Текст книги "Сліпота"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Дружина лікаря ледве переставляла ноги, напади нудоти геть ослабили її. Коли вийшли із супермаркету, вона знесилена, він сліпий, ніхто не зміг би сказати, хто з них кого підтримує. Від яскравого денного світла голова їй запаморочилась, вона було подумала, що сліпне, але не злякалася, то була тільки тимчасова непритомність. Вона навіть не впала, навіть цілком не втратила тяму. їй треба було б лягти, заплющити очі, кілька разів глибоко вдихнути повітря, якби кілька хвилин їй пощастило побути у спокої, вона була певна, що сили до неї повернуться, а їй треба було, щоб вони повернулися, мішки досі залишалися порожніми. Проте вона не хотіла лягати на брудному тротуарі, а ліпше смерть, ніж повернутися до супермаркету. Вона оглянулася навколо. На протилежному боці вулиці, трохи попереду, стояла церква. Там, звичайно, багато людей, як і всюди, але це добре місце для того, щоб відпочити, принаймні так завжди було. Вона сказала чоловікові, Я хочу відновити сили, відведи мене туди, Куди саме, Там мені стане легше, я переконана, Та про що ти говориш, Я говорю про церкву, якщо я зможу там трохи полежати, я цілком би прийшла до тями, То ходімо туди. Вони піднялися до храму по шістьох приступках, які дружина лікаря подолала з великими труднощами, адже їй довелося ще й вести чоловіка. Двері до церкви були розчинені навстіж, і це було добре, бо навіть простий щит від вітру міг би стати для них неподоланною перешкодою. Слізний пес нерішуче зупинився на порозі. Бо попри свободу пересувань, якою втішалися собаки протягом останніх місяців, у їхні мізки була генетично вбудована заборона заходити до церкви, що одного дня впала на весь собачий рід, можливо, спричинена суперечністю з іншим генетичним кодом, який наказує їм позначати всі ті місця, куди вони приходять. І пом'якшенню цієї категоричної заборони не змогли посприяти навіть добрі й некорисливі послуги далеких предків цього слізного собаки, що облизували бридкі виразки святих угодників ще до того, як їх було канонізовано й піднято на вершину святості, і те собаче милосердя слід вважати найбезкорисливішим, бо ми чудово знаємо, що не кожний жебрак проголошується святим, хоч би скільки ран він мав на своєму тілі, а також на душі, куди собачий язик не дотягнеться. Але тепер слізний пес наважився проникнути на священну територію, бо двері були відчинені, воротаря він не побачив, а найпереконливішим аргументом для нього був той факт, що жінка, яка проливала сльози, вже туди увійшла, хоч невідомо, як їй пощастило туди заповзти, бо вона прошепотіла чоловікові лиш одне слово, Підтримай мене, а церква була переповнена людьми, там не видно було жодної п'яді вільного простору, а тим більше жодного каменя, до якого можна було б прихилити голову, й тут знову їм став у пригоді слізний пес, який, двічі загарчавши й трохи поштовхавшись, причому цілком незлобиво, розчистив простір, де можна було покласти дружину лікаря, дозволивши тілу нарешті знепритомніти й заплющити очі. Чоловік помацав їй пульс, він був добре наповнений і регулярний, лише трохи повільний, потім зробив зусилля, щоб підняти її, бо та поза, в якій вона лежала, не була доброю, треба щоб кров швидше доходила до голови і зрошувала мозок, а для цього найкраще посадити її так, щоб вона тримала голову між коліньми, й довіритися природі та силі тяжіння. Зрештою, після кількох невдалих спроб, він зміг підняти її. Через кілька хвилин дружина лікаря глибоко вдихнула повітря, майже непомітно заворушилася й почала приходити до тями, Поки що не підводься, сказав їй чоловік, нехай твоя голова ще трохи побуде опущеною вниз, але вона вже почувала себе добре, голова більше не наморочилася, очі стали бачити плити підлоги, які, завдяки тому, що слізний пес тричі енергійно крутнувся, розчищаючи місце для себе, перш ніж лягти, були відносно чисті. Вона підняла голову й подивилася на стрункі колони, на високе склепіння, перевіряючи надійність і стабільність свого кровообігу, потім сказала, Я почуваю себе добре, але в ту саму мить подумала, що збожеволіла, або що після запаморочення голови в неї з'явилися галюцинації, не могло бути правдою те, що показували їй очі, а вони показували, що чоловік, розп'ятий на хресті, має на очах білу пов'язку, як і та жінка поруч із ним, чиє серце пронизане сімома мечами, й не тільки той чоловік і та жінка мали на очах білі пов'язки, у всіх скульптурних образів у церкві очі були зав'язані, а в усіх персонажів на картинах вони були замазані білою фарбою – і жінка, яка навчала дочку читати, і та дівчинка мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із розкритою книгою, на якій сидів малий хлопчик, мав очі, замазані білою фарбою, і той хлопчик мав очі, замазані білою фарбою, і старий із довгою бородою і трьома ключами в руці мав очі, замазані білою фарбою, і той чоловік, чиє тіло було пронизане стрілами, мав очі, замазані білою фарбою, і жінка із засвіченим ліхтарем мала очі, замазані білою фарбою, і чоловік із ранами в долонях, ступнях і грудях мав очі, замазані білою фарбою, і чоловік із левом – обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із ягням – обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із орлом – обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік, який притиснув списом до землі іншого чоловіка, рогатого і з козячими ратицями на ногах, обидва мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із терезами мав очі, замазані білою фарбою, і лисий дід із білою лілією в руках мав очі, замазані білою фарбою, і інший дід, що спирався на оголений меч, мав очі, замазані білою фарбою, і жінка з голубкою – обидві мали очі, замазані білою фарбою, і чоловік із двома круками, усі троє мали очі, замазані білою фарбою, й лише в однієї жінки очі не були замазані білою фарбою, бо вони були уже в неї виколупані й лежали на срібній таці. Дружина лікаря сказала чоловікові, Ти мені не повіриш, якщо я тобі скажу, що я бачу перед собою, усі образи в церкві мають зав'язані або замазані білою фарбою очі, Дивно, в чому ж причина, А звідки я знаю, можливо, це робота релігійного фанатика, який відчув, що скоро осліпне, як і всі інші, а може, сам священик вирішив, якщо сліпі не можуть бачити образи, то буде справедливо, щоб і образи не бачили сліпих, Образи не бачать, Помиляєшся, образи бачать очима тих, хто на них дивиться, але тепер сліпими стали всі, Ти ж бачиш, Що далі, то я бачитиму все гірше, навіть якщо не втрачу зір, то ставатиму з кожним днем більше й більше сліпою, бо не буде тих, хто бачить мене, Якби й справді це священик позав'язував та позамазував очі образам, Таке моє припущення, не більше, Це єдина гіпотеза, яка має сенс, єдина, яка може внести певну велич у наше жалюгіддя, я уявляю, як той чоловік заходить сюди, прийшовши зі світу сліпих, куди він знову повернеться, щоб і самому осліпнути, уявляю собі зачинені двері, порожню церкву, тишу, уявляю статуї, картини, бачу, як він переходить від однієї до іншої, як підіймається на вівтарі і зав'язує статуям очі білими пов'язками, зав'язує двома вузлами, щоб вони не розв'язалися й не попадали, як замазує очі на картинах двома шарами фарби, щоб зробити непроникнішою білу ніч, у яку вони входять, цей отець, певно, був найбільшим блюзніром усіх часів і всіх релігій, найсправедливішим, найбільш радикально гуманним, чоловік, який прийшов сюди заявити, що Бог не заслуговує на те, щоб бачити. Дружина лікаря не встигла відповісти, бо хтось озвався поруч із нею, випередивши її, Що тут за розмова, хто ви такі, Сліпі, як і ти, сказала вона, Але я чув, як ти сказала, що бачиш, Це просто так говориться, з цією звичкою розлучитися важко, скільки разів повторювати, А що ти говорила про образи із зав'язаними та замазаними білою фарбою очима, Так воно і є, А як ти про це довідалася, якщо ти сліпа, Ти теж про це довідаєшся, якщо зробиш, як я, підійди й помацай їх руками, руки – очі сліпих, А навіщо ти до них підходила, У мене виникла думка, що хтось іще мав бути сліпим, аби ми дійшли до того стану, в якому ми тепер перебуваємо, А що ти тут базікала про священика, який позав'язував очі статуям, я знав його дуже добре, він би ніколи не вчинив нічого подібного, Ніколи не відомо наперед, на що спроможна людина, треба дати часові час, час усім розпоряджається, час – наш партнер, який грає на протилежному кінці столу й має в себе на руках усі козирні карти, а нам доводиться сушити собі голову, з якої піти, Говорити про азартні ігри в церкві – гріх, Підведися й скористайся своїми руками, якщо не віриш мені, Заприсягнися, що в образів справді очі зав'язані та замазані, Чим треба заприсягнутися, аби ти перестав сумніватися, Заприсягнися своїми очима, Заприсягаюся двічі очима, своїми й твоїми, То це правда, Так, правда. Ту розмову підслухали сліпі, які сиділи найближче, й ми не ризикуємо помилитися, якщо скажемо, що не треба було чекати на підтвердження присяги, аби новина стала поширюватися по церкві, переходити від уст до уст, спочатку пошепки, а потім швидко змінивши тон, спочатку з недовірою, потім із тривогою, потім знову з недовірою, лихо було в тому, що в натовпі знайшлося чимало людей забобонних і з розвинутою фантазією, й думка про те, що святі образи осліпли, що їхні милосердні та співчутливі погляди більше не споглядають нічого, крім власної сліпоти, незабаром стала для них нестерпною, вони відчули себе так, ніби їм сказали, що вони оточені живими мерцями, а коли пролунав один крик, а потім іще один, іще один, тоді страх примусив підхопитися на ноги всіх людей, паніка штовхнула їх до дверей, і тут повторилося те, що вже нам відомо, ми знаємо, паніка набагато швидша, ніж ноги, що її несуть, ноги у втікача спотикаються, а надто, якщо він сліпий, і ось він уже впав і лежить на підлозі, а паніка кричить йому, Підводься, біжи, бо тебе затопчуть, він би й радий побігти, але інші біжать і теж падають, і треба мати дуже добре серце, щоб не зареготати, дивлячись на це гротескне нагромадження тіл, які намагаються вивільнити руки та ноги, щоб підхопитися й утекти. Оті шість сходинок паперті зовні церкви перетворилися на провалля, хоч падіння й не буде таким уже високим, а звичка падати гартує тіло, бо впасти на землю – то вже певна полегкість, Звідси я нікуди вже не піду, ось найперша думка, а нерідко й остання, в таких фатальних ситуаціях. Що ніколи не змінювалося в житті, то це звичка одних користуватися лихом інших, як це чудово знають від початку світу всі спадкоємці та спадкоємці спадкоємців. Розпачлива втеча примушує людей залишати позад себе свої пожитки, а коли необхідність долає страх і вони повертаються, щоб забрати їх, тоді виникає не лише нелегка проблема задовільного з'ясування, що було моїм, а що твоїм, а й ми виявимо, що частина тих невеличких запасів їжі, які в нас були, зникла, й тоді неминуче виникає підозра, чи вся ця історія не була хитрою вигадкою жінки, яка розповідала, що очі у святих образів зав'язані та замазані, адже підступне лукавство певних осіб не має меж, вони вигадують такі небилиці лише для того, щоб украсти в бідолашних людей рештки їжі, що вже й на їжу дуже мало схожі. А винен у всьому був слізний пес, який, побачивши, що церква звільнилася від народу, пішов нишпорити по залі й сам заплатив собі за свої труди, що справедливо й природно, але разом із тим показав своїй господині, так би мовити, вхід до цієї скарбниці, внаслідок чого дружина лікаря та її чоловік вийшли з церкви без будь-яких докорів сумління з почасти наповненими мішками. Якщо бодай половина підібраних харчів виявиться їстівною, то вони будуть цілком задоволені, а щодо другої половини скажуть, Не розумію, як можна їсти таку гидоту, це зайвий раз доводить, що навіть тоді, коли лихо є спільним, воно розподіляється між людьми неоднаково.

Розповідь про ці події, кожна з яких була по-своєму вельми прикметною й незвичайною, вразила й приголомшила їхніх друзів, попри те, що дружина лікаря, мабуть, тому, що їй просто бракувало слів, не змогла передати їм те почуття абсолютного жаху, яке опанувало її перед дверима до підземелля, перед тим прямокутником блідих і тремтячих вогників, які блимали перед сходами, що вели до іншого світу. Тоді як розповідь про зав'язані очі справила сильне, хоч і дещо інше, враження на уяву всіх, проте зовсім інакше сприйняли її перший сліпий та його дружина, для яких ішлося передусім про очевидну неповагу до всього святого. Те, що всі вони, люди, осліпли, було фатальною катастрофою, в якій вони не винні, таке лихо може трапитися з ким завгодно, але тільки з цієї причини зав'язувати й замазувати очі святим образам здавалося їм непрощенним і нічим не виправданим блюзнірством, а якщо так учинив настоятель церкви, то тим гірше. Щодо старого з чорною пов'язкою на лобі, то його коментар був іншим, Я розумію, яке ти пережила потрясіння, а в моїй уяві тепер постала картинна галерея, де всі статуї стоять із затуленими очима, й не тому, що скульптор не захотів стесати камінь, щоб добутися до їхніх очей, а з такими пов'язками, як ти бачила, так ніби самої сліпоти їм не досить, цікаво, що пов'язки схожі на мою, справляють зовсім інше враження, іноді навіть надають особі романтичного вигляду, і старий засміявся з того, що він сказав і з себе самого. Дівчина в чорних окулярах обмежилася тим, що сказала, вона не хоче побачити уві сні цю клятущу галерею, кошмарів вона вже й так надивилася досить. Поїли тієї бридкої їжі, яка в них ще була, нічого кращого вони не мали, дружина лікаря сказала, що добувати харчі стає все важче, що, мабуть, їм варто покинути місто й перебратися жити в сільську місцевість, там принаймні можна знайти більш здорову їжу, там десь блукають на волі кози й корови, їх можна доїти, матимемо молоко, там є також вода в колодязях, ми зможемо зготувати собі якусь страву, проблема тільки в тому, щоб знайти добре місце, після цього кожен висловив свою власну думку, одні говорили про це з більшим ентузіазмом, інші – з меншим, але для всіх було очевидно, що така нагода багато до чого зобов'язує, нічим не скаламучену радість висловив тільки зизоокий хлопчик, певно в нього збереглися дуже приємні спогади про літні вакації. Попоївши, всі уклалися спати, так вони робили й за часів карантину, коли досвід їх навчив, що лежачому тілу легше терпіти голод. Увечері нічого вже не їли, лише зизоокому хлопчикові трохи дісталося, щоб він одурив апетит і перестав скиглити, а всі інші посідали, щоб трохи послухати читання, зайняти дух, щоб він не надто протестував проти вимушеного голодування, лихо тільки в тому, що слабкість тіла відвертала увагу розуму й не через відсутність інтелектуального інтересу, а просто мозок провалювався в напівсон, наче ведмідь у зимову сплячку, прощавай світ, тому слухачі нерідко опускали повіки й лише очима душі стежили за перипетіями сюжету, якщо не вихоплював їх з очамріння несподіваний поворот подій або просто ляскала палітурка книжки, бо дружина лікаря була схильна виявляти делікатність і не показувала, що знає про те, що її уважний і замріяний слухач просто заснув.

Здавалося, що саме в такому сонливому стані перебував перший сліпий, але насправді було не так. Він і справді сидів із заплющеними очима і з не зовсім розсіяною увагою слухав читання, але пропозиція, щоб вони всі перебралися жити в сільську місцевість, не давала йому задрімати, йому здавалося великою помилкою оселитися так далеко від свого дому, хоч яким симпатичним не був той письменник, який у ньому тепер жив, його треба було тримати під постійним наглядом і вряди-годи навідуватися туди. Отож, перший сліпий був далекий від того, щоб заснути, й за доказ того, що він не спить, могла правити, наприклад, сліпуча білість у його очах, яку, либонь, міг затьмарити лише сон, тому він і був переконаний, що не спить, бо нікому ще не вдавалося водночас спати й не спати. Перший сліпий вирішив, що нарешті розв'язав дилему свого сну, коли раптом під повіками в нього потемніло, От і заснув, подумав він, але насправді він не заснув, він досі чув голос дружини лікаря, чув, як кахикає зизоокий хлопчик, і тоді в душу йому заповз великий страх, йому здалося, він перейшов з однієї сліпоти в іншу, що, живучи дотепер у сліпоті світла, він далі муситиме жити у сліпоті темряви, і страх видушив із нього переляканий крик, Що з тобою, запитала дружина, й він тупо відповів, не розплющуючи очей, Я сліпий, так, наче це була остання найважливіша новина у світі, вона ніжно обняла його й сказала, Ну то й що, усі ми тут сліпі й нічого з цим не поробиш, Я побачив суцільну темряву й подумав, що заснув, а насправді ні, я не сплю, Тобі й справді ліпше заснути й не думати про такі речі. Ця порада його розгнівала, і ще б пак не розгнівати. Чоловік страждає і мучиться, й тільки він знає, як йому тяжко, а дружина радить йому поспати. Роздратований, з гострою відповіддю на устах, він розплющив очі й побачив. Побачив і заволав, Я бачу, я бачу. Перший його крик був наповнений недовірою, але в другому, в третьому й ще в кількох уже пролунало підтвердження очевидного, Я бачу, бачу, він став обіймати дружину, як божевільний, потім підбіг до дружини лікаря й обняв її теж, він бачив її уперше в житті, але знав, хто вона така, обняв і лікаря, і дівчину в чорних окулярах, і старого з чорною пов'язкою на оці, щодо того, хто це такий, він уже ніяк не міг помилитися, обняв і зизоокого хлопчика, а дружина йшла за ним, не хотіла від нього відстати, й він уривав свої обійми, щоб обняти її, й нарешті звернувся до лікаря, Ви бачите, ви бачите, сеньйоре доктор, він уже не звертався до нього на ти, як стало майже правилом у цьому товаристві, ви можете пояснити причину, чому це зі мною сталося, а лікар запитав, Ви бачите тепер добре, як бачили раніше, білої завіси тепер перед вами немає, Немає нічого, мені навіть здається, що я бачу краще, ніж раніше, хоч бачив дуже добре й ніколи не чіпляв окуляри. І тоді лікар сказав те, про що всі подумали, але ніхто не наважувався промовити вголос, Можливо, ця сліпота вже добігла кінця, можливо, зір повернеться нам усім, на ці слова дружина лікаря заплакала, вона мала радіти, але заплакала, дивні реакції бувають у людей, безперечно, вона була щаслива, о, мій Боже, та ж її зовсім неважко зрозуміти, вона плакала тому, що зненацька втратила останні рештки психічної спроможності боротися, вона була, як та дитина, яка щойно народилася, і її плач був першим неусвідомленим криком новонародженого немовляти. Слізний пес підійшов до неї, він завжди знав, коли в ньому є потреба, тому дружина лікаря вхопилася за нього, й річ не в тому, що вона перестала любити свого чоловіка, не в тому, що вона не бажала щастя всім, хто тут був, але в ту мить таким гнітючим було почуття самотності, яке навалилося на неї, таким нестерпним, що їй здалося, пом'якшити його може лише та дивна спрага, з якою собака злизував її сльози.

Але тепер загальна радість змінилася глибоким неспокоєм. Що ми станемо робити, запитала дівчина в чорних окулярах, я вже не зможу заснути після того, що сталося, Ніхто не зможе, думаю, нам просто треба, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, він зробив паузу, ніби завагався, а тоді закінчив, посидіти й зачекати. Вони стали чекати. Три вогники каганця освітлювали коло облич. Спочатку вони ще досить жваво розмовляли, допитувалися, як усе сталося, чи зміна відбулася лише в очах чи також він мав відчуття якихось змін у мозку, потім поступово слова почали стихати, в якусь мить першому сліпому спало на думку сказати дружині, що завтра вони підуть додому, Але ж я досі сліпа, відповіла вона, Це не страшно, я тебе відведу, й тільки ті, хто там сидів і почув ці слова на власні вуха, були спроможні зрозуміти, як такими простими словами можна було передати такі несхожі почуття, як почуття заступництва, гордості й авторитету. Другою, уже глибоко вночі, коли каганець, у якому закінчилася олія, став блимати й гаснути, відчула, що зір до неї повертається, дівчина в чорних окулярах. Вона сиділа з розплющеними очима й жодного разу їх не заплющила, ніби зір до неї мав повернутися тільки через очі, а не відродитися десь усередині, й раптом сказала, Мені здається, я бачу, вона визнала за ліпше бути обережною, не всі випадки відбуваються однаково, люди мають звичай казати, що немає сліпоти, а є сліпі, хоч історичний досвід завжди підказував нам, що немає сліпих, а є сліпота в різних її проявах. Тут ми маємо вже трьох людей, які бачать, ще один прозріє, і їх буде більшість, і хоча щастя повернення зору ще не прийшло до інших, життя для них стало набагато легшим, це вже була не агонія, як до сьогодні, ви тільки подивіться, до якого стану довела себе ця жінка, вона схожа на мотузку, яка порвалася, наче пружина, що не витримала напруги, в якій постійно перебувала. Можливо, саме тому дівчина в чорних окулярах обняла її насамперед, і слізний пес тепер не знав, чиї сльози злизувати, бо плакали вони обидві. Другі обійми дівчина в чорних окулярах подарувала старому з чорною пов’язкою на оці, ось тепер ми й довідаємося, чого насправді варті слова, повернемося в той день, до тієї розмови, коли ці двоє погодилися жити разом, але тепер ситуація змінилася, дівчина в чорних окулярах бачить перед собою старого діда, настав кінець емоційній ідеалізації, фальшивій гармонії на безлюдному острові, зморшки є зморшками, лисина є лисиною, уже немає різниці між чорною пов'язкою та сліпим оком, і ось що він їй каже іншими словами, Подивися на мене добре, ось я перед тобою, з ким ти пообіцяла жити разом, і вона йому відповідає, Я тебе знаю, ти той чоловік, із яким я живу, й ось нарешті сказані слова, які варті набагато більше, аніж ті, якими вони здавалися, й ці обійми також варті не менше, аніж слова. Третім, до кого повернувся зір, коли вже почало розвиднятися, став лікар, тепер уже сумнівів не залишалося, повернення зору до інших було тільки питанням часу. Пропустивши цілком природні й передбачувані виливи почуттів, про які багато говорилося раніше й повторювати їх нема потреби, хоч і йдеться про головних персонажів цієї розповіді, згадаємо тільки про те, що в лікаря вихопилося запізніле запитання, А що ж там відбувається поза нашими стінами, й відповідь йому пролунала з того самого будинку, в якому вони перебували, хтось вибіг на один із нижніх сходових майданчиків із криком, Я бачу, я бачу, а отже, сонце сходило над містом, у якому буяло свято.

Святковим був і вранішній сніданок-бенкет. Та крихта їжі, яку виклали на стіл, своєю якістю могла б відбити апетит у кого завгодно, проте сила почуттів, яка завжди знаходить вияв у хвилини найвищої екзальтації, прийшла на зміну голоду, й радість допомагала їм їсти те, що вони мали перед очима, ніхто не нарікав, і навіть ті, до кого зір ще не повернувся, сміялися з такою радістю, ніби ті очі, які вже побачили світ, належали також і їм. Коли закінчили снідати, дівчині в чорних окулярах спала одна думка, А чи не приліпити мені на двері свого будинку записку з повідомленням, що я тут, тоді, якщо мої батьки з'являться, вони знатимуть, де мене шукати, Візьми мене із собою, я хочу знати, що там діється на вулицях міста, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, І ми також підемо, сказав, звертаючись до своєї дружини, той, хто був найпершим сліпцем, можливо, письменник уже покинув наш дім і повернувся до власного помешкання, А по дорозі спробуємо знайти чогось їстівного, Я зроблю те саме, сказала дівчина в чорних окулярах. Через кілька хвилин лікар, залишившись насамоті з дружиною, сів поруч із нею, зизоокий хлопчик спав у кутку канапи, слізний пес лежав, поклавши морду на передні лапи, й розплющував та заплющував очі, показуючи, що він перебуває на чатах, у відчинене вікно, хоч воно було й високо, залітав гомін змінених голосів, на вулицях, либонь, було повно народу, й натовп викрикував лише два слова, Я бачу, я бачу, кричали ті, до кого зір уже повернувся й ті, до кого він повертався в цю хвилину. Я бачу, я бачу, й починало здаватися, що існує історія іншого світу, в якому хтось колись уперше сказав, Я осліп. Зизоокий хлопчик щось шепотів, певно, він бачив уві сні свою матір, яка запитувала його, Ти бачиш мене, ти вже мене бачиш. Дружина лікаря запитала, А що буде з ним, і чоловік їй відповів, До хлопчика, певно, зір повернеться, коли він прокинеться, з іншими відбудеться те саме, певно, вони вже прозріли, але кому доведеться пережити неабиякий страх, то це нашому старому з чорною пов'язкою на оці, Чому, Через катаракту, після того часу, як я його обстежив, вона, мабуть, уже перетворилася на непрозору хмару, То він залишиться сліпим, Ні, як тільки життя прийде в норму, коли все почне функціонувати, я його прооперую, це буде питанням кількох тижнів, Чому всі осліпли, Не знаю, можливо, одного дня причину буде з'ясовано, Хочеш, я тобі скажу, що я думаю, Кажи, Я думаю, що ми не осліпли, що ми сліпі, Сліпі, що бачать, Сліпі, які, маючи зір, нічого не бачать.

Дружина лікаря підвелася й підійшла до вікна. Вона подивилася вниз, на завалену сміттям і покидьками вулицю, на людей, які кричали й співали. Потім підвела голову, подивилася в небо й побачила, що там усе біле. Ось і моя черга настала, подумала вона. Раптовий страх примусив її опустити очі. Місто залишилося там, де й було.