Текст книги "Вибрики Золотого Теляти (СИ)"

Автор книги: Юрий Пересичанский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Але розвинутий соц╕ал╕зм все н╕як не зак╕нчувався й не зак╕нчувався, мутуючи в ус╕ляк╕ дик╕ р╕зновиди в залежност╕ в╕д того, який ╕з перестар╕лих, що давно вижили вже з розуму, генсек╕в приходив до влади п╕сля чергово╖ смерт╕ свого попередника. А мерли генсеки, як мухи, оск╕льки наймолодший ╕з них через стар╕сть пам"ятав лише те, що в╕н ан╕чог╕с╕нько не пам"ята╓ ╕ пересувався лише за допомогою двох т╕лоохоронц╕в, котр╕, стиснувши з обох бок╕в т╕ло генсека, переносили його так в╕д трибуни до трибуни, намагаючись таким чином надати т╕лу вертикального стану ╕ створити враження, що це н╕би генсек пересува╓ться сам. Але створити таке враження все ж не вдавалося, оск╕льки голова генсека завжди завалювалась або вб╕к, або вперед, а ноги безв╕льно волоклися позаду. А тому при пересуванн╕ генсека радянське телебачення демонструвало т╕льки його груди, повн╕стю в╕д плечей до пупа унизан╕ орденами й медалями.

Взагал╕ то, весь цей розвинутий соц╕ал╕зм в╕дбувався аж до того часу, коли його почали вже називати засто╓м, ╕ врешт╕ з╕йшлися на тому, що цей розвинутий заст╕й треба негайно прискорити й перебудувати, при чому, як прискорювати заст╕й, в який б╕к його перебудовувати, ╕ для чого взагал╕ прискорювати те, що потребу╓ перебудови – н╕хто нав╕ть не намагався пояснити. Не дивно, що все це врешт╕ зак╕нчилось величезним пшиком ╕ всеохоплюючим крахом. Але в часи цього краху й розвалу Радянського Союзу, в часи смерт╕ старого й народження нового наш головний герой Славко був уже повнол╕тн╕м юнаком з повною середньою осв╕тою, юнаком, що стояв на пороз╕ дорослого життя; а от дитинство й шк╕льн╕ роки Славка припали на прискорено-заст╕йн╕ й перебудовно-розвальн╕ часи, останн╕ часи Радянського Союзу.

Отака от коротка ╕стор╕я ╕мен представник╕в славного роду Пузик╕в, ╕стор╕я, в як╕й певним чином в╕дбилась ╕стор╕я ╖хньо╖, тобто нашо╖ сп╕льно╖ з Пузиками, батьк╕вщини.

2.

Отже, Славко. В"ячеслав Гервас╕йович Пузик. З чого ж розпочати розпов╕дь про цього нашого головного героя. Гадаю, що розпочинати розпов╕дь не т╕льки про головного героя якогось роману, а взагал╕ про якусь людину треба з чогось головного, з чогось найважлив╕шого, притаманного ц╕й людин╕. А що для людини взагал╕ може бути б╕льш важливим, ан╕ж ╖╖ духовн╕сть, ╖╖, так би мовити, моральне обличчя. ╤ якщо з цього, найважлив╕шого духоно-морального боку охарактеризувати Славка Пузика, то можна сказати, що про таких людей, як Славко, зазвичай говорять, що це людина добросерда, або ж добродушна, адже ╕ в душ╕ ╕ в серц╕ нашого героя було т╕льки добро. А ще можна сказати й так, що герой наш був людиною добро╖ вол╕, тобто вол╕в добра: ск╕льки себе пам"ятав Славко, тобто протягом усього свого св╕домого життя в╕н хот╕в т╕льки добра. Так, так, Славко хот╕в добра, одного добра, т╕льки добра, ╕ н╕чого окр╕м добра!

Щоправда, якщо взяти до уваги те, що Славк╕в батько був простим радянським колгоспником, причому дуже, дуже багатод╕тним, ╕ заробленого тяжкою працею йому заледве вистачало, щоб прогодувати с╕м"ю, то ц╕лком зрозум╕ло, що н╕коли н╕яко╖ зайво╖ коп╕йки за все життя Гервас╕й не бачив ╕ н╕якого власного добра так ╕ не нажив аж до само╖ старост╕. Таким чином, за в╕дсутност╕ хоч якогось б╕льш-менш варт╕сного власного добра в с╕м"╖ Пузик╕в, Славков╕, хочеш-не-хочеш, а доводилося хот╕ти добра чужого.

╤ ск╕льки себе пам"ятав Славко, тобто протягом усього свого св╕домого життя в╕н бачив, що в декого з його односельц╕в таки накопичувалось довол╕ багато добра, в декого ж ╕з колгоспного кер╕вництва в╕д цього добра просто ломилися комори ╕ скрин╕, а вже щодо голови колгоспу – то в╕д к╕лькост╕ його добра в б╕дного Славка просто таки паморочилося в голов╕. ╤ чим б╕льше Славко, за в╕дсутност╕ власного добра, бачив добро чуже, тим б╕льше йому цього чужого добра хот╕лось. ╤ що ж дивного в тому, що Славко так пристрасно хот╕в добра чужого, якщо свого власного добра в нього не було. ╤ що ж дивного в тому, що ╕ серце й душа Славка були переповнен╕ виключно цим бажаним добром, адже скрин╕ Пузик╕в були пуст╕ пуст╕с╕ньк╕.

Та на виправдання нашого героя можна сказати, що в його бажаннях та уяв╕ це добро виглядало зовс╕м не як проста купа звичайних матер╕альних благ. Так, так, привласнення добра Славко уявляв соб╕ зовс╕м не як просте меркантильне накопичення якихось матер╕альних ц╕нностей: Славко був упевнений в тому, що варто т╕льки якомусь звичайному матер╕альному предмету стати його, Славковою власн╕стю, як цей предмет ╕з розряду матер╕ально╖ ц╕нност╕ в╕дразу перетворився б на ц╕нн╕сть моральну, духовну! Так, так, саме так – хай но т╕льки щось стало б Славковою власн╕стю, уявлялось йому, то це щось в╕дразу перетворилося б ╕з простого бездушного шматка н╕мо╖ матер╕╖ на якусь сакральну рел╕кв╕ю, такий соб╕ священний Грааль, який гр╕в би променями благовол╕ння якихось вищих сил.

Або хоча б ╕ ця хата голови колгоспу, що бовван╕ла напроти хати Пузик╕в – величезна красива цегляна буд╕вля дому голови колгоспу, яка була завжди перед очима Славка, коли той вс╕дався за ст╕л виконувати домашн╕ завдання ╕ довго не м╕г зосередитися на тих завданнях через цю величну споруду. О, якби цей будинок голови колгоспу був його, Славковим, помешканням – то це був би не просто великий ╕ красивий с╕льський будинок, це був би храм, Парфенон ╕ Соф╕я Ки╖вська одночасно! Це був би храм, що випром╕нював би т╕ ж благовол╕ння вищих сил. Отак просто який завгодно завалящий предмет, звичайний шматок холодно╖ грубо╖ матер╕╖, варто йому було б стати власн╕стю Славка Пузика, миттю перетворився б на рел╕кв╕ю благовол╕ння вищих сил – принаймн╕ в це свято в╕рив сам Славко. Щоправда, вся сила цього благовол╕ння вищих сил, котр╕ проявилися б у привласнених Славком предметах, поки що зосереджувалась виключно т╕льки на його ж, власника цих предмет╕в, самого Славка персон╕. Але ж... Але, як би там не було, а всяке найзвичайн╕ше добро, привласнене Славком, на його глибоке переконання, ставало б добром незвичайним, добром надзвичайним.

╤ що ж дивного в тому, що в цього славного нащадка роду Пузик╕в бажання цього добра виявилося пан╕вним всеохопним бажанням. Адже, за висловом класика, нема╓ такого злочину, на який не п╕шов би кап╕тал╕ст заради ск╕лькох там процент╕в прибутку? Отож! Так це сказано про якогось цив╕л╕зованого буржуазного, вибачаюсь, буржуя, обтяженого вс╕лякими там ф╕лософ╕ями й л╕тературами, Ренесансами й ╕мпрес╕он╕змами, вс╕лякими етиками й естетиками. А що ж казати про якогось рядового радянського Пузика, цей духовно-моральний випл╕д комун╕стично╖ ╕деолог╕╖, в якого могутньою й безжальною г╕льйотиною марксизму-лен╕н╕зму-стал╕н╕зму, приведеною в д╕ю механ╕змом безк╕нечних голодомор╕в ╕ репрес╕й, було в╕дтято не лише будь-яке бажання покопирсатися в якихось там Ренесансах ╕ етиках з естетиками, а нав╕ть бажання згадати когось з╕ свого роду дал╕ третього кол╕на – ╕ в залишку одн╕ т╕льки гол╕-гол╕с╕ньк╕, найгол╕ш╕ ╕нстинкти.

Одне слово, якщо говорити про середньостатистичну одиницю розвинутого радянського сусп╕льства в духовному вим╕р╕, то можна сказати, що це був такий соб╕ неандерталець атомно╖ епохи, неандерталець, перед яким техн╕чн╕ досягнення цив╕л╕зац╕╖ розкинули незл╕ченн╕ спокуси безмежних можливостей. А ти при цьому голий, босий ╕ голодний. ╤ здавалося, що треба лише простягнути руку ╕ взяти все, що тоб╕ заманеться. А ти голий, босий ╕ голодний. ╤ як т╕льки всемогутн╕ кайдани, здавалося, найм╕цн╕шо╖ в ╕стор╕╖ людства радянсько╖ державно╖ машини впали, руки таки потяглися. Потяглися в намаганн╕ заволод╕ти цими, ран╕ше забороненими, але такими бажаними, а тепер ╕ дозволеними, й, здавалося, вже досяжними благами цив╕л╕зац╕╖. Безл╕ч, безл╕ч, безл╕ч рук, як╕ в ╓диному порив╕ потяглися за омр╕яними благами, вт╕люючи в пострадянське життя один з наймогутн╕ших ╕ найперв╕сн╕ших рефлекс╕в – хапальний рефлекс неандертальця. Щоправда, цього разу неандертальця радянського, але ця обставина лише посилювала хапальний рефлекс. Звичайно, були й винятки, але це аж н╕як не стосувалося як головного героя нашо╖ опов╕д╕, так ╕ абсолютно╖ б╕льшост╕ його сп╕вгромадян.

╤нша справа, що безмежн╕ блага, як╕ мали б, зг╕дно з мр╕ями, политися молочними р╕ками ╕з-за "зал╕зно╖ зав╕си", що зникла, виявилися благами не такими вже й безмежними, точн╕ше зовс╕м не безмежними. Та ще до того ж м╕ж руками й благами виросла ц╕ла гора вс╕ляких перепон, на кшталт ╕нфляц╕й, криз, безроб╕ття... Але це вже зовс╕м ╕нша ╕стор╕я. ╤ руки все одно тяглися за благами ╕ хапали все п╕дряд в╕дпов╕дно до рангу: комусь д╕ставалися заводи й фабрики, комусь торгов╕ точки на ринку, а комусь ╕ просто омр╕яний кусень хл╕ба. Але хапали вс╕. Хапальний рефлекс ╕ бажання хоч якогось добра були всеохопними, всемогутн╕ми ╕ непереборними.

Особливого ж напруження це непереборне хот╕ння добра в нашого головного героя досягло в шк╕льн╕ роки Славка. Звичайна радянська с╕льська середня школа, до котро╖ п╕шов Славко Пузик, досягши певного в╕ку, як ╕ вс╕ радянськ╕ д╕ти, здавалося, за визначенням повинна була б н╕велювати будь-як╕ в╕дм╕нност╕ матер╕ального й соц╕ального стану школяр╕в. Насправд╕ ж ц╕ в╕дм╕нност╕ були досить таки пом╕тн╕, особливо ж вони були пом╕тними для надзвичайно вразливого щодо чужого добра ока Славка Пузика. Багато з його однокласник╕в мали такий одяг ╕ взуття, так╕ портфел╕, таке шк╕льне приладдя, про яке Славко м╕г т╕льки мр╕яти.

Найб╕льше ж заздр╕сну уяву Славка вражав син голови м╕сцевого колгоспу Серг╕й. Мало того, що цей Серг╕й був на два роки старшим за Славка високим широкоплечим красенем, то ще й одягався, як якийсь кап╕тал╕стичний буржуй, з самого дитинства мав велосипеди, як╕ м╕няв на все б╕льш╕, зг╕дно з╕ сво╖м в╕ком, з шостого класу ╖здив на мопед╕, а з восьмого – на новеньк╕й "Яв╕" чеського виробництва. Х╕ба ж могло таке залишити Славка байдужим?

Яким же шляхом м╕г би Славко д╕статися до запов╕тного оволод╕ння хоч якоюсь б╕льш-менш варт╕сною часткою омр╕яного добра? Як в╕дшукати той невичерпний гаманець, який сипонув би скарби на голову сина звичайного радянського колгоспника? Де той "С╕м-с╕м", котрий в╕дкрив би йому печеру з цими скарбами? Так╕, й под╕бн╕ до них, питання неск╕нченним болючим чортори╓м нуртували в стражденн╕й душ╕ нашого головного героя.

Будучи хлопчиком невисокого зросту, з огрядненьким черевцем, з опасистим обличчям з веснянками на кирпатому нос╕, з водянистими очима п╕д майже б╕лими бровами, ╕, нарешт╕, з якимось безбарвним р╕дким волоссям, яке вже в дитинств╕ справляло враження облис╕ння, Славко, ясна р╕ч, прекрасно розум╕в, що йому н╕як не св╕тить оволод╕ти скарбом шляхом раптового одруження з якоюсь принцесою. ╤ такий романтичний шлях досягнення омр╕яного добра був безжально в╕дкинутий Славком вже з перших клас╕в, коли з боку д╕вчаток в╕н наразився на не вельми прихильне ставлення.

Тод╕ Славко спробував хоч якось розбагат╕ти шляхом торг╕вельно╖ д╕яльност╕, що, взагал╕-то, з точки зору комун╕стично╖ ╕деолог╕╖ розглядалось як д╕яльн╕сть буржуазно-кап╕тал╕стична, тобто ворожа. "Треба просто щось купити дешевше, – метикував соб╕ Славко, – ╕ продати це комусь дорожче, при цьому переконавши цього когось у тому, що в╕н теж купу╓ дешевше". ╤ Славков╕ таки вдалося провести перш╕ торг╕вельн╕ операц╕╖: в╕н обм╕няв гумку для стирання на нап╕всписаний ол╕вець, пот╕м цей ол╕вець обм╕няв на авторучку без ампулки, пот╕м пров╕в ще дек╕лька обм╕н╕в, в результат╕ яких став власником великого гачка для рибно╖ ловл╕. Гачок був ╕ справд╕ великим, тобто риба, яку можна було б уп╕ймати на цей гачок, теж мала б бути великою, але Славко не т╕льки не вм╕в ловити рибу, в╕н нав╕ть не бажав вчитися ╖╖ ловити, оск╕льки, на в╕дм╕ну в╕д б╕льшост╕ хлопчик╕в, був не те, що байдужим, а нав╕ть ставився з в╕дразою до риболовл╕. Таким чином результат буремно╖ торг╕вельно╖ д╕яльност╕ Славка навряд чи можна було б назвати вдалим.

╤ Славко вир╕шив вдатися до б╕льш виг╕дних торг╕вельних операц╕й. Якось в╕н чув по рад╕о, як на ворожому кап╕тал╕стичному Заход╕ на якихось там аукц╕онах продають вс╕ляк╕ картини, каблучки, стародавн╕ монети, шкатулки й усяк╕ ╕нш╕ старовинност╕ за величезн╕ грош╕, за ц╕л╕ м╕льйони тих ╖хн╕х долар╕в ╕ вс╕ляких там фунт╕в. Славко п╕шов на величезний см╕тник за селом, в╕дкопав там старий черепок, з давно, можливо, нав╕ть ще до революц╕╖, розбитого глечика; прин╕с цей черепок до школи ╕ на одн╕й з перерв запропонував купити цей черепок самому Серг╕╓в╕, синов╕ голови колгоспу.

– Ось, це черепок ╕з трип╕льського горщика, – протягнув Славко на долон╕ черепок, п╕д╕йшовши до Серг╕я на перерв╕. – Тут нав╕ть ще трохи видно малюнок, схожий на той, що в п╕дручнику ╕стор╕╖, де написано про трип╕льську культуру. Я м╕г би продати тоб╕ його за якихось... – в╕н для годиться трохи задумався. – За якихось сто карбованц╕в. Не дивуйся, що я прошу так дешево, просто мен╕ зараз дуже потр╕бн╕ грош╕. – Трип╕льська культура, – додав в╕н на завершення тоном академ╕ка, аби ствердити неперех╕дну ц╕нн╕сть цього скарбу. – В ╢вроп╕ я м╕г би продати його за м╕льйони долар╕в.

– Трип╕льський черепок? – Серг╕й взяв двома пальцями протягнутий йому Славком скарб, пот╕м п╕дкинув цей черепок догори, уп╕ймав його й кинув, поц╕ливши прямо в см╕тт╓вий бачок, який стояв досить таки на велик╕й в╕дстан╕, п╕дтвердивши таким чином свою репутац╕ю першокласного баскетбол╕ста.

Стосовно ж Славка, то щодо нього Серг╕й п╕дтвердив ще й свою репутац╕ю непоганого футбол╕ста: розвернувши невдалого торговця антиквар╕атом спиною до себе, Серг╕й дав Славков╕ такого копняка, який не осоромив би самого Пеле. Пролет╕вши досить плавною тра╓ктор╕╓ю довол╕ велику в╕ддаль, невдаха-антиквар перейшов у круте п╕ке, але приземлився таки вдало, чого не скажеш про його репутац╕ю комерсанта, котра врешт╕ й зак╕нчилася з цим ганебним пад╕нням, яке в╕дбувалося привселюдно в школ╕ на перерв╕ в досить людному м╕сц╕.

Кр╕м того, чутка про цей невдалий аукц╕он з продажу антиквар╕ату д╕йшла до вух не т╕льки педагог╕чного колективу школи, а й до вух всього парт╕йно-господарського кер╕вництва колгоспу. ╤ хоч соц╕ал╕зм у т╕ часи вже доживав свого в╕ку, загниваючи в заст╕йному болот╕ безвиход╕, про це ще н╕хто не знав, бо жоден з генсек╕в про це ще не пов╕домив св╕й в╕рноп╕дданий радянський народ, ╕ цей наскр╕зь прогнилий соц╕ал╕зм все ще оф╕ц╕йно вважався розвинутим соц╕ал╕змом. А раз соц╕ал╕зм – то вся ця комерц╕йна д╕яльн╕сть Славка була не просто неприйнятною, вона була просто таки смертельно ворожою для всього соц╕ал╕стичного табору, немов би вилазка з табору ворожого кап╕тал╕стичного. Взагал╕ то, це називалося тод╕ спекуляц╕╓ю ╕ було одним ╕з найстрашн╕ших злочин╕в проти радянсько╖ влади, що п╕дривали сам╕ основи комун╕стично╖ ╕деолог╕╖.

Не дивно ж, що Славкового батька Гервас╕я п╕сля цього випадку довго й ретельно п╕сочили в правл╕нн╕ колгоспу, в с╕льрад╕, в партком╕, в школ╕, куди його по черз╕ викликали на килим. ╤ як╕ муки довелося перетерп╕ти Гервас╕╓в╕, може зрозум╕ти лише, той хто зна╓, якою страшною незаживаючою раною жаху кривавилася в душ╕ кожно╖ радянсько╖ людини пам"ять про м╕льйони безневинних жертв голодомор╕в, в╕йн ╕ репрес╕й, яким комун╕стичн╕ фюрери п╕ддали безмовних раб╕в радянсько╖ ╕мпер╕╖, аби вбити в ╖хн╕ голови дик╕ марксистсько-лен╕нськ╕ ╕де╖. Так що, Гервас╕╓в╕, як кажуть, мало не видалось. П╕сля вс╕х цих пристрасних парт╕йно-╕деолог╕чних катувань у Гервас╕я додалась на його б╕дн╕й голов╕ не одна сива волосина.

В свою чергу Славков╕ перепало на гор╕хи в╕д самого Гервас╕я, котрий, взагал╕ то, був людиною добросердою ╕ р╕дко вдавався у справ╕ виховання сво╖х д╕тей нав╕ть до звичайних ляпас╕в, але того разу таки вдався аж до такого радикального засобу, як батьк╕вський рем╕нь.

Але таке остаточне завершення кар"╓ри комерсанта для Славка було результатом не лише цих буремних под╕й, але ще й результатом його власних спостережень. Славко бачив, що в радянськ╕й пустоприлавков╕й, деф╕цитн╕й д╕йсност╕, коли всяку необх╕дну др╕бницю доводилося д╕ставати з великим труднощами у тих же нелегальних торговц╕в, спекулянт╕в, або, як ╖х ще називали, фарцовщик╕в, – ця п╕дп╕льна комерц╕йна д╕яльн╕сть була дуже виг╕дною й приносила величезн╕ прибутки. Але наск╕льки ця д╕яльн╕сть була виг╕дною, наст╕льки ж вона була й ризикованою. Адже, безжальна до таких прояв╕в ворожо╖ для радянсько╖ людини буржуазно╖ ╕деолог╕╖ наживи, державна комун╕стично-радянська машина не т╕льки засуджувала спекулянт╕в на велик╕ терм╕ни в╕дсидки за ╜ратами, а ще конф╕сковувала все ╖хн╓ майно. Принаймн╕ таке в╕дбувалося з тими, в кого не було "даху", тобто покровителя серед радянського парт╕йно-державного кер╕вництва. ╤ нав╕ть наявн╕сть такого "даху" не завжди рятувала, особливо коли такий покровитель був не досить високопоставленим кер╕вником.

╤ що особливо прим╕тив для себе Славко, сам╕ ц╕ представники радянсько╖ влади, котр╕ були покровителями не т╕льки для нелегальних спекулянт╕в, а й для вс╕ляких ╕нших законних, нап╕взаконних ╕ зовс╕м незаконних оборудок ╕ мали в╕д цього великий зиск, – н╕коли, на в╕дм╕ну в╕д рядових виконавц╕в, до в╕дпов╕дальност╕ не притягались, завжди виходячи сухими з води. Адже ця радянська парт╕йно-державна бюрократ╕я, або ж номенклатура, мала повну, абсолютну, непод╕льну владу, бо не мала н╕яко╖ конкуренц╕╖, тобто опозиц╕╖, адже сама думка про опозиц╕ю до кер╕вно╖ комун╕стично╖ парт╕╖ розглядалась як крим╕нальний злочин ╕ каралася з ус╕╓ю сувор╕стю. А тому радянська номенклатура не т╕льки безкарно мала зиск з ус╕х незаконних оборудок, а ще й користувалась ц╕лим рядом, так би мовити, "законних" прив╕ле╖в: особлив╕ номенклатурн╕ магазини, що ломилися в╕д всякого деф╕циту, номенклатурн╕ л╕карн╕, санатор╕╖ ╕ все таке ╕нше. Адже вся власн╕сть радянсько╖ держави вважалася загальнонародною, але розпоряджалися нею т╕льки начальники, тобто все нажите, придбане, збудоване, створене багатьма покол╕ннями безправних раб╕в радянсько╖ ╕мпер╕╖ було повною, абсолютною й беззаперечною власн╕стю ц╕╓╖ радянсько╖ парт╕йно-державно╖ бюрократ╕╖.

Може, й без точних пол╕толог╕чних визначень, але всю цю суть радянсько╖ державно╖ машини Славко зрозум╕в сво╖м досить метким селянським розумом ще з початкових шк╕льних клас╕в. ╤ що ж дивного в тому, що Славко вир╕шив таки, що найкращим способом найлегшого й найбезпечн╕шого надбання найб╕льшо╖ к╕лькост╕ вс╕лякого добра було долучення до ц╕╓╖ всевладно╖, недоторканно╖ радянсько╖ номенклатури, або ж просто до начальства, як це називалося в народ╕: " Якщо в тебе нема╓ родича в обком╕ парт╕╖, – думав Славко, – то все, що тоб╕ залиша╓ться – це т╕льки бажання мати такого родича".

Звичайно, Славко прекрасно бачив ╕ розум╕в те, що влада ця вже досить сильно закостен╕ла за часи свого правл╕ння, ╕ стала вже майже спадковою: д╕ти й онуки радянських чиновник╕в завжди йшли стопами сво╖х батьк╕в, вливаючись у всемогутню управл╕нську систему радянсько╖ ╕мпер╕╖. Проте, щоб не закостен╕ти нан╕вець, вливання деяко╖ "живо╖ кров╕" в державний орган╕зм радянська управл╕нська система не лише дозволяла, але й заохочувала, щоб хоч поз╕рно виявляти сув"язь ╕з народом, та й щоб мати хоч деякий приплив ефективних "мозк╕в" до апарату управл╕ння, бо ж д╕ти й онуки високопоставлених кер╕вник╕в йшли до цього апарату лише задля безперешкодного доступу до житниць радянсько╖ батьк╕вщини, й в╕д цього апарат управл╕ння лише безм╕рно розбухав, як на др╕жджах. Одн╕╓ю з краплинок тако╖ "живо╖ кров╕" ╕ вир╕шив стати Славко.

А для цього треба було з самого дитинства виокремитися, в╕дзначитися й просунутися, як у навчанн╕, так ╕ в громадськ╕й д╕яльност╕. ╤ Славко почав самозречено гризти гран╕т науки ╕ безжально розштовхувати пол╕тичних конкурент╕в уже з "жовтенятських" рок╕в, ставши вже в п"ятому клас╕ в╕дм╕нником ╕ ланковим; а з╕ вступом у комсомол почав усп╕шне просування до вершин комсомольського активу школи. Ставши ж старшокласником, Славко мав уже стов╕дсоткову впевнен╕сть в тому, що по зак╕нченн╕ школи в╕н отрима╓ "золоту медаль" ╕ характеристику, з якою можна см╕ливо йти влаштовуватися не т╕льки в який завгодно партком, але нав╕ть, наприклад, ╕ в КДБ. А те, що для усп╕шного просування службовими сходами радянсько╖ державно╖ п╕рам╕ди ще треба було здобути вищу осв╕ту, Славко жодним чином не вважав для себе проблемою.

Згоден, що багато для кого здасться дивним ╕ нав╕ть неможливим, щоб якийсь радянський школяр, котрий свого часу в╕дзначився тим, що ганебно спокусився ворожими принадами буржуазного зм╕я, розпочавши ще в початкових класах злочинну д╕яльн╕сть спекулянта, – пот╕м раптом став перспективним для радянсько╖ номенклатури комсомольським актив╕стом. Упевнений, що дехто нав╕ть скаже, що автор цих рядк╕в просто бреше з цього приводу. Запевняю, що в ╕стор╕╖ з╕ Славком Пузиком все було саме так. ╤ н╕чого дивного й неможливого, насправд╕ в цьому нема╓. ╤ р╕ч зовс╕м не у виправданн╕ банальним посиланням на славнозв╕сне виключення, котрим т╕льки п╕дтверджу╓ться правило: от, мовляв, бува╓, що й кобила загавка╓, а собака за╕рже. Н╕, зовс╕м н╕.

Вся р╕ч у тому, що нема╓ тако╖ пол╕тично╖, рел╕г╕йно╖, громадсько╖, чи яко╖сь ╕ншо╖ сп╕льноти, яка б не пишалась новонаверненим неоф╕том, котрий поповнив би ╖хн╕ ряди, полишивши перед цим лави адепт╕в ворожого табору, щирим прихильником якого в╕н до того був. Пригадати хоча б незабутн╕х пов╕ю Мар╕ю Магдалину й митаря Марка, як ╕ подальш╕ поповнення сонму святих, котр╕ заради ц╕╓╖ святост╕ покинули життя найпосл╕дущ╕ших гр╕шник╕в, яке до того вели. А рекрутування революц╕онер╕в з числа аристократ╕╖? Врешт╕-решт, н╕хто ж не п╕ддасть сумн╕ву щир╕сть найпосл╕довн╕шого фарисея Савла, який перетворився на щонайв╕ддан╕шого християнина Павла.

Головне тут – щир╕сть. ╤ твердження про те, що, наприклад, аналог╕я м╕ж християнином Павлом ╕ комсомольцем Славком може кульгати через приналежн╕сть цих персонаж╕в до ворожих ╕деолог╕й не спрацьову╓ знову ж таки через величезну к╕льк╕сть комун╕ст╕в з колишн╕х священик╕в – ╕ навпаки. Головне тут щир╕сть: щиро перекинувся до ворога – герой ╕ святий, а нещиро, вибачай, – зрадник. От т╕льки точно╖ м╕ри щирост╕ поки що н╕хто не винайшов, за винятком, х╕ба що, наприклад, призначення крим╕нально╖ в╕дпов╕дальност╕ за державну зраду, але це н╕яким чином не стосу╓ться н╕ фарисея-апостола Павла, н╕ фарцовщика-комсомольця Славка: щир╕сть Павла доведена його життям ╕ смертю, а от щир╕сть Славка бачилась по-р╕зному.

З одного боку, оф╕ц╕йно м╕ру щирост╕ Славка мали право визначати, наприклад, актив шк╕льно╖ комсомольсько╖ орган╕зац╕╖ ╕ педагог╕чний колектив ц╕╓╖ школи. А ц╕ органи, звичайно ж, визнавали Славкову щир╕сть щир╕стю найвищого ╜атунку. Ще б пак, для комсомольсько╖ орган╕зац╕╖ перех╕д до них "гр╕шника" Славка – зайвий доказ всепереможност╕ комун╕стичних ╕деал╕в, а для педагог╕в – показник ефективност╕ виховно╖ роботи в школ╕. Хоча насправд╕ н╕ в як╕ комун╕стичн╕ ╕деали н╕хто вже на той час не в╕рив, наочн╕ докази в╕дданост╕ цим ╕деалам, якими б поз╕рними вони не були, треба було час в╕д часу демонструвати. Одне слово, шк╕льному начальству Славко потрафив на вс╕ сто, за що й мав в╕дпов╕дн╕ див╕денди.

Чого не скажеш про, наприклад, однокласник╕в Славка. Адже зрозум╕ло, з якою огидою вони спостер╕гали за тим, як невдаха-фарцовщик дивним чином перетворювався на полум"яного комсомольця, бо ж насправд╕ вс╕ прекрасно знали, що ╓диною метою тако╖ чудесно╖ метаморфози було бажання протиснутися в начальство, дорватися до запов╕дних номенклатурних благ, недоступних для б╕льшост╕ звичайних людей. Тому й не дивно, що з цього приводу Славка певним чином опос╕ла та сама прикр╕сть, яка пересл╕дувала р╕д Пузик╕в аж до настання радянських час╕в. Зла доля, яка за царських час╕в використовувала мстив╕сть московських поп╕в для надання Пузикам неблагозвучних ╕мен, втратила цю можлив╕сть за час╕в комун╕стичних, але знову придбала можлив╕сть збиткуватися над Славком, вже використовуючи мстив╕сть Славкових однокласник╕в, обурених його лицем╕рством.

Але цього разу зла доля, не маючи н╕яко╖ можливост╕ спаскудити славне ╕м"я Славка, доск╕палась до його пр╕звища. Так, наприклад, деяк╕ з╕ Славкових однокласник╕в пере╕накшували його пр╕звище, зам╕нюючи в першому склад╕ слова Пузик л╕теру "у" на л╕теру "и": "Дивись, дивись, Пизик п╕шов", – кричали вони на перервах навздог╕н нашому новоявленому Павлику Морозову. Були й ╕нш╕, котр╕ у другому склад╕ вже спотвореного пр╕звища Пизик м╕ж л╕терою "з" ╕ л╕терою "и" вставляли ще й л╕теру "д", п╕сля чого взагал╕ виходило щось зовс╕м нецензурне, що вже не кричали на перервах, а вживали лише пром╕ж себе. А бували й так╕, котр╕ в другому склад╕ уже цього останнього нан╕вець переспотвореного нецензурнолайливого пр╕звища з л╕терою "д" п╕сля ц╕╓╖ само╖ л╕тери "д" ще й зам╕нювали л╕теру "и" на л╕теру "ю"... Одне слово, зла доля повною м╕рою помстилася за неможлив╕сть спаплюжити ╕м"я славного комсомольця Славка, перековеркавши його пр╕звище так, що це перевершило нав╕ть ╕м"я Славкового пращура Запердона.

Та Славков╕ до цих знущань неприхильно╖ дол╕ було байдуже. Як ус╕ Славков╕ дореволюц╕йн╕ предки-Пузики гордо терп╕ли сво╖ чудернацьк╕ ╕мена заради вищо╖ справедливост╕ на догоду сво╖м черевам, так ╕ Славко терп╕в заради майбутнього добра, яке мало посипатися на нього з рогу всесоюзного достатку. Славкова дорога була в╕рною ╕ над╕йною, дорога ця вела не просто, як у предк╕в-Пузик╕в, до п╕дтримання свого черева у належному стан╕ – дорога ця врешт╕ повинна була привести до квартир, дач, автомоб╕л╕в, як╕ повинн╕ були стати вже в недалекому майбутньому його, Славковою власн╕стю, якою в╕н марив одинокими вечорами, адже дружити з цим "Пиз*юком" н╕хто не хот╕в. Але н╕як╕ друз╕ Славков╕ не були потр╕бн╕ – в╕н н╕ за що б не пром╕няв на друз╕в сво╖ солодк╕ мр╕╖ про те незл╕ченне всенародне радянське добро, до якого в╕н прагнув ус╕ма ф╕брами сво╓╖ полум"яно╖ комсомольсько╖ душ╕. ╤ Славков╕ здавалося, що горизонт, за яким зд╕йсняться вс╕ його мр╕╖, ставав усе ближче, ближче й ближче...

Але горизонт, на жаль, н╕коли не може наблизитися, горизонт, насправд╕, ма╓ таку властив╕сть, що якою м╕рою ти до нього не наближався б – такою ж м╕рою в╕н завжди в╕д тебе в╕ддаля╓ться.

3.

Як вже зазначалося, необх╕дн╕сть отримати вищу осв╕ту задля досягнення омр╕яних радянсько-номенклатурних висот аж н╕як не видавалась для Славка Пузика хоч якимось там ускладненням. ╤ справа зовс╕м не в тому, що Славко, будучи старшокласником, досяг вже досить вражаючих висот ╕╓рарх╕╖ шк╕льно╖ комсомольсько╖ орган╕зац╕╖, що давало вже в його руки важел╕ впливу, досить вагом╕, щоб «переконати» педагог╕чний колектив школи в його неперес╕чних наукових зд╕бностях. Зовс╕м н╕. Славко й насправд╕ був дуже зд╕бним учнем. Як, власне ╕ вс╕ Пузики, треба в╕ддати ╖м належне, завжди були напрочуд метикуватими, що й дало ╖м можлив╕сть зберегти сво╖ знаменит╕ черевця недоторканними впродовж ус╕х неперес╕чних ╕сторичних колотнеч, яких на ╖х долю випало чимало.

Так, наприклад, батько Пузика Гервас╕й був не останн╕м серед колгоспних ╕нтелектуал╕в. Можна нав╕ть сказати, Гервас╕й мав ф╕лософський склад розуму, що дозволяло йому напрочуд глибоко осмислювати перипет╕╖, на перший погляд, здавалося, такого перес╕чного селянського життя. Так, наприклад, коли Гервас╕й з раннього ранку виконуючи свою тяжку селянську працю в пол╕, робив перепочинок на об╕д, який йому приносив у поле котрийсь ╕з домочадц╕в, то Славк╕в батько не просто наминав принесену йому ╖жу, повн╕стю поринувши в цей процес, як ╕ належало б простому селянину, в╕н серйозно розм╕рковував над фундаментальними проблемами людського буття, роблячи глибокодумн╕ висновки.

От, наприклад, думав Гервас╕й, в╕дкушуючи черговий шмат сала, що дуже вже воно якось так недоладно склада╓ться з основоположними п╕двалинами людського буття: от доводиться оце трич╕ на день перериватися на ╖жу, а ск╕льки оце за цей, витрачений на ╖жу, час можна було б ще зорати поля, чи накосити с╕на, чи ще щось... Н╕, думалося Гервас╕╓в╕, не досконалий в╕н, цей наш св╕т, ой, який недосконалий: от якби Бог, чи отой ╖хн╕й Комун╕зм, чи природа, чи хто там насправд╕ головний зробив так, щоб ╖сти треба було не трич╕ на день, а лише один раз на день, а ще краще один раз на тиждень – ск╕льки б вив╕льнилося часу, наск╕льки б можна було б╕льше зорати поля, накосити с╕на, чи ще щось!..

Але, продовжував тод╕ дал╕ сво╖ роздуми Гервас╕й, якби треба було ╖сти всього лише один раз на тиждень, то на якого ж б╕са тод╕ так багато працювати; якби на тиждень людин╕ вистачало одного буханця хл╕ба, то можна було б зорати пару соток земл╕ ╕ накосити пару копиць с╕на, щоб забезпечити себе на ц╕лий р╕к – ╕ чим би тод╕ займатись весь цей р╕к?.. Отак╕ найпосутн╕ш╕ парадокси буття видобував Гервас╕й ╕з надр свого, здавалося, перес╕чного селянського розуму. А, власне, з роздум╕в отаких от, на перший погляд простих ╕ непом╕тних, селянських мудрец╕в ╕ народжувалися перлини народно╖ мудрост╕, так╕ як, наприклад, ось ця, яка хоч ╕ не в╕дпов╕да╓ л╕тературним нормам н╕ з етичного, н╕ з лексичного боку, все ж прямо перегуку╓ться з вищенаведеними роздумами Гервас╕я: "якби не рот та не гузно – то й робити не нужно".

Так що, видатна селянська метикуват╕сть, успадкована в╕д предк╕в, помножена на полум"яне бажання пробитися в люди, дозволила Славков╕ поглинати гран╕т науки з неймов╕рною легк╕стю. ╤ в тому, що "золота медаль" по зак╕нченн╕ школи буде у нього в кишен╕, н╕хто не сумн╕вався вже тод╕, як Славко т╕льки перейшов до восьмого класу радянсько╖ десятир╕чки. Не сумн╕вався в цьому й сам Славко Пузик, як в╕н не сумн╕вався ╕ в тому, що по зак╕нченн╕ середньо╖ школи обов"язково вступить до якогось ╕з ВУЗ╕в.

Щоправда, в якому саме з ╕нститут╕в чи ун╕верситет╕в в╕н буде навчатися, Славко все н╕як не м╕г вир╕шити. Одне в╕н знав точно, що вищий учбовий заклад, в якому в╕н навчатиметься буде столичним. Славко мав р╕шучий нам╕р навчатися т╕льки в столиц╕ – саме там, якнайближче до верх╕в номенклатурного раю, небезп╕дставно вважав в╕н, можна найефективн╕ше розпочати просування до цих самих верх╕в. Адже просування щаблями номенклатурно╖ драбини Славко твердо вир╕шив розпочинати вже з перших дн╕в свого майбутнього навчання в столиц╕: щойно ставши студентом-першокурсником в╕н обов"язково в╕дразу ж почне пробиватися до складу комсомольсько╖ ел╕ти свого навчального закладу з нам╕ром зак╕нчити цей заклад, якщо вже й не повноправним членом комун╕стично╖ парт╕╖, то кандидатом у члени парт╕╖ точно.

Хоча, могли виникнути деяк╕ непорозум╕ння щодо поняття столиц╕, адже це могла бути як всесоюзна Москва, так ╕ республ╕канський Ки╖в. Звичайно, з найвищого Московського трампл╕ну можливо й найлегше було б заплигувати в найвищ╕ кола державного апарату, але й Ки╖в теж з цього боку не видавався чимось набагато г╕ршим.