Текст книги "Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)"

Автор книги: Anna Di

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

3 Doors down – Believer

Kesha – Your Love is My Drug

Дзідзьо – Голі дівчата

Slipknot – Before I Forget

Papa Roach – Not Listening

Don Veda – I’ll Remember You

Bullet for My Valentine – Walking the Demon

Three Days Grace – Break

– Загалом. Я порахував, що усіх пісень вистачить десь годин на шість, тому жодна з них не буде повторюватись. До речі, Емма, Фелікс, вибачайте, що не сказав вам раніше, що на вечірку всі приходять парами; зовсім не обов’язково для цього зустрічатись між собою насправді, проте правило є правило: необхідно його дотримуватись. Ви, до речі, можете об’єднатися у пару між собою, – сказав нам, вказавши один на одного, Адам.

– Ти ж не погодишся бути зі мною у парі? Правда ж, Емма? – боязко запитав Антоша.

         «Що я бачу в його очах? Страх? Він боїться, що я йому відмовлю?»

– А ти хотів би, щоб я погодилась?

«Боже, що я роблю?»

– Так.

         «Коротко і чітко.»

– Адам, ми прийдемо з Феліксом у парі, – випаливши це, я краєм ока глянула на здивованого, проте радісного Антошу.

– Оу, ледве не забув; існує ще одне правило: на кожному повинна бути присутня річ, що належить його партнеру, – сказав кузен.

– Хто придумував усі ці правила? Це ж безглуздість, – вирішила висловити свою думку я.

– Ти не розумієш… поки-що. Але завтра ти побачиш, як це весело, – відповів мені Адам.

– Я можу дати тобі якусь свою футболку, лише вона на тобі буде виглядати як сукня, – звернувся до мене Антон.

         «Блін, він дасть мені щось своє. Цікаво, всі його речі пахнуть ваніллю?»

– Так, давай; я люблю носити великі футболки.

         «Так, я буду пахнути Феліксом… Боже, що це зі мною? Мені що, починає він подобатись усе більше і більше?»

– Можемо сьогодні сходити до мене: вибереш собі футболку, яка найбільше сподобається.

         «Ні; ні, не роби цього; не йди до нього; не треба, Емма…»

– Так, добре. А що будемо робити з тобою? Я не знаю, яку річ тобі дати. Хоча ні, є одна ідея, лише…

– Лише що?

         «Ой Божечки, ну навіщо ж нахилятись так близько, невже нечутно, що я кажу?»

– У мене є футболка, яку я ношу лише вдома, бо вона великого розміру, проте вона чорна з рожевим серцем посередині.

– Просто ідеально, – посміхаючись, сказав Адам. – У цьому то і є увесь прикол переодягання.

– Якщо хочеш, я можу ще вдома передивитись свій одяг; може, знайдеться щось цікавеньке, – сказала я, повернувшись до Антоші.

– Ні, не треба. Мені подобається ця ідея. Коли краще взяти у тебе цю футболку?

– Можна або сьогодні ввечері, або відразу переодягтись у неї вже безпосередньо тут.

– Давай я зайду по тебе завтра перед вечіркою; заодно то і переодягнусь.

         «Він прийде по мене додому? Справді? О, як це мило.»

– Окей, добре. До речі, Адам, о котрій нам завтра вже потрібно бути тут, і коли безпосередньо початок вечірки?

– Вам треба бути тут десь о 5-ій годині, потім о 7-ій я розпускаю всіх, щоб забрати своїх дівчат, а о 8-ій – безпосередньо початок. Ви, до речі, з Феліксом можете залишатись тут із 7-ої до 8-ої години, якраз перевірите усе, добре? У вас же немає ніяких планів?

– У мене ніяких, – першим відповів Антон.

– Так, у мене теж, – відразу ж підхопила я.

– От і добре. Тоді, якщо ні в кого немає запитань, можна вже розходитись, – оголосив Адам.

         Усі одноголосно підтримали цю думку. Хлопчаки одразу ж розбіглися, і ми з Феліксом зосталися на вулиці самі.

– То що, ми до мене? – запитав Антон і відразу ж додав. – Ну, по футболку.

– Так, зараз, лише відправлю мамі повідомлення, що трохи затримаюсь, –  швидко набравши смс, я продовжила рух. – Усе, тепер можемо йти. Ти, до речі, далеко звідси живеш?

– Якщо чесно – то далеченько.

– Ух, ну що ж, нічого; якось та й доберемося.

– І я навіть знаю як, – сказав Фелікс, вказуючи на авто, що зупинилось коло нас.

– Ем…

         «Може не варто сідати до цього автомобіля?»

– Не бійся; це машина мого тата, – Антоша взяв мене за руку та потягнув до авто.

– Доброго дня, – злякано пролепотіла я водієві, сідаючи всередину.

– Привіт, пап. Це – Емма. Пам’ятаєш? Я тобі вчора про неї розповідав.

– Звісно ж пам’ятаю. Це ти та гарна й мила дівчинка, яка позичила книгу моєму книгу.

         «Що? Гарна й мила? Це йому Антон так сказав. Чи це він сам зробив такі висновки?»

– Мабуть, я.

– Мене, до речі, звати…проте, не важливо. Називай мене Ієн, добре?

– Добре.

         Фелікс, нахилившись ближче до батька, сказав йому щось, а потім повернувся назад, лише тепер (як мені здалося) він сидів до мене ще ближче.

         «Я знову відчуваю його запах. Так, це точно ваніль.

         Він… він тільки-но поклав свою руку на мою? Ні, цього не може бути. Антоша, що ж ти робиш? Не повторюй вчорашню помилку, не треба…

         Яка приємна на дотик його долонь: така мужня, сильна, і в той же час, така ніжна.

         Боже, що зі мною? Так, треба заспокоїтись і… скоріше б уже доїхати.»

– Усе, приїхали,почувся голос спереду. – Ви надовго до нас?

– Ні, пап. Нам лише треба знайти деякі речі для вечірки, – відповів Антон, відпустивши мою долонь.

– Добре, тоді подзвониш пізніше, щоб я відвіз твою подругу додому.

– Емма, ти знову боїшся мене? – запитав Антоша, коли ми вже вийшли та направились до дверей його будинку.

– Не те що боюсь, але ти трохи дивно себе ведеш.

         «Так, я змогла це сказати. Навіть, голос не дуже дрижить.»

– Ти з усіма дівчатами так спілкуєшся?

– Ні, лише з тобою. Просто…

– Просто що? Знаєш, я відчуваю себе якоюсь іграшкою, яку можна використовувати.

– Вибач; будь ласка, вибач. Ти права, треба було тобі відразу розповісти. Давай зайдемо до будинку – і я все розкажу.

         «Так. Добре, зараз він усе пояснить. Цікаво як? Що він повинен був відразу мені сказати?»

– Ходімо до моєї кімнати, – сказав Фелікс, відкривши преді мною двері. – Можеш сісти на кресло, доки я буду шукати тобі футболку.

– А як же розповідь?

– Добре. Там, де я раніше проживав, та залишилась моя молодша сестра, зведена. Так от, ти дуже схожа на неї… Загалом, коли я бачу тебе, мені весь час хочеться оберігати, допомагати… ну, як молодшій сестричці. Ось чому я себе так дивно з тобою веду.

         «Ну, тепер мені спокійніше, але все одно це все дуже дивно.»

– А що це було тільки-що в машині. Вирішив потриматись з сестрою за руки?

         На обличчі Антоші почала сяяти посмішка.

         «Ну і чому він оце посміхається?»

– А в кого руки замерзли, проте рукавиць не опинилось?

         «Невже він помітив, що я змерзла?

         Оу, то він просто грів мені руки, як молодшій сестричці. Блін, щось мені після цього зізнання не набагато й легше: тепер вже немає надії на те, що я можу йому подобатись. Ну що ж, значить так має бути: я йому просто як сестра, і все, не більше…»

– Емма? Ти чому примовкла? Дуже багато нової інформації, так?

– Так, мій мозок ще не встиг це все переварити.

– Знаєш, можеш не забивати собі цим голову. Я можу тебе попереджувати тебе, коли мені захочеться проявити свою братерську любов.

         «Любов… так, братерська любов. Не більше.»

– Добре. Так буде краще.

– Домовились… Я, до речі, вже знайшов усі футболки, що в мене є. Ще ось майка крута, проте вона, мабуть, буде дуже велика для тебе.

         Антоша тримав у руках чорну майку з якимось чудовиськом, а знизу був напис «I can’t drown my demons, they know how to swim».

– Це ж слова з пісні гурту BMTH, так?

– Так, ти любиш їхню творчість?

– Є деякі дійсно круті пісні, проте слухати я їх почала лише через те, що мені сподобався їхній вокаліст.

         Антон почав заливатись щирим сміхом.

         «Боже, який він гарний, коли сміється. Тобто він і так гарний, а коли ще й відкриває свою чарівливу посмішку…»

– То можна мені вибрати ось цю майку?

– Звісно ж, але вона буде дуже відверта. Тобі не буде некомфортно від цього?

         «Що я бачу? Невже це чортенятко зніяковіло?»

– Я просто одягну під неї ще й топ, і тоді все буде нормально.

– Оу, зрозуміло.

         «Так, тепер дуже помітно, що Антоша ніяковіє…

         Він що мене там, у своїх думках лише у топі уявляє, чи що? Боже, про що я взагалі думаю?»

– Мені, мабуть, час уже додому.

– Добре, зараз я напишу папі.

– Ти ж поїдеш з нами?

«І навіщо я це запитала?»

– А ти хочеш?

         «Ну от. Знову ця посмішка чортеняти.»

– Так.

         «Що? Навіщо я це так прямо сказала?»

– Тато звільниться лише через пів години…Ти хочеш крекерів?

– Так, було б добре. Ми знову будемо мити руки разом?

         «Ну от, знову мій довгий язик. Ну навіщо таке питати?»

– А ти проти?

– Ні, не проти.

         Не знаю, що найшло на хлопця, але він відразу ж підхопився з місця і направився до ванної кімнати; я покрокувала за ним.

         Підійшовши до раковини, Антоша відкрутив кран, настроїв температуру води та, нічого не сказавши, підштовхнув мене до умивальника. Не встигла я піднести долоні під напір води, як Фелікс, узявши мої долоні, зробив це за мене.

         Не знаю, звідки з’явились такі думки в мене в голові, проте я вирішила урізноманітнити наш процес миття рук. Вивільнивши свої руки з Антонових, я набрала в них трохи води та, повернувшись, виплеснула її Феліксу  в обличчя.

         Мабуть, йому ідея з обливанням також сподобалася, бо наступні хвилин п’ять, ми просто бризкали один одного водою. У кінці кінців, все завершилось тим, що я опинилася обпертою об стіну, а Антоша, важко дихаючи, посміхнувся і сказав:

– Якщо ти не припиниш, то я обіллю тебе дуже холодною водою, з голови до ніг.

         Будучи прижатою до холодного кафелю, я зрозуміла, що для власного здоров’я, краще зупинити цю гру.

– Добре-добре, я здаюсь. Даси, будь ласка, чим витерти обличчя?

– Звісно, – відповів мені Фелікс, протягнувши рушник, проте відразу ж передумав і почав сам витирати моє лице, руки та навіть волосся, яке все одно залишалось мокрим.

         Узявши за руку, Антон потягнув мене на кухню. Хлопець увімкнув якийсь музичний канал, по якому розповідали про історію виникнення гурту Beatles, взяв упаковку крекерів та сів коло мене на невеличкий диван.

         Фелікс і справді вів себе як старший брат: коли ми одночасно підносили руки до пачки з печивом, він завжди чекав, доки я перша візьму до рук крекер.

         Несподівано, заграв рингтон на телефоні Антона, після чого він сказав, що його тато чекає нас на вулиці.

         Ми швидко вимили руки: удвох, проте без ігор із обливанням. Я взяла майку для вечірки та, разом із хлопцем, направилась до авто.

         Сівши до машини, я пояснила Ієну, де проживаю, після чого авто тронулося з місця. Усю дорогу Антоша про щось розмовляв зі своїм батьком, проте я не вслухалася, бо цього моменту переймалась лише тим, як же приємно пахне цей хлопець, що сидить поруч зі мною, і чому його долонь лежить не просто поверх моєї, а тісно переплетена з нею.

         Не встигла я насолодитись цим чудовим відчуттям тепла, як зрозуміла, що ми вже коло мого будинку.

– Дякую за те, що підвезли, – провила я водієві.

– Бувай, Емма. Я зайду завтра по тебе о’пів на п’яту, добре?

– Так, звісно. Бувай.

         «Ох, здається я вже сумую. Сумую за тим, що сьогоднішній день майже скінчився; сумую за тим, що не побачу вже сьогодні Фелікса…Так, загалом, я сумую за ним.»

– Ну і де ти була так довго?

«А ось і мама.»

– Я ж написала, що трохи затримаюсь.

– Так, але ж я турбуюсь за тебе.

– Мам, я була у Адама: допомагала йому з підготовкою до вечірки.

– Це я знаю…А потім?

         «Блін, невже вона знає, що я була з Антоном?»

– Що потім?

– Я бачила, що тебе тільки-но підвезли додому на автомобілі.

– Я була у Фелікса вдома: на завтрашній вечірці ми представляємось як пара, бо такі правила; а ще треба, щоб на кожному з партнерів була річ іншого, тому ось, – я протягнула мамі майку хлопця.

– Добре, доню, я не серджусь, просто треба було сказати мені відразу.

– Вибач…А зараз, можна мені піти спати? Я не хочу, щоб завтра у мене були фіолетові мішки під очима.

– Звісно ж. На добраніч, зайчик.

– На добраніч, – відповіла я піднімаючись до своєї кімнати.

         Лежачи на ліжкові, та вже занурюючись у сон, я відчула вібрацію свого телефону. Із трудом знайшовши його, я побачила, що мені надійшло повідомлення з невідомого номеру. Відкривши смс, я почала читати:

Емма, я постійно думаю лише про тебе.

P . S . Фелікс

         «Що? Він думає про мене? Оу, це так мило. Ем, стоп… Ми ж домовились, що наші відносини називаються «старший брат – молодша сестра» Чому ж він…»

Знаєш, мені здається, що брати сестрам такого не пишуть.

         «Блін, звідки в нього мій телефон? Невже Адам дав?»

         Через пару хвилин знову повідомлення:

Я взагалі-то це зараз не як брат сестрі написав.

         «Ні, він же говорив, що я на сестру його схожа…Невже я справді йому подобаюсь?»

         Через хвилину приходить ще одне повідомлення:

Батьки змусили мене вимивати дзеркало у ванній кімнаті, яке ми з тобою заплямували мильними розводами. Тепер я прибираю і думаю про тебе.

         «Так от воно що. Тобто він не думав про мене, ну, як про дівчину. Ех, мабуть, треба вже змиритись із тим, що я йому не подобаюсь.»

Вибач… Хочеш візьму всю провину на себе?

Ні, не треба. Можеш прийти і допомогти мені :]

Прямо зараз?

А чому б і ні? Мій тато може тебе привезти J

Ні, краще я поваляюсь у тепленькому ліжечку.

Буду допомагати тобі силою думки J

Ти що вже вляглася спати?

А як же підготовка до вечірки?

Та ще якось ранувато трохи…

А я думав, що дівчата за декілька днів збирається до вечірок : /

Взагалі, це моя перша вечірка,

 тому я не знаю, як треба правильно збиратись J

Оу, зрозуміло.

Ну добренько тоді, до завтра,

бо батьки вже сердяться, що я не прибираю.

Ще раз, вибач.

До зустрічі :)

         «Це що тільки-но було? Я переписувалась із Феліксом? Справді? Це не сон? Боже, яка я щаслива! Так, він мені подобається. Не знаю наскільки, проте в тому, що подобається, я впевнена на всі 100%»

3

         Я прокинулась від вібрації свого телефону, взявши який прочитала:

Доброго ранку, соня. Починай готуватись до вечірки :)

         «Фелікс…Він знову пише мені. Як же це прекрасно. Блін, а котра взагалі година? Скільки? 10:36? Щось я і справді дуже довго сьогодні проспала… Але звідки про це дізнався Антоша? Ех, дивний він.»

Нічого я не соня. Давно вже прокинулась.

 Добре, починаю підготовку.

 І ти теж готуйся.

         Я відправила повідомлення, після чого пішла на кухню, у пошуках мами.

– Привіт, соня, –  сказала, посміхнувшись мама.

– Я не соня.

         «Ну скільки вже можна мене підколювати.»

– Просто мені було необхідно виспатись перед такою подією.

– Ну не ображайся, зайчик, я ж жартую. Будеш снідати?

– Так, дякую.

         Поснідавши та ще трохи поговоривши з мамою про те, що «можна і не можна на вечірці», я глянула на годинник, який вже показував полудень.

– Хочеш, я можу тебе заплести?

         «Ох, мама знову хоче познущатися з мого і без того короткого волосся.»

– Ні, мам, будь ласка, не треба. Загалі, я думала про те, щоб зробити собі куче ряшки.

– Можна спробувати. Тобі потрібна допомога?

– Так, дякую.

         Отже, ми з мамою зробили мені великі об’ємні хвилі на моєму чорнявому волоссі; я прийняла душ, використавши гель із запахом шоколаду; одягнула чорні колготи, коротенькі шорти, чорні кеди та такого ж кольору топ. А коли настала черга одягати майку Фелікса, я спочатку винюхала, що вона просто безмежно пахне ним, а потім аж одягнула на своє тіло. Коли я зрозуміла, що зараз маю на собі річ Антоші, по мені відразу ж пройшовся холодок. Після того як я була вже одягнена, мама мене трохи підфарбувала, та ми з нею сіли дивитись якусь програму, чекаючи доки прийде Фелікс.

         Рівно о’пів на п’яту, почувся дзвінок у двері.

         «Антон? Так? Це ж він прийшов?

         Так, я бачу перед собою його чарівливу посмішку, яка змінюється на трохи збочену, коли він бачить, як я одягнена.»

– Ти прямо дуже пунктуальний, –  сказала я Феліксу, глянувши на годинник.

– А ти дуже гарна.

         «Що? Він назвав мене гарною? Взагалі-то на сестер так збочено не дивляться, проте мені все одно: я рада, що він зараз тут зі мною.

– Проходь; зараз я принесу тобі футболку, бо вона просто тільки-но вигладжена.

         Взявши свою кофту і повернувшись до Антоші, я побачила, що він вже говорить про щось із моєю мамою.

– Я бачу ви знайшли спільну мову, –  посміхнувшись, звернулась я до обох.

– Так, твій Фелікс мало того що красень, так ще й справжній джентльмен. Бережи його, такі на вулиці просто так не валяються.

         «Оу, мама змусила хлопця червоніти.»

– Добре, мам. Буду берегти.

– Ну, не буду вам заважати. Бажаю добре порозважатись сьогодні, – сказала мама, вийшовши з кімнати.

– Ось, тримай, – звернулась я до Антоші, протягнувши футболку. – Ти же ж не передумав щодо цього малюнку? –я вказала на яскраве серце.

– Ні, не передумав, – посміхнувся Антон та взяв до рук кофту.

– Можеш піти у ванну кімнату, щоб переодягнутись або, якщо хочеш, я вийду.

– А я обов’язково повинен від тебе переховуватись, щоб переодягнусь?

         «Оу, він знову так чарівливо посміхається…»

– Та ні, не обов’язково. Я просто  подумала, що ти, ну, засоромишся.

         На цих моїх словах, Фелікс вже встиг скинути з себе рубашку та, досі не одягнувши футболки, почав обережно ту рубаху складати.

         «Він що спеціально? Знущається з мене, так? Боже, яке в нього накачане тіло. Я зараз почну просто розпливатись у посмішці…»

         Лише коли Антоша одягнувся, я змогла нормально дихати та мислити.

– Тепер можемо крокувати на вечірку, – посміхнулась я та направилась у сторону виходу.

– А ти не замерзнеш?

– Ну ти ж мене зігрієш мене, чи не так?

         «Ну що я оце таке сказала?»

– Звісно ж.

         Коли ми вийшли з приміщення, я зрозуміла, що на вулиці просто неймовірно холодно; мало того, починався невеликий лапатий сніг. Я миттєво змерзла і вже після п’яти хвилин ходьби, сказала:

– Ти був правий, – ледве промовила я, намагаючись не цокотіти зубами.

– Щодо чого?

– Щодо того, що я змерзну.

– Ох, я ж говорив. А ти тут винарядилась.

– Тобі не подобається як я одягнена?

– Не перекручуй мої слова. Ні, мені подобається як ти одягнена, дуже подобається… але ж не на таку погоду.

         «Йому подобається як я одягнена. Він турбується про мене. Та ну блін, як же він мене сприймає: як сестру чи як дівчину?»

– Йди сюди, –  наказовим тоном промовив Антон.

– Бити будеш?

– Подивимось на твою поведінку, – відповів хлопець, підійшовши, а потім… обнявши мене?

         «Так, він обіймає мене. Блін, куди дівати руки? Куди дивитись? Що сказати?»

– Можеш заховати руки до карманів моєї куртки: там тепло.

– Дякую, –  пробурмотала я через те, що була тісно прижата до Фелікса.

         «Навіть крізь своє пальто, і відчуваю, що руки Антоші не лежать спокійно на моїй спині, а блукають по ній. Це не зовсім зрозуміло, проте мені подобається.

         Боже, що я ламаюсь? Мені це все просто безмежно подобається! Хочеться прижатись ще ближче, щоб повністю пропитатись запахом цього хлопця.

         Я піднімаю своє лице, дивлячись на Фелікса, і бачу, що він також направив свій погляд на мене. Який же він гарний; і так хочеться відчути смак його вуст. Оу, все, треба відходити від нього, бо я зараз зовсім втрачу здоровий глузд.»

         Я витягнула свої долоні з його карманів і сказала щось типу того, що ми можемо запізнитись. Антон лише мовчки прибрав свої руки з моєї спини, проте відразу ж узяв мою долонь. В кінці кінців, ми крокували весь шлях до будинку Адама, переплівши наші руки.

         При вході до приміщення вже стояв мій кузен, який чекав доки зберуться всі хлопці.

– Ви прямо найпунктуальніші, заходьте, – посміхнувся мій братець. – Верхній одяг можна повісити тут… А ось і всі інші; давайте вже заходьте швидше.

– Бачиш, Емма. А ти говорила, що ми запізнимось.

– Я таке говорила?

– Ну так. Не пам’ятаєш? Ну коли ми з тобою обнімались, стоячи на холоді.

         «Ну і чому він так голосно про це все говорить?»

– Ти чого розкричався? Про це повинні всі знати чи що? – прошипіла крізь зуби я.

– Та ні; просто хлопці казали, що ти дуже неприступна і, що ніколи і нікому не вдасться обійняти тебе.

         «Що? Він говорив із хлопцями про мене? То він обійняв мене лише тому, щоб показати, який він крутий? Так? Козел.»

– То ти обійняв мене лише через те, щоб довести всім, що перед тобою і «Міс Неприступність» схилить свою голову?

– Ей, мала, ти чого тут так розкричалась? – збоку пролунав голос Артема.

– Та пішли ви всі! – випалила я та чимдуж вибігла на вулицю.

– Емма! – ззаду почувся голос Антона. – Повернись, будь ласка.

– Відчепись від мене, – відповіла я. ледве стримуючи сльози.

– Я козел, знаю.

         «Та невже він сам це зрозумів?»

– Вибач; вибач, будь ласка.

         «Я уповільняю свій рух. Чую за спиною, що Фелікс все ближче і ближче наближається до мене. Тепер Антоша розвертає мене до себе і обіймає: не так як минулого разу, невпевнено блукаючи по моєму тілу; ні, цього разу все інакше. Він власно, палко, навіть із декотрим нажимом пригортає мене до себе; починає гладити моє волосся, ледве-ледве торкаючись щік. Не знаю як це буде виглядати зі сторони, проте я просто закриваю очі. Мені приємно, що Фелікс так береже мене. Боже, та хто я взагалі така, щоб переді мною тут вибачатись, благати про щось, козлом себе називати?

         Ех, почуваюсь некомфортно, бо відчуваю свою провину у тому, що зараз відбувається.»

– Ти ненавидиш мене? – злякано запитує Антон, продовжуючи гладити моє волосся.

– Ні.

– Сердишся?

– Так.

         «Ну, якщо чесно – то зовсім трохи.»

– Повернешся на вечірку? Ну хоча б заради Адама?

– А чи не забагато питань ти задаєш?

         Не знаю, що найшло на Фелікса, але в цей момент він підхвачує мене та несе назад до будинку кузена.

– Що ти робиш?

– Повертаю принцесу на бал.

         «Як він говорить це так серйозно? Як на мене, це дуже смішна фраза.»

– Може ти спустиш мене на землю?

– Ні.

– Хочеш знову похвастатись перед хлопцями?

         «Блін, блін, не треба було цього говорити; він же зараз образиться.»

– Ти не втечеш, якщо я відпустю тебе?

         «Ні, я не хочу, щоб ти мене відпускав.»

– Втечу.

– Тоді… –  не встигає договорити хлопець, бо я перебиваю його.

– Тоді краще не відпускай.

         Коли ми заходимо (а точніше, Фелікс заносить мене до будинку) хлопці відразу випалюють якісь збочення; проте одну фразу я почула цілком точно:

– Може вам кімнатку виділить, щоб ви могли порозважатись? – це були слова Мілена, якому відразу ж відповів Антон:

– Тобі неабияк поталанило, що я не можу вдарити тебе прямо зараз.

– То що ж тобі заважає? Чи бажання затягнути Емму до ліжка перевищує… – не встиг договорити Мілен, як Фелікс обережно поставив мене на землю та почав наближатись до власника фрази. – Ей, чуваче, я ж пожартував, – тільки і встигає вимовити Мілен перед тим як отримати сильний удар у челюсті.

– Ну от навіщо ви оце? – спокійним голосом запитав Адам.

         Антошу відразу ж притримують Остап та Даніїл, а Артем намагається привести до тями Мілена.

         «Я відчуваю неприємну грудку, що підступила до горла; таке враження, що моя голова зараз вибухне; ноги відмовляються спокійно стояти, а замість цього, неабияк трусяться.»

– Фелікс…

         Це останнє, що я встигаю сказати перед тим, як вимикається моя свідомість…

4

         Я відкриваю очі і бачу перед собою просто незвичайно милу картину: усі хлопці працюють злагоджено, допомагаючи один одному. Нарешті Даніїл помічає, що я слідкую за їхньою роботою.

– Агов, усі! Здається, наша Емма прийшла до тями.

         «Я що вирубилась? Щось я не зовсім пам’ятаю, що було перед тим, як я прокинулась.»

         В одну мить хлопці обступили мене з усіх сторін. Усі…окрім Фелікса. Де він? Що з ним сталось?»

– О, прокинулась. Чуєш, мені тут вибачитись перед тобою треба, – говорить Мілен. – А не то оцей твій божевільний…

         «Це він про Фелікса?»

– Де він? – перебиваю я хлопця.

– Емма, не переживай, він прикрашає кімнати на другому поверсі. Зараз ми його покличемо, – це голос мого брата. – Просто він замість того щоб допомагати нам – весь час сидів біля тебе. От ми його й відправили наверх, щоб хоч трохи користі з нього було.

         «Я поки-що не бачу Антона, проте відчуваю, що він десь зовсім поруч.

         Так, а ось і він: стоїть у дверях і посміхається, дивлячись на мене. Я могла б вічно дивитись на нього, проте треба ж дізнатись, що зі мною сталося.»

– Може ви мені поясните, як я опинилася на цьому дивані і чому не відчуваю жодної частинки свого тіла?

– Ну, я спробую пояснити: Фелікс ударив Мілена, бо той пустив збочений жарт; ми почали їх розбороняти, а ти стояла, не здвигаючись із місця. Потім ти промовила: «Фелікс»; він, мабуть, зрозумів, що тобі недобре, підбіг і підхопив тебе в той момент, коли ти відключилась. Таким чином, ти опинилася на руках у Антона, який обережно поклав тебе на диван, а потім ще довго сидів коло тебе… Тепер у мене питання: ви що зустрічаєтесь?

         «Якби ж, Адам; якби ж…

         Я б хотіла, щоб це було правдою, але…

         Блін, Фелікс, ти чому мовчиш? Хочеш, щоб я тут за все віддувалась?»

– Ні, ми не зустрічаємось. Просто він розцінює мене як свою молодшу сестру, бо я схожа на неї.

         У цей момент усі хлопці направили свої погляди у сторону Антона, який досі продовжував мовчати; а Остап сказав:

– Ну і придурок ти, Фелікс.

         «Ну от, зараз Антон і Остапу морду наб’є.

– Знаю.

         «Знає? Що знає? Ох, як же я заплуталась. Боже, я справді не розумію, як по-справжньому відноситься до мене цей хлопець.»

– Хочеш подивитись, як я прикрасив кімнати на другому поверсі? – з ентузіазмом промовив Антоша, але відразу ж принишк. – Тобі важко передвигатись, так? Вибач.

– Я хочу подивитись на кімнати.

         Я різко встала з дивану, проте через мить зрозуміла, що даремно це зробила: почала сильно крутитись голова.

– Усе добре? – стурбовано запитав Фелікс, тримаючи мене. – Може краще тобі повернутись до ліжка?

– Ні, я піду. Лише не відходь, будь ласка, далеко. Добре?

– Обіцяю, що буду поруч. Ходімо.

         Пройшовши пару метрів, я зрозуміла, що мені вже краще і тому, вмить вивільнившись від підтримки з боку Антоші, я швидко побігла наверх по сходах.

– Ти ж казала не відходити від мене, – ззаду почувся голос Фелікса.

– Так, казала. То ж доганяй скоріше.

         Через мить цей хлопець був уже поруч; взяв мене за руку та почав водити по кімнатах, які прикрасив власноруч.

– А навіщо прикрашати спальні кімнати?

– Багато хто залишиться після вечірки тут ночувати, бо будуть не в змозі повертатися додому, тому ми з хлопцями вирішили, що набагато приємніше буде перебувати у прикрашених кімнатах.

– Ну добре, переконав. Тоді прикрашання якої кімнати вийшло найвдаліше? Я б хотіла вибрати її для себе.

– Ти збираєшся зоставатись тут після вечірки?

         «Що я бачу у його очах? Страх?»

– Так. Ми з мамою домовились, щоб мені не повертатись додому вночі. А що?

– Просто це трохи небезпечно… Хто знає, кого занесе до цієї кімнати, окрім тебе.

– Хіба повертатись додому по темноті безпечніше?

– Я б міг тебе провести.

– Ти можеш зостатись і тут, зі мною.

         «Ну навіщо я це сказала? Боже, він же тепер точно зрозуміє, що подобається мені.»

– Можу… Ходімо.

– Куди?

– Ти ж просила тобі показати найгарніше прикрашену кімнату.

         Приміщення, до якого ми зайшли, було кімнатою для гостей у домі Адама; вона і дійсно серед усіх інших була найгарнішою.

– Тепер лише залишилось домовитись із Адамом, щоб цю кімнату залишили для мене.

– Краще просто забери собі ключ від неї, бо хто завгодно може опинитися тут раніше за тебе, –  сказав Антон. Протягуючи мені ключ.

– Дякую… А чому така тиша в домі?

– Вже 19:47, – промовив Фелікс, глянувши на годинник. – Усі пішли зустрічати своїх дівчат.

– Оу, зрозуміло.

         «Антоша знову бере мене за руку. Ну що ж ти, блін, робиш зі мною? У мене ж дах від тебе їде…»

– Тобі вже краще?

– Так, набагато. Дякую, за турботу.

         «О, ось і чуються на низу голоси хлопців та дівчат, які про щось теревенять між собою.»

– Мабуть, треба спускатись до них, – сказала я, вказавши на напрямок, звідки лунали звуки.

– Так, ходімо, – відповів Антон, потягнувши мене на перший поверх.

– А ось і Емма з Феліксом, – вказавши на нас промовив Адам. – Так, давайте все швиденько завершувати, бо скоро почнуть збиратись перші людяшки.

         Ми швидко завершили підготовку; і, коли ввімкнулася музика, почав відразу надходити народ.

– Мені дуже жарко. Тут є щось випит окрім алкоголю? – звернулась я до Фелікса.

– Так, звісно, – відповів хлопець і потягнув мене у сторону кухні.

         Зайшовши до кімнати, я обперлася об кухонну тумбу, а Антон направився у сторону холодильника, де знаходились напої у скляних пляшках. Взявши до рук дві пляшки «Coca-cola», Фелікс одну протягнув мені.

– Дякую… А чому всі пляшки повідкривані?

         «О, Боже! Що з моїм голосом? Чому він так тремтить? Блін, це все оці прекрасні блакитні очі, що знаходяться зараз переді мною.»

– Так роблять, задля безпеки. Нетверезі люди часто намагаються відкрити пляшку, розбиваючи горличко, – відповів мені хлопець, стаючи коло мене.

         У повітрі повисла тиша, доки до кімнати, сміючись, не увірвалась якась закохана пара.

– Оу, вибачте. Ми вам не завадили? – збентежено запитав хлопець, перериваючи свій поцілунок із дівчиною.

– Ні, все нормально. Мабуть, це ми вам трохи заважаємо, – відповів незнайомцю Антоша.

– Та ні, анітрохи, – заперечив юнак, піднявши свою партнершу, яка відразу ж обхопила його поясницю ногами.

         Не знаю як щодо Фелікса, проте я намагалася дивитися на свої ноги, лише щоб не бачити картини, що відбувалася зараз переді мною: дівчина сиділа на тумбі, з розведеними в сторони ногами, поміж яких стояв її хлопець, облапуючи свою партнершу, де тільки можна (а точніше неможна).

         Антон, мабуть, зрозумів, що я ніяковію, а тому, взявши мене за руку, вивів із кімнати. Тепер ми опинились у великому холі, де гупотіла музика. У кутку кімнати знаходився тенісний стіл та невеличкий диван, де влаштувались наші знайомі хлопці.

– Ей, Фелікс! – крикнув Артем. – Йди грати до нас!

– Тільки, якщо Емма буде поруч.

– Звісно, вона може сісти коло мене, – промовив Даня, здвинувшись, щоб звільнити мені місце. – Може хочеш чогось випити?

– Так, було б чудово. Тільки можна чогось безалкогольного?

– Що, наша «Міс Правильність» притримується своїх принципів? – посміхнувся Даніїл та направився у сторону кухні.

         Через пару хвилин він повернувся з двома пляшками, одну з яких віддав мені.