, окрім дипломатів і синологів, усі іноземці, які тоді мешкали у Китаї, опинилися там в силу тих самих «прикрих» обставин.

І, оскільки, опинившись у цій країні, ці нещасні мали бодай щось робити, вони йшли «навчати» у невеличку французьку школу Пекіна.

То була моя перша школа. Саме у ній я провчилася перші три класи, які вважаються найважливішими. Але марно стараюся пригадати. Гадаю, окрім того, як робити паперові літачки, геть нічому там не навчилася.

То й що? Читала я з чотирьох років, писати навчилася у п'ять, а черевики сама зашнуровувала споконвіку. Отже, вчитися мені було нічому.

На вчителів покладалось надлюдське завдання – завадити дітям повбивати одне одного. І їм це вдавалося. Тож слід привітати цих чудових людей і з'ясувати, що за подібних обставин, наприкінці століття навчати алфавіту було безглуздою зайвиною, заняттям для ідеалістів.

Для нас, дітвори різних національностей, освіта була не чим іншим, як продовженням тієї ж війни, і тими самими засобами.

І все ж з однією відмінністю: у маленькій французькій школі Пекіна не було німців. Вони ходили до східнонімецької школи.

Ми розв'язали це прикре непорозуміння завдяки геніальній і панічній регламентації: у школі ворогом був кожен.

А через те, що навчальна установа була дуже малих розмірів, ми без проблем гамселили одне одного. Знайти ворога було неважко, він був повсюди – під рукою, під зубами, під ногою, під плювком, під нігтями, під черепом, під підніжкою, під сечею і під блювотиною. Варто було лише нахилитися.

Ця школа була тим паче строкатою, що чверть учнів не знала жодного слова французькою. І навіть ніколи не посягала на те, щоб вивчити бодай якесь одне. Батьки влаштували їх сюди, бо справді не знали, куди їх подіти. Та ще тому, що бажали у спокої разом з іншими дорослими смакувати радості місцевого режиму.

Отож, серед нас були малі перуанці чи інші марсіани, яких ми залюбки брали на тортури і панічний гвалт яких був нам цілком незрозумілий. У мене збереглися найкращі спогади про французьку школу.

То була, мабуть, і для Елени перша школа.

Я тремтіла. Я обожнювала це місце розпусти, але мене охоплював жах від самої думки, що таке створіння, як вона, могло наважитися відвідувати таке небезпечне місце. Вона, котра ненавиділа фізичне насильство!

У кожному разі, я пообіцяла собі розквасити пику тому чи тій, хто зачепить бодай одну її волосинку. Тоді вже, напевно, вона зверне на мене увагу. Тим більше, що кривдник, швидше за все, зробить з мене відбивну, а Олена наді мною посміється.

То було зайве.

Диво ставалося скрізь, куди приходила Елена. З першого ж дня навколо моєї коханої утворилася аура миру, ніжності та гречності. Вона могла пройти повз найкри-вавіші бійки, аура оповивала її крок за кроком. То була загальноприйнята, природна, інстинктивна реакція: ніхто не смів посягнути на таку прекрасну і досконалу річ.

О четвертій вона поверталася у гетто така ж чистенька й чепурненька, як і вранці.

Вибухоподібна атмосфера школи, здавалося, їй не заважала. Вона просто не помічала її. Принаймні, удавала, що не помічає. На перервах вона повільним кроком міряла виквацьований землею дворик, щаслива, що лишається на самоті.

Те, що мало статися, сталося – ця самотність не тривала довго.

Зверхня врода, якою вона була наділена, наснажувала до поваги на відстані. Я ніколи й уявити собі не могла, що десь існує сміливець, здатний наблизитися до неї. Отож, це кохання завдавало мені різних мук, але тільки не ревнощів.

Ото був ступор, коли якось вранці у дворі я побачила, як один життєрадісний хлопчак розповідав італієчці всілякі витребеньки.

І вона… вона навіть зупинилася, щоб вислухати.

І вона навіть слухала. Вона підвела своє личко до його пики. І її очі, її ротик виказували особу, яка слухає.

Безперечно, у її вигляді не було захвату чи захоплення. Але вона справді слухала. Вона спромоглася бути уважною до когось.

Мені навіть здалося, що в ту мить хлопчак існує для неї.

І це існування тривало принаймні хвилин десять.

І позаяк він навчався у її класі, Господь знає, скільки ще часу він існував для неї без мого відома.

Ницість, яка не має назви.

Слід навести кілька онтологічних пояснень.

До чотирнадцяти років я поділяла людей на три категорії: жінок, дівчаток і незграб.

Усі інші розбіжності видавалися мені анекдотичними: багаті чи бідні, китайці чи бразильці (за винятком німців), господарі чи раби, красені чи потвори, дорослі чи вже старі – всі ці нюанси, звичайно, мали значення, але вони не зачіпали сутність людей.