Текст книги "Хотин"
Автор книги: Юрій Сорока
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
– Час! – закричав Сагайдачний, виймаючи шаблю. – Зискарю, Дорошенку, за мною!..
Білою стрілою кинувся баский кінь, несучи сивобородого вершника. За ним стрімким чвалом покотилися шість тисяч комонників. Наздоганяли турків і падали Божою карою на їхні голови. З п'янким задоволенням гуляли козаки дністровими берегами. Рясний урожай збирала смерть, малюючи багрянцем зелені схили і рівнини.
З польського табору за всім цим спостерігали полководці. І протягом дня мінявся вираз на шляхетних обличчях: від напруженого очікування до здивування, навіть притамованої радості. Перші успіхи козаків підняли дух польського війська, і, коли загін запорожців врубався у турецьке військо, до Ходкевича підскочили комісари.
– Пане гетьмане, дозвольте виступити з полком гусарії? – почав граф Михайло Тарнавський.
Ходкевич зиркнув на нього з-під лоба.
– Пан Тарнавський кудись поспішає?
Тарнавський набундючився:
– Річ не у поспіхові! Треба розвивати успіх!
– Це я вирішую, прошу пана. Коли вважатиму за потрібне, наказ буде віддано.
– Пся крев! – стиха лайнувся Тарнавський у вуса, від'їхавши від Ходкевича. Його не так бісила помилкова тактика головнокомандувача, як те, що Ходкевич прилюдно поставив його на місце. Більше ніхто не наважувався підходити до Ходкевича, і якийсь час усі мовчки спостерігали за бойовищем. Козаки все далі врубувались у турецькі ряди. На чолі гарцював вершник на білому коні. Це був Сагайдачний. Ходкевич здивовано відзначив, що гетьман вимахує шаблею. «Як же він тримається на коні з перебитою рукою»? – думав воєвода. І хоча ніяк не хотів визнати Сагайдачного рівним собі, мужність і хист українського шляхтича вражали…
Коли сонце почало схилятися до заходу, очевидною стала загроза оточення полків Зискаря і Дорошенка. Турки вже дещо опам'ятались і насіли на козаків із фронту й обох флангів. Запорожці мужньо трималися, всіваючи поле ворожими трупами, але напад ще й з тилу міг завдати їм значної шкоди. До поляків потягнулися посланці Сагайдачного. Гетьман просив підсобити. Сили козаків танули у затяжному бойовищі: вони вже багато годин бились, як леви.
І Ходкевич не втримався. Дух старого вояки взяв гору над обережністю.
Він покликав того ж таки Тарнавського й наказав, узявши дві хоругви гусарів, вийти на допомогу козакам. Тарнавський, не гаючись, помчав виконувати наказ.
Під шелест металевих крил, що височіли за спинами, виблискуючи у променях вечірнього сонця дорогими обладунками, краса і гордість польського війська кинулася в атаку. Стрункі й широкоплечі, із затягнутими у шкіри леопардів грудьми, взяли гусари списи напереваги і врізались у ворожі лави. Застояні коні несли вершників у несамовитому чвалі. Гусари використали улюблений маневр – розвернулися широким фронтом і, не зменшуючи швидкості, пройшли крізь ворожі порядки, засіяли землю горами трупів. Як степову траву, підім'яли під себе зляканих сейменів, наполохали озброєних кийками друзів. Татари, незважаючи на численну перевагу, відступили. Зупинились аж біля табору, байдуже позираючи на бойовище.
Рішучий напад свіжих сил умить повернув сили запорожцям. За лічені хвилини вони всіма полками повернули назустріч гусарам і до решти зім'яли ліве крило турків. Серед тих почалася паніка, що закінчилася різаниною. Як не дивно, але фронт і праве крило, які щойно справно тиснули козаків, не доклали жодних зусиль, щоб надати допомогу тим, котрі зазнавали поразки. Залунали хрипкі звуки ріжків, і турки почали відступати. Козаки негайно скористалися цим і почали грабунок рештків лівого крила. Лише завдяки цьому жалюгідна жменька якихось трьох сотень сейменів змогла пробитися до свого табору. Чвертьмільйонне військо, глипаючи очами, спостерігало, як на полі бою хазяйнують кілька тисяч грабіжників. Оговтуючись від несподіваної поразки, навіть не зробили спроби припинити плюндрування тіл убитих і відбити покидані байрактарами знамена.
Сагайдачний повертався переможцем. Гордовито виступав, оточений цілим лісом ворожих знамен. А позаду рипіли вози, вгиналися під здобиччю захоплені у ворога коні. Поводили дико очима, роздували ніздрі, не впізнаючи своїх господарів. Трофеї були на диво багатими. Дванадцять невеликих гармат, рушниці, шаблі, пістолі. Гори кінських рондиків, одягу. Вели приторочених до сідел полонених, серед яких було кілька досить значних.
Табір тріумфував. Усе, що було у ньому, бігло назустріч, вітаючи переможців. Весело вимахували шапками. Овації перекинулись і на польський табір, тож через кілька хвилин мури стародавнього Хотинського замку здригнулися від криків десятків тисяч горлянок…
У таборі до Сагайдачного під'їхав багато вбраний польський хорунжий. Відрекомендувався офіцером для особливих доручень при особі Карла Ходкевича.
– Мені доручено передати шановному панові гетьману, що його чекає ясновельможний пан генерал на військову нараду. Вона відбудеться…
Сагайдачний нетерпляче змахнув рукою.
– Зачекай хвилину… Агов, козаче, – крикнув він Андрієві Кульбабі, що ішов назустріч, – Андрій, здається?
– Так, батьку, Андрієм охрестили.
– Дякую за герць, соколе. Тримай ось! Сагайдачний витягнув із-за очкура турецького пістоля. Зброя була дорогою, всипана смарагдами та самоцвітами, цвяхована щирим золотом. Андрій прийняв подарунок і вклонився.
– Утричі дорожчий він мені, батьку, тим, що з рук самого Сагайдачного отриманий. Дякую! – Андрій був глибоко зворушений.
– Не дякуй, лицарю, заслужив! А це, – Сагайдачний пошукав у кишені й витягнув чималенького гамана, – це за ту послугу, що від тебе мав я. Вип'єш за моє здоров'я, що про нього так піклувався. – Сагайдачний посміхнувся.
Андрій ще раз подякував, схиливши голову.
Сагайдачний повернувся до поляка:
– Отже…
– Марек Грабовський, пане мосць. Хорунжий його ясновельможності. Його милість чекає на вас у замку, в комендантському палаці, на нараду.
– Добре, передай Ходкевичу, що я буду.
Сагайдачний повернув коня, чим дав зрозуміти, що розмову закінчено, а Андрій раптом згадав розповідь Горбоноса і звернувся до хорунжого:
– А чи ти не з Кам'янця на Поділлі, голубе?
Поляк спалахнув:
– З ким говориш, хлопе?!
– З тобою, з ким іще? – Андрій покрутив головою. – Хто ще мене слухає?
– Лайдак! Сто дзяблів тобі! Як треба з уродзоним шляхтичем розмовляти? Ось я тебе батогом! – Грабовський замахнувся.
– Но-но! – відскочив убік Кульбаба. – А то ще й шаблі скуштуєш. Відповів би ліпше на питання, мо', діло до тебе яке.
Шляхтич не вгавав, але виливши на запорожця потік лемківської лайки, усе ж зацікавлено мовив:
– Ну, з Кам'янця, що далі?
– І малжонка у тебе Юстися?
– Так. А ти звідкіля пані Юстисю знаєш? – Грабовський підозріло примружився.
– І зовсім я її не знаю, – викрутився Андрій. – Зі мною в курені козакує сусіда ваш, Яцько Лях. Тобто зараз він Лях, а як раніше звався, то не відаю. Казав, що знає тебе. Але, бачу, що з таким цабе і говорити йому нема про що.
Грабовський погордливо відкопилив губу.
– Я ваших запорізьких харцизяк не знав і знати не хочу. Поступися, смердючий хлопе, дай проїхати!
Андрій неквапливо поступився і вдавано почав винюхувати свою сорочку.
– Може, потом і тхне від мене – у бою був. А ти за окопами сидів, «мальвазію» дудлив, напевно, квіткою пахнеш?
Грабовський побілів із досади і щосили вдарив коня острогами, мстячись тварині за глузування козака.
– Ще зустрінемося! – кинув наостанку.
Андрій, задоволений подарунками Сагайдачного і перемогою над пихатим Грабовським, попрямував до коша. Остання пригода розвеселила його, і він уже смакував, як розкаже її товаришам…
Зрада, яка не вдалася
У таборі палахкотіли сотні яскравих кабиць. Час був вечірній, тож кашовари спритно куховарили біля велетенських мідних казанів. За розмірами їх було достатньо, щоби варити у пеклі грішників. Спітнілі козаки помішували дерев'яними веслами куліш, стурбовано куштували, дмухаючи на гаряче вариво. Смачні пахощі лоскотали ніздрі, підіймаючись над табором. Стукали сокири, мекали й бекали ще поки що численні вівці, кози, корови. Шмигали у пошуках їжі обдерті собаки. Козаки великими купами сиділи, розставивши у піраміди списи та мушкети. Біля розпакованих возів лежали різноманітні пожитки, скубали сіно коні. Подекуди біліли парусинові намети. У густій імлі бренькала кобза.
Андрій чимчикував до переяславців, усе ще розглядаючи подарованого Сагайдачним пістоля. Такої розкішної зброї він не бачив ще жодного разу за все життя. Милувався роботою майстра, та так, що забув дивитися під ноги.
– Куди валиш, мурло туподушне! – гаркнув хтось над вухом, аж Андрій підскочив.
Підняв голову. Над ним нависав комонник із малахаєм у руці.
– Під колеса захотів, чи що? – запитав уже спокійніше.
У нього за плечима рухалася дивна валка. За десятком розкішно вбраних волохів кілька запряжених волами велетенських кантар. Круторогі, натужно впираючись у землю могутніми ногами, тягнули багатопудовий вантаж. Ковані подвійною залізною шиною колеса залишали в землі глибоку колію. Андрій придивився до переднього волоха. У його обличчі промайнуло щось знайоме, щось таке, що насторожувало. Десь він його бачив, і тепер, поглядаючи на важкі вози, він силкувався пригадати де. У пам'яті поступово виросла дерев'яна засіка, швидкий, немов куля, штурм і розкидані у траві тіла вбитих татар. Здається, Ион… Коли його, зв'язаного, підвели до Микити, все поривався цілувати тому чоботи. Вози біля комори… І раптом Андрій пригадав. Мозаїка минулого поступово склалась у яскраву картину. Андрій наздогнав козака, котрий щойно його облаяв.
– Гей, товаришу, що це за люди?
– Та відомо ж, волохи, хіба не бачиш?
– Куди ви їх супроводжуєте?
– До Ходкевича. Посли султана. Певно, сподобалося наше військове привітання! Ач, скурвий набрід, послів присилає.
– А що вони хочуть?
– То не відаю. Сказано до Ходкевича доставить.
Андрій спинився. Недобре передчуття стиснуло груди.
Ой, не просто для привітань приїхали ці люди! Треба було з кимось порадитися. Микита! Чортяка знатиме, що робити, за малим не характерник. Андрій, притримуючи шаблю, кинувся до коша.
Запорожці вечеряли. Небо зовсім почорніло, і навколо кабиць примарне світло вихоплювало стомлені вусаті обличчя. Час від часу хтось шкреботів ложками по міді казанів. У тиші чувся неголосний спів. Невидимий у темряві молодик сумно виводив думу про козака Байду. З темної громади окопів час від часу перегукувалися вартові.
Андрій знайшов Микиту біля одної з кабиць Переяславського куреня, де той ретельно гострив шаблю. Веселі відблиски вогню бігали по блискучому клинку. Точило виводило свою скрипучу мелодію.
– Маю нагальну справу до тебе, Микито.
– То кажи, – Микита плюнув на камінь і знову затер ним по шаблі, не піднімаючи голови.
– Пам'ятаєш того волоха, що ми пустили, коли хутір узяли.
– Який хутір? – у Микити в голові вже вирувало завтрашнє бойовище. Він не відразу, але пригадав.
– Ну? – заглянув в очі Кульбаба.
– Кондулеску, здається? То що воно?
– Він тут. Я його тільки що зустрів. Та якого! Вбраний, наче паша бусурманський. З ним іще кілька волохів. Вози також. Тяжелезні! Воли ледве тягнуть. Кажуть, посли до Ходкевича від султана. Для чого б це? Тільки ж гуляти почали, наче і домовлятися зарано.
– Щось тут нечисто, бодай їх чорт, – погладив вуса Микита. – До Ходкевича кажеш?
– До нього.
– Треба розповісти кошовому. Пам'ятаєш, як нас татари перепинили? Чи не його, бува, робота, якось усе швидко тоді трапилось!
– І я про те думав. Крім нього, нікому, ми ж усіх порізали. Якщо я не помиляюся, турки задумали велику зраду…
Знайшовши кошового в отаманському наметі, розповіли йому все. Семен Шило трохи помислив і, натягнувши шапку, повів козаків до Сагайдачного.
– Чолом, батьку. Справа до тебе невідкладна, вислухай.
Сагайдачний невдоволено зморщився: йому саме обробляли скалічену руку. Дебелий джура, промивши рану, змащував її якоюсь маззю з гострим запахом. Усе ж наказний гетьман показав здоровою рукою на стільці у кутку намета.
– Сідайте, панове молодці, кажіть, що маєте.
– Ось він розкаже, – Шило кинув головою на Андрія.
– Знову ти, Андрію! – здивувався Сагайдачний, упізнаючи Кульбабу.
– Я, батьку, вибачте, що потривожив. Справа ось яка…
Через кілька хвилин, вислухавши розповідь козаків, Сагайдачний гукнув вартового.
– Де ті волохи, що до Ходкевича просились?
– Тут ще, у таборі. Чекають дозволу проїхати до замку.
– От і добре, що тут. Там серед них є такий Іон Кондулеску. Візьми кількох молодців і тягніть його сюди. Та добре у возах подивіться. Напевно, зраду везуть нам молдавські круторогі.
Охоронець миттю зник. Через кілька хвилин до намету зайшов Кондулеску в супроводі кількох козаків. Улесливо посміхнувся.
– Довгих років життя панові гетьману. Радий бачити великого українського лицаря і борця за православну віру.
– Дякую, – стримано відповів Сагайдачний, – відразу скажу, що вас покликано не для люб'язностей.
– Тю! – вихопилось у Микити. – Віру святу згадав. А що татари? Чи не їм ти провіант стягував у себе на хуторі?
Волох блиснув очима, впізнавши Микиту. Раптово він зблід. Пальці на руках дрібно затремтіли.
– Пане гетьмане! Прошу оборонити мене від цього вовкулаки. Він хотів мене вбити! Лише допомога Господа нашого милосердного та святого Ніколи врятувала мене від хижих лап харцизяки.
Микита з несподіванки замовк.
– А що в тебе на обійсті татарове робили? – Сагайдачний махнув рукою, відсилаючи джуру, який закінчив перев'язку.
– Татари напали на нас. Грабунок учинили. А цей розбишака, збоєць, і їх побив, і пахолків моїх. Як не від одних біда, так від других!
– Щось не бачив я, щоби татари тебе грабували. Натомість, плече до плеча з вами проти нас билися, – похмуро відповів Микита.
У намет увірвався полковник Дорошенко.
– Де скурвий волох?!
– Що трапилося, Михаиле? – спокійно запитав Сагайдачний.
– У возах порох! Дорогими кармазинами перекрили, сап'яном. Добрі подарунки Осман наготував нам на погибель!
Сагайдачний недобре посміхнувся, глянув на Кондулеску.
– Що тепер скажеш, Юдо?
– Не відав я, панемосць про це! Вороги підклали. Хрестом святим клянусь!
– Це все? Коваля сюди. Та нехай у кабиці заліза розжарить, – Сагайдачний повернувся до джури: – швиденько! Пан значний, чекати не любить.
Кондулеску гепнувся на коліна і поплазував, заплутуючись у довгих полах квітчастого кунтуша, до Сагайдачного. Його зупинив, поставивши на голову ногу в гостроносому чоботі, Дорошенко.
– Стояти, змію гаспидський! Хлопці, обшукайте його, чи нема каменя за пазухою.
Волоха скрутили й відібрали невеличкого пістоля.
– Тю, та то перевертень! Тепер юж попався, не відкараскаєшся! – мовив Дорошенко, розглядаючи маленьку, італійської роботи зброю. – Пане гетьмане, треба полоскотати добре його, здається мені, багато чого цей волох нам повідає.
Обличчя Кондулеску, тільки що улесливе й запопадливе, враз набрало рішучого виразу.
– Ваше щастя, розбійники! Аллах всемогутній, воля його безмежна. Нічого від мене не почуєте, погані гяури!
– О, то він ще й потурнак!
Сагайдачний схопився на ноги.
– Тягніть ґалаґана до кабиці, – звернувся до козаків, потім повернувся до лежачого Кондулеску: – це ми ще зараз побачимо, як ти мовчати вмієш. Зірвати з нього одяг!
Волоха враз підхопили дужі руки і миттю винесли з намету до багаття. Поволі почали підтягуватися зацікавлені козаки. У широкому колі навколо кабиці пручався й верещав багато вбраний Іон Кондулеску. Козаки зірвали з нього дорогий кунтуш, штани. Нарешті султанський посланець залишився лише у спідньому. Підійшов коваль з Уманського полку, що був розташований поряд. На плечах дебелого козарлюги лежали кліщі, що ними він зривав із коней старі підкови, і декілька залізних прутів.
Мовчки вклав усе це в жар і застиг, чекаючи, що йому накажуть далі.
Сагайдачний підійшов до Кондулеску. Взяв волоха за бороду і рвучко потяг на себе.
– Ну що, Юдин плоде, будеш говорити, чи спекти тебе, як курча? Ти поглянь навкруги, гадаєш, ці люди будуть із тобою панькатися? – вказав рукою на навколишніх.
Полонений похмуро мовчав. Сагайдачний підкликав рукою коваля.
– Роби свою справу, козаче…
Через хвилину над козацьким табором забринів сповнений муки крик. Він повторювався знову і знову, поки через кілька хвилин не обірвався у несамовитих риданнях. Розпечене залізо взяло гору, і Кондулеску навіть не заговорив – заблагав:
– Пустіть мене, не мучте! Все, що знаю, скажу, до решти все! Нема сили терпіти таку наругу!
– Добре, – мовив Сагайдачний, запитливо подивившись на волоського вельможу, – я тебе слухаю, потурначе.
Збиваючись і стогнучи, раз по раз обриваючи мову, Кондулеску почав свою розповідь. Він плаксиво ойкав і викривав себе, супутників, зрадливі наміри турецького султана.
Через півгодини Сагайдачний з Микитою та Андрієм поганяли коней у напрямку Хотинського замку, а голова підступного волошина покотилась у кущі ліщини, що вкривали берег Дністра. Зрада, що могла привести козацько-польське військо до нищівної поразки, була викрита.
Ходкевич прийняв Сагайдачного і його супутників у покоях комендантського палацу. Мовчки вислухавши, потиснув кожному руку.
– Дякую, панемосць гетьмане, дякую і вам, молодці. Багатьом захисникам корони врятували ви життя цієї ночі. Якби зрадникам вдалося підпалити табір, турки вдерлися б у нього без великих перешкод. А де ці люди, що везли нам таку зраду?
– Я наказав усіх стратити, – похмуро кинув Сагайдачний.
– Шкода, я хотів на них подивитись. Але як є, так є. Що будемо робити далі?
– Гадаю, треба зробити те, чого вони не встигли, – раптом вихопилось у Микити.
Ходкевич і Сагайдачний здивовано подивилися на козака.
– Що ти мелеш, запорожцю? – Ходкевич неприязно скривив губи. – Хочеш підпалити табір?
– Ні, не табір! – гаряче заперечив Микита. – А от перед табором можна було б люльку розпалити та зачекати турчина з гостинцями. Гадаю, вони не баритимуться.
– Чорт би тебе взяв! Добру голову маєш! – поплескав Микиту по плечу Сагайдачний. Він одразу зрозумів, що має на меті запорожець. Позирнув на Ходкевича.
– Турки, напевне, очікують, доки наш табір займеться, а потім ударять великими силами. Розумієте, в чому річ?
– Так, так! – Ходкевич погладив пишні сиві вуса. – Тепер розумію. Звір обернеться на мисливця! Геніально! Пане Сагайдачний, я негайно збираю нараду. Можете відпустити молодців, їх буде нагороджено.
Сагайдачний мовчки подивився на запорожців. Ті вклонились і задзвеніли вниз по сходах. Почули лише репліку Ходкевича:
– Я волів би… – і голос стих у глибині покоїв. Схоже на колодязь подвір'я замку зустріло цілковитою темрявою.
Велетенські купи хмизу виросли, мов за помахом чарівної палички. За півгодини вони сягали вище зросту людини, а за годину громадилися, наче невеличкі степові могили. Перед ними в напрямку ворожого табору залягли десять тисяч козаків на чолі з Сагайдачним. Лежали тихо, прислухаючись до далеких голосів серед турецьких шатрів. Зовсім недалеко, у гіллі самотньої тополі, безтурботно пугикав пугач. Птах не міг уявити, серед якої кількості озброєних людей вишукує він свою здобич. Нарешті Сагайдачний почув гомін з боку польських шанців. Це підходив із двома полками прусської піхоти капітан Русанівський. Незабаром вирізнилися на тлі неба силуети ландскнехтів, озброєних аркебузами. Пугач здивовано замовк.
– Давай, – гукнув назад Сагайдачний, – піддайте-но жару, молодці, зігрійте старечі кістки!
Через хвилину за спинами козаків спалахнули щедро посилані порохом купи хмизу. Здійнялися до небес, заливаючи околиці примарним жовтим світлом. Десь за багаттям залементували, забігали чотири сотні молодиків, зчиняючи вдавану паніку. Прусські ландскнехти бігцем займали позиції на головних напрямках очікуваного нападу турецької армії. Розтягнувшись величезною підковою, що своїми ріжками була спрямована у бік турків, п'ятнадцятитисячний загін завмер у темряві, намагаючись до пори не видати своєї присутності.
До Андрія Кульбаби підповз Горбоніс. Витер рукавом спітніле чоло. Тихо зашепотів на вухо:
– Щось їх довго нема, поснули, чи що?
– А біс їх знає.
– І люльку не запалиш! – Максим зітхнув.
– Он позаду нас там добра люлька куриться, – Андрій хитнув головою у напрямку згарищ перед табором.
– Там добра. А тут вивідників треба чатувати.
– Тобі привіт гарячий, – раптом пригадав Андрій, – пан Грабовський передавав.
– Ти його бачив? – вигукнув Максим.
– Ану, я вам полементую, чортове сім'я! Щоби мені сиділи – анічичирк! – зашипів десь поблизу курінний.
– Бачив, – за хвилину зашепотів Андрій.
– Та чимало серед ляхів Грабовських, – Максимові було соромно за свій хлопчачий вигук.
– Грабовських, може, й багато. А цей із Кам'янця.
– То й що?
– А нічого. І жінка в нього Юстися.
– Ти що, його й про неї розпитував?
– Чому б ні? А яке воно гонорове! Та й цабе велике – при генеральській особі за особливого поручника. Гусарський хорунжий!
– А мені що до нього? – Максим намагався говорити якомога байдуже.
– Та нічого, думав, тебе це зацікавить. Сам говорив, що хочеш ту кралю ще раз побачити…
– Наче йдуть!
Козаки прислухалися. Попереду почувся наростаючий гуркіт. Тисячі кінських копит били землю, примушували її стогнати. Через кілька хвилин із темряви вихопилися передні лави турецької кінноти. Турки їхали спокійно, очевидячки, не сподівалися нападу. Мисливці мчали за легкою здобиччю, не здогадуючись, що такою стали вони самі…
Максим притиснувся щокою до цівки мушкета. Грабовський, який ще хвилину тому хвилював уяву, тепер забувся, а разом із ним і Юстися, і нічна пригода на вузеньких вуличках Кам'янця-Подільського. У скронях розмірено стукотіло, пальці ледь чутно затремтіли. Знайоме відчуття перед бойового збудження охопило думки й тіло. Час, здавалось, удесятеро вповільнив свою ходу, а яскравий круглячок місяця насолоджувався нічною тишею. Не здогадувався, сердешний, яким вибухом розкотиться спокійна волоська ніч. Хвилини збігали за хвилинами. Нарешті над полем розлігся гучний голос Сагайдачного:
– Дітки мої! За славу козацьку! Вогонь!
Над полем пролунав могутній залп тисяч рушниць. Повітря наповнювалося оскаженілим металом, що косив траву, рвав землю, залізо обладунків і розкішний одяг, з гучним чавканням впивався в людські й кінські тіла. З османської сторони донеслися стогони і крики. На мить ряди змішались, але вже за кілька секунд вони вирівнялись і, оголосивши поле бою тисячоголосим «алла», турки кинулися вперед, не підозрюючи, що йдуть у пастку. З обох флангів з алебардами напереваги почали наступати німецькі піхотинці.
– Палі підняти! Списи до бою! Приготуватися до залпу другій лаві! – заревів Семен Шило, котрий на чолі низового товариства стояв у середині підкови.
Максим з Андрієм звели догори товсту гостру палю, що разом з сотнями інших націлилась у груди коням нападників. Над загостреним деревом виріс ліс козацьких списів. Позаду, швидко трясучи лядунками [24]24
Лядунка – сумка для патронів.
[Закрыть]й порохівницями, молодики заряджали мушкети.
Другий залп пролунав, коли до турків залишалося лише кілька десятків кроків. Вогняний шквал зніс кілька передніх шеренг, але задні за мить ударилися в козацькі укріплення. Несамовито заіржали від болю коні. Нещасні тварини мчали під ударами острогів і, натикаючись на списи й палі, валилися на землю з розпанаханими грудьми, придавлюючи вершників та ламаючи козацькі списи. Почувся злий дзвін шабель. Вороги у скажених двобоях вибивали з крицевих лез блакитні іскри.
Після третього залпу турки не витримали й відкотились.
– Уперед! Нумо галасом [25]25
Галас – одна з тактик бою запорізьких козаків, коли козаки билися, змішавшись із ворогом.
[Закрыть]. Задушимо супостата! – закричав Семен Шило й першим, вимахуючи оголеною шаблею, кинувся на ряди яничарів, що сунули слідом за кіннотою.
Козаки один за одним забігали всередину яничарської фаланги, що її прорвали наполохані коні передніх сипахів. Зав'язався жорстокий бій на шаблі, шалений і кривавий. Той бій, що завжди п'янив справжнього запорожця…
«Щек» – Максимова шабля з хрусткотом впала на голову яничара у високому білому ковпаку. На обличчя бризнуло щось слизьке і тепле. Не чекаючи, доки ворог упаде, Горбоніс зчепився з іншим. За хвилину розправився і з тим – шабля по саме руків'я ввійшла в груди молодого хлопчини зі слов'янськими рисами обличчя.
На мить Максим загаявся, витягаючи зброю, що застрягла поміж ребер. Позаду почувся крик, і Горбоніс ледь устиг пригнутися – над головою зі свистом пролетіла, зблиснувши у місячних променях, крива турецька шабля. Яничар з усієї сили вдарив Максима ногою і звів над головою шаблю. Падаючи, Максим вихопив із-за пояса пістоль і натиснув собачку. Курок викреслив снопик іскор, але пострілу не було. Порох висипався з полка, перетворюючи грізну зброю на кумедну дитячу іграшку. Широко розкривши очі, Максим дивився, як повільно, дуже повільно, на нього опускається неминуча смерть. Він бачив гостре лезо на тлі повного місяця, бачив хижий вогонь в очах оскаженілого яничара. Рука зі зрадником-пістолем безсило впала додолу. Пролетіла і миттю згасла думка: «Відкозакував, час й до ліпшого світу». Чомусь було навіть весело. За ту коротку мить пригадалася Юстися. Таке миле обличчя. Може, хоч на тім світі доведеться побачитися, може, там не так усе заплутано та складно…
У яничара з грудей вихопилося вістря шаблі. Він вирячив очі й почав сповзати на землю. Зброя випала з ослаблої руки. Нарешті він упав біля Максима.
– Вставай, Горбоносику, іч, розлігся! Рано тобі ще на спочинок, бачиш, роботи скільки! – почувся веселий голос Кульбаби.
– Дякую, братику! – схопився на ноги Максим. Він висмикнув із конаючого тіла свою шаблю і побіг за Андрієм у гущу бойовища…
У повітрі сіріло. Перша ніч Хотинської битви закінчувалася. Для турків вона, як і попередній день, не принесла нічого доброго. Понад три тисячі турецьких аскерів і татарських нукерів, майже тисяча яничар, дві сотні сипахів наклали головами у бою. З'явилися перші втрати у гарматах. Султан бачив, що його воїни не в змозі переломити хід битви, і лютував, як звір. Накинувся спочатку на Джанібек-Ґірея, наказуючи кинути ординців на допомогу. Це було зроблено, але татарська кіннота напоролася на полки прусської піхоти, які замкнули кільце і зустріли татар злагодженим мушкетним вогнем. Кримчаки засипали німців хмарами стріл і відкотилися назад.
– Відсилайте їх у бій або вбивайте, як собак! – верещав у безсилій люті Осман II. А коли бюлюки яничар і сипахів, що значно порідшали, перервали кільце й у ранішніх сутінках почали відходити до табору, султан, махнувши рукою, пішов до себе у намет. Паші стояли зблідлі від страху: гнів падишаха не шукав винної голови, він міг упасти на ту, що першою підвернулася. Трохи постоявши, розійшлися по своїх шатрах.
Затишшя тривало всього кілька годин. Осман II не звик до таких поразок. Давши волю емоціям і по-звірячому побивши у шатрі молоденьку наложницю, він упав на килими і застиг, ховаючи обличчя в подушках. Лежав із годину. Потім наказав зібрати пашів. Усі зібралися за кілька хвилин.
– Скільки у нас гармат? – почав удавано спокійно султан.
– Дві з половиною сотні, о мій володарю! – пробелькотів Алі-паша, командир артилерії.
– Ви чули?! Двісті п'ятдесят гармат! Чому досі гяури не розбиті? Хто мені це скаже? Може, ти, візире? – Осман II вказав пальцем на Гусейн-пашу. Той ще більше знітився.
– Чи, може, ти, кримський хане, Джанібеку-Ґірею? Може, ти скажеш, чому твої ординці такі полохливі?
– Вони не полохливі, володарю. Сили були нерівні і до того ж…
– Сили були нерівні?! О Аллах, затули мої вуха!
Усі мовчали кілька хвилин, втупившись у землю. Султан неквапно походжав біля завмерлих пашів, які боялися розтулити рота. Аж ось він щось надумав.
– Добре, – мовив нарешті. – Алі-паша, зараз уся надія на тебе. Наводь усі гармати, які маєш, на табір проклятих козаків. Вони ще не встигли добре вкопатись у землю, як це зробили поляки. Зроби так, щоб земля гуділа… Подивимося, що вони заспівають після обстрілу. І тримати війська готовими до наступу! Будемо добивати козаків із трьох сторін – з фронту і флангів. Яничари сьогодні в бій не підуть. Султанська гвардія вже не раз демонструвала свою вірність падишахові, тож дамо можливість аскерам наших славних пашів послужити нашій величності. Ви згідні зі мною?
– О так, повелителю, – закивали бородами сановники, – мудрість падишаха не має меж!
Через годину заговорили гармати. Вивергаючи дим і полум'я, кольобрини й нотшлянги, фалькони й серпентини [26]26
Фалькон, серпентина, кольобрина, нотшлянга – старовинні гармати.
[Закрыть]спрямували на хоробрих українських воїнів сотні кам'яних та чавунних ядер, десятки дутих стрілен [27]27
Дуті стрільна – старовинні розривні гранати.
[Закрыть], що вибухали у шанцях.
Здавалося, небо впало на землю, і на ній настало пекло. Гарячі бризки чавунних осколків цвьохкали по розпеченій землі, гуркіт вибухів примушував завмирати серця навіть бувалих польських жовнірів. Поляки мовчки позирали на обстріл табору союзників. Ходкевич, побоюючись іще якоїсь авантюри з боку турків, наказав знаходитися всім у глухій обороні. Серед гонорової шляхти почалися нарікання: вельможні рвались у бій, але мусили скоритися. Знаючи норов Ходкевича, ніхто не наважувався порушити наказ.
Гармати били, головним чином, у передній край шанців, ближче до центру табору. З боку турків здавалося, що у цьому місці не могло залишитися нічого живого, і Осман II, усе більше підносячись духом, пив із золотого келиха старовинне грецьке вино. Навіть жартував із найближчими пашами. Тридцять тисяч пішого війська й п'ятнадцять тисяч татарської кінноти, вишикувані рівними рядами, готувалися кинутись у бій після закінчення гарматного обстрілу. Фронт розтягнувся на три милі, й бойовище перед табором Османа II перетворилося на квітуче поле. Серед цього чудернацького квітника раз у раз здіймалися хмаринки білого диму, застилаючи його, як клапті раптової імли.
Обстріл тривав. Цього разу гармаші не шкодували ні пороху, ні ядер. Голі по пояс, укриті чорною кіптявою з порохових бочок, бігали вони із зарядами пороху та ядрами. Походжали, ретельно вимірюючи вогонь, гармаші. Дбайливо підкручували гвинти точного наведення і все щільніше рвали снаряди передній край козацького табору. Цього разу у перемозі не могло бути й сумніву.
Осман II не врахував лише одного – на чолі козаків стояв Сагайдачний. Звірячим чуттям вгадував він усі дії турків, тож іще у передсвітанкові години відтягнув козаків із середніх шанців на крила та розташував їх двома колонами вглиб оборони. На окопі залишалося не більш як три сотні гармашів. Сховані під заповненими землею возами, вони підтримували артилерійську дуель швидше для того, щоб додати туркам азарту, ніж у надії протистояти шквалові вогню. У той час, коли султан із задоволенням спостерігав за роботою своїх гармашів, бомби та ядра рили порожнє поле, примушуючи козаків усміхатися в довгі вуса й відпускати на адресу турків міцні слівця, що від них зазвичай зомлівали тендітні панночки.
