Текст книги "Вибрики Золотого Теляти (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Щодо ц╕╓╖ неоднозначност╕ тогочасного ╕снування з одного боку, як громадянина Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Соц╕ал╕стично╖ республ╕ки, а з ╕ншого боку, як громадянина СРСР, виникало д╕йсно багато непорозум╕нь. Це була н╕би така соб╕ двоповерхова держава, де на першому поверс╕ ти був громадянином яко╖сь сво╓╖ р╕дно╖ союзно╖ республ╕ки, а на другому – громадянином чи то яко╖сь ╕ншо╖, чи т╕╓╖ ж само╖, але вже набагато б╕льшо╖, хоча ╕ яко╖сь незрозум╕ло╖ ╕ абстрактно╖ держави СРСР, котру до того ж ╕ще ╕нод╕ називали й Рос╕╓ю, хоча Рос╕я також була одн╕╓ю з союзних республ╕к. Причому другий поверх ц╕╓╖ двоповерхово╖ державно╖ будови не вважав св╕й перший поверх взагал╕ за щось варт╕сне – республ╕канський р╕вень для всесоюзного був лише ╜рунтом, на якому й виростало непереборне ракетно-ядерне радянське всемогуття.

Для Укра╖ни ж у ц╕й багатоповерхов╕й будов╕ була ще й третя ╕постась: укра╖нц╕ разом з рос╕янами й б╕лорусами входили до радянсько╖ сп╕льноти ще ╕ як слов"яни, як╕ в той час в СРСР вважалися чомусь наче б то одним народом. Тобто окремо укра╖нц╕, рос╕яни й б╕лоруси були окремими народами з окремими республ╕ками-державами, а разом – одним, ╓диним, тобто три╓диним народом, який уже разом з ╕ншими народами, в яких були сво╖ республ╕ки-держави, котрих було ще дванадцять, утворював п"ятнадцяти╓диний радянський народ. А якщо взяти до уваги, що майже в кожн╕й з окремих республ╕к були й ╕нш╕ народи, деяк╕ з яких мали ще й свою державн╕сть, наприклад, в одн╕й лише Рос╕╖ були десятки народ╕в-неслов"ян, в тому числ╕ й державних, як╕ складали тут, вже без укра╖нц╕в ╕ б╕лорус╕в, разом з╕ слов"янами-рос╕янами один неоднодесяти╓диний народ!.. А весь цей незрозум╕лий конгломерат народ╕в, по╓днаних незрозум╕ло чим, незрозум╕ло як ╕ незрозум╕ло для чого – ╕ був багатодесяти╓диним непод╕льним радянським народом?..

З точки зору здорового глузду було ясно, що цю всю н╕сен╕тницю засобами яко╖сь нормально╖ лог╕ки пояснити просто таки не було жодно╖ можливост╕. Але радянська державна машина не заморочувала соб╕ голову такими др╕бницями: з допомогою безк╕нечних тотальних в╕йн, голодомор╕в, масових репрес╕й, а також рос╕йсько╖ мови й комун╕стично╖ ╕деолог╕╖ було з радянських народ╕в зроблено зал╕зобетонний зам╕с на кров╕, причому вважалося, що чим б╕льше кров╕ в цьому зам╕с╕, тим кр╕пк╕ший фундамент радянсько╖ держави. А кров╕ було пролито ст╕льки, що радянськ╕ керманич╕ вже вважали народний конгломерат сво╓╖ ╕мпер╕╖ абсолютно однор╕дним, а отже й об"╓днаним нав╕чно. Кровавий зам╕с ╕мпер╕╖ виявився й насправд╕, хоч ╕ не в╕чним, але таким, що скр╕пив величезну к╕льк╕сть народ╕в на величезних просторах на довг╕ роки. Хоча з ╕сторичного боку трохи б╕льше семи десятил╕ть – не так╕ вже й довг╕ роки.

От ╕ Славко Пузик теж був одн╕╓ю стандартною частинкою в ц╕й багатом╕льйонн╕й безлик╕й мас╕ ╓дино-непод╕льного радянсько-рабського рос╕йськомовного народу. Н╕, Славко, звичайно ж, знав укра╖нську мову, розмовляв нею. Тобто, як знав ╕ розмовляв? Та так як дихав, так як пташка сп╕ва╓, так як в╕тер в╕╓ чи дуб навесн╕ зелен╕╓. Славко просто розмовляв так, як розмовляли вс╕ навкруги: як розмовляли його сус╕ди й знайом╕, як розмовляли батько й мати, д╕д ╕ баба, як розмовляли незл╕ченн╕ покол╕ння його предк╕в. Але чому в╕н так розмовляв, Славко не розум╕в. Головне ж в╕н не розум╕в, для чого в╕н так розмовляв, тобто для чого йому знати, чи вивчати цю свою мову, якою в╕н чомусь розмовляв ╕ з якою народився, як народився з╕ сво╖ми власними руками й ногами ╕ з╕ сво╖м власним обличчям. Адже, зг╕дно з науковим комун╕змом, вс╕ ц╕ нац╕╖ ╕ народи все одно не мають н╕яких перспектив, вс╕ вони все одно в╕д╕мруть у всесв╕тньому масштаб╕, як вони вже в╕дмерли, чи майже в╕дмерли зараз в СРСР у масштаб╕ всесоюзному, а разом з тим у всесоюзному масштаб╕, чи то в╕дмерли, чи ще не зовс╕м в╕дмерли, але точно стали вже зовс╕м непотр╕бними вс╕ мови, окр╕м одн╕╓╖ ╓дино╖, пролетарськи-об"╓днавчо╖, науково-прогресивно╖, велико╖ ╕ могутньо╖ рос╕йсько╖ мови, без знання яко╖ ╕ д╕йсно не було жодно╖ можливост╕ не те що пробитись у житт╕, а й взагал╕ хоч якось ╕снувати в СРСР.

Та й кр╕м того, що укра╖нська мова була непотр╕бною, вона була ще й дуже небезпечною. Й хоча в останн╕ роки СРСР за укра╖нську мову вже не розстр╕лювали, як це було в перш╕ десятил╕ття радянсько╖ влади, коли за не╖ розстр╕лювали сотнями тисяч, все ж генетична пам"ять про ц╕ розстр╕ли м╕цно сид╕ла в п╕дсв╕домост╕ кожного укра╖нця, боляче стискаючи уста при кожн╕й нагод╕ розтулити ╖х з нам╕ром випустити укра╖нське слово. Та й голодомором же укра╖нц╕в карали, хоч ╕ не власне т╕льки за мову, а за все укра╖нське, але й за мову в тому числ╕. Й жахлива пам"ять про вс╕ ц╕ небачен╕ н╕коли до того в ╕стор╕╖ людства тортури ╕ кари ц╕лого народу н╕як не додавала наснаги боротись за р╕дну мову. Та й в останн╕ роки СРСР за "буржуазний нац╕онал╕зм", особливо ж укра╖нський, можна було отримати, як кажуть, по повн╕й: доля Василя Стуса та ╕нших дисидент╕в – доказ тому.

Тому зовс╕м не дивно, що Славко Пузик, як ╕ б╕льш╕сть його сучасник╕в, не розум╕ли для чого ╖м ця ╖хня укра╖нська мова, знання яко╖ не те що не давало н╕яких переваг, а навпаки могло стати лише причиною вс╕ляких прикростей. Коли ж ти розмовляв рос╕йською мовою, ти в╕дчував себе не т╕льки в безпец╕, ти в╕дчував себе причетним до того ╓диного, чи то три╓диного, що складався з рос╕ян, укра╖нц╕в ╕ б╕лорус╕в, слов"янського народу, котрий, незважаючи на оф╕ц╕йну р╕вн╕сть ус╕х народ╕в СРСР, був все таки неоф╕ц╕йно прив╕лейованим народом – це був, так би мовити, неоф╕ц╕йний фундамент всесоюзно╖ ╓дност╕ народ╕в. А оск╕льки рос╕йська мова укра╖нцям ╕ б╕лорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього прив╕лейованого народу: завчив дек╕лька рос╕йських фраз – ╕ ти вже не якийсь там недор╕куватий "хахол" чи "бульбаш", а повноправна частинка могутнього слов"янського фундаменту всемогутнього радянського народу.

Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тод╕ на р╕вн╕ сво╓╖ дитячо╖ п╕дсв╕домост╕ ч╕тко вп╕ймав сво╖м метких ╕ хапливим розумом Пузика сенс радянсько╖ нац╕онально-мовно╖ пол╕тики ╕, будучи жовтенятком, вже читав ╕ розмовляв рос╕йською мовою як справжн╕с╕нький рос╕янин: "Цв╕р╕нька╓ по-московському, як достеменний кацап", – казав про свого маленького нащадка Гервас╕й одночасно ╕ з докором, ╕ з похвалою. ╤ ця неоднозначн╕сть ставлення Гервас╕я до рос╕йськомовних усп╕х╕в свого малого сина проступала завжди, коли в╕н, чи прямо, чи опосередковано торкався ц╕╓╖ дражливо╖ теми: "А ось ╕ наше кацапеня з╕ школи швендя╓", – бува╓ скаже в╕н ╕ з теплотою схвалення, ╕ з холодком докору в голос╕.

Самому ж Славков╕ вс╕ ц╕ неоднозначност╕ були геть байдуж╕, в╕н просто ч╕тко знав, що коли ти зна╓ш рос╕йську мову – то ма╓ш непереможну зброю в руках, а якщо ж не зна╓ш – то ма╓ш гумового кийка в дуп╕: зв╕сна р╕ч, що Славко в╕ддавав перевагу першому вар╕анту ╕ мав твердий нам╕р тримати свою мовну зброю в якнайкращому стан╕.

4.

╤ все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. ╤ запов╕тн╕ мр╕╖ переважно╖ б╕льшост╕ випускник╕в радянських шк╕л зд╕йснились би ╕ вт╕лилися в дол╕ Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, нав╕ть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не сутт╓во – великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником, а отже став би одн╕╓ю з╕ щасливих деталей механ╕зму радянсько╖ державно╖ машини ╕ купався б у машинному масл╕ рабсько╖ прац╕ переважно╖ б╕льшост╕ сво╖х сп╕вгромадян, котрим не вдалося вибитися в начальство; або ж Славко став би одним з╕ щасливих вареник╕в у мисц╕ номенклатури ╕ купався б у вершковому масл╕ комун╕стично╖ пропаганди. Але, як кажуть, не все сталося, як гадалося. Машинне масло рабсько╖ прац╕ перетворилося на п╕сок через даремн╕сть ц╕╓╖ прац╕, вершкове масло пропаганди прог╕ркло через брехлив╕сть.

Абсолютно неоч╕кувано, як це, власне й в╕дбува╓ться з б╕льш╕стю справд╕ визначних ╕сторичних под╕й, Радянський Союз раптом припинив сво╓ ╕снування. Тобто отак от, н╕ с╕ло, н╕ впало раптом просто тоб╕ серед б╕лого дня величезна могутня радянська ╕мпер╕я взяла й зникла. Зд╕йснилося те, про що не те що говорити, про що нав╕ть думати було страшно аж до самих останн╕х хвилин ╕снування радянсько╖ держави. А тому дуже важко соб╕ уявити тод╕шн╕й стан перважно╖ б╕льшост╕ радянських людей: та держава заради ╕снування яко╖ було знищено м╕льйони невинних, через одне лише припущення сумн╕ву в доц╕льност╕ ╕снування яко╖ можна було отримати кулю в потилицю, раптом зникла, як наче б то ╖╖ н╕коли й не було. ╤ хто ж, ви гада╓те, сприяв цьому зникненню? Та не хто ╕нший, як та сама радянська комун╕стична номенклатура, котра, власне, й мала б захищати цю свою державу, номенклатура, котра й поклала в основу ╕снування ц╕╓╖ держави кривав╕ м╕льйони невинних жертв. На перший погляд н╕сен╕тниця. Але насправд╕ так ╕ глузу╓ господар темно╖ могутност╕ над тими, хто погодиться закласти свою душу за тимчасове оволод╕ння могутн╕стю св╕ту цього. Звичайно, Володар Темряви не попереджа╓ сво╖х боржник╕в, що влада ╖х тимчасова, вони думають, що ця ╖х злочинна сила наст╕льки ж безмежно тривала, як безмежно свав╕льна й могутня. Але к╕нець тако╖ могутност╕ приходить значно скор╕ше, н╕ж на це розраховують тирани, й к╕нець цей здеб╕льшого траг╕ком╕чний.

Та як би там не було, а особисто для Славка Пузика раптове зникнення Радянського Союзу було скор╕ше траг╕чним, ан╕ж ком╕чним. Адже з╕ зникненням радянсько╖ держави зникала й номенклатурна драбина, щаблями яко╖ Славко так мр╕яв п╕днятися до осяйних вершин добробуту. Втрачався сенс вс╕х зусиль ще такого короткого, та все ж ц╕леспрямованого й насиченого минулого життя, яке було витрачене на здобуття над╕йного п╕дгрунтя для майбутн╕х усп╕х╕в.

В час розвалу Радянського Союзу Славко якраз зак╕нчував середню школу й готувався до вступу на дорогу нового дорослого життя. Його шк╕льне минуле було н╕би дорогою, яка вела до п╕дн╕жжя справжнього життя, на вершин╕ котрого чекали вс╕ляк╕ гаразди. ╤ що ж тепер? А тепер позаду – болото даремно втрачених зусиль. А попереду? Попереду, якщо й не н╕ма безодня, то вже пустеля – точно. Чого ж тепер прагнути? Власне, предмет прагнення не зм╕нився – поб╕льше вс╕лякого добра. Але де? Де воно тепер, це добро? Тобто, як? Як тепер до цього добра д╕статися?

Розв╕ялася, як туман, ╕мперська надбудова Радянсько╖ держави. Залишилася Укра╖на. Самост╕йна Укра╖на. Славко Пузик, як ╕ вс╕ жител╕ Укра╖нсько╖ Радянсько╖ Соц╕ал╕стично╖ Республ╕ки став громадянином незалежно╖ Укра╖нсько╖ держави. Але, що це тепер за держава? Де тепер зас╕ки Батьк╕вщини – в чи╖х вони руках, як до них д╕статися, щоб в╕дгребти й соб╕ частинку незл╕ченного ╕ незл╕ченого народного добра? Ц╕ питання розривали на шмаття стражденну душу Славка Пузика – знамените Шексп╕р╕вське "бути, чи не бути?" було просто дитячою забавкою в пор╕внянн╕ з цими доленосними питаннями.

Звичайно, новов╕дтворена на уламках Радянського Союзу незалежна Укра╖нська держава проголошувала себе демократичною, соц╕альною, правовою ╕ так дал╕, хоча спершопочатку була насправд╕ т╕льки уламком Радянського Союзу, стал╕нська конституц╕я якого теж проголошувала найгуман╕стичн╕ш╕ ц╕нност╕, п╕д гаслами котрих проливалися р╕ки невинно╖ кров╕ й п╕ддавалися геноциду ц╕л╕ народи. Оф╕ц╕йно виголошеною метою новов╕дтворено╖ незалежно╖ Укра╖нсько╖ держави була побудова сучасного демократичного кап╕тал╕зму зам╕сть середньов╕чного феодального радянського соц╕ал╕зму. Тобто, прост╕ше кажучи, до основи всього того найкращого, що все ж таки було в радянському минулом, малося додати все те найкраще, чого досягла Зах╕дна цив╕л╕зац╕я в удосконаленн╕ демократичного кап╕тал╕зму – такою мала б бути новов╕дроджена Укра╖нська держава. Але насправд╕ все з перших крок╕в п╕шло з точн╕стю до навпаки, адже Укра╖на була тод╕ насамперед все ж таки уламком Радянського Союзу: все найг╕рше, притаманне радянському минулому, виявилося найживуч╕шим ╕ почало притягувати до себе все найг╕рше, що було притаманне в╕льному кап╕тал╕стичному св╕тов╕, тобто те, чим славився дикий кап╕тал╕зм трьохсотл╕тньо╖ давнини – ╕ на такому от ╜рунт╕ й почалася розбудова ново╖ самост╕йно╖ Укра╖нсько╖ держави.

Високопоставлен╕ компарт╕йн╕ бонзи, котрих розвал Радянського Союзу застав при пануванн╕ на теренах Укра╖ни, прихопили соб╕ хто ск╕льки м╕г зг╕дно з займаною посадою: в╕д завод╕в ╕ фабрик до магазин╕в ╕ к╕оск╕в. Так митт╓во народилася нова укра╖нська "ел╕та", принаймн╕ економ╕чна, котр╕й Укра╖на була ц╕кава лише з приводу викачування з не╖ якомога б╕льшо╖ к╕лькост╕ "бабла" за допомогою захоплених засоб╕в виробництва, створених, до реч╕, покол╕ннями радянських раб╕в, котрих тепер "нова ел╕та" вир╕шила таким чином вже в╕дверто й оф╕ц╕йно, без зайвих ╕деолог╕чних маскувань перетворити на раб╕в укра╖нських. Найпрогресивн╕шою ╕де╓ю для цих скоробагатьк╕в була, звичайно, думка про те, що грош╕ не пахнуть, хоча нюхати грош╕ вони ой як любили.

Як же Славков╕ було пробитися до загальнонародного добра, котре тепер перейшло до приватних рук колишн╕х секретар╕в партком╕в ╕ гол╕в ус╕ляких рад. У власност╕ ж с╕м"╖ Пузик╕в на той час була лише старенька хата, дек╕лька гол╕в домашньо╖ скотини та купа реманенту – ╕ це все, на що можна було розраховувати Славков╕ в нових умовах: весь накопичений комсомольсько-актив╕стський кап╕тал тепер став звичайним непотребом, як зрештою й рос╕йська мова, адже державною в Укра╖н╕, як ╕ належить, була проголошена мова укра╖нська, котру Славко теж знав добре, але яка в╕д цього знання, як ╕ в╕д будь-якого знання взагал╕, користь була тепер, Славко не знав.

А все зм╕нювалося з такою калейдоскоп╕чною швидк╕стю, що у вихор╕ цього калейдоскопу зм╕н взагал╕ неможливо було вихопити й усв╕домити хоч якийсь зм╕ст ╕ сенс новостворюваних часом сусп╕льних в╕дносин, як ╕ нових понять, як╕ з'являлися на означення цих нових в╕дносин. Хоча деяка устален╕сть у св╕домост╕ народу щодо ц╕нносних в╕дносин в сусп╕льн╕й ╕╓рарх╕╖ все ж потроху наставала. От, наприклад, самими найпопулярн╕шими профес╕ями для молод╕ дуже скоро стали серед хлопц╕в бандити ╕ банк╕ри, що власне було одн╕╓ю профес╕╓ю, оск╕льки видатн╕ перш╕ ставали другими, а найвидатн╕ш╕ з перших ╕ других ставали депутатами; серед д╕вчат же найб╕льшою популярн╕стю стали користуватись профес╕╖ модел╕ й проститутки, що власне теж було одн╕╓ю профес╕╓ю, оск╕льки перш╕ й друг╕ нагадували сполучен╕ посудини, вм╕ст яких безладно перет╕кав з одн╕╓╖ в ╕ншу, а найвидатн╕ш╕ з перших ╕ других ставали секретарками бандит╕в ╕ банк╕р╕в. А все це разом ╕ було "вершками" тогочасного укра╖нського перех╕дного сусп╕льства, а з цих "вершк╕в" ще рекрутувалися вс╕ляк╕ "з╕рки", як╕ здеб╕льшого б╕гали в телев╕зор╕ з м╕крофонами ╕ демонстрували п╕д музику еротичн╕ принади свого молодого красивого т╕ла.

Ясна р╕ч, серед цього не вельми широкого вибору можливостей Славков╕, хочеш не хочеш, довелося зупинитися на бандитах, адже стати в╕дразу банк╕ром або депутатом, проминувши бандитський щабель, було неможливо, а перспективи модел╕ чи проститутки й зовс╕м не посм╕халися Славков╕, ╕ то не через його стать (як кажуть, на всяку пропозиц╕ю ╓ св╕й покупець), а через його ф╕зичн╕ дан╕ – н╕де правди д╕ти, не найпершим красенем був наш Славко.

Отже, вир╕шив Славко стати бандитом, а саме рекетиром: "р-р-рекетир-р-р" – звучить просто таки як лев'ячий рик. Рекетир – це було круто, це було таке модне серед молод╕ слово на означення модно╖ профес╕╖: ходи соб╕ збирай грош╕, а як назбира╓ш досить, щоб нормально занести в ус╕ владн╕ каб╕нети, то можеш тод╕ й сам стати сол╕дним "меном" – хоч б╕знесменом, хоч банк╕ром, хоч депутатом. Щоправда, стосовно ф╕зичних даних Славка, то були вони не в╕дпов╕дними ╕ для профес╕╖ рекетира, як ╕ для профес╕╖ проститутки, але р╕ч тепер була вже не в зайв╕й для рекетира крас╕, а в ф╕зичн╕й сил╕, точн╕ше у в╕дсутност╕ ф╕зично╖ сили у Славка. Бо для достойного заняття рекетом потр╕бна була неабияка ф╕зична сила, адже примусити когось под╕литися з тобою сво╖ми статками – заняття не для слабак╕в.

╤ Славко вже почав був серйозну роботу в цьому напрямку: на подв╕р'╖ Пузик╕в з'явився турн╕к, щоранку Славко сво╖ми проб╕жками вводив сус╕д╕в у стан остовп╕ння – одне слово, робота закип╕ла не на жарт. ╤ жодного сумн╕ву, що й тут, як ╕ у випадку з комсомолом ╕ знаннями, Славко добився б бажаних результат╕в, адже на кону було досягнення головно╖ мр╕╖ всього Славкового життя – опанування добра, тобто якнайб╕льшо╖ к╕лькост╕ цього добра. ╤ в╕дверто кажучи, майбутн╕м "кл╕╓нтам" Славка-рекетира н╕хто б не позаздрив, та вони все ж були порятован╕ в╕д сво╖х майбутн╕х стосунк╕в з нов╕тн╕м укра╖нським Алькапоне, ╕ в досить таки неоч╕куваний спос╕б. Славко раптом знову зм╕нив пр╕ор╕тети сво╖х перстпектив, причом знову кардинально.

5.

Як то кажуть, такого в╕д Славка н╕хто не оч╕кував, як власне й Славко сам в╕д себе також такого н╕коли не оч╕кував. Вся справа в тому, що разом з╕ Славком у школ╕ навчався такий соб╕ Володька, Володька Васильченко. Володька був старшим за Славка, але вони були знайом╕ через сп╕льну пристрасть до комсомольсько╖ роботи ╕ усп╕х╕в у навчанн╕, бо обидва таким чином хот╕ли досягти в майбутньому благополуччя, перш за все матер╕ального. Звичайно, напряму про це н╕хто не говорив, а говорили лише про комун╕стичн╕ ╕деали, але все було зрозум╕ло ╕ без сл╕в, як кажуть, св╕й свояка бачить здалека, ╕ ворон ворону – друг, товариш ╕ брат.

Так от, знаючи про ╕стинн╕ мотиви Володькиних навчально-громадських зусиль, а ц╕ мотиви в них повн╕стю зб╕галися, Славко н╕як не м╕г зрозум╕ти того засобу досягнення ╖хньо╖ сп╕льно╖ мети, який Володька обрав особисто для себе, а саме – Володька хот╕в стати л╕карем! Для Славка це було дивним ╕ незрозум╕лим.

Все ж було дуже зрозум╕ло: чим вище по щаблях службово╖ драбини ти зал╕зеш, ╕ чим б╕льшим начальником станеш, тим б╕льше в тебе можливостей, тим ти матимеш доступ до б╕льшо╖ к╕лькост╕ всенародного, тобто н╕чийого, добра – ╕, в╕дпов╕дно, зможеш б╕льшу купу цього добра в╕дгребти соб╕. Все ж дуже зрозум╕ло, як дв╕ч╕ по два – чотири. ╤ скаж╕ть, будь ласка, до чого тут медицина з ╖╖ цими гуман╕стичними, так би мовити, г╕пократ╕вськими п╕двалинами допомоги людям. Тим паче, що саме у Володьки аж н╕як не було пом╕тно ц╕╓╖, необх╕дно╖ для профес╕╖ л╕каря нотки сп╕вчуття до всього живого, ╕ найкраще, на що могли б розраховувати, наприклад, якийсь бродячий пес, або ж необережний к╕т

– це добрячий копняк Володькино╖ дебело╖ ноги.

╤ коли Славко, зак╕нчуючи школу, на повну силу муштрував сво╓ слабке, зледач╕ле т╕ло, готуючись до скорого вступу на заманливу стежку рекетирства, Володька Васильченко вже був студентом-першокурсником медичного ╕нституту, причому, за чутками, Володькин батько, колишн╕й м╕сцевий парторг, а тепер власник м╕сцевого продуктового магазину, в╕двалив за вступ свого сина в ВУЗ досить велику суму американських грошей. Як же це, думалося Славков╕, для того, щоб присвятити сво╓ життя служ╕нню людям, кожен день стикаючись ╕з болем ╕ стражданнями, кров'ю, гно╓м та ╕ншими принадами недужо╖ плот╕, ще треба й викласти чимало грошей? Мабуть Володька просто не п╕дготувався досить добре до екзамен╕в, ╕ провалив ╖х, знаючи Володькину л╕нькуват╕сть, вир╕шив соб╕ Славко, сам продовжуючи муштрувати сво╖ як ф╕зичн╕, так ╕ моральн╕ сили п╕д в╕дпов╕дн╕сть рекетирському ╕деалу.

Але все ж таки ця нерозкрита та╓мниця Володькино╖ л╕карсько╖ посвяти н╕як не давала спокою Славков╕й ц╕кавост╕. ╤ врешт╕ наш майбутн╕й рекетир таки вир╕шив будь що дов╕датися в самого Володьки про цей його гуман╕стичний порив при перш╕й-л╕пш╕й нагод╕. А нагода скоро таки й трапилась, як т╕льки Володька при╖хав додому чи то на вих╕дн╕, чи на кан╕кули.

Не дуже довго обдумуючи план п╕дходу до розмови, Славко, пам'ятаючи про небайдуж╕сть Вовки-комсомольця до кр╕пких напо╖в, купив пляшку найкращого коньяку, який т╕льки можна було знайти в ╖хньому сел╕, тобто в магазин╕ Володькиного ж батька, ╕ "п╕д'╖хав на гнил╕й коз╕" до Володьки. Благо, приводу шукати довго не треба було – як т╕льки Володька побачив пляшку, в╕н сам нестямився, як страшенно захот╕в поговорити з╕ сво╖м "старим приятелем".

– Розум╕╓ш, Володю, – говорив Славко, коли вони ввечер╕ вдвох, зручно влаштувавшись в уже зачиненому магазин╕ Володькиного батька, встигли пропустити по дв╕ чарки, хоча сам Славко т╕льки робив вигляд, що пив, виливаючи вм╕ст чарки п╕д ст╕л, – розум╕╓ш, я от зак╕нчую школу ╕ все, вперед, так би мовити, штурмувати фортецю дорослого життя. А воно тепер якось не дуже зрозум╕ло зараз все стало. Ран╕ше було все ясно, зак╕нчу школу, якщо й не з золотою медаллю, то з в╕дм╕нним таки атестатом, отримаю класну характеристику – ╕ все, вважай ╕ кар'╓ра, ╕ житт╓вий добробут у тебе в кишен╕. А тепер що? Розбите корито. Катастрофа. Думав я оце соб╕, думав, та й надумав, п╕ду до братк╕в проситися, в, так би мовити, ╖хн╕й б╕знес. Будемо стригти оцих наших новоявлених нувориш╕в, всю оцю вчорашню ╕дейно-парт╕йну брат╕ю, яка будувала-будувала комун╕зм, а пот╕м раптом – хоп – оголосила перемогу кап╕тал╕зму ╕ захапала все, що нажите потом ╕ кров'ю наших батьк╕в ╕ д╕д╕в...

– Рекетом вир╕шив зайнятися, – не дав йому зак╕нчити свою промову Володька. – Ха, оце тоб╕ так зразковий комсомолець, в╕дм╕нник ╕ все таке.

– А що ти пропону╓ш? Куди зараз ще можна податися? Чим зайнятися?...Якщо...

– Добре, добре, – Володька випрямився й в╕дхилився на спинку ст╕льця, прибравши позу старшого наставника, що для нього з його кремезною статурою й високим зростом на фон╕ миршавенького Славка було й так досить природно, а якщо додати ще його неоц╕ненний житт╓вий досв╕д, то й погот╕в. – А ще, мабуть дума╓ш, чого це я сам не подався в яку-небудь банду, чи не банду, а скажемо так, групу з добування грошей. Н╕як, мабуть, тоб╕ невтямки, що це за медицина, для чого вона мен╕, який таки для мене зиск у ц╕й медицин╕?

– Та-а-а... – знизав плечами Славко.

– Добре, добре, малий, – простягнув Володька свою кремезну руку й поплескав по досить тенд╕тному плечу свого сп╕вбес╕дника, який ╕ д╕йсно в пор╕внянн╕ з Володькою видавася малим. – Слухай сюди. Розпов╕м тоб╕ дещо, – в╕н на мить задумався, взяв уже нап╕впорожню пляшку з коньяком ╕ налив у чарки. – Давай вип'╓мо, – ╕ поки в╕н перехиляв свою чарку, Славко встиг свою чарку непом╕тно вилити п╕д ст╕л, а от закушувати став разом з Володькою, який не пошкодував накласти на ст╕л вс╕ляких смаколик╕в ╕з магазину свого батька.

– Так от, – продовжив Володька по деяк╕й пауз╕, смачно закусивши ╕ втершись серветкою. Видно було, що коньяк таки робить свою справу нав╕ть з таким здорованем як Володька, а отже Славко вир╕шив, що в такому стан╕ його сп╕врозмовник буде якнайв╕дверт╕шим, ╕ в╕н мав рац╕ю, Володька справд╕ був в╕двертим. – Так от, кажеш, рекетирствувати з╕брався. Добре, припустимо. От почав ти свою кар'╓ру, приходиш до якогось, як ти казав, нувориша, пропону╓ш йому под╕литися коштами з незаможними вествами населення. В╕н, ясна р╕ч, великого ентуз╕азму з цього приводу не виявля╓. Тут у вас ╕з братками, ти ж, я думаю, не сам прийдеш до нувориша. Так от, тут у вас ╕з братками буде два виходи: або вибачитися перед вашим кл╕╓нтом за непроханий в╕зит ╕ п╕ти, або застосувати до нього деяк╕ засоби, щоб примусити його дослухатися до ваших порад ╕ под╕литися неправидно нажитим добром. Перший вар╕ант ми, зв╕сна р╕ч, в╕дкида╓мо, так?

– Так, – погодився Славко, аби п╕дбурити Володьку.

– А якщо так, продовжую. Вар╕ант другий. За допомогою вс╕ляких допом╕жних пристро╖в, як то паяльник, лещата, затискач╕, металлев╕ прути, всяк╕ там ножички, цвяшки та ╕нше под╕бне приладдя для добування згоди под╕литися майном, ви почина╓те, як я вже казав, з допомогою цього приладдя та вашо╖ грубо╖ ф╕зично╖ сили умовляти вашого друга таки в╕ддати вам частину його статк╕в. ╤ тут знову два вар╕анти. Вар╕ант перший, ваш кл╕╓нт довго не погоджу╓ться, не зважаючи на ваш╕ все зростаюч╕ зусилля, а здоров'ячко у нього так соб╕, ╕ в╕н раптом, не спитавши вашого дозволу ╕ не попередивши вас, в╕дда╓ Богу душу. ╤ вар╕ант другий – в╕н таки д╕литься з вами сво╖ми статками. Тепер розглянемо насл╕дки. Насл╕дки першого вар╕анта зовс╕м невт╕шн╕ – групове зумисне вбивство, вчинене з особливою жорсток╕стю групою ос╕б за попередньо╖ змови абсолютно без будь-яко╖ вигоди для вас, окр╕м щохвилинного оч╕кування, коли вже вас нарешт╕ вс╕х уп╕ймають ╕ пресаджають правоохоронн╕ органи. Насл╕дки ж другого вар╕анта трохи вт╕шн╕ш╕, але не вельми, не вельми. Ви привласню╓те частину майна вашого в╕зав╕ ╕ т╕ка╓те, а пот╕м живете, знову ж таки, в щохвилинному оч╕куванн╕, коли вже на ваш сл╕д вийдуть чи то т╕ ж правоохоронн╕ органи, чи то сам нувориш, найнявши для вашого покарання ╕ повернення сво╖х грошей таких же як ви бандюк╕в, чи просто так╕ ж сам╕ як ви бандюки, ваш╕ конкуренти, як╕ просто хочуть в╕д╕брати у вас вашу здобич. А того, що ви в╕д╕брали надовго не вистачить. То як я тоб╕ розтлумачив, наочно й дох╕дливо?

– Та наче так, – невт╕шно почухав Славко потилицю ╕ задумався, утупившись у ст╕ну напроти.

– Чи, може, у тебе як╕сь ╕нш╕ вар╕анти, ╕нш╕ як╕сь роздуми, чи там перспективи тво╓╖ рекетирсько╖ практики? – пов╕сив у пов╕тр╕ питання Володька, зверху вниз насм╕шкувато споглядаючи на похнюпленого Славка.

– Не знаю, – нарешт╕ порушив тишу Славко. – Не знаю, що сказати й що тут можна взагал╕ придумати. Дума╓ш, Володю, я над цим не задумувався? Та я про це т╕льки й думаю ц╕лими днями. ╤ н╕чого, н╕чого, н╕чог╕с╕нько придумати не можу. А що тут придума╓ш? От ти, ти сам, щоб ти, наприклад, м╕г запропонувти?

– Медицина, – спок╕йно, дов╕рливо примружившись, в╕дпов╕в Володька, – Медицина.

– Що медицина? – не зрозум╕в Славко.

– Медицина, – насм╕шкувато пов╕сив знову ╕нтригуючу паузу Володька. – От дивись, припустимо, я вже зак╕нчив мед╕нститут, отримав диплом. Я х╕рург. Сиджу соб╕ в каб╕нет╕, не займаюсь там н╕якими пошуками кандидат╕в-нувориш╕в на пограбування, не шукаю до них п╕дходу, не йду до них, ризикуючи, примушувати под╕литися з╕ мною сво╖м майном. Навпаки, вс╕ сам╕ йдуть до мене. Причому, в╕зьми до уваги, не т╕льки нувориш╕, яких абсолютна менш╕сть, а вс╕, хто т╕льки опиня╓ться в статус╕ хворого, а таким може стати буквально кожен. ╤ вс╕ вони йдуть до мене. Хто йде, а кого привозять. ╤ вс╕ вже готовеньк╕. Мен╕ не треба н╕яких паяльник╕в, н╕яких зал╕зних прут╕в, цвях╕в та всякого такого приладдя. Мен╕ не треба н╕яких братк╕в. Сам Господь Бог у мене в братках. Адже це сам Бог, не знаю вже за як╕ там провини, поламав мо╖м кл╕╓нтам к╕стки, поприп╕кав ╖х небесними прасками й паяльниками, перемолов ╖м ус╕ тельбухи ╕ подав ╖х мен╕ на блюдечку – ось тоб╕, на, призначай т╕льки ц╕ну. Адже ц╕ пон╕вечен╕ самим Богом мо╖ кл╕╓нти, аби позбавитися завданих Господом нашим кал╕цтв, готов╕ в╕ддати мен╕ все до останньо╖ коп╕йки. А ╖х, я вже говорив, в сотн╕, в тисяч╕, в м╕льйони раз╕в б╕льше, н╕ж тво╖х нувориш╕в, ╕ готов╕ вони в╕ддати мен╕ все до останньо╖ коп╕йки, ╕ готов╕ вони п╕ти на все, все продати до останньо╖ нитки, позичити, пограбувати, вбити, аби т╕льки принести мен╕ призначену мною суму. Моя справа т╕льки в тому, аби призначити цю саму суму. Я т╕льки призначаю суму – ╕ все. А справа мо╖х кл╕╓нт╕в знайти цю суму ╕ принести мен╕. ╤ вони обов'язково знайдуть призначену мною суму ╕ принесуть мен╕, ╕ зам╕ть, нав╕ть не за зц╕лення, а лише за можлив╕сть, за саму можлив╕сть зц╕лення. Адже зц╕лення, врешт╕, як ╕ недуга, справа рук кого? Правильно, Бога. Все в руках Божих. Л╕ку╓ Бог, ми т╕льки допомага╓мо. Але допомага╓мо не кому-небудь, самому Господу Богу! Так що ми, л╕кар╕, в Бога на особливому рахунку, ми його найближч╕ друз╕ ╕ партнери, ми з Богом нав╕ть на коротш╕й ноз╕, ан╕ж священники. Священники, вони що, вони лише посередники пом╕ж Богом ╕ людьми, ╕ за це звичайно мають теж св╕й гонорар, але все ж набагато менший за нас, л╕кар╕в. Адже ми прям╕ б╕знеспартнери з Богом, в╕н сам особисто поставля╓ нам кл╕╓нт╕в, в╕н нам дозволя╓ напряму втручатися в орган╕зм свого твор╕ння ╕ вир╕шувати питання життя ╕ смерт╕, хоча останн╓ слово, ясна р╕ч за ним, за Господом нашим. Ми, л╕кар╕ – обранц╕ Бож╕! – п╕дняв Володька вказ╕вний палець догори ╕ пов╕сив довгу паузу. Видно було, що коньяк таки добряче вдарив йому в голову. – Так що, як не крути, а рекетирство тво╓ не йде н╕ в яке пор╕вняння з медициною. От сам дивись, приходить до мене кл╕╓нт, просить мене позбавити його завдано╖ Богом недуги, платить мен╕, зам╕ть, ст╕льки, ск╕льки я скажу, але платить не за зц╕лення, як я вже казав, а т╕льки за можлив╕сть зц╕лення, ╕ в раз╕ негативного результату, ти що, дума╓ш, я йому в╕ддам грош╕, чи що? А ось, дзузьки! – скрутив в╕н сол╕дну дулю сво╓ю кремезною правицею. – Хай спробу╓ довести, що в╕н мен╕ щось давав. А те, що не вдалося вил╕кувати, вибачайте, все в руках Божих – вс╕ претенз╕╖ до Бога. Вибачайте. Можете нав╕ть на Бога до суду подати, ха-ха-ха!... – розкотисто зареготав Володька, бо маховик коньячного куражу явно набирав оберт╕в. – ╤ от дивися, я можу лише намагатися допомогти, за результат я не в╕дпов╕даю, але, зауваж, я можу ще й зар╕зати на стол╕. Та це так, г╕потетично. Але можлив╕сть така ╓. ╤ ця можлив╕сть завжди сидить глибоко в п╕дсв╕домост╕ пац╕╓нта. Кр╕м того, що пац╕╓нт розум╕╓, що коли не в╕ддасть мен╕ призначену мною суму, я не буду так вже старатись його вил╕кувати, в╕н ще й розум╕╓ й те, що не отримавши грош╕, я можу його ще й спок╕йн╕с╕нько зар╕зати на операц╕йному стол╕. ╤ мен╕ за це, в╕зьми до уваги, ан╕чог╕с╕нько не буде. Просто от в╕зьми й уяви соб╕, взяв я й зар╕зав когось на операц╕йному стол╕, але, ясна р╕ч, зар╕зав не просто так, а так, як це ми, л╕кар╕, вм╕╓мо, не дарма ж ми ст╕льки рок╕в вивча╓мо людський орган╕зм – зар╕жемо так, що комар носа не п╕дточить. ╤ що дал╕? Можете, як кажуть, скаржитися. Н╕, справд╕, заради Бога, можете скаржитися. Можете. За вашою скаргою нав╕ть можуть призначити розсл╕дування. Можуть. Але хто, врешт╕, буде проводити експертизу, досл╕дження, хто вир╕шуватиме, зар╕зав я цього небораку, чи в╕н сам скопитився? Та хто ж ╕ще, як не так╕ сам╕ л╕кар╕, як я. Це, власне, те ж саме, якби я сам це й вир╕шував про себе. Зв╕сна р╕ч, н╕хто з мо╖х колег н╕коли не визна╓, що я навмисне зар╕зав пац╕╓нта. Адже вони сам╕ в точн╕с╕нько такому ж становищ╕, як ╕ я, вони точн╕с╕нько в таких же стосунках з пац╕╓нтами, як ╕ я. Так що, можете скаржитись, будь ласка. Скаржтеся, на здоров'я, ск╕льки завгодно. Т╕льки на кого ви будете скаржитися? А хто в нас за все в╕дпов╕да╓? Правильно, Бог. От на нього ╕ скаржтеся. Скаржтеся Богу на Бога! Ха-ха-ха!... – знову зареготав Володька. – ╤ще один ньюанс. От зна╓ш, приходить до тебе кл╕╓нт, тобто пац╕╓нт, весь такий нещасний, розв╕сив сопл╕, все в нього болить, нема в житт╕ щастя, ╕ все таке... Приходить, просить тебе допомогти, розум╕╓, що вруча╓ свою не т╕льки долю, а й життя в тво╖ руки, розум╕╓, що тепер я можу допомогти, а можу й н╕, а можу нав╕ть ╕ зар╕зати, а мен╕ за це н╕чого не буде. Одне слово стан якраз самий найп╕дходящ╕ший для того, аби його ще дужче нажухати, аби загнати його в ступор, щоб в╕н ще з б╕льшою охотою в╕ддавав тоб╕ сво╖ кревн╕ грошенята. В╕н тоб╕, що отут от, мовляв, поболю╓, а ти йому, мовляв, так-так, це ж, мовляв, я бачу, що це деструктивний вентилябул╕зм ╕з перспективою коматозного гангрен╕зму ╕ повного кирдикулюма. Так що, коли не втрутитися, то... ╤ погнав його туди-сюди по вс╕х п╕дскоках. В╕н сидить, витр╕щить на тебе сво╖ перелякан╕, благальн╕ баньки, а ти його туди-сюди по вс╕х д╕агнозах, аж до летального насл╕дку. Дивишся – а в╕н уже поплив, а ти його ще дужче – ось тоб╕, ось на, розтудить твою в ков╕ньку! ╤ все, тут в╕н уже повн╕стю готовий, можеш ╕з нього й в╕рьовки плести, можеш ╕ три шк╕ри дерти, в╕н на все готовий. Психолог╕я, брат. Ми ж, л╕кар╕, ще й психологи до того ж, – Володька в╕дхилився на спинку ст╕льця, схрестив на грудях руки ╕ став з погордою спостер╕гати за обличчям сп╕врозмовника, яке все б╕льше сяяло захопленням. – От так от, малий. Як тоб╕ медицина? Можна ╖╖ пор╕вняти з рекетом? Йде медицина хоч у якесь пор╕вняння з рекетом?