Текст книги "Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)"
Автор книги: Anna Di
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)
«Ні, немає шляху назад.»
– Доброго ранку, – говорить Фелікс.
Тато відповідає йому тим же, а мама продовжує мовчати.
– Тільки не кажи, що він був тут і вночі, – нарешті каже мама, вказуючи на Фелікса.
– Так, він був тут, – відповідаю я, а потім звертаюсь до хлопця: – Кава, чай, гарячий шоколад?
– Я думаю: ти й сама знаєш, – відповідає хлопець, посміхаючись.
– Взагалі-то я не хочу, щоб він знаходився зараз тут, – знову обізвалась мама.
– А я хочу; і Фелікс хоче – тому терпи, – злісно випалюю я.
– Із яких це ти пір не слухаєш власну матір?
– А з яких пір ти навіть не прислухаєшся до власної дочки?
– Принцеса, не переживай. Може мені й справді краще піти? – влазить в нашу сварку Антоша.
– Ні, ти залишишся, – я надпиваю шоколад та цілую Фелікса, на очах у батьків.
Хлопець бере мене за рук та виводить із кімнати, ведучи до гостинної.
– Що ти робиш? Я не думаю, що твоїй мамі сподобалось це.
– А мені сподобалось, – сказала я, ввімкнувши якийсь музичний канал, по якому звучала досить знайома пісня:
… І зникне вмить, що здавалося вічним.
«Малюнок: портрет Фелікса.»
– Я зараз прийду, – говорю я Антоші та чимдуж біжу до кімнати; швидко знаходжу рисунок та повертаюсь назад до гостинної.
– Що це? – запитує Фелікс, коли я йому протягую аркуш паперу.
– Подивись, – відповідаю я, посміхаючись.
– Та це ж я. Як ти це зробила? – посміхається хлопець мені у відповідь.
– Якщо чесно, я починала малювати щось абстрактне, а потім якось отак вийшло.
– Я люблю тебе, принцеса, – сказав Антоша та накрив мої вуста своїми.
– І я люблю тебе, Фелікс; люблю, – відповіла я, під двинувшись та обнявши хлопця.
Так ми просиділи ще годину. Просто обіймаючись та, час від часу, цілуючи один одного.
– Емма, тато написав, що вони з мамою вже чекають мене на вулиці, – порушив тишу Антоша.
– Так, ходімо, – відповідаю я, ледве стримуючи сльози.
– Не плач, будь ласка; я не хочу, щоб усе закінчувалося саме так.
– Я взагалі не хочу, щоб усе закінчувалось, – сказала я, коли ми вже знаходились на вулиці.
– Знаю; я також.
Фелікс обійняв мене, і нам з ним хотілось загубитись у цьому останньому обійманні; залишити все так як є. Але… нам довелося відірватися один від одного. Антоша поцілував мене у щоку та сів до машини. І все… Через декілька метрів, авто загубилося за поворотом. Весь цей час я просто стояла і дивилася, як віддаляється від мене автомобіль; і Фелікс віддалявся разом із ним.
Повернувшись до кімнати, я просто завалилась на ліжко, вдихаючи наш запах.
Мені не боляче, ні. І навіть плакати не хочеться; просто самотньо: неприємне відчуття; тепер у моєму серці поселилась пустота.»
10
– Дякую, що вислухав. Ти не уявляєш, як мені приємно, що комусь не в падло це все слухати.
Зараз я сиджу в кафе зі своїм милим напарником по проекту з психології.
«Ну і чому він мені не подобається?!»
– Ти повинна зараз поїхати зі мною до мне додому, – сказав хлопець.
– Що? Ти не думаєш, що це трохи неправильно?
– Просто довірся мені. Окей?
– Добре.
Ми заплатили за морозиво та направились до автомобіля юнака.
«Машина дуже схожа на авто батька Фелікса; мабуть, у мене параноя.»
Через п'ятнадцять хвилин ми опинились коло багатоповерхівок. Зайшовши до під’їзду, а потім направившись до ліфту, ми почали підніматись на сьомий поверх.
«Я точно зараз правильно роблю?»
– Ну як твоє побачення? – почувся чийсь голос, коли ми зайшли до квартири.
«Такий знайомий голос; схожий на голос…Антоші?»
– Взагалі-то я привів її до нас.
– Тільки давай ви будете цілуватись так, щоб я не бачив.
– Фелікс, я не збираюсь із нею цілуватись. Взагалі-то я привів її тобі.
«Фелікс? Що? Він справді це сказав?»
– Чувак, ну я ж говорив, що не збираюсь заводити якісь відносини, доки не зустріну дівчину, котра хоч трохи нагадає мені принцесу.
«Це він про мене? Справді? Антоша досі любить мене.»
– Ну тоді хоча б вийди і глянь, яку дівчину ти втрачаєш.
– Ох, добре, зараз.
Хлопець виходить із кімнати і відразу ж починає мене розглядати; але в один момент, на його обличчі з’являється збентеженість.
– Ти міраж, чи я просто зійшов із розуму?
– Ні, Фелікс; це справді я.
«Боже, він зовсім не змінився за ці два роки. Лише тепер став ще більш гарний та мужній.»
– Це, здається, мій малюнок, – кажу я, вказуючи на портрет Антоші, що висить на стіні у рамочці.
– Невже це справді ти?
– Так, принцеса повернулась.
Антоша підхоплює мене на руки, а я кладу свої долоні йому на плечі.
– Ей, я досі тут, – озивається мій напарник.
– Ой, точно. Ти не хотів би залишити нас наодинці? – посміхаючись, говорить Фелікс. – До речі, чувак, дякую за принцесу.
– Я не хочу більше тебе втрачати, – говорю я, цілуючи Антошу в щічку.
– Я більш ніколи не дам цьому статись.
– Твоя кімната пахне чимось приємним і солодким.
– Так, шоколадом і ваніллю: вона пахне нами.
