Текст книги "Хотин"
Автор книги: Юрій Сорока
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
Чорним шляхом
За кілька верст над просторами Дикого Поля можна було бачити хмару куряви, що стовпом піднімалася десь там, де пролягала ледве вловима змійка Чорного шляху…
Чорний шлях. Чорний-польський шлях. Шпаків шлях. Чорна-Іслах… Лише частина назв, що ними величали биту дорогу, яка, почавшись у глибині Польщі, проходила через Козніце, Пулаву, Маркушів, Люблін, Жовкву, Львів, тягнулася поблизу Умані на Торговицю через річку Синюху і звідси – у межі запорізьких вольностей. Життєдайною артерією вона пролягла через річку Вільшанку, Кілтень, вздовж Малої Виськи, на Велику Виську, над верхів'ями Костоватої і Бобринця, а потім до самого гирла Ташлика і Бугу, де нарешті приєднувалася до шляху Караван-Іоль.
Сотні людей проїжджали шляхом з Польщі в Московію, у Туреччину, Крим і навпаки. Скрипіли велетенські вози, гарби і кантари, поважно ступали круторогі воли. Везли найрізноманітніші харчі, горілки, виноградні вина, сукна й шовки, селітру, залізо й свинець. Текло десятиліттями утверджене торгове життя…
І ось його порушила висушена серпневою посухою земля, яка, збившись у пил під копитами тисяч коней, піднялась у височінь і намагалася чорною ляпою порушити бездонну блакить неба.
Там ішло військо. Нескінченними лавами тягнулися козацькі полки, здалеку полохаючи звірину і торговий люд, що опинилися на їхньому шляху, одним виглядом тисяч озброєних вояків. За кілька миль попереду звертали у степ купецькі валки. Вірмени, жиди, волохи, усі, хто знав лиху козацьку вдачу, несамовито цвьохкали батогами і з лементом кидались урозсип, рятуючи своє майно. А шляхом уже йшли, йшли, йшли козаки. Сотня за сотнею, полк за полком. Укриті курявою і спітнілі, але веселі, зі збитими на потилицю червоноверхими шапками, під лісом списів, прапорців і хоругв. Гриміли музики, й сотні голосів виводили щось молодецьке і героїчне, як самі козаки:
А в неділейку поранейку
Збиралася громадойка,
Козацька порадойка.
Стали ради додавати,
Отколь Варни доставати
І всіх турків в ній забрати…
Іржали коні, скрипіли вози. Сонце плавилось у срібних деталях кінської збруї, начищених до блиску стволах мушкетів, у сотнях тисяч бляшок, ґудзиків, чеканках порохівниць, золотих насічках шабельних рукояток і надітих поверх чобіт бронзових та срібних острогів. А над усім цим стуком, грюком і блиском гриміло далі:
…А в неділейку поранейку
Бігуть, пливуть човенками,
Поблискують весельцями.
Вдарили разом з самопалов,
Седми п'ядей од запалов,
Стали Варни доставати.
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
«Бодай, річко, не проквітла,
Що нас, турків, в себе взяла!»
Була Варна здавна славна —
Славнішії козаченьки.
І рухалося далі могутнє військо. Нестримним кроком долало версту за верстою, линучи назустріч туркам, які десь там, на південному заході, мали зустріти їх у пекельному військовому привітанні.
Раптом повз козацькі ряди, порушуючи рівний неквапний рух, пролетів загін польської гусарії. Стрункі білолиці вояки, у блискучих панцирах, щиро оздоблених золотом шоломах, із червоними ратищами списів у руках, нещадно гнали породистих тонконогих коней, прикрашених багатими рондиками [3]3
Рондик – збруя бойового коня.
[Закрыть]. З'явившись із хвоста колони, вони стрімко чвалали до її голови, залишаючи позаду все нові підрозділи.
Через півгодини, минаючи відділи війська, гусари наблизилися до гурту багато вбраних старшин, що їхали на чолі війська. Молодий польський шляхтич, який очолював загін, стримав баского огиря і крикнув, не знаючи до кого звернутись:
– Маю лист до гетьмана Бородавки!
А до нього вже летіли три десятки комонних козаків з особистої охорони гетьмана. Спинилися щільною стіною перед здивованими поляками. Стояли спокійно, з ніг до голови оглядаючи прибулих.
– Хто такі будете? – у спокійному голосі козака вчувалася криця.
Поляк спалахнув.
– Я єстем хорунжий його величності, Марек Грабовський. На цю хвилю – посол його ясновельможності коронного гетьмана Кароля Ходкевича. Геть із дороги, лотри!
Він замовк і розгублено закліпав очима. Здавалося, що козаки не чули сказаного. Вони все ще похмуро позирали на поляків, не збираючись рухатися з місця. Грабовський не чув себе від люті, але не знав, що діяти.
– Ви не чули?! – ще раз гнівно зблиснув він очима. – У мене лист до гетьмана Бородавки.
– І чого ти, пане, особисто і твій гетьман Ходкевич разом із тобою хочуть від пана гетьмана?
– Але ж це образа! Свята Діво, я не подарую такої мови мерзенному хлопу!!!
На козака крики Грабовського не справили ніякого враження. Він спокійно припалив люльку.
– Вибач, пане. Але я маю знати, кого допускаю до свого гетьмана… То що у вас? Я передам.
Грабовський вибухнув.
– О, стонадцять дзяблів! З дороги, лайдаку! Я мушу говорити з гетьманом, а не з його хлопами! – бризкаючи слиною, він вихопив шаблю.
Козаки не рухнулися з місця. Грабовський хвилину дивився в очі, що нагадували зрізи мушкетних стволів, після чого з лайкою закинув шаблю назад у піхви. На гомін обернувся кремезний старшина, на вигляд років п'ятдесяти, з різким, укритим зморшками обличчям, який їхав під розвернутим гетьманським штандартом. Він, узявши вбік, спрямував коня до посланців. Козаки, які щойно стояли непорушною стіною, без слів розступилися, даючи йому дорогу. Грабовський нервово стримував коня і невідривно дивився на новоприбулого.
– У мене немає хлопів, прошу пана. Тут скрізь вільне козацтво, тож козаки мають право знати, за якою справою турбують їхнього гетьмана, – пролунав низький і владний голос. – Я Яцько Бородавка, кажи, що маєш казати.
Грабовський трохи знітився і опустив очі. У голосі Бородавки він почув силу та крицеву волю.
– Лист від його ясновельможності! – мовив він, прокашлявшись.
Бородавка простягнув руку.
– Давай, – кинув коротко.
Грабовський розшпилив кілька ґудзиків на оксамитовому каптані й видобув з-за пазухи сувій цупкого паперу. З ледь помітним поклоном простягнув гетьману. Бородавка недбало оглянув лист. Темний відтиск гербової печатки на сургучі. Сумнівів не було, на печатці герб Кароля Ходкевича. Мовчки зламав крихкий сургуч і заходився читати.
Ходкевич не писав нічого нового. Ті самі стримано ввічливі формули, ті самі побажання здоров'я і довгих років життя. За ними тон одразу мінявся й сухо інформувалося, що військо його королівської милості, у якому він має честь бути рейментарем, зосереджено біля Жванця і Браги. Активно будується міст для переходу через Дністер. Стурбовано цікавився місцем знаходження реєстрового козацького війська. Інтерес цей був викликаний тим, що з турецького табору приходили невтішні новини. Армія султана, до якої приєднався бейлербей [4]4
Бейлербей (тур.)– намісник султана у провінції.
[Закрыть]Анатолії, уже переправилася через Дунай і форсованими маршами просувається у напрямку кордонів Речі Посполитої. Дуже скоро турки будуть на Поділлі. Наприкінці Ходкевич, відкинувши ввічливість і дипломатичні виверти, прямо наказував якнайшвидше приєднуватися козакам до його війська.
Бородавка звернув сувій і подав генеральному писареві, який сидів верхи поряд із ним. Холодним поглядом подивився на посланця.
– Пане…
– Грабовський! – підказав хорунжий.
– Пане Грабовський, дякую за листа. Можете вирушати у зворотному напрямку.
Бородавка повернув коня. Від здивування Грабовський розгублено закліпав очима.
– Але, прошу пана… Його ясновельможність очікує на вашу відповідь!
Бородавка кілька хвилин дивився на річку військового обозу, що повільно пропливала повз них. Потім повернувся до Грабовського.
– Можеш передати Ходкевичу на словах: я співчуваю його важкому становищу. Але до того, поки він не ступить на землю Волощини, я козаків не приведу! Які матиму гарантії, що ляхи з турками за нашою спиною не домовляться?
– Слово гонору! – підскочив у сідлі Грабовський.
– Чиє?.. Якщо Османа бити задумали, треба у Волощині ставати, під Хотином. А якщо зраду для нас підготувати, то й на Поділлі краще було б… Ще скажи, що козацтво пошарпає волохів, щоб отоманину не служили. Воно їм на користь… А потому під Хотином і веселіше боронитися буде, коли у козака кишені не порожні… Все, можеш їхати!
Бородавка наздогнав голову колони і зайняв своє місце позаду хорунжого. Кілька хвилин він їхав мовчки, потім покликав джуру:
– Михайла Дорошенка до мене.
Джура повернув коня і розчинився між рядами козаків. Через кілька хвилин полковник Дорошенко під'їхав до гетьмана.
– Слухаю, батьку, – промовив він, стримуючи коня.
Бородавка озирнувся на полковника. Дужий чолов'яга років сорока. Багате вбрання, вороний кінь, що витанцьовував під вершником. Дорога шабля, оздоблена коштовностями. Він пам'ятав Михася Дорошенка й у гірші його часи.
– Хочу порадитися з тобою, Михаиле… Їдь поруч.
– Слухаю, батьку, – Дорошенко помітив за спокійним виразом обличчя гетьмана збуджений блиск очей.
– Знову були.
– Від ляхів?
– Так. Усе підганяють… Я відмовився йти у Жванець. Що скажеш?
Дорошенко відповів не відразу, але коли спрямував погляд на гетьмана, у ньому читалося напруження:
– Отже, до Хотина не йдемо?
– Я такого не говорив. Михаиле… Ми давно знайомі. Як вважаєш, нам потрібна ця війна?
– Вважаю, що потрібна. Крім того…
– Знаю, знаю… – нетерпляче перебив Бородавка, – митрополиту обіцяли, ляхам обіцяли… Не лежить душа! Відчуваю щось погане попереду…
Гетьман замовк. Дорошенко, не зважуючись перервати мовчанку, їхав поруч. Через кілька хвилин Бородавка зітхнув.
– Добре! Забудь про моє запитання. З'єднаємося з Ходкевичем за Дністром. Що ляхи, що бусурмани – собаки! Можуть домовитися. Вкажуть Османові на нас: ось, мовляв, основні винуватці турецького походу на Польщу, і накинуться з різних боків. Ми тим і тим мов кістка у горлі… Турки нам морських походів не подарують, ляхи —
Наливайка та інших. А там уже мусять боронитися, там Волощина.
– Отже, зараз куди?
Бородавка притримав коня, що намагався перейти на рись.
– Думаю, волохів потрусити, припасу у війську обмаль. До речі, у тебе з цим як?
– Більш-менш. Тижнів на три має вистачити. В інших гірше. Он у лубенців – на тиждень.
– На тиждень! А їхній пан полковник, славний Адам Подгурський, чим думав, коли в похід збирався?
Дорошенко байдужно знизав плечима. Бородавка зітхнув.
– Не лежить у мене душа до цієї битви… Не вірю я їм. Хіба вже раз клялись у вічній дружбі? Продадуть, чує моє серце… Ще ці… полковник, тьху! Де твій обоз, в одного з другим?! Зовсім розперезались. Яцько добрий! От якби Сагайдака їм – миттю за такі збори голову б проломив!
– Чув за Сагайдачного, – озвався Дорошенко.
Бородавка скосив на нього очі.
– І що?
– У Варшаві він був. Кажуть, король грамоти дав, завірив у підтримці.
– Плювати я хотів на його грамоти! А головне, Жолкєвський із Конєцпольським і Вишневецьким на них плювали. Шабля в груди – то їм найліпша грамота…
– Я, батьку, тебе розумію.
Бородавка подякував, хитнувши головою, потім запитав:
– А ти, Михаиле, що думаєш? Добре ми зробили, що митрополита послухали?
– Біс його знає. Я не думаю… Хоча каша там добра завариться, поб'ють людей…
– Поб'ють! Кругом б'ють, було б за що! Може б то повернути, поки не пізно? – Бородавка запитливо подивився на полковника.
– Як повернути?! – від здивування Дорошенко притримав коня.
– Жартую, – коротко кинув Бородавка. – Повертайся до свого полку, йдемо до Дністра, а далі на Молдавію до Сорок, Оргієва та Ясс.
Загін просувався, зберігаючи титлу. Місяць освітлював вершників, але й ніби сам дивувався їхньому примарному вигляду. Кілька тисяч комонних привидів рухались у темряві степової ночі. На мордах коней біліли ганчірки, які не давали тваринам виказувати себе голосом. Чувся лише шелест трави та неголосний брязкіт упряжі. Не блимали навіть вогники кресал над люльками курців.
З найближчої могили за цією дивовижною кавалькадою стежили дві пари уважних очей. Їхні власники супроводжували мовчазних вершників довгими поглядами, потім стрімкими ящірками кинулись униз по схилу. За хвилину вже стояли поряд із третім, який тримав за поводи одразу трійку коней. Деякий час відсапувались.
– Біс його знає, Микито, – мовив нарешті один із пластунів, у якому неважко було впізнати запального Андрія Кульбабу. – Я не впевнений. Може, й вони, а може, й татари. Темно, як у ведмедя в… барлозі!
– Точно, – додав Горбоніс, – здається, що наші, але я теж не впевнений. Що будемо робити?
– Тут помислити треба, – розважливо сказав Микита.
– І що його мислити? Їдьмо за ними до ранку, там побачимо! – Андрій, як завжди, мислив прямо.
– То не діло, – похитав головою Микита, – до ранку далеко і невідомо, хто кого першим помітить. Дозор на найпершій могилі – і накриють мокрим рядном.
– А що, як…. – оживився раптом Максим. – Треба їх стороною обійти, ось моя думка! Забіжимо наперед, там має бути дозор, якщо ні, легше буде утекти. Ну, як?
Микита почухав потилицю.
– Діло кажеш. Давай по конях!
Скочивши на коней, козаки погнали риссю, забираючи на південь від Чорного шляху. Одразу ж заховалися серед високої тирси, яка поступово перейшла у густі кущі верболозу. Дорога побігла вниз, ховаючись у глибокій балці, що на її дні дзюркотів неширокий струмочок, раз по раз зникаючи у непролазних хащах верб, кленів і диких груш.
Деякий час довелося витратити на водопій – стомлені довгою гонитвою коні потребували життєдайної вологи. Користуючись нагодою, набрали води й у свої баклаги. Через лічені хвилини продовжили подорож. На щастя, балка тяглася вздовж шляху на три чи чотири версти, тож швидко їхали, невидимі у чагарниках. Тут не потрібно було стерегтися бокових дозорів. Через годину минули зарості й опинилися у рівному степу. Ще деякий час їхали чвалом, а потім повернули до шляху. Біля битої дороги застигли, притиснувшись до коней.
– Одне слово, так! – тихо сказав Микита. – Якщо татари, летіть назад до балки, потім зустрінемося. Струмок, що в балці, бачили?
– Так.
– Він у Бобринець впадає. Там і чекати, усе ясно?
– Авжеж, – відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.
Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.
– Ну, з Богом, – прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:
– Пугу, пугу, пугу!
Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:
– Пугу, пугу!
Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:
– Козак з лугу!
– А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у відповідь.
– З Великого!
– Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?
– Троє.
– Виїздіть на шлях!
Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнівів не могло бути – перед ними стояли запорожці. Друзі поховали зброю.
– Хто такі? – уже спокійно запитав старший.
– Переяславці, а ти що, Мисюро, не признаєш?
Опасистий Мисюра придивився.
– Непийпиво! – зрадів він. – Ну то з тобою Горбоніс та Кульбаба, можна й не гадати!
– Яким вітром?
– Попутним.
Мисюра повернувся до запорожців, що стали позаду.
– Поїхали, – а Микиту запитав:
– Ви з нами чи до коша?
– До коша. Треба кошовому показатися.
– Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такі байки розповідає, з кульбаки впадеш!
– А! Ну, це він вміє! – протягнув Микита.
Не прощаючись, дозорці поїхали вперед, а Микита, Максим та Андрій залишилися чекати загін, що його перед цим обігнали. Спішившись, пустили коней на пашу – у дорозі доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалині з'явились темні ряди війська. Небо стрімко сіріло, розмежовуючи день і ніч.
Попереду, за хорунжим із військовою хоругвою і бунчужним з бунчуком, верхи на буланому коні їхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивілими вусами, середнього зросту й сухорлявої статури. Навіть у ранішніх сутінках можна було помітити бронзовий загар, що вкривав відкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзів.
– Давайте, братчики, їдьте до курінного. Я зараз…
Він порівнявся з кошовим і поїхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.
– Хто з тобою, Микито? – запитав той після коротких привітань.
– Андрій Кульбаба та Максим Горбоніс.
– Де вас чорти носять?
– У степу були, полювали…
– Гармат що, не чули?
– Де ти їх у біса почуєш… Аж до Савур-могили добігли.
– Занесло ж вас! Я вже почав непокоїтися. Хвилон Беркут, курінний ваш, уже плечима знизує: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.
– Не напались… Але набридло у курені воші бити, жиру наїдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув їх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три дні наздоганяли.
Кошовий зітхнув.
– Ех, Микито, часом і сам би все покинув – та у плавні чи у степи… Та де там!
У голосі кошового Микита відчув сум. Вони як старі товариші були близькі один одному, і Микита, як ніхто інший, бачив у кошовому такого, як сам, лише відміченого довірою товариства за свої здібності, військовий талант і щастя.
– Розумію, – коротко кинув він.
– Знаєш, куди йдемо?
– Казали, у Хотин, на турків, а що і як…
– На них, на турків. Славна буде робота. Цей раз Осман зібрав усе, що міг.
– Багато?
– Щось із двісті п'ятдесят тисяч разом із татарами.
Микита здивовано підняв брови.
– Нічого собі!
– То ж бо й воно. А ляхи закрутилися! Ти би бачив, що на Раді у Сухій Діброві робилось. Я, як Собеського слухав, думав, що геть пташиного молока пообіцяє. І права тобі шляхетські, і реєстр у сорок тисяч. Нам, на Низу, це до одного місця, а реєстровці вуха розвішали! Але не всі. Бородавка, той молодець, як є, так в очі! І гонор їх десь подівся!
– Ти бачиш!
– А що будуть робити? Ще в середині липня вивідники доповідали, що у турків лише гармат двісті шістдесят! Турків сімдесят п'ять тисяч та арабів, черкесів, друзів з бедуїнами тридцять тисяч. А ще сорок сім тисяч болгар, греків та казна-кого. Яничар десять тисяч, сипахів зо п'ять! Ти таку силу можеш уявити?
– Важно! – тільки й мовив Микита.
– Отож-то й воно! А Ходкевич, знаєш, скільки назбирав? Тридцять сім тисяч! Сміх! Та їм би Бородавці руки цілувати, який там уже гонор… А ще Джанібек-Ґірей із Кантеміром тисяч п'ятдесят татар Османові приведуть!
– На Січі казали, що Сагайдачний у свою гру грає. До Варшави подався.
– Чув. Але то їхні справи. Наше діло слухати наказів гетьмана, а якого… Хоча я особисто вважаю, що булава в Яцька довго не затримається.
– Чому?
– Сагайдак йому не подарує минулорічної Ради, коли його скинули. Тоді Бородавка до цього руки доклав… А головне, ляхи! От хто зараз у козацькому війську керує після Роставиці. А вони Яцька не хочуть. Занадто вільно себе почуває. Їм Сагайдачний краще імпонує.
– Але Бородавка з голоти, його військо підтримує.
Кошовий посміхнувся самими очима.
– Це не Низ, Микито. Хоча звуться вони Військом Запорізьким, та… Там не так, як у нас. Там дещо інші вітри віють. І лях там вплив має, хоч на перший погляд і не видно.
Деякий час їхали мовчки. Навкруги вже блищав щирими росами світанок, а смужку неба позаду перекреслив багрянець нового сонячного дня. На бірюзових просторах неба не було ні хмарини.
– Гаразд, Микито, їдь до куреня. Та скажи там, щоби тихіше, матері їх лихо! Не запорожці ідуть, а баби на ярмарок.
Микита притримав коня і незабаром приєднався до переяславців. Знявши шапку, привітався з курінним, далі почув кілька привітань, махнув головою у відповідь. Перекинувся кількома словами з балакучим Товкачем і замовк. Тримав коня кроком серед інших комонних, мов і не було кількох останніх днів, а він уже досить давно отак подорожує серед своєї козацької родини.
З голови не йшла розмова з кошовим. Семен, здається, щиро зрадів йому. Розмовляв як з рівним. А хіба воно не так? І Микита пригадав, як ось такого самого літнього сонячного ранку, який відсунувся у часі вже на двадцять із лишком літ, стояли вони з Семеном біля Січової брами і глипали здивованими очима на пишне свято життя, що розкрилося перед ними після сотень верст диких безлюдних степів. Базавлук, тоді ще зовсім молодий, усе ще добудовувався. Власне, не сам острів, а фортеця, яка отримала його назву. Стукотіли сокири у передмісті, зводячи все нові й нові кузні, крамниці, млини, рудні, шинки і ще біс його знає що з потрібного козацькій столиці. Чорніли свіжою землею вали і подекуди ще не потемнів під дощами частокіл. А там, за ворітьми, навколо великого майдану, тиснулися довгі приземисті будівлі куренів, покриті дереном. Розписані веселими фарбами, дивилися вони у світ підсліпуватими блюдцями віконець. В одному місці розступалися, шанобливо посуваючись перед спорудами січової церкви, військової канцелярії і будинками старшини. І скрізь: на майдані, між куренями, на колодах, у траві і на гарматах перед пушкарнею – сиділи, стояли, ходили і лежали сотні запорожців.
Вони йшли поміж цими купами веселих людей, розкривши роти, і не знали, до кого підійти. Розглядали чубатих запорожців у різнобарвних каптанах, білих сорочках або й оголених, у самих лишень шароварах. Укритих бронзовим загаром, що підкреслював міцні вузли м'язів під шкірою. Усе було новим, усе заворожувало, а особливо зброя. Микита з дитинства мріяв про шаблю й пістолі, але бачив лише нудні молитовники. Батько був священиком і мав хоч невелику, але прибуткову парафію, яка дозволяла жити досить безбідно. Отже, таку саму долю готував і синові. Але не хотів її Микита! Ще тоді у вузьких дитячих грудях розправляла крила широка козацька душа…
Нарешті в одному з гуртів помітили двох смішних бурсаків у довгих, вкритих курявою підрясниках. Зі сміхом та жартами підкликали до діжки з пивом. Навколо неї зібралися десятка два захмелілих козаків.
– Хто такі? – посипалися запитання.
– Звідкіля прийшли?
Семен, що був сміливішим, виступив наперед.
– Родом із Переяслава. Вчилися ми в Терехтимирові, в бурсі. Але не хочемо в ряси. Хочемо слави козацької. А звати нас Семен Боднарук і Микита Попів.
– Прийміть до коша, – просто сказав Микита.
– О! – зареготали козаки. – Це діло скоре. В Бога віруєте? Православні?
Обидва ствердно замахали головами.
– Авжеж!
– Ну, то перехрестись, один із другим!
Бурсаки вправно захрестилися.
– Добре! А горілку п'єте?
Семен знизав плечима.
– Що ми, слабі, чи що?
– А пиво?
– Давай, наливай! – втратив терпець Микита.
Йому одразу ж подали чималеньке цеберце, повне янтарного, укритого шапкою білосніжної піни, пива. Микита взяв і миттю осушив його – з дороги сильно допікала спрага. Козаки схвально загули.
– Добре тягне!
– Воно й не дивно, є куди, тичка нівроку!
– Га-га-га! – знов залунало над майданом.
Микита зрозумів, як треба поводитися.
– А! Єті вас! Козаки мені! Пиво ложкою п'ють! Ану ще подавай, бач – з дороги! – він щосили вдарив шапкою, вибивши хмарку куряви з втоптаної землі.
Запорожці не стали сперечатись і черпнули ще одне цеберце, подавши другу кварту напою. Микита приклався й одним махом висушив і це. Одразу ж подали третє. Навкруги запанувала тиша, яка готова була вибухнути глузуванням над хвалькуватим бурсаком. Настав момент істини. Микита побачив спрямовані на себе погляди і зрозумів, що вирішується його доля. Як поставляться до нього козаки, так і сприйматимуть у майбутньому. Весело посміхнувшись, він перехилив «михайлика» і великими ковтками висушив його до дна.
І враз тишу, що панувала навколо діжки, розірвав дружний козацький регіт. Кожен по-своєму намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось підсовував шитий сріблом кисет із тютюном, а дехто й просто відважував жартівливі репліки. Нарешті сміх і гамір трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмістити, здавалось, цілу бочку.
– То, кажеш, ти Попів, ковінька твоїй матері? – примружившись, глянув він на Микиту.
– Так, а що? – придивився до козака Микита. – Хіба я вас знаю?
– Ще взнаєш! Я бачу, що ти не Попів, ти Непийпиво Микита! – і п'яненький черевань знову зареготав. – Наш, товариство, щоби старому Підкові чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?
– Егей, чоловіче добрий! Май Бога в грудях! Я теж із дороги, не дай християнській душі пропасти. Піднеси й мені! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влізе, а ще як Микита допоможе! – прийшов на допомогу товаришеві Семен.
Підкова повернувся і хвилину пильно дивився на Семена, потім поволі розплився в посмішці.
– Ну, цей за словом у кишеню не полізе! Шилом будеш, малий. Іч – Чорне море влізе… Теж наш хлопака, гострослов, туди твою так!..
Не минуло й трьох років, а Переяславський курінь уже добре знав козаків Непийпива й Шила. І ось тепер, після нескінченної вервечки боїв і походів, після Варни, Синопа і Трапезунда, після Кафи й синіх вод Босфора, після смердючих боліт і непролазних лісів Московії, знову в дорозі. Тепер на Хотин. Обабіч, а також попереду і позаду мовчазні запорожці. А там, на чолі, Семен Шило – кошовий атаман…
Коли сонце піднялося вже досить високо, кошовий вирішив дати нарешті спочити стомленому добовим переходом війську. Спинилися в долині глибокої балки, що їх доволі багато під Корсунем. Після довгих вагань Семен Шило вирішив не заходити до міста і швидше наздоганяти Бородавку, що від нього один за одним прибували гінці із завданням дізнатися місцезнаходження запорожців. Гетьман волів якнайшвидше зібрати всі сили в один кулак – бажання цілком обґрунтоване. Тим безглуздішими виявилися деякі подальші події…
Опинившись у долині, козаки спішились і діловито, без метушні та поспіху почали будувати навколо місця стоянки укріплений табір. Через лічені хвилини у досі безлюдному місці завирувало життя; підганялись у коло важкі вози, сковувалися колесо до колеса ланцюгами і застигали, наїжачившись довгими дишлами, мов списами. У повітря піднялися перші димки і затріскотіли сухі гілки під гострими сокирами. Табором побігли заклопотані пошуками води й хмизу молодики. Червоні від жару кашовари сипали з мішків пшоно у велетенські мідні казани. Скоро над табором потяглися, лоскочучи ніздрі, апетитні пахощі кулішу.
Андрій Кульбаба зіскочив із коня й потягнувся, з насолодою вирівнявши стомлену спину. Після кількох днів несамовитої гонитви за кошем утома давалася взнаки. Проте він, приречено зітхнувши, вирішив спочатку зайнятися конем. Розторочив ремені, зняв червоний сап'яновий сак із різноманітними пожитками. Зваживши на руці, кинув його поряд із ратищем і мушкетом. Потім відв'язав потебеньки і разом із дорогою турецькою кульбакою поклав на землю. Зірвав добрячий жмут сухої трави і почав ретельно витирати ним коневі боки. Кінь голосно хрумкотів пшеницею з навішеної на морду полотняної торби. Зайнятий роботою, Андрій не відразу почув, як хтось підійшов. Почувши, озирнувся. За спиною стояв Горбоніс. Неквапно посмоктував люльку та позирав на зайнятого роботою Кульбабу.
Андрій кинув мокру солому і заходився витирати руки ганчіркою.
– Що скажеш? – запитав він у Максима.
– А що казати?
– Новини які? Ти ж завжди все перший взнаєш.
Горбоніс хвилину помовчав. Потім витрусив із люльки попіл і заховав її у шапку.
– На сніданок братко [5]5
Братко – пшенична каша з пшеничним тістом.
[Закрыть]з салом. Та ще хлопці козу вполювали, кашовари білують. Ось і всі новини. Після сніданку до обіду задамо хропака, а там і в дорогу.
– Куди ми так летимо?! – обурився Андрій. – Я, здається, два дні проспав би. Коні втомлені!
– То не відаю. Наказ кошового. Кажуть, турки вже зовсім поряд, а військ у них… Як зірок на небі!
– Як зірок на небі! – насмішкувато протягнув Андрій. – То добре, буде чим поживитися. Вмолотимо хліба козацького, га?! – він весело підморгнув Максимові.
– Атож. Ну, тобі все ніпочому.
– А тобі хіба ні? Чи хто чекає?
– Так, як тебе.
Андрій глузливо похитав головою:
– Ой, ой, ой! Куди хоче – туди скаче, ніхто за ним не заплаче… А полька?
– Яка полька?
– Відомо яка! Кам'янецька!
Максим пригадав.
– А… ось ти про що. Яка ж вона моя? Так… у неї, здається, чоловік є, не яка-небудь сірома.
– Судячи по ридвану, що ним вона тебе привезла, шляхтич він не з останніх.
– Тобі що до того?!
– Ну, ну, Горбоносику, – засміявся Кульбаба, – так ураз і спалахнув. А я бачив, як вона на тебе дивилася тоді під Кам'янцем. Та й ти, поранений герой, не дуже поспішав до товариства. Щось зо два дні добирався. А може, десь і пригріла пані Юстися тебе у стіжку?
– Може, й пригріла, тобі що?! – спалахнув ще більше Максим, наступаючи на Андрія. У того з обличчя пропала глузлива посмішка. Він на кілька кроків позадкував і, знаючи вдачу Максима, про всяк випадок узявся за руків'я шаблі.
Однак Максим уже перегорів. Він зупинився і про щось замислився.
– От навіжений! – похитав головою Кульбаба. – Та йди ти під три чорти, разом зі своєю бабою!
– Зачекай! – Максим вхопив Кульбабу двома руками за плечі і заглянув йому в очі. – Як ти казав її звуть?
– Юстисею, – знизав плечима Андрій, – здається, Грабовська. Ти що, не пам'ятаєш?
– Та я… я взагалі мало що пам'ятаю… Юстися Грабовська… Добре! Не тримай на мене зла, братику, щось найшло!
– Та йди ти! – відмахнувся Андрій. – А що, так запала?
Але Максим уже прямував до кабиці.
– Давай, доганяй, без сніданку залишишся.
Кульбаба замислився. Що його так збентежило? Утім, знаючи Горбоноса майже сім років, Андрій уже звик до його дивного характеру. Зазвичай спокійний та розсудливий, Максим міг вибухнути раптовим і нестримним гнівом, коли вважав, що зачеплено його гідність та особисту свободу. Це був один із тих буйних типажів, що ними у всі часи славилося Запоріжжя. Сильний у роботі, мужній у бою і безтурботно-веселий під час гулянки, він завжди був готовий прийти на допомогу товаришеві. Але мав Горбоніс і такі риси, що щиро дивували Андрія. Як ось тепер. Далася йому та полька. Рік назад допомогла, рани перев'язала та переховала до часу… Подумаєш! «Що вони з тими бабами… потрібні вони? А спитаєш навіщо, – потилицю чухають, – уголос метикував Кульбаба, прямуючи до гурту навколо кабиці. – Ще насміхається: молодий, дурний… а сам? Тьху!»
Шатри султанського конаку швидше нагадували велике квітуче місто, ніж похідний військовий табір. Яскравою гамою кольорів розкинулися вони на пагорбі, оточені величезним військом. Здіймалися шиті золотом верхи десятків султанських приймалень, їдалень, почивалень і читалень. Окремо височіли оточені цілими хмарами напівпрозорого шовку споруди гарему з його різноманітними шатрами, наметами і наметиками. А далі шатер султанського шевця, султанського кравця, султанського стрем'яного. Шатер головного астролога падишаха, шатер хранителя шуби й чалми падишаха, шатри хранителів папуги та солов'я падишаха. І все це у шовках, найбагатшій парчі, білосніжних бавовняних тканинах. А разом із тим золото, золото, золото… Золото у вишивках, золото у прикрасах чарівних мешканок гарему, золото в обладунках особистої варти падишаха й золото у кишенях, гаманах і скринях сотень придворних і різнобарвних попихачів.
