Текст книги "Хотин"
Автор книги: Юрій Сорока
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Хотин
День двадцять сьомого серпня видався напрочуд сонячним, проте не спекотним. Хоча сонце було ще по-літньому високо, повітря вже дихало осінню. Ледве відчутне, це дихання наповнювало сумом. Ще буяє зелень трав і шелестить на деревах листя, але не за горами вже час, коли природа повільно зануриться у сон. Небо закриють важкі сиві хмари, рясно поливаючи все навколо дрібним холодним дощем, а потім і білі мухи налетять. Снігова ковдра накриє землю, і все застигне до теплої довгожданої весни. Старий, як світ, перебіг від народження до загибелі. Те, що ще недавно було важкими зеленими бруньками, жовтим сухим сміттям сиплеться під ноги восени, щоб потім знову відродитись і померти. Сонце сходить і сідає, віє вітер, і несуть свої хвилі широкі ріки… Неосяжне диво життя. Неосяжне, як перший крик малюка у курній хатині, і неосяжне, як промені першої зірки на потемнілому небі…
Однак, схоже, до цього не було нікому діла наприкінці літа буремного 1621 року від Різдва Христового. Хіба лише сиві стіни Хотинської фортеці байдуже поглядали навкруги, ловили останні лагідні промені літнього сонечка. Люди, що їх тут зараз зібралося більше, ніж будь-коли, були зайняті зовсім іншим – готувалися вбивати одне одного…
Армія султана Оттоманської Порти Османа II, здолавши сотні кілометрів до місця майбутнього бойовища, з'єдналася нарешті з ордами Джанібек-Ґірея і Кантемір-мурзи. Позаду залишилися стрімкі вершини Балканських гір і переправи через Дунай і Дністер. Цього разу всі вілайєти величезної імперії зробили свій внесок у військо падишаха, навіть за мірками Туреччини армія була величезною. Невірних чекала неминуча смерть або прийняття влади могутнього падишаха. Польща мала стати ще одним із вілайєтів, а кубло розбишак-козаків – бути стертим з лиця землі.
Військо сяяло пишністю і багатством. Розкішний одяг кінних сипахів вражав спостерігачів, а султанські гвардійці – яничари, здавалося, були вбрані на парад. Із заломлених назад білосніжних кауків бюлюк-пашів до самої землі звисали прикраси з пір'я – відзнака мужності, виявленої в боях за падишаха. Обози розтяглися на десятки кілометрів, везучи за сановитими воїнами вишукану їжу, напої, предмети розкоші. Блискучі стволи гармат налічували сотні, нечувану в ті часи силу. Верблюди важко вгиналися під вагою чавунних ядер і бочок із порохом, а обозна обслуга нараховувала багато тисяч. У складі війська були навіть мулли і ворожки. Чотири бойові слони мали до смерті налякати невірних, котрі не бачили ніколи в житті цих могутніх тварин. Навіть вічно брудні татари на маленьких кошлатих кониках мали інший, ніж завжди, вигляд. Намагаючись не відставати від турків, вони одягнули своє найліпше вбрання і з погордою сиділи тепер у сідлах. Джанібек-Ґірей і Кантемір-мурза були схожі на невеличких царків.
Осман II на чорному, як ніч, огирі гарцював попереду загону охоронців і пишно вбраної свити. По-жіночому тендітні руки падишаха тримали прикрашену золотими бляшками вуздечку. Білосніжно-білий плащ прикривав сяючий на сонці панцир його великого предка – султана Сулеймана. Молодий володар вважав, що разом із панциром він перейняв мужність і військове щастя могутнього завойовника.
Позаду почувся тихий шурхіт: під'їхав Гусейн-паша. Мовчки схиливши голову, він чекав, поки на нього звернуть увагу.
– Чого тобі? – невдоволено кинув султан.
– О, не гнівайся, мій повелителю, у мене добрі новини, – озвався візир.
– Кажи.
– Повернулися наші славні воїни, котрі залишалися викурювати нечестивих собак над Прутом.
– І з чим вони повернулися?
– Козаків знищено. Десятьох взяли в полон і привели, щоб поставити перед твої очі, володарю світу.
– Це добре! Давай сюди цих гяурів. Утім, стій. Скільки людей ми там втратили?
Гусейн-паша замовк, не знаючи, як краще розповісти про все й не викликати гнів у падишаха на свою голову.
– Ну, чого мовчиш?
– О володарю, Аллах забрав до себе багатьох своїх славних синів…
– Що?! Не мели, кажи – скільки?!
– Близько тисячі сейменів. І дві сотні яничар із бюлюка паші Мустафи наклали головами.
Очі Османа II дико заблищали. Він рвонув з місця коня і, під'їхавши, схопив Гусейн-пашу за горло. Тонкі пальці глибоко вп'ялися в гладку шию візира.
– Ти здурів! Це неможливо!
– Це правда, повелителю, Аллах прогнівився на нас, – Гусейн харчав, але не смів поворухнутися.
– Козаків була лише жменька! Поясни мені, як вони могли знищити таку кількість війська?
– Ні, володарю землі й неба. Гяурів було кілька тисяч, і вони, як звірі, сховалися до нори. Тож щоби здолати їх, довелося піти на деякі втрати…
– О Аллах! Ми ще не починали битви! Веди до мене тих собак!
Осман спішився і віддав коня служці. Мов із-під землі перед ним виросло м'яке ложе, встелене червоним шовком, і нефритовий столик із золотим кунганом вина та величезними китицями винограду. За спиною стали два кремезні охоронці. Невільниця у напівпрозорих шароварах, що крізь них проглядали стрункі дівочі ноги, по вінця наповнила всипаний самоцвітами келих тридцятирічним грецьким вином. Султан, люто позираючи навкруги, сів на подушки. Схопив келих і миттю перехилив його. Невільниця знову схилила кунган над келихом, але Осман відсторонив її.
– Досить. Ну, де вони?
Здалеку з'явилися п'ятеро вершників. Вони супроводжували валку закутих у кайдани бранців. Валка повільно пересувалася, гримаючи важкими ланцюгами. Довжелезні чуби запорожців геть злиплися від чорної запеченої крові, а на засмаглих обличчях не залишалося живого місця від синців і подряпин. Наблизившись, полонені спинилися за десяток кроків від султана. Між ними і ложем Османа відразу виросли четверо яничарів із шаблями наголо. З-під заліплених кров'ю і землею лобів на Османа поглядали повні ненависті очі.
– А чого вони стоять? – нервово скрикнув султан, звертаючись до Гусейн-паші.
Візир махнув рукою, і охорона почала бити козаків прикладами яничарок, примушуючи їх упасти на коліна перед могутнім падишахом. Поступово всі попадали. Ні слово, ні єдиний стогін не вихопилися з козацьких горлянок. Хтось намагався піднятись, але, отримавши нові удари, знову падав на землю. Це тривало кілька хвилин. Потім Осман підняв руку:
– Перестаньте їх товкти! Скоро мені не буде з ким говорити. Нехай встають, якщо зможуть.
Четверо бранців піднялись і, хитаючись, допомагали встати товаришам. Рясні краплини крові стікали зі змучених людей на зелену траву.
– Я бачу, ви не дуже поштиві. Хтось розуміє турецьку мову?
Зависла тиша. Гусейн-паша миттю покликав перекладача. Прибіг наляканий волох і, упавши долілиць, вклонився султанові. Осман повторив запитання ще раз. Наперед вийшов літній запорожець.
– Перед собаками спину не гнули і не будемо. Можеш нас убити, а плазувати – заслинишся! І мови твоєї не знаємо.
Волох швидко переклав. Султан зловісно посміхнувся.
– Ти знаєш, урусе, що з вами буде?
– Здогадуюсь.
– Я хочу зрозуміти. Невже ти не боїшся? – Осман підійшов ближче до козака та, скривившись, повернувся на міндери. – А твої товариші? Я бачу серед вас ще зовсім юних.
– Кого, тебе? – козак хрипло засміявся. – Товариство, оця нікчема хоче запорожців налякати! А ти зніми штани і покажи нам те, що нижче спини. Мо', тоді?
Волох побілів від страху, але переклав усе слово в слово. Осман, не пам'ятаючи себе від люті, зірвався на ноги. Схопив у яничара шаблю і щосили рубанув нею козака по шиї. Запорожець із хрипінням сів на землю. З пошкодженої артерії сильним струменем забила кров. Він кілька разів ударив ногами й затих. Султан підійшов до наймолодшого серед бранців. Хлопчині на вигляд не було ще й двадцяти. Узявши його за підборіддя, Осман заглянув у каламутні від болю очі.
– Скільки тобі років, гяуре?
– Сімнадцять.
– Отже, і ти нічого не боїшся?
– Боюсь.
– О, це досить цікаво! Ми тебе послухаємо.
– Боюсь, що товариші мої скажуть, що я помер не як справжній козак!
– Добре! Це ми тобі дозволимо! Помреш як собака!
Осман витягнув ятаган і вдарив хлопця ним у живіт.
Той застогнав і зігнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими від крові. Султан підхопив його за чуб і підняв голову, знову намагаючись заглянути у вічі.
– Ти задоволений? Скажи, тобі подобається?
Хлопчина щось пробелькотів.
– Що він каже? – звернувся Осман до перекладача. Білий від страху волох побілів ще більше і дрібно затремтів.
– Він посмів зрівняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моїм вустам!
– Шайтан!
Осман повалив хлопця на землю і, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сіпнувшись, хлопець помер.
– Ну, добре. Поговоримо інакше. Принесіть лук.
Султан сів на подушки і дозволив наповнити свій келих вином.
– Ти! – він указав на одного з козаків. – Скажи, скільки людей у вашому війську.
Той весело посміхнувся.
– Багато. На вас усіх вистачить, крові вашої пустити. У нас, на Запоріжжі, так: що лоза – то козак, а де байрак – там по сто, по двісті козак. Тож привітати тебе буде…
Запорожець не договорив: стріла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан відклав лук.
– Тепер ти, – він указав на наступного бранця. – Скажи хоч, скільки вас у тій печері було. Якою силою ви понад тисячу моїх вояків на той світ відправили?
Бранець, здавалося, не помічав, що сталось із його товаришами.
– Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бісові діти, нас не підкурили. Ось така правда. Повертай ліпше, султане, голоблі додому. Там, – він вказав у далечінь, – таких, як ми, десятки тисяч. Ніколи славні запорізькі лицарі вам цієї землі не віддадуть. Кров'ю вмиєтесь і тут, у Волощині, і в самому Царгороді!
– Він сказав правду? – Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.
– Він бреше, о падишаху. Нехай твої божественні вуха будуть закриті для брехні цього гяура. Я клянуся тобі, їх було не менше двох тисяч.
Осман звернувся до козака:
– А яка тобі різниця, собако, де ми вмиємося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обіцяю, мої кати будуть старанними, – він знову схопився на ноги. – Я накажу всіх вас четвертувати! Ти знаєш, що це?
– Ні, розкажи.
– Завтра, на світанку, тобі відріжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стік кров'ю, щоб добре зрозумів, що з тобою діється. Потім через годину тобі відітнуть ногу. До коліна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до півдня, і кожен із моїх славних аскерів зможе плюнути тобі в очі! Опівдні тобі відріжуть другу руку по лікоть, а ще через годину ступню другої ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцінити могутність Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей світ, і навіть свого нечестивого бога. І коли, нарешті, ти все це зробиш, з останніми променями сонця тобі відітнуть голову. Повір мені, ти чекатимеш цієї миті так, як не чекав нічого ще у своєму нікчемному житті! Тобі подобається?
Козак байдуже сплюнув і витер кров із розбитих губ.
– Що ж, усе в руках Божих. Скільки міг, вас, поганців, бив. Тепер ось і мій час. Шкода тільки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи півтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожців, так кажуть: убив бусурмана – гріх один прощений, убив двох – два гріхи. То я, певне, за свої сорок років і не нагрішив стільки, скільки спокутував. А все одно мало! На тебе хоч плюну, тварюко, а вже радість!
Козак, намагаючись дістати до Османа, плюнув кривавою слиною. Султан злякано відсахнувся, хоча між ними і була значна відстань. Задихаючись від люті, він заволав:
– Четвертувати! Усіх четвертувати! Заберіть їх геть з моїх очей!
Яничари злякано затупотіли, відганяючи бранців подалі від розлютованого падишаха. На траві залишилися три закривавлені тіла. Осман наказав подати коня і, скочивши у сідло, погнав геть. Намагався повернути настрій, що зник після бесіди із запорожцями. Чортові козаки насмілилися вивести з рівноваги його – володаря світу, повелителя Блискучої Порти! Вони ще заплатять за це… Чи, може, вони дійсно не бояться ні мук, ні смерті? Шайтанове плем'я! Їх треба винищити до ноги, і він, Осман II, зробить це за будь-що. Він спинився на високому пагорбі над Дністром. Далеко попереду вимальовувався Хотинський замок і ворожі позиції з високими валами і польовими укріпленнями.
Сагайдачний під'їхав до передньої лінії возів. Стомлені воли, важко напружуючись, тягнули свою поклажу, що слугувала одночасно й рухомою фортецею їхнім господарям. Велетенське коло, утворене обозом, повільно перевалюючи через пагорби і долини, підібралось упритул до табору Карла Ходкевича. На плечах у козаків міцно сиділа орда Кантемір-мурзи. Татари постійно робили спроби атакувати козаків, але весь час обламували зуби об добре налагоджений мушкетний та гарматний вогонь. Маленькі косоокі вершники то кидались у бій, засипаючи ворога хмарами стріл, то раптом усі разом кидалися назад. Боягузлива тактика кримських людоловів була безсилою проти дисциплінованого козацького війська.
Ходкевич, чия згорблена фігура височіла над валом польського окопу, подав сигнал сурмачеві, і над полем розкотився чистий голос бойової сурми. Польським полкам подавалася команда шикуватися. Поляки щиро раділи прибуттю запорізького війська. Шляхта вітала тих, кого ще зовсім недавно намагалася знищити як військову силу, підім'яти під себе, перетворивши на безправне поспольство буйних степових воїнів.
Сагайдачний, що їхав попереду поряд із генеральним осавулом Ганжою, задоволено позирав на різнобарвну хвилю військового люду, яка вкрила рубці окопів польського табору. Щира радість жовнірів і рейментарів передавалася козакам.
– А таки добряче настрашилися! Сто кіп чортенят їхній матері! Скажи, Тарасе! Любо дивитися, як вони нам радіють, – казав він Ганжі.
– Ще б пак! – озвався Ганжа. – Добре в штани понакладали.
– Що є, то є! Не втруть без нас носа!
– Ой, не втруть!
– А нам на руку.
– Чим?
– А ось тепер крулев'ята й помислять, щоб лицем до козаччини повернутись, а не одним місцем.
Ганжа невпевнено похитав головою. В його очах був вираз недовіри.
– Нема там кому вірити, Конашевичу. Сьогодні ми їм потрібні, тож радіють. А завтра… Пиха лядської шляхти меж не має – біла кістка! Матері їх!..
– Пиха пихою, Тарасе, а життя свого провадить. Сьогодні Осман прийшов. Завтра, дивишся, москалі наваляться. А там і шведи. У Польщі, слава Богу, ворогів вистачає.
– Чи то вже вперше? Тобі не знати?
– Про що ти? – Сагайдачний почув, що у ньому росте невдоволення. Слова Ганжі влучно потрапляли на ті струни його душі, що їм він і сам не міг дати ради. Весь шлях від Варшави він примушував себе вірити обіцянкам короля, але почував, як точить цю впевненість гостра реальність.
– Ти знаєш що! Як Владислав волав про допомогу, коли у Московії смаженим запахло? Сім возів вовни обіцяв, та всі неповні! А що вийшло? Навіть по золотому на козака не дали… Еге-ге!
– Багато ти розумієш! – буркнув невдоволено Сагайдачний. – Це пусті балачки зараз… Наказ військові: віддавати почесті нашим союзникам!
Широке коло козацького табору, на кілька миль розтягнувшись по навколишніх пагорбах, підійшло впритул до польських шанців. Виконуючи чіткі накази старшини, полк за полком розбивав загальний стрій і займав призначене місце на лівому крилі обозів Ходкевича. Крайній полк, як і було домовлено, отаборився на відстані польоту стріли від позицій прусської піхоти, що були вже крайнім рубежем поляків. Далі, витягнувшись широким фронтом, підступали впритул до скелястого берега Дністра. Стрімкий кам'янистий схил, густо порослий кущами, надійно захищав лівий фланг своєю неприступністю.
Над тисячами синьо-зелено-жовто-червоних каптанів, свиток і жупанів розкотисто гриміли величезні литаври-тулумбаси. Встановлені на окремих возах, вони плавно просувалися перед військом і гуркотіли могутнім басом: «Це ми! Привіт! Це ми! Привіт!» І завмирали, щоби за мить знову заговорити міцним, схожим на розкати весняного грому, дрібним стуком. Шість дебелих довбишів біля кожного тулумбаса щосили галамасили важкими довбешками в туго натягнуті волячі шкіри, надсилаючи привітання польському військові. Через хвилину вдарила струменем холостого пострілу гармата. За нею ще й ще… Гуркіт відбивався від стін фортеці у майбутньому тилу й приєднувася до привітань велетенських тулумбасів. Поле заволокло першим димом битви, що наближалася. У відповідь ревонуло, ударило від польских шанців, плюнуло струменями вогнистого салюту й потонуло у реві тисяч горлянок, сурм, сопілок і ріжків. Зашуміло далеким шквалом морських просторів. Прокотилось у десятий раз могутнім «віват» і злилося з широким «слава», об'єднавшись, як потиск рук двох давніх друзів. Тих, що чверть століття тому кидались один на одного над Сулою, а потім десятки разів опинялися по різні сторони барикад. Разом терпіли злигодні московських походів і несамовито рвали один одного серед палаючих церков і костьолів. Зараз цього ніхто не хотів згадувати. Пам'ятали лише добре.
Сагайдачний, оточений почтом із найвищої старшини, під'їхав на гарячому коні до середніх воріт польських окопів. Тут, під гострими палями й жовтим громаддям глиняного валу, що з нього позирали хижі стволи гармат, стояв серед натовпу комісарів, полковників та ротмістрів вбраний у повний рицарський обладунок Ходкевич. На ньому виблискував панцир із видутими догори кулями наплічників, ноги й руки закриті сталевими пластинами, на ногах гостроносі залізні чоботи із золотими острогами. Рука у кільчастій рукавиці владно покладена на верхів'я палаша з тонким гострим лезом. З-під відкритого забрала й білосніжного султана на Сагайдачного позирали усміхнені очі. Якщо ближче придивитися, крізь посмішку проступав холодний звірячий оскал. Під стать рейментарю виблискувало обладунками й дзвеніло зброєю його оточення.
Сагайдачний зліз із коня й оглянув своїх супутників: сині й червоні жупани, дехто у блискучих кольчугах. Шалеві очкури й коштовні шаблі. Укриті курявою з дороги, вони, звичайно, поступалися блискучому лицарству, але (і це Сагайдачний відзначив із гордістю) було у їхньому вигляді й те, чого не могли дати французькі й німецькі бойові обладунки – мовчазна мужність, прихована сила й безмежна самоповага. Поряд з такими людьми не доводилося почуватися як бідному родичу навіть серед табору коронного гетьмана.
Козацькі полки вишикувалися, завмерши у строю. Мовчки спостерігали, як Сагайдачний простягнув руку польському гетьманові. Ходкевич, ледь схиливши голову, потиснув козакові руку. Над полками загриміли чергові вітання.
Якусь мить мовчки дивились один на одного, потім Ходкевич першим почав розмову:
– Нехай прибуде милість фортуни зі славним козацьким гетьманом! – на обличчі Яна Карла була та ж прозора посмшіка. – Довгих років життя та славних перемог на полях Марса, мій друже. Сподіваюсь, у наших спільників справи йдуть добре?
– Як бачите, – відповів Сагайдачний. – Я вже віддав наказ відкопувати шанці.
Ходкевич вдоволено розвів руками.
– Я завжди знав: якщо пан Сагайдачний іде під гетьманським бунчуком, військо займе позиції вчасно.
Сагайдачний озирнувся. Ніякого бунчука поряд не було. Ходкевич явно загравав.
– Пан воєвода віденський дуже люб'язний, але він випереджує події. Я ще не гетьман.
– На чолі війська все ще Бородавка?
– Ні.
– Тоді я не розумію вас!
– Бородавка заарештований мною до рішення Ради.
– О! Ну що ви! Хіба ми можемо мати сумнів у тому, що булава потрапить у ті руки, що їм повинна належати по праву? Козаки, безумовно, віддадуть перевагу вам. Pereat mundus, fiat justitia! [19]19
Pereat mundus, fiat justitia (лат.)– правосуддя має відбутися, хоч би загинув світ; правосуддя понад усе.
[Закрыть]
– Дякую Вам. Dominus vobiscum [20]20
Dominus vobiscum (лат.)– хай допоможе Бог.
[Закрыть], – стримано відповів Сагайдачний латиною, трохи здивувавши Ходкевича. Ян Карл не міг знати, що «хлопський гетьман», будучи «схизматом», закінчив єзуїтський колегіум.
– Ну що ж! Я думаю, нам не завадить дещо обговорити стосовно подальших дій.
– Згоден із вами, вельможний пане.
Ходкевич махнув рукою до жовніра, що тримав його коня. Через хвилину за допомогою почту був у сідлі. Сагайдачний, незважаючи на поранену руку, видерся сам. Нарешті Ян Карл помітив перев'язану через шию Петра Конашевича чорну хустину.
– Матко Боска! Що з вами? Адже минулого разу ваша рука була в порядку.
Сагайдачний поглянув на пов'язку.
– Це? Привітання від наших спільних друзів, – він коротко переповів Ходкевичу свої пригоди.
Той співчутливо похитав головою.
– Мені шкода! Дуже шкода! Адже ви могли загинути.
– Пусте. Тепер усе в минулому.
– Але я мов відчував! Через дві години після вашого від'їзду прибув полковник Дорошенко зі звісткою, що козаки стоять під Могилевом. Я послав за вами сотню драгунів, але ви мов крізь землю провалилися. Який нещасливий збіг обставин!
– На все воля Божа… Ну що ж, які ваші плани щодо ведення бойових дій?
Вони, пустивши коней кроком, з'їжджали до недалекої вже фортеці. За спиною у новому козацькому таборі кипіли земляні роботи. Ходкевич ураз змінив співчутливий тон на холодно-діловий.
– План дуже простий, але разом із тим дієвий. Ми повинні витримати облогу й не пустити турків далі, на Поділля. З такою різницею у кількості військ про наступ не може бути й мови.
– Я згоден із вами, ваша милосте, але, думаю, посадити військо тільки у глуху оборону не було б правильною тактикою. Ми повинні намагатися час від часу контратакувати.
Ходкевич хвилину помовчав. Йому не сподобалося те, що Сагайдачний із перших хвилин почав піддавати сумніву його погляд на речі.
– Пан Сагайдачний має знати, – запально сказав він, – керівництво кампанією доручено мені. Тож щоб і надалі не виникало непорозумінь, давайте начистоту: я не дозволю керувати військом усім, кому заманеться! Мої накази не обговорюються.
В очах Сагайдачного зблиснув лихий вогник.
– Ваші накази дійсні лише для ваших підлеглих. Козацькі полки вам не підпорядковуються. І я волів би, щоб наші спільні дії ґрунтувалися лише на обопільній користі. Ви мене розумієте?
– Я вас розумію, – пиха Ходкевича сховалася за посмішкою так само раптово, як і з'явилася. – Гадаю, ми домовилися. Погодьтеся, нерозумно було б починати суперечку перед лицем грізного ворога.
– Цілком із вами згоден. Тож хотілося б швидше обговорити з вами, як будемо діяти далі.
– Слово гонору, приємно говорити з розумною людиною. Що ж, шановний мій друже, маю честь запросити вас у комендантський палац, де й обговоримо всі нагальні проблеми. За келихом старого венгржина всі питання вирішаться самі собою.
– Дякую, пане Ходкевич. З великим задоволенням приєднався б до вас, але мушу залишатись у таборі.
– Пан гетьман може доручити все старшині. Повірте, я кличу вас не лише для бенкету.
Сагайдачний деякий час вагався.
– Гаразд. Кажучи чесно, я давно скучив за гучним бенкетом. Отже, треба дати собі відпочинок, поки дає можливість Осман… Зовсім скоро на бенкети не залишиться часу.
– О, це так! Хоча поле Марса – теж бенкет для лицаря… Ну все, все! Ні слова більше натщесерце. Продовжимо бесіду за трапезою.
Коні заглибились у замкову браму, і гетьмани в'їхали до фортеці. На містку проминули чотирьох гладко виголених ландскнехтів у латах і високих шоломах моріон-кабассет. Жовніри виструнчилися, стискаючи у руках ратища блискучих алебард. А кінські копита вже цокали бруківкою, і цей звук відбивався луною від мурів старовинної цитаделі. Сагайдачний мовчки поглядав навкруги й ніби новим поглядом бачив двір, що у ньому бував уже не раз, мов відчував, що вписує своє ім'я в історію Хотина поряд із Данилом Галицьким та Андрієм Борулею. Стрімкі колеса історії підхоплювали їх, таких далеких від нас захисників Хотина, щоби донести до нас їхні мужність, славу та військовий талант…
У козацькому таборі кипіла робота. На очах здивованих турків серед поля виростала могутня фортеця. Усе глибше й глибше вривались у землю запорожці. Шанці перерізали дністрові пагорби, поле бою готувалось у славнозвісний козацький спосіб, використовуючи всі переваги ландшафту, всі висоти й низини для своєї користі. За кілька годин міцні вози, скуті важкими ланцюгами, постали перед лінією оборони й були засипані землею. Перед обозом з'явився високий вал. Не гаючи часу, козаки виносили на нього гармати і боєприпаси. Невелика, проте ефективна козацька армата наїжилася блискучими стволами у бік ворожого табору. Тисячі спітнілих від роботи козаків працювали не покладаючи рук, тож не минуло й дня, як табір був добре укріплений. Полки завмерли, вглядаючись у далечінь: там, на обрії, з'явився ворожий обоз. Тисячі возів, гарб і вершників заповнили чимало миль простору…
Біля Микити, що лежав на валу, бухнувся на землю Кульбаба. Він дістав люльку і зачеркав кресалом. Незабаром тютюн зажеврів, і Андрій випустив хмарку сизого диму.
– Ну, що там, братику, ще не лізуть?
– Не видно. Але ж до біса їх!
– Що є, то є. Напевно, в Туреччині й людей не залишилось, усіх сюди пригнали.
– Мабуть, що так… Максиме! Іди до нас, – Микита махнув рукою до Горбоноса, що проходив поряд. – Куди поспішаєш?
– Та вже нікуди. Так, до поляків у табір ходив, роздивлявся.
– І що там ляхи?
– Ляхи як ляхи, що, самі не бачили? Блиску й пихи багато, але не козаки.
– Може, кого з Кам'янця бачив, за панянку розпитував? – посміхнувся Андрій.
– Розпитував. Та все марно. Грабовського ніхто не знає. Є там при Ходкевичі гусарський хорунжий для особливих доручень. Але не знаю, чи з Кам'янця він, чи ні.
– На чорта він тобі? – запитав Микита.
Максим знизав плечима:
– Хочу подякувати.
– Тю, дурний! Вони ж відразу за шаблю хапаються, як хто сторонній за малжонку мову заведе. Ліпше покинь це.
– Може, ви й маєте рацію…
Максим махнув рукою. Він і сам не міг пояснити, чого його так тягнуло до польського табору. Добре розуміючи, що не зустріне там ту, котру хотів бачити, усе ж вештався поміж вози, намети, табуни коней та череди худоби, які знаходились у польському таборі. Задумливо роздивляючись навколо, бачив перед собою лише біле личко у напівтемряві кімнати, мерехтіння свічок десь на задньому плані й повні сліз очі. Такі великі, що, здавалося, зазирни лише в них – і пропадеш навіки. А ще русяве волосся. У примарних променях світла, яке падало на неї ззаду, маленька голівка була немов в ореолі неземного сяйва, пишного, ледь-ледь золотавого, що важкими хвилями спадало з плечей. Іноді Максим уві сні відчував щокою її м'яку теплу долоню. І від цього ніжного дотику стискалося серце, змушуючи козака годинами дивитись у безодню нічного неба, проводжати від обрію до обрію Волосожара й Воза, сумно переводити подих… Хіба розкажеш про це побратимам? Хіба зрозуміють вони, зашкарублі у вихорі безконечної війни, яким було життя запорожця? Та й чи потрібно воно їм? Січ не вітала таких думок, і, усвідомлюючи це, Максим ще більше похмурнів. Не розумів, як сталося, що закохався у чужу його світові людину. Спочатку сподівався, що все швидко минеться, але йшов час, а образ пані Юстисі все стояв перед очима. Нарешті Максим зрозумів, що він повинен її побачити. І вирішив. Зрештою, що могло завадити? Коли сьогодні серед польських жовнірів, які скоса поглядали на дивного запорожця, до нього прийшла ця щаслива думка, він навіть із несподіванки зупинився. Це ж так просто! Треба поїхати ще раз до Кам'янця, а там – будь-що-будь! І, як завжди, коли рішення прийнято, тягар невеселих думок відступив. Тож коли Максим повернувся до місця розташування куреня, він був навіть веселим. Усе тепер здавалось яскравішим – навіть саме повітря, хоча у ньому й нуртувала гроза війни. І він почав безтурботно, наслідуючи звичний тон Кульбаби, сипати жартами:
– Усе ж треба подякувати шляхтичеві. Пані була дуже мила.
Козаки зареготали.
– А що я казав! – гукнув Андрій. – Таки десь у стіжку пестив панянку наш Горбоніс, дарма що порізаний був!
– Та іди ти к бісу, єретична душа, усе гріхи на думці!
Раптом від польського табору почувся чистий голос сурми. Серед поляків почався рух: армія шикувала бойові порядки. Гусари, рейтари, драгуни й піхотні роти займали свої місця, очікуючи подальших розпоряджень. Незабаром почали шикуватись і козаки. Полк за полком, сотня за сотнею піднімали різноколірні прапорці на довгих ратищах. Ліс списів вражав своєю кількістю. У центрі запорізького війська вирізнялися довжезними оселедцями на голених головах славні низові лицарі Семена Шила. Січовики займали найвідповідальніший відрізок фронту, чим дуже пишалися. Від яскраво-червоних жупанів рябіло в очах. Запорожці чекали команд, спокійно посмоктували люльки, стиха перемовлялись.
Із Ходкевичем на чолі перед шанцями з'явилось усе командування польської армії. Бадьоро вітали вояків, вимахували мечами й шаблями, високо здіймаючи зброю вгору, розпалювали коней. Витанцьовували благородні тварини й несли перед щільними шеренгами вояків не менш благородних вершників. Ходасевич, наслідуючи славетних полководців Риму, бажав мовити напутнє слово перед рішучою битвою. З козацьких рядів, широко розправивши плечі, виїхала генеральна старшина і полковники. Першим виїжджав Сагайдачний у високій бобровій шапці й вишневому, із золотим шиттям, лундишевому жупані. Позаду тримався генеральний осавул Ганжа, генеральний суддя Сокальський, генеральний хорунжий Околович і генеральний писар Боюнь. Далі їхав Семен Шило й чотирнадцять полковників: Іван Зискар, Богдан Куроша, Тиміш Федорович, Федір Мойсих, Гордій Писарка, Федір Білобородько, Данило Деркаль, Адам Подгурський, Сидір Симакович, Василь Луцкевич, Яцько Гордієнко, Цецюра Севрюк, Іван Гордій та Михайло Дорошенко.
Нарешті стали всі, утворюючи за плечима закутого в залізо рейментаря різнобарвний натовп. Ходкевич підняв угору меч і завмер. Очікував, поки настане цілковита тиша. Над полками пробіг тихий шелест і затих у далечині, мов грайливий весняний вітерець. Лише зрідка чулося іржання коней та неголосний дзвін збруї. Над головами тріпотіли хоругви, значки та прапорці.
– Благородні шляхтичі! Жовніри! Славне запорізьке козацтво! – почав Ходкевич промову. Його голос, несподівано твердий, як залізом, вирубував слова, що мали надихнути вояків на перемогу. – Для всіх нас настав час, який вирішує все! Життя чи смерть… Воля або бусурманський полон! Мов чорна хмара, яка принесла холодний і нищівний град, нависла над Річчю Посполитою загроза з ісламського півдня. Наша спільна батьківщина знаходиться перед страшним вибором – вибором існування або знищення. Там! – Ходкевич, дивлячись прямо перед собою, викинув руку вправо, – ваші домівки. Ваші немічні батьки, малі діти, кохані жінки. Усі вони у цей час із німим проханням дивляться на нас. Це прохання – захисти! «Захисти!» – благають вони нас. Тому що на нас і тільки на нас лежить відповідальність за них…
Дев'яносто тисяч людей, тамуючи подих, ловили кожне слово коронного гетьмана. Не могли відірвати від нього очей. А він, розпалившись власними словами, мов виріс над рівними рядами вояків, піднявся над ними, з палаючими очами карбував промову:
