Текст книги "Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)"

Автор книги: Anna Di

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

– Дякую, – сказала я, після чого зробила ковток напою.

         Коли ми одночасно поставили наші пляшки на невеличкий столик, Даня, посміхаючись, запитав:

– Ходімо танцювати? Пісня хороша.

         «Блін, що ж відповісти? Що я не вмію танцювати? Що мені некомфортно? Що прямо зараз на мене дивиться Фелікс, і я хочу танцювати з ним?»

– Добре. Лише… я раніше ніколи не танцювала, ну, перед такою великою аудиторією.

– Це нічого. Я навчу тебе, – сказав хлопець і відразу ж потягнув мене за руку на середину холу.

         У цей момент позаду нас чулися якісь непристойні викрики хлопчаків, а, здається, Остап промовив:

– Втратив ти, Фелікс, дівчину.

         «Цікаво, що зараз відчуває Антоша? Ревнощі? Чи може просто хоче вберегти як сестру? А може йому взагалі все рівно?»

         Коли ми опиняємося з Даніїлом посередині кімнати, я помічаю на собі погляд Фелікса.

         «Що це? Страх? Він боїться за мене? А, ну так, звісно, я ж йому як сестра. Не знаю чому, але мені хочеться, щоб Антон мучився та страждав. Чому? Чому він дав мені можливість піти з Даніїлом? Чому не зупинив?»

         Від власних думок мене відірвав голос Дані:

– Ви з Феліксом справді не зустрічаєтесь? – запитав хлопець, обхвачуючи мою талію та допомагаючи привести тіло в рух.

– Так, ми не зустрічаємось.

– Тоді чому він так ненависно зараз дивиться на мене?

         «Блін, він починає запускати свої пальці мені під майку… Під майку?Але це ж річ Антоші! Невже я зараз втрачу його запах?»

– Він намагається оберігати мене як сестру.

         «І чому ти так близько наклонився до мене? Що цілувати зібрався? О, ні…»

         Я говорила, що раніше ніколи не цілувалась? Ні, не говорила? Так от, мені шістнадцять, я навчаюсь у передостанньому класі старшої школи; і ще ні з ким не цілувалась.

         Я не вважаю себе гарною, проте й сказати, що дуже страшна – не можу. Не знаю, мабуть, я ніколи не намагалася будувати якісь відносини, бо весь свій час зазвичай проводила за підручниками.

         «То може зараз саме цей шанс? Можливо не даремно зараз так палко дивиться на мене Даніїл? Він хоче мене поцілувати. Так, я впевнена у цьому.»

– Ти гарна, – шепотом промовляє Даня, приближаючись до мене ще ближче.

         «Так, зараз відбудеться мій перший у житті поцілунок. Проте… чи хочу я цього з хлопцем, що зараз переді мною? Ні, не хочу.

– Вибач, – промовляю я та, відступивши від Даніїла, направляюсь на другий поверх.

– Перестань ставити з себе «Міс Неприступність»! – ззаду чується голос хлопця, котрому я тільки-що відмовила.

         Піднявшись наверх я направилась до найгарнішого місця у будинкові Адама: на балкон. На балконі ми проводили із братом безліч часу, бо тут завжди відчувалось свіже повітря, проте зараз, коли на вулиці вже, мабуть, була майже мінусова температура, я відчула, що мені прохолодно. Але після всього, що відбулося моє тіло палало і я досі відчувала дотик пальців Дані на своїй талії.

– Емма, – ззаду почувся голос Фелікса.

         «Що, вибачатись буде, що не вберіг свою молодшу сестричку?»

– З тобою все добре? Що він устиг зробити?

         «Оу, то ти подробиці просто дізнатись прийшов, так?»

– Він забрав твій запах.

         «Боже, ну навіщо я це сказала? Щось мій мозок взагалі відмовляється функціонувати …»

– Хочеш його повернути? – запитує Антоша, зіходячи все ближче і ближче.

– Так, – вимовляю я і відразу ж відчуваю тепло його тіла, яке поступово огортає мене, заповнюючи всі куточки мого нутра.

– Тобі не здається, що тут трохи прохолодно?

         «Доки ти поруч, мені тепло.»

– Все ж краще ніж там, внизу.

– То що він зробив? Я ж повинен знати, за що робив йому ніс, – посміхнувшись промовив Фелікс.

         «Він знову вдарив товариша?»

– Ти ще довго будеш калічити людей через мене? Даніїл лише хотів поцілувати мене, а я, вибачившись, спокійно йому відмовила.

– То чому ж він ладен був роздягнути тебе прямо там? – гнівно глянув на мене Антон, узявшись за клаптик майки на мені.

– Не було такого! Ми просто танцювали.

– Ну так, звісно! Наче я нічого не бачив.

– Так? А навіщо ти взагалі слідкував за мною?

– Бо я турбуюсь за тебе… Ти ж мені як сестра.

         «Ти ж мені як сестра… Чому ці слова такі болючі для мене? То я для нього лише як сестра, так?

         Блін, мої очі наповнюються слізьми. Треба скоріше звідси тікати.»

         Я чимдуж вириваюсь із обійм Антона; пробігаю крізь парочку, що шукає собі кімнату; опиняюсь на першому поверсі та направляюсь у кухню. Я хочу пити, прошу дати мені якийсь напій у незнайомого хлопця і через мить отримую прохане. Роблю перший ковток і відразу ж розумію, що це щось алкогольне.

         «Блін, що ж я роблю? Ну то й добре, нічого зі мною від цього ковтка не станеться.»

         Алкоголь відразу ж ударяє в голову, а потім настає момент насолоди цим оп’янінням. Я розумію, що не хочу зупинятись. Моє тіло просить ще: роблю ще один ковток і направляюсь у центр залу.

         «Мені добре; хочеться на декілька хвилин просто вимкнути свою свідомість.»

         Я починаю двигатись у такт музиці. Я чую якусь знайому пісню, проте не можу згадати її назву. Закриваю очі та просто пливу за течією рухів свого тіла. Я знаю, що всі перешіптуються і критикують; розумію, що хтось свердлить мене своїм поглядом, найбільше з поміж інших. Відкриваю очі… Фелікс. Він носиться по всьому холу, зачіпає людей та щось випитує. Але при цьому все одно не відриває свого погляду від мене.

         «Цікаво, він про мене зараз щось запитує? Хоче дізнатись, чому я веду себе так пошло і розбещено?»

         Навколо мене організувалося коло з дівчат та хлопців. Поміж ними, намагається пробратись Антоша, розпихаючи усіх зі свого шляху. Я знову відчуваю неприємну грудку в горлі; зупиняюсь, не в змозі вже управляти своїм тілом.

         Відключаюсь… знову; відчуваючи сильно виражений запах ванілі.

5

         Розумію, що моє тіло знаходиться у русі, проте ноги не торкаються землі.

         «Хтось несе мене. Запах ванілі… так, це мій Фелікс. Мій Фелікс? І з яких це пір я вважаю його своїм?»

         Я все ж вирішую відкрити очі та підвести голову вверх. Коли Антоша помічає мій погляд на собі, то прижимає мене до себе ще сильніше. Перед дверима кімнати, Фелікс обережно опускає мене на підлогу, продовжуючи підтримувати за талію; просить ключ від дверей, відкриває їх та, знову взявши мене на руки, заносить до кімнати і кладе на ліжко.

         «Боже, як же хочеться попросити його, щоб він не залишав мене; щоб залишився тут зі мною; щоб дав відчути його тепло поруч.»

         Антоша вкриває мене одіяльцем та направляється до дверей.

         «Ні, я не можу його відпустити; не зараз. Він потрібен мені.»

– Зостанься зі мною, будь ласка.

         Хлопець залишається стояти у дверях.

         «Що ж мені зробити, щоб він залишився?»

– Я боюсь залишатись тут сама, – вимовила я саме тоді, коли десь у коридорі почулись п’яні хлоп’ячі викрики.

         Мабуть, саме це і стало поштовхом до того, що Фелікс закрив двері зсередини та приблизився до ліжка.

– Мені здається, що моя голова зараз вибухне, – ледь чутно прошепотіла я.

– Ось, тримай, – Антоша протягнув мені якусь таблетку. – Зараз принесу води, почекай.

         Через хвилину Фелікс повернувся зі склянкою води; він допоміг мені сісти, щоб я могла прийняти пігулку. Коли я знову повернулася у лежачий стан, хлопець сів коло мене.

– Звідки в тебе таблетки з собою?

– Це я в твого брата попрохав, коли зрозумів, що ти дуже випивша.

– Я випивша? Але ж я зробила лише пару ковтків.

– Оу, це ж ти не знаєш…

– Не знаю що?

– Артем із Міленом добавили віскі до всіх безалкогольних напоїв, що були у холодильнику; ось чому вони всі були повідкривані.

         «Скільки ж це тоді я випила!»

– І давно ти про це знаєш?

– Відколи побачив сп’янілу тебе і почав шукати придурка, який дав тобі випити… Почекай, а що ти тоді мала на увазі, коли сказала, що зробила лише пару ковтків?

– Мені хотілось пити, я попрохала чого-завгодно і мені, я так дума, дали щось алкогольне, бо напій відразу ж ударив у голову.

– І ти все одно продовжувала пити?

         «Ох, це звучить не як запитання, а як констатування факту.»

– Так, просто… хотілось забутись.

– Навіщо? Щось сталось? Тебе хтось образив?

         «Він не розуміє… не розуміє, що образив мене вінтим, що відновиться до мене як до сестри.»

– Ні, просто… я не можу цього сказати.

         «Блін, я не знаю, як йому пояснити. Ох, ще й сльози підступають все ближче.»

– Ей, ну чого ти? Будь ласка, заспокойся… Ти повинна сказати; тобі відразу ж стане легше.

– Добре, ти обіцяєш, що залишишся тут, якщо я тобі розкажу?

– Так, звісно.

         Фелікс піднявся з ліжка, закрив двері на замок та, забираючись до ліжка, запитав:

– Ти ж не проти, якщо я зніму свою футболку? Тут дуже жарко.

– Угу, – пробурмотіла сонно я, намагаючись не дивитись на напівголого хлопця перед собою.

         «Ось він і ліг до ліжка. Що ж він мовчить? Чому не випитує щодо того, чому я хотіла забитись? Чому… він підсовується до мене? Так, я відчуваю, що він обіймає мене. Не знаю чому, проте я не боюсь його: не боюсь його дотиків, хоча вони і змушують моє тіло здригатись; не боюсь, що він зараз так тісно прижатий до мене.»

         Коли я вирішую комфортніше вмоститись, то розумію, що моя майка трохи задерлася доверху, і тепер частина моєї спини торкається живота Антона.

         «Цікаво, що прямо зараз відчуває Фелікс? По його тілу також проходить електричний струм, чи для нього ці наші дотики нічого не значать?

         Ні, тільки не це: я відчуваю, що поступово занурююсь у сон. Будь ласка, тільки не зараз, коли мене переповнюють такі почуття.»

– То може все ж розповіси мені про те. Що тебе змусило захотіти забутись? – наче крізь сон, прозвучав голос Антоші.

– Вибач, я так хочу спати, – прошепотіла я.

– Розумію. На добраніч, принцеса.

         «Він назвав мене принцесою. Посмішка не сходить з мого обличчя.»

– На добраніч, – ледве вимовляю я та починаю поступово поринати у сон.

         «Засинаючи, я відчуваю запах ванілі; але тепер пахне ще чимось… шоколад. Точно, це ж я пахну шоколадом.

         Тепер ми маємо з Феліксом один запах на двох: запах ванілі та шоколаду.»

6

         Прокинувшись, я ще довго боялась відкрити очі через те, що не могла зрозуміти чий же подих відчуваю коло себе. Почувши ванільний запах, я мала надію побачити перед собою Антошу. Все ж переборовши свій страх, я зрозуміла, що переді мною був саме цей хлопець.

         «Боже, який же він гарний, коли спить. Тобто він і так гарний, але так нагадує ще й миленьке кошеня, яке точно не могло б мені завдати болю, сказавши, що я для нього наче молодша сестра.

         Ем, і все ж таки… Чому я зараз із ним у одному ліжкові? Що взагалі вчора відбулося?»

         Подивившись на голий торс Фелікса, вуста почали розпливатись у посмішці, а в голові звучало лише одне питання: «Що між нами вчора відбулося?»

         Погляд мій одразу ж направився на себе. Мій одяг весь був на мені, окрім кед, але я була одягнена на відміну від Антоші.

         «Так, треба потрохи намагатись згадати, що взагалі вчора сталося.»

         Згадуючи вчорашні події, одну за одною, до мене поступово поверталася пам'ять. Але одна річ все ж не давала мені спокою: я ніяк не могла згадати, чи пояснила Феліксу, чому хотіла забитись, чи ні.

         «Блін, який же він гарний: його прекрасні довгі вії, скули, невеликі ямочки на щоках.»

         Споглядаючи за хлопцем, я і не помітила, як знову почала поринати у сон.

         Відкривши очі, я зрозуміла, що тісно прижата до Антоші, який грається моїм волоссям.

– Доброго ранку, принцеса, – посміхається хлопець і цілує мене у щічку.

      «Ну і що все це значить?!»

– А з яких пір у нас із тобою такі відносини?

– Ну як же, сонце, хіба ти не пам’ятаєш сьогоднішньої палкої ночі? – збочено посміхається Фелікс. – Чи просто хочеш повторити?

         Антон різко перекидає мене на спину і починає пристрасно цілувати. Я невимушено починаю солодко стогнати, хоча і не до кінця розумію, що зараз взагалі відбувається.

         «Приємно; мені незрівнянно приємно відчувати його вуста на своєму тілі. Але… чому я не відчуваю електричного току? Щось не так.»

– Емма?

         «Я чую голос Антоші, проте він лунає десь не тут…

         Оу, ну звісно ж, це просто сон.»

         Тільки-но я розумію, що це все марення, то змушую себе відкрити очі – і роблю це недаремно: переді мною лежить справжній Фелікс. Так, реальний він ще гарніший та миліший ніж у сні.

– Доброго ранку, принцеса, – посміхаючись, говорить  хлопець.

         «Десь я це вже чула.»

– Доброго ранку.

         «Блін, я хоч не говорила уві сні?»

– Знаєш, тобі з твоїм талантом треба еротичні фільми озвучувати.

         «Блін, блін, він усе чув. Ну і що робити?»

– Ем… мені жахіття наснилося: я там кричати намагалася, а мені рота закривали.

         «Ну і навіщо я виправдовуюсь? Він же все одно зрозумів, що я брешу.»

– Зрозуміло, – продовжував посміхатись Фелікс. – Ти, мабуть, бідненька, так злякалась; і тому вирішила мене обхватити, щоб я тебе захистив, чи не так?

         Я довго не могла зрозуміти, про що взагалі він говорить, аж поки не зрозуміла, що моя нога закинута на нього.

         «І що ж він тепер про мене подумає?! Ох…»

         Я вирішила якнайшвидше злізти з хлопця, проте він не дав мені цього зробити, обхвативши однією рукою мою талію, а іншою – закинуту на нього ногу.

         «Ну от, знову він посміхається як чортеня. Ну і як мені себе з ним вести?»

– Ти тепер усім розповіси, що мені збочення різні сняться?

– Хочеш, що розповів?

– Ні, не хочу.

– Значить не буду.

– Дякую, – заспокоївшись, відповідаю я.

– Може хоч розповіси, хто був там із тобою у сні? – подивився на мене Фелікс. – Ти почервоніла.

         «Звісно ж почервоніла; бо ти; ти, Фелікс, був зі мною у моєму сні, але ж як  я можу тобі це сказати?»

– Ні, вибач, я не скажу цього.

– Це та ж сама людина, через яку ти хотіла вчора забитися?

         «Блін. Так розповіла я йому чи ні?»

– А я сказала тобі, що це за людина?

– Я перший задав питання. Відповідай… То це та ж сама людина, так?

         Я кивнула йому у відповідь, а він розчаровано промовив:

– Ні, ти мені так і не сказала, хто ж це.

         У цей момент до кімнати постукали, а згодом почувся голос кузена:

– Хто б тут не був, але вам пора йти додому; вечірка вже давно закінчилась.

– Адам, це я – Емма.

– Оу, вибач. Я не хотів тебе розбудити. Ми тут з декотрими хлопцями каву п’ємо. Якщо хочеш – можеш спуститись до нас.

– Так, добре, я скоро буду, – сказала я, після чого кроки брата почали віддалятись.

         Тільки тепер Фелікс прибрав із мене свої руки, а я зняла з нього свою ногу. Мовчки вставши з ліжка, хлопець одягнув на себе футболку, а я розчесала волосся, яке стирчало в усі боки, та поправила одяг, що трохи задерся.

         Глянувши вбік, я побачила наші з Антоном кеди. Коли ми одночасно підійшли до взуття, юнак, посміхнувшись, схопив обидві пари та відбіг трохи в сторону.

         «Він що тут, гратись надумав? Ну добре, зараз побачимо, хто кого.»

         Я чимдуж зірвалась із місця, але, побачивши мене, Фелікс вже відбіг у іншу сторону кімнати.

         Я ніколи не вирізнялася вмінням добре бігати, а тому вже після декількох хвилин бігу за цим хлопцем, я ледве дихала.

– Емма? – Антоша нахилився наді мною. – Усе добре?

         І тут-то, користуючись нагодою, я вихватила свої кеди. Проте на цьому наша гра не закінчилась: юнак підхопив мене на руки та поніс… до ліжка.

         «Ну і що він збирається робити?»

         Випадково я випускаю своє взуття із рук, проте Фелікса це, здається, анітрохи не бентежить. Він довго обертається на одному місці, від чого у мене крутиться голова, а потім… Падає. Зі мною. На ліжко.

         Антоша тримається наді мною на руках, а потім згинаючи лікті, нахиляється все ближче і ближче.

         «Блін, куди ж мені діти руки? Йому на спину? Чи може на шию? А може краще взагалі нічого не робити?»

         Я все ж наважуюсь обхопити своїми руками шию Фелікса. Його обличчя виражає неабияке здивування, після чого з’являється цілковита серйозність.

         Він нахиляється ще ближче, і його вуста настільки близько, що якщо наблизитись ще ближче, хоч на міліметр, то наші носи доторкнуться один до одного.

         «Так, Антоша хоче мене поцілувати, точно. Проте… я не хочу цього; тобто хочу, дуже хочу, але не зараз; я ще не готова. Блін, нехай щось станеться, що спинить його.»

– Емма? З тобою все добре? Щось ти довго не спускаєшся до нас. Може тобі води принести чи ще чогось?

– Ні, дякую, Адам, не треба. Зараз я прийду до вас, – відповідаю я, повернувши голову у сторону дверей, за якими стоїть кузен.

         Тільки-но чуються кроки віддалення, Фелікс наближається ще ближче і цілує мене у щічку.

         «Боже, як це мило! Треба перестати посміхатись! Треба перестати посміхатись! Треба. Перестати. Посміхатись.»

         Хлопець повільно піднімається з ліжка, а потім допомагає встати мені.

         «От і добре, бо ноги мої зараз неймовірно трусяться.»

         У цілковитій тиші ми, нарешті, взуваємось та виходимо з кімнати.

         «Ой, ми не подумали про одну річ: ніхто ж не знає, що я спала з Антоном у одній кімнаті. Проте мені все рівно; тим паче, що тільки-но він узяв мене за руку.»

– Усім доброго ранку, – вимовляє Фелікс, і всі відразу ж повертають голови в нашу сторону.

– Оу, привіт. Ми трохи не очікували тебе тут побачить, – каже Артем, а потім, глянувши на наші переплетені з Антошею пальці, продовжує. – То ви нарешті разом?

– Що ти маєш на увазі? – наче не розуміючи, уточнює Фелікс.

– Артем, відстань від них. Тобі більше робити нічого, як до людей чіплятись? – вступив у розмову Остап.

– Антон, знаєш, мені все одно як ви там із Еммою називаєте свої відносини, проте не роби їй боляче. Добре? – це вже слова мого брата.

– Адам, я обіцяю, що не завдам їй болю.

         «Ти вже завдаєш, Фелікс; вже завдаєш… Я справді не розумію, які в нас із тобою відносини.»

– Ей, чуваче, хочеш кави? – питає у Антона Остап, побачивши, що хлопцю не зробили напій, бо не знали, що він досі присутній у цьому домі.

– Ні, дякую, не треба.

– Можеш моєї кави надпити, якщо хочеш, – звертаюсь я до Фелікса, вказуючи на чашку. – Для мене це все одно забагато.

         Хлопець довго дивиться просто мені у вічі, а потім дуже близько нахиляється і промовляє:

– Ні, дякую; не хочу втрачати смак твого тіла.

         «Що він тільки-но сказав? Хіба таке кажуть сестрам? Ні, не можна так. То я йому все ж подобаюсь чи ні?»

         Помічаю, що погляд хлопця напрямлений на екран телефону.

– Папа говорить, що буде тут за десять хвилин. Давай ми і тебе додому підкинемо.

– Добре, дякую.

         Перед тим, як ми з Антоном вже збираємось вийти на вулицю, я повертаюсь до хлопців і випалюю:

– Дякую за те, що споїли. Завдяки вам, я прекрасно провела час… Проте якщо мама помітить, що я пила, то всю вину спихну на вас.

         Хлопці глянули один на одного, а потім почали сміятись.

– Звертайся, коли що, – ззаду прозвучав голос Мілена, коли ми з Антоном вже виходили з будинку.

– А я не відіграв ніякої ролі у чудово проведеному тобою часі? – запитав у мене Фелікс, коли ми стояли на вулиці, очікуючи на його батька.

– Ти відіграв найвагомішу роль, – відповіла я, коли коло нас зупинився автомобіль.

         На вулиці було холодно; і хоча я не казала хлопцю що в мене замерзли руки, він протягнув мені свою долонь, переплівши з моєю.

– Ти зараз куди, синку: додому чи знову десь бовтатися будеш?

– Оу, до речі, тобі ще треба свою рубашку забрати, – сказала я Антоші, згадавши, що він же переодягався у мене.

– Так, точно.

– То ти надовго залишишся у цієї дівчини? – звернувся батько до сина.

– Можеш деякий час побути в мене, якщо хочеш, – прошепотіла я .

         «Тільки не відмовляйся, будь лавка. Побудь зі мною ще трохи.»

– А ти хочеш?

         «Ну от і посмішка чортеняти…

         Не ламайся. Скажи йому все так, як є. Не бійся.»

– Так, хочу.

– Так, пап, я залишусь у Емми на деякий час.

         Вийшовши з авто Фелікс запитав:

– Твоя мама буде не проти, що я знову приперся до вас?

– Звісно ж ні. Ти сподобався їй… Дивно, мами немає вдома, – промовила я, коли ми вже зайшли до будинку. – А ось записка якась.

         Я почала читати запис уголос:

Люба донечка. Ми з твоїм батьком нарешті знайшли спільну мову, а тому, в знак примирення, проведемо пару днів на нашій дачі.

Дзвонила твоя керівниця і сказала, що зі шкільним опаленням якісь негаразди, тому школа функціонувати не буде.

Ці два дні ти вдома сама. Вечірки не влаштовуй, хлопців не води.

Хорошого тобі проведення часу.

Цілую, мама.

– Хочеш сьогодні залишитись ночувати у мене? – зніяковіло запитав Фелікс.

– Ти що серйозно?

         «Блін, це було б чудово. Я хочу, хочу, хочу цього.»

– Але що твої батьки на це скажуть?

– Яка різниця, що скажуть батьки? Я хочу, тебе запросити і запрошую: їм доведеться змиритись. То як?

– Я, звісно ж, не проти, але ти все одно повинен запитати дозволу в мами і тата.

– Окей, – на обличчі хлопця сіяла посмішка.

         Коли Антоша подзвонив до матері та спитав дозволу, по його радісній посмішці, я відразу ж зрозуміла, що вона дала дозвіл.

         «Страшенно хочеться спати, а це чортеня ще й ніжиться у моєму ліжечку, поки я збираю речі для ночівлі. Оу, треба з себе знімати майку Фелікса. Боже, яка ж вона крута; так хочеться залишити її собі… але ж так не можна; треба повернути .»

         Мабуть, Антон помітив мою збентеженість, бо запитав:

– Щось сталось? Можеш розповісти, якщо хочеш.

– Ну, взагалі-то, твоя майка, вона…

         «Ну і що мені йому сказати?»

– Хочеш залишити її собі? – посміхаючись, запитує хлопець. – Я не проти.

– Справді? Тоді…

– Тоді ти залишаєш її собі, але, ні в якому разі, не вдягаєш до весни.

– Ей, ну чому? – зробивши ображений вираз обличчя, запитала я.

– Принцеса, ти знущаєшся? Надворі мороз… я ж не можу тебе обнімати вічно, що зігріти.

         «То він мене обіймає лише через це?»

– Мені треба прийняти душ та переодягнутись. Почекаєш тут?

– Так, добре, – відповів Фелікс, комфортно вмощуючись на ліжечку.

         Коли я повернулася з ванної кімнати, юнак продовжував лежати, ледве не поринаючи у сон.

         Сівши всередину авто, коли Ієн приїхав по нас, я зрозуміла, що мені дуже сильно хочеться спати. На годиннику було лише 16:52, проте я ледве змушувала себе не заснути прямо в машині.

         «Наші з Антоном пальці знову переплетені. Мене це вже навіть і не дивує, хоча все одно відчувається невеличкий  електричний заряд по тілу.»

         Замислившись, я навіть не одразу зрозуміла, що комфортно примостилася на плече Фелікса… Через деякий час, я заснула.

7

         Відкриваю очі та бачу перед собою знайому кімнату.

         «Так, я точно тут колись була. Запах ванілі… Оу, це кімната Антоші.»

         Відразу ж шукаю свій телефон та, побачивши, що зараз лише 21:03, вирішую встати та пошукати Фелікса. Опинившись на кухні, я нарешті знаходжу його.

– Виспалась, принцеса? – запитує хлопець, посміхаючись.

– Не зовсім, чогось не вистачало.

         «А точніше: когось. Тебе, Фелікс; тебе не вистачало.»

– А може когось? – використовує юнак посмішку чортеняти.

– А може й когось… До речі, може мені варто познайомитись із твоєю мамою, а то якось негарно виходить.

– Ти спізнилась, принцеса. Батьки кудись поїхали, і я навіть не знаю, коли повернуться додому.

– Чому ти весь час називаєш мене принцесою?

– Не знаю, ти мені чимось нагадуєш якусь мультяшну дівчинку-принцесу.

– Чим же?

– Мабуть, загадковістю… А ще мені весь час здається, що тебе не існує; що ти можеш просто зникнути, і я назавжди тебе втрачу.

         «Боже, таким серйозним я його ще ніколи не бачила. Невже він справді переживає щодо цього?»

– Я не хочу зникати з твого життя, –  кажу я та повільно наближаюсь до Антоші.

         «Обійми мене; обійми, будь ласка.»

– Йди сюди, – посміхнувшись, говорить хлопець.

         Я мовчки підходжу й утикаюсь у його плече. Він відразу ж обхвачує мою талію, від чого тіло по-зрадницьки здригається.

         «Блін, ну чому в такий момент мені так сильно хочеться спати?»

– Я знову засинаю.

         Антоша мовчки бере мене на руки та несе до своєї кімнати.

         «Тільки не залишай мене, будь ласка. Не йди, зостанься зі мною.»

         Поки я перебуваю у хлопця на руках, вирішую спитати:

– А як я опинилася в ліжку, після того, як заснула в авто?

– Я переніс тебе… Мама сказала, що ти дуже мила, коли спиш, і вона сподівається, що ти така завжди.

– А ти де будеш спати? – запитую я у Фелікса, коли він вкладає мене до ліжка.

– Мабуть, тут. Зараз на підлозі собі постелю.

– Оу, ти не змерзнеш?

– Ти хочеш мене зігріти?

         «Я помічаю посмішу чортеняти, навіть при незначному світлі, що відходить від лампи.

         Я не знаю, що йому відповісти. Необхідно перевести розмову на щось інше.»

– Фелікс? Мені треба переодягнутись, – кажу я дрижачим голосом, потягнувшись до сумки та дістаючи піжаму.

– Ну то давай. Я не буду тобі заважати.

– Тобто ти залишишся у цій кімнаті?

– Ти боїшся, що я можу щось натворити?

– Ні, просто відчуваю якийсь дискомфорт.

– Ти можеш відвернутись до однієї стіни, а я до іншої: мені все одно треба постелити на підлозі.

– Ну добре, – відповідаю я, стягуючи з себе полосатий светр.

         «Блін, або в мене параноя, або хлопець ззаду і справді просвердлює мене поглядом. Так, я впевнена, що він не постіль зараз стелить, а відкрито дивиться на мене, коли з одягу я маю на собі лише нижня білизну. Хіба можна так дивитись на сестер?»

         Я переодяглася у блакитну футболку з рожевими ведмедиками та чорні шорти.

         «Чому ці шорти стали такими короткими? Раніше я цього не помічала. Лише зараз, дивлячись на свої оголені ноги, я розумію, що шорти мають просто критично малу довжину.»

         Коли я повернулася до Антоші, він перевів свій погляд від постелі на мене і розплився у посмішці.

– Ну і чому ти смієшся? – запитую я в юнака.

– Дуже мила піжама, – Фелікс підходить та вказує на одного з ведмедиків.

– Подобається? – по-чортенячому, посміхаюсь я.

– Головне не оболонка, а те, що всередині.

         «Він має на увазі, що головним є сама я чи просто моє тіло? Ну і як розуміти його слова? Усе, більше я не буду тут втрачати через нього здоровий глузд. Якщо хоче – хай сам проявляє увагу…

         Я влягаюсь до ліжечка та закриваю очі, щоб не бачити це прекрасне чортеня, що ще досі копошиться у кімнаті.»

– На добраніч, принцеса, – говорить Антоша та цілує мене у щоку, прибравши з обличчя неслухняне волосся.

– На добраніч, Фелікс, – відповідаю я хлопцю, вдихаючи його запах, аж доки він не відходить, вимикаючи світло та вкладаючись на підлозі.

         Хвилин через п’ять чуються голоси: це батьки юнака. Хтось із них обережно відкриває двері, щоб не розбудити нас.

– Ось, бачиш, я ж говорив, що все буде добре. Ти даремно так переживала, – пролунав голос батька хлопця.

– Так, я була не права, коли подумала, що вони організували цю ночівлю лише для того, щоб провести разом ніч. Мабуть, їхні відносини – це не просто підліткові гормони.

         «Тепер я знаю, як звучить голос мами Антоші.»

– Добре, ходімо вже, а то ще розбудимо діток, – вимовив чоловік, і двері закрилися.

         Коли кроки повністю затихли, я почала поринати у сон.

8

         Я прокидаюсь від відчуття, що ліжко прогнулося під вагою тіла.

         «Фелікс… запах ванілі його видає. Не відкриваю очей; хочеться дізнатись, що збирається робити цей юнак далі, проте він просто сидить і нічого не чинить.»

– Емма? – нарешті чути голос Антоші. – Ти спиш?

– Тепер, ні, – відкриваю очі та направляю свій погляд на хлопця.

– Вибач, я не хотів тебе розбудити, просто… чогось не вистачає.

         «А може когось? Мене? Ну скажи вже нарешті, що тобі не вистачає мене.»

– Чого саме не вистачає?

– Якогось тепла чи щось таке. Точно ще не зрозумів.

– Ти що змерз, коли тепла хочеться?

         Побачивши збентежений погляд юнака («Коли він встиг увімкнути світло?»), я зрозуміла, що він не це хотів почути від мене.

– Та ні, навпаки – дуже жарко.

         «О Божечки, він знову з оголеним торсом. Як же хочеться доторкнутись до нього.»

– Я не хочу спати там сам, – говорить Фелікс, вказуючи на постіль на підлозі.

         «Він що, пропонує мені перебратись до нього?»

– То що будеш робити?

– Є два варіанти: або ти перебираєшся до мене, або я сплю з тобою на цьому ліжку.

         «Так! Так, він сказав це. Що ж, намагатимусь не показувати йому, наскільки я рада це чути.»

– Ну, якщо більш ніяких варіантів немає, – говорю я, підсовуючись ближче до стіни, щоб Фелікс міг лягти поруч.

         Вимкнувши світло, хлопець залазить на ліжко. Я відразу ж починаю відчувати, що він повільно натягує одіяльце на себе.

– Ей, ти вирішив мене заморозити?

– Я не винен, що ти так далеко відсунулась, що пледу не вистачає на всю ширину.

– А хто тобі забороняє підсунутись ближче?

         «Ну що оце за необдумані фразочки?!»

         Антоша підсовується ближче зовсім на трохи, а потім, обхвативши мою талію однією рукою, підсовує до себе просто на критичну відстань.

         «Ну і що означає оцей його вчинок? Ми друзі? Закохані? Брат і сестра? Хто ми?! Хто ми один одному?»

         Весь цей час ми з Феліксом просто дивимось один на одного. Його рука досі прижимає мене до нього.

         «Мені теж хочеться отак торкатись його: хочеться не просто бути близько. Я хочу зробити щось необдумане, божевільне,нерозумне і може, навіть, не цілком правильне. Так, я вирішила.

         Я торкаюсь своєю стопою стопи хлопця, а він… він закрив очі? То йому приємно? Оу, це так круто приносити людині задоволення!»

         Коли я перестаю водити своєю ногою по тілу Антоші, він відразу відкриває очі, наче просячи не зупинятись.

         Я проводжу долонею по щоці юнака, від чого він здригається; його тіло напружується ще сильніше, а пальці тереблять низ моєї футболки. Фелікс прижимається ще сильніше і ледве стримую стон, утнувшись у плече хлопця.

         Декілька хвилин ми не двигаємось, намагаючись налагодити дихання, що неймовірно збилося.

         «Не хочу зупинятись; ні, не зараз…

         Я колись читала, що хлопцям подобається, коли дівчата проводять пальцем по обтічній їхніх вух. То що, спробувати?»

         Тільки-но я випробовую пораду, як Фелікс, перекотивши мене на себе, змусив одну мою ногу влаштуватись трохи нижче його паху, а іншу – обхопити його ногу.