Текст книги "Пішки на полюс"

Автор книги: Ізидор Винокуров

Розділ 3
Сєдов бореться з кригою

ід! Скрізь, куди не глянь!

Ось уже кілька днів Сєдов бореться з кригою. Спочатку це було просто. «Фока» йшов, напнувши всі вітрила, і легко ламав крижану кірку. З хрускотом крижини розколювались, розходились, пропускали «Фоку» і знову сходились за його кормою. Але з кожним пройденим кілометром крига ставала міцнішою, щільнішою і вже не здавалася без бою. Доводилось йти вузькими протоками між крижаними полями.

Щоб легше знаходити такі протоки, Сєдов частенько залазив у бочку, прикріплену високо на щоглі, або видирався на ванти:

– Праворуч на борт! – лунала зверху його команда.

Рульовий швидко крутив штурвальне колесо праворуч, відразу в той бік повертав і «Фока». Але слідом лунала нова команда:

– Ліворуч руля!

«Фока» негайно повертав ліворуч. Знову команда «праворуч». Знову «ліворуч». Як повзе змія, звиваючись і петляючи між камінням, так просувався «Фока», пробираючись між крижин.

Але часом Сєдов не бачив навіть вузенької протоки або щілини: суцільне крижане поле розстелялось попереду.

Георгій Якович швидко спускався вниз. І починався штурм крижини. Добре, якщо крижина здавалась з двох-трьох ударів. Але найчастіше на вперту боротьбу з нею витрачались години.

– Малий назад! – командував Сєдов.

«Фока» подавався назад, неначе набираючись сил.

– Стоп!

«Фока» немовби переводив подих.

– Повний вперед! – командував Сєдов.

І «Фока», розігнавшись, кидався вперед, навалювався всією вагою, сокирою врубувався в кригу, з тріском кришив і підминав її під себе.

Суднова машина працювала на повну силу. Від ударів об лід все судно дрижало, як у лихоманці. Але з кожною секундою хід «Фоки» уповільнювався.

– Стоп! – неслась команда в машинний відділ.

І «Фока» зупинявся перед могутньою, нездоланною крижиною.

– Малий назад! – командував Сєдов.

І все починалось спочатку. «Фока» рушав назад. Розбігався. Таранив кригу. Зупинявся. Знову розбігався. Знову таранив – і кілька метрів шляху брав з бою. Стільки зусиль – і всього лише кілька метрів! А крига простягалась на багато десятків, а можливо, і сотень кілометрів. Без кінця і краю.

Сєдов бачив, що настає зима, важка, довга арктична зима. Звичайно вона починалась набагато пізніше. А в цьому році, як на зло, прийшла раніше належного строку. Ось коли позначилось на експедиції пізнє відплиття з Архангельська!

Але Сєдов не занепадав духом.

«Все одно, – вирішив він, – буду боротися до останньої можливості!»

Не знаючи втоми, вчепившись за ванти, Сєдов визорював серед крижин хоч би щонайвужчу лазівку. На гострому вітрі сльозилися очі. Від голосних вигуків стомлювалось горло, хрипнув голос.

Мінялись вахти. Матроси і механіки, відпрацювавши встановлені години, йшли відпочивати. На зміну їм приходили інші. Тільки Сєдов ніс вахту беззмінно. Терпляче керував кораблем, який довбав, кришив, таранив крижану перепону. І лише пізно вночі, коли вже зовсім неможливо було розгледіти обриси крижин і «Фока» зупинявся на ночівлю, – лише тоді Сєдов покидав місток і йшов відпочивати.

Але крига під впливом вітру і течій безперервно рухалась. Одні крижини тріскались і розходились. Інші наповзали на їхнє місце, громадилися одна на одну, терлись і бились об дерев’яну обшивку судна.

Неспокійним і коротким був відпочинок. Лежачи на ліжку з заплющеними очима, Сєдов прислухався до шурхоту крижин. А ледь починало світати, Георгій Якович, швидко вмившись, піднімався на місток. Голосно подавав команду, розбуджував тишу. І починався новий день напруженої боротьби з кригою.

Опівдні 15 верхня міцні торосисті крижини розступились, наче вирішили дати людям невеличкий перепочинок. Легко йшов «Фока» по неширокій протоці чистої води. З’юрмившись на палубі невеличкими групками, по двоє, по троє, матроси слідкували за його ходом.

– Ну, от щоб так іти аж до Землі Франца-Йосифа! – замріяно сказав один.

– Та-ак! – протягнув сусіда. – Красота! А то, хай йому дідько, що не крок – справжня мука.

– А що нам? – встряв у розмову ще один матрос. – Наша служба така. А ось колі на Георгія Яковича поглянеш – жаль проймає. Та й то як по-молодецьки тримається! Справжній орел! – І матрос глянув на місток.

За ним повернули голови й інші.

На містку, як завжди під час ходу судна, стояв Сєдов. Він бачив, що на палубу висипали майже всі матроси. Вони про щось жваво говорили. Не чуючи слів, Сєдов розумів, що людей турбує одне й те ж питання: чи далеко тягнеться чиста вода?

«Так, нелегко їм дається наше плавання, – подумав Сєдов. – А попереду ще більші труднощі – навіть неможливо їх собі уявити!»

Сєдов підніс до очей бінокль. Ні, навіть у бінокль не видно, чи далеко простягається ця доріжка чистої води, бо доріжка не пряма, а звивиста, зигзагоподібна. За кожним поворотом вона несподівано може закінчитись. І на шляху знову з’явиться таке ж нагромадження крижин, яке тягнеться поки що з обох бортів «Фоки».

Розглядаючи торосисті крижини, Сєдов раптом побачив на одній крижині великого білого ведмедя. Він стояв біля води і водив чорним носом: принюхувався, намагаючись зрозуміти, що то таке дивне і незрозуміле пливе по воді.

Георгій Якович задивився на ведмедя. То був величезний звір – такого можна зустріти тільки в Арктиці, – справжній господар крижаного краю.

«Ось це до речі! – подумав Сєдов. – Треба пополювати на нього. Це розважить команду. Та й попоїсти котлет із свіжої ведмежатини зовсім непогано!»

І Сєдов спрямував «Фоку» поближче до крижини, на якій був ведмідь.

– Гвинтівки! Давайте швидше гвинтівки! – почулися вигуки.

– Швидше! А то ведмідь утече!

Але ведмідь і не думав тікати. Він з цікавістю дивився на судно, що наближалось до крижини.

На борту, охоплені мисливським запалом, стояли з гвинтівками напоготові Сєдов, штурман, корабельний лікар і кілька матросів.

– Не поспішайте, підійдемо ближче! – говорив Сєдов, стримуючи товаришів.

Але куди там! Загримів постріл. Другий. Почалась стрілянина. Хтось, очевидно, поцілив у ведмедя. Він раптом рвонувся і важко осів на задні лапи. Через хвилину в нього влучила ще одна куля.

– Готовий! Ура! – залунали переможні вигуки. Але мисливці в захваті продовжували стріляти.

– Та зачекайте! Досить! Ви ж усю шкуру зіпсуєте! – весело гукнув Сєдов.

Стрілянина припинилась. Не чекаючи, поки «Фока» на малому ходу наблизиться впритул до крижини, Сєдов відкинув гвинтівку, схопив шматок мотуза і перестрибнув через борт. Стовпившись біля борту, матроси з задоволенням дивились, як їх начальник спритно і сміливо перестрибує через широкі тріщини в кризі. Коли до ведмедя було вже зовсім близько, звір несподівано підвівся, вишкірився і з риком рушив на беззбройного Сєдова.

Це було так несподівано, що в першу мить усі розгубились. Найстрашніше на полюванні – це коли поранений звір кинеться на мисливця. Схопивши гвинтівки, кілька чоловік кинулось на допомогу Сєдову. А він у цей час боровся один на один з розлюченим звіром. Спритно ухиляючись від ведмедя, Сєдов пробував накинути на нього зашморг.

Несподівано ведмідь кинувся у воду. Сєдов не розгубився. Він підбіг до краю крижини. Як тільки з води показалась вишкірена морда звіра, Сєдов накинув на неї зашморг. Але ведмідь відразу пірнув, і мотуз зісковзнув. Так повторювалось кілька разів.

Коли інші мисливці приєднались до начальника, ведмідь підплив до невеликої крижини і пірнув під неї. Мисливці приготувалися стріляти. Вони чекали довго, терпляче. Але ведмідь більше не з’являвся.

– Ох і мисливці! – сміявся Сєдов. – Ну, чого носи повісили? Іншим разом не втече. Наш буде.

Наступного дня, уже надвечір, коли втомлений Сєдов спускався з вант, де він провів багато годин, залунали вигуки вахтового матроса:

– Ведмідь! Бачу ведмедя!

Втому як рукою зняло. Сєдов знову, випередивши всіх, кинувся за борт. Біг навздогін ведмедеві, не розбираючи дороги. Не раз провалювався по пояс у крижану воду.

Але й цього разу мисливці повернулись без трофеїв. Утік ведмідь.

І лише на третій день полювання закінчилось успішно. Ледве-ледве притягли матроси на корабель свою здобич. А незабаром на «Фоці» розпочався справжній бенкет. Корабельний кок ледве встигав готувати котлети і смажити біфштекси. Скрізь на кораблі лунав веселий сміх, чулися дотепні жарти.

Після ситної вечері завели грамофон. Потім хором співали пісні. І на деякий час забули про тяготи і злигодні. Не хотілось думати про труднощі. Та й самі труднощі почали здаватись зовсім не страшними, легко переборними.

На відпочинок розійшлись пізно вночі. Тихо стало на кораблі. Чувся тільки безперервний шурхіт крижин, що терлися об борт судна, та гарчання собак.

А наступного дня прийшла біда.

«Фока» йшов вузькою протокою, обминаючи невеличкий острів Панкратьєва, що прилягав до північної частини Нової Землі. Раптом почувся дужий удар. Судно здригнулось. Затряслись, захитались щогли, і «Фока» зупинився, натрапивши на мілину.

– Нічого, – сказав Сєдов, – поки погода тиха, облегшим ніс, завеземо кормовий якір. А коли почнеться приплив, «Фока» зіскочить з мілини.

Почався аврал. Разом з усіма Георгій Якович перевантажував вугілля. Переносив мішки і ящики з носа корабля і з трюму на корму.

– Ви б відпочили, Георгію Яковичу, – пропонували йому матроси, коли він брався за якийсь чималий тюк. – Ми самі впораємось.

– Гаразд, гаразд! – весело відповідав Сєдов. – Для мене це звична справа.

Усі на «Фоці» знали, що Сєдов не білоручка, що перед тим, як він потрапив у Мореходні класи і став досвідченим моряком, йому чимало часу довелось попрацювати вантажником у ростовському порту.

І зараз, хоч відтоді й минуло багато років, Георгій Якович дивував усіх своєю спритністю і невтомністю. Ніхто з команди не міг з ним зрівнятися. Найважчі мішки або ящики, з якими й двом нелегко впоратися, Георгій Якович звалював собі на спину і, широко розставляючи ноги, легко переносив на нове місце.

Аврал тривав майже цілий день. Надвечір погода погіршала. Посилився вітер. Посипав густий сніг. Уже в темряві матроси навантажили на шлюпку якір вагою в шістдесят пудів. Завезли його якнайдалі від «Фоки» і скинули на дно. Повернувшись на корабель, почали вибирати якірний ланцюг, сподіваючись зрушити «Фоку». Але він міцно сидів на мілині і не зрушував з місця. Тоді Сєдов наказав підняти паруси. І це не допомогло. Становище стало серйозним.

Побачивши, що всі дуже стомились, Сєдов вирішив відкласти роботи до ранку.

– Спати! Відпочивати! Ранок мудріший від вечора! – жартома додав він, щоб підбадьорити команду.

Всі розійшлися по своїх каютах. Георгій Якович цієї ночі не склепив очей. З відкритого моря почали бити великі хвилі, і на «Фоку» посунули важкі крижини. Вони з такою силою билися об його корпус, що від обшивки почали відлітати шматки дерева. Сєдов і кілька вахтових матросів весь час захищали «Фоку» від ударів крижин. Вони просовували між обшивкою і крижинами товсті колоди і дошки.

А на ранок величезна крижина насунула на судно і почала довбати його підводну частину.

«Невже кінець?» з тривогою думав Сєдов, прислухаючись до ударів крижини об днище корабля.

Але трапилось зовсім непередбачене. Цього разу крижина допомогла Сєдову. Від її ударів «Фока» зрушив з місця й опинився на глибокому.

Знову закипіла робота. Звільнений корабель рушив уперед, щоб якнайшвидше вибратися з протоки у відкрите море. Одначе, як це часто буває в Арктиці, погода раптом різко погіршала. Налетів дужий вітер. Сходився шторм,! в протоку набилось стільки криги, що вона затисла «Фоку», як лещатами.

Здавалось, цей шторм ніколи не скінчиться. Минув день. Другий. Шторм не вщухав. Різко понизилась температура. Ударив мороз.

Настрій у всіх підупав. Люди працювали похмуро. У ці дні вперше хтось сказав уголос слово «зимівля». Тут, за багато кілометрів від Землі Франца-Йосифа, не передбачали зимувати, це слово лякало. Воно означало, що досягнення мети надовго відтягується.

Один Сєдов не втрачав гумору, хоч він краще від усіх розумів, чим може закінчитись цей несподіваний полон «Фоки».

Кожного разу, коли всі учасники експедиції збиралися в кают-компанії, Георгій Якович бадьоро і впевнено говорив:

– Ось припиниться шторм, розведемо пару і повним ходом рушимо до Землі Франца-Йосифа.

Сєдов говорив так впевнено і твердо, що всі починали вірити в це. Слово за слово, і в кают-компанії розгоралася суперечка: на який з численних островів архіпелагу тримати курс, де зимувати, щоб зручніше було звідти вирушити на полюс на початку літа. Люди сперечались, гарячкували. Кожний захищав свою думку і в цей час забував про те, що бушує шторм і крижини міцно тримають «Фоку» далеко від Землі Франца-Йосифа.

Вранці 25 вересня шторм трохи втихомирився. Розвели пару. Вирушили.

І знову весь день боровся Сєдов з кригою. До вечора пощастило трохи просунути корабель вперед. Потрапили у велику протоку і попливли по ній. Але незабаром знову вперлись у крижаний бар’єр. До відкритої води залишилось не більше п’яти кілометрів. Її вже добре було видно з містка.

Настала ніч. Сподіваючись, що, можливо, крижини за ніч розімкнуться, Сєдов дав команду стати на якір. Але вночі знову сходився шторм. Він бушував цілу добу.

Вранці, коли шторм затих, Сєдов піднявся на місток. Невесела картина постала перед ним. До самого обрію простягалось безмежне крижане поле.

Довго стояв Георгій Якович, вдивляючись у далину, туди, де ще зовсім недавно було відкрите море, потім повільно спустився в кают-компанію. Буфетник подав ранковий чай. Ніхто з присутніх не сідав до столу. За морським звичаєм, чекали запрошення старшого начальника.

– Прошу до столу, – спокійно сказав Сєдов.

Снідали і пили чай мовчки, ніби ховаючи один від одного невеселі думки. Коли сніданок закінчувався, механік запитав Сєдова:

– Казан будемо тримати під парою?

Сєдов відповів не зразу. Він допив чай.

Відсунув склянку. Довгим поглядом обвів усіх за столом. Потім встав і спокійно, але твердо сказав:

– Пару доведеться випустити… На зимівці будемо огріватись чавунними грубками. – І вже біля дверей, усміхнувшись, додав: – Якщо скресне крига, пару підняти недовго!

Але крига не скресла. І пару не довелось піднімати. Наступного дня минув місяць з того дня, як «Фока» вирушив з гирла Двіни на морський простір.

Усе зробив Сєдов, щоб якнайшвидше досягнути Землі Франца-Йосифа. Але перешкоди, одна несподіваніша від іншої: шторми, вимушені стоянки і, нарешті, рання зима – порушили його плани.

Важко було Сєдову вимовити слово «зимівля» так далеко від наміченої мети. Але нічого іншого не залишалось.

На «Фоці» закипіла робота. Насамперед утеплили житлові приміщення. Закрили люки. Встановили чавунні грубки. Організували кабінети для наукової роботи під час зимівлі. Усе робилось швидко, споро. Начальник експедиції скрізь встигав, допомагав матросам і учасникам експедиції, підтримував їх бадьорим слівцем і веселим жартом. Коли всі приготування до зимівлі були закінчені, Сєдов влаштував для команди святковий обід. А ввечері відбувся самодіяльний концерт.

– Ну що ж, – сказав Сєдов, – нічого не вдієш: цього разу крига виявилась дужчою від нас… Але ми ще поборемось з нею!

Так розпочалась зимівля. Невеличку бухту півострова Панкратьєва, де недалеко від берега залишився зимувати корабель, Сєдов назвав бухтою святого Фоки.

Розділ 4
У крижаному полоні

ні ставали коротші. За астрономічними розрахунками, в районі бухти святого Фоки полярна ніч мала настати 4 листопада і тривати до 10 лютого. Дев’яносто сім діб! Але похмуре небо заховало сонце від очей зимівників набагато раніш.

Спочатку ще можна було відрізнити день од ночі. Годині о десятій ранку нічна мла трохи розвіювалась. Частина небосхилу з південного боку трохи світлішала, і наставав день, хоч і сірий, похмурий, але все-таки день. Годині о другій-третій починало сутеніти. Швидко темніло. Млою затягало все небо. Наставала ніч.

Поступово просвіт між днем і ніччю ставав коротшим і коротшим. І нарешті запанувала полярна ніч.

З історії багатьох полярних експедицій Сєдов знав: з більшістю з них траплявся сумний кінець частково тому, що на зимівників гнітюче діяла довга полярна ніч. Звичайно в цей час люди нічим не займалися, жили нудно й одноманітно, ставали млявими й лінивими. Нудота породжувала у них тугу і пригнічення. Поступово люди втрачали сили, бадьорість. Швидше з’являлися хвороби. І на той час, коли на зміну ночі наставав день, багатьох з них уже не було в живих.

Георгій Якович знав чимало таких випадків і з усіх сил намагався не допустити, щоб подібна доля спіткала і його експедицію.

Коли «Фока» став на зимівлю, Сєдов накреслив великий план робіт. Одні зимівники займалися господарськими справами, інші – науковими.

Насамперед почали збирати плавник. Влітку сибірські ріки виносять в океан багато лісу. Хвилі відносять його далеко від материка і викидають на береги островів. Зимівники збирали плавник з великою охотою. Адже їм довелося б витрачати для опалення вугілля, а його потрібно зберегти для майбутнього плавання на Землю Франца-Йосифа.

Потім збудували недалеко від судна лазню, обладнали метеорологічну станцію. Бачачи, як сам начальник експедиції невтомно працює, матроси й учасники експедиції намагалися не відставати від нього. Взагалі ж роботи вистачало всім.

Коли траплялась гарна погода, то після закінчення трудового дня лунав веселий голос Сєдова:

– Віддамо належне нашому коку! А після вечері запрошую всіх на прогулянку!

Сєдов пильно слідкував за тим, щоб усі виходили на прогулянку.

– Ну, що ви позаривались, як кроти, у свої нори? – жартома соромив він тих, хто ухилявся від прогулянки. – Чи ви не дорожите своїм здоров’ям? Гайда на прогулянку! Ми чекаємо на вас!

У чистому небі яскраво миготіли великі голубі зірки. З висоти світив повний місяць. Скрізь громадились крижини найрізноманітніших обрисів і форм. Одні крижані брили нагадували зубчасті стіни старовинних замків з безліччю бійниць і веж. Інші здавались незвичайними страховиськами, казковими семиголовими драконами. Ось – наче міст у вигляді ажурної арки перекинувся від одної крижини до іншої. Ще далі – велетенська крижина нависла, немов застигла океанська хвиля. А там – крижини нагадували велетнів, що зчепилися в шаленому бою.

Сєдов йшов попереду. За ним – юрба зимівників. Людям здавалось, що вони потрапили в казкове крижане царство. Георгій Якович заводив пісню. Усі дружно підхоплювали. У нічній тиші вона розносилась далеко-далеко і завмирала десь серед крижаного громаддя…

Але бували дні, коли буря заволікала млою все небо. Дужі вітри, шугаючи снігом, застилали все навкруги. У такі дні деяким зимівникам ставало моторошно. Їм починало здаватись, що вся земля ось так скута морозом і ніколи вже ні закований крижинами «Фока», ні самі вони не звільняться з крижаного полону!

У ці негожі дні Сєдов влаштовував для зимівників різні лекції, проводив заняття, вигадував всілякі веселі ігри та розваги.

З усіх учасників експедиції Георгій Якович, звичайно, найбільше від усіх зазнавав від вимушеної зимівлі на Новій Землі. Але він жодного разу ні єдиним словом чи вчинком не виказав своїх турбот і роздумів. Лише зрідка, коли важкі думи починали перемагати його, він вирушав на прогулянку у супроводі лише свого четвероногого друга – лайки.

Подовгу блукав Сєдов серед крижин. А вірний пес не відставав від нього ні на крок, оберігаючи хазяїна від усіляких несподіванок. Інколи пес, наче відчуваючи, що вони вже надто далеко відійшли від судна, починав кусати Сєдова за валянки.

– Мабуть, ти маєш рацію, друже, – говорив у таких випадках Сєдов. – Коли б не почали про нас турбуватися.

І повертав назад.

– Не бережете ви себе, Георгію Яковичу, – зустрічали його товариші кожного разу, коли він, злегка щулячись від холоду, повертався на «Фоку». – Та хіба можна в такий мороз розгулювати в одній бобриковій куртці? Адже так і застудитися швидко можна!

– Що ви, застудитися в Арктиці! – усміхався Сєдов. – Це неможливо. А нам потрібно гартуватись: попереду похід на полюс…

На полюс! Ні на хвилину не забував Сєдов про цю велику мету. А коли вже так трапилося, що здійснення її віддалялось на цілий рік, то нічого гаяти марно час.

І, зібравши одного разу зимівників у кают-компанії, Сєдов поділився планом роботи по дослідженню Нової Землі.

– Нова Земля, – говорив Сєдов, – здавна відома росіянам. Ще в XV столітті новгородські промисловці приходили сюди по морського звіра. Били китів, моржів, цікавились природними багатствами Нової Землі. На жаль, ніяких письмових відомостей вони не залишили. Тільки усні перекази передавалися від батька до сина, з роду в рід. Але про те, що росіяни бували тут кілька століть тому, свідчать різні пізнавальні хрести і знаки, руїни жител, які вони будували у місцях своїх зимівель…

У кают-компанії було тепло, затишно. Чавунна грубка дихала жаром. Від гасової лампи, що висіла під стелею, падало м’яке світло. Усі присутні уважно слухали розповідь Сєдова.

– Велику роботу виконали відважні російські мандрівники, – говорив Георгій Якович, – щоб вивчити Нову Землю. Проте не можна вважати, що Нова Земля вже зовсім вивчена. Окреслення її берегів не зовсім точно занесені на карту. Було б ганьбою для нас, якби експедиція не скористалась з щасливої нагоди внести свою частку в дослідження Нової Землі. Тим більше, що ніхто ще після Баренца не зимував тут, так далеко на півночі.

Зимівники одностайно підтримали свого начальника. А коли він почав детально розповідати про те, які наукові екскурсії по Новій Землі намічено провести, всіх охопило бажання брати в них участь і негайно розпочати підготовку до походів.

– Ні, ні, з цим доведеться зачекати, – заспокоював Сєдов надто гарячих. – Взимку, в нічну темряву, не можна розпочинати далеку подорож. Навесні – ось коли займемося цим…

У розпал полярної ночі Георгій Якович вирішив влаштувати морське свято. Звичайно таким святом моряки відзначають перехід через екватор.

– А ми його пристосуємо до Полярного кола! – запально говорив Сєдов, зачинившись у себе в каюті з кількома матросами.

Задовго до 19 грудня, визначеної дати святкування, Сєдов з невеликою групою учасників, потай від решти команди, почав готуватися до цього дня.

Напередодні свята кают-компанію і кубрик прикрасили гірляндами з різнокольорових прапорців і саморобних китайських ліхтариків.

Свято розпочалося смачним сніданком. А коли всі встали з-за столу і піднялись на палубу, там було світло, як удень. Скрізь – на бортах, на щоглах, на вантах – в металевих плошках горів ведмежий жир.

А з обох боків сходів, неначе два велетенські факели, палали бочки з-під гасу.

Георгії Якович перший вибіг по сходах на лід і потяг усіх за собою. Зимівники зупинились поодаль від судна і замилувались яскравим видовищем. Здавалось, немов полярна ніч трошки відкрила завісу і в усій красі показала корабель. Він був невпізнанний – їхній старий перевірений «Фока»! Він весь сяяв від сили-силенної вогнів. Від легенького вітру в плошках тріпотіли язички полум’я. Тремтяче світло падало на крижини, запорошені снігом, і сніжинки то спалахували мерехтливим блиском, то погасали. Несподівано пролунав гарматний постріл.

– Ану, за мною! – вигукнув Сєдов.

Усі кинулись на корабель. Під різкі звуки ударів об сковороду, пронизливий дзенькіт дзвіночка, тріск тріскачки з-за борту висунулось двоє «морських чортів». Смішно кривляючись, вони вискочили на палубу. За «чортами» з’явився вісник-герольд. Він переліз через борт, тричі вдарив жезлом об палубу і голосно сповістив усіх, що зараз сюди завітає своєю власною персоною

 
Цар Нептун полярний,
Повелитель вод арктичних,
Князь Карський, Біломорський…
 

Тільки-но герольд закінчив перечислення пишних титулів морського владики, як з-за борту показався сам «цар». Він був у мантії з рогожки, в парику і з бородою з клоччя, з короною на голові і з тризубцем у руці.

Разом з «царем» з’явилась «морська царівна». Її зображав один матрос. Намагаючись бути подібним до царівни, він так смішно дріботів ногами, тягнучи за собою шлейф з рогожі, так кокетливо поводив плечима і хихотів тоненьким голосом, що всі на палубі падали зо сміху. А в головного організатора цього свята, Георгія Яковича, від сміху на очах виступали сльози. Гордовито і поважно ступав «морський цар» у супроводі своєї свити.

– Хто ти такий? – сердито звернувся він до Сєдова.

– Начальник експедиції.

– Як називається судно?

– «Святий мученик Фока».

– Хе-хе! Чув, чув! – басовито розсміявся «цар». – Не раз наминав я йому боки!

І вже сердито заговорив:

 
Без дозволу, повеління
В мої ти вдерся володіння.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміливий ти на морі надто!
Натерпівся я занадто!
За законами моїми й полярного царства,
Великого морського володарства,
Мусиш ти данину заплатить —
Харчами й горілкою. Й чимало відпустить!
А людей твоїх я буду хрестить…
 

Сєдов низько вклонився «морському царю», виявляючи повну готовність заплатити встановлену данину, і вручив йому список зимівників, які вперше потрапили за Полярне коло.

Розпочалось хрещення за морським звичаєм. Це була найвеселіша частина свята. Владним голосом герольд вигукував ім’я зимівника, якого належало охрестити.

«Чорти» відразу підхоплювали викликаного під руки і підводили до «морського царя». Цар мазав його сажею по обличчю, потім брав ківш, наповнений морською водою і снігом, і виливав цю суміш хрещенику за комір.

– Ой! – несамовито верещав матрос.

І, вирвавшись з рук «чортів», він з реготом відбігав убік. Герольд викликав наступного. «Чорти» миттю підхоплювали його під руки, підводили до «царя». І під гучний сміх глядачів «цар» вимазував сажею чергову жертву хрещення і виливав їй за комір повний ківш морської води.

Жоден з тих, хто вперше потрапив за Полярне коло, не уник хрещення. Охрестили навіть одного матроса, який не раз бував на півночі. Він так насміхався з хрещеників, що «цар», щоб покарати його, наказав охрестити. І коли «чорти» підвели до нього цього матроса, «цар» вилив йому за комір не один, а два повні ковші. Нарешті обряд хрещення закінчився.

Сєдов подякував «морському цареві» за добре ставлення до експедиції і запросив його пообідати. «Морський цар», закректавши від задоволення, милостиво погодився.

Обід у цей день був надзвичайний: солянка з консервованих овочів і м’ясом, пельмені по-сибірськи, компот, добра чарка горілки. За столом співали пісень, виголошували смішні тости, читали жартівливі вірші з рукописних журналів «Кают-компанія» і «Кубрик».

Свято вдалося на славу. А через день Георгій Якович у супроводі двох матросів вирядився у невелику подорож на північ. Сєдову самому не терпілось розпочати дослідницьку роботу, зайнятись описом Нової Землі.

– Основні заплановані роботи ми проведем на початку весни, – сказав він на прощання. – А цей нічний похід на мис Літке будемо вважати за попередню екскурсію…

Заливаючись дзвінким гавканням, бігли собаки і тягли нарти. Седов і його супутники йшли на лижах, намагаючись не відставати від собак. Вітри-зав’юги, що бушували напередодні, утрамбували сніг. Місяць світив яскраво, йти було легко. Видимість була чудова.

Так дійшли до одного крайнього мису на Панкратьєвському півострові. І не встиг Георгій Якович як слід поглянути довкола, щоб визначити далі дорогу, як раптом місяць заховався у хмарах, подув вітер. А поки ставили намет і розпрягали собак, налетіла справжня хуга.

Тільки наступного дня вітер ущух. Не гаючи часу, Сєдов і його супутники зібрались і вирушили далі. Але пройти пощастило небагато. Знову завила хуртовина. Довелось терміново ставити намет і, забравшись у нього, перечікувати негоду. Вирушили в дорогу лише наступного дня. Вийшли на край мису, який вважали мисом Літке. Стали табором. Але незабаром Сєдов переконався, що помилково прийняв це місце за мис Літке. Вирушили далі. І нарешті, через три дні, досягли мети свого походу.

Небо було чисте, зоряне. Тому Сєдов, незважаючи на втому, відразу приступив до астрономічних визначень. Лише закінчивши роботу, поставили намет, запалили примус, пообідали, нагодували галетами собак і лягли спати. Люди влаштувались у наметі, а собаки позаривались у сніг біля намету, у затишку.

Але виспатися, як слід відпочити цієї ночі не довелося. Погода змінилась: почалась хуртовина. Шалений собачий гавкіт розбудив Сєдова. Проснулись і його супутники, вийшли з намету.

Звідкілясь з темряви долинав гавкіт собак і сердите гарчання «господаря Арктики».

Сєдов схопив рушницю і кинувся у темряву на звуки боротьби. Постріл, другий, третій… І ведмідь звалився мертвий.

Запрягли в нарти собак і притягли ведмежу тушу до намету. Вдале полювання розвіяло сон і втому. Всі разом взялися білувати ведмедя. Тельбухами нагодували собак, а шкуру і м’ясо вирішили заховати у хатинці зі снігу, яку тут же збудували.

Трохи відпочивши, вирушили далі на північ. Пройшли незначну відстань, і знову подув вітер, цього разу особливо шалений. Уже зовсім неможливо було вибрати в темряві зручне місце для табору. Довелося повернутись назад, на попереднє місце. Ледве поставили намет. Забрались у нього. Вітер рвав полотнище намету. Було дуже холодно. Подорожні сиділи наїжачившись, тісно притулившись один до одного, але ніяк не могли зігрітись. Терпіли від холоду і собаки. Жалісно скиглячи і повискуючи, вони шкребли полотнище намету – просились усередину. Довелося потіснитись і впустити перемерзлих собак.

Найкращий спосіб коротати час у непогоду сон. Але поспати знову не пощастило…

Уже потім, коли Сєдов повернувся на «Фоку», він, сміючись, розповідав про цю «ведмежу ніч».

– Справді, усі ведмеді Нової Землі побували цієї ночі у нас в гостях. Тільки заснеш, як починають гавкати собаки. Робити нічого. Береш рушницю – і гайда з намету. Морок! Виття! Важко зрозуміти: чи то хуртовина, чи то собаки виють. Ідеш прислухаючись. Ось хатина, де заховано м’ясо. Очевидно, його запах привабив клишоногого. Що робити? Стріляєш. Мишко навтьоки… Цілу годину пораємось коло хатини – латаємо її. Повертаємось до намету, лягаємо спати… Новий гість! Усе починається спочатку… Так до самого ранку не склепили очей. Одного проженеш – інший тут як тут!…

Вранці Сєдов наказав запрягати собак, вантажити на нарти майно і повертатись назад: хуртовина не вщухала, місяць сховався, і в темряві просуватись далі на північ було небезпечно.

Майже чотири доби добирались Сєдов і його супутники від мису Літке до «Фоки». Йти довелося весь час проти вітру. Особливо важко було в останні два дні. Вийшов гас – нічим було розпалити примус. Дошкуляв холод. Харчувались одними сухарями.

Повернувся Сєдов на судно напередодні нового, 1913 року, його повернення і новорічну зустріч відзначили особливо.

Рівно о півночі вдарила гармата.

Сєдов підняв келих:

– З Новим роком, друзі! Новий рік! Що несе він нам? Не знаю. Але будьмо веселі, будьмо бадьорі і надіймось на найкраще! Ура!