Текст книги "Хотин"
Автор книги: Юрій Сорока
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Нарешті обстріл почав ущухати. Спочатку з одноманітного гулу стали відрізнятись окремі вибухи, потім вітер почав відносити клапті білого диму, і нарешті з нього виринули густі лави нападників. Тепер гармаші остерігалися влучити у своїх. По козацькому табору били лише важкі мортири. Гармаші, сліпі від диму, втратили влучність і затовкали двопудовими ядрами чисте поле.
Шалений бій розгорівся з новою силою. Безсила перед шанцями татарська кіннота обламувала зуби в глибоких фосах перед валами, кидалася то в один бік, то в інший, з розгону влітала в щедро засіяні якірцями «банки». Гострі шпички залізних якірців калічили коней десятками, наповнюючи повітря лементом збожеволілих від болю тварин.
Не ліпше почувалися й піхотинці. У вихорі смерті йшли вони по трупах убитих напередодні та помирали самі, посічені мушкетними кулями, пробиті гострими стрілами, понівечені злою картеччю гаківниць. Знову й знову встеляли землю своїми тілами, але, втративши відчуття реальності, втрачали і страх перед смертю. Гуртувалися навколо байрактарів і вже діяли не наскоками, а вперто атакували шанці, намагаючись втягнути ворога у кривавий шабельний бій. Пекло продовжувалося. Козаки діловито відповідали злагодженим мушкетним вогнем, гавкали, як люті собаки, мортири і гаківниці. Тисячі людей перетворилися на бездушні механізми. Зникли нашарування цивілізації, жага життя, усе те гарне й добре, що відрізняє нас від бездушної тварини. Залишилася здатність одних крокувати вперед, а других – косити тих, перших, як степову траву. Втрати турків збільшувалися, але й на запорізьких окопах ставало все гарячіше. Сили вичерпувались, і все більше часу спливало у проміжках між залпами. Шалені від гуркоту й сліпі від диму козаки один за одним почали падати під ударами всюдисущих гарматних снарядів. Завдавали клопоту численні татарські стріли. Кількість поранених у шпиталі невпинно зростала. Багато хто з цих нещасних помирав за кілька днів: далеко не всі рани міг загоїти чорний порох та кухоль горілки.
Однак вони трималися. Билися затято, вперто. Стріляли на слух там, де застилали очі хмари порохового диму. Збігали купами з валу, коли ворог підходив упритул, і брали на списи, на шаблі. Відкидали турків, а потім поверталися, перелазячи через гори трупів. До хрипоти в горлі кричали, забиваючи, немов океанськими хвилями, могутнім «слава» миршавеньке турецьке «алла». І врешті османи здригнулися. Хоча не порушили стрій у лавах, але відступили вони до свого табору. Коротке затишшя впало оглушливим, дзвінким безгомінням.
Цього разу команди на переслідування не було. Сагайдачний волів не повторюватися. Крім того, він бачив, що турки скоро відновлять атаку: у полі перед ворожим табором відбувався невпинний рух. Годину чи дві, що випадали перед новим бойовищем, вирішили потратити на відпочинок. Козаки промивали й перев'язували рани, мовчки жували солону пастрему з сухарями, підсипали до спорожнілих порохівниць «чорне просо». Дехто навіть захропів у променях вечірнього сонця. За лихі воєнні роки вони звикли до «щербатої з косою», як до сусідки, тож сон у козаків був міцним та спокійним.
За лічені години до заходу сонця турки відновили наступ. Попередня бійня змусила сераскирів змінити тактику. Цього разу сеймени гнали перед собою череди волів, котрі мали живим щитом закрити їх від куль і картечі, а наблизившись до ворожого табору, змести з окопів усіх захисників. Під киями погоничів перелякані тварини ревли й лізли одне на одного. Над полем здійнялися хмари пилу, вкриваючи все довкола. Очманілі тварини летіли на козаків, загрожували перемолоти все на своєму шляху, перетовкти ратицями будь-кого, хто не встиг утекти. Налиті кров'ю очі жахали…
Коли до табору залишилася сотня кроків, із шанців піднялись усі, хто в них був. Цього разу запорожці не стріляли залпом. Заляскали поодинокі постріли, лякаючи і без того налякані створіння. Задні ще лізли під киями турків, а передні спинились і почали завертати, рятуючись від мушкетного вогню. І в цей час із боку польського табору здійнявся страшний лемент: обозна челядь намагалася хоч у такий спосіб допомогти запорожцям, соромлячись за своїх панів, які вже два дні сиділи за окопами, надаючи право вести бойові дії тим, кого вважали нижчою расою.
Крик зробив свою справу: воли повернули і кинулися на турків, змушуючи їх рятуватися втечею. Комонні запорожці перескакували через окоп і наздоганяли деморалізоване військо. Наступаючи на п'яти туркам, забігали майже до їхнього табору. Лише темрява спинила несамовитих запорожців від колотнечі в османському таборі. Переобтяжені зброєю та іншими трофеями, що їх покидали турки на полі бою, поверталися на свої позиції стомлені, але щасливі черговою перемогою. Несли багаті рондики, яничарки, шаблі та ятагани, купи дорогого одягу й коштовного посуду. Були череси із золотом, гамани зі сріблом. Окремо на возі везли три гармати середнього калібру. Проміж козаками було немало челяді з польського табору: селяни, спокусившись на багату здобич, порушили наказ командувача і потай приєдналися до козаків, що переслідували ворога. Ніч, яка насунулася зі сходу, вберегла порушників від кари за невиконання військового наказу. До ранку бойовище затихло: люди вичерпали перший напад ненависті і, втомлені, поснули.
Помилка Ходкевича
Надвечір третього вересня, саме тоді, коли козаки разом з обозними грабували залишене турками майно, з боку Кам'янця піднялася величезна хмара куряви: на підмогу Ходкевичу поспішав королевич Владислав із двома десятками тисяч легкого війська. У сутінках підійшли вісім полків, серед яких були лісовчаки [28]28
Козаки Лісовського – козацький підрозділ у складі польського війська, який і після смерті ватажка Лісовського носив його ім'я.
[Закрыть], волоська кіннота і піші жовніри посполитого рушення [29]29
Посполите рушення – народне ополчення.
[Закрыть]. Стомлені переходом вояки влилися до польського табору, а сам Владислав, оточений пишним почтом, спрямував коня до Хотинського замку. Валка, загримівши копитами, проминула важку, ковану листовим залізом браму над дерев'яним мостом. Під мостом, у глибокому рові, оскалилися гострі залізні палі. Колись на них, підрубавши мотузки, що утримували міст, оборонці фортеці скидали непроханих гостей. Королевич подивився донизу і враз пересмикнувся: він уявив себе на дні рову. Підсвідомо пошукав очима канати, що підтримували міст.
На подвір'ї зібралися два десятки шляхтичів, котрі бажали першими привітати Владислава. Всі були зодягнуті, як на парад, – блискучі панцирі, лицарські шоломи змішалися з різнобарвними шовками і багатими кармазинами. Оздоблена щирим золотом і слоновою кісткою зброя довершувала картину помпезності й урочистості моменту.
– Радий вас вітати, ясновельможний пане, у цьому давньому замку наших славних предків, – виступив наперед Ходкевич. Кована іспанськими майстрами кольчуга додавала його фігурі могутнього вигляду. – Зачекалися вас, зачекалися!
– О! Пане Яне Каролю, ви ж знаєте це хамське посполите рушення, сто дзяблів їм у пельку! Теє бидло зак упорядкуєш, пройде не один тиждень, – Владислав хвацько сплигнув з благородного буланого аргамака і подав повід хлопцеві з почету. – Поспішався як міг. О! І шановний князь тут!
Владислав ступив до Любомирського, і вони обнялись, як давні друзі, поглядаючи обидва з натягнутими посмішками.
– Як пан жиє? – улесливо запитав Любомирський.
– Добре жиємо, дякую.
– Як здоров'я ясновельможного нашого пана круля Сиґізмунда III? Чи добре себе почуває ваш великий батечко?
– Почуває він себе добре, шле вітання захисникам отчизни.
– Віват панові крулю! – гаркнули дрібні шляхтичі, що топталися позаду важливих персон.
Владислав, дякуючи, приклав руку до серця.
– Віват славному королевичу!
– Віват славному завойовникові Москви!
Владислав застиг, очікуючи, поки підлеглі вихлюпнуть заряд люб'язності. Трохи збентежило це «завойовник Москви», пригадалася страшна січа й відступ від стін Кремля. Усе ж королевич натягнув на обличчя найщирішу зі своїх посмішок. По черзі потиснув руку Синявському, Лєсковському, Тарнавському, Собеському й Жоравинському. Не очікуючи відповіді, розпитав комісарів про здоров'я і повернувся до Ходкевича.
– Польща гудить вашими успіхами на марсовому полі. Кажуть, Осман спіймав облизня?
Ходкевич задоволено схилив голову.
– Так! Се є чиста правда, слово гонору! Три штурми захлинулись у крові. У турків втрати сягають багатьох тисяч.
– Браво, браво! Я завжди казав, що Сейм у вас не помилився. Годі було й шукати удатнішого рейментаря для війська його величності.
– Бардзо дзєнькую, панемосць! Але то є правда, що основні перемоги на рахунку Сагайдачного. Поки що турки атакували лише його. А цей схизмат показав себе вправним вояком! – у голосі Ходкевича бринів жаль.
– Не без допомоги славного лицарства! – докинув Синявський. – Воїни корони польської теж додали зусиль, щоби фортуна повернулася до козаків обличчям.
– Звичайно! – королевич радо поплескав Ходкевича по плечу. – Не применшуючи слави Запорізького Війська, повинен сказати, що без нас вони лише легка кіннота, що не багато важить на полях сучасної війни. Ви згідні, пане Ходкевич?
Ходкевич засяяв.
– Безперечно! Ну, що ж… Найсвітліший князю… – він повернувся до решти присутніх. – Вельмишановне панство! Радий усіх запросити на бенкет на честь прибуття його світлості королевича Владислава. Прошу!
Шляхтичі задоволено загули. Чутка про розкішний бенкет, що його дає командувач, давно облетіла всю верхівку польського війська. Тож ласі до гулянки ротмістри, хорунжі, сотники й інша старшина напружено очікували початку. Ходкевич, шанобливо тримаючись позаду Владислава, попростував сходами до комендантського палацу. За ними стривоженою хвилею подались інші. Попростували, попоравши коней, і жовніри з почту королевича. І хоча не до палацу, а під сиві склепіння замкових казарм, там вони теж знайшли доволі вина й смаженого м'яса.
Владислав першим проминув сходи й опинився у залі, що ще недавно здивувала Сагайдачного надмірною, як для війни, розкішшю. Він діловито оглянув стіни, що тьмяніли у світлі важких срібних канделябрів. Задоволено хмикнув, поглядаючи на ведмежі й лосячі голови, колекцію коштовної зброї. Посеред зали виблискував величезний, по-королівськи сервірований стіл. Після довгої дороги розкішні наїдки та напої мимоволі притягували погляд.
А видовище того коштувало! Золотий і срібний посуд горою сяяв у світлі сотень свічок. На велетенських тарелях біліли крутими боками осетри, обкладені зеленню та ніжно-жовтими кружальцями лимона. Позирали блискучими кришталиками очей-камінчиків майстерно оздоблені смажені фазани. Через краї полумисків перевалювалися рожеві колоди окостів. А серед цього тарелі, тарелі, тарелі… Печені голуби, заправлені французьким сиром, копчені вугри, баранячі ніжки, канапки, виноградні грона… Через кришталь об'ємних караф переливалися прозорі ґданські горілки, пінились у сріблі старі меди. Золоті келихи іскрились угорськими, іспанськими та грецькими винами. Біля столу вишикувались у ряд та застигли вимуштровані не гірш за прусських ландскнехтів лакеї.
Поважно почали займати свої місця. Ходкевич, схиливши голову, вказав Владиславу на чільне місце за столом. Сам скромно присів праворуч, Любомирський – ліворуч. Далі розмістилися комісари, полковники, ротмістри, загалом дві сотні чоловік. Застигли, відкашлюючись та перешіптуючись, як завжди перед гучною хмільною гулянкою. Забігала челядь. Спітнілі пани віддавали прислузі теплі киреї та кунтуші.
Незручну мовчанку перервав Владислав. Скориставшись багатющим досвідом шляхетних гулянок, він швидко зайняв своє місце за столом і попросив наповнювати келихи, що негайно й було зроблено. Владислав піднявся, тримаючи у руці важкий келих.
– Шановне панство, – викинув руку з келихом уперед, – за вікторію!
Шляхта схопилася на рівні, сповнюючи залу ляском та гуркотом.
– Віват! – гаркнули, мов десяток литавр.
І покотилося. Пішов бенкет веселою ходою ласих до напоїв польських вельмож. Загудів різноголосо, перемішуючись зі сміхом, бульканням та дзвоном тарілок. Випили за короля. Підняли келихи за королевича, за славне лицарство, за перемогу польської зброї. Зачервоніли масні обличчя. Піднялися вгору хвалькуваті вуса, заблищали очі. Все швидше бігала по мармуру сходів прислуга, невтомно підливаючи й підкладаючи.
Владислав, що опинився серед рідної стихії, жартував і сміявся. Не забував виявляти прихильність щедрому господареві.
– Шановному панові маю приємні новини! – говорив він, витираючи шовковою серветкою коротенькі вуса.
– Буду радий почути, ваша милосте, – схилив чемно голову Ходкевич.
– Пані Анна-Алоїза шле коханому малжонеку гарячі вітання, а з ними листа.
– Дякую! – Ян Кароль прийняв простягнутий сувій паперу. Хвилину повагавшись, передав лакеєві, котрий запопадливо стояв позаду. – Пан був в Острозі?
– Так, довелося заїхати у нагальних справах.
– Як почуває себе пані Анна-Алоїза?
– Дуже хвилюється за вас.
– Пропоную підняти келихи за княгиню Острозьку, вірну дружину та справжню шляхтянку! – піднявся і вклонився Ходкевичу Тарнавський.
– Дякую й вам, мостивий пане, – Ходкевич пригубив келиха зі «старим венгржином».
– Бачу, ви непогано тут влаштувалися, замок достойний справжніх шляхтичів! – мовив Владислав.
– То є не головне. У першу чергу я приділяв увагу військовому таборові. Ми побудували у полі справжню фортецю. І турки вже обламали об неї зуби, як ви мали можливість переконатися.
– О! Перемога, достойна справжніх лицарів!
– Не буду хвалитись, але Осман не дорахувався близько десяти тисяч війська. Натомість, ми втратили всього п'ятдесят жовнірів. Біля двох сотень втратили й козаки.
– Віват славному генералові! – гаркнув Владислав.
– Віват! – озвалося кілька десятків голосів. Келихи черговий раз ударилися, розбризкуючи старовинні вина.
Кілька хвилин мовчки жували. Потім Владислав озирнувся.
– Я не бачу серед присутніх пана Сагайдачного, він не прийде привітати мене особисто?
Ходкевич знітився.
– Але, прошу пана, я не був упевнений, що йому місце серед високої шляхти. Побоюючись зіпсувати вам настрій, я не запрошував хлопського гетьмана.
– Хіба я був би йому не радий? Але, врешті, ви маєте рацію. Зможемо, не криючись, обміркувати останні події. Я чув, що з появою козаків тут, під Хотином, були деякі проблеми?
– Були. Але вони владналися за допомогою того ж таки Сагайдачного.
– А що з Яцьком Бородавкою? Кажуть, Сагайдачний його заарештував.
– То є правда, – відповів Ходкевич.
– Сей хам заслужив собі кару! – докинув Жоравинський.
– У чому ж він завинив перед Сагайдачним?
– Козаки лихі на нього за те, що немудро розкидав чати по Волощині та Молдавії. Тоді турки багатьох побили, багатьох полонили, а користі від того немає. Припасу в них у війську зовсім обмаль. Коней годувати нічим. Це, звичайно, їхня справа, але нам таке рішення на користь, тож я цілком його підтримую. Ваша милість добре знає норов Неродича. Він ненавидить нас, як і турків, тож хтозна, на чий бік він міг пристати.
– О, пан має рацію! Кляті схизматики сплять і бачать, як би нашкодити короні! – Владислав дещо сп'янів і язик у нього почав заплітатися.
– За славу папського престолу! – вловив настрій королевича Собеський.
– Смерть схизмі! – підтримали хмільні голоси. Келихи враз спорожніли, щоб за мить наповнитися знову.
– Усе ж в-вони часто стають і в нагоді, – замахав руками Владислав.
– Смію сказати, ці л-лайдаки не потрібні справжнім лицарям! – зробив круглі очі Любомирський. – Ми самі спроможні захистити ойчизну!
– За ойчизну! – загудів Собеський.
– За ойчизну! – у черговий раз усі підхопилися на ноги.
Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.
– Вони справні ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не відзначити!
– О так! – Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. – Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.
– Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! – пихато надув губи Любомирський.
– Сагайдачного поранили? – стрепенувся Владислав.
– Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.
– За Сагайдачного! – Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.
Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.
– Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?
З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.
– О! Це є краса, насолода шляхетної душі! – Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.
– П-про що я мовив?
– Про Московію.
– О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!
– І за Сагайдачного.
– Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?
– Тільки що пили, – поспішив відповісти Любомирський.
– Добре! То славний л-лицар!
– Але ваша милість забула – ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.
– Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? – кинув Синявський, що дотепер мовчав.
– Так, – відповів Жоравинський, – але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?
– То пусте, – махнув рукою Владислав, – дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.
На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:
– Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.
– Це не просто, – відповів Ходкевич. – Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рішення. Сагайдачний і майже всі полковники згідні. Залишається дочекатися Ради, а в останні дні було не до цього.
Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.
Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.
Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.
Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.
– Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, – сказав він без злості.
– Козацька люлька – добра думка, – відповів Півторакожуха.
– І що, в біса, надумали?
– Ще нічого.
– Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, – Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.
– Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, – мовив Максим.
– Я завжди такий.
Микита наклав люльку.
– Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?
– Ушкварять, чому б не вшкварити, – Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.
– Учора бачив кулі гарматні – як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, – мовив Горбоніс.
– Напевно, шарфмиця [30]30
Шарфмиця – гармата калібру 34,5 см.
[Закрыть]. Таку гармату чотири пари волів тягнуть, – відповів Микита.
Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.
Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження «батька». За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.
– Сідай, малий, не полошися, – сказав Андрій. – Ти вже справний козак, дарма що років не достає.
Хлопець похапцем сів, дістаючи з-за халяви чобота ложку.
– Щось я цього козарлюгу в ділі не бачив, – мовив незадоволено Півторакожуха.
– Побачиш, Хведоре, – відповів Андрій. – А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.
Півторакожуха зітхнув. Андрій згадав, що у тій пригоді він утратив брата.
– Вибач, – мовив винувато.
– Пусте…
Усі незрозуміло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому панові, ладнав місце сліпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допоміг сісти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали сліпих співців, проте поведінка Сипахи все ж дивувала.
– Батьку Сипахо, – з напускною турботою мовив Андрій, – я Яцька пошлю до курінного, у нього в наметі ліжко похідне…
– Цить, ґалаґане! Попадеш мені колись під гарячу руку за свого язика… Привітали б краще Божого чоловіка.
Андрій, не розгубившись, простягнув сліпцеві ложку.
– Добридень, чоловіче, поснідай із нами чим Бог послав, просимо.
Кобзар намацав простягнуту ложку.
– Дякую, дітки, ох дякую, – голос його був на диво чистий та сильний. У цьому голосі відчувався неабиякий хист пісняра.
Кілька разів дзенькнувши ложкою, сліпий набрав кулешу, що парував з невеликого казана. По таких казанах розкидали страву з велетенського, курінного. Подув та почав жувати беззубим ротом.
– Ох, добрий… – мовив сумно. – Двадцять три роки козацького кулешу не їв… двадцять три роки!
Андрій здивовано помітив в очах Сипахи сльози.
– Та ти їж, Отецьку, наїдайся… Ой лихо, що з тобою зробили! – голос Сипахи тремтів. – Побратим се мій, дітки, Стецько Пузир. Двадцять три роки по неволях агарянських мучивсь. Тільки що здибав. Господи Боже милий! Іду, а він суне назустріч… За рубцем на щоці признав. Ох, горенько. Як дуб, був хлопака, куди мені!
Кобзар мовчки їв. Його невидющі ями, там, де колись були очі, дивилися перед собою. Закам'яніле воскове обличчя під довгими пасмами сивого волосся не виказувало жодних емоцій. Козаки вражено поглядали то на нього, то на Сипаху.
– Який я тепер Пузир, Трохиме! – обізвався нарешті сліпий. – А пам'ятаєш колись… Е, що там!.. Тепер лише шкіра та кістки. Ще й так, дякувати Богові, у Кафі кобзу справили добрі люди, трохи годує.
– То ви аж у Кафі були, діду? Як же сюди дістались?
– І тут добрі люди помогли… прохав турка за собою взяти, щоби дома померти, не на чужині. Посадовив на гарбу… І що його вже той онбаша лаяв! Гей-гей! Не скинув, добра душа, серед степу… сухарі давав… Загинув він учора, а то я б не прийшов. Полюбив сердяга, як я співаю.
Сипаха не стримався.
– Їж, братику, не тривож душу. Тепер ти вдома, це головне, – він похапцем стер непрохану сльозу. Всі почали їсти. Мовчки сьорбали, обдумуючи почуте. Незабаром у казані заблищало дно. Всі, окрім кобзаря та Яцька, дістали люльки. Старий із малим продовжували сніданок. Неподалік від них, довкола двох десятків казанів снідала решта Переяславського куреня. Через півгодини вони всі мали змінити сторожу на окопах: половина куреня стерегла турецького нападу. Кашовари вже починали варити вдруге.
– Ой, добрий, друзі-товариші, куліш! – нарешті відсунувся від казана кобзар. – Хочете вірте, хочете ні, а не раз у неволі мені він снився. І братко. І тетеря… та так, що прокинусь і ще смак чую. То воно не баланда бусурманська, слізьми омита. Страва воїнів! Святого Христа оборонців. Єй же єй, скілько таких ще там залишилося! – Пузир махнув рукою за Дністер, помилково вказуючи на Туреччину. – Братчики мої любі… Ех, добрий куліш!
– Запали люльку, братику, ось тобі моя, – Сипаха похапцем подав кобзареві глиняну носогрійку, – добрий бакунець [31]31
Бакун – сорт тютюну.
[Закрыть], усе нутро прочитує.
Старий потягнув цибуха й закашлявся.
– Що добрий, Сипахо, то добрий. Най би його чорт палив, а чи бусурман! – кобзар віддав Сипахові люльку. – Ліпше вам заграю.
– Заграй, батьку, – загомоніли козаки.
Сипаха замахав руками.
– Зачекай, Отецьку! Прости, Бога ради, мене, дурного! Простіть і ви, товариство. Але наперед розкажи хоч коротко про свої поневіряння. Я ж тебе, бідолаху, ще з часів Скалозуба-гетьмана не бачив!
Замість відповіді сліпий намацав кобзу. Лагідно, мов дівчину, пестив її тремтячими пальцями. Пробігся по струнах, і озвалися вони сумно та тихо. Загули низькими голосами низькі кишкові, задзвеніли високі сухозлотиці. Нашорошили вуха всі, хто почув цей перший несміливий спів улюбленого інструмента, й потягнулися до кобзаря, не без підстав сподіваючись почути думи про минулу козацьку славу. Кобзарі завжди викликали серед козацтва живий інтерес.
Пузир покрутив кілька кілків, налаштовуючи струни. Нарешті звучання його влаштувало.
– Кобза розкаже, Трохиме, – мовив він до Сипахи, – я про це й думу маю. Слухайте ось… – І заспівав сильним та чистим, густим, як людська журба, голосом:
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
А то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руки здіймали, кайданами бряжкали,
Землю турецькую кляли-проклинали:
«Ти, земле турецька, віра бусурманська,
Ти, розлуко християнська!..
До тих, хто підійшов раніше, почали приєднуватись усе нові й нові козаки. Поступово потягнулись і від інших куренів. Ішов усяк, хто був вільний від караулу та інших військових справ. Тихо підходив і ставав у коло, слухаючи сумний спів кобзаря. За кілька хвилин навколо зібралося кілька сотень запорожців. Хоробрі й відчайдушні у бою, веселі в розмові, щедрі душею і кишенею, тепер вони, немов бурсаки, стояли мовчки. Нерішуче м'яли в руках шапки, хилили голови. А над ними лунав спів людського горя, плач занесених на чужину невільників:
…Не одного ти розлучила з отцем-ненькою,
Брата з сестрою, мужа з вірною жоною!
Визволь, Боже, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурменської,
На тихі води, на ясні зорі,
У край веселий, у мир хрещений,
У городи християнськії!..»
Кобза промовляла те, що було близьким для всіх, що змушувало слухати, затамувавши подих. Наверталися сльози на очі суворим чоловікам… Але ось уже й гучніше вдарили струни. Під дзвінкий спів нехитрої мелодії в уяві поставали стрункі чайки Скалозуба. Мов укритий цвітом весняний степ… Лавою червоних жупанів, жовтих облавок і білих вітрил засіяно блакитні хвилі Дніпра навколо Базавлука. Сотні запорізьких човнів розрізали воду, оповилися гучними піснями. Ударили прощально з гармат і пішли до далекого бусурманського Азова. Туди, до очеретів та лиманів, минаючи Керченську протоку. Улад, дружно лягали весла на воду, штовхали вперед товариство до слави, до бою, до багатої здобичі та невільницьких погребів. Там чекають на них, молять, заламуючи руки, порятунку… Або до загибелі?! А що це реве попереду? Накрила, накрила страшна чорноморська негода! Зросила обличчя солоними хвилями. Обдала гороподібними валами, змішала клапті піни зі рваними хмарами та розкинула, розбила військо. Насміхалася безмежними просторами Евксинского Понту [32]32
Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.
[Закрыть]. І нарешті громаддя галери. Короткий запеклий бій. Злий гавкіт козацьких мортирок і грім армати з галери. Хмари порохового диму, тріск дубових дошок, за яким молитви і хрип потопаючих… Потім важка галерна неволя, роки безвиході, проклята червона таволга й батіг із сиром'ятиці. Нарешті щасливий день, бій із катами, зброя у знудьгованих руках. На них ворожа кров. Швидка, немов вітер, втеча і розпечене залізо, що навіки відбирає сонце…
Нарешті кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорні, русяві та сиві оселедці куйовдив лагідний вітерець, що дув з Молдавії, наповнюючи повітря пахощами полину і степових трав. Десь із-за обрію несло свіжою сосновою живицею.
– Ох, братику, ох, голова твоя нещасная… – тільки й схлипував Сипаха. – Я вже й не вірив, що побратима зустріну… Всяк день за тебе молився, хоч вір, хоч ні…
– Що ти, Трохиме, – глухо відповів кобзар, – усі під Богом ходимо. Як він, Всевишній, захоче, так і нам жити. Видко хотів, щоб я до братчиків повернувся, так воно й сталося. Розкажи ліпше про товаришів наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони – чи ще в цьому світі, а чи у ліпшому?
– Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно ні Ляшенка, ні Дишла, ані старого Кульбаби. Пам'ятаєш Петра Кульбабу?
– Чом ні, добрий був козарлюга… Та й інші нівроку. Царство Небесне і слава вічная вам, братчики! – кобзар перехрестився.
– А інші живі, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собі добру згадку залишив – сина Андрія. Тішуся хлопцем, не натішуся… Поки є такі, Січ-матінка житиме!
– Що ви, батьку, облиште! – зніяковів Кульбаба.
– Та тільки галаган чортів, язик, як помело! – додав Сипаха.
– Господи праведний, голос неначе у Петра, Матінко Божа! – сліпий почав мацати рукою навколо себе. – Сину, дай старому руку… Добра рука! Козацька! І Петро таку мав. Ой роки мої, ой недоля. Ще й шаблею не натішивсь, а тут і кобзу навпомацки гляджу… А Сагайдак що? Давно загинув?
– Петро, чи що?
– Петро Сагайдак.
– Живий Петро, живий! Гетьманує Конашевич! Поки що наказним, та то пусте, він буде з булавою! І раніше не раз її тримав. Великої слави з ним мали!
– Добре кажеш. Я його ще зовсім молодим знав, а бачив, що йому бути головою. Великого розуму людина. Трохиме, ти б мене завів до нього, радість зробив би каліці… – по обличчю кобзаря потекли рясні сльози.
