Текст книги "Саботаж кохання"

Автор книги: Амелі Нотомб

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Щодо мене, то коли я воювала, я зустріла свою Єлену Прекрасну, я закохалася в неї, і тому мала власне бачення «Іліади».

Адже я бачила, якою була Єлена Прекрасна, як вона реагувала. І від цього схиляюся до думки, що її далека тезка-прародичка була такою самою як вона.

Тому, гадаю, Єлена Прекрасна була такою байдужою до Троянської війни, що годі й уявити. Не думаю, що її пиха є породженням війни – надто багато честі для людських армій.

Гадаю, вона лишалася дуже високо над всією цією історією і розглядала себе у люстерка.

Гадаю, вона потребувала, щоб на неї дивилися – і не мало значення, були то погляди вояків чи погляди миротворців. Погляди… вона чекала, щоб чужі погляди розказували їй про неї саму, і лише про неї, а не про тих, хто на неї дивився.

Гадаю, вона потребувала, щоб її кохали. Любити – ні. Це не та парафія. Кожен спеціалізується на своєму.

Любити Паріса? Це дуже здивувало б мене. А от подобатися Парісу і не мати діла до того, чим він іще може займатися, – це саме для неї.

То що ж таке Троянська війна? Огидне, криваве, безчесне й несправедливе дикунство, організоване задля красуні, якій це було цілком байдуже.

І всі війни – це Троянська війна. А всі справедливі діла в ім'я прекрасних очей тих, задля яких вони чиняться, – це сон рябої кобили.

Тому, що єдина правда війни полягає у тому, про що не говорять: воюють – тому, що люблять цю справу, і тому, що це гарна розвага. А для прекрасних очей завжди знайдеться справедливе діло.

Ось чому Єлена Прекрасна мала рацію лишатися байдужою і розглядати себе у люстерках.

І вона мені дуже до вподоби, та Єлена, яку я покохала у Пекіні 1974 року.

Скільки люду прагне війни, але насправді мріє про дуель. «Іліада» теж часом вводить в оману плетивом різного роду елітних суперництв. Кожен герой у таборі суперника знаходить свого визначеного долею міфічного ворога, який переслідуватиме його, аж доки герой його не знищить. Інколи навпаки. Але то – не війна. То кохання з певною мірою притаманними йому погордою й індивідуалізмом. Хто не мріє про бійку з довічним ворогом, з ворогом, який перетворився б на друга? І чого тільки не зробиш, щоб мати справу з гідним тебе суперником?

Так ось, з-поміж усіх битв у Сань Лі Тхунь, у яких я брала участь, битвою, що найкраще підготувала мене до читання «Іліади» було моє кохання до Елени. Тому що поміж стількох заплутаних штурмів і сутичок то була моя єдина дивовижна битва, то був поєдинок, який, зрештою, відповів моїм найвищим прагненням.

То не була очікувана рукопашна. То було, так би мовити, «розум проти розуму» і ніяк не менше. Завдяки Елені, я мала її, – свою дуель.

І немає потреби уточнювати, що противник був на висоті.

Паріс – то була не я.

Але тепер Елена дивилася на мене так, що я, врешті-решт, уже не була впевнена, чи я це.

Я знала: не сьогодні – завтра мій опір лусне.

І цей день настав.

То було, звичайно, навесні. Дарма що квіти у гетто були некрасиві. Від того вони аж ніяк не гірше виконували свої обов'язки квітів, як і сумлінні працівниці у народній комуні.

У повітрі пахло хтивістю. Велетенські вентилятори розганяли її повсюди.

І в школу також.

Була п'ятниця. Вже тиждень я не ходила до школи через бронхіт і хотіла побути вдома ще день, щоб додати його до вихідних. Дарма. Я зі шкури лізла, пояснюючи мамі, що, пропустивши навіть цілий тиждень пекінської освіти, у розумовому плані наздоганяти мені нічого. Що у сто разів корисніше почитати перший переклад «Тисячі і однієї ночі» у ліжку. Що почувалась іще слабкою. Вона й слухати не хотіла і апелювала до обурливого аргументу:

– Якщо ти хвора у п'ятницю, я протримаю тебе у ліжку і суботу, і неділю, щоб одужала.

Тому мала підкоритися і повернутися до навчання тієї п'ятниці. Бо тоді ще не знала, що той день одні приписують Венері, інші – розп'яттю Христа, ще інші – вогню. І, зрештою, все це разом не здається мені нелогічним. Усі п'ятниці мого життя, між іншим, не раз підштовхували мене звести етимологічну сутність цих трьох смислів до одного.

Тривала відсутність завжди призводить до певного облагородження і вилучення. Внаслідок хвороби я певною мірою самоізолювалась і могла краще зосередитись на виробництві хитромудрих паперових літачків.

Перерва. Цілком зрозуміле слово. Йдеться про те, щоб створити себе наново. Але мій досвід свідчить радше про протилежне. Більшість перерв, які я пережила, були спрямовані на справу руйнування – і зовсім не обов'язково на руйнування іншого.

Але для мене перерви – то святе, бо вони давали мені змогу бачити Елену.

Пройшло сім днів, а я й не помітила цього. Сім днів – більше часу, ніж треба для створення всесвіту. Це ціла вічність.

Вічність без коханої була неабияким випробуванням. Звичайно, у зв'язку з настановою мої стосунки з нею обмежувалися замаскованими позирками. Проте ці таємні позирки були головним у моєму житті. Побачити личко того, кого кохаєш – та ще й гарненьке личко – тут є чим ощасливити зголодніле серце.

А моє серце вже так конало від голодування, що, як голодне кошеня, не наважувалося бодай лизнути. Я навіть не наважувалася відшукати Елену очима. Ходила подвір'ям, втупившись поглядом у землю.

Недавно потепліло, і земля перетворилась на багнюку. Я обережно ступала на найсухіші острівки. І повністю поринула у це.

Я помітила, як наблизились дві маленькі вишукано взуті ніжки, які ступали граційно і не зважали на багнюку.

Як вона на мене дивилася!

І вона була така гарна, сповнена тієї вроди, від якої з голови не виходив ідіотський лейтмотив, про який я вже згадувала: «Треба щось зробити».

Вона мене запитала:

– Ти вже одужала?

Таким голосом запитав би і янгол, відвідуючи брата у шпиталі.

Одужала? Подумати лишень!

– Так, все гаразд.

– Я скучала за тобою. Хотіла провідати тебе, але твоя мама сказала, що ти дуже хвора.

От і май після цього батьків! Спробувала принаймні якось скористатися цією зворушливою новиною:

– Так, – відповіла я підкреслено серйозно, – я мало не вмерла.

– Ти що?

– І це не вперше, – відповіла я, здвигнувши плечима.

«Не вперше стикатися зі смертю» – мабуть, непогано для мирних пропозицій. У мене були свої уподобання.

– Значить, ти зможеш знову гуляти зі мною?

Вона зверталася до мене з проханням!

– Я з тобою ніколи не гуляла.

– І не хочеш?

– Ніколи й не хотіла.

Вона посумнішала:

– Неправда. Раніше тобі хотілося. Ти мене розлюбила.

Тут мені слід було б негайно піти, інакше я могла скоїти непоправне.

Я розвернулась на підборах і пошукала, куди б його стати. Відчувала таке напруження, що не розрізняла, де земля, а де калюжі.

Намагалась обмізкувати, як раптом Елена вимовила моє ім'я.

То було вперше.

Мені стало страшенно ніяково. Не знала навіть, приємно мені чи ні. Тіло задубіло з ніг до голови, така собі статуя на цоколі з багнюки.

Маленька італійка обійшла мене на 180°, йшла незважаючи ні на що, зовсім не переймаючись своїми витонченими черевичками. Мене приголомшив вигляд її ніжок.

Стала обличчям до мене.

Букет: вона плакала.

– Чому ти мене розлюбила?

Не знаю, чи була у неї здібність розплакатись на замовлення. Та хоч би там як, сльози були переконливі.

Вона плакала бездоганно майстерно: кілька сльозинок – щоб це не виглядало неестетично, широко розплющені очі – щоб, бува, не затьмарити свого прекрасного погляду і водночас явити світу повільне народження кожної сльозинки.

Вона й не поворухнулась. Хотіла, щоб я додивилася виставу до самого кінця. Обличчя нерухоме, навіть не моргнула – неначе прибрала зі сцени усі декорації і вилучила з гри будь-які несподіванки з єдиною метою підкреслити диво.

Елена плакала: суперечність у комбінаториці слів.

Я теж стояла нерухомо, скляні очі дивилися у її очі. Було так, наче ми граємо у гру, хто перший моргне. Але справжня хватка того погляду знаходилася значно глибше.

Я відчувала, що то – протистояння, але не знала його ставки. І я знала, що їй це відомо. Що вона знає, до чого хоче дійти сама і до чого довести мене. І що вона знає, що мені це невідомо.

Вона гарно боролася. Вона боролася так, неначе завжди знала мене, так, неначе наскрізь просвічувала мене рентгеном. Якби вона не була таким витонченим воїном, вона б не обдарувала мене тим скривдженим поглядом, який розсмішив би людину розсудливу, але який краяв моє спотворене серце.

Я прочитала лише дві книжки: Біблію та казки «Тисячі і однієї ночі». Ці щербаті чтива заразили мене середньосхідним сентименталізмом, якого я вже тоді соромилась. Треба б відцензурувати ці інкунабули.

Тоді я, безперечно, боролася з янголом і мала враження, що виплутаюся так само гідно, як і Святий Яків. Я не моргнула, мої очі не зрадили мене.

Не знаю і ніколи не довідаюсь, чи ті сльози Елени були щирі. Якби знала, то могла б тепер визначити, чи те, що сталося згодом, було її майстерним ходом, чи простою вдачею.

Можливо і те, й те разом, тобто грою з вогнем.

Вона потупила очі.

То була більша поразка, аніж моргнути.

Вона відверто схилила голову на знак того, що програла.

І на основі законів всесвітнього тяжіння, від цього нахилу голови вилились усі запаси слізних залоз, і я помітила, як по її щічках задзюрчали два мовчазні струмочки.

Отже, я перемогла! Але уявіть лишень, якою нестерпною була мені та перемога.

Я почала говорити. Я сказала все, чого не слід було говорити:

– Елено, я збрехала. Я брешу вже протягом багатьох місяців.

Двійко очей дивилися на мене. Я здивувалася, що у тому погляді зовсім не було здивування. Очі лише ждали слушної нагоди.

Але вже запізно.

– Я кохаю тебе. Я тебе не розлюбила. Я не дивилася у твій бік через настанову. Але я все-таки дивилася на тебе крадькома, бо не можу не дивитися на тебе, тому що ти найгарніша і тому що я тебе кохаю.

Не така жорстока, ніж Елена, чума вже, мабуть, промовила б щось на зразок: «Більше не треба!» Елена мовчала і дивилась на мене, як лікар на хворого. Я це добре розуміла.

Помилка – це як спиртне. Дуже швидко усвідомлюєш, що заходиш надто далеко. Але перш ніж здоровий глузд звелить зупинитись, щоб не завдавати собі надто великої шкоди, щось схоже на навіженість, витоки якої лежать десь за межами пияцтва, примушує не зупинятися. Цю несамовитість, хоч би якою дивною вона здавалась, можна було б назвати гординею. Гординею волати, що наперекір всьому, ти маєш право пити і помилятися. Чіплятися за помилку або за спиртне набуває тоді значення аргументу, виклику логіці: якщо я не кидаю пити – значить, маю рацію. І нехай інші сприймають це, як їм заманеться. І я далі питиму, доки розбурхана стихія не урезонить мене, доки не перетворюся на алкоголічку або не стану на обліку у товаристві анонімних пияків, доки не звалюся під стіл, або доки на мене не плюнуть з агресивно-безрадісною впевненістю, що я вселюдське посміховисько. Впевнена, що за десять років, за десять століть час, Історія або Легенда врешті-решт виправдають мене. Це, власне, вже не матиме жодного значення, бо час розставить все на свої місця, бо для будь-якої помилки чи вади існує свій золотий вік, бо кожна епоха має свої помилки.

Насправді люди, які наполягають на власній неправоті – містики. Тому що знають у глибині душі, що роблять надто довгострокові інвестиції, що помруть задовго до свідчень Історії. Але поринають у майбутнє з бентежністю месії, впевнені, що про них згадають, – що у золотому віці алкоголіків скажуть: «Цей… як його… захожий барів, був предтечею», і що про них збережуть пам’ять у апогеї епохи Ідіотизму.

Отож, того березневого дня 1975 року я дуже швидко зрозуміла, що помиляюсь. Але, оскільки, як справжня дурепа, тобто як людина з почуттям честі, я достатньо довірлива, то й вирішила не зупинятись:

– Тепер я вже не прикидатимусь. А, може, й прикидатимусь, але тоді ти знатимеш, що це удаване.

Тут я справді зайшла надто далеко.

Елені, мабуть, здалося, що це я вже переборщила і ситуація перестає бути комічною. Убивче байдуже, підтвердивши це ще й поглядом, заявила:

– Це все, що я хотіла знати.

Розвернулась на підборах і попливла повільною ходою, ледь лишаючи слід на багнюці.

Дарма що я вже збагнула власну помилку, стерпіти її наслідків я не могла. Більше того, вважала, що рахунки мені виставлено надто рано. Не встигла навіть посмакувати власні огріхи.

Я стрибнула обома ногами у місиво, щоб наздогнати красуню.

– А ти, Елено, ти кохаєш мене?

Вона подивилася на мене, ввічлива, але відсторонена, що само собою було красномовною відповіддю, та й пішла собі далі.

Я сприйняла те як ляпас. Мої щічки горіли від злості, відчаю й приниження.

Трапляється, що погорда змушує забути про почуття гідності. Коли до цього домішується ще й шалене осміяне кохання, то крах може набути загрозливого масштабу.

Одним стрибком у багнюку я наздогнала мою кохану.

– Е-ні! Не все так просто! Якщо тобі заманулося приректи мене на страждання, то дивися на них.

– З якого дива? Хіба це цікаво? – відповів ангельський голосок.

– То вже не моя проблема. Ти просила мене страждати, то дивися, як я страждаю.

– Я тебе про щось просила? – перепитала незворушна, як нейтральна Швейцарія.

– Ну це вже ні в які ворота не лізе!

– Чого ти кричиш? Хочеш, щоб тебе усі почули?

– Авжеж, я цього хочу!

– Ну давай.

– Авжеж, я хочу, щоб знали усі!

– Щоб усі знали про твої страждання і про те, що я маю на них дивитися?

– Саме так!

– М-м. Бачили таке диво?

Її цілковита байдужість була зворотно пропорційна зростаючій зацікавленості дітвори до нашого кружляння.

– Припини ходити! Поглянь на мене!

Зупинилася і подивилася на мене, терпляче, як дивляться на дивака, що ось-ось виконає свій номер.

– Я хочу, щоб знала ти, хочу, щоб знали й вони. Я кохаю Елену. І тому виконую все, що вона вимагає. Навіть коли це її вже не цікавить. Коли я знепритомніла – це Елена вимагала, щоб я бігала безупинно. А вимагала вона, бо знала, що я астматичка і що підкорюся їй. Вона жадала, щоб я зашкодила собі, але вона не знала, що я піду так далеко. Тому і зараз все те, що я вам розповідаю, – це теж, щоб скоритися їй. Щоб до кінця себе зруйнувати і обернутися на руїну.

У найменших був такий вигляд, що вони нічого не розуміють, але інші – розуміли. Ті, хто до мене гарно ставився, дивилися на мене зажурено.

Елена поглянула на свій гарненький годинник.

– Перерва майже закінчилась. Я повертаюсь у клас, – заявила як ідеальна дівчинка.

Глядачі посміхалися. На їхню думку, це виглядало швидше всього кумедно. На щастя, їх було «лише» тридцять чи тридцять п’ять, тобто третина усіх учнів. Могло бути й гірше.

Мені все ж таки поталанило з проклятим саботажем.

Марення тривало ще з годину. Я відчувала незбагнену гордість.

Потім ця погорда дуже швидко минула.

О четвертій від згадки про ранішні події мені було лише соромно.

Того ж вечора я заявила батькам, що маю намір якнайшвидше виїхати з Китаю.

– Ми всі теж над цим працюємо, – сказав батько.

Я мало не відповіла: «Так, але у мене на те є неабиякі підстави». На щастя, спрацювала інтуїція, і репліка лишилась не висловленою.

Брата з сестрою на сімейній нараді не було. Задовольнилися тим, що розказали їм, як їхня сестричка виставила себе напоказ. Це не дуже травмувало їх.

Невдовзі батько отримав призначення до Нью-Йорка. Я подякувала Христофору Колумбу.

Але треба було ще дочекатися літа.

Ці кілька місяців я прожила у безчесті. Мій сором був перебільшений: діти дуже швидко забули ту сцену.

Але її пам'ятала Елена. Коли перетиналися наші погляди, я читала в її очах глузливу відстань. І це завдавало мені мук.

За тиждень до від'їзду ми мали припинити війну проти непальців.

Цього разу батьки не доклали жодних зусиль.

Якось під час однієї з сутичок, непалець витяг з кишені ніж.

До того у боях ми використовували лише тіло – його форму і зміст. До зброї ніколи не доходило.

Застосування леза справило на нас таке враження, яке можна порівняти з обома скинутими на Японію атомними бомбами.

Наш головнокомандувач вдався до немислимого: він ходив по території всього гетто з білим прапором.

Непал погодився на мир.

Ми вчасно виїхали з Китаю.

Прямий переліт з Пекіна до Нью-Йорка сприяв моєму психічному одужанню.

Мої батьки геть втратили здоровий глузд і до нестями розбещували своїх дітей. Мені це страшенно подобалось. Я стала нестерпною.

У французькому ліцеї Нью-Йорка десяток дівчаток закохалися у мене до нестями. Я завдавала їм несказаних мук.

То було прекрасно.

Два роки тому на одному зі світських дипломатичних прийомів у Токіо мій батько зустрівся з батьком Елени.

Вияв ніжних почуттів, обмін спогадами про «добрі старі часи» у Пекіні.

Неодмінна гречність:

– А як ваші діти, друже?

Якось з одного татусевого листа, написаного не без хитрощів, але необачно, я дізналася, що Елена перетворилася на фатальну красуню. Вона навчалась у Римі, де чимало бідолах поговорювали про самогубство через нещасне кохання до неї. А може, так уже й сталося.

Ця новина дуже поліпшила мені настрій.

Спасибі Елені за те, що вона по-справжньому розкрила мені очі на кохання.

І величезне – спасибі Елені за те, що вона лишилася вірна своїй легенді.

 Про автора

Амелі Нотомб, франкомовна письменниця Бельгії, народилася 13 серпня 1967 р. у японському місті Кобе – одна з найвидатніших постатей сучасної французької літератури. Завдяки батькові, бельгійському послу, об'їхала Китай, США, Лаос, Бірму та Бангладеш. Коли ж у сімнадцять років приїхала, нарешті, на землю своїх батьків до Бельгії, якої раніше зовсім не знала, тут зазнала справжнього соціально-культурного шоку. «Цілковита самотність. Спілкуватися з західноєвропейською молоддю у мене ніяк не виходило. Думаю саме через те збентеження я й почала писати». Спершу її сприймали як ексцентричну авторку, але майже відразу ж надали статус літературного символа. Сьогодні вона улюблениця ЗМІ і зірка ліцеїстів. Цей чорний вихор з місяцеподібним личком сам по собі символізує круговерть і блискучий успіх при відкритті сезону.

Перша книжка принесла їй премії Рене-Фалле і Алена-Фурньє. Наступного року роман «Саботаж кохання» був удостоєний трьох премій. У 1999 р. роману «Тремтіння та заціпеніння» було присуджено одну з п'яти найпрестижніших літературних премій – Гран Прі французької Академії в номінації «роман». Сьогодні романи Амелі Нотомб перекладаються 24 мовами.