Текст книги "Пішки на полюс"

Автор книги: Ізидор Винокуров

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Розділ 6
Сєдов у бухті Тихій

знову над Арктикою запанувала полярна ніч.

Прийшла зима, морозна, завірюшна. Потягнулись дні, до нудоти сумні і схожі один на одного.

Ще задовго до приходу зими мандрівники зробили все, щоб утеплити своє зимовище. Вони тісніше розселились у каютах, щоб марно не опалювати зайві помешкання; зашпаклювали всі щіліни, забили непотрібні двері і люки, відремонтували грубки. Найбільше лякала відсутність палива. Якщо на Новій Землі зимівники знаходили багато плавнику, то на Землі Франца-Йосифа попри всі намагання не пощастило відшукати жодної деревини. Щоб зекономити паливо, топили в грубках дуже короткий час. Спочатку на дрова розібрали корабельну комору, потім стіни у нежитлових помешканнях, нарешті взялись за вантажну палубу.

В каютах було вогко. Від випарування на стелі і на стінах з’явилися краплі. Вдень вони струмками стікали на долівку і утворювали калюжі, вночі – замерзали, і тоді зі стелі звисали довгі гострі бурульки, а по стінах повзли маленькі льодовики.

В дорозі у багатьох мандрівників зносився одяг і подерлося взуття. Довелося лагодити. Замість ниток шили дратвою, яку самі сукали з клоччя.

Але прийшло лихо страшніше від холоду.

Від тісноти, від постійної вогкості, від того, що харчувались солониною, у багатьох зимівників почалась цинга. Почали пухнути десна, вкриватися ранками, кровоточити, порозхитувалися зуби.

Цинга – страшна хвороба. Якщо з самого початку її не припинити, почне вона косити людей.

Не на жарт стурбувався Сєдов, коли довідався, що серед зимівників є хворі. Негайно викликав кока і наказав йому взяти з непорушного запасу сушене м’ясо, овочі і готувати для хворих м’ясні бульйони і овочеві вінегрети.

Уже через кілька днів хворі відчули деяке полегшення. Але необхідно було покласти край хворобі. Найвірніший засіб проти цинги, особливо якщо хвороба ще не запущена, – харчуватися свіжим м’ясом. Але де роздобути його?

Сєдов знав, що в цих місцях взимку ведмеді блукають біля відкритої води. Що, коли спробувати дійти до відкритого моря? Або знайти де-небудь ведмежий барліг?

На початку грудня встановилась гарна погода. На чолі невеликої групи мисливців Георгій Якович вийшов на ведмежий промисел. Морозець був не міцний – градусів 20. Повний місяць часто виглядав із-за хмар, освітлюючи дорогу. Без особливих труднощів знайшли велику ополонку.

Недалеко від неї побачили ведмежі сліди. Очевидно, зовсім недавно тут прошкандибав великий ведмідь. Сніг ще не встиг запорошити відбитки його кігтистих лап. Трохи далі натрапили на сліди ще двох ведмедів.

Настрій у мислівців піднявся: натрапили на ведмежу стежку! Вирішили тут поставити намет: незнайомий запах привабить ведмедів, і їх гаряче зустрінуть…

Цілу добу чекали мисливці, але жодний ведмідь не з’являвся. Тоді розділились на дві партії. Частина залишилася чатувати звірів біля намету, а Сєдов і ще один зимівник вирушили шукати барліг.

Багато годин проблукали Сєдов і його супутник у темряві. Знялася хуртовина. Вітер здіймав хмари снігу і валяв з ніг. Довелось ставити намет і шукати в ньому притулку. Хуртовина трохи вщухла. Втомлені мисливці міцно заснули.

Але відпочинок був короткий. Крізь сон Сєдов відчував, ніби він лежить не в спальному мішку, а в крижаній ванні. Він почав мацати довколо себе і раптом зрозумів, що намет занурюється у воду.

Георгій Якович швидко виліз з мішка, розбудив товариша.

– Ведмеді? – запитав той спросоння.

– Швидше! Швидше! Тут не до ведмедів! Ще, чого доброго, потонем!..

Потрібно було поспішати, поки не тріснула і не провалилася під ними крига. Речі збирали, вже стоячи по коліна в воді.

На морозі мокрий одяг зразу вкрився кригою. Як назло місяць заховався за хмари. Навколо була непроглядна пітьма. Мандрівники йшли навмання. Проблукавши багато часу, приєднались нарешті до першої партії мисливців. Відпочивши, всі вирушили до зимовища. Півдня брели до нього. Зимівники, що вийшли назустріч мисливцям, з їхнього похмурого вигляду зрозуміли, що полювання було невдалим. Але ніхто не був розчарований. Всі щиро раділи, що товариші щасливо повернулись. Присутність Сєдова всіх підбадьорювала.

– Поки Георгій Якович з нами, – говорили зимівники, – нам нічого не страшно!

З малих літ загартований у праці і нестатках, Георгій Якович визначався фізичною силою й витривалістю. Коли доводилось допомагати собакам тягнути навантажені нарти, Сєдов одним з перших впрягався в них. Інші, пройшовши деякий час, змінювались, а Сєдов наче не знав утоми. Треба було переносити вантажі – Сєдов сам виконував роботу за двох, а то й за трьох. Ніхто не міг за ним встигнути і під час піших переходів.

– Справжній скороход! – захоплювались зимівники, спостерігаючи, як легко Георгій Якович перебирається через тороси, перестрибує з крижини на крижину.

Все, за що б не брався Сєдов, він робив легко і весело. Все виходило у нього без зайвої метушні, чітко і до ладу.

Одначе останнім часом зимівники почали помічати у рухах свого начальника якусь млявість. Він вже не так легко справлявся з великими переходами, частіше, ніж раніше, зупинявся на відпочинок, без запалу брався за роботу і вже не так весело лунав його голос. Довго просиджував у своїй каюті. І якщо хтось ненароком заходив до нього, то завжди заставав Георгія Яковича на ліжку.

Як би хотів Сєдов приховати від товаришів, що він хворий! Багато разів під час подорожі приховував Георгій Якович своє занепокоєння і побоювання за веселим жартом. Але цього разу нічого не міг вдіяти.

Важкий смуток охопив усіх на кораблі. Намагались не шуміти, розмовляли пошепки. А коли на деснах Георгія Яковича помітили кілька червонуватих плям, всі дізналися, що цинга не пощадила і їхнього начальника.

М’ясо! Потрібне свіже м’ясо! Всі, хто був здатний тримати в руках зброю, вирушили на полювання. Вночі, при світлі ручних ліхтарів, пощастило виявити ведмежі сліди. Пішли по них. Після багатьох пригод добрались до барлогу – вбили великого ведмедя…

Через кілька днів Сєдову стало трохи краще. Він почав виходити з каюти. Але важкі думи не залишали його. Георгій Якович розумів, що його хвороба може згубно вплинути на зимівників. Міцний і здоровий, він об’єднував усіх навколо себе. Люди вірили йому, готові були йти за ним. Якщо він зляже – все розсиплеться.

Скільки разів у минулому бувало так: занедужає начальник – починається розбрід серед учасників полярних експедицій, падає дисципліна, порушується порядок. У людей послаблюється воля, вони втрачають впевненість у перемозі – і кінець кінцем сніги і крига Арктики хоронять їх…

Ні, ні! Сєдов не допустить цього в ім’я великої мети, що постала перед ним! Він скаже моїм супутникам, що готовий іти до полюса. Це сколихне всіх, підбадьорить. Підготовка до походу на полюс займе час. Так пройде найважча пора зими. У середині лютого полюсна партія покине «Фоку». Ті, що залишаться на зимовищі і чекатимуть повернення групи, що вирушила на полюс, підготовлятимуть корабель до зворотного плавання. Всі будуть чекати і працювати, маючи перед собою ясну і чітко визначену мету.

Про своє здоров’я Сєдов не хоче замислюватись. Він вірить у свої сили. У поході, весь час перебуваючи на свіжому повітрі, він поздоровішає. У дорозі, безперечно, траплятимуться ведмеді, полювання на них дасть свіже м’ясо, а воно – найкращі і найвірніші ліки від цинги…

Новій, 1914 рік зустрічали при світлі північного сяйва. Усе небо палало яскравими сполохами. Наче велетенські завіси з пухнастою бахромою, зіткані з різнокольорових променів, спускались з неба. Вони не висіли нерухомо, а весь час колихались, то розширювались, то звужувались. Вогненні промені безперервно міняли свої фарби, неначе розсипались по всьому небосхилу, згасали і спалахували знову. Таємниче світло падало з неба, освітлюючи крижаний, простір, велетенську скелю, що звисала недалеко від «Фоки», і корабель, запорошений снігом.

Довго стояли зимівники, милуючись грою барв північного сяйва. На Новій Землі їм не раз доводилося спостерігати сяйва, але таке вони бачили вперше.

Новий рік зустріли гарно. Прикрасили каюти, випустили новий, святковий номер журналу «Кают-компанія», приготували смачний обід. Але тих радощів, що були в минулому році, все-таки не було.

За обідом Георгій Якович виголосив промову. Попри всі намагання, голос його звучав не так, як звичайно. Він закликав до згуртування, говорив про силу колективу, про мету, що стояла перед експедицією, і нарешті оголосив про своє рішення вирушити до полюса не пізніше 15 лютого.

Як і передбачав Сєдов, його повідомлення сколихнуло зимівників. Життя на «Фоці» пішло швидкими темпами. Всі посилено готували полюсну партію до походу. У ці дні всі члени експедиції побували в каюті Сєдова.

Кожному хотілось супроводжувати свого начальника на полюс. Георгій Якович віддав перевагу двом матросам: Олександру Пустошному і Григорію Линнику.

Цього ж дня у кубрику був зачитаний про це наказ.

«Поздоровляю названих молодчаг із сміливим рішенням, – писав Сєдов. – Впевнений, що вони чесно виконають свій обов’язок на користь батьківщині і науці».

Уся команда одностайно вирішила: звільнити Пустошного і Линника від усіх палубних робіт.

– Ми без них упораємось, – заявили матроси. – Нехай вони бережуть свої сили для полюса!

А Сєдов наказав перевести їх на посилене харчування.

Тепер усі дні були зайняті підготовкою до походу. Лагодили нарти, підбирали кращий теплий одяг, перешивали і припасовували його так, щоб зручно і легко було в ньому йти. Заготовляли запаси харчів. Складали все в гумові мішки – на той випадок, якщо нарти проваляться у воду.

І всі з хвилюванням слідкували за здоров’ям Георгія Яковича.

Кожна поява Сєдова на містку була святом.

– Георгій Якович вийшов на прогулянку! – передавали матроси один одному.

– Георгій Якович сьогодні цілий день на ногах, – раділи зимівники. – Напевно, поправлятися почав начальник!

І ніхто з зимівників не підозрював, що саме в ці дні Сєдов записав у своєму щоденнику: «Пишу накази і листи додому. Все це, можливо, посмертне…»

Нарешті настало 15 лютого. Ранок був похмурий. Віяв легенький вітерець. Термометр показував мінус двадцять градусів.

Сєдов вирушив на розвідку. Повернувся біля одинадцятої години. Нещодавня буря намела кучугури. Сніг ще не встиг злежатися, але все-таки можна було йти. За наказом Сєдова всі зібрались у кают-компанії. Черговий, хвилюючись, почав читати останній наказ начальника.

Сєдов говорив про труднощі експедиції, починаючи з перших днів її виходу в море.

Він не жалівся на те, що лише на другий рік їм вдалося дістатися Землі Франца-Йосифа. Не нарікав, що вирушає на полюс не з тим спорядженням, що необхідне. Не з їхньої вини так склалися обставини, але вони зробили все, щоб батьківщина могла пишатися ними!

– «Отже, – читав черговий, – сьогодні ми вирушаємо до полюса. Це визначна подія для нас і для нашої вітчизни. Про цю справу мріяли вже давно великі російські люди – Ломоносов, Менделєєв та інші. На нашу ж долю, маленьких людей, випала велика честь – здійснити мрію і зробити посильні наукові полярні дослідження на користь і гордість нашої дорогої батьківщини».

Черговий перевів подих, йому важко було читати. Зрадлива сльоза виступила в куточку ока. Рядки почали розпливатися. Він змахнув сльозу непомітним рухом і продовжував:

– «Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, „прощавайте“, мені хочеться сказати вам „до побачення“, щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого спільного успіху і разом повернутися на батьківщину… Нехай же цей наказ, можливо, моє останнє слово послужить вам пам’ятником взаємної дружби і любові. До побачення, дорогі друзі! Старший лейтенант Сєдов».

Черговий замовк. Запанувала тиша. Всі стояли не поворухнувшись. З заплющеними очима стояв Сєдов. Потім він відкрив їх, добра усмішка освітила його бліде, втомлене обличчя.

– Я отримав сьогодні дружнього листа… – спокійно сказав він. – Один з товаришів попереджує мене щодо мого здоров’я…

Усі насторожились. Адже це турбувало всіх.

– Не хвилюйтесь! – вів далі Сєдов. – Задарма полярній природі ми не піддамося. Обов’язок ми виконаємо. Наша мета – досягнення полюса; все можливе для здійснення її буде зроблено!..

Не про своє здоров’я думав Сєдов у цю хвилину, його турбувало здоров’я тих, хто залишався на «Фоці».

– Життя тепер важке, – говорив Сєдов: – Зараз найсуворіший час… Але час не стоїть! Зі сходом сонця зникнуть всі ваші хвороби. Полюсна партія повернеться благополучно, і ми в тісній сім’ї, щасливі від того, що виконали свій обов’язок, повернемося на батьківщину…

Знову настала тиша. Ніхто не рухався. Майже в усіх на очах виступили сльози.

– Ну, треба вирушати! – твердо промовив Сєдов.

Всі вийшли на палубу, зійшли на кригу. Тут трохи затримались: один зимівник порався біля фотоапарата. Нарешті знімки були зроблені.

Глухо вдарила гармата. Далека луна повторила гуркіт пострілу. Собаки рвонулись, рушили нарти. Всі, від’їжджаючі і проводжаючі, рушили за ними.

Проводжали далеко, кілометрів сім. Дійшли до північного мису острова Гукера. Тут зупинились. Почалось прощання. Міцно потисли один одному руки, обнялись, поцілувались. Ніхто не сказав «прощавайте» – лише «до побачення».

Довго стояли проводжаючі, дивлячись услід трьом безстрашним.

– До побачення! – востаннє ледь чутно долинув голос Сєдова.

Минуло кілька хвилин, і густа темрява поглинула сміливців, що вирушили до полюса.

Розділ 7
Пішки на полюс

д бухти Тихої до Північного полюса – біля тисячі кілометрів. У два кінці – дві тисячі. Такий великий шлях потрібно було Сєдову подолати пішки.

Добре, коли б дорога хороша. А то суцільна крига, і не рівна та гладенька, а ніби хто переорав її велетенським плугом. Всюди, куди не глянеш, дорогу перегороджують тороси. Не йдеш, а дерешся то на одне торосисте пасмо, то на інше. І так без кінця. А до всього міцний мороз, гострий вітер і густа темрява полярної ночі…

Попри всі труднощі, мандрівники йшли бадьоро і весело. Особливо добре почував себе Георгій Якович. З дня на день йому здавалось, що хвороба його йде на спад.

Кожного разу на нічному привалі, зігрівши задубілі пальці, він виймав з гумової сумки невеличкого зошита і записував у ньому події минулого дня. І кожний запис неодмінно закінчувався словами: «Ноги мої поправляються», або: «Ноги мої помітно поправляються, опух сходить»…

З самого початку походу встановився твердий розпорядок дня. Рівно о дев’ятій ранку вирушали в дорогу. Йшли до чотирьох годин пополудні і потім зупинялись на ночівлю. За день проходили 12–15 кілометрів, інколи 8-10, зважаючи на те, яка була дорога і погода.

А погода не балувала. Безперестанку дув злий зустрічний вітер. Забивало подих. Обвітрились і почорніли обличчя. Навіть собаки йшли, спустивши носи до самого снігу, ховали їх від вітру. Удень, під час коротких зупинок для відпочинку, собаки відразу ж вигрібали в снігу ямки й згорталися в них бубликом, прикриваючи морди кудлатими хвостами. Підняти собак і змусити їх іти проти вітру було нелегко. Як завжди, Сєдов ішов попереду. Вибирав зручнішу дорогу. За ним рухався санний поїзд. Першу упряжку – її так і називали «Передова» – вів Линник, друга – «Крижинка» – йшла без провідника, на поводі у першої. Йшов позаду Пустошний; він вів третю упряжку – «Струмочок».

Так ішли день, другий, третій… Раділи з кожного пройденого кілометра. Все ближче до полюса! На ніч ставили намет, розпрягали собак, годували їх. Потім розпалювали примус, розігрівали собі їжу. Матроси розстеляли великий спальний мішок, а Сєдов писав щоденник.

– Чому ж ви, друзі, не лягаєте? – запитав якось Сєдов своїх супутників, помітивши, що ті, закінчивши всю роботу, на щось очікують.

– Та як же це можна? – відповів Пустошний. – Начальник працює, а ми наче ледацюги якісь!

Сєдов засміявся:

– Та немає у нас тепер начальника! Тепер ми рівні товариші. У нас одна мета. Якщо ви мені друзі, то я ваш найкращий друг…

Але матроси не лягали спати, поки Георгій Якович не закінчував свого денного запису. Знаючи про це, Сєдов не затримувався.

– Ну, тепер давайте спати, – говорив він і залазив у спальний мішок.

…Вітер дув пронизливо, розшарпував намет. Зарившись у сніг, сердито гарчали і скавчали від холоду собаки. Троє друзів, забравшись в один великий спальний мішок, міцно спали, не відчуваючи холоду, не чуючи сумовитого свисту хуртовини…

А вранці наступного дня знімали табір, запрягали в нарти собак і дружно вирушали вперед.

Йшли на північ, тримаючись східного боку Британського каналу.

На четвертий день походу зустрілись тріщини у кризі і великі протоки. Дорога стала ще важчою. Надвечір вітер і мороз посилились.

На великому морозі Георгію Яковичу все важче ставало дихати, кожний подих завдавав йому болю. Ледве вистачило у нього сил протриматися до вечора.

Але ось нарешті зупинились на ночівлю. Поставили намет, розпалили примус. Сєдов сів ближче до вогню. Проковтнув кілька чашок гарячого чаю, але зігрітися не вдалось.

Відчуваючи внутрішній озноб, Георгій Якович забрався у спальний мішок. Цього дня у його щоденнику з’явився короткий, але тривожний запис: «…боюсь, щоб не застудити легені…»

А на другий день, після важкої дороги, вночі на привалі Сєдов зрозумів, що він серйозно захворів.

«У мене знову заболіли ноги, – записав він у своєму щоденнику, – і посилився бронхіт. Йти дуже важко, дихати ще важче… Я зовсім хворий, але не занепадаю духом».

…Вже пішла сьома доба, як Сєдов почав свій похід до полюса. З кожним днем міцнішали морози. Дорога все погіршувалась – виснажували ропаки і тороси. Багато годин доводилося витрачати на подолання якоїсь сотні метрів. Кожний крок до полюса брали з боєм. Важко було йти навіть таким здоров’якам, як Пустошний і Линник. А як же було Сєдову! Задишка, кашель, біль в грудях, біль в ногах. Але він вперто йшов, не згинаючись, і лише намагався не виказати своєї немочі. Все частіше ковзали ноги, підгинались коліна. Він спотикався, падав, вставав і знову йшов, вказуючи дорогу санному каравану.

Опівдні Сєдов несподівано зупинився. Линник, що йшов за ним, догнав начальника, заглянув йому в лице і жахнувся. Від нестерпного болю обличчя Сєдова скривилося, крізь почорнілу шкіру, обпалену морозом і вітром, проступили бліді плями.

Сєдов стояв, зажмуривши очі, і гарячково потрісканими губами хапав повітря.

– Георгію Яковичу! Що з вами? – злякався Линник.

– Проклятий… зустрічний… вітер, – з зусиллям вимовив Сєдов. – Я трохи втомився… Ось відпочину і… – і важко повалився у сніг.

Матроси кинулись до начальника. Обережно підняли його, дбайливо закутали у спальний мішок і поклали на нарти. Тут Сєдов отямився. Винуватим поглядом подивився на своїх вірних друзів, усміхнувся, перемагаючи неміч:

– Ну навіщо ви мене заховали у хутряну труну? Я ж здоровий… Це втома… Трохи полежу і знову піду вперед…

…На ночівлю зупинились раніше строку. Матроси поспішно поставили намет, розпалили примус, поклали Георгія Яковича, прикрили його всім, що було теплого. Поки розтоплювали сніг і кип’ятили чай, Сєдов заснув. Щоб не потурбувати начальника, Пустошний і Линник вийшли з намету. Вирішили порадитися один з одним – як бути далі. Здоров’я Сєдова турбувало їх весь час, але сьогоднішня непритомність стурбувала не на жарт.

– Чи не повернути назад? – запропонував Линник.

– Ні-ні! – Почувся раптом з намету голос Сєдова.

Матроси повернулися. Сєдов сидів біля примуса і підкладав у чайник шматки снігу.

– Викиньте це з голови! – твердо сказав він. – Забудьте і думати про це, друзі… Що скажуть про нас товариші, якщо ми повернемось назад? Вони пишаються нами… Вірять у нас, а ми, як мокрі кури, відразу в кущі, на сідало! Ні-ні, не буде цього. А про мене ви не турбуйтесь.

– Але… Георгію Яковичу… – почав Пустошний.

– Ні-ні, – перебив Сєдов, – і слухати не хочу!

І, не давши матросам заперечити, Сєдов несподівано почав їм розповідати про своє дитинство. Як в холод і в негоду ходив він з батьком рибалити, як ще дитиною довелось йому плавати у морі на крижині, що відірвалася від берега.

– Дала мені якось мати, – пригадував Георгій Якович, – хліба і чавунець з вареною картоплею, щоб відніс батькові. Батько разом з іншими рибалками був за кілька кілометрів від берега на рибалці. Було мені тоді років з десять… За компанію прив’язалось до мене ще двоє хлопчаків. Ідемо. Раптом на шляху – велике розводдя. Не повертатися ж назад! Як це залишити рибалку без хліба? Давай стрибати з крижини на крижину… А тут, звідки не візьмись, вітер почався, і понесло нас у відкрите море. Три доби носило по морю, поки з сусіднього хутора нас випадково не помітили… настрахалися… позамерзали… Але ніяка хвороба не взяла… Та й взагалі, скільки пам'ятаю себе, – вів далі Сєдов після хвилинної мовчанки, – ніколи серйозно не хворів. Якщо і траплялось, то всі хвороби на ногах переносив. Основне, не піддаватися їй…

Від спогадів про минуле Сєдов перейшов до майбутнього:

– Йти до бухти Тепліц – зовсім недалеко залишилось. Ось прийдемо туди і там влаштуємо собі справжній відпочинок. Я оклигаю трохи, ви сил наберетесь, тоді і рушимо далі… А поки що давайте чай пити, та й на бокову – гас все-таки економити треба.

Наступного ранку, як звичайно, о дев’ятій годині, табір уже був згорнутий, собаки запряжені в нарти.

Не затримуючись, рушили далі в дорогу. Линник йшов у голові колони. Сєдов, закутаний в хутряний мішок, лежав на других нартах, позаду йшов Пустошний.

День видався винятково важкий. Крім того, що без кінця перебирались через торосисті пасма, раз у раз доводилось відхилятися вбік: на шляху зустрічались широкі тріщини в кризі. Інколи рухалися по тонкому молодому льоду. Він вгинався, і на його поверхні виступала вода. Люди брели в ній по коліна, а собаки занурювалися по саме черево. Коли ж караван вибрався на тверду дорогу, сорокаградусний мороз робив свою справу: у людей замерзали ноги, у собак змерзалася шерсть: бідні тварини вкривалися крижаним панциром і зовсім виснажувались від холоду.

Нарешті наступив час зупинитися на ночівлю. Але спати не довелося. Недалеко від намету у кризі виявилось багато продухів, зроблених моржами і нерпами. Всю ніч в продухах з’являлись то ікласті морди моржів, то вусаті нерпи. Собаки відчували їх, піднімали шалений гавкіт, рвались з прив’язі. Хоч-не-хоч доводилось вилазити з намету, пострілами відганяти звірів, заспокоювати собак.

Неспокійна ніч дала про себе знати наступного дня. Люди все брели, перемагаючи втому, а з собаками не можна було дати ради. Вони лягали на сніг і з великими труднощами можна було їх примусити тягнути нарти, та й тягнули вони не в повну силу. Довелось Пустошному і Линнику допомагати собакам.

Сєдов весь час намагався встати з нарт, допомогти матросам. Але ті протестували:

– Якщо тільки встанете, Георгію Яковичу, то так і знайте: ні кроку не рушимо далі!

Сєдов змушений був підкоритися. Цього дня від непомірного напруження і втоми у Пустошного і Линника пішла з носа кров. Матроси приховували це від Сєдова, не хотіли його хвилювати. Але Сєдов здогадався.

– Я знаю, – сказав він, міцно обнявши своїх супутників, – нелегко вам зі мною…

– Та що ви, Георгію Яковичу!..

– Знаю, знаю… Але ще трохи зусиль, друзі, скоро прийдемо в бухту Тепліц – там і відпочинемо добре…

Зупинились на ночівлю. За наметом завивала метелиця. Пустошний готував чай, розігрівав консерви. Линник лагодив нарти. Сєдов писав щоденник. Раптом крізь свист хуртовини почулося гучне собаче гавкання.

– Ведмідь! – радісно вигукнув Сєдов, – безперечно, ведмідь!

Всі троє вискочили з намету. Зовсім недалеко собаки оточили ведмедя і шалено наскакували на нього. Ведмідь гарчав, відбивався від собак, що на нього насідали, і намагався втекти в тороси.

– Рушницю! Дайте мені рушницю – заметушився Сєдов. – Я уб’ю його, буде у нас свіже м’ясо…

Поки Пустошний подав Сєдову гвинтівку, ведмідь вирвався від небезпечних ворогів і щосили дременув геть. Собаки понеслися навздогін. Наздогнали його і знову почали насідати.

Схопивши рушницю, Сєдов кинувся до ведмедя.

– Георгію Яковичу! Куди ви? Не треба! – почали відмовляти його матроси.

Але Сєдов не слухав.

– Свіже м’ясо буде! Всім нам потрібне свіже м’ясо!.. – схвильовано твердив він.

Пустошний залишився берегти намет і готувати обід. А Лінник, підтримуючи Сєдова, пішов разом з ним на промисел. Пройти треба було кілометрів зо два. Похитуючись і задихаючись від втоми, підійшли нарешті до великої ополонки. Там борсався ведмідь. Сєдов зрадів:

– Тепер не втечеш!

Від утоми тремтіли руки, і Сєдов не міг добре прицілитись. Він наблизився майже впритул на ведмедя, підняв гвинтівку, приклався, натиснув на спуск, але пострілу не було. Осічка. Сєдов загнав у рушницю новий патрон. Знову осічка. Сєдов перепробував усю обойму, але вистрелити не вдалося: замість того, щоб змазати затвор гвинтівки салом, його змазали маслом. На морозі воно замерзло і бойок відмовився діяти.

– От чортовиння! – розсердився Сєдов. – Постережи ведмедя – сказав він Ліннику, – а я зараз принесу ножа, – і швидко попрямував до намету. Але не ступив він і сотні кроків, як раптом в грудях щось закололо, коліна підігнулись, перед очима все закружляло і Сєдов упав…

Пройшло вже багато часу, а мисливці все не повертались. Давно вже був готовий обід. Пустошний почав хвилюватися: «Чи не трапилось чого?» Вирішив піти на розшуки. У цю хвилину до намету влетів Линник:

– Сашо! Швидше! На допомогу! Георгій Якович упав!..

Стало зовсім темно, важко було відрізнити один торос від іншого. За котрим же з них лежить Сєдов? Цілу годину шукали його матроси і не могли знайти. Тоді Пустошний вистрілив. Прислухались. Ніякої відповіді. Вистрілили ще раз. Здалеку долинув кволий вигук. Нарешті матроси відшукали занесеного снігом Сєдова.

– Утік ведмідь!.. – зі стогоном промовив Сєдов.

Матроси поклали начальника на нарти і швидко довезли до намету. Закутали в мішок, напоїли чаєм, трохи відігріли.

– Не щастить нам! – важко зітхнув Сєдов.

Матроси мовчали. Одна і та ж думка мучила їх. Але як висловити її? Адже не послухається начальник їхніх порад, ні за що не поверне назад. Нема такої сили, яка б звернула Сєдова з його шляху. А коли так, то швидше треба добратися до бухти Тепліц. Там вони йому скажуть, що поки він не подужчає, не набереться сил, вони не зроблять ні кроку далі…

Ранок. Дев’ята година. Все готове до походу. Сєдов сидить на кучугурі, важко схиливши на груди голову, руки безпомічно висять вздовж тулуба, пальці торкаються снігу. Матроси у нерішучості.

– Георгію Яковичу! – тихо звертається Пустошний.

Сєдов здригається:

– Га?.. А, вирушаємо!

Матроси допомагають йому встати, дійти до нарт, лягти на них. Щоб начальник в дорозі не звалився, його прив’язують шкіряними поясами. Сєдов дивиться на компас, потім махає рукою, вказуючи напрямок:

– Рушай!

Матроси піднімають собак. Натягуються посторонки, скриплять полозки. Караван рухається точно на північ…

Сніг. Туман. Нічого не видно. Собаки то везуть нарти, то раптом зупиняються і один за одним падають на сніг.

Сєдов лежить на нартах. Чи то спить, чи то думає. Часто він несподівано підводиться, злякано кличе:

– Линник! Пустошний! Куди ви мене везете? Чи не назад? Дайте компас… Так, так… ви йдете вірно. Спасибі, друзі… Тільки на північ… тільки вперед!..

Потім він замовкає, і знову поринає чи то в сон, чи то в повне забуття.

В цей день каравану вдалося просунутися вперед лише на три-чотири кілометри. На ночівлю розташувалися недалеко від острова Рудольфа.

Поставивши намет, насамперед заходилися відігрівати Сєдова. Розтирали йому спиртом хворі та опухлі ноги, тримали запалений примус біля самих його грудей. Примус палили цілу ніч, а шестимісячний запас гасу, що везли з собою, вже кінчався.

– Нічого, – заспокоював Сєдов матросів. – У бухті Тепліц – на базі, де зимував Абруццький, є гас.

Наступного дня пройшли ще трохи вперед. Вже добре можна було розгледіти куполоподібний острів Рудольфа. До бажаної бухти Тепліц залишалось зовсім небагато.

Але тут природа Арктики, наче знущаючись з мандрівників, підготувала Сєдову ще одну неприємну несподіванку. Хоч і стояв міцний мороз, широка протока відкритої води раптом перетнула дорогу. Обійти її було неможливо.

Після довгих і важких роздумів Сєдов похмуро промовив:

– Робити нема чого, ставте намет. Будемо чекати, поки замерзне протока.

Так, в очікуванні, минув день. За ним настала ніч, а потім ранок.

«Неділя, 1-го березня», – відзначив Сєдов у своєму щоденнику. І далі записав, що, на жаль, їм доводиться сидіти біля протоки і чекати, поки вона замерзне. «А вона не замерзає – і тільки: очевидно, тут сильна течія…»

Нестерпно повільно тягнулись години чекання. Матроси по черзі чергували в наметі біля Сєдова, ходили на розвідку до протоки – чи не вкрилась вона кригою.

Кожного разу, коли хто-небудь з них повертався з розвідки, Сєдов підводився і вдивлявся у прибулого. Той мовчав, і Сєдов безсило опускався на постіль.

Але ось Линник, що пішов до протоки, біжить назад і щось кричить. Сєдов намагається підвестися. Пустошний вибігає з намету назустріч Линнику. Через хвилину вони обидва вже в наметі:

– Сонце! Георгію Яковичу, сонце вийшло! – радісно повідомляють матроси.

– Підведіть мене, допоможіть, – просить Сєдов, – я також хочу побачити сонце.

Матроси обережно підводять Сєдова. На руках виносять його з намету.

Сонце! Далеко попереду Сєдов бачить обледенілі вершини гір. В небі пропливають хмари. Із-за хмар то з’являється, то зникає сонце. Сєдов не відриваючись дивиться на нього. Він не відчуває, як сльози котяться йому по щоках, замерзають, виснуть на бороді, а губи безгучно шепочуть:

– Миле, рідне сонце! Найвеличніше диво природи… Яке ти неповторно красиве!

Сонце повільно схиляється до гір. Минає хвилина… друга… і воно зникає з виду. Деякий час ще на хмарах помітний його відблиск, але швидко і він пропадає. Знову все стає похмурим і сірим.

Матроси вносять Сєдова до намету, кладуть на постіль і вкривають теплою хутряною ковдрою.

Більше Сєдову не довелося побачити сонця…

Проминула ще одна ніч.

На ранок другого березня мороз досягнув сорока градусів.

Протока замерзла! Нарешті можна вирушити далі, до тієї рятівної бази в бухті Тепліц! Але починається хуртовина. І знову доводиться сидіти в наметі, як у в’язниці, і чекати, поки затихне негода. А хуртовина не вщухає. Здається, всі арктичні вітри зібрались до цього загубленого серед криги полотняного намету і розпочали свій нескінченний лихий танок.

День, другий день, і ще один день провели мандрівники в чеканні, коли стихне метелиця. Ні на хвилину не залишали Пустошний і Линник свого начальника.

У ніч на 5 березня йому стало гірше. Сєдов метався в гарячці, задихався. Його кидало в жар, і тоді він просив: «Гасіть примус!» А через кілька хвилин його починало трусити від холоду, і примус розпалювали знову.