Текст книги "Сліпота"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

І саме в цю мить, так ніби там чекали кодового слова, якого-небудь сезам відкрийся, пролунав нарешті голос із гучномовця, Увага, увага, інтернованим дозволяється вийти й забрати їжу, але стережіться, якщо хтось підійде надто близько до брами, він спочатку одержить попередження голосом, а в тому випадку, якщо негайно не поверне назад, другим попередженням стане постріл. Сліпі рушили вперед повільно, одні, упевненіші в собі, пішли прямо туди, де, на їхню думку, були двері, інші, які не так вірили у свої початкові спроможності орієнтуватися наосліп, воліли пересуватися, доторкаючись рукою до стіни, у такий спосіб вони не могли помилитися, якщо наштовхувалися на стіну, то просто мусили повернути під прямим кутом і йти далі до дверей. Владний, нетерплячий голос із гучномовця повторив заклик. Зміна тону, яку помітили навіть ті, в кого нібито не було причин боятися, налякала сліпих. Один із них заявив, Я звідси не вийду, вони хочуть лише виманити нас надвір, а тоді вколошкати всіх до одного, Я також не вийду, сказав інший, І я теж, підхопив третій. Вони зупинилися в нерішучості, декотрі хотіли вийти, але страх опанував усіх. З гучномовця знову почувся голос, Якщо протягом трьох хвилин ніхто не з'явиться, ми заберемо ящики з харчами. Погроза не подолала страх, але вона заштовхала його кудись у найдальші куточки мозку, й він заховався там, наче зацькований звір, що причаївся, чекаючи нагоди, коли зможе напасти. Обережно, кожен намагаючись сховатися за іншим, сліпі вийшли на майданчик зовнішніх сходів. Вони не могли бачити, що ящики не були поблизу від перил, де вони сподівалися їх знайти, не могли знати, що солдати, боячись підхопити заразу, не захотіли навіть наблизитися до мотузки, за яку трималися сліпі. Ящики з їжею були складені приблизно на тому самому місці, де дружина лікаря підібрала лопату. Просувайтеся, просувайтеся, наказав сержант. Штовхаючись і натикаючись один на одного, сліпі намагалися вишикуватися в лінію, щоб просуватися більш-менш упорядковано, але сержант наказав їм, Ящики стоять не там, відпустіть мотузку, зверніть праворуч, я кажу, відійдіть праворуч, по свою праву руч, йолопи, не треба мати очі, щоб знати, з якого боку розташована твоя права рука. Попередження було зроблене вчасно, деякі сліпі з пунктуальним складом розуму зрозуміли наказ буквально, якщо їм сказано звернути праворуч, то логічно буде звернути праворуч від того, хто говорить, тому вони намагалися пройти під мотузкою й вирушити на пошуки ящиків казна-куди. За інших обставин це гротескне видовище примусило б зареготати найсерйознішого зі спостерігачів, можна було померти зо сміху, дивлячись, як кілька сліпих просувалися вперед навкарачки, тицяючи носом у землю, як свині, й водячи рукою поперед себе в повітрі, тоді як інші, які боялися, що непроглядний білий простір, не маючи вгорі над собою даху, їх проковтне, розпачливо трималися за мотузку й нагострювали вуха, чекаючи першого вигуку від того, хто першим натрапить на ящики. Найбільшим бажанням солдатів було націлити свої автомати і з холодною розважливістю постріляти всіх цих божевільних, які повзали перед їхніми очима, наче кульгаві краби, припадаючи на відірвану передню клешню. Вони знали, що сьогодні вранці в казармі перед своїм вишикуваним підрозділом командир полку сказав, що проблема сліпих може бути розв'язана через фізичну ліквідацію їх усіх, і тих, що вже осліпли, і тих, що скоро осліпнуть, відкинувши хибно сприйняту гуманність, не реагуючи на їхні благання, у той самий спосіб, у який хірург відтинає заражену гангреною ногу, щоб урятувати тіло. Сказ дохлої собаки, сказав він для прикладу, лікується самою природою. Деяким солдатам, менш чутливим до красот образної мови, було нелегко зрозуміти, який стосунок до сліпих може мати дохла скажена собака, проте вони не могли не визнати, що слово командира полку, теж висловлюючись образно, має не меншу ціну, аніж вагу, бо ніхто не зможе так високо залізти по службовій драбині, не переконавши начальство в тому, що він завжди й у всьому правильно мислить, говорить і робить. Один зі сліпих нарешті натрапив на ящики й радісно за-кричав, обіймаючи їх, Вони тут, вони тут, і якщо коли-небудь до цього чоловіка повернеться зір, він, безперечно, не зможе з більшою радістю та веселістю повідомити про цю дивовижну новину. Через кілька секунд сліпі, можна сказати, попадали на ящики, переплівшись там руками й ногами, тягнучи кожен ящик до себе, сперечаючись за свою першість, Це я його знайшов, це я. Ті, хто не наважився відірватися від мотузки, тепер нервували, тепер вони боялися зовсім іншого, вони боялися, що за свої лінощі та своє боягузтво не будуть допущені до розподілу харчів, Ага, вам не захотілося плазувати по землі із задертою вгору дупою, боячись одержати кулю, тож і поголодуйте тепер, згадавши, як розумний чоловік сказав, що хто боїться, той не їсть. Підштовхуваний цією думкою, один із них покинув мотузку й пішов, простягши перед собою руки, в той бік, де зчинилася колотнеча, Ви не зможете залишити мене ні з чим, але голоси несподівано змовкли, чулося лише скрипіння перетягуваних ящиків, приглушена лайка, безліч розсіяних і неясних звуків, які лунали з усіх боків і з жодного конкретно. Він у нерішучості зупинився, хотів повернутися до мотузки, але відчуття орієнтації покинуло його, в його білому небі не було зірок, тепер він чув лише голос сержанта, що давав інструкції, як перетягти ящики до вестибюля, тому все, що він казав, стосувалося лише тих, котрі перетягували ящики, якщо ти хочеш кудись прибути, то все залежить від того, де ти тепер перебуваєш. Уже ніхто зі сліпих не хапався за мотузку, їм досить було піти у зворотний бік, і тепер вони чекали на майданчику сходів, коли повернуться всі, хто ще туди не дістався. Заблуканий сліпий не наважувався зрушити з того місця, де був. Переляканий і стривожений, він голосно крикнув, Допоможіть мені, будь ласка, він не знав, що солдати вже взяли його на мушку й чекали, коли він переступить через заборонену невидиму лінію, яка відокремлювала смерть від життя, Ти що, сліпий бевзю, вирішив оселитися на новому місці, запитав сержант, але в його голосі звучали нотки нервозності, бо насправді він не поділяв думку свого командира, Хто мені гарантує, що завтра це лихо не постукає в мої двері, що ж до солдатів, то тут усе ясно, дай їм наказ, і вони вбиватимуть, дай інший – і вони помруть, Дозволяю стріляти лише за моїм наказом, крикнув сержант. Ці слова примусили сліпого зрозуміти, в якій небезпеці він перебував. Він упав навколішки й благально вигукнув, Будь ласка, допоможіть мені, скажіть, куди я повинен іти, Іди собі, сліпий хлопче, іди, фальшиво дружнім тоном порадив йому один із солдатів, сліпий підвівся на ноги, ступив три кроки, але знову застиг на місці, йому здалася підозрілою інтонація солдата, і він зрозумів, що коли послухається й піде туди, куди його кличуть, то зустрінеться з кулею, яка замінить йому одну сліпоту на іншу. То була, так би мовити, злочинна ініціатива одного із солдатів із поганим характером, яку сержант негайно скасував двома послідовними криками,

Зупинися, Зроби напівоберт, після чого суворо вичитав неслухняному солдатові, який, либонь, належав до того сорту людей, що їм не можна давати рушницю в руки. Підбадьорені прихильним втручанням сержанта, ті сліпці, які дійшли до майданчика сходів, підняли гучний крик, що послужив магнітним полюсом для заблукалого сліпого індивіда. До нього повернулася впевненість у собі, й він тепер рухався по прямій лінії, Не замовкайте, не замовкайте, казав він, тоді як сліпі плескали в долоні, ніби спостерігали за бігуном, який виграв тривалий і виснажливий марафон. Його прийняли в обійми, адже випадок був незвичайний, а саме за таких несприятливих обставин, як пережитих, так і передбачуваних, можна впізнати друзів.

Проте братання тривало недовго. Скориставшися з метушні, кілька сліпців зникли з ящиками, які змогли перенести, що явно суперечило їхнім добрим намірам домогтися справедливого розподілу продуктів, їхні порядні колеги, яких, до речі, завжди буває більше, аніж зголошується, обурено запротестували, в тому сенсі, що так жити не можна. Якщо ми неспроможні довіряти одне одному, то куди ми прийдемо, риторично запитували одні, тоді як інші цілком справедливо вигукували, Ці сучі діти просять доброго прочухана, насправді вони нічого подібного не просили, але всі розуміли, що означав цей вираз, брутальність якого могла виправдати лише його надзвичайна доречність. Уже зібравшись у вестибюлі, сліпі дійшли згоди, ніби намагалися в найпрактичніший спосіб розв'язати першу частину надзвичайно делікатної ситуації, яка виникла, порівну розділити між двома палатами ті ящики, які залишилися, причому, кому яка половина дістанеться, вирішуватиме жереб, і при цьому створити комісію, яка розслідує, куди зникли втрачені, а точніше кажучи, вкрадені ящики, з метою їх повернути. Вони згаяли якийсь час, сперечаючись, як уже ввійшло в них у звичай, чи спочатку їм треба поїсти, а потім провести розслідування, чи навпаки, й перемогла думка, що, взявши до уваги, скільки годин їм довелося не з власної волі голодувати, то спершу їм треба задовольнити потреби шлунка, а вже потім організувати розслідування, І не забудьте поховати своїх мерців, нагадав хтось із першої палати, Ми ще їх не повбивали, а ти вже хочеш, щоб ми їх поховали, відповів якийсь жартівник із другої палати, весело жонглюючи словами. Усі засміялися. Проте незабаром стало відомо, що негідників у палатах немає. У дверях і першої, і другої палати давно стояли сліпі, чекаючи, коли прибуде їжа, і вони розповіли, що справді чули, як по коридору дуже швидко пройшли люди, які, схоже, несли щось важке, але в палати ніхто з них не заходив, а тим більше з ящиками їжі, в цьому вони могли заприсягтися. Хтось висунув пропозицію, що найпевніший спосіб з'ясувати особи тих людей – це всім, хто тут присутній, полягати на свої ліжка, тоді ліжка, що залишаться порожніми, безперечно належатимуть тим злодіям, і залишиться тільки дочекатися, коли вони, облизуючись, повернуться звідти, де заховалися, й дати їм добрячої хлости, щоб навчити їх шанувати священний принцип колективної власності. Прийняття цієї пропозиції, цілком доречної й пройнятої глибоким правовим духом, мало, проте, одну істотну ваду, бо вона вимагала відкласти невідомо на який час такий жаданий і вже захололий сніданок. Спочатку поїмо, сказав один зі сліпих, і більшість погодилася з ним, що так буде краще, якщо спочатку ми поїмо. На їхнє лихо, поїсти можна було лише ту мізерію, яка залишилася від сніданку після того, як його ганебно розікрали. У цей час у якомусь прихованому закутні старої й напівзруйнованої будівлі злодії, певно, поглинали подвійні та потрійні порції їжі, яка несподівано для них виявилася кращою, ніж зазвичай, там була кава з молоком, уже захолола, звісно, галети й хліб із маргарином, тоді як люди порядні не мали іншої ради, як задовольнитися удвічі-втричі меншими порціями, і то не всього, що там було.

Зовні пролунав і був почутий мешканцями правого крила, поки вони сумно поглинали свою вбогу трапезу, голос із гучномовця, який повідомляв зараженим, щоб вони вийшли забрати свою частку їжі. Один зі сліпих, певно, під впливом нездорової атмосфери, яка виникла після скоєного злочину, запропонував, Якщо ми вийдемо у вестибюль, вони злякаються, побачивши нас і, можливо, випустять із рук один або два ящики, проте лікар сказав, що це пропозиція погана, було б несправедливо покарати невинних. Коли всі закінчили їсти, дружина лікаря й дівчина в чорних окулярах винесли в сад картонні ящики, порожній посуд із-під кави з молоком, паперові філіжанки – одне слово, все, чого не можна було з'їсти, Треба спалити сміття, сказала дружина лікаря, щоб покінчити з цими бридкими мухами.

Посідавши на ліжках, кожен на своєму, сліпі стали чекати, коли повернуться до своєї отари заблудлі вівці, Козли вони, а не вівці, сказав чийсь грубий голос, не здогадуючись, що висловився у стилі пастухів, яким не можна закидати, що вони не вміють говорити про речі в більш вишуканій манері. Але зловмисники не поверталися, певно, не наважувалися з'явитися, немає сумніву, що серед них знайшовся не менш проникливий мислитель, аніж той зі сліпців, який запропонував дати їм доброго прочухана. Хвилини минали, деякі зі сліпців уже стали вкладатися, деякі й поснули. Якщо подивитися на речі розважливо, то їм було не так уже й погано. Після того як їжа стала надходити регулярно, бо без їжі жити не можна, вони перетворилися ніби на мешканців готелю. Натомість, яким випробуванням було б для сліпого жити в місті, атож, яким випробуванням, справжньою Голгофою. Ходити, спотикаючись, вулицями, усі від тебе розбігаються, родичі налякані й бояться наблизитися, любов матері, любов дітей – нісенітниця, вельми ймовірно, вони повелися б зі мною так, як поводяться тут, замкнули б мене в окремій кімнаті й ставили б мені миску з їжею під двері, якби не мали на меті заморити мене голодом. Дивлячись на ситуацію холодним поглядом, без упереджень і образ, які завжди затьмарюють здоровий глузд, треба визнати, що влада мала слушність, коли вирішила об'єднати сліпих зі сліпими, щоб кожен зустрічався лише з таким, як і він, що є добрим правилом сусідства, як у випадку хворих на проказу, немає жодного сумніву, що лікар, який нині перебуває тут, мав цілковиту рацію, коли сказав, що ми повинні організуватися, бо організація – річ надзвичайно важлива, насамперед для нас, звичайно, важлива їжа, а потім організація, але й без другого життя неможливе, треба обрати кількох людей, які схильні до порядку й уміють його наводити, опрацювати правила нормального співжиття, правила надзвичайно прості, що визначатимуть хто й коли повинен підмітати, прибирати й мити, адже нам гріх нарікати, бо нам надсилають навіть мило та порошки для чистки й прання, ми також повинні прибирати за собою ліжка, головне, не втрачати поваги до самих себе, уникати конфліктів із військовими, які виконують свій обов'язок, наглядаючи за нами, нам уже досить, мертвих, треба довідатися, хто з нас знає історії, які він міг би розповідати вечорами, і не тільки історії, а й казки та анекдоти, а уявіть собі, як би нам пощастило, якби серед наших хтось знав Біблію напам'ять і міг би розповідати все від самого створення світу, було б добре також, якби ми щось розповідали одне одному, шкода, що в нас нема радіо, музика завжди розважає людей, а також ми могли б стежити за подіями у світі, наприклад, довідатися, що винайдено ліки від нашої хвороби, можна собі уявити, яку радість принесло б нам це повідомлення.

А потім сталося те, що мало статися. На вулиці пролунали постріли. Вони хочуть нас повбивати, викрикнув хтось. Заспокойтеся, сказав лікар, міркуймо логічно, якби вони хотіли нас повбивати, вони прийшли б стріляти сюди всередину, а не стріляли б там, на вулиці. Лікар мав слушність, то сержант наказав стріляти в повітря, а не якийсь випадковий солдат, що раптом осліп у ту мить, коли його палець був на гачку, бо, погодьтеся, не було іншого способу закликати до порядку сліпих, які, штовхаючись, виходилися з автобусів, міністерство охорони здоров'я повідомило міністерство оборони, Ми вам надішлемо чотири автобуси зі сліпими, І скільки ж там їх буде, Дві сотні, Де ж ми розташуємо всіх тих людей, згідно з інформацією, яку ми маємо, у правому крилі є лише три палати, вони розраховані на сто двадцятеро людей, і там уже мешкають шістдесят або сімдесят за винятком десятка осіб, яких нам довелося вбити, Вихід у вас є, заповніть усі палати, У такому разі люди заражені увійдуть у прямий контакт зі сліпими, Найімовірніше, пізніше або раніше вони теж осліпнуть, бо можна не сумніватися, що серед них немає такої особи, яка не дивилася б на сліпого, Якщо сліпий нічого не бачить, то як, запитую я себе, може він передати хворобу очима, Мій генерале, це, либонь, найлогічніша хвороба у світі, око, яке не бачить, передає свою сліпоту окові, яке бачить, чи можна уявити собі щось простіше, Ми маємо полковника, який вважає, що найефективнішим рішенням було б убивати сліпих, мірою того як вони втрачають зір, Мерці на місці сліпих загальну картину не змінять, Бути сліпим – це не бути мертвим, Так, але бути мертвим – це бути сліпим, Гаразд, у такому разі привозьте двісті, Привезем, А як нам бути з водіями автобусів, Забирайте їх разом з іншими. Того ж таки дня надвечір із міністерства оборони зателефонували до міністерства охорони здоров'я, Хочете знати новину, той полковник, про якого я вам згадував, осліп, Цікаво знати, що він тепер думає про те, як треба ставитися до тих, хто осліп, Уже ніяк не думає, він пустив собі кулю в лоб, Він виявився послідовним у своїх поглядах, Військо завжди готове подати всім приклад.

Браму відчинили навстіж. Сержант за армійською звичкою шикувати своїх підлеглих наказав усім утворити колону по п'ятеро людей у ряду, але сліпі не вміли порахувати, скільки їх буде там чи там, тож у кожний ряд їх ставало то більше, то менше, й усе закінчилося тим, що вони збилися безладною купою на вході в суто штатській манері, навіть не подумавши пропустити наперед жінок і дітей, як то ведеться здавна, а надто тоді, коли сідають у шлюпки на палубі корабля, який зазнав аварії на морі. Варто зазначити, перш ніж ми про це забудемо, що не всі постріли були зроблені в повітря, один із водіїв автобусів відмовився йти зі сліпими, пославшись на те, що має чудовий зір, і через три секунди підтвердив слова працівника міністерства оборони про те, що бути мертвим – це бути сліпим. Сержант тепер віддавав накази, які було простіше виконувати, Ідіть уперед, нагорі будуть сходи з шістьма приступками, запам'ятайте, приступок буде шість, коли ви до них дійдете, підіймайтеся повільно, якщо хтось із вас там спіткнеться, то я навіть думати не хочу, що може статися, єдина рекомендація, якої він не дав, було триматися за мотузку, але це можна зрозуміти, бо якби вони намагалися за неї вхопитися, то, либонь, ніколи б не увійшли, Слухайте уважно, провадив сержант, заспокоївшись, бо усі вже були по той бік брами, в цьому будинку є три палати праворуч і три ліворуч, кожна палата має сорок ліжок, прохання до родин, щоб вони трималися разом, уникайте штовханини, рахуйте себе на вході, попросіть тих, хто там уже розташувався, щоб вони вам допомогли, усе буде гаразд, розташовуйтеся і зберігайте спокій, їжу вам принесуть потім.

Навряд чи можна повірити в те, що все буде гаразд, уявляючи собі, як усі ці сліпі, в такій кількості, слухняно тягнуться, наче вівці на бійню, як і завжди, покірно мекаючи, трохи тиснучись, звичайно, але хіба не в такий спосіб їм доводилося завжди жити, тручись шерстю, змішуючи дихання, обдаючи одне одного різними запахами. З тих, які сюди прийшли, одні плачуть, інші кричать від страху або гніву, інші проклинають, хтось один кинув жахливу й марну погрозу, Якщо ви колись потрапите мені в руки, певно, він звертався до солдатів, я повидираю вам очі. Звичайно ж, перші, хто підійшов до сходів, мусили зупинитися, щоб намацати ногами висоту й глибину приступок, натиск тих, котрі йшли позаду, примусив упасти двох або трьох, на щастя, все обмежилося кількома обдертими коліньми, отже, пораду сержанта можна було вважати благословінням. Частина натовпу вже увійшла до вестибюля, але двісті людей не можуть так швидко розташуватися на новому місці, а тим більше будучи сліпими й без провідника, а до цієї обставини, вже й так досить скрутної, додався факт необхідності знайти для себе місце в будівлі, яку збудували в давні часи, коли про функціональність не надто дбали, для цього не досить розпоряджень сержанта, не вельми обізнаного з тим, про що він розповідає, Тут є по три палати з обох боків, подивився б він, як тут усе влаштовано насправді, прорізи дверей вузькі, наче шийка пляшки, коридори не менш божевільні, аніж колишні мешканці цього дому, починаються невідомо навіщо, закінчуються невідомо де, й неможливо зрозуміти, з якою метою вони тут існують. Підкоряючись інстинкту, авангард сліпих розділився на дві колони, пересуваючись попід стінами з одного боку й з другого, шукаючи двері, крізь які можна було б увійти, це був справді надійний метод, проте за умови відсутності меблів, які перегороджували їм дорогу. Пізніше або раніше, виявивши наполегливість і терпіння, нові гості знайдуть спосіб тут розташуватися, але спершу їм треба виграти битву, що спалахнула між першими рядами лівої колони та зараженими, які з того боку жили. Цього варто було сподіватися. Міністерство охорони здоров'я на самому початку постановило, що в тому крилі мають жити заражені, і якщо можна було передбачити з високим ступенем імовірності, що всі вони в кінцевому підсумку осліпнуть, то була також інша правда, бездоганна з погляду чистої логіки, що поки вони не осліпли, ніхто не міг би заприсягтися, що вони приречені втратити зір. Отже, уявіть собі особу, яка спокійно сидить у своєму домі, переконана в тому, що всупереч усім прикладам, які свідчать про протилежне, принаймні в його випадку все закінчиться добре й несподівано бачить, як на неї накочується, дико репетуючи, потік тих людей, яких вона боїться найбільше. Спочатку заражені подумали, що йдеться про гурт таких, як і вони, лише набагато численніший, але ця ілюзія тривала недовго, бо вони відразу переконалися в тому, що ті люди сліпі, Сюди вам не можна входити, це крило належить тільки нам, воно не для сліпих, ви повинні розселитися з протилежного боку, кричали заражені, що стояли на варті у дверях. Деякі зі сліпих спробували напівобернутися й пошукати іншого входу, бо для них було однаково, чи вони увійдуть із лівого боку, чи з правого, але маса тих, котрі напливали ззовні, штовхала й штовхала їх уперед. Заражені захищали свої двері кулаками та копняками, сліпі відповідали їм, як могли, вони не бачили своїх супротивників, але відчували, звідки на них сипляться удари. У вестибюлі не могли поміститися дві сотні людей, навіть уявити собі це було неможливо, тому незабаром двері, що виходили на подвір'я, хоч і були досить широкі, повністю закупорилися, так ніби їх заткнули корком, ні вперед, ні назад, а ті, хто опинився всередині, здавлені, розчавлені, намагалися захиститися, роз-пихаючи ліктями сусідів, які їх душили, лунали крики, плакали сліпі діти, сліпі жінки втрачали тяму, тоді як ті, кому не вдалося увійти, дедалі посилювали натиск, налякані лютими викриками солдатів, які не могли зрозуміти, чому ці придурки досі перебувають на подвір'ї. Справжній жах розпочався тоді, коли відкотилася назад потужна хвиля людей, що намагалися вибратися з місива, яке загрожувало їх розчавити, й ви тепер уявіть себе на місці солдатів, що побачили, як вихлюпнулася назовні велика кількість тих, котрі вже увійшли до помешкання, й подумали, що сталося найгірше, що сліпі захотіли повернутися, згадаймо зовсім недавні події – тут могла відбутися справжня бійня. На щастя, сержант знову опинився на висоті становища, він вистрелив у повітря з пістолета лише для того, щоб привернути увагу, й вигукнув у гучномовець, Спокійно, ті, хто перебуває тепер на сходах, відступіть трохи назад, не натискайте так сильно, допомагайте одне одному. Мабуть, він хотів забагато, бійка всередині тривала, проте вестибюль трохи спорожнів завдяки численному переміщенню сліпих до дверей правого крила, де їх зустрічали сліпі, що розташувалися тут раніше, вони проводили їх до третьої палати, досі порожньої, та до тих ліжок у другій палаті, які досі не були зайняті. На якусь мить здалося, що битва обертається на користь заражених і не тому, що вони були сильніші або мали зір, а тому що сліпі, помітивши, що вхід на другу сторону вільний, урвали зіткнення із супротивником, як сказав би сержант на своїх уроках із військової стратегії й тактики. Проте недовго тривала радість захисників своєї території. З дверей правого крила почулися крики, які повідомляли, що вільних місць там уже немає, що всі палати заповнені, й тоді ж таки сліпі посилили свій натиск у вестибюлі, бо саме в ту мить розпалася людська пробка, що заблокувала двері головного входу й сліпі, які досі залишалися на подвір'ї і яких було багато, змогли просунутися вперед і ввійти до будинку, що в ньому, попри погрози солдатів, їм судилося жити. У результаті цих двох майже одночасних переміщень знову спалахнула бійка на вході до лівого крила, знову там посипалися удари, залунали крики, й так наче цього було мало, кілька сліпців, які пропхалися до тих дверей у вестибюлі, які виходили на заднє подвір'я, відкотилися звідти з криками, що там лежать мерці. Уявіть собі, який страх спричинило це повідомлення. Натовп поточився звідти, як міг, Там мерці, там мерці, повторювали люди, так ніби це свідчило про те, що й вони негайно помруть, за якусь секунду вестибюль перетворився на бурхливу водоверть, після чого людська маса в розпачливому пориві ринула до лівого крила, змітаючи все перед собою, зламавши опір заражених, багато з яких уже осліпли, інші, втікаючи з усіх ніг, ще намагалися врятуватися від своєї фатальної чорної долі. Та даремно вони втікали. Один за одним вони втрачали зір, і їхні очі провалювалися в смердючі води непроглядного білого моря, яке вливалося в коридори, в палати, заповнювало весь простір. Десь позаду, як у вестибюлі, так і на задньому подвір'ї, блукали сліпі, опановані розпачем, побиті, потоптані, там були передусім старі, жінки й діти, ті створіння, які ніде й ніколи не мають захисту, можна вважати справжнім чудом, що на подвір'ї не додалося ще багато трупів, які було б треба ховати. На землі були розкидані черевики, що загубили свої ноги, а також торбини, валізи, кошики, останнє майно кожного з цих людей, яке вони тепер назавжди втратили, бо хіба скажеш тому, хто його підбере, що воно, мовляв, не твоє.

Старий із чорною пов'язкою на оці прийшов із заднього подвір'я. Він або загубив свій багаж у товкотнечі, або взагалі його не мав. Він перший натрапив на мерців, але кричати не став, а залишився поруч із ними, примостився біля них, чекаючи, коли повернуться мир і тиша. Йому довелося чекати близько години. Тепер настав час знайти собі якийсь притулок. Повільно, простягши перед собою руки, він шукав свій шлях. Знайшов двері до першої палати правого крила, почув голоси, які лунали зсередини й запитав, Тут для мене ліжко не знайдеться.

Прибуття такої кількості сліпих мало принаймні одну перевагу. Але навіть дві, якщо добре подумати, причому перша була, так би мовити, психологічного порядку. Бо насправді існує велика різниця між тим станом, коли нам доводиться щомиті чекати, що ось-ось з'являться нові сусіди по палаті, й знати, що будівля нарешті заповнена, що відтепер можливо встановити із сусідьми тривалі стабільні взаємини, не уривані, як дотепер, послідовними появами нових людей, які примушували нас безперервно змінювати канали комунікацій. Друга перевага стосується суто практичного боку нашого існування, на яке вона впливає безпосередньо й істотно, бо примушує зовнішню владу, як цивільну, так і військову, зрозуміти, що одне діло постачати їжу для тридцятьох осіб, більш або менш терплячих, більш або менш налаштованих, з огляду на свою малу кількість, миритися з тимчасовими порушеннями в процесі постачання їжі, та інше діло взяти на себе несподівану й повну відповідальність за прогодування двохсот сорока людських створінь різного походження, різних здібностей, схильностей, різного гумору й темпераменту. Двісті сорок, врахуйте, це тільки ми так кажемо, бо принаймні двадцятеро сліпих не знайшли собі ліжок і сплять на підлозі. У всякому разі годі не визнати, що далеко не одне й те саме нагодувати тридцятеро осіб тією кількістю їжі, якої й для десятьох мало, і розподілити на двісті шістдесят людей їжу, призначену для двохсот сорока. Тут різниця буде майже непомітною. Прийняття на себе підвищеної відповідальності, а також – цю гіпотезу аж ніяк не слід відкидати – страх перед тим, що можуть спалахнути нові заворушення, вплинуло на зміну поведінки влади в тому, що тепер вона стала надсилати їжу вчасно й у достатній кількості. Само собою зрозуміло, що після бурхливих і прикрих подій, свідками яких нам довелося бути, навряд чи пощастить уникнути конфліктів, пов'язаних із розташуванням стількох сліпих, досить пригадати тих нещасних заражених, які зовсім недавно бачили, а тепер не бачать, розлучені подружжя й утрачених дітей, стогін збитих із ніг і потоптаних, причому не раз, а двічі або й тричі, тих, котрі шукають свої дорогі загублені речі й не знаходять їх, треба цілком утратити спроможність людського співчуття, щоб не помітити горе нещасного люду, так ніби й не було нічого. Але при всьому тому не можна заперечувати – повідомлення про те, що сніданок доставлено, стало для всіх цілющим бальзамом. І хоч не можна заперечувати, що необхідність забрати таку велику кількість їжі і розподілити її на стільки ротів, попри відсутність будь-якої організації, що зайнялася б цим, і будь-якого авторитетного керівника, спроможного запровадити належну дисципліну, сприяла виникненню нових непорозумінь, ми не зможемо не визнати, що середовище значно змінилося на краще, коли в усій старій божевільні стало чути лише двісті шістдесят ротів, які пережовували їжу. Хто після них прибиратиме – це запитання, яке поки що залишається без відповіді, лише в кінці вечора гучномовець знову стане повторювати правила доброї поведінки, яких повинні дотримуватися інтерновані задля добра всіх, ось тоді ми й побачимо, чи ці правила знайдуть якесь розуміння в тих, котрі щойно прибули. Добре вже те, що мешканці другої палати правого крила нарешті вирішили поховати своїх мерців, принаймні ми позбулися цього смороду, до смороду, який поширюють живі, теж огидного, звикнути трохи легше.

Що ж до першої палати, то, можливо, тому, що вона населена найдавніше, а отже її мешканці краще пристосувалися до життя в умовах сліпоти, то через чверть години по тому, як її мешканці сьогодні поїли, там уже не було на підлозі жодного брудного папірця, жодної одноразової використаної тарілки або миски. Тут усе було зібране, менші речі поміщені в більші, брудніші позапихані в менш брудні, достоту так, як рекомендується правилами раціональної гігієни, що приділяє таку велику увагу максимально можливій ефективності при збиранні решток і покидьків, а також економії зусиль, необхідних для виконання цієї роботи. Ментальність, яка спричиняє соціальну поведінку такого зразка, не виникає сама по собі й не народжується спонтанно. У тому випадку, який ми розглядаємо, схоже, йдеться про вирішальний вплив та науку сліпої, яка лежить у глибині палати, тієї самої, що одружена з офтальмологом, адже це вона невтомно навчає нас, Якщо ми не спроможні повністю жити, як люди, то принаймні докладаймо всіх зусиль, щоб цілком не уподібнитися до тварин, вона стільки разів це повторювала, що решта палати перетворила її слова, у глибині своїй прості й елементарні, на максиму, на сентенцію, на доктрину, на правило життя. Мабуть, саме такий стан духу, сприятливий до розуміння потреб і обставин, сприяв, хай і в непрямий спосіб, тій доброзичливості, з якою тут зустріли старого з пов'язкою на оці, коли він з'явився у дверях і запитав, А для мене тут ліжка не знайдеться. Завдяки щасливій випадковості, що явно обіцяла добрі наслідки в майбутньому, ліжко для старого знайшлося, єдине ліжко, що невідомо як змогло пережити, так би мовити, нашестя, те саме ліжко, на якому був розташувався крадій автомобілів, що терпів лютий біль, і, можливо, саме аура цього болю відлякувала людей від його ліжка. Такими бувають розпорядження долі, яка накреслює свої химерні й таємничі арабески. І треба зазначити, що ця її постанова була далеко не першою, досить пригадати, що саме тут зібралися всі пацієнти, які не так давно зустрілися в консультації офтальмолога, коли там з'явився перший сліпий, що й тепер перебував тут, разом з усіма, котрі там були. Тихенько, як зазвичай, щоб не відкрити таємницю своєї присутності, дружина лікаря прошепотіла на вухо чоловікові, Мабуть, він також твій хворий, літній чоловік, лисий, із білим волоссям, із чорною пов'язкою на оці, пам'ятаю, ти про нього розповідав, Яке око затулене в нього чорною пов'язкою, Ліве, Схоже, це й справді він. Лікар пройшов у проході між ліжками і трохи піднявши голос, сказав, Я хочу доторкнутися до чоловіка, який щойно до нас прийшов, попросіть його вийти у прохід, і я піду йому назустріч. Вони зустрілися напівдорозі, пальці доторкнулися до пальців, як у двох мурашів, що впізнають один одного, ворушачи вусиками, у цьому випадку було не так, лікар попросив дозволу обмацати обличчя старого пальцями й дуже швидко натрапив на пов'язку, Немає сумніву, ви останній із моїх пацієнтів, що тут усі зібралися, той, хто прийшов до мене з чорною пов'язкою на оці, Що ви хочете цим сказати, хто ви, сеньйоре, запитав старий, Я ваш офтальмолог, згадайте, ми домовлялися про дату вашої операції з видалення катаракти, А як ви мене впізнали, Насамперед по голосу, голос – це зір того, хто не бачить очима, Атож, і я впізнав ваш голос, але тепер, сеньйоре лікарю, я вже не маю потреби, щоб ви оперували мене, Якщо знайдуться ліки від цієї хвороби, то ми обидва їх потребуємо, Пригадую, як ви мені, сеньйоре доктор, сказали, що після операції я не впізнаю світ, у якому жив, і тепер ми розуміємо, до якої міри ви мали рацію, Коли ви осліпли, Учора вночі, Й сьогодні вас уже доставили сюди, Там існує такий страх, що скоро почнуть уби-вати всіх, хто осліпне, Тут уже ліквідували десятьох, сказав чоловічий голос, Я на них натрапив, просто відповів старий із чорною пов'язкою на оці, Вони були з іншої палати, своїх ми поховали відразу, ска-зав той самий голос, ніби закінчуючи свою розповідь. Дівчина в чорних окулярах підійшла до них, Ви мене пам'ятаєте, я була в чорних окулярах, Я пам'ятаю вас дуже добре, попри свою катаракту я побачив, що ви дуже гарна. Дівчина усміхнулася, Дякую, сказала вона й повернулася на своє місце. Звідти вона сказала, Тут також перебуває той хлопчик, Хочу до мами, сказав голос хлопчика, ніби стомлений від тихого й марного плачу, А я осліп найперший, сказав перший сліпий, і перебуваю тут зі своєю дружиною, А я реєстраторка консультації, повідомила реєстраторка. Дружина лікаря промовила, Залишилося відрекомендуватися лише мені, й повідомила, хто вона така. Тоді старий, ніби бажаючи подякувати за приязний прийом, сказав, Я маю радіо, Радіо, вигукнула дівчина в чорних окулярах, заплескавши в долоні, музика, як чудово, Так, але це радіо дуже маленьке, на батарейках, а батарейки не живуть вічно, нагадав старий, Ви мені не кажіть, що нам доведеться перебувати тут вічно, сказав перший сліпий, Вічно, не думаю, бо вічно – це дуже багато часу, Нам треба послухати новини, зауважив лікар, І бодай трохи музики, наполягала дівчина в чорних окулярах, Не всім подобається однакова музика, але всі, безперечно, зацікавлені знати, що відбувається там, у зовнішньому світі, тож треба берегти батарейки, Я теж хочу послухати останні вісті, сказав старий із чорною пов'язкою. Він дістав невеличкий радіоприймач із внутрішньої кишені куртки й увімкнув його. Став шукати станції, але його рука, ще не дуже впевнена в собі, легко втрачала довжину хвилі, й спочатку в ефірі чулися лише шуми, що змінювали один одного, фрагменти музики й слів, нарешті його рука набула твердості, й музика стала впізнаванною, Нехай побуде трохи так, попросила дівчина в чорних окулярах, коли слова стали лунати виразно, Це не новини, сказала дружина лікаря, а потім запитала, ніби ця думка спала їй несподівано, Цікаво, котра зараз година, але вона вже знала, що ніхто не зможе їй відповісти. Стрілка синхронізації й далі ковзала по хвилях, добуваючи звуки з маленького ящичка, потім завмерла, то була пісня, звичайна собі пісня, без будь-якої значущості, але сліпі стали повільно підходити ближче, вони не штовхалися, здавалося, вони відчували перед собою чиюсь присутність і зупинялися перед нею, щоб послухати, з широко розплющеними очима, спрямованими на голос, який співав, деякі плакали, либонь, так, як уміють плакати лише сліпі, сльози котилися в них безупинно, наче витікали з джерела. Пісня закінчилася й диктор сказав, Увага, на третьому сигналі буде четверта година. Одна зі сліпих, сміючись, запитала, Четверта година дня чи четверта година ранку, і здавалося, що сміх причинив їй біль. Дружина лікаря непомітно перевела стрілки свого годинника й накрутила його, певно, була четверта година дня, хоч для годинника це однаково, стрілка біжить від першої до дванадцятої, а все інше – то людські вигадки. Що це був за звук, запитала дівчина в чорних окулярах, Це я, накрутила свого годинника, коли почула, як по радіо оголосили четверту годину, то був один із тих автоматичних рухів, які ми завжди робимо, не розгубилася дружина лікаря. Потім подумала, що не варто було так ризикувати, досить було поглянути на зап'ясток одного зі сліпих, які прибули сьогодні, у когось, безперечно, годинник ще був накручений. Мав на руці годинника й старий із чорною пов'язкою на оці, як вона помітила в цю хвилину, й години він показував правильно. Тоді лікар запитав, Розкажіть нам про ситуацію, що тепер панує за цими стінами. Старий із чорною пов'язкою на оці сказав, Гаразд, але спочатку я сяду, мені важко довго стояти на ногах. Посідавши по троє й по четверо на кожному ліжку, сліпі розташувалися найліпше, як могли, утворили компанію, замовкли, і старий із чорною пов'язкою на оці розповів їм усе, що знав про те, що бачив на власні очі, про те, що чув протягом тих небагатьох днів, які минули від початку епідемії й до того дня, коли він осліп.