Текст книги "Гарячий шоколад із запахом ванілі (СИ)"

Автор книги: Anna Di

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Гарячий шоколад із запахом ванілі

1

– Ну так як щодо вечірки? – ззаду почувся знайомий голос.

– Ти що справді серйозно?

– Звісно ж, інакше, чому б я тобі пропонував?

– Адам, чесно, я справді не знаю. Як на мене, це погана ідея, –  я всіляко намагалась втекти від цієї розмови.

– Ну чому? – розчаровано протягнув  хлопець.

– Бо ти ж знаєш мене, я не прихильник такого відпочинку.  Моє вічне кохання – кава, шоколад  та книги.

– Ото ж бо і воно. Я хочу витягнути тебе з твого кокону і показати скільки всього крутого навколо тебе.

– Навколо тебе – так. Ти завжди вмів ладити з людьми, проте я не… – юнак перебив мене, не даючи завершити думки.

– Так, перестань скиглити. Я сьогодні подзвоню твоїй мамі і, якщо вона буде не проти, я просто силоміць витягну тебе з дому.

– Ну Адам…

– Усе, я пішов на урок. Поговоримо про це пізніше.

         «Який же набридливий мій кузен. Чому він не може змиритись із тим, що ми з ним зовсім різні, і що я не вмію спілкуватись із людьми на відміну від нього. Адам користується популярністю як серед дівчат, які хотіли бути з ним, так і серед хлопців, які хотіли бути ним.

         Не розумію, чому йому так важливо, щоб я була на вечірці. Він їх проводить, мабуть, ще з восьмого класу, проте так наполегливо примушує мене піти вперше. Може йому просто допомога з підготовкою потрібна? Знає ж, що я йому не відмовлю.

         Чорт, через свої міркування, я ледве не зіштовхнулася з якимось хлопцем.»

         За мить, на другому кінці коридору, я побачила свою подругу і якнайшвидше поквапилась до неї.

         Іванка стала моєю найліпшою подругою ще в початкових класах. Взагалі, повністю її ім’я звучить Іванна (і всі повинні звати її саме так), проте для мене існує таке собі виключення з правила: я завжди жартівливо називаю подругу Іванкою.

         Підійшовши ближче до подруги, я почула, що вона розмовляла з кимось по телефону:

– Ні, вибач. Я сьогодні не можу. Так, мама не зовсім рада, що ти проводиш у нас так багато часу. Ні, точно не можна.

         Тепер, я зрозуміла, що Іванка розмовляє зі своїм хлопцем. Вони з ним познайомились ще минулого літа на рок-фестивалі, що проводиться у нашому місті кожного року; а у тому, що Назар із Іванкою почали спілкуватись, я, зі своїми навичками свахи, відіграла неабияку роль.

         Нарешті, попрощавшись із Назаром, Іванка перевела свій погляд на мене. Усміхнена, з сіяючими очима, подруга пролепотіла:

– Ти уявляєш, яка я щаслива?

– Ви з Назарчиком що, вирішили одружитись ще до закінчення школи?

         «Як же я люблю підколоти подругу, щодо її сімейних відносин із хлопцем»

– Що? Ні, припини вже наді мною знущатись із цього приводу.

– Ну добре, не буду. Вибач. То що ж тебе привело в такий захват? Розповіси?

         «Блін, ну от, ненависний дзвоник на урок.»

– А що в нас зараз? – запитала Іванка.

– Біологія.

– Ну от, якраз і розповім.

         «На обличчі подруги досі сяє сонячна посмішка. Тепер все більше і більше кортить дізнатись, що ж на неї справило таке враження.»

         Коли ми зайшли до класу, вчителя ще не було на місці. Тому Іванка могла спокійно повернутись до мене (я сиджу прямо позаду неї) та розповісти, що ж трапилось.

– Загалом…Він запросив мене на побачення!

– Хто?

         « Іванка що,завела собі когось іншого?»

– Ну хто? Звісно ж Назар.

– Знаєш, можливо я тебе трохи здивую, проте ви вже півтора року як разом; і на побачення не вперше ходите.

– Так, знаю, це дивно,проте я вже не пам’ятаю коли ми востаннє по-справжньому були з ним на побаченні.

         «Оу, тепер мені дійшло,що має на увазі подруга.»

         Назар та Іванка походили на стару сімейну пару: вони майже ніде не бували, окрім будинку, де жила Іванка; заздалегідь вирішили,де разомбудуть навчатися, жити, працювати; як буде звати їхніх домашніх тваринок та трьох діточок.

         Тому, згадуючи їхні родинні відносини , я зрозуміла, чому подруга так раділа, що вони просто підуть на побачення.

– Іванка, – покликала я подругу, коли та знову повернулась до робочого місця.

– Ну що? Знову будеш із мене знущатись?

– Звісно ж ні. Якщо чесно, я дуже рада, що це так ощасливило тебе.

– Справді? Дякую тобі. Це дуже приємно чути.

– То що? Мені тепер треба йти до тебе та допомагати збиратись на побачення,як це було раніше?

         Спогади затьмарили наші з подругою думки, і ми залились щирим сміхом.

– Що вас так розвеселило? – звернувся до нас, з посмішкою на обличчі, мій сусід по парті Ерік. – Може ви й мені хочете розповісти?

         Ерік – шатен із чарівливими зеленими очима. Він грає в нашій юнацькій команді з футболу. На зріст він, мабуть, не вищий за мене, проте у спорті досяг неабияких успіхів. Ми з ним познайомились ще задовго до школи: у дитсадочку, де працювала моя мама. Ерік – найкращий друг мого братика, тому діставати вони мене люблять разом.

– То ви розкажете, що ж сталося?

– Вибач, та ти не зрозумієш. Це наше: дівоче, – Іванка підтримала розмову.

– Ну добре, –  засмутився трохи Ерік, проте відразу ж продовжив. – До речі, ви йдете до Адама на вечірку?

         «Ех, знову ці розмови про вечірку. Як же мені від неї відмовитись…»

– Я не можу піти, ти ж знаєш, – перша відповіла Іванка.

– Не розумію, чому твої батьки такі суворі? – запитав Ерік.

– Вони не суворі, просто в нашій сім’ї так прийнято: все як у аристократів.

         Це була цілковита правда. Родина Іванки належала до найбагатших людей нашого міста. Усе, пов’язане з ними, носило королівські ознаки, усе, окрім одного: Іванки. Вона аж ніяк не вписувалась у їхній аристократичний світ. Іванка ходила у звичайних прямих джинсах, футболках великих розмірів та хлоп’ячих картатих рубашках. Копиця неслухняного кучерявого волосся русявого кольору також не вписувалося в образ принцеси, який так хотіли бачити батьки.

         Щодо виховання, родина подруги була не дуже вимоглива. Єдине, що непокоїло батьків Іванки, були її друзі та все оточення загалом.

         У моїй сім’ї ніколи не було натяку на аристократизм, проте чомусь все ж таки у родині Іванки мене сприймали як принцесу. Мабуть, у цьому відіграли роль мій спокійний характер та обміркована поведінка.

         Загалом, батьки Іванки намагались вберегти ї від небажаного оточення, тому на всілякі там вечірки не відпускали. Саме через небажання йти на них самій, без подруги, я ще не була на жодній із «незабутніх вечірок»(так їх люблять називати Адам та Ерік).

– А ти як, Емма?– звернувся до мене сусід. – Підеш на вечірку?

– Не знаю, чесно. По-перше,я ще навіть не запитувала у батьків, а по-друге, мені щось не зовсім хочеться туди йти: не любитель я таких заходів.

– Так, перша-друга парта, що у вас там за балачки?

         «Ну от і вчитель об’явився…»

– Вибачте, будь ласка, – відповіла я на зауваження.

– Добре. Хто хоче розказати мені про… – далі я вже не слухала розповідь вчителя; тепер мої думки були зайняті іншим:вечірка.

         «Може й справді хлопці праві і я повинна дізнатись чому ці «незабутні вечірки» користуються такою популярністю?»

         Найцікавіше,що приводу для проводження вечірок не було: просто у восьмому класі 15-го листопада батьки Адама вирішили зустрітись із давніми друзями, і мій братик, користуючись можливістю, влаштував свою першу вечірку. Тепер вона відбувається кожного року саме в листопаді, 15-го числа.

         «Блін, сьогодні вже 13-е. Ну чому не можна зупинити час і дати мені можливість ще трохи подумати?

         Нарешті продзвенів дзвоник із останнього уроку і тепер можна піти додому, де ніхто не буде нагадувати про цю ненависну вечірку…Ой, ледве не забула, треба ще зайти до бібліотеки.»

         Попрощавшись із Іванкою, я направилась до бібліотеки, що знаходилась від школи у п’яти хвилинах ходьби.

         Відкривши двері та зайшовши до залу, я зрозуміла, що погляди всіх людей напрямлені на мене (до бібліотеки зараз мало хто ходив, тому  у персоналу завжди така реакція). Та один погляд привернув мою увагу найбільше: навпроти бібліотекаря стояв хлопець близько мого віку і все не зводив із мене своїх блакитних очей (я завжди при зустрічі звертаю увагу саме на очі: як на мене по ним можна якнайкраще охарактеризувати людину).

         «Кожен із нас колись бачив чоловіків на обкладинках модних журналів. Ну таких, світловолосих, блакитнооких, накачених…Так от, зараз переді мною стоїть саме такий красень із обкладинок.

         Ох, здається, він починає мені подобатись. Тільки цього не вистачало…»

– Вибач, хлопче, та в нас вже не залишилось творів Коцюбинського. Ви, мабуть, зараз за шкільною програмою його проходите?

– Мабуть. Я лише нещодавно переїхав до міста;пішов до школи, і мені сказали, що треба прочитати декотрі з його творів.

         «Який же в нього милий та приємний голос!»

– У мене є дві його книги з тими творами, що вивчається у школі.

         «О, Боже! Що я роблю? Із глузду з’їхала чи що?»

– Могла б позичити одну на певний час.

         «Що я тільки-но зробила?»

– Ось бачиш, хлопче, як тобі поталанило,що ти зустрівся з нашою Еммою. Вона дівчинка хороша, завжди людям прагне допомогти.

         Цього моменту я глянула на хлопця з обкладинок журналів.

         «Він посміхається мені! Посміхається! Ні,цього не може бути; я просто не можу в це повірити.»

– Ти будеш щось брати, Емма? –  повернула мене на землю бібліотекарка від моїх думок.

– Ні, дякую, поки мені нічого не треба. До побачення.

         Повернувшись до дверей, я зрозуміла, що хлопець із обкладинки зник.

         «Так, мабуть, мені і справді треба трохи відпочивати від навчання, а то так скоро й зовсім із розуму з’їду.»

         Та вийшовши на вулицю, я побачила, що хлопчина сидить на лавочці.

         «Мені підходити до нього чи ні? Можливо він просто втік, щоб не спілкуватись зі мною?»

         Переборовши свої терзання, я все ж вирішила підійти до цього незвичного хлопця. Коли я була за крок до нього, він підняв голову та, побачивши мене, запитав:

– Ти любиш морозиво?

         «Що? Він запитав мене чи я люблю морозиво? Він що, хоче мене пригостити морозивом в знак подяки за книгу?»

– Так, звісно, проте, як на мене, зараз не зовсім вдала погода для морозива.

         «Та звісно ж невдала: кінець осені все таки, зима скоро»

– А ти завжди дієш лише за правилами? – запитав у мене хлопчина зі своєю фірмовою чарівливою посмішкою.

         «Так не чесно! Мало того, що він вирішив взяти мене на слабо, так ще й посміхається, як чортеня.»

– Ти ж розумієш, що я виберу найдорожче і змушу тебе за нього заплатити, –  посміхаючись випалила я.

– Домовились, лише ти мене ведеш до якогось магазину: я ж не знаю, де у вас тут що.

– Добре, ходімо.

         Я вирішила повести це чортеня до супермаркету, що знаходився неподалік. Між нами повисла тиша, тому я вирішила розпочати розмову першою:

– До речі, я досі не знаю, як тебе звуть.

– Антон, проте я не люблю своє ім’я. Краще називай мене Фелікс.

– Фелікс? Чому саме так?

– Це ім’я придумали мені друзі з минулого місця проживання.

– Зрозуміло.

         «Блін, моє обличчя зараз, мабуть, сіяє від радості. Як добре, що я зустрілася з таким приємним хлопцем»

– А от і магазин, – вказала я на будівлю та направилась до неї.

         Я поквапилась відкрити двері, проте хтось, взявши мене за талію (від чого я мимоволі здригнулася), відтягнув назад. Це був Фелікс.

– Що ти робиш? – не приховуючи свого здивування, запитала я .

– Не знаю. Захотілось доторкнутись до тебе, – відповів Антон, використовуючи посмішку чортеняти.

– Що? Ти божевільний.

– Ну добре, не злись, я просто хотів бути милим – і притримати двері, доки ти ввійдеш.

         «То ось воно що. Оу, це так мило.

         Ну як я можу злитися на нього. Він зумів підняти мені настрій, і не давав можливості згадувати про вечірку. Блін, вечірка…»

– Ти образилась, так? – винувато запитав Антон.

– Ні, зовсім ні, просто…

         «Казати йому про вечірку чи ні?»

– Просто?

– Про своє замислилась.

         «Ні, я не хочу йому нічого розповідати»

– Знаєш, це може й не моє діло, проте якщо хочеш, ну, виплеснути емоції, переживання, я вислухаю, справді.

         Я і не помітила, як ми за розмовами вже дійшли до відділу з морозивом.

– Так, добре, тільки, давай потім?

– Звісно.

         «Ох, мабуть, Фелікс зрозумів, що я не хочу йому нічого розповідати»

– Я вже вибрала, – сказала я, взявши моє улюблене «шоколадне в шоколаді» морозиво.

– Добре, я теж визначився, – відповів Антон, узявши до рук ванільне морозиво.

         Підійшовши до каси та ставши в чергу, я відділила наші з Феліксом морозива.

– Що ти робиш? – запитав Антон, гнівно глянувши на мене. – Ти хочеш, щоб кожен сам за себе заплатив?

– Так, я не люблю. Коли за мене платить хтось інший.

– Ну добре, тоді ставай у чергу перша.

         «Я прямо здивована, що він не наполягає на тому, щоб заплатити за мене, проте це приємно, що не відбулося сварки через це (з Іванкою ми завжди сваримось, хто ж буде платити за солоденьке)»

         Коли було пробито через касу моє морозиво, я протягнула 10 гривень та повернулася, дивлячись у вікно, доки чекала решту. За вікном синхронно злетіли близько пів сотні галок; я була просто заворожена, дивлячись на них.

         Повернувшись до каси, я почула обривок фрази:

– … Моя дівчина не хоче, щоб я платив за неї, проте ви ж розумієте, що мені не зовсім комфортно.

         «Дівчина? Що? Він назвав мене своєю дівчиною?»

– Так, звісно; я порахую загальну ціну двох морозив, – із щирою посмішкою, пролепотіла касирка.

– Дякую вам, – відповів Фелікс, забравши мої гроші та протягнувши касиру свої.

– Що ти робиш?

         «Мені звісно ж приємно, що він платить за мене, проте я ж не можу зовсім спокійно на це відреагувати.»

– Я?

         «Ну ось, знову він одягнув цю милу посмішку.»

– Так, ти.

         «Як же важко намагатись відображати злість.»

– Я тільки-що нарвався на твою ненависть до мене, – відповів мені Антоша, повертаючи 10 гривень до мого карману куртки.

         «Як же хочеться підколоти це чортеня.»

– Знову захотів доторкнутись до мене?

– Мені весь час хочеться торкатись до тебе.

         «Блін, по всьому тілу проходить холодок, а обличчя просто палає від сорому.

         Ем…Що це зараз таке було? Чому його голос звучить так заворожуюче? Чому він так близько нахилився до мене? Він серйозно чи просто знущається?»

         Фелікс помітив мою збентеженість, тому перевів розмову на інше:

– То ти справді можеш дати мені книгу?

– Так, звісно. Ти, до речі, до якої школи ходиш?

– До №6. А що?

– Справді? Я теж там навчаюсь. То давай я тобі завтра в школі книгу і віддам.

– Ем…

         «Ну і чому він так зам’явся?»

– Щось не так?

– Нам просто на завтрашній урок необхідно прочитати один із творів.

– Ну то чому ти відразу не сказав? Ходімо тоді скоріш до мене додому, – сказала я і прискорила свій рух.

– До тебе?

         «Ну і чому він так здивувався?»

– Так, до мене; нам ще десь хвилин п’ять ходьби залишилось.

– Але ж…ну там…батьки.

         «Він що боїться йти до мене додому?»

– Ти що, злякався гніву моїх батьків, що я привела додому хлопця?

– Ну, вони, мабуть, будуть не дуже раді мене бачити.

– Ні, ти не знаєш їх: вони зрадіють, що я привела додому ще когось окрім Іванки.

         «Ну і чому він завмер і ображено дивиться на мене? Я сказала щось не так?»

– Іванко – це твій хлопець, так?

         «Оу, то він подумав, що Іванка – хлопець.»

– Ну і чому ти смієшся? – не витримав моєї поведінки хлопець.

– Ну взагалі-то, мені не подобаються дівчата.

– При чому тут це?

         «Ой, щось він починає злитись. Треба вже сказати йому.»

– А при тому, що Іванка – дівчина, і ні, вона мені не хлопець, а подруга.

         «Тепер і Антон посміхається.»

– Вибач.

– За що? Нічого страшного. До речі, ось і мій будинок.

– Ти впевнена, що мені варто заходити? Може я краще тебе на вулиці почекаю?

– Пішли вже, – почала підштовхувати я Фелікса до вже відчиненої мною хвіртки.

         Коли ми підійшли до дверей я гукнула маму:

– Мам? Ти вдома?

– Так, зайчик.

         «Ну і чому він посміхається? Сподобалось як мене мама називає чи що?»

– Ти не проти, що я прийшла не сама?

– Звісно ж ні. Ти нарешті змусила Іванну прийти до нас? Так давно її вже в нас не було.

– Можеш заходити, – прошепотіла я Антоші.

– Але ж твоя мам не дала згоди.

– Давай, не бійся; пішли.

         «Мама ж його не прогонить?»

– Ні, мам, я не з Іванкою. То ти не проти, якщо ми зайдемо?

– Заходьте, звісно ж. А з ким же тоді ти?

– Ходімо, – звернулася я до Фелікса.

– Привіт, сонечко, – посміхаючись сказала мама.

– Привіт. Познайомся: це Антон, проте його краще називати Феліксом.

– Ну що ж, добре. Повністю моє ім’я звучить Маргарита, проте мене можна звати просто Рита.

– Приємно з вами познайомитись, – сором’язливо промовив Антон.

– До речі, доню, де ти знайшла такого миленького красеня?

         «Здається, Антоша почервонішав.»

– Він нещодавно переїхав сюди і тепер ходить до нашої школи.

– Ну що ж, було приємно з тобою познайомитись, Фелікс.

         «Мама не зводить погляду з хлопця; видно він їй сподобався.»

– Зайчик, ти не проти, якщо я вас залишу? Мені треба віднести на роботу деякі документи.

         «Що? Ні, мам не залишай мене, будь ласка; я не знаю, як себе з ним вести.»

– Так, звісно, можеш іти.

– Добре. Бувайте тоді, я намагатимусь не затримуватись.

         «Мама відкрила двері; мама вийшла з двору; мама закрила хвіртку. Все, це кінець…»

– Про що замислилась?

– Про те, де знаходиться книга, яку я повинна тобі віддати. Почекай, зараз принесу.

         Фелікс сів на стільчик у кухні, а я пішла до своєї кімнати. Шукаючи потрібну серед безлічі книжок, я зрозуміла, що хтось дивиться на мене.

– Мила кімнатка, – посміхаючись сказав Антоша. – Ти не проти, якщо я посиджу тут, доки ти шукаєш книгу? Самому сидіти сумно.

         «Блін, коли він вже перестане використовувати цю свою посмішку чортеняти? І звісно ж я не проти, що він буде поруч.»

         У цей момент я саме звернула увагу на знайому книгу: так це збірка творів Коцюбинського.

– Звісно ж не проти, але я вже знайшла. Ось, тримай, – сказала я, протягуючи книгу Феліксу.

– Дякую, – відповів хлопчина випадково (чи невипадково) зачепивши мої пальці своїми.

         Після цього дотику. По всьому тілу пройшовся морозяний холод, що змусило зажатись усім нутром.

         «А це чортеня ще й посміхається! Як же йому вдається змусити мене і сердитись на нього і, у той же час, виявляти неабияку симпатію?»

– Ходімо їсти? – посміхнулась я Антонові.

– Ти серйозно? Я думав, тобі хочеться здихатись мене якомога швидше.

– Ні, поки-що такого бажання не виникало.

– Дивно-дивно.

         «Ну от, знову він посміхається, використовуючи свою чарівливу посмішку.»

– Пішли руки мити.

         Я вийшла з кімнати, хлопчина направився за мною. Зайшовши до ванної кімнати, я почала пояснювати:

– Зліва – гаряча вода, справа – холодна, мило ось, рушник тут. Здається все пояснила. Ти все зрозумів?

         «Ну і чому він продовжує дивитись на мене і мовчати?».

– Так, та я тебе почекаю, – сказав Фелікс, вказавши на умивальник.

– Ну добре.

         Я продовжую споглядати на хлопця, дивлячись у дзеркало. Тільки-но я відвела погляд до своїх рук, стало відчутно, що людина ззаду підходить все ближче і ближче.

         «Він занадто близько; занадто».

– Не бійся, я не завдам тобі болю, – почувся голос ззаду, який змусив волосся на руках стати дибки.

– Що ти робиш? – злякано запитала я, протягуючи долоні під струю води.

– Не бійся. – прошепотів Антоша, беручи мої долоні до своїх.

         Я вже хотіла відбігти від цього божевільного, проте відразу ж зрозуміла, що він наскільки близько, що я просто не зможу вирватись.

         «Але це в цій ситуації не найстрашніше: найстрашніше те, що мені це все подобається: подобається, що позаду відчувається його дихання, напрямлене прямо в мою потилицю; подобається відчувати свої руки у його руках…

         Тепер він бере мило; повністю випустивши мої долоні зі своїх; намилює мої долоні, свої; кладе мило на місце та знову повертається до моїх рук, змиваючи з них залишки піни; відступає трохи назад; бере рушник; витирає ним мої долоні, потім свої.

         Все, тепер усе закінчилось…мабуть.

         Чому ж він не відпускає мене?»

– Ти досі хочеш, щоб я залишився на вечерю?

– Не впевнена.

         Тільки-но я це промовила, Фелікс мовчки відійшов, забрав книгу та через хвилину я почула, що закрились двері, ще через хвилину – хвіртка.

         А я продовжувала стояти…Лише звук рингтону мобільного телефону змусив мене зійти з місця. Мені дзвонила Іванка…

         «Ні, я не можу підняти слухавку; я не знаю, що сказати подрузі».

         Мій мозок відмовлявся аналізувати: я не зовсім пам’ятаю, чи повчила всі задані уроки, чи прийняла душ перед сном. Пам’ятаю лише, як знесилена плюхнулась на ліжко о 8-ій годині вечора – і заснула. А ще, здається заходила мама і питала, чи все зі мною добре. Не пам’ятаю, що я їй відповіла…

2

– Донечка, треба прокидатись. Сніданок вже готовий.

– Так, добре, зараз прийду.

         «Ну і що це таке зі мною? Чому я така знесилена?

         Блін, вчорашні події пронеслись у голові: краще б не згадувала.»

– Мам, щось і не хочу снідати, вибач. Можна просто кави попити?

– Так, звісно, –  з розумінням подивилась на мене мама. – Це отой вчорашній: Фелікс тебе образив?

         «Мам, як ти це відчуваєш?

         Блін, неприємна задушлива грудка підступає до мого горла.»

– Ні, мамо, він тут не при чому. Це все…

         «Ох, що ж придумати.»

– …вечірка.

– Вечірка? Це ти про ту, що завтра Адам влаштовує?

         «Що? Вечірка вже завтра? Що ж мені робити…»

– Завтра?

– Так, завтра 15-го. Чому ти так не хочеш туди йти?

– Звідки ти знаєш?

– Твій кузен мені сказав, що ти чомусь боїшся туди йти. То чому ж?

– Я не знаю. Просто ще ніколи не була на таких заходах.

– Так от воно що, – мама почала посміхатись. – Але ж усе відбувається у нашому житті вперше; треба просто перебороти свій страх.

– Так, мам, ти права. Я піду на вечірку. Ти ж мене відпускаєш?

– Звісно; можеш залишитись у Адама після вечірки, щоб не повертатись додому вночі.

– Мам?

– Що? Ще з чимось потрібна допомога?

         «Блін, ну от знову згадала про Фелікса.»

– Так…Нафарбуєш мене завтра перед вечіркою?

– Звісно ж; звертайся.

– Дякую, мам. Добре тоді, мені треба вже йти до школи. Бувай.

– До зустрічі, зайчик.

         Вийшовши на вулицю, я зрозуміла, що температура повітря різко зменшилась, а тому мої руки відразу ж замерзли. Рукавички я, звісно ж, забула, тому довелося заховати долоні в кармани куртки. Почувши шелест, я згадала про гроші, що знаходились у курточці. У пам’яті сплили моменти вчорашнього дня.

         «Ех… все, треба просто забути про це все і продовжувати жити далі.»

         Зайшовши до школи, я відразу ж побачила свого брата, який, як завжди, знаходився в оточенні своїх друзів, з котрими я була не знайома, навіть навчаючись в одній школі.

         Тихенько підкравшись до Адама, я закрила його очі своїми долонями, після чого почула його голос:

– Хто б ти не була, у тебе дуже приємні на дотик руки. Хочеш мене?

         «Що? Він із усіма дівчатами так спілкується?»

– Заткнись, просто заткнись, – сміючись, пролепотіла я.

– Ой, Емма? Вибач, я думав, що це чергова дівчина намагається привернути мою увагу до себе. А що ти сьогодні така весела?

– Навіть не знаю, – замислилась я на хвилинку. – До речі, я вирішила щодо вечірки: йду.

         Тільки-но я це сказала, уся зграя хлопчаків почали запевняти мене, що цю вечірку я запам’ятаю на все життя. Адам, і свою чергу, посміхаючись, підхопив мене за талію та почав кружити навколо себе (йому вдалося це без проблем, так як він був набагато вищим за мене).

– Аааа..відпусти мене! – прокричала я, доки не побачила дещо, а точніше декого, що змусило мене замовчати

         «Так, я чітко бачу перед собою Антона. Блін, точно, він стояв серед хлопців весь цей час. Як я його відразу не впізнала?

         Він дивиться на мене. Я думаю, що Фелікс може зараз розпочати розмову зі мною, щодо вчорашнього. Ні, будь ласка, я не хочу цього, точно не зараз.»

         Тільки-но Адам опустив мене на землю, я чимдуж зірвалася з місця та побігла в сторону кабінету, в якому повинен був відбутись перший урок.

– А як же ознайомлення з правилами? – крикнув мені вдогін кузен.

– Потім, все потім. Я ще підійду до тебе сьогодні, – відповіла я та забігла до класу, в якому на мене вже чекала зустріч із Іванкою.

         «Блін, вона, мабуть, образилась за те, що я вчора не відповіла на її дзвінок.»

– Привіт. Ти дуже сердишся на мене? Вибач, мені, будь ласка, я просто… – на цьому Іванка обірвала моє виправдання.

– Ти була дуже заморена. Так, Емма, я знаю: говорила з твоєю мамою. Все добре, не виправдовуйся.

         «Оу, Іванка посміхається, це добре.»

– Проте ти повинна мені дещо розповісти.

«Розповісти? Що я повинна їй розповісти?»

– Що саме?

– Що то за хлопець із яким ти проводила свій час вчора? Мені ж цікаво.

– Звідки ти знаєш? Теж моя мама розповіла?

– Зовсім ні. У нас же вчора з Назарчиком було побачення, і ми вирішили купити чогось смачненького. Так от, коли ми зайшли до магазину, я відразу впізнала тебе…і ти була не сама.

– Ти ще скажи, що ви слідкували за нами.

– Ну, ми зовсім трохи…– принишкла Іванка.

– Ти що серйозно? Я б і так тобі усе розповіла.

– Вибач, ви були такі милі, так і хотілось трохи за вами по споглядати. Ти сильно сердишся на мене?

– Звісно ж ні, – посміхнулась я, тріпочучи волосся подруги.

– Тоді розповідай.

         Так на протязі всіх перерв та деяких уроків, я розповіла Іванці про події вчорашнього дня.

– А що ж було потім? – запитала подруга, коли ми вже збирались розходитись по домівкам.

– Потім він зробив те, після чого я не бажаю тепер проводити з ним свій час.

– Він почав руки розпускати, так? – із жалем дивилась на мене подруга.

– Щось типу цього.

         «Усе; я більше не хочу про це розмовляти, навіть із найкращою подругою.»

– Вибач, я більш не буду згадувати про нього.

– Дякую. Добре тоді, я, мабуть, піду додому…Треба ж до вечірки завтрашньої готуватись.

– Ти що, все ж погодилась?

– Так, не знаю, що на мене найшло, проте я погодилась.

– Що ж, рада за тебе. Не сумуй там. Бувай, Емма.

– До речі, щодо вечірки, – ззаду почувся голос Адама. – Ти не проти допомогти мені: сьогодні і завтра трохи?

– Так, звісно. Ми спочатку по домівкам чи відразу до тебе?

– Ми з хлопцями йдемо відразу до мене. Пішли з нами.

– Добре.

         «Блін, блін, блін… там же може бути Фелікс. Так, все, треба заспокоїтись і не згадувати більше про нього: він цього не вартий.»

– А ось і наша компашка зібралась. Хлопці, ви ж не проти, що моя сестричка трохи допоможе нам сьогодні?

– Оооо, – в один голос весело промовили хлопчаки.

«Боже, іноді вони ведуть себе як малі діти.»

– Так, Емма, знайомся, – Адам почав перераховувати всіх зліва направо, – ну, Еріка ти знаєш, а це Даніїл, Артем, Мілен, Остап та Антон.

         « …та Антон.»

         «Ці слова ніяк не можуть вийти з моєї голови. Я піднімаю очі і бачу Фелікса. І що це? Посмішка? Він посміхається мені після того, що сталося вчора? Козел.»

– Проте краще звати його Феліксом, – це вже я продовжила пояснення брата.

– А ти звідки знаєш? Ви що вже знайомі?

– Твоя сестриця позичила мені книгу за шкільною програмою.

– Так би відразу і сказали. А то я вже попридумувати собі встиг різне… Ну то ходімо?

         Ми вийшли зі школи всією компашкою, і я навіть не помітила, як опинилась між Еріком та…Феліксом?

         «Що? Чому він поруч? Я точно пам’ятаю, що він був спочатку зовсім із іншого боку… Хай тільки спробує щось зробити типу вчорашнього – і цього разу я не залишу його цілим та неушкодженим.

         Хлопці щось обговорюють поміж собою, а я не можу думати ні про що інше окрім того, що рука Антона нібито «випадково» зачіпає мою. Він що знову за вчорашнє? Ех, просто не буду звертати на нього увагу. Взагалі…

         Як же він приємно пахне. Чи це Ерік? Ні, точно ні: від Еріка завжди пахне свіжою зеленою травою. А Фелікс має запах… ванілі? Так, точно. Боже, як же він приємно пахне. Все, досить, треба припинити думати про нього.»

         Ось ми і дійшли до Адамового будинку. Усі хлопці вже зайшли до приміщення; залишились лише ми з Антоном.

         «Цікаво, він знову буде тримати двері? Так, саме це він зараз і робить.»

– Дякую, – ледве чутно промовила я.

– Ти боїшся мене? – почувся голос ззаду.

          «Так, я не повинна брехати, необхідно йому сказати все як є.»

– Якщо чесно, є трохи.

– Вибач, я не хотів тебе так налякати вчора. Ти сильно сердишся на мене?

         «Ну припини використовувати цю свою чарівливу посмішку!»

– Звісно ж ні. Ти не зробив нічого поганого, щоб я сердилась на тебе.

         «Тим паче, мені подобалось усе, що відбувалось тоді у кімнаті. Проте я тобі у цьому не зізнаюсь.»

– Це добре, –  відповів мені Антон, посміхаючись.

         Зайшовши до кімнати Адама, я плюхнулась на вільне місце на дивані. Із однієї сторони сидів Артем, а з іншої… тепер сидів Фелікс.

         «Так, все, заспокойся, він просто сів поруч…

         Воно то так, проте це відчуття холодку по тілі, коли я розумію, що наші руки знаходяться дуже близькоодна біля одної.»

         Голос кузена відігнав мої думки:

– Мама мені вже з усім допомогла: ну там їжа, закуски, випивка.

– Випивка? Ви що серйозно? – тепер уже і я почала підтримувати розмову хлопців.

– А що не так? «Міс Правильність» має щось проти? – звернувся до мене Мілен, свердлячи сердитим поглядом.

         «Ну не розумію я цього приколу з випивкою, проте це не моя вечірка, а значить – і не моє діло.»

– Взагалі-то її ім’я – Емма.

         «Що? За мене заступився Фелікс? Справді? Хоче таким чином загладити свою провину? Ну то й все одно: він заступився – і це вже варте того, щоб заслужити мою повагу до нього.»

– Так, все, досить тут сваритись. Послухайте: сьогодні на треба визначитись із музикою, а завтра вже безпосередньо прикрашання залу та оформлення столів із їжею та напоями.

         «О, музика це цікаво. Може взяти це діло на себе?»

– Багато пісень треба знайти? – вирішила запитати я.

– Основу частину я вже знайшов. Ще десь пісень 15. А що?

– Можна мені зайнятися складанням списку?

– Так, давай, а ми будемо їх прослуховувати і обирати ті, що найбільше нам сподобаються.

         Отож, витративши безліч часу, ми зійшлись згоди на таких композиціях:

One Republic vs. David Guetta – If I lose we run

Main-de-Gloire – I knew you were trouble

55 Escape – Lies

Blur – Song 2