Текст книги "Пішки на полюс"

Автор книги: Ізидор Винокуров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

У цю новорічну ніч Сєдов був особливо бадьорий. Його бадьорість і жвавість передавались команді. Усі глибоко вірили в успішне завершення експедиції. І Сєдов найбільше.

…Новий рік розпочався міцними морозами. В середині січня вони досягли 50 градусів, і температура продовжувала падати.

Ртуть у термометрі замерзла і перетворилась у срібну кам’яну кульку. У повітрі стояла непроглядна каламутна пелена. На щоглах, на вантах повисла бахрома бурульок та інею. Здавалось, «Фока» обріс волохатою сивиною.

Ні про які походи та екскурсії по Новій Землі в такий холод не могло бути й мови. Але кожного дня, в точно визначений час, Сєдов виходив на прогулянку. А одного разу, коли морози трохи послабшали, кілька запеклих мисливців вирушили шукати ведмедів.

Розповідь про «ведмежу ніч», проведену Сєдовим на мисі Літке, роздмухала їхній мисливський запал. Як не умовляв їх Сєдов, вони не послухали його порад і вирушили на полювання.

Через п’ять днів мисливці повернулися без здобичі, але з обмороженими носами.

З того часу аж до початку весни ніхто не ризикував вирушати на полювання на ведмедів, та й взагалі віддалятися від корабля…

Наближалася весна.

Сєдов підрахував, що полярна ніч мала закінчитись 9 лютого. Цього дня, опівдні, на обрії мало показатися сонце.

З нетерпінням чекали зимівники настання 9 лютого: вони вирішили забратися на одну з гір Панкратьєвського півострова і там зустріти схід сонця.

Нарешті настав довгожданий день.

Попереду йшов Сєдов. Він ніс великий прапор, який був спеціально призначений для підняття на полюсі. Його так і називали – полюсний прапор. За начальником колоною рухались усі зимівники. Один з них ніс плакат з написом «50,20°». Ось які морози довелось пережити зимівникам під час полярної ночі.

На дванадцяту годину дня процесія піднялась на гору. З неї відкривався широкий вид на навколишню місцевість, небо було чисте, злегка зарожевлене.

Повільно тягнулись хвилини чекання. Раптом у небі спалахнув яскравий промінь. Він полум’янів, розгорався, піднімався все вище, осяваючи небосхил.

То був вісник сходу сонця. Народжувався день.

Зимівники поскидали шапки, щоб привітати появу сонця. Ось-ось воно покажеться… Ще хвилина… друга…

Але сонце не з’явилось. Поступово яскрава заграва почала бліднути, згасати… І нарешті зовсім погасла. Того дня сонце піднялось не настільки високо, щоб зимівники могли його побачити.

«Завтра знову прийдемо сюди», – вирішили вони.

Але назавтра їм не довелося підніматися на гору, щоб зустріти схід сонця. Вночі здійнялася хуртовина. Вона шаленіла багато днів підряд.

Протягом десяти діб все довкола було вкрите сірою пеленою туману. Міріади сніжинок шалено кружляли в повітрі.

Лише 19 лютого вранці хуртовина вгамувалась. Сіра пелена почала потроху розвіюватись. І раптом, пронизуючи рештки туману, бризкнули перші сонячні промені.

– Сонце! Сонце! – лунали захоплені вигуки.

Усі вибігли на палубу. Поздоровляли один одного, кричали «ура», обіймались, кидали вгору шапки. Хтось випалив з рушниці. Гримнула гармата. Загавкали собаки – вони також поділяли загальні радощі.

А туман усе розвіювався і начебто звільняв з тривалого полону велике, яскраве сонце.

Нарешті діждались зимівники! Ось воно світить їм, золоте, вогненне, веселе сонце! Скінчилась ніч. Настав день. А це означає – скоро прийде весна!

Сєдов стояв на містку. Охоплений загальною радістю і хвилюванням, він у думці уявляв собі ще одну радісну подію, яка мала настати. Сєдов думав про той щасливий день, коли під впливом сонця і тепла розтане крига і «Фока», піднявши вітрила, побіжить далі на північ.

«Тепер вже недовго залишилось чекати, – міркував Сєдов. – А в праці по вивченню Нової Землі час промайне зовсім непомітно».

І Георгій Якович вирішив найближчими днями приступити до виконання свого плану.

На початку березня він вирушив у похід на Південно-Крестові острови, що знаходилися на захід від бухти Фоки, а через шість днів повернувся на корабель з подарунком – двотижневим ведмедятком.

Зимівники дуже були раді з того, що з’явився маленький мишко і зарахували його в екіпаж корабля.

Але новий член екіпажу спочатку поставився до людей надто неприязно. Він сопів, гарчав, сердився і намагався вдарити лапою кожного, хто до нього наближався. Мишко зовсім відмовлявся їсти з соски, яку матроси зробили з піпетки. Хтось здогадався обгорнути соску шматком ведмежої шкури. Мурликаючи від задоволення, мишко затис соску передніми лапами і, поки не наситився, не випускав її з своєї пащеки.

Немов старанні няньки, панькались матроси з своїм вихованцем. Згодом він зовсім приручився і міцно подружив з усією командою.

Через декілька днів Сєдов знову вирушив на Південно-Крестові острови. А двоє інших зимівників вийшли на розвідку крижаного покриття в глиб Нової Землі.

Так проминув березень. Результати перших екскурсій переконали Сєдова, що настав час зайнятися великими науковими дослідженнями, про які він говорив своїм товаришам ще взимку.

Потрібно було обстежити центральну частину Нової Землі. У той час деякі вчені вважали, що вся центральна частина великого північного острова Нової Землі вкрита товстим шаром вічної криги. Щоб пересвідчитись у цьому, необхідно було перетнути Нову Землю і вийти на побережжя Карського моря.

Це була одна частина плану. Виконати її попросилося троє зимівників на чолі з географом експедиції Володимиром Юлійовичем Візе, тоді ще молодим вченим.

Виконання другої частини плану Сєдов узяв на себе. У помічники він узяв собі одного матроса.

Випровадивши першу партію, Сєдов наступного дня вирушив у дорогу. Йому необхідно було пройти по недослідженому маршруту від бухти святого Фоки до мису Желанія на північному краю Нової Землі. Звідти він мав спуститися на південь по карському боці острова – до Фліссінгенського мису, а потім повернутися на корабель.

Це був надзвичайно важкий, повний небезпек похід.

1 квітня Георгій Якович, у супроводі обраного ним матроса, залишив бухту святого Фоки.

Погода стояла гарна. Було порівняно тепло. Гірський хребет, що тягнувся вздовж їхнього шляху, Сєдов назвав іменем Ломоносова. Гострі верховини хребта чітко вирізьблювались на тлі неба. З ущелин виповзали могутні льодовики. Не раз доводилось мандрівникам з небезпекою для життя перебиратися через глибокі щілини у льодовиках.

Але ще небезпечніше було спускатися на морську кригу і рухатися вздовж берега. Прибережна крига тріскалася під тягарем нарт, і їх раз у раз доводилось витягувати з води. Багато разів Сєдов і його супутник провалювались по шию у крижану воду, а одного разу в них за спиною обвалилася крижана гора. Мандрівники уціліли лише завдяки щасливому випадку.

На двадцятий день Сєдов досяг мису Желанія. Так назвав цей мис голландський мореплавець Віллєм Баренц, дійшовши до нього 19 серпня 1596 року. Але ще набагато раніше від Баренца російські промисловці, вирушаючи на своїх суднах здобувати морську звірину і рибу, діставались цього місця Нової Землі. На згадку про те, що вони побували у цих місцях, вони залишили змайстровані з плавника хрести. Один такий старовинний хрест і виявив Сєдов на мисі.

Від мису Желанія мандрівники попрямували до Фліссінгенського мису, а звідти повернули додому, на корабель.

Зворотний шлях був ще важчий. Погода різко погіршала, запаси їжі вичерпалися. Жили з полювання на ведмедів, їли ведмежатину…

Нарешті добрались до «Фоки», у ніч на 27 травня. Ледве впізнали матроси свого начальника, так змінився він за час походу. Заріс бородою, схуд, обличчя почорніло, обвітрилось.

Понад шістсот кілометрів пройшли Сєдов і його супутник під час своєї подорожі. Георгій Якович втратив у вазі шістнадцять кілограмів.

Першим запитанням Сєдова було:

– Як Візе?

Допомагаючи начальнику звільнитись від брудного одягу, матроси відповіли:

– Давно вже дома!

Експедиція Візе також пройшла вдало, хоч і їй довелося зазнати чимало злигоднів на своєму шляху.

Георгій Якович був дуже задоволений наслідками обох походів. Разом з Візе вони зібрали багатий науковий матеріал, перші вірогідні відомості про північну частину Нової Землі.

…В Арктику прийшла весна.

Хоч, як і раніше, дули вітри і над зимовищем ще висіли вологі тумани, насичуючи все довкола водяним пилом, все частіше і частіше крізь туман пробивалось сонце. Від його тепла сніг ставав ніздрюватим, крихким і осідав від власної ваги. Поступово розтали кучугури, наметені за зиму хуртовиною навколо корабля. Відкрився високий берег Панкратьєвського півострова, задзюрчали веселі струмки.

Настала тепла пора.

В чеканні, коли скресне крига, зимівники готували «Фоку» до походу на Землю Франца-Йосифа. Лагодили вітрила, конопатили борти, фарбували корабель, прибирали його. Механіки поралися в машинному відділі, усуваючи неполадки в механізмах.

Працювали всі, навіть ведмедята. Їх було на кораблі троє. Щоб малюк, якого приніс Сєдов, не нудьгував, зимівники піймали ще двох ведмедят. Вихованці команди вже встигли підрости, звикнути до корабля і людей. Вони добре знали свої прізвиська. Першого звали Васьком, другого – Торосом, а маленькій ведмедиці дали ім’я Ополонка.

У вільні від роботи години зимівники бавились з кмітливими звірятами.

– А чого це вони живуть, як пани? – сказав якось Сєдов. – У нас на «Фоці» немає ледарів. Ось змушу я їх дрова возити!

І Сєдов почав дресирувати ведмедят. Напочатку вони ніяк не могли зрозуміти, чого від них вимагають, і лише ревли з усіх сил. А коли траплялось, що карали котресь з трьох ведмедят і воно починало ревіти, то двоє інших негайно приєднувались до товариша.

Після кількох уроків ведмедята перестали комизитись і хвацько ходили в упряжці. Звичайно в нарти запрягали одного ведмедика. Але двоє інших і тут не залишали товариша. Вони всю дорогу шкандибали поруч з ним, немов допомагаючи другові своєю присутністю. Але ось нарти вже на кораблі. Зимівник звільняє ведмедика від посторонків. Той відразу ж щодуху біжить на камбуз, до годувальника-кока. За першим ведмедиком поспішають туди і двоє інших. І, звичайно, серце кока не витримує – він частує нерозлучну компанію, видаючи кожному з ведмедят по однаковій порції солодощів.

У праці по підготовці корабля до плавання минула весна і частина літа. За цей час Сєдов зробив багато наукових спостережень над земним магнетизмом, по астрономії, побував на мисі Обсерваторія, обійшов Горбові острови й Архангельську губу, склав нову карту всього району зимівлі.

Уже давно на Панкратьєвському півострові розтав сніг. Лише де-не-де в ущелинах, серед гірських складок, лежав він, побурілий і крихкий. На кризі бухти від танення снігу і від дощів утворились озера й калюжі. Але все-таки, як і раніше, крига була міцною і не скресала. Море далеко за островами Панкратьєва, за Крестовими островами було цілком загромаджене кригою.

Виблискуючи свіжою фарбою, у повній справності стояв «Фока», готовий до майбутнього плавання. Але крижини міцно тримали його у своїх лещатах.

Минув червень… Потім липень… Настав серпень. У серця людям почала знову закрадатися тривога. Як не приховував свою заклопотаність Георгій Якович, але всі бачили, що і в нього на душі неспокійно.

З кожним днем ставало холодніше. Уже треба було чекати на заморозки. Природа Арктики, здавалось, найжорстокіше знущалась над Сєдовим, над його намаганням вирватися з крижаного полону.

Одного серпневого дня Сєдов озброїв команду особливими пилками для розпилювання криги, баграми і ломами. Усі зійшли на кригу, почали пробивати канал. Це була важка праця, бо крига досягала чотирьох метрів товщини. Але всі працювали з незвичайним завзяттям. Кожний мріяв про те, щоб якнайшвидше вирватися з крижаної пастки.

«Якщо пощастить зробити у кризі хоча б вузький прохід, – вважали зимівники, – то вже далі „Фока“ проб’ється до чистої води власними силами».

Протягом дня вдалося пробити у кризі невелику щілину. За весь наступний день продовжили її ще на десять метрів. Але, на нещастя, розпочались заморозки. Виходило так: цілий день люди працювали, прорубуючи у кризі вузький канал, а за ніч вода замерзала і знову сковувала корабель.

– Ні, Арктики пилкою не переможеш! – говорили матроси.

Сєдову також стало ясно, що це марна праця.

Тоді він вирішив підривати крижані поля порохом. Матроси пробили у кризі отвір, заклали у нього великий заряд і підпалили шнур. Пролунав вибух. «Фока» сильно здригнувся. Але крига навіть не дала тріщини.

Ніщо не допомагало. А сонце з кожним днем світило все менше, уже згущались сутінки. Полярна ніч поспішала знову окутати Арктику своїм чорним покривалом. Наближалась зима з її нескінченними хуртовинами, виючими вітрами і виснажливими морозами.

Потроху почали готуватися до другої зимівлі. Всі запряглися у працю по заготівлі палива, лагодили, перешивали теплий одяг, підраховували запаси харчів.

28 серпня сповнився рік, як «Фока» покинув гирло Північної Двіни і вийшов на морську дорогу. У цей день усім пригадався Архангельськ. Пристань, заповнена народом…

Прощальні вигуки… Музика… Дзвін у соборах…

Всього лише рік! А здається, це було давним-давно.

На відзначення річниці Сєдов відмінив усі роботи.

– Ми не могли і не сила була потрапити на Землю Франца-Йосифа, – сказав він, зібравши усіх своїх супутників. – Але, попри невдачу, що спіткала нас, ми все ж таки не сиділи згорнувши руки і виконали багато робіт, цінних для науки і вітчизни…

Сєдов говорив тихим, задушевним голосом. Так розмовляють між собою друзі, втішаючи один одного в нещасті. Сєдов розумів, що учасникам експедиції важко залишатися тут на другу зимівлю, і хотів підбадьорити їх.

Сєдов говорив про дружбу, про силу колективу. Багато труднощів довелося всім їм подолати. Вони змогли це зробити лише завдяки згуртованості, взаємній виручці. І якщо в майбутньому вони будуть діяти за законом «один за всіх, всі за одного», то ніякі злигодні їм не страшні. Коли вже так трапилось, що зла природа готує їм другу зимівлю на Новій Землі, – вони зустрінуть її, як личить мужнім морякам, і виявляться гідними прапора, який майорить на щоглі їхнього корабля.

Сєдов замовк. Деякий час усі мовчки дивилися на велике полотнище рідного прапора, що тріпотів на вітрі…

Вночі пішов дощ. Він лив без перерви весь наступний день, потім ніч і наступний день. Несподівано потепліло. Потім повіяв вітер…

Дощ і вітер зробили те, про що так мріяли зимівники.

Рано вранці 3 вересня здалеку раптом почулися глухі удари. Далекий гуркіт усе наближався, ставав голоснішим…

Зимівники висипали на палубу. Напружено почали вдивлятися в далину, прислухатися до наростаючого гуркоту. І раптом крижана кора, що вкривала море, наче ожила.

Це далеко, у відкритому морі, розходився сильний шторм. Великі хвилі почали ламати крижини, кришити, пересувати їх з місця на місце. Крижини тріскалися зі дзвоном і скреготом, наповзали одна на одну, у тріщинах вирувала, кипіла каламутно-зелена вода. Тріщин ставало все більше. Вони розбігались на всі боки, ширшали. Затамувавши подих, стояли зимівники на палубі.

Але ось «Фока» здригнувся раз, другий, біля його бортів заплескалася вода, і він почав розмірено і плавно погойдуватися на хвилі.

Радісне хвилювання охопило зимівників.

Нарешті сталося те, чого вони так жадібно чекали. Від щастя вони не могли вимовити й слова. Лише обіймались, тисли один одному руки, цілувались, У декого на очах з'явились сльози.

По небу швидко пропливали гнані вітром хмари. Сонце то потопало в них, то з’являлось у просвітах. Крижини кружляли, розповзались на всі боки. Все ширшими ставали розводдя. І хмари, що пробігали по небу, то вкривали їх своєю тінню, то, тікаючи геть, відкривали дорогу сонячним зайчикам, і ті весело скакали по чистій, відкритій воді.

Деякий час крижини тицялися об корабель, але поступово хвилі відносили їх все далі й далі.

Крига скресла! А ввечері того ж дня, наче проснувшись від тривалого важкого сну, «Фока» розвернувся і, розсовуючи гострими грудьми плавучі крижини, рушив уперед…

Сєдов вирвався з крижаного полону!

Розділ 5
Знову на північ

ершого дня пройшли зовсім мало – не більше милі. З’єднані крижини перетнули «Фоці» дорогу. Простояли три доби. Потім сходився дужий вітер, крижини трохи розступились. «Фока» рушив далі. Вітер стих, і крижини знову зімкнулись. Знову простояли чотири доби. Чекали на нове просування крижин. І лише на п’ятий день остаточно розімкнулись крижані лещата, і «Фока» вирвався на широкий океанський простір.

Курс: Земля Франца-Йосифа – мис Флора.

Там, на мисі Флора, Сєдов розраховував поповнити запаси вугілля. На «Фоці» його залишалось не більше тонни. Але Георгій Якович знав, що ще в 1901 році адмірал Макаров відвідав Землю Франца-Йосифа на своєму криголамі «Єрмак» і на всякий випадок влаштував на мисі Флора склад вугілля.

…Легко, без всяких перешкод «Фока» швидко прямує на північ. Але чим далі на північ забирається корабель, тим повільнішим стає його біг. Все частіше зустрічаються на шляху важкі крижини. Канали у кризі замерзають. І Сєдову доводиться боротися з крижинами за кожний крок корабля.

Знову Сєдов беззмінно, вдень і вночі, несе вахту. Забравшись у бочку, прикріплену до щогли, він спрямовує «Фоку» на штурм крижаного бар’єра:

– Задній хід!

– Стоп!

– Повний вперед!

«Фока» бореться з крижинами, таранить їх, відкочується назад, розбігається і знову кидається в атаку. А вугілля у трюмі все менше й менше. Вичерпається вугілля – вичерпаються у «Фоки» сили. Під парусами з криги ніяк тоді не виберешся. Крижини затиснуть судно мертвою хваткою і почнуть тягати його, знесилене і безпорадне, по волі течій і вітру. А це дуже небезпечно.

Стиснувши «Фоку», крижини можуть розчавити його. Багато таких випадків з історії полярних плавань знають члени експедиції Седова…

Пізно вночі втомлений, перемерзлий Сєдов спускається в кают-компанію. Незважаючи на пізній час, там перебуває весь командний склад експедиції. Сєдов відчуває, що чекають на його прихід. Очевидно, хочуть про щось поговорити. Мабуть, про неприємне, бо на всіх обличчях збентеження.

Сєдов готовий до будь-якої розмови. Він чудово розуміє, які сумніви мучать його супутників. І, звичайно, проста, дружня розмова розвіє ці сумніви. Усе знову буде добре, як було до цього часу.

– Ну ось, друзі мої, – говорить Сєдов, – знову потрапили в пастку. До самого обрію тягнеться суцільна крига. Доведеться набиратися терпіння і чекати…

Його втомлене обличчя світиться такою доброю усмішкою, що ніхто не наважується розпочати розмову.

«Погано, – міркує Сєдов. – Потрібно розворушити їх. Поділимося один з одним усім, що наболіло на душі, – легше стане… Інакше не подолаємо труднощів».

– Видно, і ви тут без мене про це міркували? – співчутливо запитує Сєдов.

– Та-а-ак! – несміло вимовляє хтось. – Радились… І ось… записали нашу думку… нашу спільну думку в журнал.

– Записали в журнал? – здивовано перепитує Сєдов. – Чудово! Почитаємо!..

Георгій Якович розгортає вахтовий журнал і, обнявши гарячу склянку чаю обома долонями, починає вголос читати:

– «Офіцерський склад експедиції уклінно просить вас сповістити йому про ваші плани надалі відносно просування експедиції до мису Флора…» Ну що ж, дуже добре! – зауважує Сєдов. – Ось зараз і поговоримо про це! – І читає далі: – «Чи є якісь дані або розрахунки, що судно дійде до Землі Франца-Йосифа…» Дуже надіюсь на це! – цідить Сєдов і знову читає: – «…якщо ні, то чи сподіваєтесь ви, залишивши судно, дійти пішки до цієї землі і перезимувати там?..» Залишати судно, надіюсь, не доведеться. Буду пробиватися до останньої можливості!..

Поки що запис у журналі здається Сєдову цілком природним – він лише не розуміє, навіщо така офіційність. Адже простіше було поговорити. Хіба мало було розмов за оцим столом?

Але що це?! І Сєдов навіть затнувся. Ага, ось чому зроблено запис у журналі! Усміхнувшись, він продовжує читати, виділяючи кожне слово:

– «…Офіцерський склад експедиції вважає досягнення у цьому рейсі судном Землі Франца-Йосифа дуже мало ймовірним. Судно, найімовірніше, буде затерте крижинами… Мусить відпасти будь-яка думка про мету експедиції – досягнення Північного полюса…»

Відмовитись від досягнення мети! Відмовитись від Північного полюса!

Такого Сєдов не чекав. Це було схоже на удар в спину.

Не гнівом, а гіркотою переповнилось серце Сєдова. Ні слова не сказавши, він закрив журнал.

Схиливши голови, не відважуючись глянути на начальника, всі чекали на те, що він відповість.

Сєдов мовчав. Невже, міркував Георгій Якович, він помилився, вибираючи собі супутників у таку важку і небезпечну подорож? Нікого з них він не примушував. Ні від кого не приховував труднощів походу, що мав відбутися. Прямо і чесно говорив, що буде важко, що на кожному кроці на них будуть чигати негоди і небезпеки. Минулий рік був для всіх важким іспитом. Але всі витримали його з честю. Як же можна після цього помишляти про повернення з напівдороги? Так роблять лише нікчемні боягузи, коли у важку хвилину тікають з поля бою. За це їх таврують ганебним прізвиськом – «дезертир».

Але ні, Сєдов не хоче таке сказати про своїх супутників. Вони, мабуть, піддались хвильній слабості і зараз самі соромляться цього.

Георгій Якович встає і твердим голосом, у якому кожний відчуває його непохитне рішення, говорить:

– Якщо будемо боротись, то пройдемо! Повертати назад, подолавши найважчу частину дороги, – злочин! Та й назад шлях нітрохи не легший, ніж уперед.

– Але у нас не вистачить палива, – зауважує механік.

– Якщо не вистачить палива, будемо спалювати судно! – обриває його Сєдов.

Схопивши шапку і рукавиці, схвильований Георгій Якович вийшов на палубу.

«Фока» нерухомо стояв, оточений крижинами. Кілька матросів працювало на палубі. Сєдов підійшов до них, взявся помагати.

Якийсь час працювали мовчки.

– Погані у нас справи, хлопці! – промовив нарешті Сєдов, порушивши мовчання. – Знову застряли!..

– Це правда, Георгію Яковичу! – обізвався один з матросів. – Кепські у нас справи…

– А що ж діяти будемо, га? – запитав Сєдов. – Назад, чи що, подаватися?

– Чому назад? – здивувалися матроси. – Вам, звичайно, видніше, але назад завжди встигнути можна…

– Ви так гадаєте?

– Так, поки що на «Фоку» жалітися гріх. Недавно які крижини зустрічались! А йому хоч би що – кришить, ламає… Ось так і до землі проб’ємось.

– А якщо не проб’ємось? Розчавить?

– Ну, чого про це думати!.. З вами, Георгію Яковичу, не пропадемо!

Заспокоївшись після розмови з матросами, Сєдов пішов до себе в каюту: перед вахтою поспати хоч годинку.

…Спалюючи самого себе, «Фока» пробивався на північ. Спочатку на паливо розпиляли лазню, потім спалили розбірний будинок, який везли для зимівлі на півночі. Але й цього було мало. Тоді Сєдов наказав розібрати другу палубу. Все, що тільки могло горіти в топках, пішло у хід. Матроси знаходили непотрібні дошки, поліна, всіляке сміття і горючий мотлох; ведмеже і тюленяче сало, змішане з попелом, також виявилось чудовим паливом.

«Фока» неухильно прямував на північ. Надвечір 13 вересня крізь туманну імлу з’явились обриси берегової лінії.

– Земля! – радісно вигукнув вахтовий.

Так, це була нарешті Земля Франца-Йосифа. Але до неї ще треба було добиратися. І в топку полетіли старі канати і порвані вітрила, перемішані з ведмежим жиром.

Все ближче напливала земля. У темряві, що весь час згущалася, Сєдов впізнав обриси берега. Це був мис Флора. Сєдов точно привів свій корабель до мети.

Настала ніч. Неспокійно провів її Георгій Якович. Думка про вугілля не давала спокою. «Завтра зранку, – вирішив Сєдов, – розпочнемо вантажити вугілля і, не затримуючись, рушимо далі…»

Ранок. Шторм, що розпочався вночі, трохи вгамувався. Під дужими змахами весел швидко летить по хвилях баркас. Ось він впирається носом у кам’янистий берег. Не чекаючи, поки матроси витягнуть його на сушу, Сєдов швидко піднімається по невисокому схилу. Недалеко від берега видніються якісь будівлі. Сєдов прямує до них. Безліч ведмежих слідів відбито на снігу.

Сєдов поспішає.

Ось нарешті і будиночок, зовні він цілком зберігся. Сєдов зазирає всередину. Видно, здорово погосподарювали в ньому ведмеді: все порозкидано, поламано. Віконні рами висаджено, товстий шар брудної криги вкриває долівку; на двох’ярусних ліжках, змайстрованих нашвидкуруч, валяються випотрошені матраци. Скрізь мотлох, баночки, склянки.

У цьому будиночку, пригадує Сєдов, зимувала англійська експедиція Фредеріка Джексона. Покидаючи зимовище, англійці залишили на складі трохи вугілля. Нашвидку оглянувши житлове приміщення, Сєдов заходить у невеличку повітку, що була складом. Але й на окладі вугілля нема. Сєдов розгортає сніг руками – знаходить усього-на-всього кілька шматочків і злиплі грудки вугільної пилюки.

Сєдов поспішає у сусідню будову. Там також нема вугілля.

Сєдов іде до будиночка, що стоїть трохи оддалік. Його збудувала італійська експедиція Абруццького. П’ять тонн вугілля залишили тут у 1899 році італійці. Але й у цьому будинку Сєдов не знаходить ні грама вугілля.

Де ж склад Макарова?

В далині видніється ще одна будова. Швидше туди! Провалюючись по коліна в сніг, Сєдов нарешті добирається до макаровської хатини. Коло хатини стовп. На стовпі дощечка з написом: «„Ермак“ проходив тут. 1901.» Ось де мусить бути вугілля!

Сєдов з труднощами відчиняє двері, входить всередину. І тут пусто.

«Куди ж могло дітися вугілля? – дивується Сєдов. – Не з’їли ж його ведмеді».

– Шукайте! Обстежте весь берег! – наказує Георгій Якович.

Матроси розсипалися на всі боки.

Поки вони блукають по берегу, Сєдов знаходить в одному приміщенні невеличку записну книжку. Це власноручний щоденник капітана судна «Америка».

«Америка»! – відразу все стає зрозумілим.

На мисі Флора в І905 роді побувала американська експедиція Фіала. Це американці спалили все вугілля, залишене тут англійцями, італійцями і росіянами.

До болю зціплює зуби Сєдов. Усі його надії поповнити запаси палива щезли в одну мить…

Сєдов повертається на корабель. До болю згнітилося серце. Що робити? Залишатися зимувати біля мису Флора? Неможливо: берег відкритий для всіх вітрів і штормів. Крижини можуть притиснути «Фоку» до берега і розчавити його. Звідси необхідно вирушати. Але куди? Звичайно, тільки вперед. Відшукати на якомусь острові архіпелагу зручну стоянку. Перезимувати. А навесні… навесні – на вирішальний штурм. На полюс! Іншого виходу нема, не може бути. Не повинно бути.

Матроси розмірено гребли, змахуючи важкими веслами. Баркас плавно погойдувався на хвилях. Сєдов сидів за рулем і лавірував між крижин. Інколи з них плюхались у воду і з ревом кидались доганяти баркас незграбні моржі. Моржів було багато. Майже всі крижини і більша частина берега були вкриті численними стадами.

І Сєдов подумав: сальні туші моржів – чудове паливо. Правда, полювання на моржів, коли вони плавають стадами, дуже небезпечне. У моржів страшна зброя – їхні ікла. Одного удару досить, щоб розпороти або перекинути човен. Але…

Назавтра весь день полювали на моржів. Полювання було вдале. Вирішили ще один день потратити на промисел. Але вночі знявся дужий вітер. На ранок розігрався шторм – з моря почала насуватися крига. Довелось негайно вибрати якорі і рушити в дорогу. Здобуті полюванням трофеї пішли в топку.

Архіпелаг під назвою Земля Франца-Йосифа складається з понад вісімдесяти великих і малих островів. Обійшовши з заходу острів Нордбрук, Сєдов повів «Фоку» на північ.

Незабаром на шляху зустрілись крижини. Пішли вузькими протоками, що відокремлювали один острів від іншого. Минули острів Брюса, Землю Александри. Раз у раз зустрічались плавучі крижані гори – айсберги.

На островах архіпелагу безліч льодовиків. Вони сповзають з гір у море. Інколи від льодовиків відколюються величезні брили льоду. Силою течії їх відносить у відкрите море. Зіткнення з айсбергом загрожує неминучою загибеллю кожному кораблю.

Одного разу, вже в сутінки, корабель мало не налетів на плавучу гору. Насилу ухилилися.

У Британському каналі «Фоку» зустріла суцільна крига. Темрява, що настала, змусила зупинитися.

Вранці течія допомогла впоратися з кригою. Пройшли ще трохи. Сєдов намагався досягнути північної частини архіпелагу – острова Рудольфа. Але шлях до нього виявився закритим.

Ніч провели біля острова Скотт-Кельті. Сєдов не залишав містка. Стояв, вдивляючись у темряву. Несподівано до нього піднявся механік і з пригніченим виглядом повідомив:

– Я підрахував запаси палива – його не вистачить на завтрашній день.

Сєдов, заклопотаний, довго ходив по містку. Потім зупинився перед механіком і, дивлячись йому в вічі, промовив:

– Будемо зимувати десь поблизу. Що поробиш! – І, підрахувавши пройдену відстань, додав: – Все-таки на сто кілометрів ближче до полюса!..

Рано-вранці наступного дня почали шукати місце для зимівлі. Підійшли до острова Гукера. Невеличка затишна бухточка глибоко врізалась у берег. Уважно вивчивши її, Сєдов зробив висновок, що кращого місця для зимівлі не знайти.

Цього ж дня Сєдов зачитав новий наказ по експедиції, поздоровив усіх із щасливим закінченням плавання. Незважаючи на те, що «Фока» потрапив у кригу, команді все-таки вдалося впоратися з нею.

«Бажаю щасливої, тихої зимівлі!» – так закінчив Сєдов свій наказ.

Безіменну бухточку, де «Фока» залишився зимувати, Сєдов назвав – бухта Тиха.

Запис у вахтовому журналі про початок нової зимівлі був позначений датою: 19 вересня 1913 року.