Текст книги "Саботаж кохання"

Автор книги: Амелі Нотомб

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Жінки були необхідною категорією осіб. Вони готували їсти, одягали дітей, вчили їх зашнуровувати черевики, прибирали, виношували у череві дітей, носили привабливий одяг.

Від незграб – пуття ніякого. Дорослі незграби вранці йшли до «офісу» – своєрідної школи для дорослих – тобто місця, потрібного як собаці п'ята нога. Увечері вони навідувалися до друзів – мало почесне заняття, про яке я згадувала вище.

Фактично, дорослі незграби лишались схожими на дітей-незграб, з тією істотною відміною, що втратили скарби дитинства. Проте їхні функції майже не змінилися, як і їхня фізика.

Натомість жінки і дівчатка дуже відрізнялися. Насамперед, вони не належали до однієї статі: щоб це збагнути, досить було одного-єдиного погляду. Зрештою, з віком їхня роль колосально зростала: з розряду нікому не потрібних дітей вони переходили до категорії жінок першорядної вартості, тоді як незграби все життя так і лишалися непотрібними.

Серед дорослих незграб, єдиними з яких можна мати бодай якийсь зиск, були незграби, що імітували жінок: кухарі, продавці, вчителі, лікарі й робітники.

Це тому, що спочатку ці професії були жіночі, надто ж остання. На багатьох пропагандистських афішах, якими було позначено периметр Міста Вентиляторів, товстопикі й радісні робітниці завжди втілювали робітників. Вони ремонтували опорні стовпи з виразом такого щастя на обличчі, що навіть шкіра на ньому рожевіла.

Село підтверджувало істини міста: на панно були зображені лише життєрадісні і відважні селянки, які в екстазі в'яжуть снопи.

Дорослі незграби були надто придатні для професій-симуляцій. Так, китайські солдати, що охороняли гетто, вдавали здатних на все, але нікого не вбивали.

Я відчувала до незграб симпатію, тим паче, що вважала їхню долю трагічною: вони ж смішними й народжувалися. Вони народжувалися з отією сміхотворною штукенцією поміж ніг, якою так пишалися і від якої видавалися ще смішнішими.

Нерідко діти-незграби показували мені цей предмет, але ефект завжди був той самий – я до сліз заходилася сміхом. Вони чудувалися такій реакції.

Якось я не стрималась і щиро та люб'язно сказала одному з них:

– Бідолашненький!

– Чого це? – перепитав той здивовано.

– Це, мабуть, неприємно.

– Ні, – запевнив той.

– Так-так! І ось тобі доказ. Коли вас туди вдарять…

– Ну-у так. Тільки це ж зручно.

– Що-о?

– Можна робити «пі-пі» навстоячки.

– То й що?

– Це зручніше.

– Гадаєш?

– Послухай-но, щоб насцяти у йогурти німців, треба бути хлопчиком.

Від такого аргументу я поринула у глибокі роздуми. Я не сумнівалась, що існувала відмовка. Але яка? Я мусила знайти її трохи згодом.

Елітою людства були дівчатка. Світ існував для того, щоб існували вони.

Жінки й незграби були калічні. Їхні тіла мали такі вади, сам вигляд яких міг викликати лише сміх.

Досконалі були лише дівчатка. З їхнього тіла нічого не випирало – ні сміхотворний паросток, ні комічні бугри. Вони були задумані як досконалість, чітко окреслені, щоб не чинити життю жодного опору.

Вони не мали матеріальної користі, але були необхідніші за будь-кого, тому що являли собою окрасу людства – справжню Красу. Красу, яка є чистим задоволенням буття. Красу, у якій ніщо не бентежить, у якій тіло – це цілковите щастя з голови до ніг. Треба побути дівчинкою, щоб оцінити, як дивовижно мати тіло.

Чим це тіло мало б бути? Предметом чистого задоволення і чистої цілковитої радості.

Як тільки в тілі з'являється якась перешкода, як тільки тіло стає на заваді, – вважай капець!

Я щойно помітила, що для прикметника «гладенький» у мові немає відповідного іменника. Воно й не дивно: словник щастя й задоволення завжди був найубогішим, причому в усіх мовах планети.

Дозволю собі створити слово «гладенькість» (таку собі заморочку), щоб ви мали уявлення про те, яким може бути щасливе тіло.

Платон називає тіло екраном, в'язницею, і він сто разів має рацію, але за винятком дівчачого. Якби Платон побував дівчинкою, знав би, що тіло може бути чимось цілком протилежним – засобом доступу до усіх без винятку форм свободи, трампліном найсолодшого запаморочення, грою в класики для душі, точкою перетину найрізноманітніших думок, скринькою віртуозності і швидкості, єдиним вікном нещасного мозку. Але Платон ніколи навіть не згадував про дівчаток, їх було надто мало в Ідеальній Державі.

Певна річ, не всі дівчатка гарненькі. Але дивитися приємно навіть на незугарних дівчаток.

А коли дівчинка гарненька або й справжня красуня, то найвидатніший поет Італії присвячує їй увесь свій твір, найвизначніший логік Англії втрачає через неї голову, російський письменник біжить зі своєї країни, щоб назвати її іменем політично небезпечний роман, і так далі. Тому, що дівчатка зводять з розуму.

До чотирнадцяти років я любила жінок, я любила смішних незграб, але гадала, що закохатися у когось окрім дівчинки – безглуздо.

Тому, коли я побачила, як Елена виявляє знаки уваги незграбі, я обурилась.

Я могла припускати, що вона не любить мене.

Але те, що вона віддає перевагу незграбі, переходило всі межі припустимого.

Вона що, осліпла?

У неї ж був брат. Не могла вона не помічати фізичних вад хлопців. Не могла вона закохатися у калічного.

Любити каліку могло бути лише виявом співчуття. А співчуття Елена була цілком позбавлена.

Я не розуміла.

Вона що й справді любить його? Хіба знаєш? Але задля нього на прогулянках вона удостоїлася стерти імідж байдужості зі свого обличчя, задля нього вона удостоїлась зупинитися й вислухати. Ніколи не бачила, щоб вона комусь засвідчувала стільки пошани.

Ця картина повторювалася на багатьох перервах. Це стало нестерпно.

Що ж то в біса за незграба? Я не знала.

Я провела розслідування. Йшлося про шестирічного француза, який мешкав у гетто Вай Цяо Тха Лу – це все ж хоч щось. Бракувало ще, щоб він мешкав у нашому гетто.

Але він бачився з Еленою у школі, отже по шість годин на день. О! Пекельні муки!

Звали його Фабріціо. Раніше я ніколи не чула такого імені, тому одразу заявила, що смішнішого годі й уявити. Але вершиною кумедності було те, що він носив довге волосся. То він був не просто незграба, гідний сміху, а такий, що луснеш зі сміху.

Прикро, але, здавалося, так думала лише я. Фабріціо, бачся, був лідером наймолодшого класу.

Моя кохана обрала владу – мені було соромно за неї.

Але дивна реакція, за це я її кохала ще дужче.

Я справді не розуміла, чому у батька такий стурбований вигляд. В Японії він був життєрадісний. У Пекіні – геть інший чоловік.

Наприклад, від самого приїзду, чого він тільки не робив, аби оприлюднили склад китайського уряду.

Я гадала собі, наскільки та «ідея фікс» істотна.

Принаймні, в його очах, вона була істотною. Не судилося: щоразу, як він ставив це питання, китайська влада відповідала, що це – таємниця.

Він дипломатично обурювався:

– Але ж у жодній країні світу не приховують склад уряду!

Такий аргумент, здавалося, не бентежив китайських владоможців.

Отже, акредитовані у Пекіні дипломати були змушені звертатися до фіктивних і безіменних міністрів: цікаве заняття, яке вимагало великого ступеня абстрагування і дивовижної спекулятивної відваги.

Добре відома молитва Стендаля:

– Господи, якщо ти є, змилуйся над моєю душею, якщо вона у мене є.

Так само й щодо стосунків з китайським урядом. Але місцева система була витонченіша за теологію тим, що постійно ставила у глухий кут своєю непослідовністю. Наприклад, у багатьох офіційних заявах фігурувала фраза: «На відкритті нового текстильного заводу у народній комуні міста… був присутній міністр промисловості товариш Машен…»

І всі дипломати Пекіна кидалися до своїх урядових рівнянь з двадцятьма невідомими і помічали собі: «11 вересня 1974 року міністром промисловості є Машен…»

Мало-помалу, місяць за місяцем політична головоломка могла уточнятися, але завжди лишалась значною мірою непевною, тому що склад уряду був суцільною непостійністю. І два місяці потому, без будь-якого попередження, ви раптом натрапляєте на офіційну заяву, у якій написано: «Як заявив міністр промисловості пан Трюк…»

І починай все спочатку.

Найбільші містики втішали себе хитромудрими міркуваннями:

– У Пекіні ми збагнули природу того, що Мудреці називали deus absconditus[15]15
  Таємний бог (лат.).


[Закрыть].

Інші йшли собі грати у бридж.

Я не переймалася такими речами.

Були речі серйозніші.

Був той Фабріціо, авторитет якого зростав прямо на очах, і якому Елена, здавалося, виявляла все більше й більше уваги.

Я не запитувала себе, що саме цей хлопець мав такого, чого не мала я. Я просто знала – він мав щось більше від того, що мала я.

І саме це мене бентежило: невже Елена не бачить кумедності цього суб'єкта? Невже вона знаходить у ньому щось привабливе? Все схиляло до думки, що так воно й є.

У чотирнадцять років, на моє величезне здивування, я зміню думку стосовно цього.

Але у сім років така прихильність видавалася мені неприпустимою.

Я з жахом констатувала, що моя кохана збожеволіла.

Я пішла ва-банк. Відвела у бік італієчку і прошепотіла на вушко про ту неміч, на яку страждав Фабріціо.

Вона зміряла мене таким поглядом, неначе ось-ось вибухне від сміху. І було зрозуміло, що викликала таку реакцію я, а не об'єкт нашої розмови.

Я затямила, що від Елени користі мало.

Проплакала цілісіньку ніч. Не тому, що не мала тієї штукенції, а тому, що у моєї коханої був поганий смак.

У школі один відчайдушний вчитель задумав проект для того, щоб змусити нас робити ще щось, окрім паперових літачків.

Він об'єднав три молодші класи, і я опинилася з Еленою при її дворі.

– Діти, у мене є ідея: ми всі разом напишемо історію.

Ця пропозиція одразу ж викликала у мене величезну недовіру. Але така реакція виникла лише у мене. Інші зраділи.

– Нехай кожен, хто уміє писати, напише власну історію. Потім ми разом виберемо найкращу і оформимо її великою ілюстрованою книжкою з вашими малюнками.

«Сміх та й годі», – подумала я.

Цей проект мав заохотити багатьох дітей молодших класів навчитися писати.

Якщо вже гаяти час, то краще вибрати історію на свій смак.

Я поринула у жагуче оповідання.

Голу прекрасну російську принцесу (чому російську? ще й досі питаю себе) засипало в горах снігом. Відповідно до такого роду страждань вона мала дуже довгі чорні коси і глибокі очі. Адже холод завдавав їй страшенних мук. З кучугури снігу стриміла лише голова, принцеса бачила, що врятувати її нікому. Довгий опис її плачу і мук. Я раділа. Потім з'являлася інша принцеса, dea ex machina[16]16
  Богиня з машини.


[Закрыть], витягала її звідти і намагалася відігріти задубіле тіло. Я непритомніла від насолоди, описуючи, як вона це робить.

Я здала свою роботу з розгубленим виразом обличчя.

Через загадкові причини вона одразу ж канула в Лету. Учитель навіть не згадав про неї.

Проте він переказав усі інші, у яких йшлося про поросяток, про далматинців, про ніс, що витягується у довжину, коли кажуть неправду – одне слово, усі сценарії, які виглядали як дежавю.

На превеликий сором визнаю, що забула, яке оповідання написала Елена.

Але добре пам'ятаю, котрий з учнів переміг і завдяки якій демагогії він цього досяг.

На кшталт порівняння: виборча кампанія у Румунії – як модель чесності.

Фабріціо, – а йдеться, звичайно ж, саме про нього – вдався до добродійної акції. Відбувалося це в Африці. Негритянський хлопчик, бачачи як помирає з голоду його сім'я, вирушив на пошуки їжі. Він подався до міста і швидко розбагатів. Десять років потому повернувся до села, досхочу нагодував рідних, надарував їм подарунків і заснував шпиталь.

Ось як учитель подав це зразкове оповідання:

– На завершення я лишив історію нашого милого Фабріціо. Не знаю, як ви її сприймете, але я віддав перевагу саме їй.

І він зачитав твір, який сприйняли з ентузіазмом у стилі останнього кічу.

– Що ж, діти, гадаю, ми дійшли згоди.

Не можу й описати, якою мірою огидною була мені ця махінація.

Насамперед, я вважала сагу Фабріціо простакуватою і придуркуватою.

«Та це ж чистісінька філантропія», – подумки вигукнула я під час читання з таким гірким розчаруванням, що можна натомість було б сказати: «Та це ж чистісінька пропаганда!»

Зрештою, раптова підтримка твору дорослим одразу видалась мені гарантією пересічності.

Перше враження тільки підтвердило цю огидну ідеологічну інтригу.

Решта була у тому ж стилі: рішення на основі цілковитого бурхливого схвалення, а не завдяки голосуванню, майже одностайна перемога в оцінках і т. і.

І, нарешті, стрижень – обличчя переможця, який вийшов на естраду привітати виборців і детальніше викласти свій проект.

Ота його лагідна і самовдоволена посмішка!

Отой його придуркуватий голос при поясненні своєї чудової історії про зголоднілих сміливців!

А надто, одностайні радісні вигуки банди малих телепнів!

Єдиною, хто не верещав, була Елена, але гордість, з якою вона поглядала на героя дня, промовляла сама за себе.

Насправді те, що моє оповідання тихесенько прибрали з очей, майже не зачіпало мене. Моя амбітність поширювалась лише на войовничість і кохання. Писати, я гадала, це ліпше для інших.

Натомість, мені блювати хотілось від того, що огидна облудність цього малого незграби викликала таке ідолопоклонство.

Те, що значна частка ревнощів і підступності домішувались до мого обурення, не змінює суті справи. Мені було бридко, що історію, у якій щирі почуття проміняли на вигадку, вознесли до небес.

Відтоді я вирішила для себе, що література – то гнилий світ.

Махінація почала працювати.

Вважалось, що над цим проектом працюють сорок наших дітей – три класи.

Смію запевнити, що історіографів було максимум тридцять дев'ять. Тому що я краще б здохла, ніж хоч найменшою мірою підтримала ці витівки народного повчання.

Якщо ще відняти малих перуанців та інших марсіан, які затесалися серед нас, але не кумекали й слова французькою, лишиться тридцять чотири.

З цих слід вилучити споконвічних мовчазних пасивних спостерігачів, властивих кожній без винятку системі, чиє тупе мовчання заступає участь. Отже, лишається двадцять історіографів.

Далі віднімемо Елену, яка задля збереження свого образу сфінкса ніколи не правила теревень. Дев'ятнадцять.

Далі усунемо дев'ять закоханих у Фабріціо дівчаток, які відкривали рота винятково для того, щоб галасливо схвалити пропозиції свого чубатого ідола. Це скорочує кількість літописців до десяти.

Далі, з тих, що лишилися, четверо хлоп'ят мали Фабріціо за взірець, і їхня роль зводилася до відкривання в екстазі рота, коли той щось промовляв. Шість.

Далі один румун – дуже офіційний на вигляд – на всю горлянку товкмачив, як йому подобається ця справа і як йому хочеться взяти у ній участь. Ото й була уся його участь. П'ять.

Далі двоє суперників Фабріціо, які м'яко намагалися спростувати його ідеї і найменші втручання яких одразу ж потопали у шиканні невдоволення. Троє.

Далі один дивак, який наважувався говорити лише під фонограму. Двоє.

Далі, один хлопчик, який увесь час скаржився, мабуть, щиро, що у нього й на йоту немає фантазії.

І отак мій суперник сам написав усю нашу колективну працю.

(Між іншим, так і пишеться більшість колективних праць.)

І отак ті, хто, вважалося, вчаться читати і писати, завдячуючи цьому стимулу, нічого не навчилися.

На цю махінацію пішло три місяці.

У ході навчального процесу учитель помітив деякі вади у функціонуванні цієї все менш і менш колективної справи.

Проте йому не доводилося жалкувати, оскільки за три місяці ми нікого не вбили, а отже, це вже прекрасний результат.

Бачачи, як на очах розростається караван-сарай безмовних, одного дня він добряче розлютився і розпорядився, щоб усі, хто не бере участі у написанні, бралися за ілюстрації цієї прекрасної історії.

Створили комісію у складі близько двадцяти дітей, на яких покладалося ілюструвати захопливі подвиги героя.

Через темні обставини, які, проте, у цілому повністю відповідали поживно-радісній атмосфері цієї філантропічної байки, учитель наказав, щоб ми писали свої шедеври малярства паличками з сирої картоплі, які треба було вмочати у туш.

Безперечно, авангардистська і, передусім, гротескна пропозиція, тим більше що у Пекіні картопля набагато дорожча за пензлі.

Членів комісії розподілили на художників-митців і чистильників-різальників картоплі. Я запевнила, що хисту не маю ніякого і долучилася до чистильників, де і відкрила з прихованою несамовитістю різноманітні техніки картопляного саботажу. На що тільки не йшла, аби зіпсувати палички – вирізала їх надто тонкими або упоперек. Доходила навіть до того, що пожирала сирі бульби, аби тільки їх поменшало – героїчний вчинок, якщо так можна сказати.

Ніколи не ступала на поріг Міністерства культури, але коли намагаюсь його уявити, бачу клас у Місті Вентиляторів з десятьма чистильниками картоплі, десятьма художниками, які квацяють на папері, дев'ятнадцять інтелектуалів, від яких дуже мало користі, і жерця, який сам пише велику і благородну колективну історію.

Якщо на цих сторінках майже не йдеться про Китай, то не тому, що він мене не цікавив. Не треба бути дорослим, аби підхопити той вірус, який залежно від обставин, називатиметься «синоманією», «синолалією», «синопатією», «синолатрією» – найменуваннями, які модулюють залежно від того, у чому мовці вбачають призначення описуваної ними країни. Ледь-ледь починаєш розуміти, що цікавитися Китаєм означає цікавитися собою. В силу дуже дивних причин, пов'язаних, безперечно, з його безмежністю, з його давноминулим, з незрівнянними масштабами його цивілізації, з його гординею, з його огидною вишуканістю, з його легендарною жорстокістю, з його підлістю, з його ще незбагненнішими, ніж деінде, парадоксами, з його мовчазністю, з його міфічною красою, з тією свободою інтерпретації, яку дозволяє його таємничість, з його цілісністю, з його інтелектуальною репутацією, з його негласним пануванням, з його незмінністю, з пристрастями, які він породжує, нарешті, – а це найважливіше – з неможливістю його пізнати. Отож, в силу цих недобрих причин, прихована схильність людини полягає у тому, щоб ототожнити себе з Китаєм, навіть гірше, – узріти в Китаї географічне вираження свого «Я».

І на кшталт зачинених будинків, де міщанин втілюватиме свої найнеприйнятніші фантазії, Китай перетворюється на територію, на якій можна віддатися своїм найницішим інстинктам, а саме: говорити про себе. Адже, завдяки дуже зручному перекрученню, говорити про Китай майже завжди означає те саме, що говорити про себе (винятки можна перелічити на пальцях однієї руки.) Звідси й претензійність – про неї я згадувала раніше, вона існує у формі різних відтінків хули й принижень і завжди пов'язана з першою особою однини.

Діти ще егоцентричніші, ніж дорослі. Ось чому Китай заворожив мене у п'ять років, ледь ступила я на його землю. Адже ця фантазія, досяжна для найпримітивніших голів, має свою ціну: незаперечно те, що всі ми китайці. Звичайно, різною мірою – кожен несе у собі певну частку Китаю, як кожен має свою кількість холестерину у крові чи нарцисизму у погляді. Будь-яка цивілізація є інтерпретацією китайської моделі. Серед павутиння плеоназмів слід було б подумати про значну віху «передісторія – Китай – цивілізація», адже неможливо вимовити одне з цих трьох слів, не включивши двох інших.

І все ж Китай майже відсутній на цих сторінках. Можна було б послатися на безліч аргументів: що чим менше про нього говориться, тим більше він проглядає; що йдеться про дитяче оповідання і що певною мірою всяке дитинство минає у Китаї; що Серединна Імперія – надто потаємна територія людського, щоб я наважилася описувати її детальніше; що перед лицем цієї подвійної мандрівки – дитинство і Китай – слова якось особливо слабкі. Такі причини замовчування не були б оманливі і знайшли б свого адресата.

Але я відмовляюся від них усіх в ім'я єдиного і найприкрішого: річ у тім, що ця історія відбувається у Китаї, але тільки трохи у Китаї. Я в тисячу разів більше воліла б сказати, що ця історія відбувається у не-Китаї – і можна було б навести безліч аргументів. Можна було б утішатися думкою про те, що ця країна вже не-Китай, що Китай перебрався деінде, і що на межі Євразії лежить лише бездушна, безіменна, а отже, позбавлена справжнього страждання нація.

На жаль, цього стверджувати я не смію. І наперекір усім сподіванням, ця брудна країна була таки Китаєм.

А що викликає у мене сумніви, так це присутність там іноземців. Тут слід домовитись, що означає слово «присутність». Ми, певна річ, жили у Китаї. Але чи можна говорити при нашу присутність у Китаї, коли ми так від'єднані від китайців? Коли заборонено доступ на більшу частину його території? Коли контакти з населенням неможливі?

За три роки ми мали по-справжньому людські контакти лише з одним китайцем: йдеться про перекладача амбасади, чудову людину з дивовижним ім'ям Чен. Він говорив з приємним акцентом, дивною і вишуканою французькою. Наприклад, замість сказати «у минулому», він говорив «у дуже холодній воді». Тому що саме такий смисл він вкладав у поняття «колись». Нам знадобився якийсь час, щоб збагнути, чому мсьє Чен так часто починав фразу виразом «у дуже холодній воді». До речі, його пояснення цієї дуже холодної води були захопливі, відчувалося, як його душила ностальгія. Але через те, що говорив про дуже холодну воду, він привернув до себе увагу: одного прекрасного дня він зник, радше випарувався, не лишивши й найменшого сліду по собі. Так, неначе й не було його ніколи.

Можна висунути багато версій про те, що з ним сталося.

Майже одразу його замінили сварливою китаянкою на дивне ім'я Чен. Якщо до Чена зверталися «мсьє Чен», то вона терпіти не могла, щоб до неї зверталися якось інакше, ніж «товаришко Чен». Будь-які «мадам Чен» чи «мадемуазель Чен» одразу ж виправлялися як неприпустима граматична помилка. Якось мама запитала у неї: «Товаришко Чен, а як раніше зверталися до китайця? Чи був якийсь відповідник до «мсьє» чи «мадам»?

– Китайців називають товаришами, – відповіла непохитна перекладачка.

– Так, звичайно, це сьогодні, – наполягала на своєму наївна матуся, – а раніше, розумієте… раніше?

– Ніяких «раніше» не було, – категоричніше, ніж будь-коли, відрізала товаришка Чен.

Все було ясно.

Просто Китай не мав минулого.

Вже більше не йшлося про дуже холодну воду.

На вулицях китайці хутко сторонилися нас, неначе ми були носіями якоїсь заразної хвороби. Щодо прислуги, якою китайська влада забезпечувала іноземців, то вона підтримувала з нами стосунки, які загалом важко собі й уявити – що само собою давало, принаймні, підстави не вважати їх шпигунами.

Наш кухар на дивне ім'я Чен виявляв до нас дивовижну чуйність. Безперечно, тому, що був пов'язаний зі світом харчування, в якому Китай бачив найвищу цінність. Чен марив думкою загодувати трьох західних дітей, яких йому було довірено. Він обслуговував нас щоразу, коли батьки не їли разом з нами, тобто майже завжди, і спостерігав з виразом надзвичайної поважності на своєму старому суворому обличчі, як ми уминаємо за обидві щоки, неначе найважливіші проблеми всесвіту розігрувалися у наших мисках. Не говорив ніколи й нічого, окрім тих двох слів «багато їсти» – священної формули, до якої він удавався з плинністю і стриманістю езотеричних заклинань. Залежно від нашого апетиту, у його рисах читалися задоволення від добре виконаного обов'язку або болісна тривога. Кухар Чен любив нас. І якщо він примушував нас їсти, то через те, що китайська влада не дозволяла йому інакше виявляти нам свою ніжність: їжа була єдиною дозволеною між іноземцями і китайцями мовою.

Окрім цього, були ще базари, куди я верхи їздила купувати цукерок, червоних косооких рибин, туш чи інші дива, але де все спілкування зводилося до обміну грішми.

Засвідчую, що це було й усе.

За таких обставин, підсумовуючи, можу сказати лише таке: ця історія відбувалася у Китаї настільки, наскільки йому це дозволялося – тобто дуже трохи.

Ця історія про гетто. Тобто оповідання про подвійне вислання – вислання стосовно країн, вихідцями з яких ми були (для мене – Японії, адже я була глибоко впевнена, що я – японка), і стосовно Китаю, який був навколо нас, але від якого ми були відрізані, як дуже непрошені гості.

Та, зрештою, не припустіться помилки щодо цього: Китаю на цих сторінках стільки ж, скільки й чорної чуми на сторінках «Декамерона» Боккаччо; якщо той майже не згадує про неї, то тому, що вона там скрізь ЛЮТУЄ.

Для мене Елена завжди була недосяжна. А відколи з'явився отой Фабріціо, вона віддалялася все далі й далі.

Я вже й не знала, що робити, аби привернути її увагу. Мені кортіло розказати їй про вентилятори, але нутром відчувала, що вона відреагує як і попереднього разу, як у справі про коня – здвигне плечиками і проігнорує мене.

Я благословляла долю за те, що Фабріціо мешкав у Вай Цяо Тха Лу. Я благословляла матір моєї коханої за те, що та забороняла дітям і ногою ступити за межі Сань Лі Тхунь.

Насправді не було жодної проблеми дістатися з одного гетто в інше. На велосипеді – чверть години. Я часто ширяла туди-сюди, бо у Вай Цяо Тха Лу була крамничка, де продавали оті гидотні китайські карамельки – стовідсоткові бактерії, – які у цій сонячній галактиці здавалися мені райською насолодою.

Я помітила, що за три місяці флірту Фабріціо жодного разу не з'явився у Сань Лі Тхунь.

Констатація цього факту надихнула мене на жорстоку думку. Повертаючись зі школи, я запитала в італієчки з удаваною байдужістю:.

– Той Фабріціо що – закоханий у тебе?

– Так, – відповіла вона цілком байдуже, неначе інакше й бути не могло.

– А ти ж, ти його кохаєш?

– Я його наречена.

– Наречена! Але тоді ти мусиш дуже часто зустрічатися з ним.

– Щодня. У школі.

– О, ні, не щодня. По суботах і неділях ви не бачитеся.

Холодне мовчання.

– І вечорами ти його не бачиш. Але ж наречені саме по вечорах і мусять бачитися. Ходити в кіно.

– У Сань Лі Тхунь немає кіно.

– А у «Альянс франсез», біля Вай Цяо Тха Лу є кінотеатр.

– Мама не дозволяє мені виходити з нашого гетто.

– А чому Фабріціо не приходить до тебе у Сань Лі Тхунь?

Мовчання.

– Велосипедом чверть години їзди. Я їжджу туди щодня.

– Мама каже, що виходити за огорожу небезпечно.

– То й що ж. Може, Фабріціо боїться? А я щодня виходжу.

– Йому батьки не дозволяють.

– І він слухняний хлопчик?

Мовчання.

– Завтра я попрошу його прийти до мене у Сань Лі Тхунь. Він прийде, сама побачиш. Він робить усе, що я попрошу.

– Оце вже ні! Якщо він тебе кохає, сам має подумати про таке. Інакше це втрачає будь-яку цінність.

– Він кохає мене.

– То чому ж не приїздить?

Мовчання.

– Може Фабріціо у Вай Цяо Тха Лу має іншу наречену? – закинула я гіпотезу.

Елена презирливо гигикнула.

– Інші дівчата не такі гарні, як я.

– Що ти про це знаєш? Не всі ж вони ходять до французької школи. Наприклад, англійки.

– Англійки-и-и! – засміялася маленька італійка, неначе це просте речення знімало всі підозри.

– А чого ти? Так, англійки. Наприклад, леді Годіва. Елена зацікавлено глянула на мене. І я пояснила їй, що англійки мали звичку прогулюватися зовсім голенькі, закутані лише у довге волосся, верхи.

– Але у гетто немає коней, – холодно відрізала вона.

– Ну, якщо ти вважаєш, що це хвилює англійок… Моя кохана рвонула вперед. Це вперше я бачила, щоб вона так чухрала.

На її обличчі не було образи, та я була певна, що достукалась принаймні до її пихи, якщо не до серця, в існуванні якого я дуже сумнівалася.

Я відчула безсумнівну перемогу.

Мені нічого не було відомо про можливу бігамію мого суперника.

Все, що мені було відомо, так це те, що наступного дня Елена розірвала заручини.

Вона зробила це показово байдуже. Я пишалась її бездушністю.

Ну й удару ж було завдано по престижу облесника з довгим волоссям!

Я землі під собою не чула від радості.

Це було вдруге і востаннє, коли я благословляла китайський комунізм.

З наближенням зими воєнні дії активізувались.

Справді, коли гетто вкриє крига, нас усіх змусять, volens nolens[Хочеш – не хочеш (лат.).] розбивати киркою цілі океани ожеледиці, які перешкоджатимуть рухові транспорту.

Отож, треба було завчасно вихаркнути свою квоту агресивності.

Ми ні в чому собі не відмовляли.

Найдужче ми пишалися нашим новим загоном під назвою «когорта блювальників».

Ми зробили відкриття: декотрі поміж нас були обранцями провидіння – феї, які злетілися над їхньою колискою, обдарували їх здібністю блювати майже коли заманеться.

Варто було лише набити шлунок і він був у змозі сам випорожнятися.

Ці особи викликали заздрість.

Більшість з них застосовувала класичний метод – закладали пальця у горлянку. Проте декотрі вражали без міри – шлунки запросто підкорялися силі їхнього бажання. Фантастичним чином вони посилали імпульс у відповідальні за блювання центри мозку, трохи зосереджувалися, і трюк удавався.

Утримання когорти блювальників майже нагадувало догляд за деякими літаками: під час польоту треба мати можливість їх заправити. Ми добре затямили, що блювати на порожній шлунок нераціонально.

На тих із нас, від кого було обмаль користі, покладалось постачати пальне для блювоти: вони мали непомітно цупити у китайських кухарів легку для травлення їжу. Мабуть, дорослі не дорахувались чималих запасів крекеру, родзинок, плавлених сирків, згущеного молока, шоколаду і, насамперед, олії та розчинної кави. Адже ми знайшли філософський камінь блювання: суміш салатної олії і розчинної кави. Найшвидше вилітало саме це.

(Хвилююча подробиця: жодного з перелічених харчових продуктів знайти у Пекіні неможливо. Раз на три місяці батьки вирушали по провізію до Гонконгу. Ці подорожі обходилися їм недешево. Отже, ми проблювали чималі гроші.)

Основним критерієм була вага: харчі мали бути легкі при перенесенні з місця на місце, а це одразу ж змусило нас не брати до уваги геть усі продукти у скляних банках.

Тих, хто тягав на собі стільки харчів, називали «резервуарами». Кожен блювальник завжди повинен був ходити у супроводі принаймні одного резервуара. З таких взаємодоповнюючих стосунків могло народитися чимало зразків міцної дружби.

Для німців гіршої тортури годі й шукати. Від занурень у таємну зброю вони незрідка ридали, але ж з гідністю. Блювальник мав рацію щодо їхньої честі: тільки-но їх торкалася ця речовина, вони криком кричали від жаху. Неначе то була сірчана кислота. Якось один з їхніх відчув таку відразу до такого кроплення, що виблював сам. Ото ми раділи!

Звичайно, здоров'я блювальників швидко зазнало розладу. Але ми так вихваляли їхнє святе діло, що вони ладні були зі спокійною душею зносити фізичні муки.

На мій погляд, їхній престиж не мав собі рівних. Я мріяла потрапити до когорти. На жаль, для такої ролі у мене не було жодних даних. Марно ковтала я гидотний філософський камінь, бажаного результату я не досягала.

А це означало, що мені конче треба було досягти успіху у якійсь блискучій акції. Без цього Елена ніколи б не зажадала мене.