Текст книги "Хотин"
Автор книги: Юрій Сорока
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]
– Що ти, братику, як же не відведу!
– То пусте… Не дивися на мене… За вами, братчики, скучив, за кабицею запорізькою. А сльоза моя не варта уваги, як повипікали очі, так і течуть…
У польському таборі озвалася сурма, за нею друга. З далекого обозу турків було чути голос муедзина, котрий кликав бусурман до молитви. Дехто з козаків плюнув і смачно вилаявся, поминаючи пророка правовірних. З окопів поверталася нічна варта, йдучи на смачні пахощі кабиць. Курінні отамани підганяли коней, розподіляючи козаків по окопах. З найближчого до січовиків полку Цецюри Севрюка почувся спів. Якийсь молодик виводив добре поставленим голосом:
Ой чий то кінь стоїть,
Та й сива гривонька.
Сподобалась мені,
Сподобалась мені
Тая дівчинонька…
Натовп довкола кобзаря вмить ожив і зарухався. Ішли мовчазні під впливом почутого, але вже через кілька кроків поверталися до розміреного розкладу битви. До чергової атаки залишалося все менше часу.
На шанцях кипіла робота. Відклавши до часу ратища й мушкети, козаки взялися за мотиги. Скориставшись затишшям, намагалися вкопатися глибше. Будували хитромудрі фоси, «печі», підвищували вали. Поправляли старі укріплення, впорядковували позиції. У багатьох місцях довелося засипати величезні рови, пробиті в окопі великими турецькими ядрами. То тут, то там, напружуючи укриті бронзою засмаги руки, козаки викочували на вал важкі вози, що їх відразу засипали землею: вони мали захищати від вогню мортир. Ці пращури сучасного міномета сипали ядрами зверху і робили високі вали поганим захистом. Заклопотано пахкали люльками гармаші, обладнуючи позиції для нових гармат. Хижі пащеки націлювалися на вчорашніх господарів.
Максим, Андрій та Микита, що працювали серед інших переяславців, час від часу поглядали в бік турецького табору.
– Нині довше, – ні до кого не звертаючись, мовив Микита.
Максим стер із чола піт і подивився на південь.
– Уже скоро.
Обидва здивовано поглянули на Товкача, що завзято вимахував мотикою поряд. Невдовзі його старанність помітив і Андрій. Микита простежив за поглядом Кульбаби й посміхнувся у вуса. Спітнілий Товкач, ще сам того не знаючи, потрапив у не найліпше становище: язик в Андрія був, як гостра шабля. Непийпиво штурхнув Горбоноса, і вони обидва завмерли, очікуючи інтермедію.
Андрій не забарився.
– Товкачику! – мовив він діловито.
– Або що?
– Десь у тебе на хуторі добрий мед!
– Який мед? – незрозуміло закліпав очима Товкач. Його голова ледь виглядала з шанцю, тож він дивився на Андрія, високо задираючи голову.
– Такий! – підморгнув Андрій (почулися перші смішки). – Що, меду не куштував?
– А! – Товкач мрійливо закотив очі. – Таки добрий!
– І старий, напевне?
– Ну, різний. Чому лише старий? У мене не застаріє!
– Ні, таки старий! – не вгавав Андрій.
– Ти ніби ліпше за мене знаєш.
– Знаю!
– По чім?
– А ти як до погребу підеш, одразу й заблукаєш. Де там уже того меду, хоч би живим вилізти.
– Що ж там вилазити?
Козаки вже відкрито сміялись із Товкача, який почав здогадуватися, що перегнув палицю, – окоп був надто глибокий. Піддав жару Беркут, що проходив поряд. Зупинившись, сердито поглянув на Товкача.
– Товкачу! Таку твою-розтаку! Ти як, недомірку, стрілятимеш? Ану, вилазь звідтіля, бо, їй-богу, накажу засипати… А горів би ти! – і курінний, махнувши рукою, покрокував далі. Червоний, як рак, Товкач виліз і під регіт козаків почав засипати яму…
О пів на дев'яту почався черговий наступ. Комонні й піші підрозділи йшли до козацького табору. Сьогодні це вже нікого не дивувало. Сагайдачний, старшини, козаки, навіть сам Ходкевич, очікували саме такого розвитку подій. Стало очевидним, що турки намірилися розірвати ворогів поодинці, а для цього добре підходила польська тактика оборони. Їх поки що було залишено у ролі пасивних спостерігачів.
Під зловісний гуркіт барабанів, укриваючи все поле перед козацькими позиціями, сунули яничари, піхотинці бейлербеїв, рівні ряди сипахів та безладні, численні загони татар і черкесів. Ліс списів над комонниками майорів переважно зеленими кольорами ісламських знамен. Над синім сукном яничарських жупанів біліли прикрашені пір'ям «рукави святого дервіша». Рушниці в руках очікували нагоди плюнути смертю в голови невірним.
За півмилі до козацьких окопів барабани забили дрібно й урочисто. Лави вояків повільно зупинилися. Наперед виступили гармаші, одягнуті у червоні шаровари й зелені чалми. Викотили важкі, на кованих залізною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змінилась: армата готувалася до обстрілу.
Козаки напружено мовчали. З-під долонь поглядали на вороже військо, яке вражало своєю кількістю.
Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потім почухав зарослу щетиною щоку.
– І до біса їх нині! – мовив.
– Учора ніби не те було, – відповів спокійно Андрій.
– Та те… Все ж ніби більше.
Різко й тривожно озвалася сурма. Проспівала тричі гасло «До бою», хоча всі й так були готові. Жерла ворожих гармат винюхували перші цілі.
– Матінко Божа! Я ще таких гармат у житті не бачив! – обізвався Товкач.
Півторакожуха, що лежав за ним, засміявся:
– А що, Товкачику, певне б цілий у неї вліз?
Настрій Товкача був зіпсований не так калібром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож він із несподіваною злістю накинувся на сусіда:
– Тобі що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!
Півторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвічі менший за нього.
– Велика, що є, то є! – мовив добродушно. – Зате думати маю чим.
– Тю! Думати! Жерти ти маєш куди! Краще б так сказав.
Позаду підскочив, уже на коні, курінний отаман. Притримавши повід, він уважно придивився до турецьких рядів.
– Лізьте під вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати виміряні?
– А що?
– А то! Найбільше нам попаде і городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потім, напевне, і підуть на штурм.
Ніби підтверджуючи його слова, неподалік у землю вдарило велике ядро. Грудки землі та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урізнобіч. Беркут скочив із коня і нагнав його у бік обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрієм, що біля нього, як завжди, тулився Яцько.
– А ти, малий, чого тут? Ану, бігом до обозу! Сховаєшся під… – курінний замовк, бо у цей час на воза над ними впала граната. Пошипівши ґнотом, гучно вибухнула.
– Стривай уже. Ще не добіжиш! А ти, Андрію, куди дивився?
– Я не бачив, батьку. Він, бісів син, під кожухом ховався. Щойно виліз.
– Тьху вас! Добре, може, й тут згодиться. Мушкети хай заряджає.
– Добре, добре! – зрадів Яцько. – Я так заряджу, що егей! Може, ще й поцілю якого турка!
– Сиди вже тихо, аби тебе не поцілили, – Андрій, що йому були прикрими докори курінного, вліпив малому дзвінкого ляща, на якого Яцько навіть не звернув уваги.
Через кілька хвилин стрілянина посилилась, і гарматні кулі сипались уже густо, як сніг. Повітря наповнилося курявою і димом, а у вухах гуділо від сотень вибухів. Оскаженілий метал дивився, де б напитися гарячої крові. Подекуди знаходив. В обозі забило кількох коней, з'явились убиті й серед людей. На окопах доки було безпечно: захищали шанці, що на них запорожці були великими майстрами. Але поступово ядра та гранати почали навідуватись і сюди, то там, то тут вириваючи життя когось із козаків. У полку Цецюри Севрюка граната поцілила під обкопаного воза, розірвавши одразу п'ятьох. Кров струмочком зацебеніла по валу, збираючись внизу у велику калюжу.
Деякий час з-під возу ще долинав голосний стогін, що поступово перейшов у хрип, і замовк.
– Царство вам Небесне, братики! – захрестилися козаки.
Гарматний вогонь не вщухав. Козацька армата до пори мовчала, очікуючи на наближення ворожих рядів. Нарешті турецькі гармати почали стріляти рідше і замовкли. У наступ пішли татари ногайської орди у брудних, вивернутих хутром догори, овечих кожухах. Маленькі кошлаті коники, що гривами мало не торкалися землі, хутко бігли до козацького окопу, здалеку здаючись мурахами у безкрайньому полі. Підскочивши впритул, вони швидко випускали по кілька десятків стріл і кидалися назад. У полі загони сипахів завертали їх і змушували ще і ще атакувати запорожців. За ногайцями пішли яничари. Йшли невеликими загонами. Наблизившись на відстань рушничного пострілу, зупинилися. Половина стала на коліно, половина підняла мушкети, обіперши важкі рушниці об підставки. В землю вперлися широко розставленими ногами. Чорбаджиї [33]33
Чорбаджия (тур.)– старшина, офіцер.
[Закрыть]віддавали накази про залп, і кулі сипалися цілими хмарами. Проте з них було мало користі: козаків захищали окопи. Все повторювалось.
Після кількох залпів яничари кинулися на приступ, намагаючись якнайшвидше перебігти ті страшні метри, що добре прострілювалися козаками. З валу гримнули гармати, дружно вдарив залп із рушниць. Яничари бігли, втрачаючи цілі сотні вояків, але не спинялися. Запорожці робили вже по три залпи за хвилину, але спинити ворога не могли. На місце мертвого яничара ставали двоє живих. Гори трупів перед окопами виросли вдвічі, а наступ продовжувався. Через хвилину перші з яничар скочили на окоп і почали рубати загорожу із загострених паль. Ще мить – і дорога для кінноти вглиб козацького табору буде вільною.
Над головою в Андрія піднявся Хвилон Беркут. Поплював на руки й витяг шаблю.
– Ну, дітки, пора туркам і пива наварити. Нумо, на шаблі, отоманин цього не любить.
Андрій витяг шаблю і повернувся до Яцька:
– Біжи до табору! І щоб мені… – Андрій не договорив – його голос потонув у несамовитому «аллах акбар». Турки були вже поруч.
Андрій, Максим і Микита стали пліч-о-пліч, відбиваючи удари шабель і списів. Далі, поряд із величезним Півторакожуха, вимахував шаблею малий, мов горобець, Товкач. Намотавши на вухо довжелезного сивого оселедця, бився Сипаха, старий, але ще досить міцний. Андрій і не здивувався, коли побачив, що поряд із дідом конають уже аж два турки. Знайоме відчуття небезпеки стиснуло горло, відключило свідомість, і Кульбаба з головою поринув у бойовище, колючи, б'ючи і рубаючи чорнобороді обличчя, перекошені від крику, з палаючими очима. Сам щось кричав. Встигав стежити тільки за тим, щоб не зламати шеренги і не забігти вперед, на вірну погибель.
Попереду всіх бився курінний отаман. Шапка злетіла, і чорний із сивиною оселедець розтріпався по спітнілому обличчю. На могутній, мов бичачій, шиї видулися жили, а важка шаблюка не знала втоми, рубала ворогів, завдаючи їм страшних ран, від яких декотрі розпадалися на кавалки.
– Козаки! За козацьку славу! За мною!
– Слава! – залунало у відповідь, і лави козаків поринули вперед, зносячи турків з окопу.
– У галас! Бий супостата! – кричав Хвилон Беркут.
Січові курені, що стояли всередині козацької оборони, а за ними полки Цецюри Севрюка й Івана Зискаря кинулись у поле за турками, нав'язуючи їм сумнозвісний козацький «галас», де кожен сам на сам із ворогом пробує військового щастя.
– Ой, хороше, – приказував Горбоніс, рубонувши шаблею по шиї чергового турка, – ой, добре!
– Горбоносику, допомагай! – почулося позаду.
Максим обернувся. На Андрія насіли відразу троє.
Кульбаба щосили відбивався, але сила була явно не на його боці. Максим дістав пістоля, приставив одному з турків до виголеної потилиці і натиснув на собачку. Гримнув постріл. Яничар упав мов підкошений. Другий відскочив від Кульбаби і схрестив шаблі з Горбоносом.
– То інша річ! Ну, давай, потурначе, позмагаємося!
– Давай! Готуйся до смерті, гяуре! – засміявся зі злістю яничар. Він говорив чистою українською мовою. Серед шуму бойовища його голос ледве долинув. Максим здивовано опустив шаблю.
– Земляк, чи що? – глипнув він на яничара. Той вищирився звірячою посмішкою:
– Шайтан тобі земляк!
Біля Максима зі свистом пролетіла куля. З глухим стуком ударила в спину когось із козаків.
– Звідкіля ти? – усе ще дивуючись, запитав яничара.
– З Чигирина. Слава Аллаху, тепер це не мій дім!
– То ти, потурначе, ще й радієш? – Максим відчув несамовиту злість.
– Іди до шайтана, гяурський собако! – потурнак щосили рубонув Максима шаблею. Той відбив. За мить вони вже затанцювали у смертельному двобої. Билися запекло, не помічаючи нічого, лише повні зненависті погляди перед собою. Підскакували у випадах і, не жалкуючи криці, сікли, аж сипались іскри. Оскаженіло гарчали, як дикі звірі, палали вогниками у щілинах очей. Яничар уже кричав щось турецькою. Очевидно, виливав на супротивника ненависть мовою, що її вважав рідною.
Кипів довкола кривавий, несамовитий «галас», і врешті турки здригнулись. Як і в минулі рази, захлинулись у крові й почали відходити, втрачаючи все більше і більше людей. А запорожці, схожі у бойовій лихоманці на дияволів із пекла, кидалися в погоню. Подекуди зопалу забігали у гущу ворогів і там падали, порубані десятками шабель, поколоті десятками списів. Лягали жертвами буйного козацького норову.
А Максим бачив лише очі ненависного яничара. Гіршим за будь-що вважав він зраду християнської віри, тож закипів, запалав, шаленіючи, коли почув ті слова, кинуті рідною мовою. І незчувся, як сам опинився попереду, у гущі ворогів. І пропав би, сердешний, якби не Микита, що побачив шалену сутичку попереду. Гукнув він запорожцям і почав прокладати шаблею дорогу до побратима. Наближався крок за кроком, відчуваючи за спиною кілька дружніх плечей. Ось уже й поряд. Одним помахом зніс голову туркові, котрий націлив спис у спину Максима. Та раптом Горбоніс похитнувся. Ногою він потрапив у лисячу нору й заточився. А ворожа шабля вже поруч. Блискавкою впала вона на козацькі груди. Розсікла червоне сукно та занурилась у темну гарячу кров. Бризнула червоними суницями на зелень трави.
– Ох, клятий! – тільки й схлипнув Максим і впав, широко розкинувши руки.
А Микита вже й поруч. Заревів, застогнав не своїм голосом Непийпиво.
– Максиме! Братику! – і як вихор налетів на яничара. Не чув сили в розпуці. Рубонув. Лезо розсікло повітря і з жалібним дзвоном упало на підставлену зброю. За мить із двох шабель залишилися тільки друзки. Микита відкинув непотрібне тепер руків'я і з голими руками кинувся на ворога, збиваючи того з ніг. У несамовитій борні покотилися по залитій кров'ю землі.
Микита вивільнив правицю і піймав нею яничара за горло, однак у ту саму мить побачив, що турок тягнеться рукою до ятагана на поясі. Довелося схопити його за руку. Яничар щосили вдарив Микиту головою в обличчя. Микита відсахнувся, але руки не відпустив. У свою чергу дуцнув противника ногою в пах. Турок дещо подався. Микита миттю вихопив із халяви ножа і до самого руків'я всадив у білу шию, по якій гарячково бігав кадик. З горла яничара вихопилося хрипіння, що згодом перейшло у булькання. Руки безсило розкинулися. Заточуючись, Микита піднявся. В очах тьмарилося від перенапруги, легені працювали, як ковальські міхи. На мить забув, де він і що з ним відбувається. Витер рукавом ніс, з якого юшила кров.
Неподалік рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очі на вродливому обличчі Андрія, шалено літали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерігав у цілковитій тиші, у якомусь дивному, ніби уповільненому ритмі. Навколо нього рубали, стріляли, падали і кричали люди…
Дійсність повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. «Максим», – майнула думка. Микита повернувся і побачив побратима, що лежав на землі. Підбіг. Упав на коліна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану. Крові було надзвичайно багато, але Максим дихав. Треба було негайно виносити його з поля бою. Микита підняв товариша і, закинувши на плече, поніс до окопів. За ними, з шаблею напоготів, став Андрій, що вже встиг упоратися з третім яничаром. Бій вщухав. Турки, не в змозі добратися до козацького табору, відкотилися, щоби перегрупуватись і відпочити…
У таборі промили Максимову рану. Глибокий чорний рубець ішов навкіс через груди майже від шиї і до нижнього ребра. У розрізі було видно жовті ребра, які то стискалися, то розтискалися у такт гарячковому диханню. Обличчя Максима стало восковим, очі запали і вкрилися темними колами з посірілої шкіри.
– Помре! – видихнув хтось за плечима в Микити.
Непийпиво повернув голову і зустрівся поглядом з Товкачем. Той, зрозумівши, що бовкнув зайве, зіщулився й замовк. Микита заходився накладати пов'язку.
– Не базікай дурного, – кинув до Товкача. – Біжи-но краще горілки принеси.
Товкач махнув головою й бігцем подався туди, де стояли вози Переяславського куреня. За хвилину вже сварився з кимось із обозних. Вимахував руками й насідав на дебелого козака, як хорт на ведмедя.
– Що значить не велено?! Хто сказав?! Я тобі, скурвий вишкребку, дам «не велено»! Ясно кажу: пораненому треба! Зажерлись тут… – чувся здалеку його писклявий голос.
Через кілька хвилин Максим застогнав та розплющив очі. Зробив спробу встати, але Микита його притримав.
– Лежи! – він похапцем закінчив перев'язку.
Горбоніс щось прошепотів пошерхлими губами. Микита наблизив до нього вухо.
– Що тобі, братику?
– Дістав-таки, – почув шепіт.
– Мовчи ліпше. Сили бережи.
– До біса! – голос Максима підвищився. – Микито, чуєш мене, Микито?
– Чую.
– Пообіцяй, якщо помру, поїдеш до неї… у Кам'янець. Скажеш… Кохав… Утім, не треба, що їй із того…
– Ще сам поїдеш. Сам усе й скажеш. У тебе нутрощі цілі, крові тільки втратив. Але нічого, здається, спиним…
– Якби трохи нижче, тельбухи б погубив, – докинув Андрій, – а так, вважай, щасливий ти.
– Щось зимно, – у Горбоноса починалася лихоманка.
Микита похапцем скинув із себе жупан і вкрив товариша.
– То й не дивно, – мовив Андрій, – з тебе кров, як з кабана, валила.
– Та заткни вже пельку, малий, – зопалу вигукнув Микита. – То тельбухи, то кров, як з кабана… Знайшов коли!
– Як я так? – долинуло від Горбоноса.
– А що ж ти зробиш, із ким не може бути?..
– Не пам'ятаю, коли… – Максим, як це буває після серйозного поранення, втратив з пам'яті кілька останніх хвилин. Кульбаба оживився:
– А хіба не пам'ятаєш, як мене рятував? Одного яничара файно з пістоля привітав, а ось другий тебе шаблюкою уперіщив. Микита його потім голими руками мало не порвав…
– А… Пригадую. По-нашому бусурман говорив. Я йому ще радив до нас пристати.
– Та де там! – журно мовив Микита. – Аджем-огланам [34]34
Аджем-оглани (тур-)– християнські хлопчики, що з них у спеціальних школах готували яничар.
[Закрыть]так мізки засмічують, що рідну маму не пошкодує…
Підбіг Товкач із пляшкою оковитої. З-за пазухи дістав срібного келиха.
– Ось! Приніс. А кляті обозні давати не хотіли. Я їм кажу: пораненому треба, а вони, знай, одне: не велено. Чортові душі! Я й так і сяк, хотів уже шаблю витягати. От ґалаґани! Все лементують: кошовому скажемо, ти в нас київ ще скуштуєш. А я хіба для себе? Ну, скажіть, братики…
– Товкачику! Я тобі зараз кляпа в горлянку заб'ю, їй-богу, – тихо промовив Андрій.
– А я хіба що… Я мовчу.
Микита налив у келих добрих півпляшки. Потім дістав порохівницю і виміряв заряд пороху, замішав. Простягнув Горбоносу каламутну рідину.
– Випий одним духом.
Максим звівся на лікоть. Застогнав. Одразу кілька чоловік кинулося його підтримати. Взяв келих і одним махом перехилив, голосно крякнув.
– Ну, тепер бачу: житимеш! – засміявся Микита.
– А куди б я дівся? – посміхнувся у відповідь Максим.
Підійшов курінний, подивився на Максима.
– Що там, Максиме? – запитав.
– Та ось маю від яничарів подарунок.
– Терпи, козаче. Зараз пришлю до тебе отця Гавриїла, най на твої рани подивиться, може, мазь яку… А решта всі – на окопи! Турки ось-ось знову полізуть, кат їхній мамі… Півтора десятка з куреня не стало. Поранених два десятки, а сонце ще й не піднялося до півдня.
Від турецьких позицій уже вкотре гримнули гармати. Починався новий наступ. Сагайдачний з кількома полковниками стояв біля воріт окопу. Мовчки спостерігав, як на нього суне ворожа сила. Турки втретє за цей день ішли до козацького табору, не звертаючи уваги на страшні втрати. Придивившись, Сагайдачний зміг розгледіти гурт пишно вбраних вершників. Їхній одяг вирізнявся навіть на фоні дорогих кармазинів, оксамитів та шовків сипахів, що йшли перед ними.
– Подивися, Михаиле, чи не сам Осман? – запитав Дорошенка, що стояв поряд.
– Він, батьку, більше нікому. Охорони стільки, що самі наче військо. Піймати б до рук оте щеня… Ото б потішився!
– То хитра штука, піймати. Нам би хоч налякати, вже б користь була, як вважаєш?
– Та була б. Але як? Хіба разом з ляхами вдарити.
– Від ляхів допомоги не буде сьогодні. Треба щось самим думати. Може б, ото з боків зайняти, як підуть?
Сагайдачний рвучко підніс до очей далекозору трубу й уважно обдивився ворожі порядки.
– Доки в середині фронту їх притримають, великою силою набіжимо з боків. І тоді вже, не спиняючись, поженемо варварів до їхнього табору… Ех, ні! Мало нас… Якби рейтарів ще хоч із тисячу.
– Тисячу Ходкевич дасть! Сам поїду чолом бити! А чи витримає середина, якщо більшу частину козаків на боки перевести? Щоб не прорвались поганці у табір, біди нароблять.
– Витримають! – Сагайдачний говорив це цілком упевнено. – Там Низове Військо стоїть з Семеном Шилом. Ці встоять, хоч би всім кістки зложити… Ну, то давай, Михаиле, їдь до Ходкевича. Кажи що хочеш, а щоб рейтари були.
– Добре, батьку, намагатимусь!
Дорошенко вдарив острогами сірого огиря й швидко попрямував до польського табору.
Сагайдачний задумливо погладжував бороду.
– Дай Бог, дай Бог, – кинув він, дивлячись услід полковникові. Турки рівняли ряди, гарматний обстріл нарешті вщух. Вітерець із поля доносив сморід порохового диму. В голові Сагайдачного чітко та ясно вимальовулася картина майбутнього бою. Була можливість закінчити війну ще до заходу сонця…
Дорошенко повернувся досить швидко. Мовчки зупинив коня поряд із Сагайдачним.
– Ну що, – поглянув на нього Петро Конашевич.
– Будуть рейтари. Дві роти.
– Замало… Все ж добре, хоч тисяча.
– Не розумію я їх! Їдеш, просиш, немов мені більше за нього треба!
– Чого ти дивуєшся?
– Та нічого…
Турецькі лави охопило тривожне рокотання барабанів. Глухий гуркіт рухнув військо і одночасно з тим підняв зі звалища мертвих тіл перед окопом цілі хмари гайвороння. Зловісно каркаючи, ворони висловлювали обурення перерваним бенкетом. Одночасно з чорними зграями по полках полетіли джури з наказами Сагайдачного. Через лічені хвилини запорожці почали зміну позицій. Цілими тисячами відходили вони від середини табору, ущільнюючи оборону на крилах. Низовики так само чітко й швидко розтягнулися. Тепер вони відповідали також за ділянку оборони полків Севрюка та Зискаря. Шило тривожно поглядав на табір, що враз став таким малолюдним. Зброю до рук узяли всі, хто міг. Запорожці молились, як завжди перед важкою битвою.
Однак Осман на цей раз приготував несподіванку.
Чи то з наміром змінити безуспішну тактику, чи втомившись обламувати об козаків зуби, він спрямував вояків на польський табір. Поляки явно не сподівалися на такий розвиток подій, але досить швидко організували добре продуману оборону. Спалахнула активна рушнична дуель. Із боку турків вдарило кілька гармат. Над польським окопом здійнялися стовпи землі й вогню. Лави аскерів заховались у хмарах диму від мушкетних залпів.
Нарешті ворота польського окопу відкрилися. З обох флангів і у центрі в поле почала виїжджати кавалерія. Одну хоругву за другою виносили наперед. За хорунжими виблискували залізними обладунками вояки. У променях полуденного сонця особливо пишно виглядали затягнуті леопардовими шкурами груди гусар, чорні панцирі рейтарів, кольчуги драгунів і сині жупани лісовчаків. Тисяча за тисячею шикувалися перед окопом. Здавалось, їх не турбував ні ляскіт мушкетних пострілів, ні грім гармат. Шляхта виступала у кращих своїх традиціях, і їхньою сміливою ходою милувалось око навіть тих, хто ще вчора насміхався над нерішучістю і пасивністю у перебігу бойових дій…
Вогонь турків ставав усе щільнішим, тому авангард польської кінноти кинувся на ворога, не очікуючи решту війська. Але і цього було досить. Кавалерія знесла яничарів у своїх найкращих традиціях – ударом списів на великій швидкості. Передні лави турків було знищено, задні повертали назад. Цього разу їх ніхто не стримував, перевага польської кінноти була очевидною.
Відкинувши турків на півмилі від табору, поляки завернули назад. Ворота окопів проковтнули їх так швидко, як і випустили. Через кілька хвилин про раптовий напад польської кінноти на пустому полі перед окопом свідчили лише трупи турецьких аскерів і бігали без вершників маленькі татарські бахмати. Це було єдиним, що нагадувало про швидкоплинний бій.
Турки знову відступили. По козацьких окопах забігали джури з казанками і торбами загребів [35]35
Загреб – корж, що його готували у попелі загорнутим.
[Закрыть]: настав час обіду.
До воза, під яким сиділи Андрій, Микита, Товкач і Півторакожуха, підбіг Яцько, тягнучи у руках чималенький казан саламати й полотняну торбу з коржами.
– До обіду дожили, дав Бог, – перехрестився Товкач. – Воля Божа над нами, яко над дітьми Його.
– Амінь! – перекривив його Кульбаба. – Я теж у Бога вірую, але ти мене дістав своїми заупокійними… Що там, Яцьку? Як Максим?
– Та нічого, спить. Був кобзар, батька Сипахи товариш, якусь траву прикладав. Казав, що одужає. А батько Максим так хропе!
– Ну то й добре, що хропе. Козак не таке лихо боров. І на цей раз поборе, – зітхнув Андрій.
Микита кинув на нього швидкий погляд. Кульбаба говорив не в своєму звичайному стилі, і це дивувало. Може, Максимова рана так вразила? Та через хвилину той уже у своїх ліпших традиціях скубав Товкача. До такого Кульбаби всі звикли. Раптом Микита, щось пригадавши, поманив Яцька. Хлопчина підскочив і застиг, уперши очі в землю, як того вимагав звичай.
– Чи багато коней в обозі побило? – запитав у нього Микита.
– А десятки чотири! Тепер ми їх далі відігнали.
– Гайдука мого знаєш?
– Звичайно, батьку! Ото добрий кінь, вогонь!
– Цілий?
– Та цілий!
– А де він зараз?
– З іншими, у курінному косяку.
Микита з полегшенням зітхнув. За чотири роки він так звик до жеребця, що любив його, як найліпшого товариша. Він узяв малого за руку і зазирнув йому в очі.
– Дивися за ним добре, Яцьку. Як зіницю ока бережи, розумієш?
– Звичайно. Я все зроблю!
– Ти вже будь старанним. І вівса, і сіна, і того-сього… Ну що я тобі пояснюю. А там, як усе буде добре, віддячу.
– Як?! – вихопилося несподівано у Яцька. Злякавшись власної цікавості, він навіть прикрив долонею рота.
– Убережеш – шаблю подарую. Влаштує?
– Та я!.. – Яцько мало не захлинувся від радощів. – Очей не спущу!
Не гаючись, він помчав виконувати доручення. Якийсь час їли мовчки. Апетит псував сморід, що уже досить виразно надходив від звалища трупів. Важкий трупний дух примушував їсти подалі від цих почорнілих і роздутих тіл, а вигляд недалеких турецьких рядів робив це неможливим. Більша частина саламати залишилася неторканою.
Козаки швидко розпалювали люльки, намагаючись відігнати сопух звичним тютюновим димом.
– Еге, а що то воно? Нас тут тепер жменька. Бачив, що Зискареві на ліве крило подалися? – Півторакожуха незрозуміло почухав потилицю.
– І Севрюкові теж, але праворуч. Що за оказія? – відгукнувся Товкач.
– Щось замислив Сагайдак на бусурманську голову, – відкинувшись на колесо воза, вимовив Микита.
– Чи пак на нашу, – стурбовано помітив Товкач.
– Може, й на нашу… Андрію, забери, Бога ради, того казана, дивитися не можу, так тхне… закопувати вже час, подалі від гріха.
Андрій, не сперечаючись, узяв казан із саламатою й почимчикував до обозу. За хвилину повернувся.
– Це не до добра, – задумливо мовив Півторакожуха. – Ще пошесть піде по війську. Колись, пам'ятаю, у Московії було. У Ливнах чи що… ні, поряд. Тоді боярина маєток взяли в облогу, чи пам'ятає хто?
– Я пам'ятаю, – відгукнувся Микита, – знайшов що згадувати, ще й ту саламату, що з'їли, надкинуть…
– Розповідай! – зацікавився Кульбаба.
– Щось воно має бути… Матінко Божа! З решти полків теж повідходили. Дивіться… оно, – Товкач указав на підрозділи реєстрових козаків, котрі прямували до місця розташування флангових полків. – Чи то, може, знову від армати ховають?
– На біса вони тобі! Кажи, що там у Ливнах, Хведоре.
– Шість тижнів сиділи під стінами, аж тоді ворота відчинили. Ми зайшли, а там… У воду мертвяк упав, до криниці, а вони не знали, чи що. Одне слово, чума пішла, майже всі вони вимерли. Як зайшли ми, так і вийшли… Трупи чорні, роздуті, як міхи. А як роздуються, ураз і вибухають. Тільки бризки врізнобіч. На когось попало тоді, то з куреня вісім козаків померли, а у Нижчестеблівському пошесть за два тижні половину куреня викосила!
– Так вони й вибухають? – недовірливо перепитав Андрій.
– Хто? – закліпав Півторакожуха.
– Ну, мерці!
– Їй-бо не брешу! Сам бачив! Як гнилі кавуни!
– Слухайте! – Микита з огидою подивився на обох і знову почав накладати люльку.
– Ні, таки щось не те! – Товкач, мов горобець, витягував шию, спостерігаючи за турками. – Гляньте, як нас мало тут залишилось. А що як сюди знову вдарить?
– Тоді, Товкачику, скинеш шаровари та поцілуєш себе нижче спини на прощання!
– Дурний ти, Кульбабо! Тобі, харцизу, що… А у мене в паланці діточок трійко. Тож собі думаю, щоби за цапову душу не загинути. Якби ото за діло… а так ось… Одне слово, треба дізнатися, що діється!
– Гніздюкова твоя душа, Товкачу, баболюбська! – спокійно відповів Кульбаба. – Сиди вже, он курінний їде, зараз усе будемо знати.
До них дійсно під'їжджав верхи курінний. Шапка з червоним шликом по-молодецьки заломлена назад, кінь пританцьовує на місці, закусує вудила.
– А що, дітки, чи щось турбує?
– Нічого, батьку, маємо перепочинок, – весело відгукнувся Андрій.
– Спочивайте поки що. Зараз буде добра робота.
– А куди це сусіди наші подалися? – не витерпів Товкач.
– На фланги подалися. Сагайдачний наказав зібрати сили там. А ми маємо стримати турків тут. Та ще й назад завернути. Тоді разом і вдаримо. Так що тримайтеся, дітки, – Хвилон Беркут підвищив голос і спрямував коня вздовж позицій Переяславського куреня. – Стріляти злагоджено. Влучно. Пам'ятайте: кожний постріл – мертвий турок. З обозу зараз прибудуть усі, хто може заряджати зброю. Якщо ж прорвуться бусурмани, зустрічайте на списи, на шаблі. Смерті не бійтеся, пам'ятайте: умерти в бою – це доля козацька, щастя наше і слава запорізька! Згадають нас нащадки за кров нашу і важку працю. Хіба це не ліпше, ніж по бурдюгах та зимівниках дух спускати від старості?!
Угору злетіли шапки на знак згоди з отаманом. Над Переяславським куренем здійнялося багатоголосе «слава» і покотилося, підхоплене рештою куренів. Січовики заряджали зброю, готуючись до рішучого бою. Недалекі турецькі бюлюки й татарські орди тепер націлювалися на козацький табір, помилки бути не могло. Нарешті, сповнюючи околиці гуркотом барабанів, рушили.
Текли цілим морем знамен, чалмів, кауків, списів, борід, жупанів, коней, верблюдів та мулів. Стогнали, як далека гроза, здіймали хмари пилюки на полі, що ще тиждень тому милувало погляд смарагдовим килимом тирси, полину та чебрецю. Линули невпинно, а в напівпорожніх окопах очікували на них мовчазні запорожці. Що думали вони тоді, які думки проглядали крізь погляди примружених очей? Лише кілька годин тому яничари добігли до окопів, схопилися на шаблі й списи. А що тепер, коли їх удвічі менше? Та не такими були ці люди, щоб передчасно падати духом, лякатись одного лише вигляду ворожих військ.
