Текст книги "Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)"

Автор книги: Anna Di

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

         «Боже, як же це приємно: бути з хлопцем, із котрим хочеш бути. Тепер я готова до поцілунку з ним, якщо він захоче.»

– Чому ти не дозволила Дані тебе поцілувати на вечірці?

         «Блін, Фелікс, ти впевнений, що в цій ситуації, це питання доречне?»

– Я не хотіла мати поцілунок з ним; не хотіла, щоб мій перший у житті поцілунок був із цією людиною.

– Ти раніше ні з ким не цілувалась?

– Ні. А ти? В тебе, мабуть, було безліч дівок?

– Я виглядаю як шлюха чи з чого такі висновки?

– Ні, просто ти ласенький шматочок для дівчат.

         «Ну й навіщо я це сказала?»

– Оу, ні. У мене був лише один поцілунок у житті. Дівчинку звали Анна; нам було по дев’ять, і нам стало цікаво, чому дорослі так люблять цілуватися.

– Ну і як? Ти, мабуть, цей поцілунок запам’ятав на все життя?

– Якщо чесно – ні. Ми з Анною тоді так і не зрозуміли, чому люди так люблять цим займатись.

         Я бачу, що Антоші не лежиться спокійно на місці і він починає помітно нервувати.

– Принцеса, вибач, мені треба відійти.

         Обережно переклавши мене на спину, юнак встає та виходить за двері.

         «Ну чому він пішов? Усе ж було так добре. Йому щось не сподобалось? Він не хотів цього, так?»

         Я не можу спокійно лежати, тому сідаю, повернувшись спиною до стіни.

         «Ось і Антоша повернувся.»

          Мовчить, лише п’є щось із чашки. Сідає на ліжко та пропонує напій мені.

– Що це? – запитую я. – Споїти мене вирішив?

– Так, гарячим шоколадом.

         «Я вдихаю запах напою і розумію, що це наш із Феліксом запах.»

– Тут що ваніль?

– Так, точніше – ванільний цукор. Смачно?

– Дуже, дякую.

         Антоша також робить ковток, ставить чашку на тумбочку та підсувається до мене.

– Ти хотіла б мати свій перший поцілунок зі мною?

         «Так! Звісно ж хочу! Ох, треба заспокоїтись і знайти якусь розумну відповідь.»

– Так.

         «Оу, ну так. Це дійсно розумна відповідь…»

         Антоша лише мить дивиться мені у вічі, а потім наближається і ледь-ледь торкається моїх губ своїми.

         «Боже, так! Єхууу! Як я хотіла цього! Це просто прекрасно…»

         Поступово хлопець придає напору; а згодом, починає прикушувати мою нижню губу.

         «Мені знову треба діти десь руки.»

         Я повільно і обережно обхвачую руками шию юнака, боячись злякати його своїми діями. Антоша відкриває мої вуста за допомогою свого язика.

         «Я відчуваю на губах смак шоколаду і ванілі: наш із Феліксом смак, один на двох.»

         Від сорому я постійно хочу кудись діти свій язик, проте хлопець все одно знаходить його і переплітає зі своїм.

         « Феєрверки.Саме з ними в мене зараз асоціюється наш із Феліксом поцілунок: коли по тілу, зі саженною швидкістю, проносяться мільйони частинок електричного заряду; коли настільки забуваєшся, що не в змозі нормально дихати; коли повністю напружуєшся від нескінченної насолоди. Так, я точно знаю, що цей поцілунок запам’ятаю на все життя.»

         Коли ми з Антошею припинили наші поцілунки, я побачила, що його обличчя якесь… збентежене?

– Цей поцілунок нічого не змінює, так? Ми ж все одно залишимо наші відносини «брат – сестра»? – запитує хлопець.

         «Що? Що він тільки-но сказав? То цей поцілунок нічого не значить, так? Фелікс, блін, ти ж обіцяв Адаму, що не завдаси мені болю. Ну от, зараз, я розревусь прямо тобі в обличчя.»

– Синку, ви вже прокинулись? Можете йти до нас: сніданок уже готовий, – наче крізь сон, я чую голос матері юнака.

– Так, мам; ми зараз прийдемо, – відповідає Антон, а потім звертається до мене. – Ну то що, щодо наших відносин?

– Так, звісно, цей поцілунок нічого не змінює.

         «Блін, я зараз точно заплачу, якщо він не піде.»

– Можеш вийти, доки я переодягнусь?

– Добре; як завершиш, приходь до нас на кухню.

         «Ні, я не хочу такого спілкування! Не хочу!»

         Переодягнувшись, я відправилась на кухню, де нарешті познайомилася з мамою хлопця. Поснідавши, ми з татом Фелікса пішли до машини, чекати доки юнак переодягнеться, щоб поїхати з нами.

         «Я не хочу зараз його бачити…»

– Ви можете, будь ласка, відвезти мене прямо зараз? Моя мама написала, що мені терміново треба бути вдома.

         «Я брешу вам. Нічого мама мені не писала. Я просто не хочу зараз бачити вашого сина.»

– Звісно ж; я думаю, Фелікс не образиться на нас, – відповів Ієн та повіз мене додому.

         Подякувавши за те, що підвезли; я попрощалася із батьком хлопця та пішла додому.

         «На годиннику лише десята година ранку, а я вже не знаю, чим зайнятись упродовж дня. Мабуть, послухаю музику та помалюю трохи.»

         Прослуховуючи свій плейлист та малюючи щось абстрактне; я захопилася цим заняттям. Почала звучати чергова пісня і я поступово вслуховувалась у її слова:

Скажи чому я маю страждати

Що можеш ти на це все сказати

Кожна хвилина, кожна мить

Все нагадує про нас

Та прощатися нарешті наступає уже час.

         «Оу, з моєї абстракції почали вимальовуватись якесь обличчя.»

Згадай, чудовим був наш рідний край…

         «Роблю останні штрихи малюнку… Блін, я намалювала його. Так, я намалювала портрет Фелікса.»

… І зникне вмить, що здавалося вічним.

         «Мабуть, буде краще, якщо я перестану з ним спілкуватись.»

         Телефон мигає від повідомлення. Закидаю свій малюнок на вікно, щоб і не бачити, а сама дивлюсь у мобільний і читаю:

Я завдав тобі болю, так? Був занадто напористим? Ти могла відразу мені сказати, я б припинив. Просто хотілось, щоб твій перший поцілунок був із людиною, яка тебе кохає… кохає тебе справжньою братерською любов’ю.

         «Яка нахрен братерська любов, Фелікс? Брати не будуть так збуджуватись від поцілунку з сестрою. Так, ти завдав мені болю, але не фізичного… морального. Перестань, блять, строїть із себе люблячого брата!»

         Швидко відповідаю на повідомлення Антона:

Та пішов ти…

         «Так, я написала це. Ну от, він більше ніколи не захоче зі мною спілкуватися. На цьому все і завершиться.»

         Знову прийшло повідомлення.

         «Мабуть, написав мені якісь мати.»

Я прийду до тебе ввечері. Не тікай від мене, будь ласка.

         «Що? Навіщо йому приходити до мене? Ще раз сказати, що між нами нічого бути не може? Блін, це довбане протиріччя, коли і побачити його хочеться і втекти куди подалі. Ну що ж, хай приходе, я просто не відкрию йому двері.»

         Вирішивши пообідати, я заглянула до холодильника і зрозуміла, що їсти нічого.

         «Ну що ж, доведеться іти до магазину.»

         Швидко дібравшись до супермаркету, я помітила Адама та його друзів. Кузен помахав мені рукою, наче запрошуючи до них. Серед присутніх був мій брат, Ерік, Остап і Артем. Усі дивились на мене якось обережно… з нерозумінням.

– Щось сталось? – вирішила все ж запитати я.

– Мабуть, це ми в тебе повинні запитати, – сказав Остап, неприємно на мене глянувши.

– Блін, хлопці, я справді не розумію про що ви.

– Загалом, що у вас сталося з Антоном? – запитав Адам.

         «Фелікс, блін. Ти що, вирішив усім розповісти про те, що відбулося сьогодні вночі? Козел ти, Фелікс; козел.»

         Я дивлюсь на хлопчаків і досі не можу вимовити й слова.

– Ти не хочеш пояснити, чому послала його? – запитує Ерік.

         «Оу, то наш бідненький хлопчик пожалівся на таку курву як я.»

– Не знаю, я ніяк не можу зрозуміти його відношення до себе. Як можна говорити дівчині, що сприймаєш її як сестру і, при цьому, так палко цілувати? – останні слова переходять на крик, а з очей нестримно капають сльози.

– Ей, мала, ти чого? Не плач, будь ласка. Він що, цілував тебе? Ти, мабуть, не хотіла? От придурок. А він нас тут зустрів і весь такий типу: «Адам, я образив твою сестру, вибач мені. Що тепер робити? Я не хочу, щоб вона перестала зі мною спілкуватись.» Загалом, ми йому сказали, щоб він прийшов до тебе ввечері, і ви спокійно поговорили, – розповів мені кузен.

         Я ткнулась у плече Адама та намагалася плакати якомога тихіше.

– Емма, що тобі треба купити в магазині? – запитує Ерік.

– Спагеті, масло та сік. А що?

– Я зараз піду куплю… Тобі краще не йти до магазину в такому вигляді.

– Дякую, Ерік. Я тобі потім гроші віддам.

         Трохи заспокоївшись, я вирішую запитати у хлопців:

– Які у вас плани на сьогоднішній вечір?

– Ти хочеш провести його з нами, щоб втекти від розмови з Антоном? – запитує Артем.

– Ні, я хочу запропонувати вам прийти до мене. Мами немає вдома, а тому мені дуже нудно. А щодо Фелікса… я і так не збираюся з ним говорити.

– А що, давайте і справді зберемось сьогодні в Емми; фільм якийсь подивимось.

         Хлопці швидко погодились, а тому Артем пішов у магазин до Еріка, щоб купити смачненького для перегляду кінофільму.

– А якщо чесно, Емма, яке в тебе відношення до Фелікса?

– Він подобається мені, справді. І мені здається, що я йому теж не байдужа. Але оця його манія відносин «брат – сестра» мене бісить, розумієте?

– Я думаю, що ти йому подобаєшся, а він просто боїться оцього статусу, що має дівчину, від якої залежить, – сказав Артем.

– Ну так, звісно. Набагато легше просто погратись, а потім типу «ну ми ж друзі, так?» Не хочу такого відношення до себе. Я ж не кажу йому, що ми прямо пара, і хай тільки спробує відійти від мене; ні, я просто хочу знати, що це все серйозно, а не якась там гра.

– Ей, ми вже скупились, – крикнув Артем. – Ми спочатку по домам чи відразу до Емми?

– Давайте відразу, лише, може до Дані з Міленом подзвонимо? – запитав мій кузен. – Емма, ти ж не проти?

– Звісно ж ні. Нехай приходять.

         Отож зустрівшись із Даніїлом та Міленом, ми, всією юрбою, направились до мене. Мілен прихопив із собою декілька дисків, тому ми, прийшовши, почали вибирати фільм для перегляду.

– Давайте «Астрал» подивимось. Хороший ужастік, – запропонував Артем.

– Ага, лише тобі потім ще додому по темноті повертатись. Не боїшся? – запитує Адам. – Може краще щось комедійне? О, «Один вдома».

– Ну блін, ні. Зараз же не Новий рік. А як вам «Бійцівський клуб»? – пропонує Остап.

– Він депресивний, може краще щось інше? – влазю у розмову я.

– Тоді давайте подивимось те, що запропонує Емма, – говорить Ерік, і всі переводять свій погляд на мене.

         Я швидко переглядаю усі диски і все ж вибираю.

– «Господин Никто». Усі дуже проти?

– Ні, ніхто не проти, – каже Мілен та вмикає фільм. Ми вміщуємося на дивані, а Артем із Адамом примощуються на підлозі.

         Переглядаючи кінофільм та поїдаючи вкусняшки, я і забула, що скоро тут повинен з’явитись Фелікс.

         «Ні, я не вийду до нього.»

– Ей, Артем, зупини фільм на хвилину, – просить Даня.

– Навіщо?

– Мені здається, що я чув звук ударів камінців у вікно.

         «Це Фелікс. Це точно він.»

         Коли ми зупинили фільм, то відразу ж зрозуміли, що хтось і справді кидає камінці у моє вікно.

– Що тут за женихи до тебе ходять? – посміхаючись, запитав Мілен.

– А, це ж ви з Даніїлом нічого не знаєте, – сказав Адам і почав коротко розповідати ситуацію, що склалася.

– Оу, Емма, ти знаєш, що твій Антон дибіл? – запитує Даня та додає: – Хочеш, щоб він заревнував? Цілуватись зі мною для цього не обов’язково… хоча й можна було б.

– Давай без поцілунків. То як ти пропонуєш визвати ревність у Фелікса? – запитую я.

– Зараз я підійду і відкрию вікно замість тебе.

– Добре; я згодна.

         Сиджу біля хлопців та споглядаю за Даніїлом, який розшторює занавіски та відриває навстіж вікно.

– Що ти хочеш? – нагло запитує Даня.

– А ти що там забув? – у голосі Фелікса звучить спантеличеність.

– Не що, а кого. Я забув туту дівчину; саме зараз повертаю, а ти мені трохи так заважаєш.

– Спробуй хоч пальцем до неї доторкнутись – і ти труп.

         «Блін, я ще ніколи раніше не чула, щоб Антоша так злився.»

         Даніїл демонстративно відходить від вікна, щоб зробити вигляд, що доторкнувся до мене.

– Доторкнувся. Знаєш, вона така приємна на дотик.

– Так, знаю.

– То ти вже встиг її облапати? Ти козел, Фелікс; ти знаєш це?

– Знаю, але право називати мене так має лише Емма.

– Можливо, але я не думаю, що ти вартий того, щоб вона взагалі говорила про тебе; навіть про те, який ти придурок.

– А серйозно, Дань, що ти там робиш?

– Фільм разом із дівчиною дивлюсь, а ти нам заважаєш.

– Поклич Емму; я хочу з нею поговорити.

– Чувак, відстань, а? Ти розумієш, що вона не має бажання з тобою розмовляти?

         «Ні, я маю бажання. Треба все ж поговорити.»

– Даніїл, я поговорю з ним, – випалюю я.

– Сонце, ти впевнена? – дивується хлопець.

         Коли я підходжу до вікна, Даня тихенько говорить: «Вибач» і цілує мене у щоку; демонстративно: щоб це побачив Антоша.

– Ти хотів поговорити зі мною? – запитую я, ледве приховуючи дрижання голосу.

– Я скучив за тобою, принцеса.

– Не смій називати мою дівчину прин… – не встигає вимовити Даня, як Фелікс перебиває його:

– Заткнись.

         «Отак-от. Не боячись. Чітко. Прямо.»

         Даніїл відходить від вікна, а Антоша продовжує говорити:

– Принцес, я не розумію у чому провинився. Мабуть, ідіот якийсь, проте я справді не можу зрозуміти, що зробив не так. Поясни… і я піду, чесно.

         «Ні, Фелікс, я не хочу, щоб ти йшов.»

– Не можна користуватись людьми. Не можна все робити лише так, як хочеш ти сам.

         Антоша довго стояв, просто дивлячись на мене, а потім сказав:

– Я все одно не розумію.

– А я не люблю пояснювати. Мої думки не зрозумілі навіть мені, – відповіла я та, закривши вікно, відійшла від нього.

– Ей, Емма, ти молодець. Добре хлопця відшила, – посміхнувшись, сказав Ерік.

– Ні, це таки він мене відшив, а не я його.

         «Ну блін, зараз я знову почну плакати. Ні, не буду, треба бути сильною; а весь цей період життя, пов'язаний із Феліксом – просто забути.»

         Хлопці ввімкнули фільм, а я – як не намагалася вникнути в його сенс, все одно постійно відволікалась, думаючи про Фелікса.

         Ми додивились кінофільм, ще трохи поговорили про якісь неважливі речі і вирішили, що вже час розходитись по домівкам. У мене сильно розболілась голова, тому я вирішила провести хлопців на вулицю. Я була не зовсім готова до того, що побачила: Антоша тримає в руках велику декоративну ромашку та коробку якихось солодощів.

         «Це для мене? Справді? Йому досі не набридло бігати за мною?»

– Хочеш, я з ним розберуся? – запитує Даня.

– Ні, дякую, не треба.

         Фелікс помічає, що з мого дому виходить не лише Даніїл, а ще й Адам, Артем, Ерік, Мілен та Остап, і кожен із них проходячи крізь нього говорить слово «придурок».

         «Боже. Це ж, мабуть, так образливо. Як він ще тримається, щоб нікого не вдарити?»

         Даня повертається та підходить до нас із Антошею:

– До зустрічі, сонце, – говорить він, поцілувавши мене у щічку, та знову повертається до хлопців.

– Це для тебе, – говорить Антоша, віддаючи квітку та цукерки.

– Дякую, проте не варто було… Вибачай хлопців, вони не зі зла.

– Та ні, вони праві.

– Не знаю; я так не вважаю… Хочеш зайти? – запитую, вказавши на будинок.

– Якщо ти не проти… – я перебиваю юнака.

– Була б проти – не запропонувала.

         Коли ми зайшли до моєї кімнати, я почала прибирати обгортки з-під цукерок, якими ми насмітили з хлопцями. Фелікс довго стояв мовчки, а потім почав допомагати мені з прибиранням.

         «Головне – не дивитись йому в очі. Головне – не… Ну от, глянула.»

         Забираюсь на ліжко, щоб дотягнутись до упаковки з-під чіпсів та розумію, що Антоша також залазить на ліжко, нависаючи наді мною.

         «Що ти, блін, робиш?»

         Я лежу мовчки, не в змозі вимовити й слова. Через мить вирішую, перевернутись на спину.

         «Ну, краще я б його не робила. Тепер очі Фелікса просто заворожують мене…»

– Не відпустю тебе, доки не розповіси у чому ж справа, – вуста Антоші розпливаються у посмішці чортеняти.

– Добре, – відповідаю я і замовкаю.

– Тобто ти нічого не скажеш? Будеш мовчати?

      Я киваю головою.

– А якщо почну приставати?

         Знизую плечима з пофігістичним виразом обличчя.

         «Ти, блін, не розумієш, що я не зовсім-то і проти?»

         Фелікс починає цілувати мої губи, ледь-ледь прикушуючи; спускається все нижче і нижче, і в кінці кінців його язик торкається моєї шиї.

         «Я повинна зображувати байдужість; він не має думати, що я щось відчуваю.»

         Фелікс припиняє свої поцілунки, дивиться на мене.

         «Що я бачу? Біль? Страх? Образу? Ні, розчарування.»

         Хлопець злазить з мене, перекотившись на спину.

         «Я повинна йому все сказати. Можливо, він і справді не розуміє? Так, я вирішила; прямо зараз усе і скажу.»

– Людина, через яку я хотіла забитись на вечірці; людина, яка снилася мені у тому збоченому сні; людина, через яку я зараз себе так веду… – я зупинила свою розповідь.

         «Блін, а це важко.»

– Даніїл, так? – запитує Антоша.

         «Що? Він думає, що наші відносини з Данею справжні? Ох, дурень ти, Фелікс.»

– Ні, це не Даня. Це ти, Фелікс; ти.

         «Так, я сказала це. Все, тепер мені повинно стати легше.»

         Хлопець продовжує мовчати, а в мені накипає образа. Я всідаюсь на ліжкові так, щоб бачити обличчя юнака.

– І чому ти мовчиш? Ще щось хочеш почути? Ну то слухай: коли ти торкаєшся до мене, по тілу проносяться мільйони скаженних, електрично заряджених частинок, і дихання перестає нормально функціонувати; мені постійно хочеться відчувати тебе; хочеться відчувати твій смак, запах, тебе; мені хочеться відчувати тебе. А ти? Ти ж сам говорив, що не хочеш втрачати смак мого тіла! Які, блін, відносини під назвою «брат – сестра»? Хіба брат та сестра тримаються постійно за руки; пробують один одного на смак; цілуються, ледве дихаючи від задоволення? Ні, Фелікс, брат і сестра так себе не ведуть, – останні мої слова більше схожі на шепіт; я починаю захлинатись власними слізьми; намагаюсь почати нормально дихати.

         Антоша встає з ліжка… і виходить із кімнати.

         «Він не повернеться. Ніколи. Я втратила його. Це кінець.»

         Я підриваюсь із ліжка та починаю крушити все, що потрапляє під руку: від удару розбивається моя улюблена чашка, речі з шафи опиняються на підлозі, розкидані по всій площі кімнаті. Я збираюсь кинути подушку  в картину, що висить над моїм ліжком, проте чийсь погляд змушує мене повернутись назад.

         «Фелікс. Що він тут робить? Він же мав піти.»

– Мабуть, я занадто довго шукав у вас на кухні ваніль, – говорить хлопець і посміхається.

         «Посміхається? Невже його не бентежить те, що я тільки-но ледве не рознесла свою кімнату пух і прах? І що він ото таке приніс? Відчувається запах ванілі і… шоколаду.

         Антоша підходить ближче, ставить чашку на стіл та обіймає мене.

         «Ну навіщо. Фелікс, навіщо?»

– Знову братерська любов? – дивлячись йому прямо в очі, промовляю я.

– Принцеса, ти знаєш, який я боягуз та слабак?

– Ні; розповіси?

– Коли я вперше прийшов до нової школи, я побачив тебе: худеньку, мініатюрну дівчинку зі смішним коротеньким чорнявим волоссям та сіро-блакитними очима, у миленькому полосатому светрі та пишній юбочці, мов у принцеси. Я закохався; можливо, це смішно звучить, проте я закохався. Коли запитав про тебе у хлопців, мені сказали, що звешся «Міс Неприступність». Я знав, що для мене ти не зробиш виключення, тому вирішив себе вести як старший брат. Мені подобалось, що можна торкатись тебе, а потім усе спирати не те, що «ти мені як сестра». Проте тільки зараз я зрозумів, яким егоїстичним був. Пробач мені, будь ласка.

         «Він закоханий у мене!»

         Антоша починає цілувати мене: спочатку лоб, потім щоки, ніс, скули, вуста.

         «Він любить мене. Я вірю йому.»

– Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? – несподівано запитав хлопець.

– Ну так: бібліотека.

– Хлопці сказали, що ти частенько там буваєш. Я ходив туди кожного дня, аж доки не побачив тебе там. Насправді, у мене є книга з творами Коцюбинського.

– Як ти міг? – сміючись, питаю я. – То ти все продумав заздалегідь?

– Ні, я лише знав, що ми повинні зустрітись у бібліотеці, а там, що буде – те й буде.

– А як щодо першого спільного миття рук? Чому ти пішов, хоча я й не проганяла тебе?

– Боявся, що ти зненавидиш мене після того, що я зробив, тому вирішив, що краще на певний час зникнути.

– То ти ніколи не сприймав мене як сестру? А як же твоя розповідь про твою зведену сестрицю? Ти це все придумав?

– Ну чому ж. У мене є сестра, і я її дуже люблю, проте вона анітрохи на тебе не схожа.

– Ех, щось я якась знесилена; і спати хочеться.

– Ну, ще рано трохи, – наче просячи, сказав Фелікс, а потім додав: – Я шоколад приніс із ваніллю, – Антоша взяв чашку та віддав мені.

– Наш із тобою запах… і смак.

– Що? – здивовано запитує хлопець.

– Тоді на вечірці, коли ми лягли спати, я відчула твій запах: запах ванілі; проте до нього додалося ще щось. Я довго думала, що ж, а потім зрозуміла – запах шоколаду: мій запах.

– А щодо смаку? Чому наш спільний смак?

         «Він що справді не розуміє?»

– А що ми пили перед тим, як вперше поцілувались?

– Знаю, гарячий шоколад. Мені просто хотілось, що ти сказала це.

– Сказала що?

– Що ми поцілувались, – Фелікс відбирає у мене кружку, надпиває сам та легко торкається моїх губ своїми, постійно прибавляючи напору.

         «Щось у мене трусяться ноги. Треба сказати Антоші, що я вже не можу стояти.»

         Відходжу від нього, розриваючи поцілунок, і вимовляю:

– Мені важко стояти. Здається, я зараз упаду, – на цих словах хлопець бере мене на руки та несе до ліжка.

– Тобі треба відпочити; а я приберусь у кімнаті, – каже хлопець, сідаючи на край ліжка.

– Ні, будь ласка, не залишай мене.

– Принцеса, я ж буду поряд із тобою, у цій кімнаті.

– Ні, це занадто далеко.

         Я привстаю та наближаюсь до Фелікса, дивлячись у його прекрасні очі.

         «Треба щось зробити. Щоб він залишився.»

         Проводжу долонею по щоці Антоші, від чого він закриває очі, та торкаюсь його губ своїми.

         Хлопець обережно кладе мене на спину, нависаючи наді мною.

         «Оу, я відчуваю його язик, який «випадково» зачіпає мій.»

         Я обхоплюю поясницю Антоші своїми ногами, після чого з його вуст виривається протяжний стон, який губиться у нашому поцілунку. Обережно проводжу по обтічній вуха Фелікса і знову чую приємний стон.

– Принцес, зупинись… будь ласка.

         «Ну ні, я не збираюсь завершувати це дійство.»

         Зрозумівши, що я не хочу лишати його у спокої, хлопець бере мене за зап’ястя та відводить їх уверх.

– Ти ламаєш весь кайф, – ображено говорю я Антоші.

– Я думав, що тільки сам отримую насолоду від твоїх дотиків.

– А я отримую насолоду від твоїх стонів.

– Я… блін, не знаю, що на це відповісти. Принцес, мені треба відлучитись ненадовго, добре?

– До ванної кімнати? – запитую я зі збоченою посмішкою.

– Оу, давай не говорити про це.

– Можеш взагалі-то і тут залишитись; я не проти, – продовжую знущатись я.

– Збоченка, – говорить хлопець, посміхаючись.

         «Із яких це пір я стала такою збоченою?»

         Фелікс зник за дверима, а я ще довго приходила до тями, після всієї теперішньої ситуації.

         «Треба сходити на кухню: попити води.»

         Коли я бачу Антошу на першому поверсі, то направляюсь до нього; прижимаю його до стіни та починаю цілувати; запускаю свою долонь йому під футболку та повільно вивчаю його тіло, за допомогою пальців; берусь за край тканини та задираю уверх; Фелікс піднімає руки, допомагаючи мені цим повністю зняти з нього футболку. Хлопець залазить рукою мені під майку та обхоплює поясницю і… цього моменту до кімнати заходять мама і тато.

         «Вони що, знову почнуть жити разом?»

         Батьки стоять мовчки, не в змозі вимовити і слова від побаченого; а Антоша швидко прибирає свою руку з моєї спини.

– Мені здається, що йому краще піти, – говорить мама, вказавши на хлопця.

– Але ж, це не те, що ви… – моє виправдання перебила мама.

– Емма. Він має зараз піти.

– Добре. Вибач, Фелікс, – говорю я, подивившись на юнака.

– Усе добре, принцеса, – відповідає хлопець, а потім, глянувши на батьків, додає: – Вибачте мені; проте я обіцяю, що ніколи не завдам болю вашій дочці.

         «Ну от. Антоша пішов…»

– Привіт, доню. У тебе дуже милий хлопець; принцесою називає, – говорить тато.

– Ти хочеш сказати. Що те, що ми зараз побачили, нормально? – мама кипіла від злості.

– Так, а що тут такого? Ми з тобою почали зустрічатись, коли нам було також по шістнадцять.

– Але ми не вели себе так розбещено перед батьками.

– Ага, бо нас ніколи ніхто не застукав.

         «Оу, ці слова змусили маму замовчати.»

– Взагалі-то ми не збирались робити нічого розбещеного, а в поцілунках я не бачу нічого поганого.

– Ну так, звісно ж ви нічого не збирались, – саркастично вимовила мама.

– Так, мам, не збирались, – сказала я та почала підніматись по сходах наверх.

– Я не відпускаю тебе, доки ми не поговоримо, – мама піднімається зі мною по сходах. – О Боже, що з твоєю кімнатою? Ви що і тут розважались?

– На добраніч, мам, – говорю я та закриваю двері прямо перед нею.

– Ми ще не поговорили! – кричить мама вже стоячи за дверима.

         «Що зі мною? Я ніколи б раніше не повела себе так із матір’ю. Але чому вона не хоче зрозуміти мене?»

         Через хвилину я почула мамині кроки, що почали поступово віддалятись. Подивившись на весь безлад у кімнаті. Я почала прибирати речі з підлоги.

         «Оу, майка Фелікса; я її досі не випрала. Блін, вона пахне нами… Хочу одягнути її.»

         Натягую на себе майку Антоші ті відразу ж пропитуюсь цим прекрасним запахом.

         Я беру до рук телефон та набираю повідомлення для Фелікса:

Вибач, за реакцію мами; вона сердиться на мене, проте я думаю, що скоро все налагодиться. Нам із тобою деякий час не варто бачитись, пробач, але краще батьків не злити. Ти пішов лише пів години тому, а я вже сумую за тобою. Сподіваюсь, що скоро побачу тебе J

         Відправляю смс та продовжую прибирати. У кімнаті відчувається приємний запах ванілі та шоколаду. Падаю на ліжко, згадуючи все, що відбувалося на ньому, і розумію, що воно також пахне Феліксом.

         «Блін, щось він довго не відповідає. Із ним усе добре?»

         Нарешті приходить довгоочікуване повідомлення:

Я повертаюсь у своє рідне місто: бабуся тяжко захворіла – ми повинні бути з нею. Завтра о десятій годині ми вже виїжджаємо. Принцеса, я не хочу тебе втрачати, проте нічого зробити не можу. Будь ласка, давай я поговорю з твоїми батьками; хочеться провести свої останні хвилини тут із тобою.

         «Ні, цього не може бути; будь ласка…»

         Коли я нарешті розумію, що в мене залишилось не так багато часу, щоб провести його з Антошею, підриваюсь із ліжка та чимдуж несусь на кухню, де батьки п’ють каву.

– Емма, невже ти плачеш через те, що я на тебе накричала? Не… – я перебиваю маму:

– Він їде з міста… Можна я сьогодні проведу з ним останні години разом?

– Не перебільшуй. У вас ще, мабуть, безліч часу, – говорить мама.

– Завтра. Він їде завтра о десятій годині, – кажу я, ледве стримуючи сльози.

– Але ж… Ви… Я не можу.

– Сонце, мабуть, вам краще і не бачитись перед його від’їздом: так буде легше, – говорить тато.

         «Що? Так буде легше? Ви взагалі, блін, нічого не розумієте, так? Це не просто захоплення; я кохаю його.»

– То ви мене не відпускаєте, так? – говорю я. тихо плачучи.

– Так. Тобі буде легше перенести це все саме так. – відповідає мама.

– Зрозуміло; дякую вам, – випалюю я, підіймаючись по сходах до кімнати.

         Заходжу всередину, замикаюсь на ключ та набираю повідомлення для Антоші:

Зайшовши до двору, направляйся не до дверей, а до мого вікна, тільки так, щоб батьки не запалили. Якщо вони не хочуть відпускати мене до тебе – то я приведу тебе до себе. Чекаю, Фелікс, приходь скоріше.

Ти впевнена? Тобі ж потім влетить від батьків, якщо вони дізнаються.

Занадто довго я жила за правилами. Досить.

Я скоро буду, принцеса. Чекай :)

         Хвилин через десять, почувся звук ударів камінців об вікно.

         «А ось і Антоша.»

         Відкриваю вікно та бачу перед собою це прекрасне створіння.

         «Боже, як же не хочеться втрачати його.»

– Ти впевнена. Що правильно чиниш зараз? – запитує хлопець.

– Я ще ніколи не була настільки впевнена у чомусь.

         «Блін, ну і як же він залізе сюди?»

         На відміну від мене, Фелікс відразу ж знаходить спосіб, як забратись до мого вікна; юнак ставить ноги на цегляні виступи будинку, береться за підвіконник та, підтягуючись, залазить до кімнати. Я закриваю вікно та, повернувшись до хлопця, цілую його. Він відразу ж відповідає мені всім його напором. Знімаю з Антоші куртку, кидаю її на стільчик та продовжую цілувати хлопця, аж доки ми з ним не завалюємось на ліжко. Нарешті, задихаючись від щастя бути зараз один із одним, ми припиняємо поцілунки. Фелікс обіймає мене, і я обнімаю його у відповідь.

– Я кохаю тебе, принцеса.

– І я кохаю тебе, Фелікс.

         Отак-от, обнявшись, ми з Антошею почали впадати у сон. Останні звуки, які я чула перед тим як заснути – миле та смішне сопіння прекрасного чуда, що тісно прижалось до мене.

9

         Прокидаюсь, відчуваючи, що хтось ніжно проводить долонею по моїй щоці. Відкриваю очі та бачу перед собою Фелікса. Він посміхається мені, продовжуючи гладити по щоці.

– Доброго ранку, принцеса.

– Доброго ранку, Фелікс, – відповідаю я та цілую хлопця у щічку.

         Пригортаюсь до Антоші, відчуваючи його тепло. Чиїсь кроки за дверима змушують мене здригнутись, проте я розумію, що двері зачинені й ніхто не зможе сюди зайти.

– Емма, йди снідати, – говорить за дверима мама.

         Я продовжую мовчати, не бажаючи спілкуватись із нею.

– Якщо ти не вийдеш, то я візьму запасний ключ.

         «Блін, точно. В неї ж є запасний ключ від моєї кімнати.»

– Зараз вийду, – відповідаю я мамі та повернувшись, говорю Феліксу: – Ну що, ходімо?

– А як же твої батьки?

– Ну і що вони тобі зроблять? Заборонять спілкуватись зі мною?

– Але вони можуть зробити щось тобі.

– Якось та й переживу. Будь ласка, не залишай мене зараз саму.

– Я вже склав свої речі, значить батько може мене забрати безпосередньо о десятій годині. Тобто у нас… – Фелікс глянув на годинник: – ще дві години.

– Це так мало.

– Це 120 хвилин разом. Треба цінувати кожну… Я повинен тобі дещо віддати, – сказав Фелікс, витягуючи з рюкзака книгу Коцюбинського та мою футболку з серцем. – Футболка, до речі, навіть після прання пахне шоколадом.

– Ти можеш залишити її собі на згадку, якщо хочеш.

– Так, дякую, принцеса.

– Нам треба йти, ходімо.

– Я боюсь, – злякано вимовляє Антоша.

         Я мовчки беру його за руку та веду на низ. Коли бачу мамине обличчя, у мене з’являється думка про те, щоб втекти назад до кімнати.