Текст книги "Сліпота"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Минула година, місяць піднявся високо, голод і страх відганяють сон, ніхто не спить у палатах. Проте їх не можна вважати єдиними причинами загального безсоння. Можливо, внаслідок збудження від недавньої битви, до того ж так безнадійно програної, або внаслідок чогось непоясненного, що витає в повітрі, сліпців опанувало відчуття тривоги. Ніхто не наважується вийти в коридор, і кожна палата скидається на вулик, захоплений трутнями, самцями бджіл, що, як відомо, вміють лише дзижчати, не схильні ані до порядку, ані до методу. Ніколи не бачено, аби вони зробили щось для життя або подбали про майбутнє, хоч коли йдеться про сліпих, людей і так скривджених долею, було б украй несправедливо називати їх трутнями або дармоїдами, бо на чому вони можуть паразитувати і де знаходити собі дармову їжу, й узагалі треба бути дуже обережним із порівняннями, не допускати, щоб вони були надто поверховими й легковажними. Проте немає такого правила, яке не мало б свого винятку, й тут ми бачимо це на прикладі жінки, яка, увійшовши до палати, другої в правому крилі, стала нишпорити у своїх пожитках, поки не знайшла невеличкий предмет, який затиснула в долоні, так ніби хотіла заховати його від чужих очей, давні звички, як відомо, зберігаються надовго й навіть тоді, коли нам здається, що ми зовсім про них забули. Тут, де здавалося б, усі повинні бути за одного й один за всіх, ми бачимо, як жорстоко вихоплюють сильні шматок хліба з рота у слабких, і ось тепер ця жінка пригадала, що принесла сюди запальничку в ручній сумочці й у такому гармидері та безладі не загубила її й пильно оберігає, приховуючи від усіх, так ніби вона є умовою її власного виживання, вона не думає про те, що, можливо, хтось із її товаришів по нещастю зберіг останню сигарету, яку не може закурити, бо ні в кого не знайдеться вогника, від якого він її запалив би. Та вже й ніколи не запалить. Жінка вийшла з палати, нікому не сказавши ні слова, навіть слова прощання, пройшла порожнім коридором, проминула двері першої палати, ніхто з тієї палати не помітив, що вона там пройшла, перетнула вестибюль, де місяць намалював на підлозі молочне озеро, а жінка уже в другому крилі, ще один коридор, і її доля чекає на неї в його глибині, їй нікуди більше не треба звертати. Крім того, вона йде на голоси, які кличуть її до себе, щоправда це тільки образний вислів, бо ніхто, звичайно, ЇЇ не кличе, просто до її вух долинають крики сліпих бандитів із останньої палати, де вони солодко п'ють і смачно їдять, святкуючи перемогу в битві, хоч це тільки неумисне перебільшення, вони п'ють і їдять лише те, що в них залишилося від колишніх запасів, безперечно, що й іншим захотілося б щось покласти на зуб, але вони не можуть, між ними та їжею барикада з восьми поставлених одне на одне ліжок і заряджений пістолет. Жінка тепер стоїть навколішках біля входу до палати, перед самими ліжками, вона підтягує ближче до себе ковдри, потім підводиться на ноги, підтягує до себе ковдру з третього ліжка, до четвертого рука в неї не дотягнеться, проте байдуже, бікфордові шнури наготовлені, тепер залишається тільки піднести до них вогонь. Вона ще пам'ятає, за яке коліщатко треба крутити, аби полум'я запальнички стало довшим, ось воно перед нею, крихітний кинджал світла, що тремтить, наче лезо ножиць. Вона починає з верхнього ліжка, вогник ретельно лиже брудну тканину, потім перестрибує на нижче ліжко, потім іще на нижче, жінка відчула, як засмерділо паленим її власне волосся, вона має бути обережною, їй треба розпалити це багаття, а не згоріти в ньому, вона чує крики бандитів у палаті, й у цю мить думає, А що як вони мають воду, якщо зможуть загасити полум'я, в розпачі вона підлізла під найнижче ліжко й провела вогником запальнички по всьому матрацу, тут і там, тоді раптом вогники примножилися, перетворилися на одну вогненну завісу, на вогонь ще вилили струмінь води, який намочив і жінку, але запізно й марно, тепер уже її власне тіло перетворилося на паливо для вогнища. Невідомо, що там творилося всередині, ніхто не зміг би ризикнути туди увійти, але уява для чогось нам служить, вогонь уже швидко перестрибує від ліжка до ліжка, хоче пожерти їх усі водночас і досягає свого, сліпі бандюки бездумно й без користі використали останню воду, яка в них була, й тепер намагаються дістатися до вікон, балансуючи, залазять на спинки ліжок, куди вогонь іще не дістався, а він уже туди дістався, вони хитаються, падають, а вогонь уже гуготить навколо них, у жаркому полум'ї шибки вікон починають тріскатися й розпадатися на друзки, свіже повітря зі свистом вривається до палати й роздмухує пожежу, не слід також забувати про крики люті та страху, завивання від болю й агонії, але слід відзначити, що лунають вони дедалі тихше, а жінка із запальничкою, наприклад, уже давно мовчить.

У цей час інші сліпці вже повибігали, перелякані, в коридори, заповнені димом, Пожежа, пожежа, кричали вони, й тепер можна наочно побачити, як погано спроектовані й організовані заклади людського притулку, лікарні та психзаклади, ви тільки зверніть увагу на те, як кожне з ліжок, зі своєю арматурою гострого заліза, може перетворюватися на смертельну пастку, а до яких жахливих наслідків може призвести те, що палати на сорок чоловік, не рахуючи тих хворих, які сплять на підлозі, мають лише одні двері, якщо вогонь спочатку прибуває до них і перекриває шлях до відступу, то не врятується ніхто. На щастя, як доводить людська історія, нерідко буває так, що погана річ веде за собою річ добру, значно рідше кажуть про те, що речі добрі ведуть за собою погані, такими бувають суперечності в нашому світі, одні заслуговують на більшу увагу, ніж інші, у нашому випадку річчю доброю було якраз те, що палати мали лише одні двері, завдяки цьому вогонь, який перетворив на попіл сліпих бандитів, надовго затримався в їхній палаті, і якби штовханина не була такою великою, можливо, ми й не втратили б стільки інших життів. Немає сумніву, що багато з інших сліпих були розтоптані й розчавлені в тисняві, таким є ефект паніки, можна сказати ефект природний для тваринного світу, й можна не сумніватися, що навіть рослини за таких ситуацій поводилися б так само, якби корені не затримували їх у землі, було б дуже цікаво дивитись, як лісові дерева втікають від пожежі. На внутрішньому подвір'ї зібралося чимало сліпих, яким спало на думку повідчиняти вікна в коридорах і повистрибувати крізь них. Вони вистрибували, спіткалися, падали, плакали й кричали, але тепер були уже в безпеці, маючи надію, що коли вогонь обвалить дах будівлі, й завдяки вітрам і повітрю утворить вулкан із полум'я та розжарених головешок, він не перекинеться на верхівки дерев. В іншому крилі запанував не менший страх, сліпому досить відчути запах диму, й він уже собі уявляє, що вогонь палахкотить поруч із ним, а це неправда, за короткий час коридор був напхом напханий людьми, якщо хтось не зможе навести тут порядок, то відбудеться трагедія. Хтось пригадав, що дружина лікаря досі має очі, які спроможні бачити, куди вона заподілася, нехай вона нам розкаже, що тут відбувається, куди ми повинні йти, я тут, оце тільки змогла вибратися з палати через зизоокого хлопчика, бо ніхто не знав, де він заховався, тепер він тут, я міцно тримаю його за руку, мені треба висмикнути руку з плеча, щоб я його відпустила, другою рукою я тримаюся за руку свого чоловіка, за мною йде дівчина в чорних окулярах, а за дівчиною старий із чорною пов'язкою на оці, там, де перебуває один, перебуває й другий, а за цими двома йде перший сліпий, а за ним його дружина, усі ми вийшли з палати разом, стиснуті, наче соснова шишка, яку, сподіваюся, навіть таке жарке полум'я не примусить розкритися. Тим часом кілька сліпих із нашого крила пішли за прикладом сліпих із крила сусіднього, вони повистрибували з вікон на внутрішнє подвір'я, ми не можемо бачити, що більша частина будівлі з протилежного боку перетворилася на яскраве вогнище, але відчуваємо на руках і обличчі гарячий подих, який долітає звідти, поки що дах тримається, але листя дерев поступово скручується. Тоді хтось вигукнув, Чому ми тут стовбичимо, чому не виходимо з будинку, й з цього моря голів на його запитання пролунала чітка й однозначна відповідь із двох слів, Там солдати, але старий із чорною пов'язкою на оці сказав, Ліпше померти від кулі, аніж засмажитися живим, і його голос пролунав, як голос людини з досвідом, можливо, то говорив навіть не він, а ті слова вилетіли з рота в жінки із запальничкою, яка не мала щастя бути вбитою останньою кулею, що її випустив зі свого пістолета сліпий рахівник. Тоді сказала дружина лікаря, Пропустіть мене вперед, я піду поговорю із солдатами, вони не можуть дозволити, щоб ми померли у вогні, солдати теж наділені почуттями. Завдяки надії на те, що солдати теж наділені почуттями, у натовпі відкрився вузький канал, крізь який із великими труднощами могла пройти дружина лікаря, тягнучи за собою своїх. Дим застилав їй обличчя, через короткий час вона втратить зір, як і інші. Проштовхатися крізь вестибюль було надзвичайно важко. Двері, що виходили на подвір'я, були висаджені, сліпі, які сюди пропихалися, знали, що залишатися далі під дахом приміщення небезпечно, й натискали на передніх, але передні чинили опір, упиралися, як могли, бо для них досі більше важив страх опинитися на виду в солдатів, та коли сили в них почали вичерпуватися, коли вогонь став наближатися, то кожен пригадав слова старого з чорною пов'язкою на оці, що ліпше померти від кулі, аніж засмажитися живцем. Далі чекати не було сенсу, й дружина лікаря нарешті вийшла на майданчик зовнішніх сходів, вона вийшла туди практично наполовину гола, бо обидві руки в неї були зайняті, й вона не могла захищатися від тих, які хотіли приєднатися до маленької групи, що просувалася вперед, так би мовити, стрибнути на сходинку поїзда, який перебував у русі, солдати, либонь, витріщать очі від подиву, коли вона постане перед ними з голими грудьми. Уже не місячне світло осявало широкий і порожній простір, який тягся до самої брами, а заграва пожежі, яка гуготіла бурхливим полум'ям. Дружина лікаря викрикнула, Будь ласка, будь ласка, ради всього, що вам дороге, дозвольте нам вийти, не стріляйте. Ніхто їй не відповів. Прожектор не горів, ніде не видно було жодної людської душі. Досі опанована страхом, дружина лікаря спустилася вниз на дві сходинки, Що там відбувається, запитав чоловік, але вона нічого не відповіла, вона не вірила власним очам. Спустилася по інших сходинках і пішла в напрямку брами, тягнучи за собою зизоокого хлопчика, чоловіка та всю компанію, сумніву вона вже не мала, солдати звідси пішли? певно, вони також осліпли, осліпли тепер усі.

І тоді нарешті, певно, для того, щоб спростити плин подій, усе відбулося водночас. Дружина лікаря голосно сповістила, що вони вільні, дах лівого крила обвалився зі страшним гуркотом, розбризкуючи на всі боки дощі іскор, сліпі вибігли на подвір'я з гучними криками, але вибігли не всі, деякі залишилися там, усередині, одні розчавлені об стіни, а інші розтоптані до такого стану, що стали схожі на безформне криваве місиво, а вогонь палахкотів дедалі яскравіше, щоб незабаром перетворити все це на попіл. Браму відчинено навстіж, божевільні виходять.

Скажи сліпому, Ти вільний, відчиняй двері, які відокремлювали тебе від світу. Іди собі, ти вільний, повторюємо ми йому, а він не йде, стовбичить посеред вулиці разом з іншими, які вийшли з ним, вони налякані, вони не знають, куди їм іти, бо немає ніякого порівняння між життям у раціонально обладнаному лабіринті, яким за визначенням є дім для душевно хворих, і виходом без руки проводиря й без ремінця, прив'язаного до собаки, в безумний лабіринт міста, де пам'ять тобі нічим не допоможе, бо вона спроможна тільки показати тобі образи місць, але не дороги, які до них ведуть. Стоячи біля охопленого пожежею будинку, який уже палахкотить із усіх боків, сліпі відчувають на своїх обличчях гарячі хвилі полум'я і сприймають їх як щось таке, що їх оберігає, так само як раніше стіни божевільні були для них тим, що їх ув'язнювало й водночас дарувало їм безпеку. Вони тримаються разом, притискаючись одне до одного, наче вівці в отарі, ніхто з них не хоче бути вівцею заблудлою, бо знають, що жоден пастух не піде її шукати. Вогонь потроху стихає, місце дії тепер знову освітлює місяць, а не заграва пожежі, сліпі починають непокоїтися, адже не можна вічно стовбичити тут. До кінця віків, каже один із них. Хтось запитав, чи день тепер чи ніч. Відразу пояснивши причину такої марної цікавості, А цікаво, чи привезуть нам їжу, можливо, там знову виникло якесь непорозуміння, несподівана затримка, адже й раніше так бувало, Але солдатів тут нема, Це нічого не означає, можливо, їх просто забрали звідси, бо вони стали непотрібні, Не розумію, Наприклад тому, що загрози зараження тепер уже не існує, Можливо, винайшли ліки проти нашої хвороби, Ото було б добре, Що будемо робити, Я залишаюся тут, поки настане день, А як ти довідаєшся, що вже настав день, По сонцю, коли почне гріти сонце, Це якщо небо не буде захмарене, Ще стільки годин треба чекати, поки настане день. Геть виснажені, чимало сліпих посідали на землю, інші, ще слабкіші, просто попадали, деякі з них знепритомніли, можливо, свіже повітря ночі допоможе їм прийти до тями, але можна не сумніватися в тому, що коли настане час підводитися на ноги, то зможуть підвестися далеко не всі, бо деякі з бідолах змогли дотягти лише до цього місця, як отой марафонський бігун, що впав мертвим за три метри до фінішу, зрештою, немає підстав сумніватися, що всі люди помирають, не доживши до призначеного їм часу. Для тих сліпих, які посідали або полягали, чекаючи, коли солдати або хтось інший, скажімо, працівники Червоного Хреста абощо, привезуть їм їжу та все інше, необхідне для комфортного життя, розчарування прийде трохи згодом, ото й уся різниця. А якби хтось і справді повірив, що винайдено ліки проти нашої хвороби, то й це не зробило б його щасливим.

Але дружина лікаря подумала, що їм варто дочекатися, поки закінчиться ніч, зовсім з інших причин, Для нас найголовніше тепер знайти їжу, а в темряві це було б дуже важко, Ти маєш якесь уявлення про те, де ми тепер перебуваємо, запитав її чоловік, Більш або менш, Далеко від нашого дому, Досить далеко. Інші також захотіли довідатися, на якій відстані вони перебувають від своїх домівок, стали називати адреси, й дружина лікаря намагалася приблизно їм пояснити, лише зизоокий хлопчик не зміг пригадати, де він раніше жив, та воно й не дивно, адже він давно вже перестав кликати матір. Якби вони вирішили йти, починаючи від найближчого дому до найдальшого, то насамперед вони дійшли б до оселі дівчини в чорних окулярах, наступним був будинок, у якому мешкав старий із чорною пов'язкою на оці, далі дім лікаря та його дружини й останнім – дім першого сліпого. Вони мали намір піти саме цим маршрутом, бо дівчина в чорних окулярах уже попросила, щоб вони, якщо можна, довели її додому. Я не знаю, як ведеться моїм батькам, сказала вона, і її щира стурбованість доводить, якими насправді необгрунтованими є упереджені погляди тих, хто заперечує існування сильних почуттів, зокрема й дочірніх або синівських, вони також характерні для людей, на жаль, досить численних, які живуть досить безладним із погляду громадської моралі життям. Ніч ставала дедалі холоднішою, а на пожежі залишилося дуже мало чогось такого, що могло горіти, тепло, яке поширювалося від гарячого вугілля, вже не досягало й не могло нагріти закоцюблих сліпих, котрі перебували досить далеко від брами, а саме там сиділи дружина лікаря та її група. Три жінки та зизоокий хлопчик усередині сиділи, притулившись одне до одного дуже тісно, троє чоловіків сиділи навколо, і якби хтось їх побачив, то міг би сказати, що такими вони й народилися, бо й справді вони здавалися одним тілом, що дихало одним диханням і відчувало один голод. Одне за одним вони провалювалися в сон, легкий сон, із якого не раз прокидалися, бо деякі сліпі, очунявши від власного заціпеніння, підводилися на ноги й, спотикаючись, починали блукати, немов сновиди, в цьому хаосі стражденних людей, один із них сів і заснув, притулившись до них, бо чи не байдуже йому було де притулитися й де заснути, чи тут, чи в якомусь іншому місці. Коли народився день, лише кілька тоненьких стовпів диму підіймалися над попелищем, але навіть вони не затрималися надовго, бо з настанням ранку почався дощ, дрібний дощик, можна сказати, мжичка, але надзвичайно настирливий, хоч спочатку він навіть не міг досягти розпеченої землі, ще в повітрі перетворювався на пару, але своїх зусиль не припиняв, а як відомо, вода й камінь точить і жаркі вуглини гасить, а якщо комусь захочеться мати риму для створення прислів'я, то нехай сам її і вигадає. Деяким сліпим тут бракує не тільки зору, а й нормальної тямки, бо як інакше можна пояснити звивисті шляхи їхньої логіки, яка привела їх до висновку, що в дощ омріяну їжу не привезуть. І не було ніякої змоги переконати їх у тому, що їхній висновок хибний, а тому неминуче хибний і висновок, що час іще ранній навіть для першого сніданку, вони в розпачі падали на землю й плакали, Вони не приїдуть, дощ іде, вони не приїдуть, повторювали вони, втрачаючи свої останні спроможності тверезого мислення, уподібнюючись до тих, котрі раніше населяли ту будівлю, яка щойно згоріла.

А той сліпий, що уночі спіткнувся й прилаштувався спати біля групи сліпих, яку очолювала дружина лікаря, вранці не зміг підвестися. Перегнувшись удвоє, ніби хотів зберегти останнє тепло внизу живота, він не ворушився, попри дощ, який почав накрапати густіше. Помер, сказала дружина лікаря, а нам краще піти звідси, поки в нас іще збереглися бодай рештки сил. Вони з великими труднощами зіп'ялися на ноги, долаючи запаморочення голови, хапаючись одне за одного, потім рушили вервечкою, попереду та, яка мала очі, спроможні бачити, після неї та, яка мала очі, що не могли бачити, дівчина в чорних окулярах, потім старий із чорною пов'язкою, зизоокий хлопчик, дружина першого сліпого, її чоловік, лікар ішов у кінці процесії. Вони пішли дорогою, яка вела до центру міста, але дружина лікаря мала зовсім інший намір, вона хотіла швиденько знайти місце, де могла б залишити тих, хто за нею йшов, і податися на пошуки чогось їстівного. Вулиці були безлюдні, бо ще було дуже рано, або через дощ, який дедалі посилювався. Повсюди лежали купи сміття, двері деяких домівок і крамниць були відчинені, але більшість зачинені, й усередині них не було ані людей, ані світла. Дружина лікаря подумала, що було б добре залишити своїх супутників в одній із цих крамниць, запам'ятавши назву вулиці та номер на будинку, щоб потім вона могла знайти їх, коли повернеться. Зупинімося, сказала вона дівчині в чорних окулярах, чекайте мене тут і нікуди не йдіть, вона підійшла до засклених дверей аптеки і спробувала їх відчинити, всередині побачила щось схоже на постаті лежачих людей, постукала по склу, одна з постатей заворушилася, дружина лікаря знову постукала, інші постаті теж повільно заворушилися, одна з них підвелася на ноги й обернула обличчя туди, звідки пролунав звук. Вони всі сліпі, подумала дружина лікаря, але не могла зрозуміти, чому вони зібралися всі тут, можливо, це родина аптекаря, але якщо так, то чому вони не залишилися у власному помешканні, де можна спати з більшим комфортом, ніж на твердій підлозі, можливо вони охороняли свій заклад, але від кого, адже тут немає нічого, крім ліків, які можуть не тільки врятувати життя, а й убити. Вона пройшла трохи далі й зазирнула всередину іншої крамниці, там також лежали на підлозі люди, жінки, чоловіки, діти, деякі, схоже, готувалися до виходу, один із них підійшов до дверей, простяг руку назовні й сказав, Дощ, Сильний, запитав хтось із крамниці, Атож, треба почекати, поки він перестане, сказав чоловік, який стояв за два кроки від дружини лікаря, він не помічав її присутності й тому стрепенувся, коли почув у себе над вухом, Доброго дня, він утратив звичай бажати комусь доброго дня й не тільки тому, що для сліпих дні, власно кажучи, ніколи не бувають добрими, а й тому, що ніхто з них не може бути впевненим, що зараз не день, а вечір або ніч, і якщо тепер, у повній суперечності зі щойно сказаним, ці люди прокидаються більш або менш водночас, причому вранці, то тільки тому, що деякі з них осліпли зовсім недавно й ще не втратили відчуття послідовності днів і ночей, вони знають, коли треба спати, а коли прокинутися. Чоловік сказав, Дощ іде, а тоді, Хто ви, Я не звідси, Ви шукаєте їжу, Так, ось уже чотири дні, як ми нічого не їли, А як ви знаєте, що минуло чотири дні, Підрахувала, Ви сама-одна, Зі мною мій чоловік і кілька друзів, Скільки вас, Загалом семеро, Якщо ви хочете залишитися з нами, то забудьте про це, нас і так багато, Та ні, ми лише мимо проходили, І куди ви йдете, Нас інтернували відразу по тому, як люди почали сліпнути, А, так, карантин, який нічому не допоміг, Чому ви так думаєте, Бо вам дозволили вийти, Там почалася пожежа, й тоді ми помітили, що солдати, які нас охороняли, зникли, І ви вийшли на волю, Так, Ваші солдати, либонь, осліпли останніми, усі люди осліпли, Усі люди, все місто, вся країна, Якщо хтось і зберіг зір, то він про це не каже, мовчить, Чому ви не живете у власній оселі, Бо не знаю, де вона, моя оселя, Справді не знаєте, А ви знаєте, де ваша оселя, Я, дружина лікаря хотіла відповісти, що саме туди вона йде з чоловіком та кількома друзями, їм лише доведеться трохи затриматися, аби знайти чогось перекусити, щоб повернути сили, але в ту саму мить із усією ясністю зрозуміла, яка тепер утворилася ситуація, адже й справді, якщо сліпа людина вийде з дому, то лише чудом вона зможе знову його знайти, тепер ситуація зовсім не та, що раніше, адже в той час сліпі могли розраховувати на допомогу перехожих, чи для того, щоб перейти через вулицю, чи для того, щоб повернутися на певну дорогу, після того як неумисне відхилилися від свого звичного маршруту. Я знаю лише, що вона далеко звідси, Але ви неспроможні дістатися до неї, Ні, І я не можу, те саме сталося й зі мною, те саме відбувається з усіма, ви, ті, хто перебував у карантині, маєте багато чого навчитися, ви собі не уявляєте, як легко втратити свій дім, Не розумію, Люди недарма ходять групами, як ми, як майже всі інші, бо коли нам треба роздобути їжу, ми мусимо виходити всі разом, лише так ми маємо шанс не загубити одне одного, а що ми виходимо всі разом, і ніхто не залишається стерегти дім, то найімовірніше, якщо нам щастить повернутися в нього, він уже зайнятий іншою групою, яка заблукала в місті, отак ми й кружляємо по ньому, спочатку навіть бійки траплялися, та незабаром ми зрозуміли, що ми, сліпі, так би мовити, не маємо нічого такого, що могли б назвати своїм, крім того, що носимо на собі, Вихід, либонь, у тому, щоб оселитися в продуктовій крамниці, принаймні доти, доки не закінчаться запаси, звідти можна не виходити, Той, хто так зробить, щонайменше не матиме більше жодної хвилини спокою, і я кажу щонайменше, бо мені розповідали про випадок, коли одні люди саме так і зробили, замкнулися в такій крамниці, взяли двері на засув, але ж вони не могли примусити їжу, щоб вона не пахла, зовні зібралися ті, кому теж хотілося їсти, а що ті, хто зачинився всередині, їм не відчиняли, то вони підпалили крамницю, свята помста, я сам не бачив, мені розповідали, але все одно, то була свята помста, й наскільки мені відомо, більше ніхто на таке не наважувався, А в будинках, у помешканнях люди живуть, Так, живуть, чом би їм і не жити, у моїй квартирі вже, певно, мешкало чимало людей, але я не певен, що коли-небудь мені пощастить повернутися в неї, а крім того, в цій ситуації набагато практичніше спати на нижніх поверхах, на складах, у крамницях, щоб не підійматися та не спускатися по сходах, Дощ перестав, сказала дружина лікаря, Дощ перестав, повторив її слова співрозмовник, звертаючись до тих людей, які були всередині. На ці слова попідводилися й ті, хто досі лежав, зібрали свої речі, рюкзаки, валізки, полотняні й пластикові мішки, так ніби збиралися в якусь експедицію, і то була правда, вони вирушали на пошуки чогось їстівного, одне за одним виходили з крамниці, дружина лікаря звернула увагу на те, що вони добре вдягнені й хоч кольори не завжди були підібрані зі смаком, а штани були або надто короткі, з під яких визирали голі литки, або такі довгі, що їх доводилося підкочувати, але вони захищали ноги від холоду, декотрі з чоловіків були в плащах або в пальтах, дві жінки мали на собі довгі куртки з хутряною підкладкою, парасольок не було ні в кого, певно, через їхню незручність, адже прутики завжди могли встромитися в очі. Група, в якій було чоловік п'ятнадцять, пішла собі. На вулиці з'явилися інші групи, окремі люди також, під стінами чоловіки полегшували вранішню потребу сечового міхура, жінки воліли присідати за покинутими автомобілями. То там, то там посеред вулиці лежали розмоклі на дощі екскременти.

Дружина лікаря повернулася до своїх, які інстинктивно ховалися від дощу під навісом кондитерської, де пахло прокислими вершками та іншою гнилятиною. Ходімо, сказала вона, я знайшла притулок, який покинули інші. Обстава закладу не була порушена, в цій крамниці торгували не продуктами й не одягом, а холодильниками, пральними та посудомийними машинами, електричними та мікрохвильовими плитами, пилососами, міксерами, блендерами і ще тисячею електродомашніх приладів, покликаних зробити життя легким. Атмосфера була насичена бридким смородом, у якому здавалася абсурдною незмінно біла поверхня товарів, що там продавалися, Відпочиньте тут, сказала дружина лікаря, а я піду пошукаю чогось поїсти, не знаю, де мені пощастить чого-небудь знайти, близько, далеко, не знаю, але ви чекайте мене терпляче, там зовні блукають групи людей, якщо хтось захоче увійти, то скажіть, місце тут зайняте, цього буде досить, щоб вони відійшли, такий тут звичай, Я піду з тобою, сказав чоловік, Ні, ліпше я піду сама-одна, я мушу роздивитися, як тепер живуть люди, з почутого мною можна зробити висновок, що всі осліпли, У такому разі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, наше життя нічим не відрізняється від того, яким ми жили в божевільні, Ні, порівнювати ці два види життя не можна, ми тут можемо йти, куди нам заманеться, а питання з їжею якось розв'яжеться, ми не помремо з голоду, я також повинна знайти для нас одяг, бо ми тепер одягнені в ганчір'я, але найбільше потребувала одягу вона сама, вище пояса вона була майже гола. Поцілувала чоловіка й у цю мить відчула біль, що шпигнув її в серце, Будь ласка, хоч би що сталося, навіть якщо хтось захоче сюди увійти, не покидайте це місце, а якщо вас виженуть геть, я не вірю, що таке може відбутися, але треба взяти до уваги всі можливі варіанти розвитку подій, залишайтеся поблизу від дверей, поки я не повернуся. Вона подивилася на них, і очі їй наповнилися слізьми, ось вони тут, перед нею, і залежать від неї, як малі діти залежать від матері. Як би вони змогли обійтися без мене, подумала вона, і їй навіть не спало на думку, що тепер тут усі сліпі і якось живуть, їй треба було б самій осліпнути, аби зрозуміти, що людина спроможна призвичаїтися до чого завгодно, а надто тоді, коли вона вже перестала бути особою, як, наприклад, цей зизоокий хлопчик, який уже не кличе матір. Вона вийшла на вулицю, подивилася й запам'ятала номер на дверях, номер крамниці, а тепер їй треба побачити, як називається вулиця, на розі, там, де вона починається, вона не знала, куди занесуть її ноги в пошуках їжі і якої їжі, вона могла проминути троє дверей або триста, проте їй не можна заблукати, тут немає нікого, в кого вона могла б запитати, куди веде та або та вулиця, ті, хто колись тут жив, осліпли, а вона, хоч і могла бачити, проте не знала, де вона є. Зійшло сонце, воно блищало в калюжах води, поміж купами сміття, у його світлі краще виднілася зелена трава, що проростала між бруківкою вулиці. Людей зустрічалося їй тепер більше. Як вони тут орієнтуються, запитала себе дружина лікаря. Вони ніяк не орієнтувалися, ішли попід будинками, простягуючи перед собою руки, наштовхувалися одне на одного, як мурахи, що біжать по стежці, та коли таке траплялося, то ніхто не нарікав, вони навіть не розмовляли, ось одна родина відійшла від стіни, наблизилася до тієї, яка йшла їй назустріч, розминулася з нею й пішла далі до наступної зустрічі. Раз у раз вони зупинялися, обмацували двері крамниць, принюхувалися, чи не пахне їжею, нехай там якою, потім рушали далі своєю дорогою, завертали за ріг вулиці, зникали з виду, звідти через короткий час з'являлася інша група, й було не схоже, щоб вони знайшли те, що шукали. Дружина лікаря могла пересуватися швидше, вона не гаяла часу на те, щоб заходити до крамниць і переконуватися в тому, що нічого їстівного там немає, але незабаром вона зрозуміла, що завдання перед нею стоїть нелегке, бо ті нечисленні крамниці, де раніше торгували харчами, були всередині порожнісінькі, наче шкаралупи горіхів, із яких видовбали зернята.

Вона вже далеко відійшла від того місця, де залишила чоловіка та своїх друзів, перетинаючи туди й назад вулиці, проспекти, майдани, коли несподівано опинилася перед супермаркетом. Вигляд усередині тут був такий самий, як і деінде, порожні прилавки, розбиті вітрини, всюди блукали сліпці, більшість із них повзали навкарачки, обмацуючи руками брудну підлогу, сподіваючись знайти що-небудь їстівне, бляшанку консервів, яка не піддалася спробам відкрити її копняками, або пакетик із чим завгодно, картоплину, хай навіть розчавлену, шматок хліба, навіть якщо він уже перетворився на камінь. Дружина лікаря подумала, Щось неодмінно знайдеться, адже територія тут величезна. Якийсь сліпий підвівся з підлоги, скрикнувши від болю, у коліно йому встромилася скалка скла, кров цебеніла вниз по нозі. Сліпці з їхньої групи оточили його, Що сталося, що сталося, запитували вони, й він сказав, У ногу мені встромилося скло, Яке скло. Якась сліпа стала навколішки ліворуч від нього, Обережно, тут навколо є ще, мабуть, гострі скалки. Вона обмацала його, щоб відрізнити одну ногу від другої, намацала осколок, Ось він стримить, сказала вона, а хтось зі сліпців засміявся, Якщо він стримить, то скористайся ним, й інші теж засміялися, і чоловіки, й жінки. Зробивши пінцет великим і вказівним пальцем, це природний жест, якому не треба навчатися, сліпа витягла осколок, а потім забинтувала коліно клаптем ганчірки, яку дістала з торбини, що висіла в неї на плечі, й нарешті доповнила загальні веселощі своїм власним жартом, От і все, у нього якщо й стримить, то, мабуть, дуже недовго, а поранений їй відказав, Як матимеш охоту, то ми з тобою з'ясуємо, довго в мене стримить чи недовго, певно, в тій групі не було чоловіків із дружинами, бо ніхто не став протестувати проти таких жартів, мабуть, ті люди були прихильниками вільних звичаїв та вільних статевих стосунків, а може, й навпаки, то були чоловік і дружина, між якими існувала цілковита довіра, хоч подружжя, як правило, на людях про таке не говорить. Дружина лікаря розглянулася навкруги, усе, що тут могло залишитися їстівного, давно було захоплене в бійках, коли стусани здебільшого влучали в повітря, а копняки не знали різниці між своїми й чужими, і часто траплялося так, що предмет, за який точилася боротьба, вислизав у них із рук і падав на підлогу, в чеканні, поки хтось об нього спіткнеться. Тут мені немає чим поживитися, подумала вона, скориставшись словом, яке ніколи не входило до її поточного лексикону, зайвий раз продемонструвавши, що сила й природа обставин дуже впливають на лексику, й тут варто згадати про того полковника, який на пропозицію здатися, обізвав того, хто йому це запропонував, лайном, звільнивши від звинувачень у невихованості своїх нащадків, які користувалися цим словом навіть у набагато менш небезпечних ситуаціях. Тут мені немає чим поживитися, знову подумала дружина лікаря й уже наготувалася вийти, коли провидіння підказало їй іншу думку. У такому великому закладі, як цей, неодмінно має бути склад, не той великий склад, певно, розташований десь в іншому кварталі, далеко звідси, а відносно невеличкий запас продуктів найчастішого споживання. Збуджена цим припущенням, вона вирушила на пошуки замкнених дверей, які можуть привести її до печери скарбів, але всі двері були відчинені й за ними те саме спустошення, ті самі сліпі, що нишпорили в тому самому смітті. Нарешті в темному коридорі, куди майже не проникало світло дня, вона побачила щось подібне до вантажного ліфта. Металеві двері були зачинені, а поруч були ще одні двері, гладенькі, з тих, що відкочуються вбік на роликах. Вони ведуть у підвал, подумала дружина лікаря, сліпі, які доходили сюди, потрапляли у глухий кут, вони, певно, розуміли, що опинилися перед зачиненим ліфтом, але ніхто з них не при-гадав, що за нормальних обставин поруч із ліфтом мають бути сходи, якими користуються тоді, коли немає електричної енергії, як, наприклад, тепер. Вона штовхнула двері на коліщатах і майже відразу пережила два могутні враження, по-перше, густа темрява, яку вона мала подолати, щоб дійти до підвалу, а потім непомильний запах їстівного, запах, який чутно навіть тоді, коли продукти запаковані в обгортки, які ми називаємо герметичними, бо, як відомо, голод має надзвичайно тонкий нюх, що проникає крізь будь-які перешкоди, як нюх у собак. Вона швидко повернулася назад і стала шукати в купах сміття пластикові мішки, які потребувала для перенесення їжі, водночас запитуючи сама себе, Як я зможу зрозуміти, в темряві, що мені треба брати, але потім стенула плечима, проблема була надуманою й дурною, тепер, перебуваючи в тому стані слабкості, в якому вона перебувала, їй треба було думати про те, чи знайде вона в собі сили, щоб підняти наповнені мішки й повернутися назад тим шляхом, яким вона сюди прийшла, й у цю мить її опанував жахливий страх, що вона не зможе повернутися туди, де чекав її чоловік, вона пам'ятала назву вулиці, цього вона не забула, але їй довелося зробити стільки поворотів, що тепер розпач паралізував її, потім повільно, так ніби нерухомий мозок нарешті прийшов у рух, вона ніби збоку побачила, як вона нахилилася над мапою міста, шукаючи пальцем найкоротший маршрут, так ніби вона мала дві пари очей, одні дивилися, як вона дивиться на мапу, інші дивилися на мапу й на той шлях, який вона мусила подолати. У коридорі досі нікого не було, їй пощастило, бо через свою нервозність, через відкриття, яке вона зробила, вона забула зачинити двері. Тепер вона дуже ретельно зачинила їх за собою, опинившись у непроглядній темряві, така сама сліпа, як і ті сліпі, що були зовні, різниця була лише в кольорі, якщо й справді білий колір і чорний колір існують. Доторкаючись до стіни, вона почала спускатися сходами, якби про цей підвал хто-небудь знав, чого, звичайно, бути не могло, і хтось тепер підіймався з глибини їй назустріч, то їй би довелося розминатися з ним, як вона бачила, розминалися сліпі на вулиці, тобто хтось із них мусив би відійти від стіни й просуватися вперед, доторкаючись до невидимої субстанції того, хто йде назустріч, і на мить переживши абсурдний страх, що далі стіни з протилежного боку вже не буде. Я, певно, втрачаю глузд, подумала вона, й мала всі підстави так подумати, адже їй доведеться опуститися в чорну яму невідомої глибини, де немає ані світла, ані надії на нього, правда, ці підземні склади не бувають надто глибокими, перший майданчик сходів, Тепер я знаю, що означає бути сліпою, другий майданчик сходів, Зараз я закричу, зараз закричу, третій майданчик сходів, темрява схожа на густу пасту, яка обліпила їй обличчя, очі в неї перетворилися на кульки смоли, Що там переді мною, а потім з'явилася інша думка, що вселила їй ще більший страх, А як я потім знайду сходи, зненацька вона втратила рівновагу й сіла на підлогу, щоб не полетіти сторчака, й мало не знепритомнівши, пробелькотіла, Тут чисто, вона мала на увазі підлогу, чиста підлога здалася їй якимсь чудом. Поступово вона стала приходити до тями, відчувала тупий біль у шлунку, це для неї була не новина, але тепер складалося враження, ніби в її тілі не існувало іншого живого органу, а якщо вони й існували, то не подавали про себе жодного знаку, й лише серце гупало, як величезний барабан, а чи справді легко працювати у вічній темряві, починаючи від темряви материнської утроби, в якій воно утворилося, й до тієї останньої, в якій воно зупиниться. Вона досі тримала пластикові мішки, не випустила їх із рук, тепер треба тільки спокійно наповнити їх, склад не те місце, де живуть привиди та дракони, тут панує лише темрява, а темрява не кусається й не нападає, а щодо сходів, то вона їх знайде, навіть якби їй довелося ретельно обшукати всю цю яму. Вона рішуче підвелася, проте згадала, що тепер вона сліпа, як і всі, тож ліпше буде просуватися вперед так само, як і вони просуваються, тобто навкарачки, поки вона щось знайде попереду, полиці з їжею, байдуже з якою, тільки, щоб її можна було їсти такою, якою вона є, не варити її й не смажити, бо час тепер не сприяє кулінарним фантазіям.