Текст книги "Сліпота"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Коли повернулися до вітальні, дружина лікаря побачила старого з чорною пов’язкою на оці, він сидів на канапі, на якій спав. Він обхопив голову долонями, устромивши пальці в сиву чуприну, яку ще мав на скронях і на потилиці, й сидів нерухомо, ніби хотів утримати думки в голові або, навпаки, перешкодити, щоб вони пхалися йому в голову. Він почув, як увійшли жінки, він знав, звідки вони прийшли, знав, що вони роздягалися догола, і якщо він стільки знав, то не тому, що йому раптом повернувся зір, і він навшпиньки, як інші діди, пішов підглянути, як миється у ванні не одна Сусанна, а три, сліпим він був, сліпим і залишився, він лише підходив до дверей кухні й звідти чув усе, що вони говорили на балконі, чув жіночий сміх, шум дощу і плюскіт води, вдихав запах мила, потім повернувся на свою канапу й подумав, що у світі ще існує життя й запитав себе, чи бодай часточка того життя може дістатися і йому. Дружина лікаря сказала, жінки вже помилися, тепер черга чоловіків, а старий із чорною пов'язкою на оці запитав, А дощ іще йде, Так, дощ іде, і є вода в каструлях та інших ємкостях на балконі, Тоді я волів би помитися у ванній кімнаті, в ночвах, заявив старий, ніби хотів підкреслити свій вік і сказати, Я походжу з того часу, коли не казали помитися у ванні, а казали помитися в ночвах, і додав, Якщо ти на це погодишся, то, звичайно, я не хочу забруднити тобі дім, обіцяю не розливати воду на підлогу, принаймні обіцяю зробити все, що від мене залежить, Тоді я принесу тобі велику каструлю з водою до ванної кімнати, Я тобі допоможу, Я й сама зможу її принести, Я ж повинен бути бодай для чогось корисним, я ж поки що не інвалід, Ну, тоді ходімо. На балконі дружина лікаря випхала на середину майже повну каструлю з водою, Хапайся за протилежний край, сказала вона, звертаючись до старого з чорною пов'язкою на оці, допомагаючи направити йому руки. Каструля виявилася важкенькою, Добре, що ти погодився допомогти мені, сама я не змогла б її підняти, Знаєш прислів'я, Яке, Працівник зі старого не вельми корисний, та дурень той, хто нехтує його умисне, Це прислів'я звучить не зовсім так, Я знаю, там, де я, сказав старий, треба казати малий, там де я сказав нехтує, треба казати не допускає його до роботи, але ті прислів'я, які хочуть жити довго, мусять пристосовуватися до нових часів, Та ти філософ, Не вигадуй, я лише старий чоловік. Вони донесли каструлю до ванної кімнати, потім дружина лікаря висунула шухляду, вона пригадала, що має ще одне мило. Поклала його в руку старому з чорною пов'язкою на оці, Воно добре пахне, краще, аніж те, яким користувалися ми, не шкодуй його й не турбуйся, в супермаркетах нелегко знайти їжу, але мила, я думаю, вистачає, Дякую, Будь обережний, не посковзнися, якщо хочеш, я покличу чоловіка, щоб він тобі допоміг, Не треба, я волію помитися сам, Як хочеш, а ось тут, дай-но мені твою руку, маєш машинку для гоління й помазок, якщо захочеш трохи підкоротити свою бороду, Дякую. Дружина лікаря вийшла. Старий із чорною пов'язкою на оці скинув піжаму, яка дісталася йому при розподілі одягу, потім із великою обережністю ступив у ванну. Вода була холодна, та й тієї мало, не більше як на долоню, яка різниця між тими потоками з неба, під які з веселим сміхом підставляли свої спини жінки, й цим убогим плюскотінням. Він опустився навколішки на дні ванної, глибоко вдихнув повітря, склавши долоні ківшиком, вилив собі на груди першу пригорщу води, яка майже перехопила йому дух. Швидко розтер собі все тіло, щоб не замерзнути, потім по порядку, за певним методом, почав намилювати собі плечі, руки, груди й живіт, лобок, статеві органи, промежину, Я гірший, ніж тварина, подумав він, потім став намилювати свої худі стегна і зрештою дістався до якоїсь брудної кори, що обліпила йому ступні. Він залишив на них мильну піну, щоб вони ліпше відмокли, і сказав, Голову треба вимити, й підняв руки вгору, щоб скинути пов'язку, Тебе також треба випрати, ти дав-но цього потребуєш, розв'язав її й укинув у воду, відчув, як тіло йому нагрілося, намочив і намилив волосся, тепер він був чоловіком, покритим піною, білим посеред неозорої білої сліпоти, де ніхто не міг його побачити, проте він себе обманював, у цю мить відчув, як чиїсь руки доторкнулися йому до спини, зібрали йому піну з рук, а також із грудей, а потім розтерли її по хребту й лопатках, повільно, так ніби не бачачи, що вони роблять, намагалися приділити своїй роботі якнайбільшу увагу. Він хотів запитати, Хто це, але язик йому не повернувся, він був тепер неспроможний заговорити, тіло йому затремтіло але не від холоду, руки й далі лагідно мили його, невідома йому жінка не сказала, Я дружина лікаря, я дружина першого сліпого, я дівчина в чорних окулярах, руки закінчили свою роботу, опустилися, в тиші почувся легкий шум, це зачинялися двері до ванної кімнати, старий із чорною пов'язкою на оці залишився сам-один, стоячи навколішках у ванній, наче благав милосердя в Бога, а тіло йому тремтіло, тремтіло, Хто це був, запитував він себе, здоровий глузд підказував йому, що це могла бути лише дружина лікаря, адже тільки вона зберегла зір, вона та, хто дбає про нас, піклується і дає нам їсти, тож нема чого дивуватися, що вона спроможна й на таку делікатну увагу, так підказував йому здоровий глузд, але старий не вірив глуздові. Він усе ще тремтів, не розуміючи від чого, від холоду чи хвилювання. Знайшов свою чорну пов'язку на дні ванни, потер її з усією силою, на яку був спроможний, викрутив і знову зав'язав у себе на голові, з нею він почував себе не таким голим. Коли увійшов до вітальні, витертий, запашний, дружина лікаря сказала, Ну ось, ми маємо тепер чоловіка чистого й поголеного, шкода тільки спину йому ніхто не помив, який жаль. Старий із чорною пов'язкою на оці промовчав, але подумав, що мав слушність, не повіривши своєму здоровому глуздові.

Ті невеличкі рештки їжі, які в них залишилися, вони віддали зизоокому хлопчикові, інші мали дочекатися поповнення запасів. У буфеті зберігалося кілька компотів, трохи сухофруктів, кілька галет, трохи сухарів, але ці резерви і ще трохи дрібної додаткової продукції, будуть використані лише у випадку крайньої необхідності, бо щоденну їжу треба добувати щодня, а якщо внаслідок невезіння або невдачі експедиція повернеться з порожніми руками, тоді кожному дістанеться по дві галети й по ложечці компоту, Є полуничний і персиковий, якому ти віддаєш перевагу, а ще одержуй півтора горіха, склянку води, втішайся, поки цей запас триватиме. Дружина першого сліпого сказала, що вона теж хоче піти на пошуки їжі, троє людей це не так багато, двоє з них будуть носіями, а крім того, якщо буде можливість, з огляду на той факт, що їхня оселя недалеко звідси, вона хотіла б піти з'ясувати, у якому стані перебуває її помешкання, чи там хтось живе, а якщо живе, то чи це знайомі їм люди, скажімо, сусіди по дому, якщо в них збільшилася родина коштом родичів із провінції, які прийшли сюди рятуватися від епідемії сліпоти, що напала на їхнє село, адже відомо, що в місті завжди прожити легше. Отже, в експедицію вирушили троє, одягшись в останній одяг, який ще знайшовся в домі, тоді як інші, котрі помилися, мусили чекати, коли настане сонячна погода. Небо було досі захмарене, але дощем нібито не загрожувало. Якщо вулиця була нахилена, то вода змивала сміття, згрібала його в купи й очищала великі шматки бруківки. Хоч би дощ тривав якнайдовше, сказала дружина лікаря, в цій ситуації сонце буде чимось найгіршим, що може нас спіткати, сморід гниття тоді стане нестерпним, Ми більше його відчуваємо тому, що помилися, сказала дружина першого сліпого, й чоловік підтвердив її думку, хоч і боявся, що застудився, викупавшись у холодній воді. На вулицях було безліч сліпих, які користувалися проясненням у небі, щоб роздобути їжі й справити десь на вулиці свої природні потреби, яких не могли уникнути, хоч їли й пили зовсім мало. Собаки блукали повсюди, нишпорили в купах сміття й покидьків, одна пронесла в зубах дохлого пацюка, рідкісний випадок, який можна пояснити лише великою повінню від останніх злив, коли навіть загиблий пацюк не встиг скористатися своїм умінням добре плавати. Слізний собака тримався осторонь від своїх товаришів по зграї та полюванню, він зробив свій вибір, але належав до тих тварин, які не чекають, коли хтось їх нагодує, й безперервно щось жував, адже купи покидьків зберігають у собі неоціненні скарби, треба лише добре поритися в них. Першому сліпому та його дружині також випала нагода поритися, тільки не в покидьках, а у своїй пам'яті, вони тепер намагалися визначити чотири кути, але не того будинку, в якому вони мешкали, там кутів набагато більше, а тієї вулиці, на якій цей будинок стоїть, вони шукали ті чотири кути, які послужать їм сторонами світу, бо сліпих не цікавить, де розташований схід або захід, північ або південь, вони хочуть лише, щоб їхні руки, якими вони намацують дорогу, могли підказати їм, куди йти, у давні часи, коли сліпих було ще мало, вони застосовували білі ціпки, й безперервне постукування по землі та по стінах було наче шифром, який допомагай їм визначити й упізнати дорогу, але сьогодні, коли всі стали сліпі, такий ціпок, посеред загального цокання, не приносив би ніякої користі, не кажучи вже про те, що, занурений у власний білий світ, сліпий міг би засумніватися, чи він узагалі щось тримає в руках. Собаки мають, як усім відомо, крім того, що ми називаємо інстинктом, інші засоби орієнтації, немає сумніву, що, будучи короткозорими, вони не надто довіряють очам, проте, оскільки їхні носи перебувають попереду очей, вони завжди прибігають туди, куди їм треба, тому слізний пес про всяк випадок задер задню ногу в напрямку всіх головних вітрів, тож один із них приведе його додому, якщо він заблукає. Поки вони йшли, дружина лікаря дивилася на обидві сторони вулиць у пошуках продуктових крамниць, де могла б поповнити свої вичерпані запаси харчів. Проте їхні візити в ті заклади не можна було назвати цілком задовільними, бо хоч у підвалах старих бакалійних крамниць іще можна було знайти квасолю й турецький горох, але бобові рослини треба дуже довго варити, а для цього потрібна вода, потрібне пальне, тому мало хто схильний морочити голову приготуванням таких продуктів. Дружина лікаря не була надто обізнана в народній мудрості, що знаходить собі вихід у прислів'ях, а проте кілька з цих перлин їй запам'яталися, тому вона не погребувала наповнити квасолею та горохом два пластикові мішки, які вони мали із собою. Бери те, чого не потребуєш, знайдеш те, що тобі згодиться, мала звичай казати її бабуся, зрештою у воді, в якій треба вимочувати горох та квасолю, їх можна й зварити, а та рідина, яка залишиться після варіння, перестане бути водою й перетвориться на бульйон. Бо не тільки в природі буває так, що не все втрачається і щось усе ж таки можна використати.

Навіщо вони напхали повні мішки квасолею, горохом та всією іншою сумнівною продукцією, яку їм пощастило знайти, коли залишилося ще так далеко йти до вулиці, де колись мешкали перший сліпий та його дружина, які нині беруть участь в експедиції, таке запитання могло б вилетіти лише з рота в того, хто за свого життя ніколи й ні в чому не терпів нестатків. Кожен камінець – у дім, казала та сама бабуся дружини лікаря і шкода, що не додавала, Навіть якщо перед цим доведеться обійти навколо світу, бо саме такий подвиг здійснювали вони тепер, бо обрали найдовший шлях для того, щоб добутися до будинку першого сліпого, Де ми перебуваємо, запитував перший сліпий, дружина лікаря відповідала на його запитання, бо мала очі, й він раптом сказав, Ось тут я осліп, на тому розі, де стоїть світлофор, А ми якраз на тому розі й стоїмо, Тут, Точнісінько тут, Мені не хочеться навіть згадувати, що я тоді почував, сидячи в автомобілі й нічого не бачачи, люди в інших машинах горлали на мене, а я в розпачі кричав, що осліп, поки прийшов той суб'єкт і відвіз мене додому, Бідолаха, сказала дружина першого сліпого, більш він уже ніколи не крастиме автомобілі, Думка про те, що нам доведеться померти, сказала дружина лікаря, так нас тривожить, що ми завжди намагаємося все прощати мертвим, так ніби наперед просимо, щоб нам усе простили, коли настане й наша черга податися на той світ, Усе це мені досі здається сном, сказала дружина першого сліпого, так ніби мені сниться, що я осліпла, Коли я сидів удома й чекав на тебе, то мав таке саме відчуття, сказав її чоловік. Вони покинули майдан, де відбувся той випадок, і стали підійматися вгору вузькими вуличками, що утворювали справжній лабіринт, дружина лікаря погано знала ці місця, але перший сліпий не розгубився й не втратив орієнтацію, вона повідомляла йому назви вулиць, а він казав, Звертаймо ліворуч, звертаймо праворуч і нарешті промовив, Ось наша вулиця, будинок по лівій стороні, майже посередині, Який номер будинку, запитала дружина лікаря, але він не пам'ятав, Уявіть собі, не пам'ятаю, та й годі, похитав він головою, і це погана прикмета, якщо ми навіть не пам'ятаємо номер будинку, в якому живемо, отже, сон у нас витіснив пам'ять, цікаво, чи далеко ми зайдемо, прямуючи такою дорогою. Добре хоч, що цього разу ускладнень не виникло, на щастя, дружина першого сліпого взяла участь в експедиції, вона вже назвала номер будинку, й першому сліпому не довелося хвалитися тим, що він спроможний упізнати свої двері навпомацки, або за допомогою магічної тростини, перший стук об метал, другий об дерево, ще три або чотири удари, й поза всяким сумнівом він знайшов би ті двері, які йому треба. Вони увійшли в дім, дружина лікаря – першою, Який поверх, запитала вона, Третій, відповів перший сліпий, у нього не настільки порушилася пам'ять, як здавалося, щось він забув, таким є наше життя, а щось і пам'ятав, наприклад, той випадок, коли вже сліпим увійшов у ці двері, На якому поверсі ви живете, запитав його супутник, який ще не вкрав у нього автомобіль, На третьому, відповів він, різниця була тільки в тому, що тоді вони увійшли в ліфт, а тепер стали підійматися невидимими приступками сходів, водночас темними й осяйними, якщо для когось відсутність електрики або відсутність сонячного світла, чи бодай недопалка свічки, й створює труднощі, то, звичайно, для того, хто не сліпий, але очі дружини лікаря вже пристосувалися до сутіні, напівдорозі вони зустрілися з двома жінками, що спускалися сходами з якогось поверху, можливо, й з третього, жодна з них нічого не запитала, сусіди й справді вже не ті, якими колись були.

Двері були замкнені, Що станемо робити, запитала дружина лікаря, Треба подумати, сказав перший сліпий. Постукали тричі, Нікого немає, сказав хтось із них у ту саму мить, коли двері відчинилися, не варт дивуватися тому, що відчинилися вони не відразу, сліпий, який був у глибині помешкання, не міг прибігти відразу, як почув, що у двері постукали, Хто ви й чого хочете, запитав чоловік, який з'явився перед ними, вигляд він мав серйозний, інтелігентний, певно, то був чоловік культурний. Перший сліпий сказав, Я жив у цьому помешканні, Он як, прозвучала відповідь того, хто вийшов, а тоді він запитав, з вами ще хтось є, Моя дружина й наша приятелька, Як я можу знати, що це помешкання належало вам, Дуже просто, сказала дружина першого сліпого, я назву вам усе, що там є всередині. їхній співрозмовник помовчав кілька секунд, а тоді сказав, Заходьте. Дружина лікаря увійшла останньою, ніхто тут не потребував провідника. Сліпий сказав, Я тут сам-один, мої пішли на пошуки їжі, хоч, певно, я мав би сказати мої дівчата, бо навряд чи в таких випадках добре вживати лише займенник, він зробив паузу й додав, І, думаю, я мав би це знати, Що ви хочете сказати, запитала дружина лікаря, Мої, про яких я говорив, – це моя дружина і дві дочки, Але звідки ви взяли, що не годиться вживати означальний присвійний займенник без іменника в жіночому роді, Я письменник, і такі речі знати повинен, так усі принаймні вважають. Перший сліпий відчув певну гордість, ви тільки собі уявіть, у моєму домі оселився письменник, потім у нього виник сумнів, чи добре виховання дозволяє запитати, як його прізвище, можливо, він навіть чув про нього, а може, й читав якісь його твори, він ще перебував у цьому стані між цікавістю й ваганням, коли його дружина напрямки запитала, А як ваше прізвище, Сліпим не потрібне прізвище, я маю лише власний голос, а все інше не має ваги, Але ж ви писали книжки, й на тих книжках стоїть ваше прізвище, сказала дружина лікаря, Тепер його ніхто не може прочитати, й тому воно ніби не існує. Перший сліпий усвідомив, що тема розмови відійшла надто далеко від того питання, яке найбільше його цікавило, А як сталося, що ви оселилися в моєму помешканні, запитав він, Як і багато інших, що вже не живуть там, де вони жили, у моєму помешканні оселилися люди, які не хотіли слухати аргументи здорового глузду, можна навіть сказати, що вони спустили нас униз по сходах, А ваш дім далеко звідси, Ні, Зробіть ще одну спробу повернути собі вашу квартиру, порадила йому дружина лікаря, тепер часто люди переходять із одного помешкання в інше, Я намагався зробити це ще двічі, І вони й досі там мешкають, Так, І що ви маєте намір робити, після того як довідалися, що це помешкання належить нам, запитав перший сліпий, вигнати нас звідси, як ті інші вигнали вас, У мене не той вік і не ті сили, щоб так учинити, і навіть якби я їх мав, то не думаю, що був би спроможний удатися до таких крутих заходів, письменник мусить мати терпіння, потрібне йому для того, щоб писати книжки, Тоді виселяйтеся звідси й поверніть нам наше помешкання, Так і доведеться мені зробити, якщо ми з вами не знайдемо іншого рішення, Не думаю, щоб інше рішення нам пощастило знайти. Дружина лікаря вже здогадалася, якою буде відповідь письменника, Ви й ваша дружина, як і подруга, що вас супроводжує, думаю, живете в якомусь помешканні, Так, ми мешкаємо у квартирі нашої подруги, Це далеко звідси, Та не дуже, Тоді, якщо дозволите, я хотів би зробити вам одну пропозицію, Кажіть, Ми залишимося там, де й були, поки й ви, і я маємо помешкання, де можемо жити, я пильно стежитиму за тим, що відбуватиметься з моїм помешканням, якщо одного дня ті люди його покинуть, то негайно переселюся туди, ви, сеньйоре, робитимете те саме, регулярно навідуватиметеся сюди, й коли ваше помешкання спорожніє, переселитеся сюди, Я не переконаний, що ваша пропозиція задовольняє мене, Я й не сподівався, що вона вас задовольнить, але не думаю, щоб вам більше сподобалася єдина альтернатива, яка залишається, Яка там іще альтернатива, Ви негайно вступаєте у володіння квартирою, яка вам належить, Але в такому разі, Правильно, в такому разі ми залишаємося жити тут, Ні, ні, про це й не думайте, втрутилася до розмови дружина першого сліпого, поки що залишмо все так, як воно є, а потім побачимо, Мені оце спало на думку, що існує ще одне рішення, сказав письменник, Яке, запитав перший сліпий, Ми житимемо тут як ваші гості, помешкання вистачить на всіх, Ні, сказала дружина першого сліпого, ми житимемо, як жили досі, в нашої подруги, адже немає потреби запитувати тебе, чи ти згодна, провадила вона, звертаючись до дружини лікаря, А мені немає потреби відповідати тобі, Я дуже вдячний вам усім, сказав письменник, правду кажучи, я від самого початку чекав, що господарі цього помешкання прийдуть вимагати його від нас, Задовольнятися тим, що маєш, це найприродніше, коли ти сліпий, сказала дружина лікаря, А як ви жили, відтоді як почалася епідемія, Ми покинули карантин лише три дні тому, А, ви належите до тих, кого посадили до карантину, Так, Тяжко там було, Тяжко – це м'яко сказано, Жахливо, Ви, сеньйоре письменник, щойно сказали, що мусите знати слова, тому ви знаєте, що прикметники нічого нам не пояснюють, і якщо одна людина вбиває іншу, наприклад, то ліпше просто так і сказати, й погодитися на тому, що жахіття такого вчинку само по собі настільки нас приголомшує, що немає жодної потреби називати його жахливим, Ви хочете сказати, ми застосовуємо надто багато слів, Я хочу сказати, ми застосовуємо надто мало почуттів, Або боїмося їх, і тому не вживаємо слова, що їх виражають, А тому втрачаємо їх, Я хотів би, щоб ви мені розповіли, як вам жилося в карантині, Навіщо це вам, Бо я письменник, Там треба було побувати, Письменник, як і кожна людина, не може все знати, не може все пережити, а тому мусить розпитувати та уявляти, Одного дня, можливо, я вам розповім, що там було, й тоді ви, якби могли, написали б книжку, Я її пишу, Як пишете, адже ви сліпий, Сліпі також можуть писати, Ви хочете сказати, що мали час вивчити азбуку Брайля, Ні, я не знаю азбуку Брайля, То як же ви тоді пишете, запитав перший сліпий, Я вам покажу. Вій підвівся зі стільця, вийшов і через хвилину повернувся з аркушем паперу й кульковою авторучкою в руках, Це остання повна сторінка, яку я написав, Ми не можемо її бачити, сказала дружина першого сліпого, Я теж не можу, сказав письменник, Тоді як ви можете писати, запитала дружина лікаря, дивлячись на аркуш паперу, де в напівтемряві вітальні виднілися дуже густо написані рядки, що на краях налізали один на один, На дотик, відповів, усміхаючись, письменник, це не так важко, покладіть аркуш паперу на не дуже тверду поверхню, наприклад, на стосик інших аркушів, після цього вам залишиться тільки писати, Але ж ви не бачите, що написали, сказав перший сліпий, Кулькова авторучка дуже добрий інструмент для сліпих письменників, вона, звісно, не дозволяє йому прочитати, що він там написав, але підказує йому, де він це написав, для цього досить знайти пальцем останню заглибину останнього написаного рядка, дійти до кінця аркуша, розрахувати відстань до нового рядка й писати далі, це справді досить легко, Я бачу, що рядки тут іноді налазять один на один, сказала дружина лікаря, делікатно взявши його за руку, що ковзала по паперу, Як ви довідалися, Я бачу, Ви бачите, ви відновили собі зір, як, коли, схвильовано запитав письменник, Думаю, я та єдина людина, що ніколи його не втрачала, Але чому, як ви можете це пояснити, Я не знаю пояснення, мабуть, його й не існує, Отже, ви бачили все те, що тут відбувалося,

Я бачила все, що бачила, в мене не було іншої ради, Скільки людей було в карантині, Близько трьох сотень, Відколи, Від самого початку, ми звідти вийшли лише три дні тому, я вже вам казала, Я думаю, що я осліп найпершим, сказав перший сліпий, То, мабуть, було жахливо, Сьогодні ви уже вдруге застосовуєте це слово, сказала дружина лікаря, Пробачте, мені раптом здалося безглуздим усе те, що я написав, відтоді як ми осліпли, моя родина і я, А про що ви писали, Про те, як ми страждаємо, про наше життя, Кожен повинен писати лише про те, що він знає, а про те, чого не знає, розпитувати, Я розпитую вас, І я вам багато чого розповім, але не знаю коли, не сьогодні, десь потім. Дружина лікаря доторкнулася аркушем паперу до руки письменника, Ви не проти показати мені, де ви працюєте, що саме пишете, Навпаки, ходімо зі мною, Нам теж можна піти з вами, запитала дружина першого сліпого, Це ваше помешкання, сказав письменник, я тут лише тимчасовий гість. У спальні стояв невеличкий стіл, на ньому – погашена лампа. Тьмяне світло, яке проникало крізь вікно, дозволяло бачити ліворуч білі аркуші, а праворуч – змережані літерами, посередині лежав аркуш наполовину списаний. Біля лампи лежали дві нові кулькові авторучки. Ось моя робота, сказав письменник. Дружина лікаря запитала, Можна, й не чекаючи відповіді, взяла списані аркуші, десь близько двадцятьох, і пробігла очима по дрібних каліграфічних літерах, по рядках, які лізли то вгору, то вниз, по словах, написаних на білому папері, на білому тлі сліпоти, Я тут тимчасовий гість, сказав письменник, а це ті знаки, які я залишаю там, де мені доводиться бувати. Дружина лікаря поклала йому руку на плече, а він знайшов її обома руками й повільно підніс до губів, Не пропадайте, не дозволяйте собі пропасти, сказав він, і було не дуже схоже, щоб свої таємничі, загадкові слова він промовив не випадково, а з якимсь потаємним значенням.

Коли вони повернулися додому, принісши продукти, яких мало вистачити на три дні, дружина лікаря, підтримувана схвильованими вигуками першого сліпого та його дружини, розповіла про все, що з ними було. А коли настала ніч, то прочитала для всіх кілька сторінок із книжки, яку принесла з бібліотеки. Те, що вона читала, анітрохи не зацікавило зизоокого хлопчика, який заснув, поклавши голову на плече дівчини в чорних окулярах, а ноги – на коліна старому з чорною пов'язкою на оці.

Минуло два дні, й лікар сказав, Я хотів би довідатися, що сталося з моєю консультацією, сьогодні ми нікому не потрібні, ані вона, ані я, та, можливо, одного дня зір до людей повернеться, а апаратура, думаю, досі там є і перебуває в чеканні, Ми підемо туди, коли хочеш, сказала дружина, можна й тепер, відразу, І якщо вам неважко, то ми скористаємося цією екскурсією й для того, щоб навідатися до мене додому, сказала дівчина в чорних окулярах, я, звичайно, не думаю, щоб мої батьки повернулися, я заглянула б туди просто так, для очищення совісті, Ми зайдемо також до твого помешкання, сказала дружина лікаря. Ніхто більше не захотів приєднатися до експедиції з відвідування домівок, перший сліпий і його дружина тому, що вже знали, чого їм там чекати, старий із чорною пов'язкою на оці також це знав, хоча причини в нього й були інші, а зизоокий хлопчик досі не пам'ятав назву вулиці, на якій він жив. Погода була ясна, схоже, дощі закінчилися, й сонце, хоч і не дуже яскраве, вже відчувалося на шкірі, Не знаю, як ми зможемо далі жити, якщо почнеться спека, сказав лікар, почнуть гнити всі покидьки, що тут валяються, дохлі тварини, а може, й мерці, їх, певно, вистачає в будинках, лихо в тому, що ми не організовані, організація мала би бути в кожному домі, на кожній вулиці, в кожному кварталі, Для цього потрібен уряд, сказала його дружина, Потрібна організація, людське тіло також є системою організації, й воно залишається живим, поки в ньому існує організація, а смерть – не більше як наслідок його дезорганізації, Але як може організуватися суспільство сліпих, щоб залишитися життєспроможним, Якщо суспільство сліпих зуміє організуватися, то воно, можна сказати, певною мірою поверне собі зір, Можливо, ти й маєш рацію, але досвід цієї сліпоти приніс нам лише смерть і вбогість, і мої очі, як і твоя консультація, нічому не допомогли, Завдяки твоїм очам ми досі живі, сказала дівчина в чорних окулярах, Можливо, ми не померли б і якби я була сліпа, світ наповнений живими сліпцями, Я думаю, ми всі помремо, це лише питання часу, Смерть завжди була питанням часу, сказав лікар, Так, але померти від того, що ти сліпий, це, либонь, не найгірший вид смерті, Ми помираємо від хвороб, від нещасних випадків, від чого завгодно, А тепер ми помиратимемо також тому, що ми сліпі, хочу сказати, помиратимемо від сліпоти й раку, від сліпоти й сухот, від сліпоти й СНІДу, від сліпоти й інфаркту, хвороби можуть бути різними в різних людей, але вбиває нас тепер по-справжньому сліпота, Ми не безсмертні, ми не можемо уникнути смерті, але принаймні ми не повинні бути сліпими, сказала дружина лікаря, Але ж ця сліпота конкретна й реальна, сказав лікар, Я не впевнена, сказала його дружина, І я не впевнена, погодилася з нею дівчина в чорних окулярах.

Виламувати двері не довелося, відчинили їх нормально, ключ висів на персональному брелоку лікаря, з яким він не розлучався протягом усього свого перебування в карантині. Ось приймальня, повідомила дружина лікаря, Приймальня, в якій я була, сказала дівчина в чорних окулярах, сон триває, але не знаю, чи це той самий сон, який я бачила, починаючи від того дня, коли осліпла, чи, може, той, коли приходила до консультації, щоб вилікуватися від запалення очей, хвороби, яка сліпотою мені не загрожувала, Карантин не був сном, сказала дружина лікаря, Атож, як і не було сном те, що нас зґвалтували, Або те, що я зарізала чоловіка, Відведи мене до кабінету, я й сам би міг туди увійти, але хочу, щоб ти мене відвела, сказав лікар. Двері були відчинені. Дружина лікаря сказала, Тут усе перекинуто догори дном, шухлядки з картотеки забрано, То, певно, люди з міністерства не хотіли витрачати час на пошуки, Мабуть, що так, А як прилади, На перший погляд, мені здається, з ними все гаразд, Принаймні, вони збереглися, сказав лікар. Він пройшовся по кабінету сам, із простягненими перед собою руками, доторкнувся до лінз, офтальмоскопа, письмового столу, а тоді сказав, звертаючись до дівчини в чорних окулярах, Я розумію, що ти хочеш сказати, коли говориш про те, що живеш уві сні. Він сів за стіл, поклав руки на скло, покрите пилюкою, а тоді сказав із сумною й іронічною посмішкою, ніби звертався до пацієнта, який сидів навпроти нього, Ні, сеньйоре доктор, мені дуже шкода, але ваша хвороба невиліковна, якщо хочете одержати від мене останню пораду, то прислухайтеся до поради стародавніх людей, які стверджували, що терпіння корисне для зору, Не примушуй нас страждати, сказала йому дружина, Пробачте мені, пробач мені й ти, ми перебуваємо в тому місці, де раніше творилися чудеса, а тепер я втратив навіть підтвердження своєї чудодійної сили, бо всі папери у мене забрали,

Єдине чудо, доступне нам тепер, це жити далі, сказала дружина, оберігати вразливість життя день за днем, так ніби й воно осліпло й не знає, куди йому йти, а може, так воно і є, може, воно й справді не знає, куди йому йти, й передало себе в наші руки, після того як наділило нас розумом, і ми навчилися користуватися ним, Ти говориш так, ніби й ти сліпа, сказала дівчина в чорних окулярах, з якогось погляду, так воно і є, я сліпа вашою сліпотою, мабуть, я бачила б значно краще, якби було більше тих, котрі бачать, Боюся, ти почуваєш себе свідком, якого невідомо хто викликав у суд і який не знає, що йому посвідчити, сказав лікар, Час закінчується, гниття поширюється, хвороби знаходять перед собою відчинені двері, вода вичерпується, їжа перетворюється на отруту, таким би було моє перше свідчення, сказала дружина лікаря, А друге, запитала дівчина в чорних окулярах, Розплющімо очі, Ми не можемо, ми сліпі, сказав лікар, Кажуть велику істину ті, хто стверджує, що гірше сліпого той, хто не хоче бачити, Але я хочу бачити, сказала дівчина в чорних окулярах, Та навіть це не допоможе тобі повернути зір, хоч тебе вже не можна вважати найгіршою зі сліпих, а зараз ходімо, тут нам уже немає чого робити, сказав лікар.

Прямуючи до будинку дівчини в чорних окулярах, вони перетнули великий майдан, де групи сліпих слухали, як до них промовляють інші сліпі, на перший погляд ані ті, ані ті не здавалися сліпими, ті, хто виступав, зверталися з палахкотючими обличчями до тих, хто слухав, а ті, у свою чергу, обертали свої обличчя до промовців. Тут проповідували кінець світу, спасіння через каяття, видіння сьомого дня, повідомляли про появу янгола, космічне зіткнення, про те, що сонце скоро погасне, тут звеличували дух племені, сік мандрагори, жовч тигра, значущість знака, дисципліну вітру, пахощі місяця, могутність темряви, силу закляття, відбиток п'яти, розп'яття троянди, чистоту лімфи, кров чорного кота, заціпеніння тіні, повстання морів, логіку антропофагії, безболісну кастрацію, божественне татуювання, добровільну сліпоту, думку увігнуту й вигнуту, або рівну, або вертикальну, або похилу, або сконцентровану, або втеклу, ампутацію голосових зв'язок, смерть слова, Тут ніхто не говорить про організацію, сказала дружина лікаря, звертаючись до чоловіка, Можливо, про організацію говорять на іншому майдані, сказав він. Вони пішли далі. Коли пройшли якусь відстань, дружина лікаря сказала, Тут лежить більше мерців, ніж було раніше, Час закінчується, гниття поширюється, хвороби знаходять перед собою відчинені двері, вода вичерпується, їжа перетворюється на отруту, ти це сказала зовсім недавно, нагадав їй чоловік, Хто знає, чи серед цих мерців не лежать і мої батьки, сказала дівчина в чорних окулярах, а я тепер проминаю їх і не бачу, Такий давній звичай людства, проминати мертвих і не бачити їх, сказала дружина лікаря.