Текст книги "Пішки на полюс"

Автор книги: Ізидор Винокуров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

І.Винокуров
Пішки на полюс

Передмова

Одна з найхвилюючіших і найтрагічніших сторінок в історії скорення Арктики – подвиг лейтенанта російського флоту Георгія Яковича Сєдова.

Майбутній полярний дослідник народився 1877 року на хуторі Крива Коса, на Азовському морі. Його батько був рибалка-бідняк, і Сєдов з дитячих літ мусив допомагати батькові у важкій праці. До чотирнадцяти років Георгій Сєдов залишався неписьменний: у сім’ї не було коштів платити за навчання хлопця у школі. З великими труднощами Георгію Сєдову все-таки пощастило вступити до школи, де він за два роки закінчив три класи. Щоб допомогти батькові утримувати сім’ю, Сєдов улаштувався прикажчиком на торговельному складі місцевого купця. Але ця робота була не до душі Сєдову. Після трудового дня він забирався у закуток складу, запалював каганець і, влаштувавшись серед мішків і ящиків, зачитувався книгами про далекі моря і подорожі. З кожною прочитаною книгою все глибше захоплювала його думка про морську службу.

Зібравши трохи грошей, Георгій Сєдов таємно покинув Криву Косу і втік у Ростов-на-Дону – «вчитися на капітана».

Спочатку працював вантажником, потім служив матросом на парусному боті. І лише восени 1895 року поступив до Морехідних класів.

Навесні 1898 року Сєдов склав державний екзамен і отримав диплом штурмана далекого плавання.

Два роки минуло в нудних рейсах на вантажних пароплавах. А потім Сєдов і зовсім залишився без роботи. І довелось штурману далекого плавання поступити у військовий флот рядовим матросом.

Швидко, однак, завдяки відмінним знанням морських наук, Сєдову дали офіцерське звання і зарахували на службу у Головне гідрографічне управління. Моряки з Гідрографічного управління складали нові морські карти, описували моря та океани. Для цього вони часто виходили в наукові, дослідницькі експедиції.

Ось коли Сєдов міг віддати всі сили улюбленій справі! Адже ж він тільки і мріяв про експедиції в далекі краї.

Влітку 1902 року, на борту гідрографічного судна «Пахтусов», Сєдов уперше потрапив на Крайню Північ. На все життя полюбились йому суворі береги, пустельна тиша Арктики і безмежні простори Північного Льодовитого океану.

Минали роки. Сєдов став досвідченим моряком, ученим-гідрографом. За цей час він займався дослідженнями в Баренцовому морі, на Новій Землі. Особливо вдалими були його праці по вивченню гирла річки Колими.

Сєдов зрозумів, що для успішного плавання по Льодовитому океану потрібно насамперед вивчити закони пересування арктичних крижин. А для цього необхідно побувати в центрі Льодовитого океану – на Північному полюсі.

– Через полюс пролягають найкоротші шляхи між трьома материками, – говорив Сєдов. – Я вірю, що в недалекому майбутньому ми будемо користуватися цими шляхами.

На початку 1912 року Сєдов склав проект організації російської експедиції на Північний полюс.

«Гарячі пориви у росіян до відкриття Північного полюса проявились ще в часи Ломоносова і не погасли до наших днів», – писав Георгій Якович у своєму проекті.

Царський уряд не зрозумів значення експедиції на Північний полюс і не дав Сєдову коштів на її організацію. Тоді Сєдов звернувся за допомогою до народу. Почався збір коштів. І згодом у розпорядженні Сєдова виявилась невелика сума грошей.

Він одразу ж діяльно взявся до організації експедиції. Нелегко було підшукати відповідне судно для плавання серед крижин, оснастити його, добрати досвідчену команду, закупити спорядження, харчі, теплий одяг, їздових собак і багато іншого. Майже кожного дня з’являлися все нові труднощі. Через них раз у раз доводилось відкладати вихід експедиції в плавання.

А часу в Сєдова було обмаль. Щоб досягти ще в 1912 році Землі Франца-Йосифа, звідки Сєдов збирався вирушити на полюс, потрібно було поспішати.

Мені, тоді ще молодому географу, пощастило брати участь в цій: експедиції. Відтоді минуло вже багато років. Я часто бував в арктичних плаваннях. Але жодного разу не довелось мені зустрітися з таким станом криги, який був в Арктиці в 1912–1913 роках, за плавання експедиції Сєдова.

Неприступна, суцільна крига перетинала шлях. За кожний свій крок на північ Сєдов боровся, напружуючи всі свої сили. Інший на його місці давно б здався і повернувся назад. Але Георгій Якович мав незвичайну силу волі. Ніщо не могло зламати його, примусити відмовитись від досягнення поставленої мети. Лише трагічна смерть перешкодила йому здійснити свою мрію.

Царський уряд зробив усе, щоб у пам’яті нашого народу стерлось ім’я Сєдова. Але цього не сталося. Народ справедливо оцінив заслугу Сєдова перед Батьківщиною. Сєдов дорогий усім нам тому, що готовий був віддати життя в ім’я торжества російської науки, в ім’я того, щоб поставити на Північному полюсі прапор своєї Вітчизни. Північний полюс – наш! Не чийсь інший, а радянський прапор замайорів травневого дня 1937 року в самому серці Арктики, на вершині світу…

Про те, якою благородною і мужньою людиною був Георгій Якович Сєдов, про те, яких труднощів зазнав він під час експедиції, з якою непохитною рішучістю прямував до своєї мети, і розповідається в цій книзі.

В. Ю. ВІЗЕ,

член-кореспондент AH СРСР,

лауреат Державної премії.

Розділ 1
Прощай, земле!

  день 26 серпня 1912 року вся команда й учасники експедиції зібрались на борту «Св. Фоки». Це було старе, непоказне на вигляд двощоглове судно з парусною оснасткою і паровою машиною. Побудоване з міцного дуба і пристосоване до плавання серед криги, воно багато років служило архангельським промисловцям-звіробоям. Вони ходили на ньому на промисел тюленів. Не випадково Сєдов обрав це судно. З усіх боків воно видалося йому надійним, цілком придатним, щоб вирушити на ньому в далеке, сповнене небезпек полярне плавання.

Частенько боровся «Фока» з жорстокими штормами, пробивався крізь суцільні крижані поля.

Команда судна і всі учасники експедиції вже зібралися. Чекали на Сєдова. Він мав провести «Фоку» із Соломбалки – околиці Архангельська, де вантажилась експедиція, – до міської пристані, звідки збиралися вирушити в путь.

Швидкими кроками Сєдов піднявся на палубу, привітався з усіма, потім по трапу піднявся на капітанський місток і звично скомандував:

– Віддати носові!

Запрацювала машина. «Фока» здригнувся і повільно рушив уперед, розтинаючи гострим носом жовті води Соломбалки – одного з рукавів повноводної Північної Двіни.

Сєдов сам стояв за рулем, вів «Фоку», вміло маневруючи серед сновигаючих навкруг човнів, звіробійних шхун та інших суденець.

Це була перевірка судна. Навантажений до краю, «Фока» ледве повз, але добре слухався руля. У плаванні серед крижин, коли щохвилини потрібно міняти курс, щоб не вдаритись об кригу, дуже важливо, щоб судно добре слухалось руля.

Пізно ввечері «Фока» пришвартувався на головній міській пристані. Команда пішла відпочивати. А вранці наступного дня всіх розбудили гучні голоси людей, що прийшли на проводи експедиції.

Ті, що зібралися на пристані, причепливо до всього приглядалися, гаряче сперечалися, обговорювали і зовнішній вигляд судна, і його оснастку, і вантажі, міцно прив’язані і розміщені так, щоб їх не змило хвилею.

Одні з сумнівом похитували головами:

– Ні, не дійде наш «Фока» до полюса. Розчавлять його крижини, розсиплеться…

Інші доводили:

– Навіщо таке казати? Адже Георгій Якович писав у газетах, що вони на судні тільки Землі Франца-Йосифа дістануться. Там знайдуть для «Фоки» зручну стоянку, а самі на собаках подадуться до полюса.

– Ну, коли так – інша річ!

Всі бажали успіху експедиції. Всіх об’єднувало почуття великої гордості за російських моряків, що відважно вирушають у невідому дорогу до полюса.

Проводжаючі прибували щохвилини. До полудня вся пристань була вкрита народом. З місцевого собору прийшли священики на чолі з архієреєм. Прибули члени міської думи – «батьки міста», як їх глузливо називали жителі. Приїхав нарешті і віце-губернатор.

О дванадцятій розпочався прощальний молебень. Все відбувалося статечно і святково. Співав хор. На соборній дзвіниці дзвонили дзвони. Їх мідне гудіння далеко розносилось по місту, і зграї наполоханих ворон кружляли над дахами будинків.

Після молебня Сєдов розгорнув папку з паперами. Настала тиша. Твердим голосом, чітко і виразно Георгій Якович зачитав наказ по експедиції.

Насамперед Сєдов висловив подяку всім тим, хто безкорисливо відгукнувся на його заклик спорядити експедицію і цим покласти початок здійсненню великої ідеї Ломоносова.

Георгій Якович перевів подих, витер піт на чолі і читав далі:

– «Сьогодні відпливає перша російська експедиція на Північний полюс. Вперше розгорнеться російський прапор за оволодіння Північним Льодовитим океаном. На мою долю випала велика честь стояти на чолі цієї експедиції. І я переконаний, що ми всі з гордістю в міру своїх сил виконаємо це почесне доручення і цим виправдаємо високе довір’я, покладене на нас, прославимо нашу країну науковими працями про невідоме заполяр’я…»

Потім Сєдов звернувся до всієї команди та учасників експедиції;

– Я прошу вас дружно об’єднатися в розумінні спільного обов’язку, сумлінно працювати, і тоді ми перемогою завершим розпочату нами справу!..

Час наближався до третьої години дня. Почалось прощання.

Першим попрощався віце-губернатор. Він побажав щасливого плавання і досягнення мети. Він говорив холодно і байдуже. Мабуть, не дуже цікавила віце-губернатора доля експедиції. Він одразу сів у коляску, не чекаючи на відплиття судна, і поїхав геть.

За віце-губернатором почали прощатись члени міської думи – найбільші багатії міста.

– Ну ось, Георгію Яковичу, – говорив, простягаючи до Сєдова келих з шампанським, архангельський купець, – спорядились ви у далеку доріженьку… закупили різний теплий одяг, витратились. А на мій розсуд, все це марно! Вирушили б ви на Південний полюс – і в усьому цьому не було б потреби. Адже там південь… тепло. Велика була б економія… Але зробленого не повернеш! Прощавайте, добродію!

П’яненький купець щиро вірив у те, що коли полюс південний, то там тепло. Георгій Якович тільки гірко усміхнувся: за час підготовки експедиції йому не раз доводилось зустрічатись з таким неуцтвом.

Підходили прощатися рідні, друзі і навіть незнайомі люди. Всі зичили успіху експедиції, доброго здоров’я її учасникам.

Військовий оркестр грав марш. Звідусіль чулися привітання, побажання щасливої дороги. Над річкою пролунали гарматні постріли. Всі судна підняли прапори, салютуючи «Фоці», що повільно відчалював од морської пристані. Георгій Якович стояв на верхньому містку. Місто, пристань, натовп народу на березі – все поступово віддалялось, ніби відпливало кудись у далину. Все глухіше, все тихіше долинали з берега вітальні вигуки. Сєдов стояв мовчки і лише зрідка кивав головою. Він прощався з землею, прощався надовго, можливо, назавжди…

У самому гирлі Двіни, на барі[1]1
  Див. пояснення спеціальних слів та виразів наприкінці книжки.


[Закрыть] – там, де річкові води вже змішувались з водами Білого моря, – «Фока» став на якір. Тут до нього підвели баржу. За ніч з неї перевантажили на судно останнє експедиційне спорядження. А на світанку 28 серпня буксирний пароплавчик повів баржу назад.

Коли баржа і буксир зникли з очей у досвітньому тумані, Сєдов скомандував:

– Віра якір!

Загримів ланцюг. Якір вибрали. «Фока» дав довгий прощальний гудок і повільно рушив на північ.

З-за обрію викотилося сонце. У його променях на легкому вітрі затріпотів корабельний прапор, прапор першої російської експедиції на Північний полюс.

Розділ 2
У боротьбі зі штормами

 зимку, коли крига сковує води Білого моря, воно і справді стає зовсім білим, наче хто вкрив його простирадлом.

Але це взимку. А зараз, у тиху, безвітряну погоду, море світло-зеленого кольору. Від яскравого сонця поверхня його здається посипаною безліччю блискіток.

Навантажений до краю, «Фока» йде з невеликою швидкістю – всього чотири милі на годину. За кормою від гвинта тягнеться і губиться в далині широка доріжка спіненої води. Спереду на обрії де-не-де біліють вітрила рибальських шхун немов чайки, що сіли на воду після довгого польоту.

На капітанському містку, зіпершись на поруччя, стоїть Сєдов. Він зосереджений і замислений. Довгими, виснажливими були клопоти по організації і спорядженню експедиції. Добре, що все це уже позаду.

Одначе турбує Сєдова інше. За всяку ціну в цьому році йому необхідно дістатися Землі Франца-Йосифа і підготувати все для зимівлі. А вже наступної весни, зі свіжими силами, вирушити звідти на полюс. Але надто затягнулась підготовка експедиції, пізно він вирушив у цю далеку, невідому дорогу. Те, що зараз навкруги спокійне, гладеньке море, не може обманути досвідченого, бувалого моряка. Літо – найсприятливіша пора для плавання на північ – уже минає. З дня на день повіють осінні вітри. А за ними прийде зима, холодна, хуртовинна, довга. Як панциром скує вона океанські води, стане на шляху «Фоки» крижаною перепоною, і тоді…

Але Сєдов відганяє від себе цю думку. Він рішуче підходить до компаса: стрілка показує курс – північ.

– Так тримати! – коротко кидає Сєдов.

– Єсть так тримати! – відгукується рульовий.

День, ніч, ще день і ще ніч йшов «Фока» Білим морем. На світанку 30 серпня він потрапив у горловину – вузьку протоку, що відокремлює Біле море від Баренцового. І тут налетів свіжий вітер. В одну мить змінилось море. Потемніло, скипіло. Ходором заходили по ньому високі хвилі.

Це ще був не справжній шторм. Але перевантажений «Фока» ледве справлявся з хвилями. Вони бились об його корпус, розхитували обшивку, валили з борту на борт, захлестували і розтікались по всьому судну. Хвилі то піднімали «Фоку» на своїх високих гребенях, то кидали у вир.

Одразу корабель втратив швидкість. Слабосила машина погано гребла проти хвиль і дужого вітру. «Фока» майже перестав слухатися руля. До того ж у трюмі від сильної качки розбилась бочка з машинним маслом. Воно змішалося з сміттям і залило парову помпу-насос, яким відкачували воду з трюму. Становище було дуже серйозне. Як не дорожив Сєдов кожним днем, кожною годиною – він не міг ризикувати кораблем. З великими труднощами пощастило заховати «Фоку» у маленькій затоці біля Трьох Островів. Але й тут хвилі шалено бились об судно. Вибравши час, коли вітер трохи вщух, Сєдов повів судно до Городецького маяка, у надійніше і затишніше місце.

Два дні втратив Сєдов біля Городецького маяка. Щоправда, за цей час почистили помпу, законопатили щілини в бортах, відкачали з трюму воду, дістали на маяку нову бочку з мастилом.

Третього дня море втихомирилось. Користуючись попутним вітром, корабель вирушив далі, курсом на Крестову губу на Новій Землі.

Тепер «Фока» йшов Баренцовим морем. Широке, величне, воно, здавалось, віщувало щасливе плавання. Коли хтось з команди чи учасників експедиції казав про це Сєдову, він у відповідь весело усміхався і підтакував. Але сам він не потішав себе марними надіями – відчував, що недавня буря була лише першою вісницею.

У ніч на 5 вересня, коли «Фока» проходив уздовж тієї частини Нової Землі, що на картах зветься Гусиною Землею, знову подув зустрічний штормовий вітер.

Георгій Якович не став більше перевіряти морехідних якостей «Фоки». Та й ні до чого, подумав він, марно витрачати вугілля. Вирішено було знову перечекати негоду в затишному місці. На щастя, судно перебувало недалеко від Бєлушої губи – вузької затоки, добре захищеної від вітру і шаленства хвиль.

Згаявши на стоянці ще один день, «Фока» напнув вітрила і покинув гостинний куточок. Щоб надолужити час, Сєдов наказав запустити машину. Так, під вітрилами і з діючою машиною, «Фока» швидко прямував на північ, уздовж західного берега Нової Землі.

З борту судна добре було видно високі шпичасті гори новоземельського хребта. Його вершини, вкриті снігом, іскрились на сонці. Всі ці місця були знайомі Сєдову.

Уперше Георгій Якович потрапив на Нову Землю 1902 року. Тоді він брав участь в експедиції на Судні «Пахтусов». У наступному році Сєдов знову плавав біля новоземельських берегів. А в 1910 році Георгію Яковичу пощастило провести все літо в цьому краю, вивчаючи велику затоку в північній частині Нової Землі – Крестову губу.

І ось знову він бачить ці місця, що полюбились йому з першої зустрічі. І в пам’яті постають події минулих днів. Сєдов захоплено розповідає своїм супутникам, як доводилось йому блукати з компасом у руці по цих пустельних землях, як по багато днів плавав він понад берегом на маленькій шлюпці і промірював прибережні глибини і як саме тут, на Новій Землі, зародилась у нього думка організувати експедицію на Північний полюс.

…Весь день ішли понад берегом. Команда корабля та учасники експедиції милувались красивими краєвидами Нової Землі.

Сонце вже почало спускатись до заходу, коли Сєдов звернув увагу на невеличку хмарку. Вона неначе застрягла, зачепившись за одну з гірських вершин, і безпомічно на ній повисла. Георгій Якович нахмурився. Тільки він один з усіх присутніх знав, що ця маленька, зовсім непримітна хмарка означає наближення «встоку», або «новоземельської бори». Так називається тут штормовий вітер надзвичайної сили, що часто переходить в ураган. Всток звичайно перевалює через Нову Землю і скаженіє над Баренцовим морем.

Цього разу Сєдов не міг ухилитися від бурі: поблизу не було зручної стоянки. Хоч-не-хоч, а довелося готуватися до зустрічі з грізним гостем.

За командою Сєдова матроси наглухо задраїли всі люки. Ще міцніше закріпили палубні вантажі. Вкрили брезентом клітки з собаками. Бідні тварини, передчуваючи негоду, жалібно скавчали. Ніч минула в тривожному чеканні. Всток задув лише вранці. З кожною хвилиною вітер дужчав і шаленів. Хвилі перекочувалися через палубу, заливали капітанський місток. Одна хвиля, обрушившись на «Фоку», зірвала шлюпку, інша розбила клітку з собаками і понесла їх у запінене море. Щогли скрипіли, згиналися дугою, немов луки-самостріли. Здавалось, ось-ось вони впадуть. Поривом вітру зірвало частину вітрил. Але попри це «Фока» стрілою мчав уперед. Зариваючись у воду, корабель, що звичайно ходив зі швидкістю чотирьох миль на годину, зараз летів утроє швидше – такий дужий був вітер.

Сєдов ні на хвилину не залишав містка. Вітер все дужчав. Море кипіло, як у кратері вулкана. Велетенські, наче багатоповерхові будинки, хвилі обрушувались на корабель. Це був шторм рідкісної сили. Навіть бувалі матроси не переживали ще такого на своєму віку.

Більша частина команди вибула зі строю і в нестямі валялась у каютах. Лише деякі матроси, переборюючи качку, допомагали Сєдову.

А він незмінно стояв на містку. Боровся за життя корабля, гучно подавав матросам одну за одною команди, кидався до вітрил або закріплював вантажі.

Ось шалена хвиля зірвала ще одного човна. Повиснувши на канатах, він б’ється об борт судна. Ще трохи – і від його ударів розійдеться обшивка борту. Сєдов бачить це. Треба негайно обрубати канати, на яких висить човен. З сокирою в руках він кидається на допомогу матросам. Спільними зусиллями обрубують канати. Човен миттю зникає у морському вирі, але зате борт «Фоки» цілий…

Сєдов знову на містку. Нова хвиля збиває з ніг рульового, відриває його від штурвала, несе геть… Ще мить – і нещасного змиє в море. Сєдов на льоту підхоплює його. Хвиля, перекочуючись через місток, несе вже обох. Біля самого борту Сєдов чіпляється за якісь снасті, нелюдським напруженням сил утримується і рятує матроса. У цей час залишений без управління «Фока» безпомічно накреняється під ударами хвиль, черпає бортом воду, от-от перекинеться…

Поки рульовий, насьорбавшись морської води, відпльовується, Сєдов береться за руль і ставить «Фоку» проти хвилі…

Так, у боротьбі зі штормом, минає весь день і настає ніч. Здається, нічне небо нависло над розбурханим морем, з’єдналось з ним.

І в непроглядній пітьмі всі сили природи накинулись на «Фоку».

Уже давно парові помпи вийшли з ладу. Трюм все більше наповнюється водою. Все глибше заривається «Фока» у воду.

Все важче боротися йому з хвилями. А вони, немов відчуваючи, що «Фока» знесилюється, ще більше навісніють…

Сєдов розуміє: тримати «Фоку» у відкритому морі – означає наражати судно на неминучу загибель. З ним загинуть всі вантажі експедиції, а основне – люди. І Георгій Якович зважується на рішучий крок. Не кожний досвідчений і бувалий моряк відважився б на нього. Сєдов знову береться за штурвальне колесо. І «Фока» лягає на новий курс.

– Георгію Яковичу! Адже там Сухий ніс! – вигукує матрос, показуючи Сєдову у той бік, куди він спрямував «Фоку».

Сєдов нічого не відповідає. Він лише сильніше затискає штурвал і впивається очима в темряву. Так, він знає, що спереду мис Нової Землі – Сухий ніс. І він вирішує поставити судно під прикриття мису. Правда, для цього «Фока» мусить проскочити через вузеньку протоку, усіяну підводними скелями. У такий шторм це дуже небезпечно. Але іншого виходу нема. Це єдина можливість зберегти судно і врятувати людей.

Непроглядна темрява вкрила все навкруги. Звідкілясь із темноти насувався скелястий берег. «Фока» йшов йому назустріч на повній швидкості.

Рульовий, що в цей час стояв на містку, зі страхом дивився на Сєдова, що вів «Фоку» просто на скелі… Ось крізь виття вітру і шум хвиль долинуло грізне ревіння прибережних бурунів. З кожною хвилиною все ближче, все голосніше. Нарешті в темряві показались скелі настільки близько, що було добре видно, як вони оперезані білою піною грізних хвиль.

І рульовий не витримав. Він кинувся геть з містка. Влетів у кубрик і закричав несамовито:

– «Фоку» несе на камені! Нас зараз розіб’є!

Всі посхоплювались з ліжок, припали до ілюмінаторів. В ту ж мить дужий удар струсонув «Фоку». Все загойдалось. Від несподіваного поштовху люди попадали на підлогу. Ось зараз крізь пробоїни ринуть потоки води, і тоді кінець «Фоці»… Але «Фока» продовжував рух. Він ішов рівніше, його не кидало з борту на борт, як раніше. Минула хвилина, друга… І всі почули голосну команду:

– Віддати якір!

З гуркотом у воду ринувся якір. Потім віддали другий. І корабель зупинився. Небезпека минула. Втомлений, важко переставляючи ноги, Сєдов зайшов до себе в каюту і, як був, не роздягаючись, повалився на ліжко. Матроси й учасники експедиції висипали на палубу. Всі старанно взялися наводити лад на «Фоці». Одні міняли вітрила, інші складали та прив’язували вантажі, що їх порозкидало під час шторму по всій палубі. Механіки борсались біля машини, лагодили помпи, відкачували з трюму воду. Теслярі укріплювали борти, ставили підпірки.

Усі працювали злагоджено і весело, відчуваючи, з якої біди визволив їх Сєдов.

– Ех ти, тюлень! – глузували матроси з рульового. – «На каміння йдемо! Рятуйся, хто може!»

– Та я ж, братця, – виправдувався той, – бачу: жене нашого «Фоку» прямісінько на Сухий ніс, на вірну загибель…

– Та хіба ж Георгій Якович допустить до цього! Як прокинеться начальник, велике спасибі від усіх нас сказати йому треба. Якби не він – потрапили б усі рибі на харч!

– Це вірно! – погоджуються всі і дружно беруться до роботи.

Наступного дня всток трохи притих. «Фока» швидко дістався Крестової губи. Там Сєдов перевірив точність корабельних приладів, поповнив запаси питної води і вирушив у дорогу.

Проте, тільки-но вийшли з губи, знову схопився шторм. Знову вимушена стоянка.

Згаявши ще одну добу, попливли далі на північ. Сєдов вирішив іти вздовж Нової Землі, поки це буде можливо. Поминули губу Сульменєва. Коли корабель проходив біля неї, учасники експедиції милувались величезним льодовиком, що сповзав просто в море.

Потім минули губу Машигіна. І незабаром досягли півострова Адміралтейства. Тут несподівано насунув туман. Все запнулося молочно-білим покривалом. Коли ж туман розвіявся, учасники експедиції побачили плаваючі по морю окремі крижини. А опівдні того ж дня все видиме спереду море було цілком вкрите кригою.

Наступного дня «Фока» увійшов у кригу. Сєдов повів його на штурм крижаної перепони.

Це було 13 вересня, на шістнадцяту добу після того, як «Фока» покинув Архангельськ.